Кролики, мавпенятка, жабенятка, несплачені рахунки й вагання, яку ж піцу обрати – це далеко не всі навʼязливі, такі, правду кажучи, непотрібні думки, що зʼявляються у нашій голові щоранку.
Саме в один із таких ранків у одному зі шведських міст та офісів банків сталося пограбування. Ця подія стала точкою відліку всієї історії, у якій буде йтися ще про купу всього, купу буденних, звичних речей під призмою кепкування із самих себе, зі своїх безглуздих вчинків, імпульсивних рішень та доль, що стрічаються і губляться, розходяться, наче ті мости.
Після прочитання (зізнаюсь, не одноразового) мені було б важко описати свою любов до пера автора та його бездоганних, сміливих і чітких висловлень, не заспойлеривши бодай краплину сюжету, тому процитую вислів із книги:
“У цій історії йтиметься про купу всього, та головним чинником – про ідіотів. Варто зразу сказати, що напрочуд легко називати інших людей ідіотами, але не слід забувати, що бути людиною – це, як правило, по-ідіотськи складне завдання”.
Не буду довго ходити довкола й скажу, що я щиро раджу прочитати цю книгу просто ЗАРАЗ!
Немає різниці, хто ви. Так, саме ви, ось ті оченята, що пробігають цими рядками прямо зараз. Будьте ви психологинею, грабіжником, успішною бізнес вумен, як одна із “тривожних” героїнь, чи поліцейським, що прагне справедливості, або котиком Readeat. Ця книга – універсальний інструмент, ваш порадник, веселий друг і моральна підтримка у цей надважкий час. У цьому творі, ба більше, витворі, кожен зможе відшукати свій сенс, свою історію та свою правду, посміється із себе та згадає приємні моменти минулого, що тоді так тривожили душу.
Бакман – єдиний чоловік, якому я дозволяю собою маніпулювати.
Він починає з найкращого, зустрічає фразою:
«Варто зразу сказати, що напрочуд легко називати інших людей ідіотами, але не слід забувати, що бути людиною – це, як правило, по-ідіотськи складне завдання».
Всі ці чудові вирази і описи – смішні, знайомі, щемливі – щільно заповнюють простір роману і відчуваються так, ніби отримуєш букет квітів на першому ж побаченні: приємно, але насторожує. Невже автор думає, що цим можна мене здивувати? Фредрік, я давно в терапії – твої приколи на мені не спрацюють.
Але знаєте що?
Вони спрацьовують. Чим глибше занурююсь в історію, тим більше з нею зливаюсь.
Роман розповідає про злочин, який насправді не відбувся. Грабіжник-невдаха бере в заручники найгірших заручників в світі – подружжя пенсіонерів-ворчунів, саркастичну директорка банку, стареньку пані, яка вже не боїться, коли на неї наставляють пістолет, молоду лесбійську пару, яка очікує дитину і, звісно, агентку з нерухомості – адже відбувається все це під час огляду квартири, що виставлена на продаж.
Герої година за годиною лишаються у замкненому просторі і поступово починають розкривати один одному свої найглибші таємниці.
Отже, десь на екваторі «Тривожних людей» я вже безповоротно закохана в героїв, хохочу, плачу – переживаю першосортний спектр власних емоцій.
Закриваю книгу і, як заворожена, шукаю наступної зустрічі з автором. Впевнена – мною знову будуть маніпулювати. Але мені це сподобається.
Сильно рекомендую, якщо:
⭐️ любите легку літературу і готові бачити прекрасне у простому (а також закривати очі на все, що не піддається логіці);
⭐️ вас розважають фрази на кшталт «Він сильно тисне великими пальцями на брови, ніби сподівається, що там є дві кнопки і якщо одночасно на них натиснути, а тоді втримувати впродовж десяти секунд, то реальність зможе перезавантажитись до заводських налаштувань»;
⭐️ ви втомилися від напружених сюжетів, драми, вбивств і хочеться чогось душевного під чашечку чаю.
Мало хто із авторів може так заповнити мої книжкові полиці, бо мало хто із авторів примушує мене ридати з перших сторінок історії.
В маленькому шведському місті трапляється нечуваний злочин: грабіжник, після невдалого набігу на банк, бере в заручники потенційних покупців квартири в сусідньому будинку. Двоє поліціянтів - батько й син, впустивши злодія, проводять допит цієї веселої компанії заручників.
Звісно ж, у кожного із них своя історія. Звісно, кожен із них не такий, як на перший погляд.
Люблю Бакмана за його людяні історії про людей. І ні, вони не легкі, вони складні, болючі, тривожні… Але такі ж світлі, добрі і сповнені шаленої любові.
«Тривожні люди» примусила мене плакати, сміятися, ридати, дивуватися, але увесь час надіятися… Вся книга сповнена ненавʼязливих уроків людяності, батьківства, любові, емпатії. Книги Бакмана - це, ніби розмова із кимось, хто тебе розуміє і безумовно приймає з усіма твоїми талантами і недоліками.
