Шо б його такого почитати?
Котик
10.10.2023
Новий відгук
Книжки часто приходять у життя вчасно.
З "Містом жінок" було не так. Я взяла її в руки жовтневим днем, а дочитала більшу частину за один вогкий вечір у червні. Понад півроку ставилася до неї як до порожньої, але красиво упакованої історії, а останню сторінку закрила з усвідомленням — цей роман змінить мене саму.
Ми, дівчатка, всі схильні до зайвої рефлексії. Сумніваємось, іноді навіть ламаємо кістки у спробах вписати себе в чиєсь уявлення ідеального життя. Ненавидимо, дивимось у дзеркало з огидою. Бажаємо, щоб мама була задоволена, щоб не траплялися причини для сліз. Вчиняємо правильно - урозріз бажанням. У результаті втрачаємо себе, і життя стає прісним.
"Брудна маленька шльондра, брудна маленька шльондра, брудна маленька шльондра..." - можеш вибрати це або будь-яке інше тавро, щоб пожирати себе живцем. Можеш знайти тисячу приводів: не виправдала надій батьків? займаєшся сексом на першому ж побаченні? закохуєшся у жінок? ведеш себе безглуздо?
"Хай там як, а в житті кожної жінки настає час, коли їй просто набридає безкінечно соромитися. І тоді вона вільна стати тією, якою насправді є".
Найпростіше дається найскладніше, але напуттям виберу - бути собою.
З "Містом жінок" було не так. Я взяла її в руки жовтневим днем, а дочитала більшу частину за один вогкий вечір у червні. Понад півроку ставилася до неї як до порожньої, але красиво упакованої історії, а останню сторінку закрила з усвідомленням — цей роман змінить мене саму.
Ми, дівчатка, всі схильні до зайвої рефлексії. Сумніваємось, іноді навіть ламаємо кістки у спробах вписати себе в чиєсь уявлення ідеального життя. Ненавидимо, дивимось у дзеркало з огидою. Бажаємо, щоб мама була задоволена, щоб не траплялися причини для сліз. Вчиняємо правильно - урозріз бажанням. У результаті втрачаємо себе, і життя стає прісним.
"Брудна маленька шльондра, брудна маленька шльондра, брудна маленька шльондра..." - можеш вибрати це або будь-яке інше тавро, щоб пожирати себе живцем. Можеш знайти тисячу приводів: не виправдала надій батьків? займаєшся сексом на першому ж побаченні? закохуєшся у жінок? ведеш себе безглуздо?
"Хай там як, а в житті кожної жінки настає час, коли їй просто набридає безкінечно соромитися. І тоді вона вільна стати тією, якою насправді є".
Найпростіше дається найскладніше, але напуттям виберу - бути собою.
Новий відгук
Кому рекомендую? Прихильникам якісного young adult і тим, для кого фентезі – це про фан, а не епічність. Впевнена, що сподобається читачам Дебори Гаркнесс, Керстін Гір, Вероніки Рот, Рейчел Мід і Сюзанни Коллінз.
В огляді першої частини я жалілася на те, що в книзі достобіса тригерів – двоголові орли, самовари, навіть, мать його, Тула. Одразу кажу – в другій і третій книзі авторка вирішила виправитися, запропонувавши натомість описи засніжених гір, лісів, хвилюючих морських подорожей і битв. Це порадувало, хоч кокошники і проблискували.
Для мене ця трилогія спростувала аксіому «перша книга – топ, чим далі – тим гірше». Наприклад, третю книгу я проковтнула і отримала таке ж задоволення, як від першої – відриватися не хотілося. Думаю, цьому сприяло кілька факторів:
📍Сюжет динамічний. Герої ніде надовго не затримуються, а якщо і затримуються – в них ледве вистачає часу на сон. Формують бойові стратегії, розробляють нову зброю, тренуються. Потім – кудись прямують через перешкоди, полюють, відбиваються (не завжди вдається), інколи навіть танцюють.
📍Героїв багато і вони дійсно різні. Мають відмінні характери, особливості спілкування, потреби. Діалогам схиляю голову – моментами я прям реготала.
📍Той випадок, коли відчуваєш себе співучасником подій, а не глядачем. Не буду спойлерити, але під кінець я пустила сльозу – емоції героїв відчувалися як свої.
Що мені особливо зайшло:
Головна героїня протягом книги пройшла величезний шлях внутрішнього росту. Від дівчинки, яка нічого не розуміє, плескає очима і очаровується психопатом до жінки, що може захищати власні кордони і вести за собою юрду. Це захоплює – таке пальто хочется приміряти на собі.
В огляді першої частини я жалілася на те, що в книзі достобіса тригерів – двоголові орли, самовари, навіть, мать його, Тула. Одразу кажу – в другій і третій книзі авторка вирішила виправитися, запропонувавши натомість описи засніжених гір, лісів, хвилюючих морських подорожей і битв. Це порадувало, хоч кокошники і проблискували.
Для мене ця трилогія спростувала аксіому «перша книга – топ, чим далі – тим гірше». Наприклад, третю книгу я проковтнула і отримала таке ж задоволення, як від першої – відриватися не хотілося. Думаю, цьому сприяло кілька факторів:
📍Сюжет динамічний. Герої ніде надовго не затримуються, а якщо і затримуються – в них ледве вистачає часу на сон. Формують бойові стратегії, розробляють нову зброю, тренуються. Потім – кудись прямують через перешкоди, полюють, відбиваються (не завжди вдається), інколи навіть танцюють.
📍Героїв багато і вони дійсно різні. Мають відмінні характери, особливості спілкування, потреби. Діалогам схиляю голову – моментами я прям реготала.
📍Той випадок, коли відчуваєш себе співучасником подій, а не глядачем. Не буду спойлерити, але під кінець я пустила сльозу – емоції героїв відчувалися як свої.
Що мені особливо зайшло:
Головна героїня протягом книги пройшла величезний шлях внутрішнього росту. Від дівчинки, яка нічого не розуміє, плескає очима і очаровується психопатом до жінки, що може захищати власні кордони і вести за собою юрду. Це захоплює – таке пальто хочется приміряти на собі.
Новий відгук
Почати варто з того, що Лі Бардуґо – американська письменниця і минулого року висловила підтримку України. Але український читач зустічає в цій серії ДОСТОБІСА тригерів. Авторка перенесе вас у Новокрібірськ, познайомить з королем, до якого звертаються «Мой царь», намалює Палац, прикрашений двоголовими орлами. І, звісно, поділиться, списком книг, які її надихнули (краще б вона їх спалила).
Книга була написана у 2012 році, тож я закрила очі на її царпанк. Бардуґо називає крайності жорстокості, прийняті в російській імперії, як аргумент для цих образів. Не можу з нею не погодитися – це константа цього регіону.
Відкинувши ці тригери, повинна признати, що це цікаве динамічне фентезі – «Тінь і кістка» проковтнулися за 2 вечори. Ми зустрічаємо classic Катніс Евердін і Тріс Прайер Аліну Старкову – непримітну дівчину, на плечі якої лягає доля супергероїні. Я люблю такі сюжети – подобається ставити себе на місце героїні і переживати прийняття, боротьбу і розвиток віри в себе.
Бардуґо працювала над всесвітом – ми маємо Гриш, які маніпулюють матерією на її фундаментальному рівні – наприклад, не створюють вогонь, а заклинають легкозаймисті матеріали. Гриши діляться на ордени і авторка ознайомлює з особливостями кожного з них. Маємо історію появи Тіньової Зморшки – лінії абсолютної темряви, що кишить монстрами.
Сюжет класичний, очікувати чогось новаторського не варто, проте книга чудово підійде для того, щоб порефлексувати на тему сусідів-нікчем і емоційно залучитися в жваві пригоди героїні, що бореться зі злом.
Книга була написана у 2012 році, тож я закрила очі на її царпанк. Бардуґо називає крайності жорстокості, прийняті в російській імперії, як аргумент для цих образів. Не можу з нею не погодитися – це константа цього регіону.
Відкинувши ці тригери, повинна признати, що це цікаве динамічне фентезі – «Тінь і кістка» проковтнулися за 2 вечори. Ми зустрічаємо classic Катніс Евердін і Тріс Прайер Аліну Старкову – непримітну дівчину, на плечі якої лягає доля супергероїні. Я люблю такі сюжети – подобається ставити себе на місце героїні і переживати прийняття, боротьбу і розвиток віри в себе.
Бардуґо працювала над всесвітом – ми маємо Гриш, які маніпулюють матерією на її фундаментальному рівні – наприклад, не створюють вогонь, а заклинають легкозаймисті матеріали. Гриши діляться на ордени і авторка ознайомлює з особливостями кожного з них. Маємо історію появи Тіньової Зморшки – лінії абсолютної темряви, що кишить монстрами.
Сюжет класичний, очікувати чогось новаторського не варто, проте книга чудово підійде для того, щоб порефлексувати на тему сусідів-нікчем і емоційно залучитися в жваві пригоди героїні, що бореться зі злом.
Новий відгук
Ви дивилися екранізацію дебютного роману Леві «Між небом і землею» з Марком Руффало і Різ Візерспун? Якщо так, вітаю, ви вже наполовину знаєте, про що один з його останніх романів «Закоханий привид».
Ми знову зустрічаємо головних героїв, один з яких – сіренький, але талановитий творчий чоловік, а другий – привид. Але цього разу роментік сторі відходить на другий план, віддаючи провідну роль темі батьків і дітей.
🤔 Що вам потрібно знати про «Закоханий привид» – піаніст накурюється травки і зустрічає привида свого батька. Вони кооперуються і летять в ризиковану подорож, щоб реалізувати злочин на похоронах жінки, в яку був закоханий батько. На фоні грає концерт Рахманiнова.
Леві мені подобається тим, що його романи схожі на листання тіктоку – максимально легкі, стрімко захоплюють і так само швидко закінчуються. При цьому їх не назвеш низькопробними – персонажі симпатичні, можуть розсмішити і навіть змусити задуматися.
Для поціновувачів: є що зберегти в нотатник, щоб влучно використати під фото в інстаграмі:
«Я не знаходжу нічого смішного в неминучій розлуці з тобою, просто не знаю нічого витонченішого за гумор перед обличчям нещастя».
Коли в житті не вистачає місця для глибоких, складних історій, вам до Леві.
Ми знову зустрічаємо головних героїв, один з яких – сіренький, але талановитий творчий чоловік, а другий – привид. Але цього разу роментік сторі відходить на другий план, віддаючи провідну роль темі батьків і дітей.
🤔 Що вам потрібно знати про «Закоханий привид» – піаніст накурюється травки і зустрічає привида свого батька. Вони кооперуються і летять в ризиковану подорож, щоб реалізувати злочин на похоронах жінки, в яку був закоханий батько. На фоні грає концерт Рахманiнова.
Леві мені подобається тим, що його романи схожі на листання тіктоку – максимально легкі, стрімко захоплюють і так само швидко закінчуються. При цьому їх не назвеш низькопробними – персонажі симпатичні, можуть розсмішити і навіть змусити задуматися.
Для поціновувачів: є що зберегти в нотатник, щоб влучно використати під фото в інстаграмі:
«Я не знаходжу нічого смішного в неминучій розлуці з тобою, просто не знаю нічого витонченішого за гумор перед обличчям нещастя».
Коли в житті не вистачає місця для глибоких, складних історій, вам до Леві.
Новий відгук
Я не прихильниця Жадана, проте ця крихітка надихнула мене на купівлю. По-перше, оформлена вона майстерно – на 88 сторінок – 8 кольорових ілюстрацій, кожну з котрих хочеться розглядати. По-друге, вона з підписом автора – річ приємна.
Тема потягів – одна з моїх найулюбленіших. В цьому плані я дещо Шелдон Купер, тож розчинитися в атмосфері стукоту коліс, вокзальних прощань і зустрічей було приємно. Не можу сказати, що вибрана поезія зібрана навколо залізниці – іноді та просто мимоволі згадується.
Я відмітила собі 9 віршів, що запали мені чимось. Ще 21 текст виявився «не моїм», тому і відповідна оцінка.
В книзі роботи різних років – це відчутно. Вони мають різну мелодійність, структуру, римування. Як поетку мене радує образність, якою користується Жадан, але сильно розчаровує кількість найпростіших і передбачуваних рим.
Думаю, це хороша книга для знайомства з автором. Також вона сподобається його прихильникам – як мінімум, через атмосферу.
Тема потягів – одна з моїх найулюбленіших. В цьому плані я дещо Шелдон Купер, тож розчинитися в атмосфері стукоту коліс, вокзальних прощань і зустрічей було приємно. Не можу сказати, що вибрана поезія зібрана навколо залізниці – іноді та просто мимоволі згадується.
Я відмітила собі 9 віршів, що запали мені чимось. Ще 21 текст виявився «не моїм», тому і відповідна оцінка.
В книзі роботи різних років – це відчутно. Вони мають різну мелодійність, структуру, римування. Як поетку мене радує образність, якою користується Жадан, але сильно розчаровує кількість найпростіших і передбачуваних рим.
Думаю, це хороша книга для знайомства з автором. Також вона сподобається його прихильникам – як мінімум, через атмосферу.
Новий відгук
Читати було нудно – часто я продиралася крізь текст. Головні герої мають стільки загонів і непроговореного між собою, що в якийсь момент це набридає. NPC цікавіші за центральних персонажів. Тридцятирічна «дружба» більше нагадує сплетіння життєвих шляхів людей, що мають мало чого спільного, окрім любові до ігор.
І я чесно поставила б меншу оцінку. Але дещо зачепило мене і не відпускає котрий тиждень поспіль – це історія людей, що реалізували мрію. Людей, що обʼєднались навколо спільного захоплення, і зробили це шляхом свого життя.
Справді: я заворожено читала усі ігрові розділи: від сцени, де Сем і Сейді дітьми грають в Маріо до моменту, де Сейді проходить гру, яка дивним чином нагадує її власні переживання. Стежити за створенням і проходженням їхніх творінь – наче стежити за танцем, від якого не хочеться відводити очей.
Пощастило, що ігри займають чи не найголовнішу роль роману. Якщо б не усі ці перипетії (як зробити текстуру води? як створити мережеву гру? як віднайти в собі сили на створення нового, коли здається, що вже ніколи не створиш нічого крутішого за попередню гру?) – я б із полегшенням закрила роман ще на середині. Він для мене одноразовий.
Поговоримо про те, що сподобалось мені найменше – робота з текстом. Він хоч і багатогранний, в мене «накипіло» під час читання. Чому? Відсотків 20 можна сміливо скоротити (іноді стає нудно, іноді повторюються ті самі думки), коректура робилась абияк (слово, що обривається прямо на його середині? серйозно?), сюжет стрибає між часом, героями і відчувається хаотичним. Думаю, це комплексне недопрацювання як авторки, так і команди, яка перекладала і видавала книгу українською.
На книжковому обговоренні більшості «Завтра, завтра, завтра» сподобалась, тож ви можете пробувати її на смак – можливо, і вам відгукнеться. Для мене ж це твердий середнячок.
І я чесно поставила б меншу оцінку. Але дещо зачепило мене і не відпускає котрий тиждень поспіль – це історія людей, що реалізували мрію. Людей, що обʼєднались навколо спільного захоплення, і зробили це шляхом свого життя.
Справді: я заворожено читала усі ігрові розділи: від сцени, де Сем і Сейді дітьми грають в Маріо до моменту, де Сейді проходить гру, яка дивним чином нагадує її власні переживання. Стежити за створенням і проходженням їхніх творінь – наче стежити за танцем, від якого не хочеться відводити очей.
Пощастило, що ігри займають чи не найголовнішу роль роману. Якщо б не усі ці перипетії (як зробити текстуру води? як створити мережеву гру? як віднайти в собі сили на створення нового, коли здається, що вже ніколи не створиш нічого крутішого за попередню гру?) – я б із полегшенням закрила роман ще на середині. Він для мене одноразовий.
Поговоримо про те, що сподобалось мені найменше – робота з текстом. Він хоч і багатогранний, в мене «накипіло» під час читання. Чому? Відсотків 20 можна сміливо скоротити (іноді стає нудно, іноді повторюються ті самі думки), коректура робилась абияк (слово, що обривається прямо на його середині? серйозно?), сюжет стрибає між часом, героями і відчувається хаотичним. Думаю, це комплексне недопрацювання як авторки, так і команди, яка перекладала і видавала книгу українською.
На книжковому обговоренні більшості «Завтра, завтра, завтра» сподобалась, тож ви можете пробувати її на смак – можливо, і вам відгукнеться. Для мене ж це твердий середнячок.
Новий відгук
Я [сердечко] БУСЬКІВ _АД
Якщо ви досі думаєте, що українські автори не вміють писати книги, від яких захоплює дух – скоріше всього, ви просто не знайомі з творчістю Павлюка.
Презентую вам книгу, яка впевнено зайняла місце у списку моїх улюблених. Я абсолютно щира – «Пітьма» огортає своєю атмосферою, занурює в дещо містичний, але прогіркло знайомий світ.
Читати Павлюка не просто цікаво – це саме той випадок, коли не хочеться відриватися на усілякі дурні справи на кшталт сну. Я насолоджувалась тим, як віртуозно він пише, які використовує образи, відсилки і метафори, як жартує і закінчує кожен розділ. Ви тільки погляньте на це:
«Сніг обрушився на Буськів Сад, наче хтось тряс над селищем величезне сито з борошном»
«Не можна стати людиною о сьомій, якщо ти не був нею до сьомої. Цей принцип діє щодо будь-якого часу доби»
Досиплю трошки деталей:
🖇 Спостерігаючи за персонажами, прожила глибокий спектр емоцій від обурення до співчуття. Позитивних героїв не шукайте – пекло порожнє. Всі чорти тут.
🖇 Думаю, головною в цій книзі є саме атмосфера. Напружена, місцями навіть огидна, але точно захоплююча. Ящик із 38 щоденниками, картонна стара течка, черниця уві снах, синці на шиї, і ще багато інших елементів, що, ніби мозаїка, разом складають цей моторошний світ. Плесь! Плесь-плесь!
🖇 Колорит. О, в цій книзі ви знайдете і суржик, і 7 смертних гріхів на український манер, і сюрреалістичні образи, і ігри підсвідомості. Цей роман можна розглядати, наче картину – кожного разу знаходячи щось нове. Ви точно захочете його перечитати.
Мій вердикт: рекомендую до прочитання абсолютно кожному – це занадто класний роман 🔥
Якщо ви досі думаєте, що українські автори не вміють писати книги, від яких захоплює дух – скоріше всього, ви просто не знайомі з творчістю Павлюка.
Презентую вам книгу, яка впевнено зайняла місце у списку моїх улюблених. Я абсолютно щира – «Пітьма» огортає своєю атмосферою, занурює в дещо містичний, але прогіркло знайомий світ.
Читати Павлюка не просто цікаво – це саме той випадок, коли не хочеться відриватися на усілякі дурні справи на кшталт сну. Я насолоджувалась тим, як віртуозно він пише, які використовує образи, відсилки і метафори, як жартує і закінчує кожен розділ. Ви тільки погляньте на це:
«Сніг обрушився на Буськів Сад, наче хтось тряс над селищем величезне сито з борошном»
«Не можна стати людиною о сьомій, якщо ти не був нею до сьомої. Цей принцип діє щодо будь-якого часу доби»
Досиплю трошки деталей:
🖇 Спостерігаючи за персонажами, прожила глибокий спектр емоцій від обурення до співчуття. Позитивних героїв не шукайте – пекло порожнє. Всі чорти тут.
🖇 Думаю, головною в цій книзі є саме атмосфера. Напружена, місцями навіть огидна, але точно захоплююча. Ящик із 38 щоденниками, картонна стара течка, черниця уві снах, синці на шиї, і ще багато інших елементів, що, ніби мозаїка, разом складають цей моторошний світ. Плесь! Плесь-плесь!
🖇 Колорит. О, в цій книзі ви знайдете і суржик, і 7 смертних гріхів на український манер, і сюрреалістичні образи, і ігри підсвідомості. Цей роман можна розглядати, наче картину – кожного разу знаходячи щось нове. Ви точно захочете його перечитати.
Мій вердикт: рекомендую до прочитання абсолютно кожному – це занадто класний роман 🔥
Новий відгук
Ця книга вкрай небезпечна, адже викликає незворотне бажання покинути штат і почати фрилансити.
Почну з хорошого – його справді багато:
✅ Я маю експертизу в менеджменті, тож підписуюсь під усіма рекомендаціями Тані на цю тему. Уважність до оформлення матеріалів, запит фідбеку, детальний дебрифінг – все це є дуже корисним як для фрилансера, так і будь-якого спеціаліста, що працює з клієнтами, підрядниками, командою.
✅ Мені сподобався описаний підхід до особистого позиціювання. Важливо знайти, в чому ти найкрутіший, і підкреслити свою особливу експертизу.
✅ Книга чесна. Перелічені мінуси фрилансерської роботи, надані історії людей, яким не зайшло. Це дає можливість тверезо оцінити – а чи воно мені треба?
✅ Важливий розділ – «Поговоримо про гроші». Рекомендую звернути увагу на пункти «Хто як себе «продав», стільки й отримує» та «Не платять, бо не просите». Це дуже важливі слова – ваш заробіток залежить тільки від того, як ви себе оцінюєте.
✅ Таня класно пише, тож книга читається напрочуд легко. Ба більше – зарядженість авторки передається через текст. Не дивуйтесь, якщо під час читання вам захочеться написати статтю, створити блог і навіть зайнятися роботою.
Хоч книга мені і сподобалась, я відмітила кілька мінусів:
🖇 Мене здивувала вибірка експертів. Не вистачило думок технічних спеціалістів або людей зі специфічної ніші для створення повноцінної картини.
Виходить, ні в назві, ні в анотації не вказано, що ця книга в першу чергу для райтерів – але саме так воно і є.
🖇 Хотілося б дізнатися, як зрозуміти, які послуги я можу надавати на фрилансі. Так, для райтерів все очевидно – писати тексти. Але я, наприклад, налагоджую комунікацію і робочі процеси, маю експертизу в продажах.
Тож книгу дочитала з думкою: «Супер, дуже хочу. То чим же я можу займатись?»
❤️ Загальне враження – не дивлячись на кілька недоліків, читати рекомендую навіть тим, хто не плануєте фрилансити – книга підкаже, які софт-скіли прокачувати, щоб почувати себе професіоналом.
Почну з хорошого – його справді багато:
✅ Я маю експертизу в менеджменті, тож підписуюсь під усіма рекомендаціями Тані на цю тему. Уважність до оформлення матеріалів, запит фідбеку, детальний дебрифінг – все це є дуже корисним як для фрилансера, так і будь-якого спеціаліста, що працює з клієнтами, підрядниками, командою.
✅ Мені сподобався описаний підхід до особистого позиціювання. Важливо знайти, в чому ти найкрутіший, і підкреслити свою особливу експертизу.
✅ Книга чесна. Перелічені мінуси фрилансерської роботи, надані історії людей, яким не зайшло. Це дає можливість тверезо оцінити – а чи воно мені треба?
✅ Важливий розділ – «Поговоримо про гроші». Рекомендую звернути увагу на пункти «Хто як себе «продав», стільки й отримує» та «Не платять, бо не просите». Це дуже важливі слова – ваш заробіток залежить тільки від того, як ви себе оцінюєте.
✅ Таня класно пише, тож книга читається напрочуд легко. Ба більше – зарядженість авторки передається через текст. Не дивуйтесь, якщо під час читання вам захочеться написати статтю, створити блог і навіть зайнятися роботою.
Хоч книга мені і сподобалась, я відмітила кілька мінусів:
🖇 Мене здивувала вибірка експертів. Не вистачило думок технічних спеціалістів або людей зі специфічної ніші для створення повноцінної картини.
Виходить, ні в назві, ні в анотації не вказано, що ця книга в першу чергу для райтерів – але саме так воно і є.
🖇 Хотілося б дізнатися, як зрозуміти, які послуги я можу надавати на фрилансі. Так, для райтерів все очевидно – писати тексти. Але я, наприклад, налагоджую комунікацію і робочі процеси, маю експертизу в продажах.
Тож книгу дочитала з думкою: «Супер, дуже хочу. То чим же я можу займатись?»
❤️ Загальне враження – не дивлячись на кілька недоліків, читати рекомендую навіть тим, хто не плануєте фрилансити – книга підкаже, які софт-скіли прокачувати, щоб почувати себе професіоналом.
Новий відгук
Я тепер сплю без трусів. І це справді принесло відчуття легкості.
Мене радує, що нон-фікшн літератури про секс і жіноче здоровʼя стає більше. Ми з Дашею з каналу dolliтературне домовилися розказати вам про кілька таких книг.
Отже, що мене зацікавило в книзі «Жіночі справи» від гінекологині з 18-річним досвідом:
1️⃣ Спіть без спідньої білизни. Ходіть у вільному одязі теж без неї. Отримавши повітря, ваші вульва і вагіна віддячать зменшенням проявів молочниці і нормалізацією виділень.
2️⃣ Ранній симптом збоїв у роботі гормональної системи – неможливість сконцентруватися на читанні довше 10-15 сторінок.
3️⃣ Є люди, які люблять попити чайку. Їм увесь час холодно, їх кінцівки холодні. У цьому разі можливе порушення мікроциркуляції і потрібно обстежити щитоподібну залозу.
4️⃣ Щодо дієвості БАД немає жодних доказів, але багато дієвих препаратів зареєстровані як БАД (наприклад, вітамін D, селен, деякі форми заліза, магній). Лише лікар може сказати, яка добавка насправді є ліками.
5️⃣ Поява задишки, коли ви дійшли до третього поверху, це натяк на латентний дефіцит заліза.
6️⃣ Після тренування ви маєте відчувати легку втому, а не знесиленість і виснаження. Тільки в цьому випадку навантаження допомагатимуть у боротьбі з хронічним стресом.
7️⃣ Чай, кава і шоколад містять кофеїн, тож можуть призвести до підвищення тривожності, нервозності, гнівливості.
8️⃣ На підвищення лібідо допомагає установка «секс – це хобі».
Насправді, корисного в книзі набагато більше, тому рекомендую цю книгу – обовʼязково читайте. Памʼятайте: ви в себе одна, здоровʼя у вас одне, і від нього залежить якість вашого життя 🧡
Мене радує, що нон-фікшн літератури про секс і жіноче здоровʼя стає більше. Ми з Дашею з каналу dolliтературне домовилися розказати вам про кілька таких книг.
Отже, що мене зацікавило в книзі «Жіночі справи» від гінекологині з 18-річним досвідом:
1️⃣ Спіть без спідньої білизни. Ходіть у вільному одязі теж без неї. Отримавши повітря, ваші вульва і вагіна віддячать зменшенням проявів молочниці і нормалізацією виділень.
2️⃣ Ранній симптом збоїв у роботі гормональної системи – неможливість сконцентруватися на читанні довше 10-15 сторінок.
3️⃣ Є люди, які люблять попити чайку. Їм увесь час холодно, їх кінцівки холодні. У цьому разі можливе порушення мікроциркуляції і потрібно обстежити щитоподібну залозу.
4️⃣ Щодо дієвості БАД немає жодних доказів, але багато дієвих препаратів зареєстровані як БАД (наприклад, вітамін D, селен, деякі форми заліза, магній). Лише лікар може сказати, яка добавка насправді є ліками.
5️⃣ Поява задишки, коли ви дійшли до третього поверху, це натяк на латентний дефіцит заліза.
6️⃣ Після тренування ви маєте відчувати легку втому, а не знесиленість і виснаження. Тільки в цьому випадку навантаження допомагатимуть у боротьбі з хронічним стресом.
7️⃣ Чай, кава і шоколад містять кофеїн, тож можуть призвести до підвищення тривожності, нервозності, гнівливості.
8️⃣ На підвищення лібідо допомагає установка «секс – це хобі».
Насправді, корисного в книзі набагато більше, тому рекомендую цю книгу – обовʼязково читайте. Памʼятайте: ви в себе одна, здоровʼя у вас одне, і від нього залежить якість вашого життя 🧡
Новий відгук
Бакман – єдиний чоловік, якому я дозволяю собою маніпулювати.
Він починає з найкращого, зустрічає фразою:
«Варто зразу сказати, що напрочуд легко називати інших людей ідіотами, але не слід забувати, що бути людиною – це, як правило, по-ідіотськи складне завдання».
Всі ці чудові вирази і описи – смішні, знайомі, щемливі – щільно заповнюють простір роману і відчуваються так, ніби отримуєш букет квітів на першому ж побаченні: приємно, але насторожує. Невже автор думає, що цим можна мене здивувати? Фредрік, я давно в терапії – твої приколи на мені не спрацюють.
Але знаєте що?
Вони спрацьовують. Чим глибше занурююсь в історію, тим більше з нею зливаюсь.
Роман розповідає про злочин, який насправді не відбувся. Грабіжник-невдаха бере в заручники найгірших заручників в світі – подружжя пенсіонерів-ворчунів, саркастичну директорка банку, стареньку пані, яка вже не боїться, коли на неї наставляють пістолет, молоду лесбійську пару, яка очікує дитину і, звісно, агентку з нерухомості – адже відбувається все це під час огляду квартири, що виставлена на продаж.
Герої година за годиною лишаються у замкненому просторі і поступово починають розкривати один одному свої найглибші таємниці.
Отже, десь на екваторі «Тривожних людей» я вже безповоротно закохана в героїв, хохочу, плачу – переживаю першосортний спектр власних емоцій.
Закриваю книгу і, як заворожена, шукаю наступної зустрічі з автором. Впевнена – мною знову будуть маніпулювати. Але мені це сподобається.
Сильно рекомендую, якщо:
⭐️ любите легку літературу і готові бачити прекрасне у простому (а також закривати очі на все, що не піддається логіці);
⭐️ вас розважають фрази на кшталт «Він сильно тисне великими пальцями на брови, ніби сподівається, що там є дві кнопки і якщо одночасно на них натиснути, а тоді втримувати впродовж десяти секунд, то реальність зможе перезавантажитись до заводських налаштувань»;
⭐️ ви втомилися від напружених сюжетів, драми, вбивств і хочеться чогось душевного під чашечку чаю.
Він починає з найкращого, зустрічає фразою:
«Варто зразу сказати, що напрочуд легко називати інших людей ідіотами, але не слід забувати, що бути людиною – це, як правило, по-ідіотськи складне завдання».
Всі ці чудові вирази і описи – смішні, знайомі, щемливі – щільно заповнюють простір роману і відчуваються так, ніби отримуєш букет квітів на першому ж побаченні: приємно, але насторожує. Невже автор думає, що цим можна мене здивувати? Фредрік, я давно в терапії – твої приколи на мені не спрацюють.
Але знаєте що?
Вони спрацьовують. Чим глибше занурююсь в історію, тим більше з нею зливаюсь.
Роман розповідає про злочин, який насправді не відбувся. Грабіжник-невдаха бере в заручники найгірших заручників в світі – подружжя пенсіонерів-ворчунів, саркастичну директорка банку, стареньку пані, яка вже не боїться, коли на неї наставляють пістолет, молоду лесбійську пару, яка очікує дитину і, звісно, агентку з нерухомості – адже відбувається все це під час огляду квартири, що виставлена на продаж.
Герої година за годиною лишаються у замкненому просторі і поступово починають розкривати один одному свої найглибші таємниці.
Отже, десь на екваторі «Тривожних людей» я вже безповоротно закохана в героїв, хохочу, плачу – переживаю першосортний спектр власних емоцій.
Закриваю книгу і, як заворожена, шукаю наступної зустрічі з автором. Впевнена – мною знову будуть маніпулювати. Але мені це сподобається.
Сильно рекомендую, якщо:
⭐️ любите легку літературу і готові бачити прекрасне у простому (а також закривати очі на все, що не піддається логіці);
⭐️ вас розважають фрази на кшталт «Він сильно тисне великими пальцями на брови, ніби сподівається, що там є дві кнопки і якщо одночасно на них натиснути, а тоді втримувати впродовж десяти секунд, то реальність зможе перезавантажитись до заводських налаштувань»;
⭐️ ви втомилися від напружених сюжетів, драми, вбивств і хочеться чогось душевного під чашечку чаю.
Новий відгук
Це моя перша манґа. І я закохалася в цей формат 🩷
Тільки уявіть – автобіографічна історія, в якій авторка розповідає про те, як замовляла жіночий ескорт. Як підглядала за мамою, коли та перевдягалась. Про голод і переїдання. Про відчуття власної неправильності. Про те, як звичайне життя, в якому ти знаходиш сили на те, щоб встати з ліжка і піти на роботу, здається перемогою.
Нещодавно в «Поколінні Х» я прочитала таку фразу: «І дотепер мені більше подобається говорити з каліками; вони більш цілісні». Напевно, саме тому історія Наґати настільки мені відгукнулась – мені знайомі відчуття, які вона переживала. І, що найважливіше, мені подобається, що вона не здалася.
Це не шлях ниття і страждань. Це про здорове самоусвідомлення: аналіз своїх думок і дій, якими б «неправильними» вони не були. Розуміння своїх бажань і рух до їхньої реалізації, всупереч самооцінці, яка змушує заціпеніти.
При цьому, як би це дивно не звучало, зважаючи на попередні пункти, ця історія напрочуд мила. Героїню хочеться підтримати і обійняти. Вона навіть викликає посмішку, її думки видаються більшою мірою позитивними. Місцями навіть надихаючими.
Мені сподобалось, але розумію, що «Мій лесбійський досвід самотности» дуже специфічна. Мені здається, що вона не зайде тим, хто не відчував себе зламаним.
Ілюстрації витримані у ненавʼязливій стилістиці – три кольори, багато простору, спрощене зображення облич, але багацько емоцій. Не можу сказати, подобаються вони мені чи ні, проте вони не відволікають від сюжету, і яскраво підкреслюють інфантильне сприйняття себе авторкою. Двадцятивосьмирічна більше нагадує підлітка, іноді навіть дитину.
Для мене було в новинку, що такі комікси читаються навпаки – з правої сторінку на ліву. Відчуваю себе так, ніби влаштувала розминку для мозку.
Рекомендувати не буду. Але якщо вам знайоме відчуття спустошення, безнадії або власної недостатності, при цьому ваше серце досі відкрито – спробуйте.
Тільки уявіть – автобіографічна історія, в якій авторка розповідає про те, як замовляла жіночий ескорт. Як підглядала за мамою, коли та перевдягалась. Про голод і переїдання. Про відчуття власної неправильності. Про те, як звичайне життя, в якому ти знаходиш сили на те, щоб встати з ліжка і піти на роботу, здається перемогою.
Нещодавно в «Поколінні Х» я прочитала таку фразу: «І дотепер мені більше подобається говорити з каліками; вони більш цілісні». Напевно, саме тому історія Наґати настільки мені відгукнулась – мені знайомі відчуття, які вона переживала. І, що найважливіше, мені подобається, що вона не здалася.
Це не шлях ниття і страждань. Це про здорове самоусвідомлення: аналіз своїх думок і дій, якими б «неправильними» вони не були. Розуміння своїх бажань і рух до їхньої реалізації, всупереч самооцінці, яка змушує заціпеніти.
При цьому, як би це дивно не звучало, зважаючи на попередні пункти, ця історія напрочуд мила. Героїню хочеться підтримати і обійняти. Вона навіть викликає посмішку, її думки видаються більшою мірою позитивними. Місцями навіть надихаючими.
Мені сподобалось, але розумію, що «Мій лесбійський досвід самотности» дуже специфічна. Мені здається, що вона не зайде тим, хто не відчував себе зламаним.
Ілюстрації витримані у ненавʼязливій стилістиці – три кольори, багато простору, спрощене зображення облич, але багацько емоцій. Не можу сказати, подобаються вони мені чи ні, проте вони не відволікають від сюжету, і яскраво підкреслюють інфантильне сприйняття себе авторкою. Двадцятивосьмирічна більше нагадує підлітка, іноді навіть дитину.
Для мене було в новинку, що такі комікси читаються навпаки – з правої сторінку на ліву. Відчуваю себе так, ніби влаштувала розминку для мозку.
Рекомендувати не буду. Але якщо вам знайоме відчуття спустошення, безнадії або власної недостатності, при цьому ваше серце досі відкрито – спробуйте.
Новий відгук
Відчуваю себе обманутою. Відгуки обіцяли, що буде моторошно, перехоплюватиме дух. Що мене зустрінуть яскраві герої, і я проживу їхню біль як свою. Що книга змусить задуматися, сюжет – здивує неочікуваними поворотами.
Що сталося насправді? Мені було нудно. Герої однотипні – безвольні, байдужі або агресивні. Написана книга невміло – Томас Гарріс зі Стівеном Кінгом просять перестати називати цей роман трилером, і я з ними погоджуюсь. Як на мене, не вистачило боротьби – ні внутрішньої, ні зовнішньої – течія кудись героїв несе, а вони і не проти.
Здається, що єдине відчуття, яке було вкладено на сторінки – відраза. Завуальована огида до байдужості сторонніх, батьків, що не кидають пити, безпорадності дорослих. Ця емоція нагадує підлітка, всередині якого стільки неперетравлених обра́з і болю, що їм прийшлося трансформуватися в деструкцію.
Мені не сподобалось, що авторка не розкрила героїв внутрішньо і їхню мотивацію. Мама лишається з чоловіком, який бʼє не тільки її, а й дітей – а з аргументів, чому вона досі з ним – «він нас побʼє, якщо його вигнати». Не страх самотності, не співзалежність, не почуття неповноцінності – тільки те, що він побʼє їх так само, як бʼє зазвичай.
Не сподобалися сюжетні пробіли. Бібліотекарка дізнається, що дитину вдома бʼють і дає їй образок з молитвою. По-перше, геніальне рішення, по-друге, дитина його губить і на цьому сюжетна лінія закривається.
Висновок – не рекомендую 👎
Що сталося насправді? Мені було нудно. Герої однотипні – безвольні, байдужі або агресивні. Написана книга невміло – Томас Гарріс зі Стівеном Кінгом просять перестати називати цей роман трилером, і я з ними погоджуюсь. Як на мене, не вистачило боротьби – ні внутрішньої, ні зовнішньої – течія кудись героїв несе, а вони і не проти.
Здається, що єдине відчуття, яке було вкладено на сторінки – відраза. Завуальована огида до байдужості сторонніх, батьків, що не кидають пити, безпорадності дорослих. Ця емоція нагадує підлітка, всередині якого стільки неперетравлених обра́з і болю, що їм прийшлося трансформуватися в деструкцію.
Мені не сподобалось, що авторка не розкрила героїв внутрішньо і їхню мотивацію. Мама лишається з чоловіком, який бʼє не тільки її, а й дітей – а з аргументів, чому вона досі з ним – «він нас побʼє, якщо його вигнати». Не страх самотності, не співзалежність, не почуття неповноцінності – тільки те, що він побʼє їх так само, як бʼє зазвичай.
Не сподобалися сюжетні пробіли. Бібліотекарка дізнається, що дитину вдома бʼють і дає їй образок з молитвою. По-перше, геніальне рішення, по-друге, дитина його губить і на цьому сюжетна лінія закривається.
Висновок – не рекомендую 👎
Новий відгук
Ну еее… могло бути гірше 🥴
Початок мене затягнув наче муху в мед. Толік тільки-но здійснив свою мрію – купив величезний будинок в Іспанії, який хотів обставити ігровими автоматами, плейстейшеном і коміксами. Аж тут – війна. Всі ці забавки здаються беззмістовними, будинок наповнюється рідними і незнайомими людьми, які ховаються в ньому від Українських сирен.
Все це нагадало мені власні переживання того часу – ми переїхали з Києва у Франківськ, жили вшістьох в одній квартирі, втрьох спали на ліжку. І все – абсолютно все втратило сенс. Яка робота, яке життя, якщо у мене відняли навіть відчуття безпеки?
Знайомитися з усіма героями і їхніми котами і собаками було приємно. Хотілося посидіти в їхньому оточенні, послухати про життя до війни, заглибитися в кожного.
Але авторка повела читачів, на мою думку, дивним шляхом. Замість цього нас почали водити на якісь благодійні вечірки, де руський бореться проти путіна і всіх страшенно бісить. В сюжет ввели ще купу героїв, один з яких навіть згадав про українське коріння і захотів поїхати захищати Одесу. Піднялися дрібʼязкові проблеми – можна зрубати кактус у дворі чи ні? 🫣
Якось вся ця катавасія не вкладалася в голові – я так і не зрозуміла, навіщо вона була потрібна. Фінал вийшов хаотичним – авторка хотіла закрити усі сюжетні лінії, але скинула їх в одну кучу і вони заплуталися.
Мені не вистачило розміреності, глибини, занурення. Замість цього я відчувала себе так, ніби отой шарик у пінтболі в підвалі Толика – по стінкам покидало і звалилася вниз.
👎 Читати, на жаль, не рекомендую.
Початок мене затягнув наче муху в мед. Толік тільки-но здійснив свою мрію – купив величезний будинок в Іспанії, який хотів обставити ігровими автоматами, плейстейшеном і коміксами. Аж тут – війна. Всі ці забавки здаються беззмістовними, будинок наповнюється рідними і незнайомими людьми, які ховаються в ньому від Українських сирен.
Все це нагадало мені власні переживання того часу – ми переїхали з Києва у Франківськ, жили вшістьох в одній квартирі, втрьох спали на ліжку. І все – абсолютно все втратило сенс. Яка робота, яке життя, якщо у мене відняли навіть відчуття безпеки?
Знайомитися з усіма героями і їхніми котами і собаками було приємно. Хотілося посидіти в їхньому оточенні, послухати про життя до війни, заглибитися в кожного.
Але авторка повела читачів, на мою думку, дивним шляхом. Замість цього нас почали водити на якісь благодійні вечірки, де руський бореться проти путіна і всіх страшенно бісить. В сюжет ввели ще купу героїв, один з яких навіть згадав про українське коріння і захотів поїхати захищати Одесу. Піднялися дрібʼязкові проблеми – можна зрубати кактус у дворі чи ні? 🫣
Якось вся ця катавасія не вкладалася в голові – я так і не зрозуміла, навіщо вона була потрібна. Фінал вийшов хаотичним – авторка хотіла закрити усі сюжетні лінії, але скинула їх в одну кучу і вони заплуталися.
Мені не вистачило розміреності, глибини, занурення. Замість цього я відчувала себе так, ніби отой шарик у пінтболі в підвалі Толика – по стінкам покидало і звалилася вниз.
👎 Читати, на жаль, не рекомендую.
Новий відгук
Рекурентна депресія, панічний і тривожний розлад, деперсоналізація – це стани, що знайомі мені кожним нейроном. Я знаю, що таке – не відчувати світ. Не існувати. Не розуміти, як жити життя, і головне – навіщо?
Думаю, кожен другий читач скаже, що ця книга нудна. Герої мусолять свої проблеми, немає динаміки. Очікуєш драму, захоплення – будь-яких яскравих відчуттів. Натомість отримуєш розчарування, безпорадність і беземоційність. І знаєте що? Мені саме це і сподобалось.
Коли ти в депресії, ти робиш багато хуйні. А весь вільний від хуйні час – не робиш нічого. Ти не маєш емоцій, але маєш чим плакати. Ти можеш навіть усвідомити, що ти в депресії і треба щось змінювати – але не можеш змусити тіло піднятися з ліжка. Це розчаровує.
Так і герої «Нормальних людей» – розумні, але травмовані. Знають, як правильно, але бояться. Хочуть, але не дозволяють собі. Загалом, не дозволяти собі бути щасливим – це розповсюджена проблема. Вона складається зі скла, яке приросло до шкіри – витягувати боляче і страшно. І герої вирішують його лишити.
Я не буду рекомендувати вам цю книгу. Краще поділюсь цитатами – може, ви відчуєте, про що я кажу:
📝 «Маріанну охопило відчуття, що справжнє життя триває десь дуже далеко, минає без її участі, і вона не знала, чи коли-небудь довідається, де саме, і стане його частиною».
📝 «Вона почувається клаптиком тканини, який викрутили й залишили сохнути».
📝 «Часом хтось дивиться Маріанні в очі, кондуктор в автобусі чи продавець, який шукає решту, і на мить її шокує усвідомлення того, що вона дійсно жива, видима іншим людям».
📝 «Його зовнішність для неї неначе улюблений музичний твір, який звучить трохи інакше щоразу, коли вона його чує».
📝 «Це наче відчиняє перед Маріанною вікно з видом на справжнє щастя – вікно, яке їй ніколи не відчинити собі й крізь яке нізащо не пролізти».
Думаю, кожен другий читач скаже, що ця книга нудна. Герої мусолять свої проблеми, немає динаміки. Очікуєш драму, захоплення – будь-яких яскравих відчуттів. Натомість отримуєш розчарування, безпорадність і беземоційність. І знаєте що? Мені саме це і сподобалось.
Коли ти в депресії, ти робиш багато хуйні. А весь вільний від хуйні час – не робиш нічого. Ти не маєш емоцій, але маєш чим плакати. Ти можеш навіть усвідомити, що ти в депресії і треба щось змінювати – але не можеш змусити тіло піднятися з ліжка. Це розчаровує.
Так і герої «Нормальних людей» – розумні, але травмовані. Знають, як правильно, але бояться. Хочуть, але не дозволяють собі. Загалом, не дозволяти собі бути щасливим – це розповсюджена проблема. Вона складається зі скла, яке приросло до шкіри – витягувати боляче і страшно. І герої вирішують його лишити.
Я не буду рекомендувати вам цю книгу. Краще поділюсь цитатами – може, ви відчуєте, про що я кажу:
📝 «Маріанну охопило відчуття, що справжнє життя триває десь дуже далеко, минає без її участі, і вона не знала, чи коли-небудь довідається, де саме, і стане його частиною».
📝 «Вона почувається клаптиком тканини, який викрутили й залишили сохнути».
📝 «Часом хтось дивиться Маріанні в очі, кондуктор в автобусі чи продавець, який шукає решту, і на мить її шокує усвідомлення того, що вона дійсно жива, видима іншим людям».
📝 «Його зовнішність для неї неначе улюблений музичний твір, який звучить трохи інакше щоразу, коли вона його чує».
📝 «Це наче відчиняє перед Маріанною вікно з видом на справжнє щастя – вікно, яке їй ніколи не відчинити собі й крізь яке нізащо не пролізти».
Новий відгук
Перша частина фентезі трилогії з ЛГБТ героїнями. Авторка – українська письменниця.
Трохи занурю вас в атмосферу (без спойлерів):
🖇 войовнича головна героїня Малкія – колись герцогиня, але через одруження матері з королем іншого краю стала бастардом і вимушено навчилася себе захищати;
🖇 дві сюжетні лінії – перша розповідає історію Малкії з самого дитинства – як вона покинула дім, стала білою вороною в палаці, але отримала прихильність принцеси. Друга – сьогодення, в якій Малкія біжить з палацу і потрапляє в небезпечну подорож, на якій зустрічає як жорстоких вбивць, так і людей, що можуть стати цій непривітній дівчині друзями;
🖇 мотивація помсти – в минулому невідома сила наклала на Малкію прокляття;
🖇 зрада, страти і вбивства, неочікувані поцілунки, ревнощі, війна – у книзі знайшлося місце для всього цього.
Чого я очікувала від книги? Чесно кажучи, була налаштована скептично до фентезійної історії українського авторства. І дарма – «Клинок королеви» мені сподобався 💜
Це цікаве янг-едалт фентезі, в якому зображена ніжна любов без відвертих сцен. В якому персонажі якісно розвиваються, мають болюче минуле, але рухаються вперед. В якому хочеться подорожувати разом з героями і допомагати їм.
Я бачила багато відгуків про те, що в книзі багато «скла» – тобто моментів, від яких боляче. Для себе я дійсно знайшла одну таку сцену – аж перечитувала двічі, бо не могла повірити очам.
Розвʼязка має потужний плот твіст, але, на жаль, я його передбачила ще на середині книги, тож не була вражена 🥲
Загалом читається дуже легко і кожна сторінка тільки мотивувала продовжувати – хотілося якнайскоріше дізнатися, що буде далі.
З субʼєктивних мінусів: деталізації то не вистачало, то було забагато. Склалось враження, що важливі етапи навчання бойових мистецтв і зближення героїнь було висмикнуто. В сценах боротьби хотілося більше динаміки, щоб відчути адреналін разом з героями.
Читати наступну частину точно буду. Якщо янг-едалт – це ваш жанр, щиро рекомендую 👍
Трохи занурю вас в атмосферу (без спойлерів):
🖇 войовнича головна героїня Малкія – колись герцогиня, але через одруження матері з королем іншого краю стала бастардом і вимушено навчилася себе захищати;
🖇 дві сюжетні лінії – перша розповідає історію Малкії з самого дитинства – як вона покинула дім, стала білою вороною в палаці, але отримала прихильність принцеси. Друга – сьогодення, в якій Малкія біжить з палацу і потрапляє в небезпечну подорож, на якій зустрічає як жорстоких вбивць, так і людей, що можуть стати цій непривітній дівчині друзями;
🖇 мотивація помсти – в минулому невідома сила наклала на Малкію прокляття;
🖇 зрада, страти і вбивства, неочікувані поцілунки, ревнощі, війна – у книзі знайшлося місце для всього цього.
Чого я очікувала від книги? Чесно кажучи, була налаштована скептично до фентезійної історії українського авторства. І дарма – «Клинок королеви» мені сподобався 💜
Це цікаве янг-едалт фентезі, в якому зображена ніжна любов без відвертих сцен. В якому персонажі якісно розвиваються, мають болюче минуле, але рухаються вперед. В якому хочеться подорожувати разом з героями і допомагати їм.
Я бачила багато відгуків про те, що в книзі багато «скла» – тобто моментів, від яких боляче. Для себе я дійсно знайшла одну таку сцену – аж перечитувала двічі, бо не могла повірити очам.
Розвʼязка має потужний плот твіст, але, на жаль, я його передбачила ще на середині книги, тож не була вражена 🥲
Загалом читається дуже легко і кожна сторінка тільки мотивувала продовжувати – хотілося якнайскоріше дізнатися, що буде далі.
З субʼєктивних мінусів: деталізації то не вистачало, то було забагато. Склалось враження, що важливі етапи навчання бойових мистецтв і зближення героїнь було висмикнуто. В сценах боротьби хотілося більше динаміки, щоб відчути адреналін разом з героями.
Читати наступну частину точно буду. Якщо янг-едалт – це ваш жанр, щиро рекомендую 👍
Новий відгук
Чи любите ви плот твісти, як люблю їх я?
Першу третину я думала, що я поставлю їй 5, потім запал спав до оцінки 3. В результаті, зважив усі «за» і «проти», ставлю книзі тверду четвірку – вона точно гідна уваги.
Які «за»?
🖇 О май гад, хочу розтеревенити про фінал (але не буду) – це настільки неочікувано і вражаюче, що я точно читатиму наступну частину 😳
🖇 Я ніхера не розуміла до середини, але читалось захопливо. Багато сюжетних ліній, динамічний сюжет (реально насичений подіями – маніпуляції, обшуки, стрільба) і легкий літературний стиль.
🖇 Головний герой не памʼятає свого минулого і це збуджує фантазію читача – хочеться замість нього розкопати спогади.
🖇 Завдяки Каррізі я дізналась, по-перше, що існують пенітенціарії – священники, що передають поліції інформацію про покаяння злочинців. По-друге, що існують трансформісти – люди, які можуть копіювати особистість аж до хвороб і травм. Приголомшує ще й те, що автор вписав обидві особливості в основу сюжету.
🖇 Внєзапно в Римькому романі зʼявився український персонаж і краї Припʼяті. І це було не крінжово.
Які «проти»?
🖇 Другорядні герої нагадують маріонеток. Хочеш почитати архів поліції? Канєшна, заходь. Хочеш витягнути з вбивці зізнання? Та без проблем, він залюбки все розповість.
🖇 Іноді таке стається і з сюжетом. За тобою женуться і стріляють? Не сси, підмога знайдеться прямо за кущами. В результаті чверть історії мені здалась картонною – це зіпсувало враження 😒
🖇 Прочитав анотацію, я думала, що Маркус і Сандра працюватимуть разом, а по факту вони рухаються окремо і між ними немає хімії.
Мій вердикт: беріть і читайте. Навіть якщо вам не сподобається, ви знайдете цікаві грані 👍
Першу третину я думала, що я поставлю їй 5, потім запал спав до оцінки 3. В результаті, зважив усі «за» і «проти», ставлю книзі тверду четвірку – вона точно гідна уваги.
Які «за»?
🖇 О май гад, хочу розтеревенити про фінал (але не буду) – це настільки неочікувано і вражаюче, що я точно читатиму наступну частину 😳
🖇 Я ніхера не розуміла до середини, але читалось захопливо. Багато сюжетних ліній, динамічний сюжет (реально насичений подіями – маніпуляції, обшуки, стрільба) і легкий літературний стиль.
🖇 Головний герой не памʼятає свого минулого і це збуджує фантазію читача – хочеться замість нього розкопати спогади.
🖇 Завдяки Каррізі я дізналась, по-перше, що існують пенітенціарії – священники, що передають поліції інформацію про покаяння злочинців. По-друге, що існують трансформісти – люди, які можуть копіювати особистість аж до хвороб і травм. Приголомшує ще й те, що автор вписав обидві особливості в основу сюжету.
🖇 Внєзапно в Римькому романі зʼявився український персонаж і краї Припʼяті. І це було не крінжово.
Які «проти»?
🖇 Другорядні герої нагадують маріонеток. Хочеш почитати архів поліції? Канєшна, заходь. Хочеш витягнути з вбивці зізнання? Та без проблем, він залюбки все розповість.
🖇 Іноді таке стається і з сюжетом. За тобою женуться і стріляють? Не сси, підмога знайдеться прямо за кущами. В результаті чверть історії мені здалась картонною – це зіпсувало враження 😒
🖇 Прочитав анотацію, я думала, що Маркус і Сандра працюватимуть разом, а по факту вони рухаються окремо і між ними немає хімії.
Мій вердикт: беріть і читайте. Навіть якщо вам не сподобається, ви знайдете цікаві грані 👍
Новий відгук
Все, що мене хвилює після прочитання: коли буде наступна частина???
Вперше сиджу перед книгою і не знаю, що про неї писати, бо мій захват просто всепоглинаючий. Ніби я побачила північне сяйво на власні очі. Або здійснила дитячу мрію і прогулялася по Діснейленду з величезною хмарою солодкої вати у правій руці.
Я хихотіла і сміялась. Розглядала ілюстрації наче картини на виставці. В сонячному сплетінні вирував гнів. Відчула закоханість разом з героями. Сказати, що я занурилась в світ Олімпу, змальований авторкою, – це не сказати нічого.
Оригінальні міфи відійшли на другий план і це дозволило Рейчел Смайт створити альтернативну історію про тендітну Персефону – богиню весни, навколо якої вирують пристрасті Олімпу. Гадес, бог підземного світу, ніжно закохується у неї. Афродіта, богиня краси, починає їй заздрити. Аполлон, сонцеликий бог, просто урод, якого світ ще не бачив, як же я на нього зла 🤬
Щоб ви розуміли, поки в коміксі Гадес дарує Персефоні шубку і впадає як школяр, за оригінальним міфом Гадес викрав Персефону, коли вона з подругами гуляла на лузі, зґвалтував і зробив своєю дружиною 🤯
Про сюжет багато говорити не буду, тому що видана книга – це перша частина коміксів (25 епізодів з 250 опублікованих). Лінії оповіді тільки починають вимальовуватися, авторка бере нас за руку і в легкій формі знайомить з переплетінням героїв і їхнім відношенням один до одного.
Коротше, рекомендую «Пристрасті Олімпу» сильно. Особисто я планую збирати всю серію і милуватися нею 💖
Вперше сиджу перед книгою і не знаю, що про неї писати, бо мій захват просто всепоглинаючий. Ніби я побачила північне сяйво на власні очі. Або здійснила дитячу мрію і прогулялася по Діснейленду з величезною хмарою солодкої вати у правій руці.
Я хихотіла і сміялась. Розглядала ілюстрації наче картини на виставці. В сонячному сплетінні вирував гнів. Відчула закоханість разом з героями. Сказати, що я занурилась в світ Олімпу, змальований авторкою, – це не сказати нічого.
Оригінальні міфи відійшли на другий план і це дозволило Рейчел Смайт створити альтернативну історію про тендітну Персефону – богиню весни, навколо якої вирують пристрасті Олімпу. Гадес, бог підземного світу, ніжно закохується у неї. Афродіта, богиня краси, починає їй заздрити. Аполлон, сонцеликий бог, просто урод, якого світ ще не бачив, як же я на нього зла 🤬
Щоб ви розуміли, поки в коміксі Гадес дарує Персефоні шубку і впадає як школяр, за оригінальним міфом Гадес викрав Персефону, коли вона з подругами гуляла на лузі, зґвалтував і зробив своєю дружиною 🤯
Про сюжет багато говорити не буду, тому що видана книга – це перша частина коміксів (25 епізодів з 250 опублікованих). Лінії оповіді тільки починають вимальовуватися, авторка бере нас за руку і в легкій формі знайомить з переплетінням героїв і їхнім відношенням один до одного.
Коротше, рекомендую «Пристрасті Олімпу» сильно. Особисто я планую збирати всю серію і милуватися нею 💖
Новий відгук
Одна з найкращих книг, прочитаних мною цього року.
Люблю такі помірні оповіді: 62 сторінки ми стоїмо на кухні разом з головною героїнею. Мілева Айнштайн по ложечці їсть варення з банки і занурюється в минуле, пропливаючи від однієї думки до іншої. Колись все було інакше – їй не вірилось, що хтось зможе її полюбити. Будучи калікою з дитинства, простіше звикнути до знущань. Тож Мілева занурилась у навчання – фізика і математика даються напрочуд легко, отримати освіту і піти викладати – найкращий для неї шлях.
Так повинно було б бути. Але Мілева зустріла Альберта. Студента, який побачив у ній жінку – не тільки розумну, а ще й привабливу. Поважав, радився і, здається, любив.
Одруження, складні безробітні часи, переїзди, народження дітей – за 11 років відбулось так багато всього. Але що саме зробила (або не зробила) Мілева, щоб одного дня отримати від чоловіка такий лист? 🤯
«Берлін, 18 липня 1914 р.
Умови:
А. Ти дбатимеш:
1) про чистоту мого одягу і білизни;
2) щоб я регулярно отримував триразове харчування в свою кімнату;
3) щоб моя спальня і кабінет були чистими.
Б. Ти відмовишся від усіх особистих стосунків зі мною, якщо вони не є необхідними із суспільних причин…
В. У стосунках зі мною дотримуватимешся таких правил:
1) не очікуватимеш від мене інтимної близькості й не дорікатимеш мені жодним чином;
2) припиниш до мене звертатись, якщо я цього зажадаю…»
Книга названа «теорія туги» – і так воно і є. Це рефлексія жінки з поламаним життям, що розлита на 174 сторінки.
Я плакала. Вкривалася сиротами. Іноді – впізнавала свої думки (що найстрашніше).
Мені не імпонують ні Альберт, ні Мілева. Мене лякають рішення, які ті приймали (і не приймали).
Але Славенка Дракуліч змалювала картину їхнього сьогодення і думки Мілеви так, що вони проникають до самого серця. Це справді майстерний текст і я точно ще читатиму авторку.
У кінцевому підсумку: рекомендую сильно.
Люблю такі помірні оповіді: 62 сторінки ми стоїмо на кухні разом з головною героїнею. Мілева Айнштайн по ложечці їсть варення з банки і занурюється в минуле, пропливаючи від однієї думки до іншої. Колись все було інакше – їй не вірилось, що хтось зможе її полюбити. Будучи калікою з дитинства, простіше звикнути до знущань. Тож Мілева занурилась у навчання – фізика і математика даються напрочуд легко, отримати освіту і піти викладати – найкращий для неї шлях.
Так повинно було б бути. Але Мілева зустріла Альберта. Студента, який побачив у ній жінку – не тільки розумну, а ще й привабливу. Поважав, радився і, здається, любив.
Одруження, складні безробітні часи, переїзди, народження дітей – за 11 років відбулось так багато всього. Але що саме зробила (або не зробила) Мілева, щоб одного дня отримати від чоловіка такий лист? 🤯
«Берлін, 18 липня 1914 р.
Умови:
А. Ти дбатимеш:
1) про чистоту мого одягу і білизни;
2) щоб я регулярно отримував триразове харчування в свою кімнату;
3) щоб моя спальня і кабінет були чистими.
Б. Ти відмовишся від усіх особистих стосунків зі мною, якщо вони не є необхідними із суспільних причин…
В. У стосунках зі мною дотримуватимешся таких правил:
1) не очікуватимеш від мене інтимної близькості й не дорікатимеш мені жодним чином;
2) припиниш до мене звертатись, якщо я цього зажадаю…»
Книга названа «теорія туги» – і так воно і є. Це рефлексія жінки з поламаним життям, що розлита на 174 сторінки.
Я плакала. Вкривалася сиротами. Іноді – впізнавала свої думки (що найстрашніше).
Мені не імпонують ні Альберт, ні Мілева. Мене лякають рішення, які ті приймали (і не приймали).
Але Славенка Дракуліч змалювала картину їхнього сьогодення і думки Мілеви так, що вони проникають до самого серця. Це справді майстерний текст і я точно ще читатиму авторку.
У кінцевому підсумку: рекомендую сильно.
Новий відгук
Цю книгу варто було прочитати заради цього:
1️⃣ Дізнатися деталі зйомок мого улюбленого серіалу «Друзі». Особливості взаємодії акторів, перший день роботи, остання серія – як це відчувалось зсередини.
До речі, я і раніше помічала, що Чендлер від сезону до сезону то стрункішав, то приходив в форму. Але я в шоці від розуміння, що Метью був тверезим і чистим всього один сезон. Як це пройшло повз мою увагу?
2️⃣ Усвідомити, що мої найтемніші дні – не таке вже і дно, як я раніше думала. Проникнутися тим, наскільки Перрі відвертий у цій книзі.
3️⃣ Зрозуміти, що життя селебреті – точно не для мене. Ні на що не проміняю можливість танцювати пʼяною в барі, знаючи, що назавтра мене всі забудуть.
Цю книгу не варто читати через:
🖇 Власне самого Метью Перрі. Далі прошу читати обережно – присутні спойлери і можливе розчарування в Чендлері.
Це чоловік, від якого я би збігла після перших десяти хвилин знайомства. Слабохарактерний. Безвольний. Егоцентричний. Маніпулятивний. Залежний. Ненадійний.
Знаєте слизьких типів, що закохують в себе дівчину і при першому зближенні відштовхують її? Або тих, що в зрілому віці досі звинувачують у всьому дитячу травму? Оце, панове, і є Метью Перрі. Вручаю йому це:🚩
О, як йому подобається його залежність. Так, він її проклинає і звинувачує у всіх нещастях. Але кожного разу повертається, навіть якщо життя палає на фоні.
Я не повірила жодним його змінам і обіцянкам самому собі. Він десятками років сам собі псував життя. Хочете сказати, що він дійсно щось зрозумів під старість? Що має мотивацію почати з чистого листа? Ха-ха-ха 😂
Короче, мене не покидало відчуття, що я читаю історію якогось покидька, а не актора, що зіграв мого улюбленого персонажа. Сподіваюсь, що це не вплине на моє сприйняття Чендлера.
✅ Висновок: читати рекомендую тільки в тому випадку, якщо хочеться підтвердити собі, що ви цілком приємна людина і ваше життя не таке вже і паршиве.
1️⃣ Дізнатися деталі зйомок мого улюбленого серіалу «Друзі». Особливості взаємодії акторів, перший день роботи, остання серія – як це відчувалось зсередини.
До речі, я і раніше помічала, що Чендлер від сезону до сезону то стрункішав, то приходив в форму. Але я в шоці від розуміння, що Метью був тверезим і чистим всього один сезон. Як це пройшло повз мою увагу?
2️⃣ Усвідомити, що мої найтемніші дні – не таке вже і дно, як я раніше думала. Проникнутися тим, наскільки Перрі відвертий у цій книзі.
3️⃣ Зрозуміти, що життя селебреті – точно не для мене. Ні на що не проміняю можливість танцювати пʼяною в барі, знаючи, що назавтра мене всі забудуть.
Цю книгу не варто читати через:
🖇 Власне самого Метью Перрі. Далі прошу читати обережно – присутні спойлери і можливе розчарування в Чендлері.
Це чоловік, від якого я би збігла після перших десяти хвилин знайомства. Слабохарактерний. Безвольний. Егоцентричний. Маніпулятивний. Залежний. Ненадійний.
Знаєте слизьких типів, що закохують в себе дівчину і при першому зближенні відштовхують її? Або тих, що в зрілому віці досі звинувачують у всьому дитячу травму? Оце, панове, і є Метью Перрі. Вручаю йому це:🚩
О, як йому подобається його залежність. Так, він її проклинає і звинувачує у всіх нещастях. Але кожного разу повертається, навіть якщо життя палає на фоні.
Я не повірила жодним його змінам і обіцянкам самому собі. Він десятками років сам собі псував життя. Хочете сказати, що він дійсно щось зрозумів під старість? Що має мотивацію почати з чистого листа? Ха-ха-ха 😂
Короче, мене не покидало відчуття, що я читаю історію якогось покидька, а не актора, що зіграв мого улюбленого персонажа. Сподіваюсь, що це не вплине на моє сприйняття Чендлера.
✅ Висновок: читати рекомендую тільки в тому випадку, якщо хочеться підтвердити собі, що ви цілком приємна людина і ваше життя не таке вже і паршиве.
Новий відгук
Чи не зажерлася я, ставлячи 4 зірочки дійсно хорошому детективу? Можливо 🫠
Насправді, goodreads каже, що 50% читачів поставили саме таку оцінку. І я їх розумію.
Придертися нема до чого:
🙃 оповідь помірна, але містить в собі саме стільки інформації, скільки потрібно – ми крокуємо одразу по двом сюжетним лініям, перша з яких – це історія того, що відбувалося протягом тижня до вбивства, а друга – як протягом наступного тижня велося розслідування.
🙃 мені сподобались головні герої – адвокатка зі своїм чоловіком і подружжя Зака і Аманди (перший потрапив у тюрму з підозрою на вбивство, другу – вбили). Якшо шо, не спойлер – ви про це дізнаєтеся на початку книги. Так, вони не ідеальні люди, мають свої заскоки, психічні розлади і залежності, проте вони максимально живі і за ними цікаво спостерігати.
🙃 розслідування тримало в напрузі. Авторка допомагає читачу знайти підозрюваного – по тексту розкидані підказки. Проте, щоб ми не нудьгували, крім справжніх підказок є ще і фальшиві.
Для розуміння – у мене було два варіанти вбивць, вони по одному відсіклися і в результаті я так і не вгадала. Авторка мене переграла.
🙃 авторка вміє підкидати в сюжет несподівані моменти максимально органічно. Тобто почуття шоку під час читання я відчувала цілком реальне: «а як це таке, а шо, а як же, матір божа, це ж змінює ВСЕ» 😨
🙃 передостання сцена отримує від мене оплески. Я мріяла про таку сцену між адвокаткою і Заком.
Але…
… мене просто не зачепила розвʼязка. Авторка вела нас заплутаними шляхами до кульмінації, а та, на мій погляд, невчасно здулася. Тільки уявіть – читати 400 сторінок, щоб дізнатися імʼя вбивці, і відреагувати на розкриття: «а, це вбивця? ну ок» 🙁
Отже вердикт: Мінус незначний на фоні перерахованих переваг – і ви точно отримаєте задоволення від пошуку винуватого. Тому сміливо раджу читати ❤️
Насправді, goodreads каже, що 50% читачів поставили саме таку оцінку. І я їх розумію.
Придертися нема до чого:
🙃 оповідь помірна, але містить в собі саме стільки інформації, скільки потрібно – ми крокуємо одразу по двом сюжетним лініям, перша з яких – це історія того, що відбувалося протягом тижня до вбивства, а друга – як протягом наступного тижня велося розслідування.
🙃 мені сподобались головні герої – адвокатка зі своїм чоловіком і подружжя Зака і Аманди (перший потрапив у тюрму з підозрою на вбивство, другу – вбили). Якшо шо, не спойлер – ви про це дізнаєтеся на початку книги. Так, вони не ідеальні люди, мають свої заскоки, психічні розлади і залежності, проте вони максимально живі і за ними цікаво спостерігати.
🙃 розслідування тримало в напрузі. Авторка допомагає читачу знайти підозрюваного – по тексту розкидані підказки. Проте, щоб ми не нудьгували, крім справжніх підказок є ще і фальшиві.
Для розуміння – у мене було два варіанти вбивць, вони по одному відсіклися і в результаті я так і не вгадала. Авторка мене переграла.
🙃 авторка вміє підкидати в сюжет несподівані моменти максимально органічно. Тобто почуття шоку під час читання я відчувала цілком реальне: «а як це таке, а шо, а як же, матір божа, це ж змінює ВСЕ» 😨
🙃 передостання сцена отримує від мене оплески. Я мріяла про таку сцену між адвокаткою і Заком.
Але…
… мене просто не зачепила розвʼязка. Авторка вела нас заплутаними шляхами до кульмінації, а та, на мій погляд, невчасно здулася. Тільки уявіть – читати 400 сторінок, щоб дізнатися імʼя вбивці, і відреагувати на розкриття: «а, це вбивця? ну ок» 🙁
Отже вердикт: Мінус незначний на фоні перерахованих переваг – і ви точно отримаєте задоволення від пошуку винуватого. Тому сміливо раджу читати ❤️
Новий відгук
Містицизм переплітається з реальністю, в яку складно повірити. Особистість підміняється потрібним набором характеристик. Здоровий глузд відʼїжджає на задній план. Ось три пункти, які максимально точно описують, шо відбувається в цій книзі.
Зважаючи на тему, я думала, що це буде або непросте, або дещо занудне чтиво. Однак виявилось, що роман написано дуже легко: багато діалогів, поступовий внутрішній супротив, тонкі жарти, які трохи розбивають четверту стіну (адже зрозумілі тільки читачу – не героям).
Все це створило просто ідеальну картину – за подіями цікаво спостерігати, вони мають емоційний відгук – здивування, обурення, розпач і в кінцевому результаті шок і екзистенцію.
Мені не сподобався ні один персонаж – хтось дратував, дехто бісив, на головного героя хотілось кричати: «Йолопе, шо ти робиш?»
Фінал розбив мене вдрузки – я абсолютно не очікувала, що автор так поступить з героєм. З одного боку це приємне здивування – мовляв, Нейдерман, ти мене переграв, оце ти тут накрутив. З іншого – бляяяяяяяя! 😫
Отже, шо я можу вам сказати? Беріть і читайте. Цей роман точно вартий уваги 🔥
P.S. Подивилася фільм – в ньому змінено багато сюжетних рішень, включно з фіналом. Тож хто дивився і не читав – можете відкрити цю історію для себе по-новому.
Зважаючи на тему, я думала, що це буде або непросте, або дещо занудне чтиво. Однак виявилось, що роман написано дуже легко: багато діалогів, поступовий внутрішній супротив, тонкі жарти, які трохи розбивають четверту стіну (адже зрозумілі тільки читачу – не героям).
Все це створило просто ідеальну картину – за подіями цікаво спостерігати, вони мають емоційний відгук – здивування, обурення, розпач і в кінцевому результаті шок і екзистенцію.
Мені не сподобався ні один персонаж – хтось дратував, дехто бісив, на головного героя хотілось кричати: «Йолопе, шо ти робиш?»
Фінал розбив мене вдрузки – я абсолютно не очікувала, що автор так поступить з героєм. З одного боку це приємне здивування – мовляв, Нейдерман, ти мене переграв, оце ти тут накрутив. З іншого – бляяяяяяяя! 😫
Отже, шо я можу вам сказати? Беріть і читайте. Цей роман точно вартий уваги 🔥
P.S. Подивилася фільм – в ньому змінено багато сюжетних рішень, включно з фіналом. Тож хто дивився і не читав – можете відкрити цю історію для себе по-новому.
Новий відгук
Так а чого стільки шуму навколо книги було? Шось я не зрозуміла.
Давайте так – Евелін Гʼюґо мені сподобалась. Я люблю таких героїнь – впевнена, рішуча, самодостатня. Завжди знає, скільки себе віддати й скільки приховати. Неідеальна, і саме її неоднозначність, недоступність і водночас вразливість надає усій історії фарб.
Я якраз вчусь відстоювати кордони, тому зловила метч із тим, що несе за собою Евелін: «Світ поважає лише сильних. Тих, хто може або принаймні думає, що може ним керувати». Візьму цю думку лейтмотивом для себе. Принаймні на деякий час.
Чоловіки? Ну, перша сторінка каже «Топчи патріархат, сонце» – в принципі ця фраза пояснює більшість одружень Гʼюґо. Є цікаві герої, проте більшість із них доволі поверхнева і прохідна – такі собі маячки, щоб сюжет рухався в обраному авторкою напрямку.
Любов всього життя? Є. Чи цікава лінія між Евелін і любовʼю всього її життя? Схиляюсь до того, що так, бо книга буквально промайнула повз мене і не ставалось моментів, де сюжет «просідав». Чи зачепила мене ця лінія? Ні, зовсім не відгукнулась і не здалась «живою».
Інтрига? Є. Чи хотілось мені дізнатися, чому Евелін обрала Монік для написання біографії? Так. Чи вразила мене відповідь? Ні.
Книга непогана, але не більше. Не сперечаюсь – спостерігати за внутрішнім світом кіноіндустрії неймовірно цікаво, почитати думки людини, що досягла всього – це те, що ми любимо, та і сама Гʼюґо мені неабияк сподобалась. Але я не залучилась емоційно, а остання сторінка не залишила приємного післясмаку.
Віддаю належне маркетологам – я купилась 🫡
Давайте так – Евелін Гʼюґо мені сподобалась. Я люблю таких героїнь – впевнена, рішуча, самодостатня. Завжди знає, скільки себе віддати й скільки приховати. Неідеальна, і саме її неоднозначність, недоступність і водночас вразливість надає усій історії фарб.
Я якраз вчусь відстоювати кордони, тому зловила метч із тим, що несе за собою Евелін: «Світ поважає лише сильних. Тих, хто може або принаймні думає, що може ним керувати». Візьму цю думку лейтмотивом для себе. Принаймні на деякий час.
Чоловіки? Ну, перша сторінка каже «Топчи патріархат, сонце» – в принципі ця фраза пояснює більшість одружень Гʼюґо. Є цікаві герої, проте більшість із них доволі поверхнева і прохідна – такі собі маячки, щоб сюжет рухався в обраному авторкою напрямку.
Любов всього життя? Є. Чи цікава лінія між Евелін і любовʼю всього її життя? Схиляюсь до того, що так, бо книга буквально промайнула повз мене і не ставалось моментів, де сюжет «просідав». Чи зачепила мене ця лінія? Ні, зовсім не відгукнулась і не здалась «живою».
Інтрига? Є. Чи хотілось мені дізнатися, чому Евелін обрала Монік для написання біографії? Так. Чи вразила мене відповідь? Ні.
Книга непогана, але не більше. Не сперечаюсь – спостерігати за внутрішнім світом кіноіндустрії неймовірно цікаво, почитати думки людини, що досягла всього – це те, що ми любимо, та і сама Гʼюґо мені неабияк сподобалась. Але я не залучилась емоційно, а остання сторінка не залишила приємного післясмаку.
Віддаю належне маркетологам – я купилась 🫡
Новий відгук
Дуже по-Павлюківськи!
Найважливіше, що можна виокремити в усіх книгах Павлюка – це атмосфера. Вона впізнається на рівні напівтонів авторської мови.
Ця книга проста. Може, в цьому і є якась чарівність – з перших розділів розумієш, чого очікувати. Мозок розтікається: знає, що можна розслабитися, зануритися у світ і не думати про те, що буде далі. Ніби невидимий тумблер, що перемикає увагу читача від наслідків до самої структури тексту, думок і героїв.
Читати було цікаво і приємно: 350 сторінок проковтнулися за кілька вечорів. Динамічна оповідь, детективна складова і, як завжди – загадки, загадки, загадки. Якісь спогади, що ведуть в нікуди. Психіатрично-сюрреалістичний лоск, вже знайомий мені по «Пітьмі». Українські землі в ретроспективі. Красунчик Томаш Болгар, що спритно робить саморобні цигарки.
Не знаю, як Павлюк це робить, але тільки-но я дочитую його роман, мені хочеться ще і ще. Пане Ілларіоне, пишіть більше, будь ласка, бо це ну така ліпота.
Відчулося, що це дебютний роман автора. Очима намацати можна: десь не вистачило інтриги, десь – логіки. Але, буду чесною, я то всьо проігнорувала і насолоджувалась. Хіба шо зірочку змела з оцінки.
Читати рекомендую сильно, бо це суцільна насолода 🖤
Найважливіше, що можна виокремити в усіх книгах Павлюка – це атмосфера. Вона впізнається на рівні напівтонів авторської мови.
Ця книга проста. Може, в цьому і є якась чарівність – з перших розділів розумієш, чого очікувати. Мозок розтікається: знає, що можна розслабитися, зануритися у світ і не думати про те, що буде далі. Ніби невидимий тумблер, що перемикає увагу читача від наслідків до самої структури тексту, думок і героїв.
Читати було цікаво і приємно: 350 сторінок проковтнулися за кілька вечорів. Динамічна оповідь, детективна складова і, як завжди – загадки, загадки, загадки. Якісь спогади, що ведуть в нікуди. Психіатрично-сюрреалістичний лоск, вже знайомий мені по «Пітьмі». Українські землі в ретроспективі. Красунчик Томаш Болгар, що спритно робить саморобні цигарки.
Не знаю, як Павлюк це робить, але тільки-но я дочитую його роман, мені хочеться ще і ще. Пане Ілларіоне, пишіть більше, будь ласка, бо це ну така ліпота.
Відчулося, що це дебютний роман автора. Очима намацати можна: десь не вистачило інтриги, десь – логіки. Але, буду чесною, я то всьо проігнорувала і насолоджувалась. Хіба шо зірочку змела з оцінки.
Читати рекомендую сильно, бо це суцільна насолода 🖤
03.10.2023
Новий відгук
🔥 Я в захваті! Ні, звісно, не від подій, що описані в книзі, і не від її героїв.
7 сторінка відносить нас до цитати, що згадується в фіналі: «Збагнути душогубця – важливіше, ніж жертву». Ось це ми і робимо протягом наступних 540 сторінок.
І кого ж ми маємо серед основних героїв?
🖇 Отто Вехтер – нацистський групенфюрер SS. «Закон є закон» казав він, приймаючи участь у розстрілах в ролі спостерігача і керівника. Проте закон швидко перестав цікавити Отто у ролі біженця під вигаданим імʼям. Виявилось, закон не такий вже і важливий, коли фюрер і Єва Браун вбили себе, Борман втік, а Ґеббельс отруїв себе, дружину і всіх шістьох їхніх дітей.
🖇 Шарлота Вехтер – дружина Отто. Власне, розслідування ведеться на основі купи листів, які вона написала Отто і її особистого щоденника. Тільки уявіть собі – поки її чоловік ховає євреїв із гетто за схемою «шар трупів і шар вапна, ще один шар вапна і наступний шар трупів», вона каже: «У Кракові мій чоловік побудував стіну у східному стилі, з елегантними вигинами і прекрасними зубцями нагорі. Звісно ж, краковським євреям немає на що нарікати».
🖇 Горст Вехтер – син Отто. Розглядати його мені було найцікавіше. Чого тільки вартує момент, коли він, витираючи сльози, розповідає, як його травмував фінал Другої світової війни. Ну звичайно – він же був юним нацистом, сином впливового представника верхівки – життя нагадувало казку. А тут таке 😐
🖇 І, власне, Філіп Сендс – я думала, він стане невидимою рукою, що веде нас по історії. Але його вплив на оповідь напрочуд високий – він буквально їздить в місця, де переховувався Отто, щоб подивитися на них своїми очима і уявити, як помирав Отто от прям на оцьому місці. Я б назвала цей підхід оповіді «шалений дід».
Кого ми маємо серед другорядних героїв?
🖇 Інших дітей Отто, яких бісить Горст (не дивно – пройшло стільки років, а той досі вірить, що його батько був лише «гвинтиком» потужної системи і не причетний до Голокосту. Навіть після фотографій, де його батько стоїть біля трупів 🤯).
🖇 Представники Ватикану, що допомагають нацистам бігти з Європи? Єпископ, що працює таємним американським агентом? Чому б ні!
🖇 Верхівка, приближена до Гітлера, і пересічні солдати, які виправдовуються фразою «за нас думає фюрер, а ми просто виконуємо його накази»? Такі теж є.
Для мене (далекої від історичних знань людини) більшість описаних подій стали відкриттям. Сендсу вдалось зробити історію максимально художньою і тим самим цікавою навіть для пересічного читача. «Щурячий лаз» буквально стався зі мною – я захоплено проковтнула книгу за кілька днів.
Тільки погляньте на цитату про вербування високопоставлених німців американською розвідкою: «Його попередня політична карʼєра означала, що він мав місце і вплив серед певних людей. А така прикра випадковість, що він був потворою, ролі б не зіграла» 😳
Багатьом не сподобалися розлогі описи кожної деталі, тоді як мені це навпаки зайшло. Коли Сендс почав розплутувати ниточки шифрів у записнику Отто і шукати його вбивцю, я відчула себе учасником розслідування. Не інакше як детектив на історичних архівах.
Єдиний момент, який мене бентежить у книзі – відтворення українських подій (хоч вони і не грають великої ролі в рамках оповіді). Всі згадки однобокі і поверхневі.
У кінцевому підсумку: точно рекомендую. Але будьте готові читати по діагоналі, якщо не любите багатодетальні описи 😏
7 сторінка відносить нас до цитати, що згадується в фіналі: «Збагнути душогубця – важливіше, ніж жертву». Ось це ми і робимо протягом наступних 540 сторінок.
І кого ж ми маємо серед основних героїв?
🖇 Отто Вехтер – нацистський групенфюрер SS. «Закон є закон» казав він, приймаючи участь у розстрілах в ролі спостерігача і керівника. Проте закон швидко перестав цікавити Отто у ролі біженця під вигаданим імʼям. Виявилось, закон не такий вже і важливий, коли фюрер і Єва Браун вбили себе, Борман втік, а Ґеббельс отруїв себе, дружину і всіх шістьох їхніх дітей.
🖇 Шарлота Вехтер – дружина Отто. Власне, розслідування ведеться на основі купи листів, які вона написала Отто і її особистого щоденника. Тільки уявіть собі – поки її чоловік ховає євреїв із гетто за схемою «шар трупів і шар вапна, ще один шар вапна і наступний шар трупів», вона каже: «У Кракові мій чоловік побудував стіну у східному стилі, з елегантними вигинами і прекрасними зубцями нагорі. Звісно ж, краковським євреям немає на що нарікати».
🖇 Горст Вехтер – син Отто. Розглядати його мені було найцікавіше. Чого тільки вартує момент, коли він, витираючи сльози, розповідає, як його травмував фінал Другої світової війни. Ну звичайно – він же був юним нацистом, сином впливового представника верхівки – життя нагадувало казку. А тут таке 😐
🖇 І, власне, Філіп Сендс – я думала, він стане невидимою рукою, що веде нас по історії. Але його вплив на оповідь напрочуд високий – він буквально їздить в місця, де переховувався Отто, щоб подивитися на них своїми очима і уявити, як помирав Отто от прям на оцьому місці. Я б назвала цей підхід оповіді «шалений дід».
Кого ми маємо серед другорядних героїв?
🖇 Інших дітей Отто, яких бісить Горст (не дивно – пройшло стільки років, а той досі вірить, що його батько був лише «гвинтиком» потужної системи і не причетний до Голокосту. Навіть після фотографій, де його батько стоїть біля трупів 🤯).
🖇 Представники Ватикану, що допомагають нацистам бігти з Європи? Єпископ, що працює таємним американським агентом? Чому б ні!
🖇 Верхівка, приближена до Гітлера, і пересічні солдати, які виправдовуються фразою «за нас думає фюрер, а ми просто виконуємо його накази»? Такі теж є.
Для мене (далекої від історичних знань людини) більшість описаних подій стали відкриттям. Сендсу вдалось зробити історію максимально художньою і тим самим цікавою навіть для пересічного читача. «Щурячий лаз» буквально стався зі мною – я захоплено проковтнула книгу за кілька днів.
Тільки погляньте на цитату про вербування високопоставлених німців американською розвідкою: «Його попередня політична карʼєра означала, що він мав місце і вплив серед певних людей. А така прикра випадковість, що він був потворою, ролі б не зіграла» 😳
Багатьом не сподобалися розлогі описи кожної деталі, тоді як мені це навпаки зайшло. Коли Сендс почав розплутувати ниточки шифрів у записнику Отто і шукати його вбивцю, я відчула себе учасником розслідування. Не інакше як детектив на історичних архівах.
Єдиний момент, який мене бентежить у книзі – відтворення українських подій (хоч вони і не грають великої ролі в рамках оповіді). Всі згадки однобокі і поверхневі.
У кінцевому підсумку: точно рекомендую. Але будьте готові читати по діагоналі, якщо не любите багатодетальні описи 😏
Новий відгук
Ох, ви б знали, як я люблю, коли про складне говорять простими словами.
Книга містка: на 120 сторінках розгортаються 20 уроків 20 століття про те, як взяти на себе відповідальність і протистояти узурпації влади; як уникнути зла, що називається «тиранією».
Історія – хороший вчитель, тому кожний урок містить приклади реальних ситуацій комуністичного Радянського Союзу, Німецького нацизму, російського більшовизму та олігархії, Італійського фашизму. І в більшості випадків – це дрібні деталі, з яких починалося все найгірше.
Наприклад, вивіски на магазинах у Німеччині 1933 року – певні фірми почали помічати «єврейськими», ніби відокремлюючи. Якщо памʼятаєте, вже невдовзі нацистські лідери вирішили вчинити масове вбивство євреїв. Step by step, як кажуть.
І звичайно, мені, як читачці, важливо сказати, що один з уроків полягає в тому, щоб читати більше художньої літератури. Адже саме так ми зможемо не піддаватися мові політиків, що використовується для пропаганди. Ніяких тобі «хлопків» – тільки «бавовна».
Окремо хочу розповісти про візуальну частину книги – фотографії, ілюстрації аквареллю і олівцем, навіть орігамі – зображення зі складеного паперу. Їх хочеться вивчати і розглядати навіть окремо від тексту – кожна сторінка вирізняється між усіх і заворожує, лишаючи післясмак незавершеності. Незавершеності власного емоційного враження – хочеться ще трошки заглибитися.
Це книга, яку варто зберігати у власній бібліотеці і періодично до неї повертатися, щоб нагадувати собі, що кожен крок сьогодні призведе до чогось більшого у майбутньому.
Книга містка: на 120 сторінках розгортаються 20 уроків 20 століття про те, як взяти на себе відповідальність і протистояти узурпації влади; як уникнути зла, що називається «тиранією».
Історія – хороший вчитель, тому кожний урок містить приклади реальних ситуацій комуністичного Радянського Союзу, Німецького нацизму, російського більшовизму та олігархії, Італійського фашизму. І в більшості випадків – це дрібні деталі, з яких починалося все найгірше.
Наприклад, вивіски на магазинах у Німеччині 1933 року – певні фірми почали помічати «єврейськими», ніби відокремлюючи. Якщо памʼятаєте, вже невдовзі нацистські лідери вирішили вчинити масове вбивство євреїв. Step by step, як кажуть.
І звичайно, мені, як читачці, важливо сказати, що один з уроків полягає в тому, щоб читати більше художньої літератури. Адже саме так ми зможемо не піддаватися мові політиків, що використовується для пропаганди. Ніяких тобі «хлопків» – тільки «бавовна».
Окремо хочу розповісти про візуальну частину книги – фотографії, ілюстрації аквареллю і олівцем, навіть орігамі – зображення зі складеного паперу. Їх хочеться вивчати і розглядати навіть окремо від тексту – кожна сторінка вирізняється між усіх і заворожує, лишаючи післясмак незавершеності. Незавершеності власного емоційного враження – хочеться ще трошки заглибитися.
Це книга, яку варто зберігати у власній бібліотеці і періодично до неї повертатися, щоб нагадувати собі, що кожен крок сьогодні призведе до чогось більшого у майбутньому.
Новий відгук
Все дуже просто – обкладинка пообіцяла, що буде чарівно, так і сталося.
Думаю, найкраще враження, яке може лишити після себе автобіографічна книга – це бажання подружитися із автором. Саме про це я і думала, читаючи історію Тома Фелтона.
Я звикла до двох типів книг цього жанру: перший – це успішний успіх попри все, другий – це страждання попри успішний успіх. Але «По той бік чарівної палички» зовсім не схожа на них.
Тепла, весела і приємна. Огортає велику частину саме дитячих спогадів – перші зйомки, балагурство дитини, якій подобаються веселощі і для якої акторство – просто щось цікавіше за математику. Рибалка з братами, школа, запис репу. Прослуховування до Гаррі Поттера, на якому Том встигає образити 9-річну Емму Вотсон і виказати, що він нічого не знає про хлопчика, який вижив.
Взагалі готуйтесь до того, що історій зі зйомок Поттера буде дуже багато. І це мене неабияк ощасливило – приємно дізнатися, що саме відбувалось за кадром. Алан Рікман, Меггі Сміт, Руперт Ґрінт, каскадер, режисер і багато інших акторів й учасників зйомок – Том знайшов слова для кожного з них. Я перенеслась на магічний знімальний майданчик і провела увесь вечір в оточенні чарівників. Повинна признатися: мені сподобалось. Готова і з вами поділитися летючим порохом, щоб ви спробували 🧙♀️
Фелтон не відкриває усі аспекти свого життя – думаю, дещо залишив, щоб розповісти наступного разу – час ще є. Трохи про любов, трохи про успіх, трохи про самотність і дно. В книзі згадуються і білі, і чорні полоси, проте після останньої сторінки залишається абсолютно світлий післясмак. Том Фелтон – людина, в якій переважує оптимізм, і це мені цілковито відгукується.
Дісендіум, книжко! Відкривайся для наступних читачів 🪄
Думаю, найкраще враження, яке може лишити після себе автобіографічна книга – це бажання подружитися із автором. Саме про це я і думала, читаючи історію Тома Фелтона.
Я звикла до двох типів книг цього жанру: перший – це успішний успіх попри все, другий – це страждання попри успішний успіх. Але «По той бік чарівної палички» зовсім не схожа на них.
Тепла, весела і приємна. Огортає велику частину саме дитячих спогадів – перші зйомки, балагурство дитини, якій подобаються веселощі і для якої акторство – просто щось цікавіше за математику. Рибалка з братами, школа, запис репу. Прослуховування до Гаррі Поттера, на якому Том встигає образити 9-річну Емму Вотсон і виказати, що він нічого не знає про хлопчика, який вижив.
Взагалі готуйтесь до того, що історій зі зйомок Поттера буде дуже багато. І це мене неабияк ощасливило – приємно дізнатися, що саме відбувалось за кадром. Алан Рікман, Меггі Сміт, Руперт Ґрінт, каскадер, режисер і багато інших акторів й учасників зйомок – Том знайшов слова для кожного з них. Я перенеслась на магічний знімальний майданчик і провела увесь вечір в оточенні чарівників. Повинна признатися: мені сподобалось. Готова і з вами поділитися летючим порохом, щоб ви спробували 🧙♀️
Фелтон не відкриває усі аспекти свого життя – думаю, дещо залишив, щоб розповісти наступного разу – час ще є. Трохи про любов, трохи про успіх, трохи про самотність і дно. В книзі згадуються і білі, і чорні полоси, проте після останньої сторінки залишається абсолютно світлий післясмак. Том Фелтон – людина, в якій переважує оптимізм, і це мені цілковито відгукується.
Дісендіум, книжко! Відкривайся для наступних читачів 🪄
Новий відгук
Це було добре. Особливо, якщо викинути з обкладинки анотацію і читати без упередження.
Покоївка Моллі найкраще серед усіх справляється зі своєю роботою. У Моллі розлад аутистичного спектру, який вплинув на розвиток ОКР: вона помічає кожен відбиток, що треба відтерти, кожну дрібку пилу, яку треба прибрати.
Але Моллі не розрізняє емоцій, підтекстів. Не знає, хто жартує з нею, а хто – над нею. Не розуміє, хто їй друг, а хто просто каже, що він їй друг. І саме навколо цього будується сюжет, що приводить Моллі у максимально неочікувану для неї ситуацію. Здається, навіть покійна бабуся була би нею незадоволена.
Це не трилер, не детектив і я не зовсім розумію, чому «Покоївка» продається у цих відділах. Спробую пояснити чому.
На початку книги відбувається вбивство – саме Моллі знайшла тіло померлого. Це вже заявочка на вищеперераховані жанри. Проте особливість цієї історії в тому, що всі навколо Моллі приблизно здогадуються, що саме відбулося. Також Ніта Проуз заводить читачів у сцени, які стовідсотково підтверджують підозри інших персонажів.
Проте по історії нас веде Моллі. А Моллі ніхріна не відстрелює в тому, що відбувається. Вона ненадійна оповідачка і ми про це знаємо. Тож ніякої інтриги у романі не буде. Натомість сторінки заповнює потік думок Моллі – як вона сприймає ці неоднозначні сцени, скільки зусиль вкладає в те, щоб пристосуватися до навколишнього світу, які має спогади, мрії, як справляється із стресом і людьми, що користуються нею.
І так вже виходить, що Моллі чудова людина. І тому їй хочеться співчувати, переживати за неї, бажати їй кращого. І тим, як розгорнулися події, я задоволена. Але вам нічого не розповім – біжіть читати.
Покоївка Моллі найкраще серед усіх справляється зі своєю роботою. У Моллі розлад аутистичного спектру, який вплинув на розвиток ОКР: вона помічає кожен відбиток, що треба відтерти, кожну дрібку пилу, яку треба прибрати.
Але Моллі не розрізняє емоцій, підтекстів. Не знає, хто жартує з нею, а хто – над нею. Не розуміє, хто їй друг, а хто просто каже, що він їй друг. І саме навколо цього будується сюжет, що приводить Моллі у максимально неочікувану для неї ситуацію. Здається, навіть покійна бабуся була би нею незадоволена.
Це не трилер, не детектив і я не зовсім розумію, чому «Покоївка» продається у цих відділах. Спробую пояснити чому.
На початку книги відбувається вбивство – саме Моллі знайшла тіло померлого. Це вже заявочка на вищеперераховані жанри. Проте особливість цієї історії в тому, що всі навколо Моллі приблизно здогадуються, що саме відбулося. Також Ніта Проуз заводить читачів у сцени, які стовідсотково підтверджують підозри інших персонажів.
Проте по історії нас веде Моллі. А Моллі ніхріна не відстрелює в тому, що відбувається. Вона ненадійна оповідачка і ми про це знаємо. Тож ніякої інтриги у романі не буде. Натомість сторінки заповнює потік думок Моллі – як вона сприймає ці неоднозначні сцени, скільки зусиль вкладає в те, щоб пристосуватися до навколишнього світу, які має спогади, мрії, як справляється із стресом і людьми, що користуються нею.
І так вже виходить, що Моллі чудова людина. І тому їй хочеться співчувати, переживати за неї, бажати їй кращого. І тим, як розгорнулися події, я задоволена. Але вам нічого не розповім – біжіть читати.
Новий відгук
Я НІЧОГО НЕ ЗРОЗУМІЛА АЛЕ БУЛО ДУЖЕ ЦІКАВО))
Це дійсно все, що я можу написати про цю книгу. Середньовіччя – не близька мені тема. Історії того періоду я не знаю. Я з тих читачів, які хочуть просто взяти книгу в руки і читати, тому шлях воїна (спочатку прочитати легенду про Уленшпігеля, підтягнути знання про Тридцятилітню війну, Фрідріха ІІ і його Єлизавету) не для мене.
Я хотіла почитати про трикстера, провокатора і насмішника – бунтівника, який задає дух пригод. Тож була здивована тим, наскільки ця історія насправді гнітюча.
Написана книга класно – автор хапає двома руками і занурює в атмосферу. Читається швидко, якісні іронічні діалоги додають шарму, неплоскі персонажі, диковинні сцени – все вказує на філігранну роботу. Я сміливо можу рекомендувати цю книгу і мені не буде за це соромно, проте…
…мені не сподобалось. Не моя атмосфера, не мій період, не мій сюжет.
Це дійсно все, що я можу написати про цю книгу. Середньовіччя – не близька мені тема. Історії того періоду я не знаю. Я з тих читачів, які хочуть просто взяти книгу в руки і читати, тому шлях воїна (спочатку прочитати легенду про Уленшпігеля, підтягнути знання про Тридцятилітню війну, Фрідріха ІІ і його Єлизавету) не для мене.
Я хотіла почитати про трикстера, провокатора і насмішника – бунтівника, який задає дух пригод. Тож була здивована тим, наскільки ця історія насправді гнітюча.
Написана книга класно – автор хапає двома руками і занурює в атмосферу. Читається швидко, якісні іронічні діалоги додають шарму, неплоскі персонажі, диковинні сцени – все вказує на філігранну роботу. Я сміливо можу рекомендувати цю книгу і мені не буде за це соромно, проте…
…мені не сподобалось. Не моя атмосфера, не мій період, не мій сюжет.
Новий відгук
26-річна Настя: прикинь, президент Сноу був нормальним челом.
16-річна Настя: та не гони, він придурок. В мене інше питання – якого хєра ти досі цікавишся «Голодними іграми»? 🥴
Екранізація не за горами, а я нічого не памʼятаю ні про внутрішній устрій ігор, ні про те, хто взагалі цей ваш Сноу. Хороша штука – погана памʼять. Прийшлося взяти в руки «Баладу» і нагадати собі, як там живуть трибути, округи і Панем.
Це перші ігри, що транслюються на екрани; перші ігри, в яких можна голосувати за трибутів і дарувати їм подарунки; перші ігри, в яких присутні ментори. Все відбувається вперше – це повинно вплинути на бій і зробити його більш динамічним, але, не повірите – цього не сталося. Більшість бійців десь 98% часу ховаються в лабіринтах. Шалений екшон 😂
В цій книзі головні все ж не ігри, а історія Коріолана Сноу, тому пробачимо Коллінз цей епізод. По основній трилогії ми знаємо, шо він абсолютно відбитий і неадекватний диктатор, проте «Балада» знайомить нас з його 18-річною версією. Виявляється, колись він був буською, що недоїдала, закохувалась, хитрувала і боролася із системою Ігор. Уявляєте? Він мені навіть здався приємним.
Підопічна Сноу у Десятих Голодних Іграх тепер моя улюблена трибутка евер. Люсі Ґрей – тендітна майстриня епатажу, яка підкорює глядачів своїм співом, проте не вміє ні битися, ні захищатися. Взаємодія між нею і Сноу нагадує заворожуючий граційний танець – і це саме те, заради чого варто читати цю історію 🖤
Хочете атмосфери – ви її отримаєте. Книга перенесла мене в часи, коли я захоплювалась «Голодними іграми», і в цьому абсолютно виправдала надії.
Іноді сюжет нагадує мюзикл – і це мені не сподобалось, хоча на екрані, думаю, виглядатиме гарно. Доволі кіношний текст – багато дій, мало гідних думок.
Читається швидко, є неочікувані сцени, цікавий мікс персонажів. Ну і розвиток головного героя тут точно нетиповий, тому якщо вам подобається основна серія – можу рекомендувати і «Баладу про співочих пташок і змій» ✨
16-річна Настя: та не гони, він придурок. В мене інше питання – якого хєра ти досі цікавишся «Голодними іграми»? 🥴
Екранізація не за горами, а я нічого не памʼятаю ні про внутрішній устрій ігор, ні про те, хто взагалі цей ваш Сноу. Хороша штука – погана памʼять. Прийшлося взяти в руки «Баладу» і нагадати собі, як там живуть трибути, округи і Панем.
Це перші ігри, що транслюються на екрани; перші ігри, в яких можна голосувати за трибутів і дарувати їм подарунки; перші ігри, в яких присутні ментори. Все відбувається вперше – це повинно вплинути на бій і зробити його більш динамічним, але, не повірите – цього не сталося. Більшість бійців десь 98% часу ховаються в лабіринтах. Шалений екшон 😂
В цій книзі головні все ж не ігри, а історія Коріолана Сноу, тому пробачимо Коллінз цей епізод. По основній трилогії ми знаємо, шо він абсолютно відбитий і неадекватний диктатор, проте «Балада» знайомить нас з його 18-річною версією. Виявляється, колись він був буською, що недоїдала, закохувалась, хитрувала і боролася із системою Ігор. Уявляєте? Він мені навіть здався приємним.
Підопічна Сноу у Десятих Голодних Іграх тепер моя улюблена трибутка евер. Люсі Ґрей – тендітна майстриня епатажу, яка підкорює глядачів своїм співом, проте не вміє ні битися, ні захищатися. Взаємодія між нею і Сноу нагадує заворожуючий граційний танець – і це саме те, заради чого варто читати цю історію 🖤
Хочете атмосфери – ви її отримаєте. Книга перенесла мене в часи, коли я захоплювалась «Голодними іграми», і в цьому абсолютно виправдала надії.
Іноді сюжет нагадує мюзикл – і це мені не сподобалось, хоча на екрані, думаю, виглядатиме гарно. Доволі кіношний текст – багато дій, мало гідних думок.
Читається швидко, є неочікувані сцени, цікавий мікс персонажів. Ну і розвиток головного героя тут точно нетиповий, тому якщо вам подобається основна серія – можу рекомендувати і «Баладу про співочих пташок і змій» ✨
Новий відгук
Врешті-решт я знайшла фентезі, яке щиро полюбила.
Каз Бреккер – кримінальний геній. Не дивлячись на хрому ногу і ціпок, він готовий до найскладніших викликів. Смертельно небезпечно? Саме те, що треба.
Для роботи Каз збирає по Кеттердаму групу небезпечних покидьків:
⭕️ стрілець, що ніколи не промахується;
⭕️ серцетлумачниця, що може присипляти ворогів;
⭕️ дебелий мисливець за відьмами (якого спочатку треба дістати з-за гратів);
⭕️ скромний крамарик, що на диво добре справляється зі створенням вибухівки;
⭕️ павук – шпигунка, якій завжди вдається лишатися непомітною.
Бардуґо від посередньо хорошої дебютної трилогії «Гриша» виросла до пропрацьованої і неймовірно цікавої історії Кеттердаму.
Не можу навіть описати, наскільки я прикипіла до героїв – це група, між якою відчувається потужна хімія. Кожна їхня пригода – ніби годинниковий механізм, в якому сонм шестерень складається в єдину картину і рухається згідно заведеного плану. Будь-який пил і бруд збиває хід коліщаток лише на мить – якраз достатню для нового помислу пана Бреккера.
Звісно, все йде не настільки гладко, як того хотілося б (насправді не хотілося – бо без того було би нудно). Кожен крок піддається випробуванням – завдяки цьому темп дилогії не спиняється ні на мить.
Чи співпереживала я? Ще як.
Чи було мені смішно? О, так, гумор цього разу відчутний.
Чи закохалась я у Бреккера? Чу-чуть.
Чи вкривалась я сиротами? Чи заклякала, очікуючи найгіршого? І не раз!
Я чесно не знаю, що ще казати про історію, яка сподобалась беззаперечно. Вона написана максимально комфортно: та сама простота, в якій сюжет і персонажі головніші за вигадливість художної мови. Історія лишає після себе приємний післясмак – я отримала щире задоволення від того, що провела вільний час з цими героями. Мабуть, найголовніше для мене – я знаю, що одного разу захочу повернутися в цю атмосферу.
Каз Бреккер – кримінальний геній. Не дивлячись на хрому ногу і ціпок, він готовий до найскладніших викликів. Смертельно небезпечно? Саме те, що треба.
Для роботи Каз збирає по Кеттердаму групу небезпечних покидьків:
⭕️ стрілець, що ніколи не промахується;
⭕️ серцетлумачниця, що може присипляти ворогів;
⭕️ дебелий мисливець за відьмами (якого спочатку треба дістати з-за гратів);
⭕️ скромний крамарик, що на диво добре справляється зі створенням вибухівки;
⭕️ павук – шпигунка, якій завжди вдається лишатися непомітною.
Бардуґо від посередньо хорошої дебютної трилогії «Гриша» виросла до пропрацьованої і неймовірно цікавої історії Кеттердаму.
Не можу навіть описати, наскільки я прикипіла до героїв – це група, між якою відчувається потужна хімія. Кожна їхня пригода – ніби годинниковий механізм, в якому сонм шестерень складається в єдину картину і рухається згідно заведеного плану. Будь-який пил і бруд збиває хід коліщаток лише на мить – якраз достатню для нового помислу пана Бреккера.
Звісно, все йде не настільки гладко, як того хотілося б (насправді не хотілося – бо без того було би нудно). Кожен крок піддається випробуванням – завдяки цьому темп дилогії не спиняється ні на мить.
Чи співпереживала я? Ще як.
Чи було мені смішно? О, так, гумор цього разу відчутний.
Чи закохалась я у Бреккера? Чу-чуть.
Чи вкривалась я сиротами? Чи заклякала, очікуючи найгіршого? І не раз!
Я чесно не знаю, що ще казати про історію, яка сподобалась беззаперечно. Вона написана максимально комфортно: та сама простота, в якій сюжет і персонажі головніші за вигадливість художної мови. Історія лишає після себе приємний післясмак – я отримала щире задоволення від того, що провела вільний час з цими героями. Мабуть, найголовніше для мене – я знаю, що одного разу захочу повернутися в цю атмосферу.
Новий відгук
Здається, коли ти трудоголік, читати про те, як працюють інші – то задоволення.
«Дякую за куріння» розповідає про Ніка Нейлора – головного речника тютюнового лобі. Тобто PR-менеджера куріння. Тобто тіпа, який запевняє вас, що курити – то навіть корисно для здоровʼя.
І життя Нейлора виявилось для мене на диво близьким. Бо, по-перше, один з моїх клієнтів – то тютюнова компанія, яка стикається з постійними заборонами і обмеженнями, і я розумію внутрішню сторону цього бізнесу. По-друге, я і сама в якісь мірі «голова, що говорить» – продаю, доводжу, красиво розповідаю і переконую.
Словом кажучи, під час читання цього роману у мене виникало невгамовне бажання працювати. Дивлячись на те, як Нейлор віртуозно справляється зі своєю роботою і обходить інших, захотілось і самій зробити щось класне: підвищити продажі і перевернути нішу. І це класно – я обожнюю бути в стані натхнення. Особливо приємно, що буст дала художня історія, а не сухий мотиваційний нонфік.
🔥 У Баклі класне почуття гумору: від «Можу я попрощатися зі співробітниками? Чи тут запанував сталінський режим, і я мушу зникнути безслідно?», уїдливого сарказму і жартів на тему смерті до помірного глузування, що вплетено майже в кожну сторінку тексту.
Роман читається легко, не дивлячись на те, що ми, по суті, пораємося з героями на політичній кухні. Основний конфлікт «совість VS заробіток на смерті» розкрито чудово – я отримала задоволення від того, як історія завершилася. Трилерна складова, на мій погляд, заслабка, але це зовсім не псує враження від прочитаного.
👍 Загалом: рекомендую. А курити – кидайте (я теж обовʼязково викину свій ельфбар. Просто не сьогодні).
«Дякую за куріння» розповідає про Ніка Нейлора – головного речника тютюнового лобі. Тобто PR-менеджера куріння. Тобто тіпа, який запевняє вас, що курити – то навіть корисно для здоровʼя.
І життя Нейлора виявилось для мене на диво близьким. Бо, по-перше, один з моїх клієнтів – то тютюнова компанія, яка стикається з постійними заборонами і обмеженнями, і я розумію внутрішню сторону цього бізнесу. По-друге, я і сама в якісь мірі «голова, що говорить» – продаю, доводжу, красиво розповідаю і переконую.
Словом кажучи, під час читання цього роману у мене виникало невгамовне бажання працювати. Дивлячись на те, як Нейлор віртуозно справляється зі своєю роботою і обходить інших, захотілось і самій зробити щось класне: підвищити продажі і перевернути нішу. І це класно – я обожнюю бути в стані натхнення. Особливо приємно, що буст дала художня історія, а не сухий мотиваційний нонфік.
🔥 У Баклі класне почуття гумору: від «Можу я попрощатися зі співробітниками? Чи тут запанував сталінський режим, і я мушу зникнути безслідно?», уїдливого сарказму і жартів на тему смерті до помірного глузування, що вплетено майже в кожну сторінку тексту.
Роман читається легко, не дивлячись на те, що ми, по суті, пораємося з героями на політичній кухні. Основний конфлікт «совість VS заробіток на смерті» розкрито чудово – я отримала задоволення від того, як історія завершилася. Трилерна складова, на мій погляд, заслабка, але це зовсім не псує враження від прочитаного.
👍 Загалом: рекомендую. А курити – кидайте (я теж обовʼязково викину свій ельфбар. Просто не сьогодні).
Новий відгук
Запласкá. Цю книгу можна охарактеризувати саме цим словом.
Звичайно, я була попереджена про те, що це дитяча література. Але мені здавалося (бо так вказано на сайті видавництва), що вона розрахована на вік середньої школи, коли насправді ж її ідеальна цільова аудиторія – першоклашки, яким читають перед сном.
Тобто я очікувала рівня Хронік Нарнії, перших частин Гаррі Поттера. Ну хоча б Ірки Хортиці. А отримала невигадливу і до болю просту казку, в якій для того, щоб почати дружити, достатньо сказати «давай дружити?».
З хорошого – цікавий вибір головних героїв (фокусники-ілюзіоністи), стовідсотково чарівні ілюстрації. Ще мені страшенно сподобалось, що автор пробиває четверту стіну і спілкується з читачем для того, щоб навчити його фокусам: між розділами можна знайти покрокові інструкції.
Батьки з дітьми 5-8 років – люто рекомендую, дітям сподобається. Усі інші – ми в прольоті.
Звичайно, я була попереджена про те, що це дитяча література. Але мені здавалося (бо так вказано на сайті видавництва), що вона розрахована на вік середньої школи, коли насправді ж її ідеальна цільова аудиторія – першоклашки, яким читають перед сном.
Тобто я очікувала рівня Хронік Нарнії, перших частин Гаррі Поттера. Ну хоча б Ірки Хортиці. А отримала невигадливу і до болю просту казку, в якій для того, щоб почати дружити, достатньо сказати «давай дружити?».
З хорошого – цікавий вибір головних героїв (фокусники-ілюзіоністи), стовідсотково чарівні ілюстрації. Ще мені страшенно сподобалось, що автор пробиває четверту стіну і спілкується з читачем для того, щоб навчити його фокусам: між розділами можна знайти покрокові інструкції.
Батьки з дітьми 5-8 років – люто рекомендую, дітям сподобається. Усі інші – ми в прольоті.
Новий відгук
Давно шукаєте, шо б його такого почитати, щоб почали снитися жахи? У мене є чудовий претендент!
Представляю вашій увазі медичний трилер від українського автора. Живі діалоги і мова, напрочуд реалістичні картини того, як людина покроково відмовляється від своїх принципів, чудовий гумор – від глибоко чорного до згадок мему з білявкою, яку оточують темношкірі парубки. Ну а як ще жартувати патологоанатому? ☠️
Історія затягує в себе, ніби мед муху. Семʼянківу вдалося в форматі оповіді від третьої особи змусити співпереживати бухаючому лікарю, що живе на Виноградарі і коїть жорстокості одна за одною. Це така помірна похмура оповідь, розмазана по тексту «огида», психопатія, що сприймається природно.
Я обожнюю таких героїв, як Северин Доник, – щось від Жан-Батиста Гренуя з роману Зюскінда, щось від Джо Голдберга із серіалу «You», щось від Ганнібала Лектера, створеного Томасом Гаррісом. Соціопат із вимкненим тумблером співчуття до інших і викривлено сформованою совістю. При цьому Доник містить в собі цю суміш з менталітетом українського сорокарічного невдахи, який в молодості явно фанатів по «Бумеру», має жінку-манікюрницю і любить пожалітися на своє життя. Це чоловік, якого цілком можна уявити в Київському метро, еге ж? 😉
Кілька цитат:
🖇 «Перший робочий день після відпустки – це один з найменш гуманних різновидів катування, нарівні з колесуванням або китайською «смертю від тисячі порізів».
🖇 «Надворі панувала спека. Рятувало лише те, що вітер цього дня дув у бік сміттєспалювального заводу, а не від нього».
🖇 «Абсолютне нерозуміння викликали хіба що дитячі майданчики, цілковито зведені з бетону, каменю і кольорової плитки. Хоча, якщо чада батькам набридали, а здавати в дитячий будинок здавалось несолідно, саме тут можна було позбутися спиногризів природнім шляхом».
Тепер усі книги Семʼянківа потраплятимуть прямо до мене у замовлення – я з ним зловила метч. Страшенно сподобалась книга і вся та відраза, яку я відчувала, читаючи.
Представляю вашій увазі медичний трилер від українського автора. Живі діалоги і мова, напрочуд реалістичні картини того, як людина покроково відмовляється від своїх принципів, чудовий гумор – від глибоко чорного до згадок мему з білявкою, яку оточують темношкірі парубки. Ну а як ще жартувати патологоанатому? ☠️
Історія затягує в себе, ніби мед муху. Семʼянківу вдалося в форматі оповіді від третьої особи змусити співпереживати бухаючому лікарю, що живе на Виноградарі і коїть жорстокості одна за одною. Це така помірна похмура оповідь, розмазана по тексту «огида», психопатія, що сприймається природно.
Я обожнюю таких героїв, як Северин Доник, – щось від Жан-Батиста Гренуя з роману Зюскінда, щось від Джо Голдберга із серіалу «You», щось від Ганнібала Лектера, створеного Томасом Гаррісом. Соціопат із вимкненим тумблером співчуття до інших і викривлено сформованою совістю. При цьому Доник містить в собі цю суміш з менталітетом українського сорокарічного невдахи, який в молодості явно фанатів по «Бумеру», має жінку-манікюрницю і любить пожалітися на своє життя. Це чоловік, якого цілком можна уявити в Київському метро, еге ж? 😉
Кілька цитат:
🖇 «Перший робочий день після відпустки – це один з найменш гуманних різновидів катування, нарівні з колесуванням або китайською «смертю від тисячі порізів».
🖇 «Надворі панувала спека. Рятувало лише те, що вітер цього дня дув у бік сміттєспалювального заводу, а не від нього».
🖇 «Абсолютне нерозуміння викликали хіба що дитячі майданчики, цілковито зведені з бетону, каменю і кольорової плитки. Хоча, якщо чада батькам набридали, а здавати в дитячий будинок здавалось несолідно, саме тут можна було позбутися спиногризів природнім шляхом».
Тепер усі книги Семʼянківа потраплятимуть прямо до мене у замовлення – я з ним зловила метч. Страшенно сподобалась книга і вся та відраза, яку я відчувала, читаючи.
Новий відгук
Стовідсотково чарівні комікси про вампірку і перевертня. Смішні, милі і дуже комфортні.
Це не повноцінна історія – скоріше її клаптики, що складають загальну картину. Перша зустріч, знайомство, ранок після спільної ночі, притирки, обмін дитячими фотокартками, пристрасть, «одомашнювання» одне одного. І все це в містких коротких діалогах або взагалі без слів. І цього виявляється цілком достатньо.
Єдине – мені було мало. Я прочитала і продивилася усе менше, ніж за 15 хвилин, а хотілося ще і ще. Але я знайшла вихід – просто починаю книгу із самого початку. І кожного разу мені подобається як вперше.
Рекомендую сильно – «Ікла» прекрасна 🖤
Це не повноцінна історія – скоріше її клаптики, що складають загальну картину. Перша зустріч, знайомство, ранок після спільної ночі, притирки, обмін дитячими фотокартками, пристрасть, «одомашнювання» одне одного. І все це в містких коротких діалогах або взагалі без слів. І цього виявляється цілком достатньо.
Єдине – мені було мало. Я прочитала і продивилася усе менше, ніж за 15 хвилин, а хотілося ще і ще. Але я знайшла вихід – просто починаю книгу із самого початку. І кожного разу мені подобається як вперше.
Рекомендую сильно – «Ікла» прекрасна 🖤
Полиць поки немає