З творчістю Елізабет Лім я познайомилася минулої весни і саме завдяки першій частині дилогії «Шість багряних журавлів». Мені дуже припало до душі це young adult з вплетеннями далекосхідної культури, оскільки на той момент я читала мізерну кількість подібного.

На другу частину дилогії було покладено місію розкриття секретів, які по собі лишає фінал першої, тож з нетерпінням чекала на момент, коли на моїх полицях зʼявиться ще одна візуальна перлина [адже ви лише погляньте на це художнє оформлення 🤩 лиш заради нього хочеться мати цю книжку на своїх поличках].

Надто багато говорити про сюжет я не буду, оскільки описи будь-яких частин серій поза першою можуть бути грішними на спойлери. Скажу лиш, що цю частину присвячено місії Шіорі – повернути драконову перлину її законному власникові. І заради того, аби виконати це завдання їй доведеться вирушити до царства драконів та стати до боротьби за магію, яка тече в її крові, і яку на її рідній землі бачити не хочуть.

Сюжет першої частини більше крутився навколо теми сімʼї. Тут вона теж розкривається, але не так акцентовано. Любовна ж лінія отримала більше уваги і емоційності, що не могло не тішити!

Момент, на якому мені хочеться наголосити, щоб вберегти вас від спотворених очікувань: цю книжку, та й дилогію загалом, більше потрібно сприймати як казку, адже відповідних жанру елементів тут більш ніж досить. Шляхом цього певні сюжетні повороти та вчинки персонажів сприймаються зовсім інакше. Підійшовши до цієї історії з правильним налаштуванням, я більш ніж впевнена, ви знайдете прекрасну перлинку 😌

Ця історія закидує нас на 700 років в майбутнє від того, як людство колонізувало інші планети і ввело стратифікацію за кольором. 16-річний Дерроу проживає в шахтарській колонії під поверхнею Марса. Хлопець належить до Червоних – класу робітників, який вважається найнижчим. Хоч його життя далеко не мед, однак він має сім’ю та кохання. Та коли панівна верства відбирає це в нього вибір лишається тільки один – помста.

Якщо коротко описати цю книжку, то це поєднання «Голодних ігор», «Персі Джексона» та «Дивергента» з римською історією та міфологією 💥Максимально брутальне та жорстоке. Беручися за цю історію, я не очікувала стільки кровожерливих моментів. Але насправді воно й не дивно, бо ми підходимо з вами до теми, яка і є ключовою – боротьба за справедливість та рівність, а також визначення меж, які людина готова переступити на шляху до влади.

💭 «Ми маємо зосередитися на людях. Для того, щоб правити, ми повинні вивчати політику, психологію, біхевіоризм — як люди в скрутних обставинах реагують один на одного, як утворюються зграї, як функціонують армії, як усе розвалюється й чому. Цьому ви не могли навчитися ніде, крім як тут».

Це не той тип історії, з якими відпочиваєш. Це той тип історій, з якими думаєш. І хоч події тут відбуваються в далекому майбутньому, так чи інакше ти все одно накладаєш їх на реальність. Тож якщо ви готові до «Червоного повстання» – Дерроу вас чекає.

ЦЕ ШЕДЕВР!

Подорож тривалістю 744 сторінки [а точніше – 1646, якщо брати в підрахунок всю трилогію] завершено. Це була феноменальна та емоційно насичена мандрівка ❤️‍🔥 Я не можу собі дозволити видати будь-які сюжетні спойлери, оскільки тут потрібно читати та дивуватися всьому самостійно [а дивуватися тут, повірте мені, є чому], тож спробую сконцентруватися на своїх емоціях та загальних моментах.

Найбільш неочікуваний поворот, як на мене, Ірина Грабовська підготувала читачам в другій частині, прибравши з гри одного з ключових персонажів. Хоч це було боляче, я лишилася в захопленні від цього кроку, оскільки люблю, коли автори не щадять читацькі почуття, а змушують переживати за героїв, незалежно від того другорядні вони чи головні. Цей сюжетний поворот мав значний вплив на всі подальші події і без нього вся третя частина складалася б геть інакше 🙌🏻

Перед виходом третьої книжки пані Ірина ділилася тим, що вона буде більш політичною і менш динамічною. Я цього дещо побоювалася, оскільки часто політичні сутички в художній літературі подають так, що мені, зізнаюся, нуднувато їх читати. Однак не в цьому випадку. Авторка так майстерно гралася з передачею переваги між тією чи іншою стороною, що за цим було неймовірно цікаво спостерігати. Так, в цій частині менше епічних моментів, однак чи робить це її нудною? Аж ніяк!

Це той момент, коли я задоволена фіналом абсолютно всіх сюжетних ліній! Любовні – це окрема тема! [так-так, саме в множині] Знову ж таки, не можу спойлерити, але повірте, ця частина вас в цьому плані здивує 😏

Кожну частину цієї трилогії я читала одразу, як вони виходили, з нетерпінням чекаючи на наступну. Це дозволило сприймати всі події виважено та послідовно. Тут зросли не лише ставки гри, а й самі персонажі. І хоч кожен встиг викликати як розчулення, так і роздратування, прощання з ними супроводжується сумнинкою.

Вдячна авторці за весь спектр емоцій, яке подарувало ваше творіння. Одне з найкращого прочитаного мною в сучасній українській літературі 🤎

Написати хороший приквел – задача не з простих. Тому що переважно за читання приквелів беруться після основної історії, тож відкараскатися від певних очікувань дуже важко. Таким чином на автора завжди лягає подвійна задача: створити не менш цікаву гілку розповіді та майстерно припасувати її до сюжету.

Минуле Райками, мачухи Шіорі, яку ми зустрічаємо одразу в першій частині дилогії «Шість багряних журавлів» окреслило низку питань, на які спрагло хотілося отримати відповідь: що зробило її чудовиськом? якою вона була, коли звалася Чаннарі? яким чином перлина дракона опинилася в неї?

«Її осяйне прокляття» дає відповідь на всі ці питання 🙌🏻 І навіть більше. Повноцінно дає можливість побачити душу Чаннарі за її зміїним обличчям.

💭 «Коли я була молодшою, то бажала втекти від свого прокляття […] А тепер, коли я виросла, маю інше бажання. Таємне, поховане так глибоко, що я не насмілююся промовити його вголос.
Я бажаю, щоб мене покохали. Хтось, хто гляне мені у вічі без страху чи жалощів. Хто забере самотність, витравлену в моєму серці, щоб я дізналася, як це — коли тебе люблять».

Любовна лінія тут далеко не в центрі. Адже першочергово увагу прикуто до стосунків Чаннарі з її сестрою Ваною. Однак все ж тема кохання тут теж присутня і те, як авторка її подала, – це 💔 Особливо, коли в тебе в голові починають складатися всі пазлики, як події приквелу цього напрямку вплинули на основну історію.

💭 «Люди розповідають, що ти схожа на демоницю. Для них так воно і є. Я кажу, що в тебе гарний голос. Тож і для мене — так воно і є. Але річ у тім, що ти — нечутлива до отрут дівчина-змія. То чого ж дозволяєш отруйним словам дошкуляти собі?»

Момент прийняття себе тут теж один з ключових. Як на мене, авторка змогла з хистом змалювати всі болючі зупинки, які Чаннарі пройшла на шляху до того, щоб стати Райкамою.

Для мене це той випадок, коли приквел навіть перевершив основну історію. АЛЕ! Я наполегливо рекомендую не читати його відокремлено, а знайомитися виключно після читання дилогії. Повірте, таким чином що історія Чаннарі, що основна дилогія будуть сприйматися цілісніше та щемкіше.

З моїх читацьких спостережень: Гувер або люблять, або не сприймають. Дуже рідко натрапляю на нейтральне ставлення читачів до неї. Себе ж я завжди зараховувала до лав прихильників авторки. А потім зі мною сталося «Огидне кохання». Знаю, що багатьом ця історія припала до душі, та для мене вона стала повноцінним промахом 💔 Саме тому я доволі довго налаштовувалася взятися за наступний її роман.

Та одного вечора, кинувши погляд на книжкову поличку та затримавши його на «Шкодуючи за тобою», зрозуміла, що маю відповідний емоційний стан для Гувер. Тож, схрестила пальчики, сподіваючись, що цього разу розчарувань не буде і… як виявилося, зробила невимовно влучний та вчасний вибір! Настільки, що ця історія навіть уриває від мене 10/10 [а я такі оцінки роздаю ой як нечасто].

Чесно, мені навіть важко пояснити, що саме мене так зачепило в цьому романі. Зазвичай у відгуках читачів на книжки Гувер лунають фрази, що вона нагадала їм про їхній досвід, вихопила якісь епізоди з їхнього життя. Жодної лінії цієї історії в моєму житті не було, але це не завадило тому, що вона зрезонувала мені по максимуму.

💭«— Я хвилююся, чи не помилилися ми з вибором. 
У мене перехопило подих. Я не спитала, з яким саме вибором — боялася почути відповідь. Боялася, що він скаже: ми не з тими людьми».

Історія Морґан та її 16-річної доньки Клари, які намагаються знайти спільну мову та зрозуміти одна одну. Розвиток їхніх любовних ліній. Наскрізний символізм і надзвичайно теплий фінал. Все це сукупно змусило мене жадібно ковтати сторінки. А епілог, який був описаний невимовно кінематографічно [взагалі, дайте мені екранізацію цієї історії], зробив барвистий фінальний акцент.