😻 Пуррфектно! Вусами клянусь!

😻 Пуррфектно! Вусами клянусь!

Не надто полюбляю цей жанр, але піддалась впливу знайомих. І ось тепер не шкодую ані хвилинки прочитаного часу. Книга захопила з першої ж сторінки. Всім раджу до прочитання!

Читати можна, так на один раз. Написана легко. Мозок відпочиває.

Якщо коротко, це дуже якісний і смачний трилер. Ніби ковток свіжого повітря серед типових посередніх історій. А що цікаво, сюжет був простим, не надто детальним, не мав дивних і неочікуваних плот твістів. Це була максимально приємна, книга, яку читати було самим задоволенням. Описи природи повністю поглинають і створюють неймовірно живу атмосферу, в якій і сам читач почувається присутнім. Зрозумілі абсолютно всі мотиви персонажів, через що, можна відчути кожного з них. Відсутні винятково «хороші» чи «погані» і це просто неймовірно, бо так сильно розкрити фонових персонажів, потребує неабияких умінь. Чого не скажеш про сюжет, бо кілька питань в мене все ж лишилось. Це я вже мовчу про те, що автор повністю проігнорив арку майбутньої Вівʼєн, бо, ну якщо ти пропала і це розлетілось на всю країну, важко залишатися в тіні. Тож абсолютно не зрозуміло, де вона була і чим займалася весь цей час. Хіба, якщо припустити, що жила в таборі. Ще декілька незначних, проте, дивних з точки зору фізики моментів, але пробачаю. Моє улюблене в цій книзі - внутрішній конфлікт і докори сумління головної героїні. Просто дивовижно, як глибоко пробирають її проблеми. А її галюцинації дійсно лякали. Дуже класно автор обіграв головну тему, по суті мораль, про крихку межу між правдою та брехнею. Якби мені хотілось трохи напружити мізки, я б над цим подумала, але не сьогодні. Тому обійдуся словами про те, що незалежно, правда чи брехня, людські слова інколи вартують життя.

Зітріть мені памʼять, я перечитаю це заново. Цей трилер заслуговує на більшу популярність. Не скажу, що мега загадково і плот твістно, але від того не гірше. Дуже напружений сюжет, прекрасне відображення якісного трилеру, без вживання різанини. Мега класно автор переносить читача в недри розвідки, припіднімає завісу світу ФРБ і ЦРУ, ставить питання моралі і цінностей. Першопочатково, я думала, що найбільше уваги буде наділено саме утікачам та їхньому геніальному переховуванню від найвигадливіших технологій уряду, проте я помилялась. Сюжет зосереджений на самому уряді, головнокомандуючому фірми і його почуттями. На тонкій грані між істеричними зривами і стоїчному спокої на якій перебуває герой. Його внутрішні роздуми про те, наскільки етичним є тотальне переслідування громадян задля їхньої ж безпеки. Коротше кажучи, диктатор-новачок та його маріонетки. Що дуже передбачувано, лишається одна «занулена», яку не можуть піймати, бо нею керує бажання дізнатись, де переховують її чоловіка, який зʼявляється в її шизофренічних мареннях. Декілька моментів в її арці є непослідовними і не до кінця логічними, але загалом, за нею було дуже цікаво спостерігати, а автор створював такі ситуації, з яких, здавалось би, виходу нема. Тож мотивом гри на життя я цілком задоволена, хоча грою це не було. Підсумовуючи, це передбачуваний, але від того не гірший, напружений трилер.

Щиголь з розряду тих книг, у яких нема посередніх оцінок, вона або подобається та западає в душу або лишає байдужою. Її обсяг або сприймають за графоманію та непотрібну деталізацію, або захоплюються реалістичністю та плинністю подій. Це та історія, сенс та проблематика якої для кожного читача знаходиться інакша, кожен вбачає в ній різні повчання та відкриває для себе різні думки. Особисто для мене ця історія про дорослішання, що так і не відбулось, легковажність, та перш за все мистецтво, його впливи на людство та культурну важливість. Не можу сказати, що вбачаю геніальність в письмі Донни Тартт, та віддаючи належне, її стиль справді справляє враження. Описи настільки детальні та переконливі, що кілька разів розчулювали мене до сліз. Рефлексія головного героя теж не є пересічною та нудною. Його переживання та думки здавались дуже реальними та викликали співчуття. Тож пулітцерівська премія, на мою думку, заслужена. Книга з нової перспективи відкриває читачеві Америку та менталітет її мешканців, а так як ця премія здебільшого про Америку і є, вибір лауреата чудовий. Звертаючись до теми представника нібито українського народу - Бориса, яка викликає ну дуже багато контроверсій та бурних обговорень серед української спільноти, хочу сказати, що незгодна з радикальною більшістю. Тому що Борис висловлює думки будь-кого пересічного українського емігранта з приводу власної культури. Це питання можна роздивлятись по-різному, але я вбачаю тут яскраво виражену меншовартість, притаманну ледь не кожному українцю. Не секрет, що російський імперіалізм століттями згодовував наративи про один народ, одну культуру та змушував цуратись власної ідентичності. Звісно, можна назвати Бориса тупим малоросом, але не знімаймо відповідальності із себе, адже він, в першу чергу, є тим враженням американців про наш народ, який ми самі склали. Не кажучи вже про те, що до 2022 більшість самих українців, живучи в цій країні і в цій війні, були ще більш українофобні та зросійщені ніж Борис, написаний американською в 2003-2013. Підсумовуючи, не шкодую ні секунди витраченої на читання цієї книги. Тут є над чим подумати, поплакати і подискутувати. Вона безперечно лишає дуже міцний післясмак.

від Італійських Аальп до галасливого Нью-Йорка: епічна історія про кохання, еміграцію і те, як важко часом знайти один одного ❤️ це історія Чіро та Енци, які знайомляться ще підлітками в мальовничих Італійських Альпах. але доля [і трохи сімейних драм] розкидає їх по різних кутках, щоб потім знову і знову зіштовхувати вже в Америці. вони — емігранти, які будують своє життя з нуля в новому світі, намагаючись знайти своє місце під сонцем і не втратити себе. віддалено ця книжка нагадала мені "середню стать" Євгенідіса. я постійно проводила паралелі між тими грецькими переселенцями і цими італійськими [жанрово книги різні, але оцей болючий процес пускання коріння в чужу землю прописаний однаково сильно]. авторка виконала колосальну роботу з психологією персонажів, показавши, що еміграція — це не просто переїзд, це злам. Чіро і Енца проходять просто неймовірний шлях, і географічно, і морально. Чіро — хлопчик, якого власна мати покинула в монастирі. він виростає з глибокою травмою покинутості, вчиться виживати і покладатися тільки на власні руки [в прямому сенсі — стаючи шевцем]. його шлях в Америці — це не красива казка, адже він проходить через пекельні залізорудні копальні в Міннесоті, а потім — через криваві м'ясорубки Першої світової війни. Енца — найстарша донька у бідній родині. її психологічний тягар — це гіпервідповідальність. вона їде в Америку разом з батьком не за мрією, а щоб врятувати рідних від голоду. від фабрики в Гобокені до створення розкішних костюмів для Метрополітен-опери — вона буквально прошиває свій шлях голкою. романтика тут дуууже повільна, герої роками розминаються в часі й просторі, але як на мене, цей slow burn робить історію лише глибшою. їхні почуття відкладаються не через дурні непорозуміння, а через саме життя. коли тобі треба вижити, переплисти океан, пережити іспанку і війну — кохання стає розкішшю, до якої треба ще дорости. і коли вони нарешті знаходять одне одного, ти розумієш: вони вистраждали це право. другорядні персонажі — це окрема любов. вони настільки колоритні, що крадуть серденько. дружба, жертовність, підтримка між емігрантами — все це відчувається дуже живо. і коли в тексті з'являються реальні історичні постаті (наприклад, геніальний Енріко Карузо), герої наче остаточно оживають. власне, історія Енци та Чіро — це не вигадка, а романтична історія бабусі та дідуся авторки. від цього просто мурашки по шкірі. атмосферно це просто свято для уяви і шлунку. Італійські Альпи з їхнім чистим повітрям і монастирями, а потім — брудний, галасливий Нью-Йорк початку 20-го століття, кулуари Метрополітен-опери, розкішні тканини і шевські майстерні. авторка часом вдається до надмірної описовості, але мені це зайшло під ідеальним соусом! я просто смакувала цими описами архітектури, пейзажів і особливо — італійської їжі. ці деталі мене не гальмували, а навпаки — переносили прямо туди, дозволяли максимально все візуалізувати. я таке обожнюю. 🪶 щодо тем в романі, то я б виділила такі: • травма еміграції - як зберегти своє коріння, але стати своїм на новій землі; • тягар обов'язку перед родиною проти власного щастя; • мистецтво і ремесло - тут шиття та шевська справа як спосіб вижити і знайти себе; • сила кохання, яке здатне пережити розлуку, бідність і війну. ✨ мої плюси для цієї книги: • глибокий психологізм, адже герої проходять через реальні життєві жорна, а не просто зітхають одне за одним. це не сентиментальна історія кохання; • атмосферність і деталізація. авторка створила повне занурення в епоху та італійсько-американський колорит; • реальний історичний фон та відомі особистості в кадрі. ➖ мінуси (невеличкі, скоріше попередження): • описовість може здатися комусь затягнутою, але мені навпаки було комфортно в цьому масиві тексту. "дружина шевця" - масштабна, затишна і дуже глибока сага. якщо ви любите історії про емігрантів, повільне, вистраждане кохання та детальні описи, в які можна загорнутися, як у теплий плед — вам точно треба це прочитати. добротна історія, яка залишає після себе і світлий смуток, і приємний післясмак [і бажання терміново з'їсти пасти].