"Нікелеві хлопці" Колсона Вайтхеда — це книга, яка надовго залишиться зі мною. Історія розгортається навколо сумнозвісного виправного закладу для хлопців, і Вайтхед з болісною точністю описує жорстокість, несправедливість і темряву, які ховаються за стінами подібних інституцій. Мене вразило, як автор майстерно занурює читача в атмосферу страху, безнадії та водночас зворушливої людяності, яка живе всередині кожного персонажа.
Особливо мене захопила реалістичність головного героя, Елвуда, котрий, попри жорстокість системи, не втрачає віру в справедливість. Книга вчить цінувати прості речі та боротися за правду, навіть коли світ навколо руйнується. "Нікелеві хлопці" залишають відчуття глибокого суму, але разом з тим і розуміння важливості зберігати надію. Це справді важлива книга, яка говорить про теми, що лишаються актуальними й сьогодні.
Книга розказує нам про школу Нікель, яка приховує злісні таємниці та має такі місця на своїй території, з яких не повертаються.
Це про упереджене та ганебне ставлення до дітей, в першу чергу, через їх колір шкіри (сам факт якого вже був підставою на арешт без належного і справедливого розслідування).
Історія про тортури за найменші провини та навіть, якщо проходив повз не в той час і не в тому місці.
В школі було запроваджено тяжку фізичну працю, що по суті своїй була рабською.
Для хлопців головне – залишитися живим, врятуватися. Але як, коли ти всього лише хлопець-підліток, якого ввесь світ називає злочинцем? хлопчик, до якого весь світ ставиться, як до нижчого класу, майже як до худоби, і це через твій колір шкіри.
«Нікелеві хлопці» – це, перш за все, про проблеми американського суспільства: расову дискримінацію, насильство та знущання над дітьми, ґвалтування, корупцію та людську жорстокість у всіх проявах.
Чи раджу книгу? Ні.
Чому?
Бо книга про важке і важливе, але це точно не найкраща книга, яка може змалювати перелічені проблеми. Написано часто сумбурно, оковирно, заплутано і, головне, незрозуміло для чого це так було писати. Стиль і манера оповіді дуже заважали сприйняттю тексту і глибини проблематики.
Фрази, які мені сподалися:
У «Нікелі» все відрізняється, через те, що з тобою робить ця система. Спенсер і всі вони — може, на волі вони хороші люди. Усміхнені. Лагідні зі своїми дітьми. — Його рот викривився так, наче він висмоктував повітря з гнилого зуба. — Але я побував на волі, мене знову привезли сюди, і я знаю: тут нема нічого такого, що змінює людей. Тут і там вони однакові, просто тут нікому більше не треба прикидатися.
Якщо всі відвертаються, тоді всі — співучасники. Якщо він відвернеться, то буде так само причетний, як і решта. Так він це бачив, так завжди дивився на речі.
У школі вказували на двері хлопцям, яким виповнилося вісімнадцять: швидкий потиск руки, трохи дрібних грошей на дорогу. Ти вільний, повертайся додому або пробирайся далі, у байдужий світ. Найпевніше звернеш не на ту стежку. Хлопці в «Нікель» потрапляли вже травмованими, а відбуваючи покарання, діставали ще більше травматичних ушкоджень. Попереду на них часто чекали ще гірші невдачі та в’язниці суворішого режиму. Якби комусь треба було охарактеризувати загальну траєкторію, то нікелеві хлопці були в стані перманентного пиздецю до, під час і після терміну в школі.
Можливо, його життя склалося б інакше, якби уряд США відкрив країну для людей іншого кольору шкіри так само, як відкрив армію. Але одне діло — дозволяти комусь убивати замість тебе, а інше — дозволяти цьому комусь жити поряд. Закон про права військовослужбовців належним чином опікувався білими хлопцями, з якими він служив. Але військова форма мала різний зміст залежно від того, хто її носив. Який сенс у безпроцентних позиках, якщо тобі заборонено заходити в банк для білих, який їх надає?
Все найгірше, що ви можете уявити при словах «виправна школа для хлопців» є на сторінках цієї книги. Але найстрашніше — ця школа дійсно існувала майже 100 років.
Колсон Вайтхед розповідає про зламані долі, зруйновані життя, понівечені душі. Він ніби запитує - Як у цивілізованому світі може бути таке? І водночас кричить - Таке відбувається поряд із нами, в цей самий час, на цій самій землі.
Та чи можемо ми щось протиставити системі, яка безсистемно жорстока й ница?
Історія про хлопця, який через брутальну несправедливість опиняється в установі, де над дітьми чинять насильство. Про це ніхто не довідується, бо більшість юнаків сироти або ж мають неблагополучні сім’ї. Про страшні тортури, які кояться за стінами цієї «школи» свідчить лише кладовище, яке невпинно розростається.
Це було боляче читати й нестерпно уявляти, що таке справді відбувалося.
