У мене не було сумнівів купувати «Провулок світлячків» чи ні, бо серіал за нею я переглянула кілька років тому, і він мене вразив до глибини душі. Я знала сюжет та, читаючи останні 100 сторінок, просто вмивалися сльозами.

«Провулок світлячків» - це історія про дружбу довжиною в 30 років. Про дружбу життєву, не ідеальну, таку, якою вона і буває, коли триває так довго. Ми часто схильні ідеалізувати поняття: любов, сімʼя, дружба, ніби це камʼяні глиби не підвладні ні часу, ні зовнішнім чинникам. Крістін Генна ж своїм романом доводить, що в дружбі може не бути все гладко, тут мають місце егоїзм, обман, ревнощі. Але наприкінці шляху матиме значення тільки те, чи знайдете ви в собі достатньо сили, любові та розуміння, щоб бути поруч.

Кейті - підлітка із звичайної родини, залюблена батьками, зацькована однокласниками, одного разу знайомиться із Таллі, яку обожнюють однокласники, але постійно кидає мама. Вони подружилися і стали рідними одна одній. Дівчатка дорослішали, їхні шляхи то сходились, то розходились, але увесь час вони тримались за свою дружбу, як за щось, що дарувало їм впевненість залишатись на плаву. Звісно, коли ми заводимо друзів у свідомому зрілому віці, часто маючи сімʼї, свій життєвий темп і життєві принципи, то й конфліктні ситуації і непорозуміння виникають рідше, ніж коли ваше зростання так тісно повʼязане одне із одним, що стає важко відділити де закінчується умовна Кейті та починається умовна Таллі. Де амбіції однієї стають життєвим планом іншої.

Авжеж 600 сторінок не можуть бути тільки про дружбу. Проблематика книги охоплює велику кількість тем: від суспільного тиску на жінку, яка має обирати між сімʼєю і роботою, до онкології та глобальних воєнних конфліктів по усьому світу. Книгу я прочитала за день. Так, у книзі є певні недоліки і слабкі місця, часом персонажі дико бісять, але в цілому - це затишна, хоч і сумна історія двох dancing Queens.

Як же мені важко читалася перша половина книги: я ніяк не могла зрозуміти до чого вся та абсурдна дивакуватість персонажів, звідки взявся посеред океану цей безмежний дім, як в ньому поєднуються античні статуї, сучасні технології і якесь первісне ідолопоклонництво. І чесно кажучи, я вже збиралася відкласти цю книгу, але я так не вмію. Мій внутрішній протест проти не дочитування книг, які не чіпляють одразу, звісно ж переміг і я осягнула всю красу і чарівність цієї історії. Вона, на правду, фантастична!

«Піранезі» спершу заколихує на хвильках штилю, потім захоплює у вир подій, а потім штормовими валами викидає до фіналу, в якому знову штиль, і тільки солоний легіт нагадує про нещодавній шторм.

Єдиний мешканець і дослідник таємничого будинку - Піранезі, він не знає, як потрапив сюди, скільки йому років, і де мешкає його друг. Але він відчуває сутність Будинку, знає, коли і які зали буде затоплено припливом, пише щоденник і забезпечує себе питною водою й обідом. Цей персонаж не може не розчулити своєю наївністю, чистотою, дитячою відкритістю і бережливістю до дорогих серцю речей.

Будинок же захоплює монументальністю, величчю, неосяжністю і таємничістю.
Що ж стосується людей, то люди, як люди…

У фіналі книги мені не дуже сподобалася логіка дій однієї персонажки, але якби все було більш реалістично, то це вже була б зовсім інша історія.

«Піранезі» підкорює своєю гротескністю, рваним темпом оповіді - ТАКОГО я ще точно не читала. Тому, від щирого серця рекомендую прочитати, насолодитися атмосферою і не полінуватися прочитати примітки до тексту - вони дають багато контексту подіям і допомагають прийняти історію такою, яка вона є.

Я не мала ніяких очікувань від книги, у віш-ліст додала її за чиєюсь рекомендацією, і зовсім випадково вона випала мені у челенджі на січень. Зовсім не різдвяна книга, хочу я вам сказати, болюча, моторошна, але в той же час дала мені якесь внутрішнє заспокоєння. Останнє - мене здивувало.

Друга Світова, окупований фашистами Амстердам. Молода дівчина Ханнеке виживає торгуючи продуктами і сигаретами на чорному ринку. Одного разу її просять знайти не мʼясо чи натуральну каву, а натурально єврейську підлітку в яскраво-блакитному пальті. Пошуки дівчинки приводять Ханнеке в один із осередків руху опору. Товариші із підпілля допоможуть Ханнеке дізнатися, що дівчину у блакитному пальті готують «до депортації», і вони навіть спробують її врятувати.

Я читала багато текстів про Другу Світову війну, і цей, однозначно, не найкращий із них. Сюжет книги захопливий і цілком напруженістю і твістами може претендувати на екранізацію, але в той же час, ця детективна складова історії позбавила мене відчуття достовірності історії.
Якщо розбирати книгу на окремі елементи: сюжет, підгрунття, проблематика, дослідження матеріалу, персонажі - то кожен окремий елемент - класний, але поміж цих цілком хороших елементів знаходяться деталі… а саме в них криється всім відомо хто.

Був ще один момент, коли я просто кричала на текст, вже в післямові авторка повторює тезу про те, що неможливо осягнути, як люди мовчки спостерігали за винищенням цілого народу, невже можна бути такими сліпими? Так от, діар міз Моніка, світ ніскілечки не змінився, і так само мовчки спостерігає, як знищуються цілі народи, з лиця Землі стираються міста, але цього разу вже в режимі реального часу.

В книзі «Інститут» Король жахів розповідає про заклад, захований серед лісу біля кордону з Канадою. Інститут цей займається тим, що відслідковує дітей зі здібностями до телепатії та телекінезу. В химерній установі відбуваються жахливі і моторошні речі та найпотворнішими в ній є люди… Та одного разу в Інститут доставляють хлопчика Люка, який обдарований не стільки телекінетичними здібностями, скільки надзвичайним інтелектом - чи вистачить йому розуму розіграти свою партію із керівництвом Інституту? Кінг вважає, що він має шанс.

Насправді це та книга, до сюжету якої у мене зовсім немає питань. Написаний «Інститут» дуже майстерно. І тут я кажу більше про письменництво автора, як про ремесло, а не талант. Всі події віднаходять своє логічне продовження, всі персонажі отримали свою порцію характеру й історії, сюжетних поворотів рівно стільки, скільки потрібно, щоб повірити в достовірність розповіді. Більше того частенько наздоганяє думка: «це ж цілком може відбуватись насправді».

«Інститут» моторошний не тими надприродними явищами, які описуються, а більше людською поведінкою. Це те, що я люблю в книгах Кінга - він досліджує людську природу, в даному випадку йдеться про те, на скільки далеко окремі люди можуть дійти в своєму прагненні «врятувати людство». Чи це просто гарне прикриття жадібності до влади і загравання з «божественним».

Я отримала цілковите й беззаперечне задоволення від цього тексту.

Якщо зібрати усі згадані в книзі фільми і влаштувати марафон з їх перегляду, то можна впасти в ванільно-рожеву кому. В цьому і перевага, і недолік цієї книги

Для мене читання ромкомів, це, як осінній перегляд «Gilmore Girls» - користі небагато, але завжди затишно, весело і легко. Ось така і ця книга — справжній відпочинок для мозку, що іноді теж потрібно.

Головна героїня Ліз — старшокласниця, веде запеклу боротьбу за паркомісце із сусідом Весом. Та одного разу вона сама поступається місцем однокласнику, щоб він допоміг Ліз зійтися з давнім коханим. І, хоч місцями сюжет розпадався, особливо на початку книги, це було безвідривне читання на всю ніч. За розвитком подій, вцілому було цікаво спостерігати, хоча все частіше я ловила себе на думці, що герої більше схожі на дорослих, а не школярів — такі вже вони … зрілі.

Мене дещо спантеличив переклад, ніби не відредагували після гугла, але загальної картинки це не зіпсували. В книзі багато згадок романтичних комедій моєї юності, а ще багато пісень, які я раджу слухати під час прочитання — це доповнює усю «кіношність» тексту. Після прочитання, одразу ж захотілося переглянути кілька старих фільмів.