Історія про книголюбів. Для книголюбів. Від книголюбки.

Ще з першої прочитаної книги Емілі Генрі, якою стала «Пляжне чтиво», я зрозуміла, що називати її історії ромкомами дещо неправильно. Адже психологічна препарація характерів, яку вона презентує в кожній книзі, все ж домінує над комедійною складовою.

Хоч і я вподобала «Пляжне чтиво» та «Люди, яких ми зустрічаємо у відпустці», з «Книголюбами» у мене склалося інакше. Цю історію я полюбила 💔 Не знаю, як правильно трансформувати емоції в слова, але найліпше, певно, буде зазначити, що вона.. просто моя. Я не можу себе на 100% ідентифікувати з Норою, але її персонажам мені дуже близька, а деякі епізоди я взагалі читала з думкою «та це ж просто ніби з моєї голови списано!».

І сама історія. Мені імпонувало, як вибудовувалися лінії Дженьюері-Огастус, Поппі-Алекс, а у випадку Нора-Чарлі в мене стався повноцінний match! І, оскільки зараз Голлівуд взявся за екранізацію «Людей…», я тепер вимагаю, щоб цю історію теж було перенесено на екран! Дуже кінематографічно її описано. Особливо, фінал 💔 [що не дивно, бо на цю книгу авторку, як вона зазначає у післямові, надихнула саме низка фільмів]

Тож тепер я з нетерпінням чекаю на наступні книги Емілі Генрі в українському перекладу і особливо на “Happy Place” ♥️

Основна зміна вектора другої частини полягає в тому, що під світло софітів повноцінно виходить Телла. Якщо на початку першої книги ми бачимо в ній розпещену та несерйозну дівчину, тут ми відкриваємо її кардинально з іншої сторони. Це дівчина, яка бере на себе відповідальність за старшу сестру та пошуки матері. Це дівчина, яка не боїться ризикувати та приймати доленосні рішення, як би важко це не було.

Друга частина сподобалася мені на дрібку більше за першу 🙌🏻 Хоч як мене підбішувала Телла на початку першої книги, хід зі зміною ГГ припав мені до душі. Склалося враження, ніби авторка від самого початку планувала, що лідеркою буде саме Телла. За нашарування сюжету лінією Мойр та Принця Сердець [ох і колоритний персонаж ❤️‍🔥] окремий лайк. Хоч на початку це дещо спантеличувало, бо в їхній історії треба розібратися, але без них сюжет був би прісний.

Мені вдалося розкрити імʼя Легенди раніше за Теллу і тепер страх як цікаво, що ж будуть персонажі витворяти в третій частині. Сподіваюся, що «Фінал» не просяде 🔥

Важлива примітка: про цю історію я дізналася завдяки екранізації з Міллі Боббі Браун, однак саму стрічку так досі і не переглянула. Тому до книги я а підходила, як до чистого полотна [ну, можливо, хіба що з першим шаром фону, оскільки трейлер все ж бачила і частково візуал був в голові].

Почнемо з плюсу цієї історії, який полягає в тому, що це одиночне фентезі, що серед різноманіття серій доволі рідкісне явище зараз. Тому якщо ви хочете прочитати щось фентезійне, але не готові лізти в серію – ось 🙌🏻 Але поруч з цим криється і недолік: не буду стверджувати, що так буде з кожним, хто візьме цю книгу до рук, але повноцінного занурення в історію я не відчула. Хотілося ніби витиснути з неї більше [адже там було достатньо моментів, де можна було розгулятися].

Поза тим, ще маю відзначити два моменти, які припали мені до душі:

• лінія стосунків між сестрами та їхньою мачухою
• драконяча мова та її пропрацювання до фонетичної складової та окремого словничка [моя філологічна душа не могла пройти повз цей аспект 🤌🏻 а той факт, що цю мову вигадала 13 ❗️річна донька авторки зробив зі мною ось так 🤯 ]

«Діва проти біди» – це точно не те фентезі, яке я буду сунути вам в руки і волати «вам то треба прочитати», однак як варіант скоротити вечір-два за чимось пригодницько-драконячим – цілком так

З Марою Вульф мене познайомила сага «Сестри-Відьми». Ця трилогія була і є моєю великою любовʼю, тож у мене не було жодних сумнівів, що в списку мого прочитаного мають опинитися й інші творіння авторки. Тому не дивина, що мою увагу привабила Ангельська сага, яка в закордонному книжковому просторі здобула багацько схвальних відгуків, як і любі мені Відьми.

Тож головне питання: чи не зіграли мої очікування тут проти мене? Скоро дізнаєтеся 👀

У цій книзі Мара Вульф перекидує нас з вами в альтернативну історію Венеції, яка є відгородженою від іншого світу, як і решта людських поселень, в яких, зійшовши з небес, запанували ангели. Тільки от вони далеко не такі безневинні, якими їх малювала уява більшості. На землю ці крилаті створіння прийшли з чіткою метою, заради якої підуть на все. І от саме проти них має змагатися Мун, яка змушена виходити на арену, аби битися проти цих безжальних, щоб заробити на порятунок брата та сестри. Та одного разу, на диво самій собі, Мун стає рятівницею ангела. Та чи порятувавши його не спричинить вона загибель собі?

Ця вся заворуха з ангелами, їхньою ієрархією та пошуком 19 ключів, які мають допомогти їм відчинити двері до Раю та повернутися «додому» звучала для мене максимально спокусливо. Але весь мій запал згасав з кожним наступним розділом 🥲 Я не можу сказати, що це було погано. Ні. Але я не могла знайти логіки у вчинках як головних героїв, так і другорядних.

Легкість читання, яка могла б бути плюсом, мені, в цьому конкретному випадку, спрацювала в мінус, бо межувала з поверхневістю. І попри те, що перша книга завершується на досить таки інтригуючому моменті, перегорнувши останню сторінку я не відчула спраглого бажання кинутися читати продовження 🥲 Більш того, зловила себе на думці, що якби мені тут і зараз швидко переказали 2-3 книги і я дізналася, чим все завершиться, мені цього було б достатньо.

Зізнаюся, я поки взагалі міркую, чи продовжувати читати цю серію далі. Все ж «Сестри-Відьми» задали високу планку, і «Сага про ангелів» мені до неї дуже сильно не дотягує. Знаю-знаю, що порівнювати їх зовсім некоректно, бо вони різні. Та от нічого з собою зробити не можу.

Тож як говорили класики: not bad, but not good 😐

Наскільки ненормальною ви мене вважатимете, якщо я скажу, що МЕНІ СПОДОБАВСЯ ФІНАЛ ? 😅🔥

Давайте по порядку. «Четверте крило» я прочитала майже одразу, як книга зʼявилася українською. І тоді в лічені дні, я наштовхнулася на найбільш пекельний спойлер фіналу «Залізного полумʼя». Шок. Невіра. І злість на Ребекку Яррос та людей, які не вміють писати слово СПОЙЛЕР перед тим, як видають «секретну» інформацію.

Тому я і не поспішала з читанням другої частини. Спокійно придбала і вирішила, що най собі лежить на поличці до потрібного моменту. Тим паче, що третя частина лише в процесі написання, тож летіти немає куди. Але. Мої подруги, ніби змовившись, взялися за читання другої частини і не лишили мені вибору: прагнення перебувати в епіцентрі гарячих обговорень перемогло.

Якщо «Четверте крило» я проковтнула за 2 дні і це було запійне читання, яке одночасно захопило мене і спустошило, тут я рухалася розмірено. Перші 100 сторінок мені довелося знову звикатися зі світом і розбиратися, які завдання Яррос поставила персонажам.

Великий плюс книги ця мене в тому, що динаміка та мій інтерес до подій рухався не зигзаковою стежкою, а прямою догори. Яррос майстерно зіграла на емоціях, доводячи до піку не лише Вайолет, а й читачів [святий Малек, як двозначно ця фраза звучить 🤭].

І хоч я боялася, що знання фіналу зіпсує мені враження, все сталося навпаки. Адже ця книга стала чудовим прикладом, що спойлер тобі відкриває лише факт, але не причини та передумови, які до нього привели. Коли ж ти все сприймаєш сукупно, в історії, навіть знаний тобі момент обростає новими барвами 🔥

Так. Яррос зробила все, щоб у фіналі в читачів відвисла щелепа. Бо перегорнувши останню сторінку, в голові одразу виникають питання: «А далі що? ЯЯЯЯК ти це все будеш розгрібати, Ребекко?!». Та саме це мені і подобається! Я обожнюю, коли автори змушують переживати за персонажів. За всіх персонажів. Як другорядних, так і головних. Не з примарним відчуттям «зараз їм непереливки, а в фіналі все буде добре». Чого-чого, а відчуття впевненості, що «все буде добре» Яррос точно не дарує. Але поки що мені це подобається [читач-мазохіст, приємно познайомитися 👋🏻].

Тому спрагло чекаю на «Оніксовий шторм»🔥