В книзі «Інститут» Король жахів розповідає про заклад, захований серед лісу біля кордону з Канадою. Інститут цей займається тим, що відслідковує дітей зі здібностями до телепатії та телекінезу. В химерній установі відбуваються жахливі і моторошні речі та найпотворнішими в ній є люди… Та одного разу в Інститут доставляють хлопчика Люка, який обдарований не стільки телекінетичними здібностями, скільки надзвичайним інтелектом - чи вистачить йому розуму розіграти свою партію із керівництвом Інституту? Кінг вважає, що він має шанс.

Насправді це та книга, до сюжету якої у мене зовсім немає питань. Написаний «Інститут» дуже майстерно. І тут я кажу більше про письменництво автора, як про ремесло, а не талант. Всі події віднаходять своє логічне продовження, всі персонажі отримали свою порцію характеру й історії, сюжетних поворотів рівно стільки, скільки потрібно, щоб повірити в достовірність розповіді. Більше того частенько наздоганяє думка: «це ж цілком може відбуватись насправді».

«Інститут» моторошний не тими надприродними явищами, які описуються, а більше людською поведінкою. Це те, що я люблю в книгах Кінга - він досліджує людську природу, в даному випадку йдеться про те, на скільки далеко окремі люди можуть дійти в своєму прагненні «врятувати людство». Чи це просто гарне прикриття жадібності до влади і загравання з «божественним».

Я отримала цілковите й беззаперечне задоволення від цього тексту.

Якщо зібрати усі згадані в книзі фільми і влаштувати марафон з їх перегляду, то можна впасти в ванільно-рожеву кому. В цьому і перевага, і недолік цієї книги

Для мене читання ромкомів, це, як осінній перегляд «Gilmore Girls» - користі небагато, але завжди затишно, весело і легко. Ось така і ця книга — справжній відпочинок для мозку, що іноді теж потрібно.

Головна героїня Ліз — старшокласниця, веде запеклу боротьбу за паркомісце із сусідом Весом. Та одного разу вона сама поступається місцем однокласнику, щоб він допоміг Ліз зійтися з давнім коханим. І, хоч місцями сюжет розпадався, особливо на початку книги, це було безвідривне читання на всю ніч. За розвитком подій, вцілому було цікаво спостерігати, хоча все частіше я ловила себе на думці, що герої більше схожі на дорослих, а не школярів — такі вже вони … зрілі.

Мене дещо спантеличив переклад, ніби не відредагували після гугла, але загальної картинки це не зіпсували. В книзі багато згадок романтичних комедій моєї юності, а ще багато пісень, які я раджу слухати під час прочитання — це доповнює усю «кіношність» тексту. Після прочитання, одразу ж захотілося переглянути кілька старих фільмів.

Якщо ви шукаєте вишуканого розміреного читання для осінніх тужливих вечорів, то придивіться до цієї книги. «Доктор Серафікус», на перший погляд, може здатися книгою з тієї самої високої полиці, до якої не кожен може «дотягнутися», адже це інтелектуальний роман. Але його цілком можна читати, як модерністський любовний роман.
Віктор Домонтович написав текст-ребус про людину-загадку. Його головний герой, професор Василь Комаха — суцільний обʼєкт для дослідження. І з такою ж завзятістю, як Комаха досліджує слова, читачеві доводиться досліджувати емоції та дії, висувати та спростовувати теорії про самого професора.

Доктором Серафікусом знайомі називають Комаху за його відірваність від реальності, аскетизм у побуті і почуттях; вони називають його гомункулом за неспроможність покохати, адже навіть дітей він хоче завести без залучення жінки.

Домонтович так вміло грає напівтонами та натяками, що до кінця так і не вдається розгадати головного героя, його колишнього коханця чи нинішню кохану. Автор, хоч і по-доброму, але іронічно ставиться до свого персонажа, який не турбується про чистоту оселі чи може приїхати замість одного міста в інше, в той же час, його суперздатність — це дослідження та глибинний аналіз. Серафікус хоч і замкнений в собі та не знаходиться поза суспільним контекстом.

Не позбавлений текст і яскравої персонажки, емансипованої, рокової жінки. Вер — інтелектуалка, перекладачка і революціонерка, велика експериментаторка, в яку закохані безліч чоловіків. Вона кидає сама собі виклик закохати серафічного професора в себе. Щось в її поведінці нагадує мені Дейзі з роману Фіцджеральда «Великий Ґетсбі». І це таке неперевершене відображення історичних подій і нових догм, які охоплювали Київ в 20х роках минулого сторіччя.

Окремо хочу відзначити видання від Віват. Ця серія української класики не тільки естетично приваблива. Насамперед цінне воно тим, що надрукований оригінальний (початковий) текст, який написав Віктор Домонтович з прекрасною передмовою і примітками Вʼячеслава Левицького. Думаю, саме вони дозволили трішки краще зрозуміти книгу. Але я вже планую її перечитати ще раз.

Брати на руки чи не брати?
Годувати з пляшечки чи грудьми?
Класти в окреме ліжечко чи спати з дитиною?

Вперше ставши батьками, люди стикаються із такою кількістю часто суперечливих порад з догляду і виховання дітей, що голова йде обертом.

На щастя, психологія, педагогіка, медицина не стоять на місці, так само як і інші галузі. Тому користуватися порадами умовного доктора Спока (1908 р.н.) маючи в кишені мобільний телефон з камерою і віртуальним помічником - трішки дико.
Добре, що є книги, як ця, що допоможуть зрозуміти маля, його потреби, його поведінку чи вікові особливості доступною мовою.
Вся книга «Цілуйте мене міцно» пронизана щирою любовʼю, турботою і розумінням маленьких людей. Так саме маленьких людей, бо ж є персони, які вважають, що діти то якісь недолюди, тому вимагають дресури, постійних тренувань і суворих режимів сну, їжі та навіть випорожнень.
Треба зважати на час написання книги - 2003, 2009 роки, тому деякі ідеї автора вже вкорінилися, деякі виглядають достатньо старомодними. Але порада огортати дітей безумовною любовʼю і турботою не може застаріти, на мою думку.
Книга насичена не тільки науковими дослідженнями чи теоріями і їх спростуваннями, а також гумором, тому читається легко. Деякі тези Карлоса Гонсалеса видалися мені дуже маніпулятивними, коли йдеться про порівняння стосунків мами з дитиною і мами з татом, наприклад. Але цей прийом чудово витверезвляє і спонукає до аналізу власної поведінки.

«Цілуйте мене міцно» - моя щира рекомендація майбутнім батькам, а також батькам дітей, років до трьох. Якщо ви вже знайомі із теорією «привʼязаності», то можливо, багато із тез, викладених у книзі не будуть для вас новими. Але багато із принципів теорії привʼязаності Карло Гонсалес обґрунтовує дослідженнями або просто логічними поясненнями, базуючись на еволюційних особливостях розвитку людей (та й тварин також).
Цілуйте своїх дітей міцно.

Скільки сенсів можна вмістити на 100 сторінках тексту? Гемінґвей доводить, що все життя. «Старий і море» - це історія боротьби, історія самотності, історія ностальгії, історія циклічності життя.
Знаючи чим закінчиться ця історія, я не могла не дратуватися від тексту. Бо ж історія написана так майстерно, що здається ось-ось і старому вдасться побороти стихію і нарешті дістати трішечки благополуччя. Та хто ж заплатить за скелет рибини? А виходить, що хлопчик, подорослішав і став опорою для чоловіка, який постарішав.
Насправді, я обрала не найкращий час для перечитування цієї книги, вона дуже сумна, незважаючи на всі ті натяки Гемінґвея, що боротьба не марна.
«Людину можна знищити, але її неможливо перемогти».