Фредрік Бакман

Дуже чуттєва історія про літнього чоловіка зі складним характером і про те, як він знаходить місце у своїй маленькій спільноті сусідів.

Уве - такий собі буденний супергерой старої закалки, дуже консервативний, вічно чимось незадоволенний, а втім саме той, кому не байдуже.

У нього було досить складне життя - частково саме через характер і його принциповість, а частково через втрати, що він поніс за ці роки.

Протягом майже всієї книги Уве прагне здійснити один задум, та щось завжди цому заважає. І цей задум зрештою відійде на задній план, бо в його світі з‘явится інша мета.
***
Треба сказати, що я читала книгу вже після того, як випадково повністю заспойлерила собі весь сюжет переглядом відеоогляду, але це абсолютно мені не завадило відчути кайф від читання.

Це така історія, де важливо не ЩО відбувається, а ЯК автор про це розповідає.

Історія вражає своєю буденністю і реалістичністю. В неї неможливо не повірити, бо вона настільки ж переконлива і повсякденна, наскільки зворушлива.

Дуже класні персонажі, до яких відчуваєш справжні емоції - симпатію, співчуття, часом роздратування. Все як в реальному житті - хтось вибішує постійно, хтось час від часу, за когось переймаєшся, а з кимось просто приємно провести час.

А ще мені неймовірно подобається, як пише Бакман - лаконічно, легко, просто. Тільки про головне, ні крихти зайвого. З простим і добрим гумором і зворушливою чуттєвістю, що постійно розгойдують маятник емоцій.
***
Одне можу сказати точно - я досі не зустрічала автора, що писав би емоційніше за Бакмана.

Якщо дуже коротко, то це не книга, а емоційна гойдалка.
Однієї секунди усміхаєшся і відчуваєш приємне тепло, а вже наступної ревеш, як божевільна💔
Хоча, мабуть, таке можна сказати буквально про всі книги автора.

Друга частина трилогії про маленьке північне містечко Бйорнстад.
Про дуже звичайних людей, життя яких дуже просте і буденне. Настільки звичайних, що дуже багато моментів відгукаються, хоч в той самий час мало що спільного з моїми типовими реаліями.
Але їхні думки і відчуття такі впізнавані. Такі ж, як і їхні буденні драми.

Бакман надзвичайно емоційно пише про банальні речі.
І я не знаю, як у нього це виходить.
Як можна так майстерно маніпулювати почуттями читача, навіть коли та маніпуляція така передбачувана. Але він просто це робить, і я не можу перед ним встояти.

Традиційно зачіпає купу важливих тем:

💔 Про стосунки в родині - між чоловіком і дружиною, між братами і сестрами, між батьками і дітьми
💔 Про відданість тому і тим, що для тебе найважливіше
💔 Про політичні маніпуляції
💔 Про прийняття і визнання, якого найбільше прагнуть ті, хто відрізняється від інших
💔 Про нестримність і її наслідки - іноді позитивні, а іноді руйнівні і спустошливі
💔 Про те, що обʼєднує людей і що розділяє. І про те, що часом це одні й ті самі речі

Це той випадок, коли персонажів і сюжетних ліній купа, але я не можу для себе виділити якусь одну, бо без перебільшення усі западають глибоко у серце.
Це єдиний автор, від якого я завжди нестримно прагну хеппі-ендів. Але навіть щасливі завершення у нього завжди з нотками суму.

І цього разу мене якось взагалі розірвало у фіналі💔

Раджу всім, хто цінує книги, де емоції навіть первинніші за сюжет.

Ніщо не допомогагає так добре впоратись з реальністю, як вигадані історії.

Як завжди буває у Бакмана, в цій книзі купа персонажів, випадкових на перший погляд, але дуже значущих, коли придивишся уважніше.
Все починається з історії дівчинки, якій майже 8, і яка відчуває відчуження, бо її не приймають у школі, тому що вона сильно виділяється з-поміж однолітків.
Вдома теж не просто, бо батьки розлучилися, і у кожного з них купа своїх проблем.
Є тільки одна людина, з якою у дівчинки є справжня близькість - її бабуся, що також надто не відповідає нормам суспільства, проте завжди стає на бік онуки.
От тільки незабаром все зміниться, і героїні доведеться пройти непрості випробування і дізнатись багато нового про бабусю, про батьків, про сусідів і навіть про себе.

В цій історії реальність дуже тісно переплетена з казками, що їх змалечку чула головна героїня від бабусі. І то не просто казки - всі вони мають прихований сенс.
Мені дуже подобається, як у Бакмана поступово розкриваються і набувають обʼєму персонажі. Як вимальовуються звʼязки між ними.
Найбільше автор концентрується саме на характерах, і саме це чіпляє мене в його творах, в цьому та в інших.

Дуже щемко і надривно місцями, дуже глибоко і дуже цікаво сплетений сюжет. Обриси історії проступають поступово, і з кожним розділом стає все більш захопливо.
Контрастна і емоційна історія, дуже жива і справжня, сумна, але життєствердна. З присмаком Різдва, хоча і не прям святкова. Трохи дитяча, але підіймає купу дорослих тем, досить непростих.

Про проживання травми здебільшого.
Про те, яким непростим буває життєвий шлях, і як він формує характер.
Про помилки, деякі з яких можна виправити, а деякі змінюють все назавжди.
Про почуття провини, якого дуже складно позбавитись, навіть якщо насправді ти не відповідальний за те, у чому себе звинувачуєш.

Серед книг Бакмана вона не посяде для мене перше місце, але сподобалось дуже сильно.

За 130 сторінок розбити серце читачеві і зцілитися його, примусити зненавидіти і тут таки полюбити цей світ - рідкісне вміння, яким Бакман гарно володіє.
«Шляхи життя» - це дві новели, які застилають сльозами очі, і викликають нестерпний земля у серці. В першій новелі Бакман описує, як три покоління чоловіків переживають старіння і втрату памʼяті найстаршого. В ній стільки болю, любові, ніжності і прийняття.

Друга новела написана в стилі магічного реалізму, її головний герой - успішний бізнесмен, реалізований підприємець, але зовсім бездарний тато, отримує шанс надати справжнього сенсу своєму життю.

Всі роялті від продажу цієї книги автор передає Фонду мозку, який займається дослідженням відповідних захворювань

"Смерть - незбагненна річ. Ми боїмося її, але більшість із нас дужче боїться того, що вона може забрати не нас, а когось іншого. Бо найстрашніше в смерті те, що вона може обійти нас стороною. І залишити у повній самотності".

Розпочну з того, що я з радістю беруся за книги Бакмана. Тим паче, що цей письменник підтримує українців в боротьбі проти рашки. І не лише на словах. Подружжя Бакманів пожертвувало 500 тис. шведських крон в один із фондів допомоги Україні 💙💛.
Твори Бакмана сповнені особливою життєвою мудрістю. Ця книга змусила мене сміятися і плакати одночасно.

🧓Отож, Уве - старий буркотун, він впертий, замкнутий, дуже сварливий, занудний, ну просто - страшно нестерпний🙈. Чоловік буквально відштовхує всіх навколо. Помішаний на чистоті, у нього все впорядковано, його день розписаний по хвилинах. Справжній педант.
"Мені доведеться читати цілу книгу про дратівливого старого🤔?" - питала я себе, коли розпочала роман.

Але я помилялася. Уве, який мені спочатку не сподобався, з кожною сторінкою ставав все ближчим і ріднішим.
Автор вміло переплітає сьогодення з спогадами Уве про його дитинство, юність, дорослішання. Заглиблюючись в його трагічну історію життя, я прониклась такою глибокою симпатією до цього старого чоловіка, що навіть поринула у спогади😢 про свого вже покійного дідуся, який також любив більше часу проводити з технікою, аніж з людьми, але при цьому був чудовою, достойною людиною.

💙"Чоловік на ім'я Уве " - дебютний роман автора (ніколи не подумала б😳). Він трагічний і дуже комічний водночас. Ця історія про справжню любов, вірність, дружбу. Це добра та дуже сумна і щира розповідь про літнього чоловіка, яка зворушує до глибини душі. Вона про людяність, відповідальність, чесність та про любов до людей. Про велике серце та вміння гідно і достойно жити, а не проживати життя. Щиро раджу!

Дякую автору за відчуття ніби я змогла ще раз обійнятися зі своїм дідусем. 😌

"Бути батьками - це наче стати надто малою ковдрою: як би ви не старалися всіх накрити, завжди залишиться хтось, хто змерзне".

Можливо, це і зимова книга, але мені вдалося прочитати її навесні. Розпочну з того, що Бакман - один з моїх улюблених сучасних авторів. Чому? Бо так заглянути у саму душу може лише він. Ця книга не стала винятком, а лише підтвердила: Бакман - неперевершений!

🏒Отож, події відбуваються у невеликому містечку Бйорнстад на півночі Швеції. Хокеєм 🏒 тут цікавляться усі, бо саме від результату гри молодіжної команди у півфіналі залежатиме доля кожного мешканця. Але хокей - лише тло, на якому письменник піднімає дуже багато болючих питань:

🏒 відносини батьків та дітей;
🏒 булінг;
🏒 соціальна нерівність;
🏒 насилля;
🏒 навіть нетрадиційна сексуальна орієнтація;

А як детально подано командний спорт: тут і підтримка, і суперництво, і тренерська робота.

🏒Твір мені дуже сподобався, він - багатогранний і дуже напружений. Насправді, це не просто книга, а цілий довідник із психології підлітків. Тут багато головних та другорядних героїв. Автор так майстерно розкриває їх характери, переживання, що ти їх чітко уявляєш, турбуєшся за них та співчуваєш їм.

Також письменник зображає різні підходи у вихованні дітей та їх наслідки. За цим також цікаво спостерігати.

Та червоною ниткою через весь твір проходить питання вибору: «Люди та їхні почуття важливіші за перемогу в грі, навіть якщо від результату гри залежить майбутнє міста».

🏒 🏒 🏒 🏒 🏒 🏒

🏒Так, діти мають пройти власний шлях, наробити купу помилок, але як хочеться вберегти їх від тих необачних, страшних кроків, які можуть зруйнувати як їхнє життя, так і вщент розбити долі інших людей.

📌"Не так уже й багато треба, щоб відпустити свою дитину. Лише все".

Я знала заздалегідь, що ця книга - збірка ранніх дописів Бакмана, тому не вимагала від неї неможливого. Однак, і тут автор кожною історією потрапляв мені у саме серце.
Я рада, що почала своє знайомство із Бакманом вже вставши мамою, не знаю, чи відчувала б я до нього таку прихильність раніше. Мені так імпонують його погляди на батьківство. Читаючи його тексти про сина, я відчувала себе, як у розмові із щирим другом, який має схожі переживання, проходить через такі ж складнощі і радощі у батьківстві. Якщо чесно, таке рідко трапляється в реальному житті.
Ця книга сповнена батьківської любові і турботи до маленького життя, щедро приправлена гумором.

Найголовніше, що має знати мій син про світ - в ньому є люди, які його безумовно люблять і завжди будуть на його боці, навіть тоді, коли прийде час його відпустити.

Я не змогла дочитати цю книгу.

40 сторінок лишилось, а я вже не можу, мене не вистачає на весь той негатив.
⠀
Цього разу автор вирішив осягнути неосяжне, впихнути "невпіхуємоє": біль, сльози, страждання, насилля, нову насилля, смерть. В якийсь момент я просто не витримала.
⠀
Багато всього.
Численні персонажі, які з'являються постійно і абсолютно не торкають. Багато напруження, яке приводить тільки до ще одного напруження. Океан драми, яка закінчується тільки драмою.
⠀
В результаті роман втілює в собі десятки ідей та доль, яким в цій книзі тісно.
⠀
Читаєш і думає: до чого це все?
Що намагається сказати автор? Що життя — гівно, і в ньому жодної радості? Мені вистачає цього в новинах.
⠀
І ні, я люблю подібні речі у книжках! Я смакую книги Джоді Піколт, я в захваті від романів Кінга та Енн Тайлер. Коли написане логічно підводить до певних висновків, думок, коли є фокус на чомусь.

А тут фокус на ВСЬОМУ. Я не бачу тут теми. Не бачу ідеї. Тут всі страждають, всі нещасні, всім погано. І стає лише гірше. Навіть тоді, коли здається, що гірше вже немає куди, Бакман бере своїх персонажів і тицяє їх прямісінько в больові точки.

Ще раз. І ще раз. І ще раз.

И ещё много-много раз.
⠀
Життя — тлєн і всі ми помремо. Такий настрій транслює книга.

При цьому він залишається майстерним автором: все яскраво, жваво, інколи читаєш і відірватися не можеш. Але чим далі — тим більше слабшає захват.

Я втомилась від цієї книги!
Виснажливе, довге, пригнічене читання.

Книга має всі причини для того, щоб її любили. Вона дуже просто написана, що робить її доступною для широкого кола читачів. Цікава, динамічна, смішна. В ній багато емоцій, іронії, життєвості. Кожен накладає цю історію на свій досвід і в залежності від нього реагує на прочитане по-своєму.

Мене протягом читання не полишало відчуття штучності у всьому: у героях, які ніби зійшли з картинки мультфільму, в епізодах, які всі як один спрямовані на те, щоб вичавити з мене сльозу. А потім ще й викликати відчуття сорому за те, що ця сльоза таки не вичавилась.

Когось дуже тішить те, як Уве пробує піти з життя.
Мені щось було не дуже смішно, бо знову таки: досвід. Мій дід у свій час зробив те, до чого Уве так і не дійшов. І в нього вийшло з першої ж спроби.

І так, причина була та ж. І всі ці спроби стариганя мене відверто дратували...

В реальному житті такі люди, як Уве, мене страшенно бісять.
Так, я розумію, що за кожною людиною стоїть своя історія, часом трагічна, а часом просто мегатрагічна, як в Уве, чиє життя - це просто суцільний набір бід.

Але люди, які постійно чіпляються до інших, сварливі з усіма і в у всьому, не викликають у мене нічого, крім бажання сховатися від них подалі.

Єдине, що торкнулося мого серця в цій книзі - це кохання.
Хтось каже, що це книга про самотність, а я вбачаю в ній історію цього глибокого почуття, ось що тут справді трагічне.

І тут напрошується один сумний висновок: що стається з людьми, коли кохання стає сенсом життя. Чи варто в ньому настільки розчинятися, бачити в ньому єдине світло свого існування?
Соня була для Уве всім.
А коли Соні не стало, все втратило сенс.
Певно, людям треба вчитися шукати сенс не лише в коханні.
А ще мені дуже сподобалась екранізація. В героях фільму я побачила оживших героїв. Рідкісний випадок, коли кіно вразило більше, ніж текст.

Дуже подобається, як пише Бакман. Мила, тепла, смішна з нотками суму книга.

Якщо ви хочете почитати щось легке, без криміналу та емоційних любовних сцен, то беріть «Чоловік на ім'я Уве» Фредеріка Бакмана.
Уве – чоловік, який втратив кохану дружину, а потім ще й був звільнений з роботи на пенсію. Всі його звичні справи, ритуали та клопоти було зруйновано в один момент. В нього немає близьких родичів чи друзів, він залишився сам на сам зі своїми думками.

Єдине, що хоч трохи турбує Уве – це дотримання правил поведінки та проживання в їх кварталі. Хтось із сусідів чи їхніх гостей постійно порушує спокій та звичний спосіб життя Уве: неправильно припаркована машина, галас підлітків, гуркотіння мотору, ляпання дверима.

Це постійно відволікає Уве і не дає йому змоги спокійно вкоротити собі віку, бо жити без коханої дружити та роботи він не бачить сенсу. Так одного разу відволікшись на галас сусідів Уве знайомиться з чудовою сім’єю, яка поступово повертає його життю сенс, наповнює буденність позитивними емоціями, розкриває в ньому абсолютно нові почуття.

Дуже позитивний та щирий твір.

Я прочитала майже усі книги автора і вважаю його одним з улюблених. Його історії та герої завжди викликають шалені емоції, торкаються душі та розбивають серце.⠀
Але в останнє я читала його книгу ще у 2021 році і відтоді в мені дещо змінилося.⠀

Мене більше не приваблюють емоційні маніпуляції автора. Я не хочу щоб мені підбурювали інтерес до читання майбутніми трагедіями.⠀
Те що почалося як історія зґ*алтування дівчини вже давно перетворилося на боротьбу Бйорнстада та Геда. Не думаю, що я можу адекватно оцінити це протистояння, бо мені не близький такий спортивний фанатизм. Хоча, не буду лукавити, було цікаво дізнатися про темний бік фанатів, про те як все пов'язано з політикою та про те, що навіть там є корупція та шахрайства. Але найбільше мій інтерес тримали Майя, Беньї та Амат і тільки через них я перегортала сторінки.⠀
Ще в першій частині, автор дав нам натяки на майбутнє героїв і мені треба було обов'язково дізнатися чи правильно я зрозуміла натяк. Правильно😭 і це було надзвичайно боляче.⠀

Якби автор не додав чудові моменти дружби, єдності та любові я б закинула книгу далеко і надовго. Бо читати тільки заради болю то не моє. Але Бакман вірний собі та своєму стилю. Це все ще прекрасно та щемко до болю. Проте за гачки-натяки я знизила оцінку.