У серії - дві книги про пригоди кмітливих мишенят, обидві поділені на чотири частини за сезонами, в обидвох коротких, мило проілюстровані історії.
Для мене, як дорослої, ці історії видаються достатньо простими, милими вигадками, для сина ж - це цілий захоплюючий світ, де персонажі подорожують, вигадують, допомагають один одному і відкривають щось нове.

Оформлення книг теж класне - на кожній сторінці велика ілюстрація описана невеликим абзацом тексту, а під текстом ще одна маленька ілюстрація, яка розповідає свою історію. Текст дуже зручний для першого читання. Тому книжка буде цікавою дуже довго.

Навколо цієї книги Сильвії Плат витає такий собі флер темноти, туги і депресивності. Так, ця книга не про стадо єдинорогів, які бігають райдугами, а про складний період життя людини, яка поступово спускалася емоційно на дно Маріанської западини. В той же час, вона про складний, часом моторошний, довгий шлях на поверхню.
Звісно, для того, щоб читати цей роман, потрібно розуміти контекст: авторка - талановита поетка, а «Під складним ковпаком» - єдиний її роман. Він багато в чому автобіографічний, бо на думку дослідників, авторка також переживала важкий депресивний розлад, який описала в книзі. А через тиждень після публікації роману Сільвія Плат вкоротила собі віку.

Не знаю, чи зрозумілою буде «Під ковпаком» людям, які не переживали депресивних епізодів, але книга багато пояснює про те, як людина в депресії себе почуває, як поводиться, чому робить той вибір, який робить. Цей роман - своєрідна сповідь людини, яка дуже тонко відчуває світ, тому сприймає проблеми і суспільний тиск потужніше за інших. І не відомо, яке із випробувань стане причиною зламу.

В романі є багато подій, які можуть шокувати чи бентежити, але Сільвія Плат описує їх без надмірної деталізації, тому книга не травмує.
Крім боротьби із депресією, окремою лінією чітко прослідковуються феміністичні настрої письменниці, її роздуми про право жінки на вибір професії, сімейного стану чи права розпоряджатися своїм тілом. Мені книга дуже сподобалась: історія, стиль написання - просто роззброїли моє читацьке серце.
Окремо хочу похвалити роботу ілюстраторки - Анастасії Стефурак. Художнє оформлення дуже тонко підкреслює події - так ніжно, бережливо і дуже точно відобразити текст вимагає великого таланту та любові до того, що робиш.

Я зовсім забула, що колись бачила екранізацію цієї книги… згадала про це вже в процесі читання і тому читала її дуже довго, бо знала: вона розібʼє мені серце.

«Не відпускай мене» - дуже незвична книга, вона написана, як сповідь чи щоденник із спогадами головної героїні Кеті Г. Часом, здається, що це романтичний текст, часом - постапокаліптичний, але увесь час дуже інтимний, крихкий, як сон, який намагаєшся запамʼятати в деталях, але він увесь час від тебе втікає.
Кеті починає свою оповідь із того, що вона займається опікунством інших, в тому числі своїх колишніх однокласників, в клініках по всій Англії. Але увесь час вона повертається до своїх спогадів про дитинство, про свою найближчу подружку Рут і однокласника Томі. Вони росли в своєрідному інтернаті в Англії, досить дивному інтернаті… вся моторошність якого розкривається під кінець історії.
Діти, як діти, вони бешкетують, вчаться, зривають уроки, дорослішають і, хотіла б я написати «пізнають світ», але вони бачать світ тільки в межах території школи, шелтерів, в яких живуть після випуску чи клінік, в яких перебувають, коли приходить час.

Кадзуо Ішіґуро не закручує сюжет вихором, але додає рівно стільки подій і драми, щоб не виникало бажання книгу відкладати… Автор дуже майстерно веде свою оповідь. Спершу він знайомить нас із своїми такими реалістичними, людяними персонажами, дозволяє в них закохатися, привʼязатися, а потім відкриває страшну істину, ніби забираючи частину якихось дуже дорогих серцю спогадів. Про природу людського і божественного, про людей і систему, про те, що робить нас людьми, а що - людяними…

Книга розмірена, неспішна і дуже осіння, тому дуже пасувала для осінніх читань.

Історія, яку розповідає Емма Гезерінґтон, здавалося б, має всі шанси стати чи найулюбленішою історією про різдвяне диво зцілення зранених душ, але…
Почнімо спочатку: ми маємо оповідь, що ведеться від імені двох персонажів - Роуз - успішної маркетологині із Дубліна, та Чарлі - психотерапевта із Белфаста. Зустрінуться ці двоє зовсім випадково у відчуженому куточку Ірландії, в приморському котеджі напередодні Різдва. Обидвоє приїдуть туди сховатися від святкової метушні, яка нагадує про живі душевні рани. Звісно ж вони застрягнуть разом в маленькому будиночку разом із своїми собаками, і звісно ж допоможуть один одному повернутися до життя.

Із сюжетними поворотами - все в книзі добре, цілком передбачувано, часом смішно або наївно, але цілком романтично і по-різдвяному. Мені сподобались супутні персонажі та їх історії - вони додавали реалістичності цій історії, атмосферності. От чого видалось забагато, то це постійного повторювання одних і тих же думок персонажів, їх емоційних переживань і вагань.

В цілому книга - хороша, цілком ймовірно, що цих надмірних вагань було забагато тільки для мене. Вважаю, що ця історія була б класним фільмом - романтична історія кохання серед окутаних снігами ірландських пейзажів, біля моря, з двома харизматичними псами під супровід «Тихої ночі». Це ж Різдво!

«Батько Вепр» - книга із циклу про Смерть. Попередні книги із цього циклу я не читала, тому в деяких ситуаціях мені не вистачало передісторії, та це не завадило книзі щиро мене потішити. Взагалі читати Пратчетта - це як сидіти на виставі у театрі абсурду - нічого не зрозуміло, але ТАК цікаво, а наприкінці сидиш і думаєш: «та це ж, блін, геніально!»

Ну от уявіть собі: Святвечір, усі дітки вкладаються спати в передчутті свята, подарунків і веселощів, але так трапилось, що Батько Вепр (він же Санта Клаус) зник. І, щоб віра у чари не покинула дітей, Смерть береться виконувати його роботу та захоплюється так, що, здається, й забуває, хто він насправді. Але це не найдивніше і цій історії, адже в невинній академії починають зʼявлятися нові «божества», наприклад, Гном Бородавочник або Бог Похмілля… Як розплутати цей ребус і до чого тут Зубна Фея, доведеться розбиратись онуці Смерті - Сюзен, яка відчайдушно прагне жити «людським» життям, а доводиться рятувати Різдво.

Тонкі алегорії та важливі речі Террі Пратчетт запаковує в смішні, недолугі ситуації, які тільки на перший погляд такі, а насправді, це те, із чим ми стикаємося в житті ледь не щодня - ліниві службовці, недалекі керівники, корупціонери, нечестиві торговці. А ще мене тішить, якими сильними і незалежними, здебільшого, Пратчетт зображує своїх жіночих персонажів. Одним словом, книга чудова, і я точно її перечитаю наступного року.

Великий талант Террі Пратчетта - в казочку для дорослих вкласти велике різноманіття проблем, над якими варто хоч іноді поміркувати. Насправді, це дуже іронічно, що те, що задумувалось, як пародія і сатира на жанр фентезі стало, свого роду, класикою того самого фентезі. Здається, жарт вийшов з-під контролю.