Zhuki_Booki
Експерт
24.04.2024
Новий відгук
Я взагалі не шанувальниця казок, міфів і легенд, мені складно таке читати. Але тут Єйтс, великий ірландський письменник, я мусила прочитати "Кельтські сутінки". І місцями навіть дуже сподобалося. Особливо стилістика. Він гарно пише, гарно розповідає. Не дивно, що Єйтс такий важливий для ірландської культури, для їхньої спадщини. Згодом ще, аналогічним методом, тобто порціями перед сном читатиму "Золоту троянду".
✔️"Надто мало бачила вона золота, щоб упізнати його барву"
✔️"Ті, ким захоплюються і кого жадають, у безпеці лише тоді, коли кожен, хто спиняє на них свій погляд, скаже: "Боже благослови".
✔️"Надто мало бачила вона золота, щоб упізнати його барву"
✔️"Ті, ким захоплюються і кого жадають, у безпеці лише тоді, коли кожен, хто спиняє на них свій погляд, скаже: "Боже благослови".
Новий відгук
Іронічно-сатирична інтерпретація на тему... Дублінського повстання 1916 року у Світлий Понеділок. Коли ірландські повстанці захопили відділення пошти, усіх працівників вивели, але в жіночому туалеті залишилася одна дама. Британка. Така вся новомодна, нерелігійна, у кружевній білизні, а не в панталонах тощо...
І коли її знаходять ірландці, починаються всілякі родзинки сюжету, іноді з інтимними нотками.
Це невеличкий за обсягом роман. Але гумор тут доволі інтелектуальний, іноді трохи чорний. Часто доводиться бути в контексті ірландської історії, щоб зрозуміти їхні жарти. Наприклад, коли ірландці запитують британку, що та думає про непорочність Божої Матері. У відповідь вона каже: "Я знаю, що ви всі папісти" {це про католиків і протестантів). Згодом, коли тема розвивається далі, каже, що вона агностик. Але попри це вона регулярно виголошує God save the King. І таких обігрувань тут чимало.
Гумор дещо в стилі Пратчетта, а може мені так здається, бо я читала його лише "Поштову лихоманку".
І коли її знаходять ірландці, починаються всілякі родзинки сюжету, іноді з інтимними нотками.
Це невеличкий за обсягом роман. Але гумор тут доволі інтелектуальний, іноді трохи чорний. Часто доводиться бути в контексті ірландської історії, щоб зрозуміти їхні жарти. Наприклад, коли ірландці запитують британку, що та думає про непорочність Божої Матері. У відповідь вона каже: "Я знаю, що ви всі папісти" {це про католиків і протестантів). Згодом, коли тема розвивається далі, каже, що вона агностик. Але попри це вона регулярно виголошує God save the King. І таких обігрувань тут чимало.
Гумор дещо в стилі Пратчетта, а може мені так здається, бо я читала його лише "Поштову лихоманку".
Новий відгук
Книжка про книжки - саме до такого типу я зазвичай відношу такі тексти. Звісно, обрати кота як супроводжуючого у світ книг - рішення перфектне. Бо саме кіт з'являється головному героєві, хлопцеві, котрий щойно втратив найріднішу людину, свого дідуся, власника книгарні вживаних книжок. З'являється і просить допомоги врятувати книги.
І тут починається уже паралельна реальність із чотирма мандрівками в загадкові лабіринти до осіб, пов'язаних із книгами.
Загалом ця фентезійна частина дуже символічна. Бо у кожному з трьох персонажів ви знайдете гіперболу певного типу людей, дотичних до книголюбів, до книготорговців, до видавців. Тези, які тут доведені до максимального абсурду, насправді виходять із реальності і мають частину істини в собі. Але..
Саме ці "але" доводиться намацати і виловити, проявити і донести до свого співрозмовника головному героєві. І саме в такі моменти я брала олівець і позначала вдалі думки про книжки і все доколатематичне, бо справді хороші фрази траплялися.
І я рада, що текст щоразу вирулює із траєкторії очевидності на новий рівень діалектики, додаючи ще трішки свіжих думок та антитез. Бо щоразу був острах максимальної банальності, але наче автору вдалося вміло вислизнути з цієї пастки.
Авжеж, не варто очікувати чогось геть шедеврального. Проте водночас це і не книголюбська банальщина в стилі солодкої оди книжкам.
Мене ж свого часу просто причарувала обкладинка цього англомовного видання (оригінальна інша) і я за якимось разом у книгарні таки вирішила придбати.
І тут починається уже паралельна реальність із чотирма мандрівками в загадкові лабіринти до осіб, пов'язаних із книгами.
Загалом ця фентезійна частина дуже символічна. Бо у кожному з трьох персонажів ви знайдете гіперболу певного типу людей, дотичних до книголюбів, до книготорговців, до видавців. Тези, які тут доведені до максимального абсурду, насправді виходять із реальності і мають частину істини в собі. Але..
Саме ці "але" доводиться намацати і виловити, проявити і донести до свого співрозмовника головному героєві. І саме в такі моменти я брала олівець і позначала вдалі думки про книжки і все доколатематичне, бо справді хороші фрази траплялися.
І я рада, що текст щоразу вирулює із траєкторії очевидності на новий рівень діалектики, додаючи ще трішки свіжих думок та антитез. Бо щоразу був острах максимальної банальності, але наче автору вдалося вміло вислизнути з цієї пастки.
Авжеж, не варто очікувати чогось геть шедеврального. Проте водночас це і не книголюбська банальщина в стилі солодкої оди книжкам.
Мене ж свого часу просто причарувала обкладинка цього англомовного видання (оригінальна інша) і я за якимось разом у книгарні таки вирішила придбати.
Новий відгук
На початку я готова була поставити всі 10 зірочок цій книжці. Оскільки початок вдався, одразу Ґілберт взялася до цікавих екскурсів у тему шлюбу - із різних перспектив: історичних, культурних, релігійних тощо. Особливо цікавою була думка, що не гомосексуальні шлюби зруйнують інститут шлюбу. А це вже зробили ті пари, які почали укладати шлюби через кохання, а не із розрахунку, домовленостей, як було століттям. Рівень розлучень різко зростає, коли пари одружуються свідомо і через почуття. Парадоксально, але здається так і є.
Велика претензія в мене до її погляду на шлюб з релігійної перспективи. Адже вибрати найжорсткіші цитати Отців Церкви і представити їх як єдину позицію Церкви щодо стосунків - це прям мега об'єктивно. А де бодай цитати Івана Павла ІІ? Де згадка про енцикліки? Де біблійний аналіз трактування жінки як достойної особи і власне революційні зміни щодо ставлення до жінок завдяки власне релігійним поштовхам. Але це не модно, неважливо, і взагалі цікавіше мислити стереотипно.
Загалом її прийом щодо теми такий: переплетення роздумів про шлюб, про стосунки між партнерами, про офіціози і церемоніали, про традиції та історію розвитку цього інституту - із власною історією з Феліпе. Оскільки вони обоє вже мали досвід шлюбу і розлучення до знайомства, тож ніхто з них не хотів наступати на ті самі граблі цього разу. Але довелося... Міграційні закони змусили...
І наче книжка цікава, і думки місцями глибокі та неочікувані. Але якось не вистачало чогось. Відчувалася сильна особиста прив'язка авторки про проблеми шлюбу. Тобто її страхи перед шлюбом. Книжка власне так і задумувалася - як спроба подолати стереотипи, страхи і взагалі розібратися із тим шлюбом.
Очевидно, не всі поділятимуть її думки про свідому бездітність, наприклад. Або завищений рівень страху перед офіціалізацією стосунків перед державою. Але що ж, ми жінки здатні to overthink. Важливо, що Ґілберт таки дещо попустилася врешті.
Читається легко, ненапряжно. Подужала за три вечора перед сном.
Велика претензія в мене до її погляду на шлюб з релігійної перспективи. Адже вибрати найжорсткіші цитати Отців Церкви і представити їх як єдину позицію Церкви щодо стосунків - це прям мега об'єктивно. А де бодай цитати Івана Павла ІІ? Де згадка про енцикліки? Де біблійний аналіз трактування жінки як достойної особи і власне революційні зміни щодо ставлення до жінок завдяки власне релігійним поштовхам. Але це не модно, неважливо, і взагалі цікавіше мислити стереотипно.
Загалом її прийом щодо теми такий: переплетення роздумів про шлюб, про стосунки між партнерами, про офіціози і церемоніали, про традиції та історію розвитку цього інституту - із власною історією з Феліпе. Оскільки вони обоє вже мали досвід шлюбу і розлучення до знайомства, тож ніхто з них не хотів наступати на ті самі граблі цього разу. Але довелося... Міграційні закони змусили...
І наче книжка цікава, і думки місцями глибокі та неочікувані. Але якось не вистачало чогось. Відчувалася сильна особиста прив'язка авторки про проблеми шлюбу. Тобто її страхи перед шлюбом. Книжка власне так і задумувалася - як спроба подолати стереотипи, страхи і взагалі розібратися із тим шлюбом.
Очевидно, не всі поділятимуть її думки про свідому бездітність, наприклад. Або завищений рівень страху перед офіціалізацією стосунків перед державою. Але що ж, ми жінки здатні to overthink. Важливо, що Ґілберт таки дещо попустилася врешті.
Читається легко, ненапряжно. Подужала за три вечора перед сном.
Новий відгук
Дочитала якраз напередодні 8 березня. Що лише підсилило ефект від тексту, бо стільки всього досі актуально щодо жінок в суспільстві.
Сам роман доволі концентрований, тут зібрані, здається, всі проблеми становища жінки, і кожна з них надається на окремий роман. І десь на середині читання ця наростаюча концентрація почала дещо гнітити, засмучувати, дратувати, тобто викликати бурю емоцій. Але уточню - тому що це все досі актуально. Можливо, не аж так гостро. Але є.
І більшість усього згаданого я відчула, пережила, наслухалася і набачилася у своєму дитинстві, юності, сім'ї та родині. А я на два роки молодша за Кім Джійон. І що Південна Корея, що совєцка і постсовєцка Україна - відмінностей обмаль.
Також по ходу читання трішки дратував здебільшого переповідальний стиль письма. Я спершу подумала, що це халтура і жодної художнього цінності тут нема. Але дійшовши до кінця, як я зрозуміла, це був такий задум і все виявилося логічним у підборі саме такого стилю.
Сам роман про болючий досвід народження, зростання дівчинки в корейській сім'ї, скільки перепон, стереотипів, вимог і взагалі несправедливості лише тому, що ти ж дівчинка, ти ж жінка, ти ж матір...
Боляче читати. Боляче резонує. Боляче згадувати.
Сам роман доволі концентрований, тут зібрані, здається, всі проблеми становища жінки, і кожна з них надається на окремий роман. І десь на середині читання ця наростаюча концентрація почала дещо гнітити, засмучувати, дратувати, тобто викликати бурю емоцій. Але уточню - тому що це все досі актуально. Можливо, не аж так гостро. Але є.
І більшість усього згаданого я відчула, пережила, наслухалася і набачилася у своєму дитинстві, юності, сім'ї та родині. А я на два роки молодша за Кім Джійон. І що Південна Корея, що совєцка і постсовєцка Україна - відмінностей обмаль.
Також по ходу читання трішки дратував здебільшого переповідальний стиль письма. Я спершу подумала, що це халтура і жодної художнього цінності тут нема. Але дійшовши до кінця, як я зрозуміла, це був такий задум і все виявилося логічним у підборі саме такого стилю.
Сам роман про болючий досвід народження, зростання дівчинки в корейській сім'ї, скільки перепон, стереотипів, вимог і взагалі несправедливості лише тому, що ти ж дівчинка, ти ж жінка, ти ж матір...
Боляче читати. Боляче резонує. Боляче згадувати.
Новий відгук
Не знаю, чому я читаю всі (аж три)) романи Саллі Руні. На першому можна було б зупинитися.
"Нормальні люди" мені нормально пішли. "Розмови з друзями" геть не зайшли. А "Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?" дочитала із другої спроби тому, що у вересні очікується вихід її четвертого роману, який я збираюся читати (питання - навіщо?).
Отже, спершу я починала роман англійською, текст мені місцями видався складним, переважно це ті роздуми про мистецтво, історію, письменництво. Тож я закинула. Але придбавши нещодавно електронну версію укрперекладу я зрозуміла, що й українською ті роздуми не надто зрозуміліші. Тож можна було б спокійно дочитувати в оригіналі.
Загалом мені видається цей текст такою собі претензією на інтелектуальний роман. Але насправді хочеться додати префікс псевдо-.
Сам сюжет простий, подієвості обмаль, більше ретроспективи, намагання з'ясувати стосунки з хлопцем, подругою і найперше зі собою. І паралельно листування з цією є подругою "про високе". Таке собі повернення до класики. І наче непогано вийшло за формою.
А от за суттю... Очевидно, є величезне питання до ностальгії за совєцким часом. І це ностальгія молодої письменниці, що виросла в капіталістичному суспільстві, якій її інтелектуальний хист дозволяє без крихти сумління сумувати за тим часом. І ще порівнювати себе до пролетаріату. Смішно, а насправді сумно.
Цікаво було читати про роздуми про християнство. І загалом цій темі Саллі Руні присвятила не лише роздуми в листах, а й аж цілого героя наділила таким світоглядом. Що це? Якась новомодна тенденція? Відмінний від загалу фон в сучасних романах? Бо я врешті таки не зрозуміла, для чого це все.
Місцями читати було доволі депресивно. І через всі три романи я вже дуже чітко проглядаю її лінію щодо неврозних стосунків, які постійно качаються на нестабільних емоціях, на втечі від себе, на страху висловити свої почуття чи що. Загалом це важко вербалізувати, але тип стосунків постійно однаковий, і це починає дратувати. Наче збоку очевидно про взаємні почуття, але авторка починає цим гратися, метаючи цими стосунками в різні боки. Можливо, якась особиста травма, що ніяк не перебореться? Не хочеться в таке вірити. А може це інше покоління...
"Нормальні люди" мені нормально пішли. "Розмови з друзями" геть не зайшли. А "Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?" дочитала із другої спроби тому, що у вересні очікується вихід її четвертого роману, який я збираюся читати (питання - навіщо?).
Отже, спершу я починала роман англійською, текст мені місцями видався складним, переважно це ті роздуми про мистецтво, історію, письменництво. Тож я закинула. Але придбавши нещодавно електронну версію укрперекладу я зрозуміла, що й українською ті роздуми не надто зрозуміліші. Тож можна було б спокійно дочитувати в оригіналі.
Загалом мені видається цей текст такою собі претензією на інтелектуальний роман. Але насправді хочеться додати префікс псевдо-.
Сам сюжет простий, подієвості обмаль, більше ретроспективи, намагання з'ясувати стосунки з хлопцем, подругою і найперше зі собою. І паралельно листування з цією є подругою "про високе". Таке собі повернення до класики. І наче непогано вийшло за формою.
А от за суттю... Очевидно, є величезне питання до ностальгії за совєцким часом. І це ностальгія молодої письменниці, що виросла в капіталістичному суспільстві, якій її інтелектуальний хист дозволяє без крихти сумління сумувати за тим часом. І ще порівнювати себе до пролетаріату. Смішно, а насправді сумно.
Цікаво було читати про роздуми про християнство. І загалом цій темі Саллі Руні присвятила не лише роздуми в листах, а й аж цілого героя наділила таким світоглядом. Що це? Якась новомодна тенденція? Відмінний від загалу фон в сучасних романах? Бо я врешті таки не зрозуміла, для чого це все.
Місцями читати було доволі депресивно. І через всі три романи я вже дуже чітко проглядаю її лінію щодо неврозних стосунків, які постійно качаються на нестабільних емоціях, на втечі від себе, на страху висловити свої почуття чи що. Загалом це важко вербалізувати, але тип стосунків постійно однаковий, і це починає дратувати. Наче збоку очевидно про взаємні почуття, але авторка починає цим гратися, метаючи цими стосунками в різні боки. Можливо, якась особиста травма, що ніяк не перебореться? Не хочеться в таке вірити. А може це інше покоління...
Новий відгук
Чтиво, яке потужно тримає тебе в сюжеті фактично весь час. Інакше я б не прочитала 200+ сторінок за один [дощовий лінивий недільний день]. Перша ж сотня сторінок це була так звана розкачка на два вечори, а тоді оці 200.
І я розумію, що це радше емоційна така хвиля під час і трішки після читання, що згодом емоції спадуть, і це буде просто непоганий роман.
Але загалом у Колін Гувер точно є талант до писання, відточене ремесло будувати сюжет і тримати інтерес. А вкінці ще й усе перевернути з ніг на голову.
Коли доходиш до листа, то аж мурашки по шкірі.
Я розумію, що це все вдалі прийоми, але мені чомусь думалося в той час про силу написаного слова, про талант переконувати своїм текстом і взагалі про небезпеку жити з людиною, що пише книжки.
І навіть забагато інтимних сцен (на що багато скаржаться у відгуках) тут теж була доречна. І якщо ви на це теж скаржитеся, отже теж повірили автобіографії. Адже більшість із тих сцен це власне фрагменти того рукопису.
Не розповідатиму сюжет, мені просто ліньки. Можна прочитати анотацію, наприклад, до англомовного видання, в якій переказано десь 90% тексту. Але не хвилюйтеся, навіть цим роман не заспойлерився.
Не факт, що читатиму інші романи авторки, оскільки я так розумію, цей власне й суттєво вирізняється на фоні інших. Але як практику читання англійською - цілком можливо й за щось іще візьмуся, бо це дуже легке письмо.
І я розумію, що це радше емоційна така хвиля під час і трішки після читання, що згодом емоції спадуть, і це буде просто непоганий роман.
Але загалом у Колін Гувер точно є талант до писання, відточене ремесло будувати сюжет і тримати інтерес. А вкінці ще й усе перевернути з ніг на голову.
Коли доходиш до листа, то аж мурашки по шкірі.
Я розумію, що це все вдалі прийоми, але мені чомусь думалося в той час про силу написаного слова, про талант переконувати своїм текстом і взагалі про небезпеку жити з людиною, що пише книжки.
І навіть забагато інтимних сцен (на що багато скаржаться у відгуках) тут теж була доречна. І якщо ви на це теж скаржитеся, отже теж повірили автобіографії. Адже більшість із тих сцен це власне фрагменти того рукопису.
Не розповідатиму сюжет, мені просто ліньки. Можна прочитати анотацію, наприклад, до англомовного видання, в якій переказано десь 90% тексту. Але не хвилюйтеся, навіть цим роман не заспойлерився.
Не факт, що читатиму інші романи авторки, оскільки я так розумію, цей власне й суттєво вирізняється на фоні інших. Але як практику читання англійською - цілком можливо й за щось іще візьмуся, бо це дуже легке письмо.
Новий відгук
мала доволі високі очікування, тому врешті дещо незадоволена.
така важлива і обширна тема, тут стільки всього можна було написати про "таблєтки", це ж топова проблема нас, людей.
але авторка чомусь обмежилася сухими і часто не надто доступними описами суто медичних нюансів ліків, із мінімумом інфи як їх вживати, як комбінувати, що не вживати тощо.
в тому сенсі книжка МедГобліна набагато цікавіша і більш практична, у цій же дано певні загальні уявлення про ліки, але хотілося більше інфи.
корисного трохи почерпнула, наприклад, чому принципово вживати ліки згідно з інструкцією, дотримуватися дозування, але знову ж таки, пояснення не надто доступні й обмежені.
іноді було враження, що писали для студентів медінституту чи щось таке.
така важлива і обширна тема, тут стільки всього можна було написати про "таблєтки", це ж топова проблема нас, людей.
але авторка чомусь обмежилася сухими і часто не надто доступними описами суто медичних нюансів ліків, із мінімумом інфи як їх вживати, як комбінувати, що не вживати тощо.
в тому сенсі книжка МедГобліна набагато цікавіша і більш практична, у цій же дано певні загальні уявлення про ліки, але хотілося більше інфи.
корисного трохи почерпнула, наприклад, чому принципово вживати ліки згідно з інструкцією, дотримуватися дозування, але знову ж таки, пояснення не надто доступні й обмежені.
іноді було враження, що писали для студентів медінституту чи щось таке.
Новий відгук
Свого часу роман "Дощило птахами" цієї авторки підкорив мене. Я піддалася. Тому без жодних роздумів взялася читати "Шахтоємців" як тільки отримала таку нагоду.
Я не знаю, як Жослін Сосьє вдається так майструвати текст, що з його простоти народжується магія, якийсь магніт. Жодних банальностей, шаблонів і очікуваностей як на рівні мови і стилістики, так і на рівні сюжету.
Лише один задум чого вартий - сім'я, в які 21 дитина. Мені, до речі, як дитині із багатодітної сім'ї також (усього шестеро, щоправда) місцями дуже глибоко резонували тонкощі стосунків поміж рідними, елементи побуту, спілкування тощо.
Чого лише вартий образ мами. Дуже щемко, болісно і правдиво. А як інакше, і справді?
Єдине, чого мені не хватало, - бодай трішки про стосунки батьків. Але можливо воно тут було й недоречне або таке, що зайве пояснювати.
В основі тут навіть детективна складова. Сімейна таємниця. Радше сімейний тягар. Мовчання. Скелет у шафі, як прийнято говорити.
Оповідач, до речі, кілька разів змінюється у романі. Теж цікавий і тут справді виправданий доречний прийом.
Прочитала за три дні. Це так, замітка для самої себе в часи повернення до читання.
Я не знаю, як Жослін Сосьє вдається так майструвати текст, що з його простоти народжується магія, якийсь магніт. Жодних банальностей, шаблонів і очікуваностей як на рівні мови і стилістики, так і на рівні сюжету.
Лише один задум чого вартий - сім'я, в які 21 дитина. Мені, до речі, як дитині із багатодітної сім'ї також (усього шестеро, щоправда) місцями дуже глибоко резонували тонкощі стосунків поміж рідними, елементи побуту, спілкування тощо.
Чого лише вартий образ мами. Дуже щемко, болісно і правдиво. А як інакше, і справді?
Єдине, чого мені не хватало, - бодай трішки про стосунки батьків. Але можливо воно тут було й недоречне або таке, що зайве пояснювати.
В основі тут навіть детективна складова. Сімейна таємниця. Радше сімейний тягар. Мовчання. Скелет у шафі, як прийнято говорити.
Оповідач, до речі, кілька разів змінюється у романі. Теж цікавий і тут справді виправданий доречний прийом.
Прочитала за три дні. Це так, замітка для самої себе в часи повернення до читання.
Новий відгук
Щоб зекономити ваші гроші, я одразу скажу, чого в цій книжці про Ісландію НЕМАЄ. Щоб у вас не було марних очікувань. Як це було в мене, і загалом це логічні очікування від книжки про якусь країну.
Отож, тут немає ані слова про:
- освіту
- медицину
- побут ісландців
- звичаї і традиції (окрім коротко про Різдво та іншого зимового свята)
- сімейні звички, особливості
- життя взимку
- дозвілля, відпочинок
- менталітет і культура (я вже мовчу про конкретно музику, наприклад, з моїми улюбленими Бйорк і Сіґур Рос)
Що ж тоді тут є, запитаєте. А от що:
400 сторінок графоманських описів природи, клімату.
Також це академічні розділи з міфології та ісландської мови, які часто порівнюються з Україною, нашою мовою та міфологією.
Але це все ще було читабельно. Допоки не почалися розділи про сходження автора на всі вершини Ісландії, іноді по кілька разів у різні сезони. І сходження на кожне з вершин - це окремий розділ на 5-10 сторінок, з детальною топонімікою, маршрутами і зустрічними пташками. Вам може здатися це все дуже поетично, але це насправді графоманія. І я спершу дивувалася, чому редактори це все лишили. Але інакше сухого тексту із 400-та сторінок було б мізер.
А очікування в мене були високі одразу з першого речення про те, що автор уже п'ятий рік живе на цьому острові. Це вам не Беспалов, який туристом їздив по Ірландії і книжку про неї написав (порівняно з цією, до речі, дуже ґрунтовну, пізнавальну, практичну і цікаву, і живу).
Тут же більшість тексту - це академічні студії. Враження, що автор просто жив в університетському кампусі в північному містечку Акурейрі, трохи подорожував як турист по решті острова, піднявся на більшість вершин. І все.
А де люди? Де життя? Де бодай цікава інфа, чи ісландцям також доплачує ЄС за утримання овець, як це є в Ірландії. Або як місцеві справляються з вологістю в хатах (якої навіть не уявляю наскільки більше ніж в Ірландії). Як вони живуть у селах (підозрюю, теж щось схоже як в Ірландії). Але цього всього немає. Немає дітей, сімей, усіх простих речей.
Здається, за 4-5 років цього всього можна було наспостерігатися огого. Якщо, звісно, жити серед людей. Або просто авторові це все нецікаво було описувати.
Отож, тут немає ані слова про:
- освіту
- медицину
- побут ісландців
- звичаї і традиції (окрім коротко про Різдво та іншого зимового свята)
- сімейні звички, особливості
- життя взимку
- дозвілля, відпочинок
- менталітет і культура (я вже мовчу про конкретно музику, наприклад, з моїми улюбленими Бйорк і Сіґур Рос)
Що ж тоді тут є, запитаєте. А от що:
400 сторінок графоманських описів природи, клімату.
Також це академічні розділи з міфології та ісландської мови, які часто порівнюються з Україною, нашою мовою та міфологією.
Але це все ще було читабельно. Допоки не почалися розділи про сходження автора на всі вершини Ісландії, іноді по кілька разів у різні сезони. І сходження на кожне з вершин - це окремий розділ на 5-10 сторінок, з детальною топонімікою, маршрутами і зустрічними пташками. Вам може здатися це все дуже поетично, але це насправді графоманія. І я спершу дивувалася, чому редактори це все лишили. Але інакше сухого тексту із 400-та сторінок було б мізер.
А очікування в мене були високі одразу з першого речення про те, що автор уже п'ятий рік живе на цьому острові. Це вам не Беспалов, який туристом їздив по Ірландії і книжку про неї написав (порівняно з цією, до речі, дуже ґрунтовну, пізнавальну, практичну і цікаву, і живу).
Тут же більшість тексту - це академічні студії. Враження, що автор просто жив в університетському кампусі в північному містечку Акурейрі, трохи подорожував як турист по решті острова, піднявся на більшість вершин. І все.
А де люди? Де життя? Де бодай цікава інфа, чи ісландцям також доплачує ЄС за утримання овець, як це є в Ірландії. Або як місцеві справляються з вологістю в хатах (якої навіть не уявляю наскільки більше ніж в Ірландії). Як вони живуть у селах (підозрюю, теж щось схоже як в Ірландії). Але цього всього немає. Немає дітей, сімей, усіх простих речей.
Здається, за 4-5 років цього всього можна було наспостерігатися огого. Якщо, звісно, жити серед людей. Або просто авторові це все нецікаво було описувати.
Новий відгук
💩 Одна із найдивніших, найнесподіваніших і найвідвертіших книжок для дітей і дорослих. Начиталася на goodreads багато критики, але проблеми із цією темою не бачу взагалі. Тим паче для дітей, в яких якраз активна стадія звикання до горшка і тема какашок одна із найчастіше проговорюватих вдома.
Так, можливу міську дитину це все дещо шокуватиме, але на селі це реальність... 💩
До слова, книжці вже 28 років.... 💩
А ось кілька цікавих фактів про неї:
✓Книжка згадується в останньому сезоні британського серіалу "Вікарій із Діблі" (#TheVicarofDibley),
✓Заборонена Лондонським метрополітеном,
✓На Единбурзькому фестивалі за мотивати книжки відбувався перформанс,
✓Книжка використовувалася для кампаній Національної служби охорони здоров'я Великобританії про проблеми з кишківником.
Так, можливу міську дитину це все дещо шокуватиме, але на селі це реальність... 💩
До слова, книжці вже 28 років.... 💩
А ось кілька цікавих фактів про неї:
✓Книжка згадується в останньому сезоні британського серіалу "Вікарій із Діблі" (#TheVicarofDibley),
✓Заборонена Лондонським метрополітеном,
✓На Единбурзькому фестивалі за мотивати книжки відбувався перформанс,
✓Книжка використовувалася для кампаній Національної служби охорони здоров'я Великобританії про проблеми з кишківником.
Новий відгук
Улюблена книжка моїх синів. Перші дні лише її вони просили читати, по кілька разів на день. Але історія така добра, що мені не набридало читати. Одне з найкращих у нашій бібліотеці. І одне з найкращих Ервіна Мозера.
Тому якщо ви не любите історій про мишенят і вони вам здаються простими, читайте про слоника. Це дуже глибокий текст - фактично тут і тема всиновлення, і загублення, і про стосунки з батьками, про любов. Ну дуже важлива книжка і гарно написана.
Тому якщо ви не любите історій про мишенят і вони вам здаються простими, читайте про слоника. Це дуже глибокий текст - фактично тут і тема всиновлення, і загублення, і про стосунки з батьками, про любов. Ну дуже важлива книжка і гарно написана.
Новий відгук
Довіряти бестселерам марно... Треба самому читати і бачити, чи воно кльове. Бо оця мені йшла дволі повільно, занадто казково і кульмінація була за крок до розв'язки на останніх сторінках. А перші 200 ст. тягнулося й тянгулося...
Так собі... Хоча й задум класний.
Планую прочитати ще щось Бакмана, щоби переконатися, що це не мій автор. Бо його текст надмір емоційні, і часто та емоційність викликана спеціально.
Так собі... Хоча й задум класний.
Планую прочитати ще щось Бакмана, щоби переконатися, що це не мій автор. Бо його текст надмір емоційні, і часто та емоційність викликана спеціально.
Новий відгук
Купила книжку на подарунок. Що й ефективно спрацювало - встигла прочитати сама, перш ніж дарувати (вже не) кота в мішку.
І невипадково. Бо здається, ця книжка була мені більш потрібна (обожнюю я порядок, чистоту і все під лінієчку), аніж іменинниці (робочий стіл якої - повна протилежність моєму).
Автор таки переконав мене, що життя - це безлад. Що часто саме незаплановані дії є ключовими та найвлучнішими. А після "Чорного лебедя" таке читати - як бальзам на душу.
Початок трішки ступорив читання, бо великі мотиваційні історії, які мають підтвердити тези автора, здавалися мені надто нудними чи надто ретельно описаними.
І таких історій у книжці на кожен розділ по кілька, які супроводжують думку автора протягом всього розділу. Задум наче незлецький.
Висновки чіткі і аргументовані. Загалом стосуються і робочого місця в офісі, і загальних стратегій великий компаній (Amazon, Goolge etc), і воєн, і стосунків та життя.
Рекомендувати можу тим, хто божеволіє від порядку, у кого кожен емейл у відповідній папці, всім шанувальникам Марі Кондо, і навіть - гіпертривожним мамашам (останній розділ саме для них).
Врешті я отримала установку менше паритись щодо ретельного складання, сортування, планування, натомість звільняючи час на справи, а не на рутину. Бо! Не завжди надмірне складання є ефективним.
Головне, що автор не впадає у крайнощі. Визнає, що те ж робоче місце в когось може бути стерильним, а в когось захаращеним - неважливо. Важливо, що в цьому є свобода для кожного працівника, яка означає багато.
І невипадково. Бо здається, ця книжка була мені більш потрібна (обожнюю я порядок, чистоту і все під лінієчку), аніж іменинниці (робочий стіл якої - повна протилежність моєму).
Автор таки переконав мене, що життя - це безлад. Що часто саме незаплановані дії є ключовими та найвлучнішими. А після "Чорного лебедя" таке читати - як бальзам на душу.
Початок трішки ступорив читання, бо великі мотиваційні історії, які мають підтвердити тези автора, здавалися мені надто нудними чи надто ретельно описаними.
І таких історій у книжці на кожен розділ по кілька, які супроводжують думку автора протягом всього розділу. Задум наче незлецький.
Висновки чіткі і аргументовані. Загалом стосуються і робочого місця в офісі, і загальних стратегій великий компаній (Amazon, Goolge etc), і воєн, і стосунків та життя.
Рекомендувати можу тим, хто божеволіє від порядку, у кого кожен емейл у відповідній папці, всім шанувальникам Марі Кондо, і навіть - гіпертривожним мамашам (останній розділ саме для них).
Врешті я отримала установку менше паритись щодо ретельного складання, сортування, планування, натомість звільняючи час на справи, а не на рутину. Бо! Не завжди надмірне складання є ефективним.
Головне, що автор не впадає у крайнощі. Визнає, що те ж робоче місце в когось може бути стерильним, а в когось захаращеним - неважливо. Важливо, що в цьому є свобода для кожного працівника, яка означає багато.
Новий відгук
Старі правила маркетингу вже відходять у минуле. На зміну приходять гроуз-хакери. Це щось на межі маркетингу й ІТ-технологій. І не дивно, бо цифровий світ диктує нові правила.
Підсвідомо я погоджуюся з автором у всьому. Що дорогі рекламні кампанії вже не діють. Що ефективнішими є інші методи, які цільово сягають своєї авдиторії.
Тут немає якихось секретиків чи прихованих формул. Автор розкриває базові принципи, які варто усвідомити, беручись за розкрутку свого продукту.
Ну і звісно, ніхто не скасовував віральність. Найкраще про ваш продукт розкажуть ваші покупці/користувачі. Але отой перший крок на зустріч їм і найважливіший.
Книжка дуже невелика, 100 ст. Є трохи прикладів про Facebook, Instagram, Airbnb, Twitter..... Тобто успішні сучасні бренди. Але їхні історії успіху не є панацеєю, а лише прикладами, на які можна дивитися.
Книжка не є так прикладною, як роздупляючою. Про базові принципи, про зміну мислення. Зрештою, сам автор говорить, що гроуз-хакінг не є набором інструментів, а радше світоглядом, баченням речей по-новому. Філософією навіть.
Підсвідомо я погоджуюся з автором у всьому. Що дорогі рекламні кампанії вже не діють. Що ефективнішими є інші методи, які цільово сягають своєї авдиторії.
Тут немає якихось секретиків чи прихованих формул. Автор розкриває базові принципи, які варто усвідомити, беручись за розкрутку свого продукту.
Ну і звісно, ніхто не скасовував віральність. Найкраще про ваш продукт розкажуть ваші покупці/користувачі. Але отой перший крок на зустріч їм і найважливіший.
Книжка дуже невелика, 100 ст. Є трохи прикладів про Facebook, Instagram, Airbnb, Twitter..... Тобто успішні сучасні бренди. Але їхні історії успіху не є панацеєю, а лише прикладами, на які можна дивитися.
Книжка не є так прикладною, як роздупляючою. Про базові принципи, про зміну мислення. Зрештою, сам автор говорить, що гроуз-хакінг не є набором інструментів, а радше світоглядом, баченням речей по-новому. Філософією навіть.
Новий відгук
Вже третя книжка протягом останніх кількох тижнів про концтабір та дотичні теми. Кожна по-своєму важка, але безумовно важлива.
Але коли у таких книжках розповідається про дітей, це вдвічі важчі тексти. Хоча я б не назвала "Хлопчика у смугастій піжамі" важкою. Тобто тут немає жорстокості й нелюдських умов табірного життя, тут взагалі події відбуваються по ту, неєврейську, сторону колючого дроту.
Важкою ця книжка стає після прочитання, коли нахлинають роздуми про той час і нездатність осягнути того звірства, того контрасту поміж німцями та євреями...
Отже хлопчик Бруно, батько якого отримав підвищення по військовій службі, переїжджає з сім'ю в Аушвіц. Тобто це я здогадуюся із гри слів: назви місця в романі "Геть-Звідси", яке співзвучне з Аушвіц. Так само і Фурор - Фюрер... Бруно починає товаришувати із Шмулем, єврейським хлопчиком. Спілкуються через колючий дріт, їхня дружба щораз міцніє, хоча класично для таких романів відбувається зрада - з боку Бруно.
Але ніщо так не зворушує в цій оповіді як Шмуль: його глибока доброта, безумовне пробачення зради, які можливі хіба серед дітей, що не усвідомлюють всіх жахіть, в яких живуть, і які ще здатні бути людьми.
Це важко пояснювати самому собі. Але це провокує на пошук власної людяності, яка часто блукає за нормальних зовнішніх обставин, коли жодних перешкод немає.
Однозначно важлива книжка для кожного. Навіть для тих, хто боїться читати про концтабір. Бо вона не про концтабір - вона про нас, про Людину, про виклик.
Це точно не буде витрачений час!
Але коли у таких книжках розповідається про дітей, це вдвічі важчі тексти. Хоча я б не назвала "Хлопчика у смугастій піжамі" важкою. Тобто тут немає жорстокості й нелюдських умов табірного життя, тут взагалі події відбуваються по ту, неєврейську, сторону колючого дроту.
Важкою ця книжка стає після прочитання, коли нахлинають роздуми про той час і нездатність осягнути того звірства, того контрасту поміж німцями та євреями...
Отже хлопчик Бруно, батько якого отримав підвищення по військовій службі, переїжджає з сім'ю в Аушвіц. Тобто це я здогадуюся із гри слів: назви місця в романі "Геть-Звідси", яке співзвучне з Аушвіц. Так само і Фурор - Фюрер... Бруно починає товаришувати із Шмулем, єврейським хлопчиком. Спілкуються через колючий дріт, їхня дружба щораз міцніє, хоча класично для таких романів відбувається зрада - з боку Бруно.
Але ніщо так не зворушує в цій оповіді як Шмуль: його глибока доброта, безумовне пробачення зради, які можливі хіба серед дітей, що не усвідомлюють всіх жахіть, в яких живуть, і які ще здатні бути людьми.
Це важко пояснювати самому собі. Але це провокує на пошук власної людяності, яка часто блукає за нормальних зовнішніх обставин, коли жодних перешкод немає.
Однозначно важлива книжка для кожного. Навіть для тих, хто боїться читати про концтабір. Бо вона не про концтабір - вона про нас, про Людину, про виклик.
Це точно не буде витрачений час!
Новий відгук
До мене часто вчасно приходять книжки. Чи то я до них вчасно приходжу. А ще приходять до мене люди, які теж розуміють такі книжки. І тоді відбувається повна синхронізація справжніх текстів і справжніх людей, справжніх розмов і справжніх думок.
Я не вмію писати про поезію. Я й читати її не вмію. А розуміти - й поготів. Але вчуся її відчувати. Здається, це і є найважливіше.
Поезія Твардовського дуже справжня. В ній немає зайвого, пустого, заповнюючого, другорядного. Він писав відважно: про смерть і любов, про Бога і про себе.
Поезія-медитація про суть життя, про найважливіші речі в житті.
Ці вірші справді можуть бути молитвою. Розворушенням внутрішньої заскорублості. Пом'якшенням затверділого серця.
Вірші, що опам'ятовують. Нагадують про нас самих.
Я не вмію писати про поезію. Я й читати її не вмію. А розуміти - й поготів. Але вчуся її відчувати. Здається, це і є найважливіше.
Поезія Твардовського дуже справжня. В ній немає зайвого, пустого, заповнюючого, другорядного. Він писав відважно: про смерть і любов, про Бога і про себе.
Поезія-медитація про суть життя, про найважливіші речі в житті.
Ці вірші справді можуть бути молитвою. Розворушенням внутрішньої заскорублості. Пом'якшенням затверділого серця.
Вірші, що опам'ятовують. Нагадують про нас самих.
Новий відгук
Знаю Роальда Дала передовсім як дитячого письменника (Відьми, Матильда, Чарлі і особливо ВДВ). А ось нарешті прочитала його дорослі оповідання.
І це дуже класне чтиво. Незатянуті сюжети, лаконічність і тактовність.
Але головне - фінали! Дал так несподівано пише розв'язки, що аж дух перехоплює. Бо неочікувано, іноді приголомшливо та моторошно. Від чого й отримувала задоволення під час читання.
Тож читаючи кожне з оповідань, я заздалегідь знала, що ненамарно витрачаю час і що на фініші мене чекає конхфетка.
І це дуже класне чтиво. Незатянуті сюжети, лаконічність і тактовність.
Але головне - фінали! Дал так несподівано пише розв'язки, що аж дух перехоплює. Бо неочікувано, іноді приголомшливо та моторошно. Від чого й отримувала задоволення під час читання.
Тож читаючи кожне з оповідань, я заздалегідь знала, що ненамарно витрачаю час і що на фініші мене чекає конхфетка.
Новий відгук
Вишукане естетичне і концептуальне видання. 9 авторок поділились власним досвідом особливих 9-ти місяців.
Мені особливо запала назва. ПРИ НАДІЇ. Це дуже гарна фраза, можливо, вже й архаїчна. Але яка ж глибина її суті...
Історії дуже різні, що рятує від одноманітності. Тим то й цікаво читати.
Фірмовий стиль Ірени Карпи, де гумор змагається з жорстокою і водночас насиченою реалістичністю досвіду. Власне її розповідь одна із найяскравіших.
Зворушливою є Маріанна Кіяновська.
Деякі менш динамічні, проте щирість та емоційність підкупляють. Особливо, коли читач вже сам не раз (двічі, якщо мова про мене) пережив вагітність. Бо навіть не надто художньо змальовані досвіди таки відгукуються в такому читачеві.
Не всі розповіді сильні, щоб справити враження wow. Не всі авторки мені відомі. Але у кожної з них зустріла якщо не трепет чи покірність перед таким особливим станом як вагітність, то бодай автентичні рефлексії про любов, життя, сенси і цінності.
Адже вагітність - це саме той стан, що спонукає до роздумів про життя. Бо ти стоїш свідком і навіть співучасником його зародження. І не думати, не намагатися медитувати про це неможливо!
Надзвичайно красиве оформлення, колажі, верстка, обкладинка, папір, шрифти....
Але місцями в деяких розповідях хотілося таки глибшого рівня. Або просто глибших авторок.
Мені особливо запала назва. ПРИ НАДІЇ. Це дуже гарна фраза, можливо, вже й архаїчна. Але яка ж глибина її суті...
Історії дуже різні, що рятує від одноманітності. Тим то й цікаво читати.
Фірмовий стиль Ірени Карпи, де гумор змагається з жорстокою і водночас насиченою реалістичністю досвіду. Власне її розповідь одна із найяскравіших.
Зворушливою є Маріанна Кіяновська.
Деякі менш динамічні, проте щирість та емоційність підкупляють. Особливо, коли читач вже сам не раз (двічі, якщо мова про мене) пережив вагітність. Бо навіть не надто художньо змальовані досвіди таки відгукуються в такому читачеві.
Не всі розповіді сильні, щоб справити враження wow. Не всі авторки мені відомі. Але у кожної з них зустріла якщо не трепет чи покірність перед таким особливим станом як вагітність, то бодай автентичні рефлексії про любов, життя, сенси і цінності.
Адже вагітність - це саме той стан, що спонукає до роздумів про життя. Бо ти стоїш свідком і навіть співучасником його зародження. І не думати, не намагатися медитувати про це неможливо!
Надзвичайно красиве оформлення, колажі, верстка, обкладинка, папір, шрифти....
Але місцями в деяких розповідях хотілося таки глибшого рівня. Або просто глибших авторок.
Новий відгук
Дуже сильне читання. І кажу це беземоційно, бо сам текст під час читання не викликав миттєвого захвату чи ейфорії. Бо сорі, не та тема.
Хорватська авторка Славенка Дракуліч провела 7 місяців у Гаазі, відвідуючи слухання Трибуналу у справах політичних діячів колишньої Югославії. І в кожен розділ присвячує одному персонажеві.
Розповіді найперше зосереджені на злочинцеві як на людині. Бо й справді, всі вони у мирний час були нічим не примітними особами, мали своє життя, родину, роботу. Ніхто б не подумав, що вони здатні вбивати, гвалтувати, знущатися з людей.
Бо якби це були монстри, нам би простіше було все пояснювати. Аж тут ні, вони - люди, як виявляється.
І саме з такого ракурсу авторка міркує загалом про людину, про походження зла, про умови, які здатні перетворити людину на вбивцю. І доходить висновків, що ми самі уможливлюємо війни, коли інший перестає бути особою, а перетворюється на ворога, на знеособлене явище (євреї, мусульмани тощо).
Тому всі історії, зокрема і про Слободана Мілошевича, про його дружину, спонукають до роздумів про те, на що в принципі здатна людина. І саме ракурс злочинця, а не жертви, як звичніше нам було б читати про війну, провокує до такого аналізу.
Кожна розповідь лаконічна, надзвичайно цікава і достатньо добре прорефлексована. Авторка щира з читачем, не боїться зізнань і про власні родинні скелети.
Для тих, хто захоплюється Балканами, це однозначно важлива і потрібна книжка. Щоб зрозуміти краще їхню ситуацію. Але ця книжка насправді універсальна. Бо тут про людину і зло, про народ і війну, про етнічність та сусідство. Я безмежно рада, що випадково мені вона потрапила до рук. Не сподівалася такого ефекту і такої актуальності.
Хорватська авторка Славенка Дракуліч провела 7 місяців у Гаазі, відвідуючи слухання Трибуналу у справах політичних діячів колишньої Югославії. І в кожен розділ присвячує одному персонажеві.
Розповіді найперше зосереджені на злочинцеві як на людині. Бо й справді, всі вони у мирний час були нічим не примітними особами, мали своє життя, родину, роботу. Ніхто б не подумав, що вони здатні вбивати, гвалтувати, знущатися з людей.
Бо якби це були монстри, нам би простіше було все пояснювати. Аж тут ні, вони - люди, як виявляється.
І саме з такого ракурсу авторка міркує загалом про людину, про походження зла, про умови, які здатні перетворити людину на вбивцю. І доходить висновків, що ми самі уможливлюємо війни, коли інший перестає бути особою, а перетворюється на ворога, на знеособлене явище (євреї, мусульмани тощо).
Тому всі історії, зокрема і про Слободана Мілошевича, про його дружину, спонукають до роздумів про те, на що в принципі здатна людина. І саме ракурс злочинця, а не жертви, як звичніше нам було б читати про війну, провокує до такого аналізу.
Кожна розповідь лаконічна, надзвичайно цікава і достатньо добре прорефлексована. Авторка щира з читачем, не боїться зізнань і про власні родинні скелети.
Для тих, хто захоплюється Балканами, це однозначно важлива і потрібна книжка. Щоб зрозуміти краще їхню ситуацію. Але ця книжка насправді універсальна. Бо тут про людину і зло, про народ і війну, про етнічність та сусідство. Я безмежно рада, що випадково мені вона потрапила до рук. Не сподівалася такого ефекту і такої актуальності.
Новий відгук
Початок дуже цікавий, авторка багато інфи про інтровертів подає, зокрема про їхню переваги, їхні особливості, в яких може бути сила.
Ще дуже пізнавальним був розділ про культ особистості, який лише століття тому почався у США. Це справді було цікаве спостереження.
Але потім починається купа приватних історій, досліджень, деякі з них виглядають притягненими за вуха. Мене ця вся вода почала напрягати.
Врешті, в кожній історії світ поділяється на екстравертів та інтровертів, хоча авторка починала свою книжку із застереження, що чистих типів практично не існує - інакше це були б клінічні випадки. Тож ці історії занадто самовпевнені щодо такого розподілу.
Одне слово, що далі, то нудніше було, хоча й ці всі дослідження, статистики і факти мали б слугувати вагомими переконливими аргументами.
300 ст.+ читаються доволі легко, але останню сотню я просто сканувала і недбало дочитувала ці всі історії із жизні інтровертів.
Ще дуже пізнавальним був розділ про культ особистості, який лише століття тому почався у США. Це справді було цікаве спостереження.
Але потім починається купа приватних історій, досліджень, деякі з них виглядають притягненими за вуха. Мене ця вся вода почала напрягати.
Врешті, в кожній історії світ поділяється на екстравертів та інтровертів, хоча авторка починала свою книжку із застереження, що чистих типів практично не існує - інакше це були б клінічні випадки. Тож ці історії занадто самовпевнені щодо такого розподілу.
Одне слово, що далі, то нудніше було, хоча й ці всі дослідження, статистики і факти мали б слугувати вагомими переконливими аргументами.
300 ст.+ читаються доволі легко, але останню сотню я просто сканувала і недбало дочитувала ці всі історії із жизні інтровертів.
Новий відгук
Роман із елементами детективу-трилера про серійного вбивцю, пса породи кане корсо і Єву, головну героїню, якій доводиться вплутуватися у ці всі трагічні події.
Неоднозначні враження. З одного боку, роман вдалий, всі персонажі добре виписані, всі сюжетні лінії доведені до кінця і розкриті. Тобто методологічно зауваг в мене якнайменше.
Реалії роману, герої та загалом атмосфера близькі українському читачеві. Хоча над локаціями авторка попрацювали мінімально. Відчутно, що місто вигадане і події балансують поміж кафе, підземним переходом і ще кількома локаціями. Але саме місто якесь безлике, недопрацьоване. Та й топоніміка з дивним натяком на щось хороше: Добролів, Мировір.
Щодо героїв, найтиповішою мені була лінія стосунків сусідського поліцейського Вови з Євою: очевидна романтика, що виросла на фоні зради колишнього хлопця Єви. Тут все банально, авторка іноді вставляє поміж текст загальновідомі істини про стосунки.
Авторка заповзялася ввести в роман трохи психологізму, зокремо щодо вбивці, в якого очевидна травма дитинства і стосунків з жіночою половиною людства. Але замало це все пропрацьовано. Занадто поверхово, бо такі теми потребують насправді серйозного заглиблення в тему. А тут єдиний метод - це перманентні флешбеки.
Іноді дратували вчинки серійного вбивці, який примітивно замітав сліди. Або нереалістичними здавалися таємні стосунки Стаса з іншою дівкою - невже Єва його б не зустріла в місті?
Єва - художниця. І про це авторка згадує аж вкінці роману, давши героїні помалювати кілька хвилин на дозвіллі. Образ художниці краще було б замінити чимось менш творчим, виглядало б правдоподібніше.
Фінал, на щастя, не надто передбачуваний. Всі герої виявилися пов'язаними, ніхто не зайвий.
Загалом найнав'язливіше враження в мене від цього роману - його попсова кіношність, деякі епізоди просто класика сучасних укрсеріалів: репліки, жести, поведінка героїв.
Читалося легко і навіть цікаво. Та й те, що роман дочитала, теж показник.
Неоднозначні враження. З одного боку, роман вдалий, всі персонажі добре виписані, всі сюжетні лінії доведені до кінця і розкриті. Тобто методологічно зауваг в мене якнайменше.
Реалії роману, герої та загалом атмосфера близькі українському читачеві. Хоча над локаціями авторка попрацювали мінімально. Відчутно, що місто вигадане і події балансують поміж кафе, підземним переходом і ще кількома локаціями. Але саме місто якесь безлике, недопрацьоване. Та й топоніміка з дивним натяком на щось хороше: Добролів, Мировір.
Щодо героїв, найтиповішою мені була лінія стосунків сусідського поліцейського Вови з Євою: очевидна романтика, що виросла на фоні зради колишнього хлопця Єви. Тут все банально, авторка іноді вставляє поміж текст загальновідомі істини про стосунки.
Авторка заповзялася ввести в роман трохи психологізму, зокремо щодо вбивці, в якого очевидна травма дитинства і стосунків з жіночою половиною людства. Але замало це все пропрацьовано. Занадто поверхово, бо такі теми потребують насправді серйозного заглиблення в тему. А тут єдиний метод - це перманентні флешбеки.
Іноді дратували вчинки серійного вбивці, який примітивно замітав сліди. Або нереалістичними здавалися таємні стосунки Стаса з іншою дівкою - невже Єва його б не зустріла в місті?
Єва - художниця. І про це авторка згадує аж вкінці роману, давши героїні помалювати кілька хвилин на дозвіллі. Образ художниці краще було б замінити чимось менш творчим, виглядало б правдоподібніше.
Фінал, на щастя, не надто передбачуваний. Всі герої виявилися пов'язаними, ніхто не зайвий.
Загалом найнав'язливіше враження в мене від цього роману - його попсова кіношність, деякі епізоди просто класика сучасних укрсеріалів: репліки, жести, поведінка героїв.
Читалося легко і навіть цікаво. Та й те, що роман дочитала, теж показник.
Новий відгук
Роман, про який складно писати відгук. Тут глибока фірмова воннеґутівська іронія; стиль глибоко проникнення у проблеми людства, замасковані під хаос, гумор та байдужість.
Майже за десятиліття Воннеґут напише "Ґалапаґос", який буде, як на мене, більш іронічним та (анти)утопічним.
"Буфонада" ж виявилася легкою в читанні, але складнішою в осмисленні. Зокрема щодо людської самотності, стосунків з рідними. І навіть важко назвати цей роман абсурдним, бо надто майстерно сконструйовано сюжет, вплетено роздуми та репліки, які міцним клеєм скріплюють усі клаптики іронії Воннеґута.
Для мене цей текст - це паралельна правдоподібна реальність, яка справді може існувати, навіть якщо не в такому ж зовнішньому вияві, але точно з такими сенсами. Бо саме сенси у Воннеґута завжди найглибші і найпроникливіші.
І саме за це я люблю читати цього автора - за його сміливість і свободу гратися майбутнім людства, вигадуючи різноманітні ролі, долі і фінали, витоки яких завжди можна знайти у нашій сучасності.
Якось так туманно, без переповідання сюжету, по свіжих слідах. Але хто знає Воннеґута, той зрозуміє.
Читати такого штибу літературу я ніколи не раджу: не раджу всім навколо, бо це занадто сміливо було б і ризиковано.
Про оформлення можна поговорити окремо, бо це видання занадто ошатне, щоб словами це описати! І мова не лише про обкладинку, а й верстку, вкладку всередині, і зміст.
Майже за десятиліття Воннеґут напише "Ґалапаґос", який буде, як на мене, більш іронічним та (анти)утопічним.
"Буфонада" ж виявилася легкою в читанні, але складнішою в осмисленні. Зокрема щодо людської самотності, стосунків з рідними. І навіть важко назвати цей роман абсурдним, бо надто майстерно сконструйовано сюжет, вплетено роздуми та репліки, які міцним клеєм скріплюють усі клаптики іронії Воннеґута.
Для мене цей текст - це паралельна правдоподібна реальність, яка справді може існувати, навіть якщо не в такому ж зовнішньому вияві, але точно з такими сенсами. Бо саме сенси у Воннеґута завжди найглибші і найпроникливіші.
І саме за це я люблю читати цього автора - за його сміливість і свободу гратися майбутнім людства, вигадуючи різноманітні ролі, долі і фінали, витоки яких завжди можна знайти у нашій сучасності.
Якось так туманно, без переповідання сюжету, по свіжих слідах. Але хто знає Воннеґута, той зрозуміє.
Читати такого штибу літературу я ніколи не раджу: не раджу всім навколо, бо це занадто сміливо було б і ризиковано.
Про оформлення можна поговорити окремо, бо це видання занадто ошатне, щоб словами це описати! І мова не лише про обкладинку, а й верстку, вкладку всередині, і зміст.
Новий відгук
Очевидно було ще з анонсів, що книжка з такою назвою - це разводняк і замануха.
Коротко поясню, чому я не задоволена книжкою.
По-перше, назва не відповідає суті - як не крути! Бо не про пофігізм, не про байдужість, взагалі не про наближені асоціативні речі. Книжка про те, що ніякі ми загалом не особливо і проблеми наші не особливі, отже й вимахуватися нема чого. Так, тут я згідна. І автор один з небагатьох підмітив ту річ, що варто боятися виставляти себе ідіотом, наслухавшись модних надихаючих спічів про нашу особливість і пробувати все і вся.
По-друге, неструктуровано все подано. Так, у книжці є розділи, підтеми. Але це все просто окремі теми, про які автору хочеться поговорити. Тобто виклад думок хаотичний і безцільовий. Хоча цінні думки справді були. Але більше води, очевидних речей: брати відповідальність за своє життя, думати, робити вибір....
По-третє, багато прикладів, деякі дуже довгі, деякі взагалі на 5-7 сторінок. Враження, наче автор заповнював простір книжки. Приклади не всі доречні, не всі оригінальні і не всі цікаві. Переважно нудні, притягнені за вуха.
Останні розділи читала в повному занудстві. Як на мене, це саме та мотиваційна література, на яку всі завжди зляться і яка профанує справжню мотиваційну літературу.
Але це все мої емоційні суб'єктивні враження. Я певна, що багато-кому вона підійшла, зацікавила чи надихнула. Знову ж, деякі речі були цілком притомні і цінні. Але завдяки назві я справді зла!
Коротко поясню, чому я не задоволена книжкою.
По-перше, назва не відповідає суті - як не крути! Бо не про пофігізм, не про байдужість, взагалі не про наближені асоціативні речі. Книжка про те, що ніякі ми загалом не особливо і проблеми наші не особливі, отже й вимахуватися нема чого. Так, тут я згідна. І автор один з небагатьох підмітив ту річ, що варто боятися виставляти себе ідіотом, наслухавшись модних надихаючих спічів про нашу особливість і пробувати все і вся.
По-друге, неструктуровано все подано. Так, у книжці є розділи, підтеми. Але це все просто окремі теми, про які автору хочеться поговорити. Тобто виклад думок хаотичний і безцільовий. Хоча цінні думки справді були. Але більше води, очевидних речей: брати відповідальність за своє життя, думати, робити вибір....
По-третє, багато прикладів, деякі дуже довгі, деякі взагалі на 5-7 сторінок. Враження, наче автор заповнював простір книжки. Приклади не всі доречні, не всі оригінальні і не всі цікаві. Переважно нудні, притягнені за вуха.
Останні розділи читала в повному занудстві. Як на мене, це саме та мотиваційна література, на яку всі завжди зляться і яка профанує справжню мотиваційну літературу.
Але це все мої емоційні суб'єктивні враження. Я певна, що багато-кому вона підійшла, зацікавила чи надихнула. Знову ж, деякі речі були цілком притомні і цінні. Але завдяки назві я справді зла!
Новий відгук
Що більшої популярності набуває автор, то більших очікувань сповнюється читач до його нових романів. Говорю про це в контексті Андрія Любки і його роману "Твій погляд, Чіо-чіо-сан".
Одразу мій висновок - коротка проза Андрія таки сильніша, густіша, гармонійніша.
Інший мій висновок - "Карбід" у дечому таки вийшов кращим та захопливішим.
Цей же роман має добрий задум, непогану фабулу і непопсове і взагалі неочікуване завершення, на гачок якого я, зізнаюся, таки втрапила.
Один із найкращих пасажів (на 20+ сторінок) - опера "Мадам Батерлфляй", катарсис під час якої переживає головний герой. Органічно, глибоко та художньо. Таки відчутно особисте захоплення Любки оперою.
Але деякі інші захоплення автора, мігруючи з одних текстів до інших, врешті починають ставати передбачуваними: балкани, рибаловля, алкоголь/трава тощо.
Мінусів чимало. Найперше, головний герой недостатньо прописаний - це радше прототип автора, принаймні я постійно перед очима бачила Андрія. Марка він наділив багатьма своїми зацікавленнями, поглядами та позиціями. Але врешті вийшло сиро - бо Марк мав би постати перед читачем недолугим інтелектуалом. Занадто ототожнив автор героя із собою, що не дозволило розкрити негативну грань Марка.
Відповідно й фінал дивує і шокує, бо ж як.... Ти весь час співпереживав, співрозслідував, співстраждав з Марком/Любкою.
Ще один мінус - це епізод сексуальних фантазій героя. Без цієї якось сухо-порнушної чи безбарвно-реалістичної сцени роман би нічого не втратив, а то й виграв. Адже надалі всі фрагменти про стосунки Марка з Ралукою романтичні та більш зріліші за цей.
У мене були свої варіанти розв'язки, дещо прозаїчніші та очевидніші, тож Любка таки здивував і змусив трішки подумати після прочитання.
Якщо пофантазувати і уявити цей задум як фабулу оповідання, а не роману, видається, що вийшла б добротна концентрована мала проза. Наразі мені найближчою є "Кімната для печалі" - доволі зрілі та влучні настроєво тексти.
Одразу мій висновок - коротка проза Андрія таки сильніша, густіша, гармонійніша.
Інший мій висновок - "Карбід" у дечому таки вийшов кращим та захопливішим.
Цей же роман має добрий задум, непогану фабулу і непопсове і взагалі неочікуване завершення, на гачок якого я, зізнаюся, таки втрапила.
Один із найкращих пасажів (на 20+ сторінок) - опера "Мадам Батерлфляй", катарсис під час якої переживає головний герой. Органічно, глибоко та художньо. Таки відчутно особисте захоплення Любки оперою.
Але деякі інші захоплення автора, мігруючи з одних текстів до інших, врешті починають ставати передбачуваними: балкани, рибаловля, алкоголь/трава тощо.
Мінусів чимало. Найперше, головний герой недостатньо прописаний - це радше прототип автора, принаймні я постійно перед очима бачила Андрія. Марка він наділив багатьма своїми зацікавленнями, поглядами та позиціями. Але врешті вийшло сиро - бо Марк мав би постати перед читачем недолугим інтелектуалом. Занадто ототожнив автор героя із собою, що не дозволило розкрити негативну грань Марка.
Відповідно й фінал дивує і шокує, бо ж як.... Ти весь час співпереживав, співрозслідував, співстраждав з Марком/Любкою.
Ще один мінус - це епізод сексуальних фантазій героя. Без цієї якось сухо-порнушної чи безбарвно-реалістичної сцени роман би нічого не втратив, а то й виграв. Адже надалі всі фрагменти про стосунки Марка з Ралукою романтичні та більш зріліші за цей.
У мене були свої варіанти розв'язки, дещо прозаїчніші та очевидніші, тож Любка таки здивував і змусив трішки подумати після прочитання.
Якщо пофантазувати і уявити цей задум як фабулу оповідання, а не роману, видається, що вийшла б добротна концентрована мала проза. Наразі мені найближчою є "Кімната для печалі" - доволі зрілі та влучні настроєво тексти.
Новий відгук
Підозрюю, якби читала цей роман українською (бо читала, коли ще не було укрперекладу), то він би видався мені попсовим, емоційним та легким чтивом із класичними поворотами сюжетів та доволі очікуваною розв'язкою. Проте англійською текст сприймається зовсім по-іншому. Саме завдяки простій мові, легкому сюжету й добре читається на середній рівень знання мови. Бо суть була - дочитати і максимально зрозуміти сюжет.
А сюжет такий: самотньому розлученому чоловікові 50+ ставлять діагноз пневмонії і прогнозують прожити до року, рекомендуючи виїхати у тепліший штат Америки. Несподіваними шляхами він опиняється в одному маленькому прирічковому поселенні - і починають закручуватися цікаві події, пов'язані з червоним кардиналом, пташкою, що чудом вижила.
Потім у поселенні з'являється дівчинка. Потім складні часи. Потім найгірше/найкраще Різдво у їхньому житті.
Мені заімпонували епізоди, коли головний герой віднаходить відчуття життя посеред природи, коли починає малювати, коли спокій поселяється в його серці. Все, чого він не досвідчив серед хаосу міста. Авторка делікатно і стримано розвинула цю тему, без перебільшень та критики міста. Бодай за це варто читати цей роман.
Його взагалі варто читати. Особливо в кінці року, напередодні Різдва, чи на свій день народження, як от я сьогодні. Змушує зробити паузу і подумати про суть, про головне, про цілі і сенси свого життя.
А сюжет такий: самотньому розлученому чоловікові 50+ ставлять діагноз пневмонії і прогнозують прожити до року, рекомендуючи виїхати у тепліший штат Америки. Несподіваними шляхами він опиняється в одному маленькому прирічковому поселенні - і починають закручуватися цікаві події, пов'язані з червоним кардиналом, пташкою, що чудом вижила.
Потім у поселенні з'являється дівчинка. Потім складні часи. Потім найгірше/найкраще Різдво у їхньому житті.
Мені заімпонували епізоди, коли головний герой віднаходить відчуття життя посеред природи, коли починає малювати, коли спокій поселяється в його серці. Все, чого він не досвідчив серед хаосу міста. Авторка делікатно і стримано розвинула цю тему, без перебільшень та критики міста. Бодай за це варто читати цей роман.
Його взагалі варто читати. Особливо в кінці року, напередодні Різдва, чи на свій день народження, як от я сьогодні. Змушує зробити паузу і подумати про суть, про головне, про цілі і сенси свого життя.
Новий відгук
Одразу скажу, що книжка мене сильно захопила на старті, але на середині і до кінця запал потроху спадав. Можливо тому, що найцікавіші мені теми були саме спочатку.
Якщо Ви читали "Код зламано" та "Силу звички", то в цій Ви вже не відкриєте для себе аж так багато нового. Хоча автор дуже цікаво пише, насичено і без водички.
Мені було цікаво читати про те, як ми піддаємося на всілякі "безкоштовні" пропозиції, як реагуємо на ціни, як ціни впливають на наш вибір, про вартість нуля. Особливо цікаво було прочитати про соціальні та ринкові відносини - тут я багато що уклала собі на чіткі полички в голові.
Менш захопили розділи про чесність та людську натуру. Але загалом кожен розділ/теми були корисні і чіткі.
Рекомендую цю книжку тим, хто хоче більше дізнаватися про те, як ми обираємо, купуємо і загалом живемо і часто прокрастинуємо.
Я люблю читати про поведінкову економіку, бо це багато що пояснює мені про мене і про мої слабкості, про мою ірраціональність, яку мудрі маркетологи легко передбачають і використовують ці знання задля збагачення компаній, на які працюють.
Якщо Ви читали "Код зламано" та "Силу звички", то в цій Ви вже не відкриєте для себе аж так багато нового. Хоча автор дуже цікаво пише, насичено і без водички.
Мені було цікаво читати про те, як ми піддаємося на всілякі "безкоштовні" пропозиції, як реагуємо на ціни, як ціни впливають на наш вибір, про вартість нуля. Особливо цікаво було прочитати про соціальні та ринкові відносини - тут я багато що уклала собі на чіткі полички в голові.
Менш захопили розділи про чесність та людську натуру. Але загалом кожен розділ/теми були корисні і чіткі.
Рекомендую цю книжку тим, хто хоче більше дізнаватися про те, як ми обираємо, купуємо і загалом живемо і часто прокрастинуємо.
Я люблю читати про поведінкову економіку, бо це багато що пояснює мені про мене і про мої слабкості, про мою ірраціональність, яку мудрі маркетологи легко передбачають і використовують ці знання задля збагачення компаній, на які працюють.
Новий відгук
Випадково натрапила на цю книжку, випадково почала читати... і мене так понесло, що 400 ст.за 3 дні подужала. І це, мабуть, найсильніший показник.
Спершу щодо методології - журналіст, що написав біографію компанії Амазон, вторався просто прекрасно. Чіткий виклад, мінімум цитат із розмов, якими часто автори наповнюють свій наратив. Я не певна, чи якийсь роман читала так захопливо, як цей нон-фікшн - і підозрюю, більшою мірою завдяки роботі автора.
Щодо суті, то я цілковито по-новому тепер сприймаю Амазон і її засновника Джеффа Безоса. Від початків заснування стартапу на зорі доткомів, більшість з яких потім прогоріла - через складні десятирічні етапи - і до виходу на зірковий шлях. Хоча книжка завершується 2013-м роком, але опісля погугливши розумієш, що Амазон - це найбільша у світі інтернет-компанія, а Безос - найбагатша людина планети.
Без рожевих окулярів, без казкових успіхів, про харизму Безоса, про неоднозначність самої компанії, врешті - про творення майбутнього.
Най-найхвилюючим розділом для мене був той, що про створення Кіндл і загалом про перехід книгодрукування в цифровий формат. Революція, шок і несприйняття для видавництв. Бодай цей розділ варто прочитати причетним до книжкового ринку, щоб розуміти цей ключовий в історії книжки момент.
Читати - щоб розуміти, як твориться майбутнє, як працює бізнес, якими жорстокими є найбільші його акули, чому важливо мислити на крок уперед.
Читати - щоб розуміти цей світ трішки по-новому.
Спершу щодо методології - журналіст, що написав біографію компанії Амазон, вторався просто прекрасно. Чіткий виклад, мінімум цитат із розмов, якими часто автори наповнюють свій наратив. Я не певна, чи якийсь роман читала так захопливо, як цей нон-фікшн - і підозрюю, більшою мірою завдяки роботі автора.
Щодо суті, то я цілковито по-новому тепер сприймаю Амазон і її засновника Джеффа Безоса. Від початків заснування стартапу на зорі доткомів, більшість з яких потім прогоріла - через складні десятирічні етапи - і до виходу на зірковий шлях. Хоча книжка завершується 2013-м роком, але опісля погугливши розумієш, що Амазон - це найбільша у світі інтернет-компанія, а Безос - найбагатша людина планети.
Без рожевих окулярів, без казкових успіхів, про харизму Безоса, про неоднозначність самої компанії, врешті - про творення майбутнього.
Най-найхвилюючим розділом для мене був той, що про створення Кіндл і загалом про перехід книгодрукування в цифровий формат. Революція, шок і несприйняття для видавництв. Бодай цей розділ варто прочитати причетним до книжкового ринку, щоб розуміти цей ключовий в історії книжки момент.
Читати - щоб розуміти, як твориться майбутнє, як працює бізнес, якими жорстокими є найбільші його акули, чому важливо мислити на крок уперед.
Читати - щоб розуміти цей світ трішки по-новому.
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
23.02.2024
Новий відгук
Скандинавська повість. Дуже скандинавська, дуже меланхолійна, повільна, екзистенційно-філософська.
Але не варто одразу сахатися від таких означень, а сприймайте їх у позитивному ключі, в розуміння хюґе, якщо хочете.
Пояснюю. П'ять героїв (дуже різних, але кожен - це певний архетип) живуть у прирічковому своєму комфортному поселенні. У них мінімум занять, багато пудингу і булочок, розмов біля каміна довгими зимовими вечорами, зустрічі у пекарні-кав'ярні, свято мармеладу.
Динаміку тут творить не сюжет, а діалоги, які спершу виглядають простими і пустими іграми слів, але це не примітивні розмови, це радше спроби осягти своїм простим земним буттям сенс свого життя.
Але! Тут жодних філософських закрутів і замутів. Простота, яка дуже легка, із присмаком меланхолії.
Читала повільно і не хотіла, щоб книжка закінчувалася. Так, це пафосна фраза, але я вперше її використовую, бо саме час!
Прекрасне зимове читання, щоб врешті разом з героями дочекатися весни, такої довгожданної після унинія від холоду та одноманітності.
"Булькало" у мене тепер буде на одній полиці з "Лорангою", "Ян і Янеке", "Мумі-тролями", "Лафкадіо" тощо...
Читання для задоволення. Однозначно.
Але не варто одразу сахатися від таких означень, а сприймайте їх у позитивному ключі, в розуміння хюґе, якщо хочете.
Пояснюю. П'ять героїв (дуже різних, але кожен - це певний архетип) живуть у прирічковому своєму комфортному поселенні. У них мінімум занять, багато пудингу і булочок, розмов біля каміна довгими зимовими вечорами, зустрічі у пекарні-кав'ярні, свято мармеладу.
Динаміку тут творить не сюжет, а діалоги, які спершу виглядають простими і пустими іграми слів, але це не примітивні розмови, це радше спроби осягти своїм простим земним буттям сенс свого життя.
Але! Тут жодних філософських закрутів і замутів. Простота, яка дуже легка, із присмаком меланхолії.
Читала повільно і не хотіла, щоб книжка закінчувалася. Так, це пафосна фраза, але я вперше її використовую, бо саме час!
Прекрасне зимове читання, щоб врешті разом з героями дочекатися весни, такої довгожданної після унинія від холоду та одноманітності.
"Булькало" у мене тепер буде на одній полиці з "Лорангою", "Ян і Янеке", "Мумі-тролями", "Лафкадіо" тощо...
Читання для задоволення. Однозначно.
Новий відгук
БОДО ШЕФЕР "ШЛЯХ до ФІНАНСОВОЇ СВОБОДИ" починала із захватом, а до середини знервували оті самовпевнені обіцянки автора, що гроші почнуть звалюватися на кожного, хто читає цю книжку. І загалом в наших реаліях дещо складно читати поради про фінанси, особливо коли все нестабільно...
Багато порад непридатні до них реалій. Звісно, важливого я вдосталь почерпнула. Але це не перша моя книжка про гроші, тож дочитувати мені просто не хочеться. Краще піду послухаю прямі ефіри декого зі своїх фінансових гуру про гроші. Хоча по великому рахунку, вони всі одне й те саме говорять.
Багато порад непридатні до них реалій. Звісно, важливого я вдосталь почерпнула. Але це не перша моя книжка про гроші, тож дочитувати мені просто не хочеться. Краще піду послухаю прямі ефіри декого зі своїх фінансових гуру про гроші. Хоча по великому рахунку, вони всі одне й те саме говорять.
Новий відгук
Є книжки, прочитавши які, піднімається власна самооцінка як читача. І "Дорога на Асмару" Сергія Сингаївського саме така.
Найперше тому, що це точно не інстаграмне чтиво з какао біля каміна. Нелегке як по стилістиці, так і по змісту. І якщо у стиль автора згодом починаєш в'їжджати, у зміст теж поволі виникаєш, то отримуєш неабияку насолоду від розуміння сенсів.
Отже, автор працював перекладачем в Ефіопії і власне про голод та війну за незалежність Еритреї 1984-89 рр. й написав роман.
Неочікувано професійний сюжет, який пазлами складається у цілісну картину - це стосується лінії любовної/розслідувальної (герой отримує від матері на її смертному ложі щоденник та фотознімки його батька, що й стає поштовхом до розслідування і пошуків батька).
Інша лінія - власне події в Африці, голод в Ефіопії, одночасна громадянська війна, допомога СРСР та Заходу. І якщо першу лінію можна навчитися писати на письменницьких курсах, то другу, історичну, жодні курси не допоможуть так ґрунтовно, професійно і глибоко відтворити, як це зробив Сингаївський.
Мій свекор попереджав мене, що цей роман може бути мені не до кінця зрозумілий, і загалом не факт, що сподобається. І я розумію, чому він так казав. Він, який пам'ятає ті часи, який врешті три роки в АТО відслужив, дуже оцінив роман, його докладність та справжність. Мені ж на початках давалася складно ота армійська лексика, фразочки, лаконічні сухі діалоги, за якими цілий світ життя в армії.
Ще автор в особі головного героя багато роздумує про той голод, про невипадкові збіги, про допомогу ефіопцями, врешті переходячи на глибший аналіз: що таке геноцид, справжні цілі радянської влади, суть голоду тощо. І до болю вражаючі паралелі з Україною!
Так, цей роман Забужко вважає найважливішим за останнє десятиліття в укр.літ. І недаремно. Бо це дуже важливий роман! Роман від автора очевидця, який спромігся професійного його написати як художньо, так і щодо фактажу та аналітики.
Мені справді важко передати враження від роману. І не всім його можу рекомендувати. Але собі ставлю зірочку, що прочитала, збагнула, отримала черговий пізнавальний урок історії!
Найперше тому, що це точно не інстаграмне чтиво з какао біля каміна. Нелегке як по стилістиці, так і по змісту. І якщо у стиль автора згодом починаєш в'їжджати, у зміст теж поволі виникаєш, то отримуєш неабияку насолоду від розуміння сенсів.
Отже, автор працював перекладачем в Ефіопії і власне про голод та війну за незалежність Еритреї 1984-89 рр. й написав роман.
Неочікувано професійний сюжет, який пазлами складається у цілісну картину - це стосується лінії любовної/розслідувальної (герой отримує від матері на її смертному ложі щоденник та фотознімки його батька, що й стає поштовхом до розслідування і пошуків батька).
Інша лінія - власне події в Африці, голод в Ефіопії, одночасна громадянська війна, допомога СРСР та Заходу. І якщо першу лінію можна навчитися писати на письменницьких курсах, то другу, історичну, жодні курси не допоможуть так ґрунтовно, професійно і глибоко відтворити, як це зробив Сингаївський.
Мій свекор попереджав мене, що цей роман може бути мені не до кінця зрозумілий, і загалом не факт, що сподобається. І я розумію, чому він так казав. Він, який пам'ятає ті часи, який врешті три роки в АТО відслужив, дуже оцінив роман, його докладність та справжність. Мені ж на початках давалася складно ота армійська лексика, фразочки, лаконічні сухі діалоги, за якими цілий світ життя в армії.
Ще автор в особі головного героя багато роздумує про той голод, про невипадкові збіги, про допомогу ефіопцями, врешті переходячи на глибший аналіз: що таке геноцид, справжні цілі радянської влади, суть голоду тощо. І до болю вражаючі паралелі з Україною!
Так, цей роман Забужко вважає найважливішим за останнє десятиліття в укр.літ. І недаремно. Бо це дуже важливий роман! Роман від автора очевидця, який спромігся професійного його написати як художньо, так і щодо фактажу та аналітики.
Мені справді важко передати враження від роману. І не всім його можу рекомендувати. Але собі ставлю зірочку, що прочитала, збагнула, отримала черговий пізнавальний урок історії!
Новий відгук
Автобіографічний текст Богдана Лебля про початок Другої світової війни. Юзьо - син поляка та українки, живе у карпатському селі на теренах тодішньої Польщі. 39-й рік, передчуття війни і таки війна.
Цей роман (який насправді складається з двох частин-повістей, але це таки роман) важливий і своїм змістом, і формою.
Тут цікавим є реалізм тодішнього життя, ставлення українців до поляків, побут тощо. Автор не деталізує, не втомлює описами та поясненнями. Враження читач отримує крізь призму восьмирічного Юзя.
Мене більше підкупила стилістика тексту (і водночас хороший переклад Божени Антоняк) - читання дуже плавне і спокійне. Автор грається перетасуванням реальності та уяви Юзя, що завжди вимагає уважності до тексту, щоб вчасно все підловити. Але в цьому й певна символіка, якою автор намагається передати очікування війни, її звуки і запахи.
Фінальна сцена в тому плані художньо прекрасна: стилістичні рефрени, крещендо та прискорення. Читаєш і розумієш, що текст намагається сказати несказане.
Саме тому роман оцінять поціновувачі художнього слова, отого ЯК написано. Водночас збагативши себе додатковим розумінням становища селян передвоєнного часу - без прозаїчності, але достатньо для витворення певної картинки.
Цей роман (який насправді складається з двох частин-повістей, але це таки роман) важливий і своїм змістом, і формою.
Тут цікавим є реалізм тодішнього життя, ставлення українців до поляків, побут тощо. Автор не деталізує, не втомлює описами та поясненнями. Враження читач отримує крізь призму восьмирічного Юзя.
Мене більше підкупила стилістика тексту (і водночас хороший переклад Божени Антоняк) - читання дуже плавне і спокійне. Автор грається перетасуванням реальності та уяви Юзя, що завжди вимагає уважності до тексту, щоб вчасно все підловити. Але в цьому й певна символіка, якою автор намагається передати очікування війни, її звуки і запахи.
Фінальна сцена в тому плані художньо прекрасна: стилістичні рефрени, крещендо та прискорення. Читаєш і розумієш, що текст намагається сказати несказане.
Саме тому роман оцінять поціновувачі художнього слова, отого ЯК написано. Водночас збагативши себе додатковим розумінням становища селян передвоєнного часу - без прозаїчності, але достатньо для витворення певної картинки.
Новий відгук
Одразу скажу - це одна з найпотужніших книжок, які я читала. Так, без пафосу чи перебільшення. І з кількох причин.
По-перше, це важливе дослідження про Другу світову. Юрист пише фактично історичну працю про норми права, і як саме вони змінилися у ХХ ст.
По-друге, це аніскільки не нудне дослідження, а захопливе чтиво. Крутіше за будь-який роман, детектив чи загалом художку. Бо все це було насправді. І я дивуюся, що юристи можуть писати такі круті, легкозрозумілі тексти.
По-третє, це родинне дослідження, копання в архівах, мега праця з фотокартками, мандрівки по всьому світу, щоб знайти і поспілкуватися з родичами, знайомими, щоб віднайти найтонші ниточки. Це більше ніж детективне розслідування, яке починається від дідуся автора - Леона, що народився у Жовкві.
По-четверте, це праця, важлива для кожного, хто живе Львові. Адже саме тут навчалися два юристи, які згодом стали найвизначнішими правниками ХХ ст. Лаутерпахт і Лемкін. Запам'ятайте ці прізвища! Перший запровадив "злочини проти людяності", другий - "геноцид". Терміни, які нам знайомі та наче очевидні, але які не так просто було запровадити у правосудді. Більше того, Лаутерпахт народився також у Жовкві, на тій самій Східно-західній вулиці, що й дідусь автора.
По-п'яте, це емоційний текст про Ганса Франка, одного з найбільш причетних до звірств Другої світової, зокрема в Галичині. .
І врешті, тут детально описано суд у Нюрнберзі. Кінематографічно. Стримано, але мені було важко не піддатися емоціям.
Ця книжка стоятиме поруч з дослідженням Славенки Дракуліч "Вони б і мухи не скривдили", теж сильної праці.
Я справді рекомендую "Східно-західну вулицю" всім, навіть тим, хто не любитьь історичних тем (я до таких теж належу, насправді). Бо це прекрасно написана книжка, де купа інтриг, знахідок, емоцій та людського.
Мене ще переповнюють якісь незрозумілі прчуття після прочитання, які ще довго не вляжуться. Бо це книжка, яка не залишає байдужою.
По-перше, це важливе дослідження про Другу світову. Юрист пише фактично історичну працю про норми права, і як саме вони змінилися у ХХ ст.
По-друге, це аніскільки не нудне дослідження, а захопливе чтиво. Крутіше за будь-який роман, детектив чи загалом художку. Бо все це було насправді. І я дивуюся, що юристи можуть писати такі круті, легкозрозумілі тексти.
По-третє, це родинне дослідження, копання в архівах, мега праця з фотокартками, мандрівки по всьому світу, щоб знайти і поспілкуватися з родичами, знайомими, щоб віднайти найтонші ниточки. Це більше ніж детективне розслідування, яке починається від дідуся автора - Леона, що народився у Жовкві.
По-четверте, це праця, важлива для кожного, хто живе Львові. Адже саме тут навчалися два юристи, які згодом стали найвизначнішими правниками ХХ ст. Лаутерпахт і Лемкін. Запам'ятайте ці прізвища! Перший запровадив "злочини проти людяності", другий - "геноцид". Терміни, які нам знайомі та наче очевидні, але які не так просто було запровадити у правосудді. Більше того, Лаутерпахт народився також у Жовкві, на тій самій Східно-західній вулиці, що й дідусь автора.
По-п'яте, це емоційний текст про Ганса Франка, одного з найбільш причетних до звірств Другої світової, зокрема в Галичині. .
І врешті, тут детально описано суд у Нюрнберзі. Кінематографічно. Стримано, але мені було важко не піддатися емоціям.
Ця книжка стоятиме поруч з дослідженням Славенки Дракуліч "Вони б і мухи не скривдили", теж сильної праці.
Я справді рекомендую "Східно-західну вулицю" всім, навіть тим, хто не любитьь історичних тем (я до таких теж належу, насправді). Бо це прекрасно написана книжка, де купа інтриг, знахідок, емоцій та людського.
Мене ще переповнюють якісь незрозумілі прчуття після прочитання, які ще довго не вляжуться. Бо це книжка, яка не залишає байдужою.
Новий відгук
Хоча цей роман - останній з тетралогії про Лінку (відома серія, яку розпочала "Кава з кардамоном"), але його спокійно можна читати й окремо, як повноцінну історію.
Недаремно я одразу це зазначаю, бо підозрюю, багатьом буде цікаво прочитати саме цю частину, дізнавшись, про що вона.
А тема дуже непроста - рання незапланована вагітність 18-тилітньої ліцеїстки, фактично школярки. І я щось не пригадую таких тем у підлітковій літературі, якої вже трохи начиталася. Хоча останнім часом вже менше встигаю за новинками.
Отже роман починається саме із того, що Лінка взнає, що вагітна. Хлопець не надто радий, бо у планах навчання в Лондоні, плани на майбутнє. Паралельно розвиваються інші сюжетні лінії родичів і друзів героїні.
Що мені імпонує в цій історії - це виваженість, з якою авторка підійшла до розкриття такої непростої проблеми.
Загалом, цей роман такий доволі серіальний - у позитивному сенсі динаміки, неочікуваних поворотів, насиченості подієвої, емоцій та співпереживання.
А ще "Молоко з медом" може бути пізнавальною та корисною для підлітків у тому сенсі, що тут чіткий меседж про відповідальність за свої вчинки, про те, що до стосунків варто ставитися не так легковажно, про важливість обирати своє майбутнє і прислухатися до себе. Про відвагу і свободу, про честь і гідність. І ще - про життєву мудрість та зв'язок поколінь.
Яґелло пише дуже легко, просто та щиро. Не переобтяжує текст премудростями і повчаннями. Видається, вона радше на боці підлітка, а не дорослого, хоча їй якось вдається знайти баланс.
Ну і врешті, "Молоко з медом" показує, що граючись у дорослих - насправді та дорослість вимагає усвідомлення всієї відповідальності за своє життя і вчинки, а не понтів та вдаваного геройства.
Підліткам цей роман раджу. Тим паче, на таку тему чогось подібного ви навряд чи знайдете.
А ще - роман вийшов в Україні на два місяці раніше за оригінальний текст. Таке вперше. Тож ексклюзив повний.
Недаремно я одразу це зазначаю, бо підозрюю, багатьом буде цікаво прочитати саме цю частину, дізнавшись, про що вона.
А тема дуже непроста - рання незапланована вагітність 18-тилітньої ліцеїстки, фактично школярки. І я щось не пригадую таких тем у підлітковій літературі, якої вже трохи начиталася. Хоча останнім часом вже менше встигаю за новинками.
Отже роман починається саме із того, що Лінка взнає, що вагітна. Хлопець не надто радий, бо у планах навчання в Лондоні, плани на майбутнє. Паралельно розвиваються інші сюжетні лінії родичів і друзів героїні.
Що мені імпонує в цій історії - це виваженість, з якою авторка підійшла до розкриття такої непростої проблеми.
Загалом, цей роман такий доволі серіальний - у позитивному сенсі динаміки, неочікуваних поворотів, насиченості подієвої, емоцій та співпереживання.
А ще "Молоко з медом" може бути пізнавальною та корисною для підлітків у тому сенсі, що тут чіткий меседж про відповідальність за свої вчинки, про те, що до стосунків варто ставитися не так легковажно, про важливість обирати своє майбутнє і прислухатися до себе. Про відвагу і свободу, про честь і гідність. І ще - про життєву мудрість та зв'язок поколінь.
Яґелло пише дуже легко, просто та щиро. Не переобтяжує текст премудростями і повчаннями. Видається, вона радше на боці підлітка, а не дорослого, хоча їй якось вдається знайти баланс.
Ну і врешті, "Молоко з медом" показує, що граючись у дорослих - насправді та дорослість вимагає усвідомлення всієї відповідальності за своє життя і вчинки, а не понтів та вдаваного геройства.
Підліткам цей роман раджу. Тим паче, на таку тему чогось подібного ви навряд чи знайдете.
А ще - роман вийшов в Україні на два місяці раніше за оригінальний текст. Таке вперше. Тож ексклюзив повний.
Новий відгук
12 чудових оповідань Люсі-Мод Монтгомері. 12 історій із життя в долині Ейвонлі. 12 цікавих, незвичних і часто божевільних долей.
Здебільшого тематика цієї збірки - одруження. А отже - стосунки, чекання, принципові (ще й які принципові!) мовчанки, забуття і прощення. Часто герої суворі та принципові, з характером. І це найбільше вабить під час читання. Бо персонажі такі нетипові й яскраві, що цікаво дочитувати, чим все скінчиться.
Дуже, дуже гарна мова. Така мелодійна, спокійна, некваплива. Монтгомері вміла писати так красиво, її письмо аж полонить до себе.
"Ейвонлійські хроніки" не належать до циклу про Енн Ширлі, а є автономною збіркою текстів. Бо часто запитують, чи це бува не продовження. Ні.
Не сподівалася, що мені сподобається. Але сподобалося дуже. Я навіть трішки сповільнила темп читання, щоб насолодитися стилем. Щоб глибше поринути в цю прозу. Добру й атмосферну прозу, житейську й справжню.
Здебільшого тематика цієї збірки - одруження. А отже - стосунки, чекання, принципові (ще й які принципові!) мовчанки, забуття і прощення. Часто герої суворі та принципові, з характером. І це найбільше вабить під час читання. Бо персонажі такі нетипові й яскраві, що цікаво дочитувати, чим все скінчиться.
Дуже, дуже гарна мова. Така мелодійна, спокійна, некваплива. Монтгомері вміла писати так красиво, її письмо аж полонить до себе.
"Ейвонлійські хроніки" не належать до циклу про Енн Ширлі, а є автономною збіркою текстів. Бо часто запитують, чи це бува не продовження. Ні.
Не сподівалася, що мені сподобається. Але сподобалося дуже. Я навіть трішки сповільнила темп читання, щоб насолодитися стилем. Щоб глибше поринути в цю прозу. Добру й атмосферну прозу, житейську й справжню.
Новий відгук
Насправді я зараз би мала писати захоплений відгук, адже надто перейнялася рудоволосою Енн Ширлі. Але навмисно приструнчую емоції, щоб адекватно зробити огляд.
Найперше, я радію, що таки наважилася на знайомство з Енн. Мої побоювання, що це буде нудне і передбачуване жіноче чтиво кінця ХІХ ст., на щастя, не справдилися. Я аж ніяк не очікувала такої життєствердної прози, такої яскравої харизматичної Енн, такого добра і навіть глибини. Чого вартує лише мовчазний Метью, мовчанка якого така сильна і зворушлива.
Але передовсім мене причарувала балакуча Енн, її довгі монологи-діалоги, непередбачуваність та щирість. І коли вона стрімко подорослішала, я ніяк не могла змиритися, що Енн вже не така шалена.
Проте мені все одно цікаво, що буде далі. Які рішення вона прийматиме. Бо для мене найважливіше у цих книгах про Енн - життєва мудрість! А вона позачасова.
А зваживши на деякі доволі емансиповані теми, написані століття тому, навіть дивуюся прогресивності християнської авторки.
Якщо коротко, то в першій книзі Енн потрапляє зі сиротинця на ферму Зелені Дахи в Ейвонлі, що на Острові Принца Едварда. Знаходить подругу, ходить у школу, їде на навчання до вчительської семінарії і - кульмінація після завершення навчання - без спойлерів. Бо раптом хтось іще тільки читатиме.
Енн постійно намагається бути хорошою, але з рудими косами це практично неможливо, як вона сама вважає. Вона перебуває під суворим (хоча насправді виваженим) вихованням Марілли, у товаристві лагідного Метью.
Тут багато кумедних ситуацій, точніше халеп, але врешті Енн аналізує свої вчинки і трішки мудрішає.
Історія про Енн викликала фурор у світі, ще століття тому, одразу після публікації. А те, що українською вона вийшла у справді майстерному перекладі Ані Вовченко та чудовому оформленні - це також щастя! Тому оце видання від Фоліо насправді сумнівної якості, я читала від видавництва Урбіно - це справді знак якості.
За мотивами знято безліч фільмів, серіалів, вистави і мюзиклів... Енн стала брендом, фактично. А лише починаю знайомство зі світом Енн.
P.S. Якщо Вам сподобалися "Маленькі жінки" Олкот, то Енн Ви оціните тим паче. І навіть якщо не сподобалися - Енна таки має шанси.
Найперше, я радію, що таки наважилася на знайомство з Енн. Мої побоювання, що це буде нудне і передбачуване жіноче чтиво кінця ХІХ ст., на щастя, не справдилися. Я аж ніяк не очікувала такої життєствердної прози, такої яскравої харизматичної Енн, такого добра і навіть глибини. Чого вартує лише мовчазний Метью, мовчанка якого така сильна і зворушлива.
Але передовсім мене причарувала балакуча Енн, її довгі монологи-діалоги, непередбачуваність та щирість. І коли вона стрімко подорослішала, я ніяк не могла змиритися, що Енн вже не така шалена.
Проте мені все одно цікаво, що буде далі. Які рішення вона прийматиме. Бо для мене найважливіше у цих книгах про Енн - життєва мудрість! А вона позачасова.
А зваживши на деякі доволі емансиповані теми, написані століття тому, навіть дивуюся прогресивності християнської авторки.
Якщо коротко, то в першій книзі Енн потрапляє зі сиротинця на ферму Зелені Дахи в Ейвонлі, що на Острові Принца Едварда. Знаходить подругу, ходить у школу, їде на навчання до вчительської семінарії і - кульмінація після завершення навчання - без спойлерів. Бо раптом хтось іще тільки читатиме.
Енн постійно намагається бути хорошою, але з рудими косами це практично неможливо, як вона сама вважає. Вона перебуває під суворим (хоча насправді виваженим) вихованням Марілли, у товаристві лагідного Метью.
Тут багато кумедних ситуацій, точніше халеп, але врешті Енн аналізує свої вчинки і трішки мудрішає.
Історія про Енн викликала фурор у світі, ще століття тому, одразу після публікації. А те, що українською вона вийшла у справді майстерному перекладі Ані Вовченко та чудовому оформленні - це також щастя! Тому оце видання від Фоліо насправді сумнівної якості, я читала від видавництва Урбіно - це справді знак якості.
За мотивами знято безліч фільмів, серіалів, вистави і мюзиклів... Енн стала брендом, фактично. А лише починаю знайомство зі світом Енн.
P.S. Якщо Вам сподобалися "Маленькі жінки" Олкот, то Енн Ви оціните тим паче. І навіть якщо не сподобалися - Енна таки має шанси.
Новий відгук
Мій відгук короткий: недочитала.
Якщо детальніше, то недочитала з кількох причин, які не зовсім свідчать, що книжка погана. Ні. Книжка непогана. Але.
По-перше, я її взяла почитати, бо трапилася нагода позичити. Тож фактично читала просто так, без потреби. А насправді цю книжку треба читати тим, хто справді шукає корисних практичних порад. Я їх не шукала.
По-друге, я вже трохи начиталася книг про письменництво, тож мене складно здивувати і вразити. Після Кінга, Ґілберт, Кемерон та інших дрібніших авторів ця не стала чимось новим. Безліч знайомих порад. Але якщо Ви читатимете лише цю книжку, першою, то точно дізнається багато цінного.
По-третє, тут, як на мене, трохи водички, яка цікаво ллється, але зважаючи на попередню причину #2, я таки кинула це читання. Бо мені стало нецікаво читати оті всі історії й пояснення очевидних речей про письменництво, мовляв, це робота, треба писати регулярно, як працювати з текстом, як редагувати тощо.
По-четверте, це таки книжка виключно для тих, хто хоче написати роман, наприклад. Хто хоче стати письменником. А якщо я працюю просто з текстами (не обов'язково як копірайтер, але точно не письменник), то тут корисного мало. Бо ЦА книжки - власне молоді зелені письменники.
І отак, прочитавши лише третину (так, я абсолютно чесна з Вами), я написала ледь не повноцінний відгук на книжку. Вперше.
Якщо детальніше, то недочитала з кількох причин, які не зовсім свідчать, що книжка погана. Ні. Книжка непогана. Але.
По-перше, я її взяла почитати, бо трапилася нагода позичити. Тож фактично читала просто так, без потреби. А насправді цю книжку треба читати тим, хто справді шукає корисних практичних порад. Я їх не шукала.
По-друге, я вже трохи начиталася книг про письменництво, тож мене складно здивувати і вразити. Після Кінга, Ґілберт, Кемерон та інших дрібніших авторів ця не стала чимось новим. Безліч знайомих порад. Але якщо Ви читатимете лише цю книжку, першою, то точно дізнається багато цінного.
По-третє, тут, як на мене, трохи водички, яка цікаво ллється, але зважаючи на попередню причину #2, я таки кинула це читання. Бо мені стало нецікаво читати оті всі історії й пояснення очевидних речей про письменництво, мовляв, це робота, треба писати регулярно, як працювати з текстом, як редагувати тощо.
По-четверте, це таки книжка виключно для тих, хто хоче написати роман, наприклад. Хто хоче стати письменником. А якщо я працюю просто з текстами (не обов'язково як копірайтер, але точно не письменник), то тут корисного мало. Бо ЦА книжки - власне молоді зелені письменники.
І отак, прочитавши лише третину (так, я абсолютно чесна з Вами), я написала ледь не повноцінний відгук на книжку. Вперше.
Новий відгук
Роман "Маленький апокаліпсис" відомого польського письменника, сценариста і режисера Тадеуша Конвіцького - про один день героя наприкінці 70-х рр. "Друзі-опозиціонери" пропонують йому незвичну справу - вчинити самоспалення навпроти будинку ЦК партії, якраз по завершенню з'їзду верхівки.
І от герой - він же забутий поет, інтелігент і певною мірою суголосний настроям самового Конвіцького - проживає цей особливий день.
Критики називають "Маленький апокаліпсис" міським романом, оскільки герой той день проводить у місті, зустрічаючи різних персоналій, потрапляючи на різні імпрези та в різні установи. Таким чином зображається тогочасна Варшава. З усіма похмурими, сірими настроями епохи.
Тут багато іронії, гротеску навіть. Сумбурності та меланхолії.
Читався цей роман двояко. Спершу, приголомшившись від тої пропозиції про самоспалення, виходиш із колії звичних сюжетів, потім потроху зависаєш у тій песимістичній міській атмосфері, але до кінця знову оживаєш, очікуючи фіналу. Адже до кінця таки є певні сумніви.
Подеколи роман дуже суголосить із нашими реаліями, із переходом до невідомого майбутнього і навіть розчарування від псевдоопозиції, від лицемірства.
Тож цей роман точно не для читання біля каміна, щоб забутися. Він навпаки - повертає до реальності. До історії і її кармічних обертів. І коли як не сьогодні випало його дочитати й опублікувати відгук.
Колись читала інший роман Конвіцького - "Хроніка любовних подій". Зовсім інший. Дещо вже й призабула деталі, але враження досі дуже класне. Любовна лінія, яка переплітається з історією країни, ліризм та історія дуже тонко переплітаються. Якось би не проти й перечитати.
До слова, обидва романи екранізовані. Теж планую подивитися.
І от герой - він же забутий поет, інтелігент і певною мірою суголосний настроям самового Конвіцького - проживає цей особливий день.
Критики називають "Маленький апокаліпсис" міським романом, оскільки герой той день проводить у місті, зустрічаючи різних персоналій, потрапляючи на різні імпрези та в різні установи. Таким чином зображається тогочасна Варшава. З усіма похмурими, сірими настроями епохи.
Тут багато іронії, гротеску навіть. Сумбурності та меланхолії.
Читався цей роман двояко. Спершу, приголомшившись від тої пропозиції про самоспалення, виходиш із колії звичних сюжетів, потім потроху зависаєш у тій песимістичній міській атмосфері, але до кінця знову оживаєш, очікуючи фіналу. Адже до кінця таки є певні сумніви.
Подеколи роман дуже суголосить із нашими реаліями, із переходом до невідомого майбутнього і навіть розчарування від псевдоопозиції, від лицемірства.
Тож цей роман точно не для читання біля каміна, щоб забутися. Він навпаки - повертає до реальності. До історії і її кармічних обертів. І коли як не сьогодні випало його дочитати й опублікувати відгук.
Колись читала інший роман Конвіцького - "Хроніка любовних подій". Зовсім інший. Дещо вже й призабула деталі, але враження досі дуже класне. Любовна лінія, яка переплітається з історією країни, ліризм та історія дуже тонко переплітаються. Якось би не проти й перечитати.
До слова, обидва романи екранізовані. Теж планую подивитися.
Новий відгук
Якщо коротко - то це одна з найсильніших книг, які я коли-небудь читала (а читала я її вже двічі).
Якщо детальніше, то варто почати з персони автора, наразі ще маловідомого українському читачеві, оскільки це перший переклад українською книги Ґюса Кейєра. Проте у світі це вже дуже знаний письменник, який отримав премію Астрід Ліндґрен, найважливішу премію в дит.літі.
Повість "КНИГА ВСІХ РЕЧЕЙ" - сильна своїм посилом, який так чудово замаскувався у легкий стиль викладу. І як на мене, це ідеальне поєднання.
Щодо ж до змісту, то це повість про 9-річного Томаса, який мешкає в Амстердамі, у релігійній родині, із доволі суворим батьком. І саме його очима читач бачить реальність життя, яке насправді ніколи не буває рожевим. І саме завдяки Томасу, як не парадоксально, відкривається таки світла сторона життя - попри все, що відбувається в його домі.
У мене з цією повістю дуже особливі і особисті стосунки, і насправді хочеться якнайменше розповідати про сюжет, бо сенси відкриваються лише під час читання, осмисленого і зануреного.
Це читання точно почне змінювати хід ваших думок, почне вводити вас у некомфортну зону занурення в себе, занурення у своє дитинство, занурення у справжнє життя. .
Але зізнаюся, я якнайбільше боюся цими словами відлякати когось від читання, бо насправді вважаю, що не прочитати цю книжку - це багато втратити!
Якщо детальніше, то варто почати з персони автора, наразі ще маловідомого українському читачеві, оскільки це перший переклад українською книги Ґюса Кейєра. Проте у світі це вже дуже знаний письменник, який отримав премію Астрід Ліндґрен, найважливішу премію в дит.літі.
Повість "КНИГА ВСІХ РЕЧЕЙ" - сильна своїм посилом, який так чудово замаскувався у легкий стиль викладу. І як на мене, це ідеальне поєднання.
Щодо ж до змісту, то це повість про 9-річного Томаса, який мешкає в Амстердамі, у релігійній родині, із доволі суворим батьком. І саме його очима читач бачить реальність життя, яке насправді ніколи не буває рожевим. І саме завдяки Томасу, як не парадоксально, відкривається таки світла сторона життя - попри все, що відбувається в його домі.
У мене з цією повістю дуже особливі і особисті стосунки, і насправді хочеться якнайменше розповідати про сюжет, бо сенси відкриваються лише під час читання, осмисленого і зануреного.
Це читання точно почне змінювати хід ваших думок, почне вводити вас у некомфортну зону занурення в себе, занурення у своє дитинство, занурення у справжнє життя. .
Але зізнаюся, я якнайбільше боюся цими словами відлякати когось від читання, бо насправді вважаю, що не прочитати цю книжку - це багато втратити!
Новий відгук
Наталка Бабіна взагалі-то українського походження. І перш ніж розповісти про сюжет роману, варто знати, що його вперше опублікували у Вільнюсі (2007), оскільки в Білорусі це було неможливо через політичний тиск. А за три роки білоруське КҐБ конфіскувало у Мінську комп’ютер із макетом другого видання роману “Рыбін горад” (назва оригіналу). Ще за рік "Рибгород" було номіновано на польську премію "Ангелус". А ще за два роки (2013) роман вийшов в Україні в перекладі Божени Антоняк.
Отже, про що ж роман? Я б назвала його кількаплановим.
З одного боку, це іронічний детектив. Помирає 97-річня бабуся головної героїні Алли, і з'ясовується, що випита кава із "кардіостимом-форте" призначалася не їй. Оскільки це закинутий хутір, то така подія надто непересічна, надто гучна й несподівана, щоб не відбулася без наслідків.
Водночас це й політичний роман. Бо після смерті бабусі в селі з'являється злочинний авторитет, скуповує землю, шантажує тощо. А сестра Алли - відома опозиціонерка, на носі вибори президента, і всі події в селі невипадково пов'язані з політикою.
Водночас тут й історична лінія. Доволі влучно авторка вплітає в роман... пошуки скарбів: "нори" в часі, скарби львівського ювеліра 17-го століття, стара карта... Ці історичні вплетення дуже добре оживляють й доповнють роман про сучасну Білорусь (насправді прикордоння Білорусі, Польщі та України - оскільки події відбуваються на Берестейщині).
Сюжет інтригує, герої ґрунтовно виписані, оповідь реалістична й місцями аж занадто знайома (маю на увазі наш політичний фон часів Януковича, наприклад).
Атмосфера роману - зокрема життя на віддаленому хуторі, боротьба за справедливість, пошук внутрішньої свободи і щирості стосунків - дещо нагадала мені роман Ольги Токарчук "Веди свій плуг понад кістками мертвих". .
Справді хороша проза.
Рекомендую.
Отже, про що ж роман? Я б назвала його кількаплановим.
З одного боку, це іронічний детектив. Помирає 97-річня бабуся головної героїні Алли, і з'ясовується, що випита кава із "кардіостимом-форте" призначалася не їй. Оскільки це закинутий хутір, то така подія надто непересічна, надто гучна й несподівана, щоб не відбулася без наслідків.
Водночас це й політичний роман. Бо після смерті бабусі в селі з'являється злочинний авторитет, скуповує землю, шантажує тощо. А сестра Алли - відома опозиціонерка, на носі вибори президента, і всі події в селі невипадково пов'язані з політикою.
Водночас тут й історична лінія. Доволі влучно авторка вплітає в роман... пошуки скарбів: "нори" в часі, скарби львівського ювеліра 17-го століття, стара карта... Ці історичні вплетення дуже добре оживляють й доповнють роман про сучасну Білорусь (насправді прикордоння Білорусі, Польщі та України - оскільки події відбуваються на Берестейщині).
Сюжет інтригує, герої ґрунтовно виписані, оповідь реалістична й місцями аж занадто знайома (маю на увазі наш політичний фон часів Януковича, наприклад).
Атмосфера роману - зокрема життя на віддаленому хуторі, боротьба за справедливість, пошук внутрішньої свободи і щирості стосунків - дещо нагадала мені роман Ольги Токарчук "Веди свій плуг понад кістками мертвих". .
Справді хороша проза.
Рекомендую.
Новий відгук
Те, що в моєму дитинстві не було таких книг, зайве й казати. Але те, що вони є зараз для моїх дітей - радість передовсім для мене як мами.
Хоча у мене росте два сина, проте я неодмінно дам їм прочитати обидві - і про Мію також - щоб знали і розуміли, які зміни відбуваються в організмі дівчаток.
Що мене приваблює у цих виданнях - це найперше фаховість, адже авторка є знаною лікаркою (педіатр-ендокринолог), хоча тут немає медичних термінів чи іншого навантаження. Навпаки, вона напрочуд легко й цікаво пише про перші фізіологічні й психологічні зміни.
У кожній з цих книг є головний герой: Мія, і її молодший брат Бруно. Таким чином діти можуть асоціювати себе з ними і не сприймати книжку яку якийсь сухий порадник . Тут всілякі побутові ситуації, діалоги.
Також є цікаві схеми, малюнки, формули навіть. Дуже пізнавально було й для мене - наприклад, як вирахувати свій потенційний зріст в дорослому віці. Ну, і візуальна частина книжки - це суцільна естетика!
Ще мене приваблює надзвичайна легкість та делікатність тексту і малюнків. Без вульгарностей, зайвих деталей тощо. Тому я б рекомендувала ці книжки всім, у кого ростуть діти від 8-ми років (хлопчикам може пізніше, десь від 10-ти).
Одне слово, це мастхев для батьків!
Хоча у мене росте два сина, проте я неодмінно дам їм прочитати обидві - і про Мію також - щоб знали і розуміли, які зміни відбуваються в організмі дівчаток.
Що мене приваблює у цих виданнях - це найперше фаховість, адже авторка є знаною лікаркою (педіатр-ендокринолог), хоча тут немає медичних термінів чи іншого навантаження. Навпаки, вона напрочуд легко й цікаво пише про перші фізіологічні й психологічні зміни.
У кожній з цих книг є головний герой: Мія, і її молодший брат Бруно. Таким чином діти можуть асоціювати себе з ними і не сприймати книжку яку якийсь сухий порадник . Тут всілякі побутові ситуації, діалоги.
Також є цікаві схеми, малюнки, формули навіть. Дуже пізнавально було й для мене - наприклад, як вирахувати свій потенційний зріст в дорослому віці. Ну, і візуальна частина книжки - це суцільна естетика!
Ще мене приваблює надзвичайна легкість та делікатність тексту і малюнків. Без вульгарностей, зайвих деталей тощо. Тому я б рекомендувала ці книжки всім, у кого ростуть діти від 8-ми років (хлопчикам може пізніше, десь від 10-ти).
Одне слово, це мастхев для батьків!
Новий відгук
Оцей "Кривоклят" - це тест на те, чи зміст для вас важливіший за форму. Бо так, 160 сторінок суцільного тексту, лише подеколи поділеного на речення, жодних абзаців - може трішки відлякати. А я взагалі, купила цю книжку й не відала про це. Аж коли відкрила читати, то трішки шокувалася.
Але нічого. Поволі-поволі, і я почала входити у течію. Почав вимальовуватися зміст. Врешті до кінця роману я вже справді насолоджувалася текстом, суттю і стилістикою. І навіть подумала, що саме такий формат викладу, потік свідомості, й найкраще передає суть.
А суть тут така: Кривоклят, головний герой, має одну звичку/особливість/потребу - обливає сірчаною кислотою шедеври живопису в галереях. Потім відсиджується в психіатричні клініці. Але це по ходу тексту все стає зрозумілим. Бо загалом розповідь пересипана роздумами героя про мистецтво, художників, навіть про музейний кафетерій. І все це - тонка іронія! Саме ці фрагменти в тексті найсоковитіші, найглибокіші та дуже проникливі.
Тобто тема роману весь час крутиться довкола мистецтва, зокрема художнього мистецтва. Як герой та його дружина переживали зустрічі з якимось твором, що думали про певних митців, врешті, як самі познайомилися і впізнали одне в одному споріднені душі, тонкі душі поціновувачів мистецтва.
Також тут є іронічні роздуми про арт-терапію: про мазюкання дешевими фарбами, про створення нікудишніх картин, - і все це чомусь називають арт-терапією, хоча арту тут ані грама, а терапії й поготів.
Отже. Я отримала задоволення від роздумів автора. Врешті, раніше читала його "Лялю", то таки сподівалася, що автор й цього разу не підведе.
Але нічого. Поволі-поволі, і я почала входити у течію. Почав вимальовуватися зміст. Врешті до кінця роману я вже справді насолоджувалася текстом, суттю і стилістикою. І навіть подумала, що саме такий формат викладу, потік свідомості, й найкраще передає суть.
А суть тут така: Кривоклят, головний герой, має одну звичку/особливість/потребу - обливає сірчаною кислотою шедеври живопису в галереях. Потім відсиджується в психіатричні клініці. Але це по ходу тексту все стає зрозумілим. Бо загалом розповідь пересипана роздумами героя про мистецтво, художників, навіть про музейний кафетерій. І все це - тонка іронія! Саме ці фрагменти в тексті найсоковитіші, найглибокіші та дуже проникливі.
Тобто тема роману весь час крутиться довкола мистецтва, зокрема художнього мистецтва. Як герой та його дружина переживали зустрічі з якимось твором, що думали про певних митців, врешті, як самі познайомилися і впізнали одне в одному споріднені душі, тонкі душі поціновувачів мистецтва.
Також тут є іронічні роздуми про арт-терапію: про мазюкання дешевими фарбами, про створення нікудишніх картин, - і все це чомусь називають арт-терапією, хоча арту тут ані грама, а терапії й поготів.
Отже. Я отримала задоволення від роздумів автора. Врешті, раніше читала його "Лялю", то таки сподівалася, що автор й цього разу не підведе.
Новий відгук
Пам'ятаю часи, коли по телевізору був популярним фільм "Знахар". Моя мама дивилася його не раз. І тут трапилася нагода прочитати власне книжку. І... я приємно вражена.
Отже, найперше, це сильний сюжет. Так, місцями здавалося, що автор от-от і зіскочить у банальність чи передбачуваність. Але ні! Він вміло тримає інтригу і в останній момент стрімко викручує події в геть несподівану сторону.
Є кілька дуже емоційних моментів, що навіть я, що вкрай рідко пускаю сльозу при читанні, тут ледве стримувалася. А читаючи в громадських місцях, стримуватися таки доводилося.
Хотілося б розповісти детальніше про сюжет, але позбавлю інтриги. Зав'язка така: професор Вільчур, талановий і знаменитий лікар враз втрачає сім'ю: дружину з донькою. І його життя від того теж кардинально міняється. Амнезія, зміна локацій, знахарювання... Є й історія кохання, є і життєві труднощі.
Але що важливо - тут є тверда позиція Знахаря, цінності та мораль. Роман дуже життєвий, місцями чуттєвий, прекрасно написаний і перекладений. Ну, і чудовий сюжет. Я нечасто за це хвалю книги, бо передовсім мене чіпляє стиль написання, а вже потім "про що". Тут же баланс дуже добрий.
Одне слово, рекомендую тим, хто хоче прочитати справді хороший роман, із хорошим сюжетом, про життя і стосунки плюс трохи інтриги, плюс прекрасна мова.
Отже, найперше, це сильний сюжет. Так, місцями здавалося, що автор от-от і зіскочить у банальність чи передбачуваність. Але ні! Він вміло тримає інтригу і в останній момент стрімко викручує події в геть несподівану сторону.
Є кілька дуже емоційних моментів, що навіть я, що вкрай рідко пускаю сльозу при читанні, тут ледве стримувалася. А читаючи в громадських місцях, стримуватися таки доводилося.
Хотілося б розповісти детальніше про сюжет, але позбавлю інтриги. Зав'язка така: професор Вільчур, талановий і знаменитий лікар враз втрачає сім'ю: дружину з донькою. І його життя від того теж кардинально міняється. Амнезія, зміна локацій, знахарювання... Є й історія кохання, є і життєві труднощі.
Але що важливо - тут є тверда позиція Знахаря, цінності та мораль. Роман дуже життєвий, місцями чуттєвий, прекрасно написаний і перекладений. Ну, і чудовий сюжет. Я нечасто за це хвалю книги, бо передовсім мене чіпляє стиль написання, а вже потім "про що". Тут же баланс дуже добрий.
Одне слово, рекомендую тим, хто хоче прочитати справді хороший роман, із хорошим сюжетом, про життя і стосунки плюс трохи інтриги, плюс прекрасна мова.
Новий відгук
"Верхи на крадених конях" - моя знахідка! По-перше, це ще одна неінстаграмна книжка (а я таке обожнюю, хоча щоразу ненавмисне їх знаходжу).
По-друге, це дуже відомий норвезький автор - Пер Петтерсон, взагалі невідомий в нас, хоча от маємо переклад його найкращого роману, ще з 2010 року.
По-третє, цей роман зачисляю до списку своїх атмосферних текстів про життя, самотність, втечу та пошуки. У цьому списку вже є "Ціле життя" Зіталера, "Дощило птахами" Жослін Сосьє, "Веди свій плуг..." Токарчук та інші. Це щоб розуміти, якого штибу ця проза.
Сюжет тут розгортається паралельно двома хронологічними вітками: літо 1948-го, коли підліток Трунн живе з батьком у селі в горах, поблизу кордону зі Швецією; і десь 50 років по тому, коли Трунн у пенсійному віці вирішує оселитися на хуторі, подалі від хаосу життя.
Що відбулося в проміжку - відомо надто мало. Проте важливим було тамте літо, стосунки з батьком, з другом (де фоном слугує трагічний випадок), ініціація у доросле суворе життя.
Врешті, коли чималий шмат життя прожито, певні речі сприймаються геть інакше, багато що стає неважливим. А важливими стають, як не парадоксально, самотність і тиша, яких все життя уникаєш і якими нехтуєш.
Тому в цьому романі найперший акцент на атмосфері: хутора, річки, гір, погодніх умов та змін пір року, адаптації людини до природи (і до себе). Автор багато уваги приділяє описам, які зовсім не нудні, хоча й справді неквапливі. Тут багато тиші, мовчанок, небагато діалогів, відсутність пустих розмов.
Читала дуже на часі, тож поринула в таку прозу дуже органічно.
Отаке відкриття такої неінстаграмної книжки, такої норвезької прози.
По-друге, це дуже відомий норвезький автор - Пер Петтерсон, взагалі невідомий в нас, хоча от маємо переклад його найкращого роману, ще з 2010 року.
По-третє, цей роман зачисляю до списку своїх атмосферних текстів про життя, самотність, втечу та пошуки. У цьому списку вже є "Ціле життя" Зіталера, "Дощило птахами" Жослін Сосьє, "Веди свій плуг..." Токарчук та інші. Це щоб розуміти, якого штибу ця проза.
Сюжет тут розгортається паралельно двома хронологічними вітками: літо 1948-го, коли підліток Трунн живе з батьком у селі в горах, поблизу кордону зі Швецією; і десь 50 років по тому, коли Трунн у пенсійному віці вирішує оселитися на хуторі, подалі від хаосу життя.
Що відбулося в проміжку - відомо надто мало. Проте важливим було тамте літо, стосунки з батьком, з другом (де фоном слугує трагічний випадок), ініціація у доросле суворе життя.
Врешті, коли чималий шмат життя прожито, певні речі сприймаються геть інакше, багато що стає неважливим. А важливими стають, як не парадоксально, самотність і тиша, яких все життя уникаєш і якими нехтуєш.
Тому в цьому романі найперший акцент на атмосфері: хутора, річки, гір, погодніх умов та змін пір року, адаптації людини до природи (і до себе). Автор багато уваги приділяє описам, які зовсім не нудні, хоча й справді неквапливі. Тут багато тиші, мовчанок, небагато діалогів, відсутність пустих розмов.
Читала дуже на часі, тож поринула в таку прозу дуже органічно.
Отаке відкриття такої неінстаграмної книжки, такої норвезької прози.
Новий відгук
Це один із тих романів, що буквально проковтнула (егеж, адже прочитала за два дні). І не просто прочитала, а відчула, віднайшла співзвучні внутрішні тони і стани.
Так, грубо кажучи, це роман про депресію ще доволі юної дівчини. Але оскільки здебільшого це автобіографічний роман, то він аж занадто потужний в сенсі передання інтонацій, думок, переживань чи ще глибше - внутрішніх потоків героїні/авторки.
На якомусь моменті, відірвавшись від тексту, я зрозуміла, що текст починає запливати мені під шкіру, у мозок, у мої емоції. І віддалитися доволі важко.
Тому цей роман справді не раджу всім. Бо він сильний і здатен впливати, навіть негативно.
Але. Але це водночас сильна проза як художньо, так і змістовно чи радше своїм впливом. А такі ефекти справляє лише вартісний текст, написаний не на коліні.
Сюжет переповідати не надто є бажання. Краще почитайте біографію Сильвії Плат бодай у Вікіпедії, там велика стаття, що зробила я одразу після роману.
Складне й сумне коротке життя Плат, трагічне й водночас у романі воно якесь мазохістично прекрасне у своїй сірості й байдужості до світу, бо не є порожнім, а шукає сенсу, справжності, глибини.
А радити цей роман я наважуся лише тим, кого знаю особисто й буду впевнена, що ця людина побачить не лише депресію героїні, а й розгледить за цим красу меланхолійних пошуків, що межують із байдужістю, але не вдаються до зверхності чи понтів. Це справжня пережита проза. Це найцінніше!
Так, грубо кажучи, це роман про депресію ще доволі юної дівчини. Але оскільки здебільшого це автобіографічний роман, то він аж занадто потужний в сенсі передання інтонацій, думок, переживань чи ще глибше - внутрішніх потоків героїні/авторки.
На якомусь моменті, відірвавшись від тексту, я зрозуміла, що текст починає запливати мені під шкіру, у мозок, у мої емоції. І віддалитися доволі важко.
Тому цей роман справді не раджу всім. Бо він сильний і здатен впливати, навіть негативно.
Але. Але це водночас сильна проза як художньо, так і змістовно чи радше своїм впливом. А такі ефекти справляє лише вартісний текст, написаний не на коліні.
Сюжет переповідати не надто є бажання. Краще почитайте біографію Сильвії Плат бодай у Вікіпедії, там велика стаття, що зробила я одразу після роману.
Складне й сумне коротке життя Плат, трагічне й водночас у романі воно якесь мазохістично прекрасне у своїй сірості й байдужості до світу, бо не є порожнім, а шукає сенсу, справжності, глибини.
А радити цей роман я наважуся лише тим, кого знаю особисто й буду впевнена, що ця людина побачить не лише депресію героїні, а й розгледить за цим красу меланхолійних пошуків, що межують із байдужістю, але не вдаються до зверхності чи понтів. Це справжня пережита проза. Це найцінніше!
Новий відгук
Підліткові книги намагаюся читати порційно, з перервами. Бо часто ними перенасичуюся: тими всіма підлітковими проблемами, пристрастями, непорозумінням між поколіннями та шкільним життям.
І власне на цьому фоні "Позолочена рибка" суттєво відрізняється.
Так, тут теж є і розлучені батьки, і шкільні будні, і найкраща подруга та перше кохання. Але без перебільшення. Бо головний акцент тут суттєво зміщений - у бік життя, яке межує з хворобами і навіть смертю, у бік серйозніших питань, аніж типово підліткові "проблеми".
Чого варті лише діалоги в лікарні Аліції та її братика. Тут одразу на гадку приходить "Оскар і рожева пані Шмідта чи "У дзеркалі, у загадці" Ґордера.
Повість дуже життєва - саме так коротко я б її означила.
А ще мені в ній імпонують виважені й мудрі діалоги - подекуди навіть помірно філософські, не тупі й порожні. Якось вдалося авторці витримати і дистанцію, щоб не скотитися у суто підліткове життя, і водночас занурити підлітків у справжнє життя, яке не завжди крутиться виключно довкола їхніх проблем.
До речі, ця повість внесена у шкільну програму із зарубіжної літератури, для додаткового читання. І це дуже круто, я вважаю!
І власне на цьому фоні "Позолочена рибка" суттєво відрізняється.
Так, тут теж є і розлучені батьки, і шкільні будні, і найкраща подруга та перше кохання. Але без перебільшення. Бо головний акцент тут суттєво зміщений - у бік життя, яке межує з хворобами і навіть смертю, у бік серйозніших питань, аніж типово підліткові "проблеми".
Чого варті лише діалоги в лікарні Аліції та її братика. Тут одразу на гадку приходить "Оскар і рожева пані Шмідта чи "У дзеркалі, у загадці" Ґордера.
Повість дуже життєва - саме так коротко я б її означила.
А ще мені в ній імпонують виважені й мудрі діалоги - подекуди навіть помірно філософські, не тупі й порожні. Якось вдалося авторці витримати і дистанцію, щоб не скотитися у суто підліткове життя, і водночас занурити підлітків у справжнє життя, яке не завжди крутиться виключно довкола їхніх проблем.
До речі, ця повість внесена у шкільну програму із зарубіжної літератури, для додаткового читання. І це дуже круто, я вважаю!
Новий відгук
Такі книги як оця – некомфортні, хоча й дуже красиві. Бо це – фактично арт-бук, ілюстрована повість про... рак молочної залози.
Авторка Таїс Золотковська в післямові розповіла, що текст написала під натхненням, чи то радше із внутрішнього примусумк дружби з американською поеткою українського походження Анею Сільвер.
Красиві малюнки додають такої спокійної й мирної атмосфери книжці, наче підкреслюють отой внутрішній спокій самої героїні – тітки в червоній сукні. Авторка надає уваги деталям, її героїня витрачається на всілякі дрібнички – «так наче завтра не існує». І справді, для когось «завтра» не існує, хто вже це знає. Але водночас це спонука для кожного подумати про своє «сьогодні».
Отже, після прочитання таки можна вдатися до роздумів. І вони не будуть приємними, виб’ють зі звичної колії турбот про буденне й марне із перспективи Вічності.
Сам же текст дуже простий. Короткі речення, проста мова. Саме така стилістика й підкреслює простоту життя, яка отак легко вислизає з-під нас.
Не знаю, наскільки популярні серед українського читача такі арт-буки. Але важливо, що вони пишуться і видаються. Що такі важкі теми проговорюються в літературі.
Авторка Таїс Золотковська в післямові розповіла, що текст написала під натхненням, чи то радше із внутрішнього примусумк дружби з американською поеткою українського походження Анею Сільвер.
Красиві малюнки додають такої спокійної й мирної атмосфери книжці, наче підкреслюють отой внутрішній спокій самої героїні – тітки в червоній сукні. Авторка надає уваги деталям, її героїня витрачається на всілякі дрібнички – «так наче завтра не існує». І справді, для когось «завтра» не існує, хто вже це знає. Але водночас це спонука для кожного подумати про своє «сьогодні».
Отже, після прочитання таки можна вдатися до роздумів. І вони не будуть приємними, виб’ють зі звичної колії турбот про буденне й марне із перспективи Вічності.
Сам же текст дуже простий. Короткі речення, проста мова. Саме така стилістика й підкреслює простоту життя, яка отак легко вислизає з-під нас.
Не знаю, наскільки популярні серед українського читача такі арт-буки. Але важливо, що вони пишуться і видаються. Що такі важкі теми проговорюються в літературі.
Новий відгук
«Ман Чжу» - це справжній путівник Китаєм. Але путівник класний і незанудний.
Тут стільки цікавого про китайців, про їхній побут та культуру, про їжу та історію, мову, святкування… І хоча я трохи вже наслухалася по Китай від чоловіка, який там працював кілька місяців, і начиталася від Юлії Смаль, яка там живе кілька років, але ця книжка додала ще багато свіжої інфи.
Наприклад, що в Китаї аж 20 мільйонів людей із прізвищем Хуан! Ви лише уявіть!
Або про різні типи паличок, якими вони їдять. Кухня китайців – це взагалі окрема тема, дуже незвична нам: рисовий суп (це типу рис і вода! Усе!), смажене морозиво.
Цікаво було прочитати про родинні зв’язки та про безліч назв для кожного з родичів.
Або забобонність китайців, яка довела їх до того, що жінки не святкують 30-тиріччя, а чоловіки – 40-каріччя.
Або таке: "Перш ніж прийняти дарунок, китайці довго відмовляються, і приймають його лише після тривалих «віднікувань». По-іншому не можна!". Знайомо?
Одне слово, ви точно не заснете читаючи цю книжку.
А ще величезний бонус – це стильне оформлення. Воно дуже незвичне: коричнево-рижі й сині кольоро, поєднання непопсове.
Я вже багатьом друзям роздарувала попередньо з цієї серії про Японію. Тепер черга цієї. Вона справді класна на подарунок.
Тут стільки цікавого про китайців, про їхній побут та культуру, про їжу та історію, мову, святкування… І хоча я трохи вже наслухалася по Китай від чоловіка, який там працював кілька місяців, і начиталася від Юлії Смаль, яка там живе кілька років, але ця книжка додала ще багато свіжої інфи.
Наприклад, що в Китаї аж 20 мільйонів людей із прізвищем Хуан! Ви лише уявіть!
Або про різні типи паличок, якими вони їдять. Кухня китайців – це взагалі окрема тема, дуже незвична нам: рисовий суп (це типу рис і вода! Усе!), смажене морозиво.
Цікаво було прочитати про родинні зв’язки та про безліч назв для кожного з родичів.
Або забобонність китайців, яка довела їх до того, що жінки не святкують 30-тиріччя, а чоловіки – 40-каріччя.
Або таке: "Перш ніж прийняти дарунок, китайці довго відмовляються, і приймають його лише після тривалих «віднікувань». По-іншому не можна!". Знайомо?
Одне слово, ви точно не заснете читаючи цю книжку.
А ще величезний бонус – це стильне оформлення. Воно дуже незвичне: коричнево-рижі й сині кольоро, поєднання непопсове.
Я вже багатьом друзям роздарувала попередньо з цієї серії про Японію. Тепер черга цієї. Вона справді класна на подарунок.
Новий відгук
Книги про Енн Ширлі варто читати порційно. Як хтось писав у мережі: вони доволі солодкі, щоб читати їх від першої й до останньої книги без перерви. От і я роблю такі перерві поміж ними.
Отже, друга частина вже дещо інша. Якщо в «Енн із Зелених Дахів» була ота божевільність із появою рудоволосої Енн, її неочікувані вчинки й потік думок та монологів, в які я просто поринала. То в «Енн із Ейвонлі» Енн подорослішала й посерйознішала. Якось так раптово. Але що ж, у ті часи й у 16-18 вже заміж могли виходити або заручатися.
Енн працює в школі. І це основна тема книги. На цьому фоні є кілька цікавих дискусій про методи навчання й виховання.
І хоча вже немає такого шаленства, як у першій книзі, я все одно хочу прочитати всі 8 книг. Бо мені дуже цікаво бачити, як росте й мудріє Енн Ширлі. Бо попереду ще стосунки з Ґілбертом, як я підозрюю, дім мрії, діти… І мені цікаво, як Енн буде думати й діяти у своєму житті.
Наче якийсь серіал, от справді. Але лише в найкращому сенсі слова. Тим паче, переклад прекрасний - читання справді дає насолоду.
📖«–…У коледжі я хочу навчитися, як прожити життя найповніше й узяти від нього все найкраще, як розуміти й допомагати іншим – і собі теж.
Пан Гаррісон притакнув.
– Еге ж. саме для цього й потрібен коледж – а не для того, щоб випускати пихатих бакалаврів із головами, забитими книжною вченістю так, аж ні для чого іншого там місця вже немає…».
📖«Це питання дивує нас одвіку – що люди бачать у своїх обранцях? Проте як чудово, що всі ми бачимо різне, бо якби всі бачили одне й те саме, то, як казав один старий індіанець, "кожен хотів би мою жінку"».
📖«Я не хочу, щоб вона ставала, як інші люди. Тих інших людей і так забагато довкола».
Отже, друга частина вже дещо інша. Якщо в «Енн із Зелених Дахів» була ота божевільність із появою рудоволосої Енн, її неочікувані вчинки й потік думок та монологів, в які я просто поринала. То в «Енн із Ейвонлі» Енн подорослішала й посерйознішала. Якось так раптово. Але що ж, у ті часи й у 16-18 вже заміж могли виходити або заручатися.
Енн працює в школі. І це основна тема книги. На цьому фоні є кілька цікавих дискусій про методи навчання й виховання.
І хоча вже немає такого шаленства, як у першій книзі, я все одно хочу прочитати всі 8 книг. Бо мені дуже цікаво бачити, як росте й мудріє Енн Ширлі. Бо попереду ще стосунки з Ґілбертом, як я підозрюю, дім мрії, діти… І мені цікаво, як Енн буде думати й діяти у своєму житті.
Наче якийсь серіал, от справді. Але лише в найкращому сенсі слова. Тим паче, переклад прекрасний - читання справді дає насолоду.
📖«–…У коледжі я хочу навчитися, як прожити життя найповніше й узяти від нього все найкраще, як розуміти й допомагати іншим – і собі теж.
Пан Гаррісон притакнув.
– Еге ж. саме для цього й потрібен коледж – а не для того, щоб випускати пихатих бакалаврів із головами, забитими книжною вченістю так, аж ні для чого іншого там місця вже немає…».
📖«Це питання дивує нас одвіку – що люди бачать у своїх обранцях? Проте як чудово, що всі ми бачимо різне, бо якби всі бачили одне й те саме, то, як казав один старий індіанець, "кожен хотів би мою жінку"».
📖«Я не хочу, щоб вона ставала, як інші люди. Тих інших людей і так забагато довкола».
Новий відгук
Ця книжка виявилася несподівано приємною й прийшла до мене у влучний період.
Памелу Дракермен знаю після книжки про французьке виховання, яка дуже мені підійшла думками, стилем написання й загалом була цікава та корисна.
"Дорослих не буває" - також по суті дослідження життя французів, очима американки. Але вже не про дітей, а про себе. Про себе 40-карічну.
Одразу зазначу про те, що мене збило з пантелику - назва. У книжці не йдеться виключно про життя жінки в 40+, а в 30+, тобто коли починається 4-ий десяток. Тож мені майже 35-тирічній було фактично актуально.
Дракермен дуже щира й відверта. Ділиться своїми думками, страхами, переживаннями, інсайтами щодо питання віку, точніше - щодо власного відчуття свого віку.
Вихідна точка - ми завжди думаємо про міфічний світ дорослих, які завжди впевнені, рішучі, всезнаючі, успішні та надійні. А доростаючи до цього віку з'являється певне сум'яття, наче ти вже б мала теж такою стати, а чомусь почуваєшся недорослою.
Тож тут будуть і розвінчування міфів про дорослість (це якщо читач молодший), і порівняння французів та американців у розумінні багатьох життєвих й просто побутових процесів.
•
Тут немає ейджизму. Натомість авторка наважилася написати про те, про що більшість замовчує: про власну невпевненість, життєві фейли і провали у кар'єрі, родині чи стосунках. Із самоіронією й самокритикою.
Також це дуже жіноча книжка в позитивному сенсі. Після прочитання враження наче сходила з авторкою на каву й добряче наговорилися.
Книжка легка для читання через вільний стиль написання, через історії, жарти, ситуації, які завжди доречні до теми.
Я тепер починаю розглядати цю книжку як доречний подарунок подругам на їхнє 40-каріччя. Або навіть на 35-тиріччя.
А ще тут цікаве оформлення: вкінці кожного розділу (а їх багато і вони дуже зручні) є тези всіляких цікавих зауваг про 40-карічних людей.
P.S. Читала переважно в трамваї на та з роботи й постійно було бажання поменше світити обкладинку з назвою. А ще було незручно (хоча дуже цікаво) читати розділ про секс утрьох, який чоловік авторки замовив на своє 40-річчя.
Одне слово, книжка класна, ненапряжна, може виявитися дуже співзвучною й вчасною.
Памелу Дракермен знаю після книжки про французьке виховання, яка дуже мені підійшла думками, стилем написання й загалом була цікава та корисна.
"Дорослих не буває" - також по суті дослідження життя французів, очима американки. Але вже не про дітей, а про себе. Про себе 40-карічну.
Одразу зазначу про те, що мене збило з пантелику - назва. У книжці не йдеться виключно про життя жінки в 40+, а в 30+, тобто коли починається 4-ий десяток. Тож мені майже 35-тирічній було фактично актуально.
Дракермен дуже щира й відверта. Ділиться своїми думками, страхами, переживаннями, інсайтами щодо питання віку, точніше - щодо власного відчуття свого віку.
Вихідна точка - ми завжди думаємо про міфічний світ дорослих, які завжди впевнені, рішучі, всезнаючі, успішні та надійні. А доростаючи до цього віку з'являється певне сум'яття, наче ти вже б мала теж такою стати, а чомусь почуваєшся недорослою.
Тож тут будуть і розвінчування міфів про дорослість (це якщо читач молодший), і порівняння французів та американців у розумінні багатьох життєвих й просто побутових процесів.
•
Тут немає ейджизму. Натомість авторка наважилася написати про те, про що більшість замовчує: про власну невпевненість, життєві фейли і провали у кар'єрі, родині чи стосунках. Із самоіронією й самокритикою.
Також це дуже жіноча книжка в позитивному сенсі. Після прочитання враження наче сходила з авторкою на каву й добряче наговорилися.
Книжка легка для читання через вільний стиль написання, через історії, жарти, ситуації, які завжди доречні до теми.
Я тепер починаю розглядати цю книжку як доречний подарунок подругам на їхнє 40-каріччя. Або навіть на 35-тиріччя.
А ще тут цікаве оформлення: вкінці кожного розділу (а їх багато і вони дуже зручні) є тези всіляких цікавих зауваг про 40-карічних людей.
P.S. Читала переважно в трамваї на та з роботи й постійно було бажання поменше світити обкладинку з назвою. А ще було незручно (хоча дуже цікаво) читати розділ про секс утрьох, який чоловік авторки замовив на своє 40-річчя.
Одне слово, книжка класна, ненапряжна, може виявитися дуже співзвучною й вчасною.
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Полиць поки немає