Нові відгуки

дуже і дуже круто! шкода, що коли перший раз сів, в силу роботи довелось відкласти, але потім, я не міг себе відтягнути!

клас! ця серія неймовірна! я в захваті!!! дякую, ну і за доставку!

Це чуттєва історія про сплетіння людських життів і доброту, що переборює всі негаразди. Навіть найгірший страх і найчерствіше серце не можуть встояти перед силою любові. І цей роман доказ, що кожен здатен на любов: романтичну, батьківську, дружню та просто альтруїстичну. Разом із тим у автора неймовірне почуття гумору. Я щиро насміялася, читаючи його твір. І вам раджу знайти в ньому віддушину. Написано дуже легко й органічно. Читається швидко, без спотикань. Персонажі викликають співпереживання. Книга точно варта уваги! 👍

Небанальна історія про жінку, яка довго жила ніби на периферії власного життя, дотримувалась правил, терла столики содою і мовчала замість говорити. А коли все звичне зникає, вона — на перший погляд тиха й нецікава — починає з нуля. І в цьому початку поступово розкривається справжня сила: сила стояти, коли все валиться; сила змінюватися, хоч і страшно; сила піклуватися, навіть якщо ніхто не просив. Брітт-Марі — доказ того, що жінка може бути незламною навіть у найбільш тендітному вигляді. Особливе місце в цій історії посідає футбол — не як спорт, а як спільна мова для тих, хто втратив надію. Це не про матчі й рахунки, а про віру в те, що можна разом боротися за щось, хай навіть це просто м’яч у калюжі. У маленькому, занедбаному містечку футбол стає приводом для єдності, способом говорити про любов, втрату і майбутнє. І саме Брітт-Марі стає тією, хто збирає всіх докупи, навіть не підозрюючи, що вчить їх бути сильнішими — просто тим, що лишається поруч.

Моє знайомство з Фредріком Бакманом почалося саме з цієї книги - і це був удар просто в серце. Здається, що перед тобою трохи дивна, місцями казкова історія про незграбну дівчинку та її ексцентричну бабусю. Але дуже швидко книга відкривається як багатошарова історія про втрату, провину, прощення і силу уяви, як єдиної втечі від жорстокої реальності. Те, як крізь дитячий погляд проступають дорослі рани, робить цю історію нестерпно ніжною і болісною водночас. Кожен герой тут не просто персонаж, а цілий всесвіт болю, спогадів і мовчазних надій. Через світ метафор і вигаданих королівств проривається гірка правда про те, як важко бути «не такими», як усі, і як сильно ми потребуємо того, щоб нас хтось побачив і прийняв. Це книга, яка ніжно розбиває, щоб потім обережно зібрати докупи — зовсім по-новому.

Ця книга наче легка комедія, але насправді ховає під собою цілий океан болю, втрат і тривог. І хоча війна в цій історії згадується лише уривками, ніби десь на периферії, саме вона звучить найбільш глибоко. Вона — як тінь, що лягає на життя героїв, пояснюючи їхню крихкість, недовіру, страх, злість. Через буденну, часом абсурдну ситуацію з пограбуванням і заручниками, Бакман відкриває рани, які ми зазвичай ховаємо, — і серед них війна стає немов шрамом, який ніколи не зникає, хоч і не кричить уголос. У «Тривожних людях» — як і в житті — навіть незначна згадка про війну може розірвати серце, тому що вона стосується не лише тих, хто був там, а й усіх, хто залишився, чекав, боявся, втратив.

Книга про Уве — це справжній емоційний шторм, який повільно, але невпинно проникає в душу. Спершу здається, що перед тобою — просто сварливий старий, якого дратує весь світ. Але з кожною сторінкою розкривається глибока самотність, втрата, біль і водночас така тиха, справжня людяність, що неможливо не плакати й не співпереживати. Уве живе ніби наперекір життю, але саме життя — у вигляді сусідів, випадкових знайомих і… зовсім неочікувано — кота, повертає його назад до тепла й сенсу. Я щиро люблю автора Фредріка Бакмана за цю неймовірну здатність говорити про найболючіше так просто і зворушливо. Усе, що він пише, — це не просто історії, а переживання, які лишають слід. А той кіт, що з’являється у найменш підходящий, але водночас ідеальний момент, — це ніби символ того, як навіть у найбільш закриті серця може прокрастися тепло.

Скажу чесно, хотіла вже закинути цю історію на 150 сторінці, було настільки нудно, багато персонажів в одному розділі, я плуталась, багато хокею (дивно да? Книга ж про хокей) Але мене зупиняло те, що я вже купила цілу трилогію і куди ж її дівати? Тому продовжила. Десь на 250 сторінці вже почали події набирати оберти і стало цікаво. Під кінець я була в шоці і мені сподобалося. Тут розкривається одна з найважливіших тем, з якою можна часто зустрітися в житті. Я не буду казати, що це, щоб вам було цікаво, я не знала про це і для мене був шок. Книга написана настільки про життя, як воно є. Як люди стикаються з несправедливістю, коли більшість стає на сторону зла, бо зло-впливове. Читати було боляче, якби ж то мені книга зайшла з самого початку, я думаю, навіть би поплакала. Персонажі прописані ідеально. Важкувато спочатку всіх запамʼятати, але вони живі. Зі своїми почуттями, своїми думками. Книгу можна розібрати на цитати, я пожалкувала, що не взяла стікери. Бакмана люблю, він завжди пише про життя. Але треба мати відповідний настрій на його книги. Найчастіше вони дуже повільні, без якихось поворотів. Так було і тут. Насправді це одна з книг, яка лишає слід. Вона мені попала трішки не в той час, але трилогію дочитувати буду однозначно. Цікаво ж, що буде далі. Рекомендую прочитати, байдужим ця книга вас точно не залишить.