кілька років поспіль я відкладала "Острів проклятих" на осінь — бо ж похмурій історії потрібен відповідний настрій. хотілося читати її, загорнувшись у ковдру, а обов'язковою умовою мали б бути важке сіре небо і дощ. оскільки цього травня весна не тішить нас теплом, а два дні поспіль дощило, я вирішила, що чекати на осінь не варто і можна насолодитися класною книгою в майже таких умовах. не прогадала!

ще зазначу, що колись вже дивилася екранізацію, але маю зізнатися, що було це так давно, а я маю таку коротку пам'ять, що на момент читання тримала в голову лише атмосферу. тож факт знайомства з сюжетом аж ніяк не перешкодив мені насолодитися всім, що відбувалося в книзі.

сюжет крутиться довкола двох маршалів, які прибувають на острів-психлікарню, щоби розслідувати зникнення небезпечної пацієнтки. і з перших сторінок виникає дивне відчуття: щось не так. власне, я дійсно погано пам'ятала, чим все закінчиться, але точно пам'ятала, що чим далі в сюжет занурюватися, тим більш напруженим і більш нелогічним все ставатиме. і дійсно, кожна подальша сцена - як кадр зі сну, де все виглядає логічно, поки не зупинишся і не подумаєш: а чи справді це має сенс?

власне, Лігейн дуже круто грається з напругою, майстерно керує фокусом уваги: змушує сумніватися у всьому, включно з головним героєм. параноїдальна атмосфера, певна клаустрофобність простору, нестача інформації й натяки на щось більше — усе це тримає до останньої сторінки.

особливо вразила конструкція тексту. тут усе працює на ідею — і діалоги, і флешбеки, і навіть сни. жоден елемент не випадковий, усе зібране докупи, щоби в потрібний момент увімкнути перемикач і показати справжнє обличчя історії. мені сподобалось, що фінал водночас шокуючий і логічний — коли доходиш до нього, розумієш, що автор не брехав, просто ховав частину пазлу.

на поверхні це детектив і психологічний трилер, але глибше — це книга про те, як психіка захищається від травми. про провину, яка роз’їдає. про те, наскільки ми готові витісняти реальність, аби не зламатися.

це той випадок, коли хочеться перечитати книгу, знаючи розв'язку — щоби зібрати всі натяки й деталі, які проґавила. і водночас це одна з тих історій, яка надовго залишає післясмак. о, а ще тут доволі реалістичні описи нападів мігрені, кажу як людина, яка з цим живе 😅

висновок: рада, що не стала ще один рік відкладати до осені і нарешті познайомилася з першоджерелом, а згодом і передивлюся екранізацію. думаю, сприйму її геть по-іншому, ніж при першому перегляді. але книга в будь-якому разі ван лав 💛

мала надію, що "Дикі дівчата" стануть для мене відкриттям, адже на початку року я читала "Дім Голлоу" [також боді-горрор] і він мені дуже зайшов.

тут не могли не заінтригувати і обкладинка, і опис в анотації — мало б бути щось дивне і дуууже атмосферне. ізольований інтернат, загадкова хвороба, яка змінює дівчат на тілесному і ментальному рівні, і відчуття постійної небезпеки. люблю такі теми. і перші сторінки дійсно проковтнулися мною дуже швидко і з ентузіазмом, моторошна естетика острова почала огортати своїм вайбом, проте чим далі в ліс, тим менше в мене ставало того ентузіазму.

особисто для мене сюжет почав буксувати десь із середини. виникло відчуття, що сама історія не знає, куди рухатися. інтригуючі теми у книзі наче є, але вони ніяк не розгортаються, вигаданий світ не поглиблюється, матчастина не розкривається. загадковий вірус Токс так і лишається на рівні візуального елементу, але не має реального змісту або чіткого бекграунду. я не прошу від авторки повного роз’яснення [хоча було б добре, я люблю деталі], але тут усе занадто туманно, ніби Павер кинула гачки, але не збиралася витягати нічого на берег. світ виглядає цікавим, але його майже не розкривають. відчуття, ніби читаєш лише частину історії, без глибини і контексту.

і фінал... він просто обривається. без відповіді, без завершення. якщо це перша частина серії — добре, але наразі це виглядає як незавершена історія.

проте не можу сказати, що все було погано. ідея мені все одно подобається і я дійсно вірю, що на базі цього сюжету можна було створити щось потужне — щось, що залишає по собі дивний, неприємний, але важливий післясмак. а поки ж мені трохи шкода тих двох вечорів, які пройшли у намаганнях розгледіти в цій книзі щось справді вартісне.

власне, якщо сама ідея боді-горрорів вам заходить, або ще не читали цей жанр і бажаєте познайомитися, краще оберіть "Дім Голлоу" Крістал Сазерленд — він значно виразніший, цілісніший й емоційніший. а ще там атмосфера не тільки лякає, а й справді вражає.

затишний і світлий роман про бібліотеку і книжки 📚

«Остання бібліотека» розповідає про Джун — сором’язливу помічницю бібліотекаря, яка роками живе в тіні: після смерті мами майже не спілкується з людьми, ховається за полицями з книжками і не вірить, що здатна змінити щось у власному житті. але коли влада вирішує закрити бібліотеку, єдине місце, що для неї щось значить, Джун змушена нарешті визначитися — мовчати чи боротися.

ця історія не про героїчні вчинки, а про силу маленьких кроків. авторка тонко показує, як підтримка громади — особливо ексцентричних, але щирих відвідувачів бібліотеки — дійсно допомагає Джун подолати страх і нарешті стати активною учасницею свого життя 💪

на перший погляд, сюжет здається передбачуваним: самотня героїня, загроза втрати важливого місця, повільне відкриття себе. але в цьому й сила книги. багато читачів, особливо інтровертів і бібліотекарів, можуть упізнати себе в Джун, у її невпевненості й любові до книжок.

теми, які зачіпає роман, прості, але актуальні: важливість місць, де людям є куди прийти; роль культури і книжок у житті громади; другий шанс на нове життя. тут немає драми, але багато щирості, трохи британського гумору й теплі моменти, які хочеться підкреслити маркером ✨

я знайома з роботою бібліотеки не з чуток, і тому особливо ціную ту увагу, яку авторка приділяє проблемам таких місць. у книзі йдеться про звичайну ситуацію, коли бібліотека, як культурний центр громади, опиняється під загрозою закриття через відсутність фінансування і відсутність реальної підтримки. однак, коли я читала цей роман, згадався зовсім інший контекст — контекст нашої країни, де через війну, окупацію ворогом українських міст і сіл, знищення і пошкодження бібліотек, багато з них фактично закриваються. для нас, українців, це вже не просто сюжет, а реальна трагедія. і хоча проблеми бібліотеки в «Останній бібліотеці» здаються на фоні наших таких звичайними, мирними, це не применшує важливості тем, які порушуються: важливість доступу до інформації, збереження культури, підтримка спільноти.

ще одне, що варте уваги в книзі — це взаємодія Джун з іншими персонажами, які мають свої життєві проблеми. кожен з них приносить у її життя новий погляд, дає свої уроки. і це, мабуть, головне повідомлення роману: навіть якщо ви відчуваєте себе самотньо і безпорадно, завжди є можливість знайти підтримку, навіть у тих, з ким здається немає нічого спільного. Джун змінюється не в один момент, не після великої драми, а після цілої низки маленьких кроків і зустрічей.

серед плюсів роману варто зазначити атмосферу затишку. навіть у найважчі моменти бібліотека тут виглядає не лише як простір для збереження книг, а й як притулок для душі. це простір, де можна знайти себе, де слова мають силу, і навіть найбільший біль можна пережити, якщо розділити його з іншими. і хоч книга не сповнена динаміки, вона гарно передає відчуття часу і місця, не нагнітаючи емоцій, а просто дозволяючи героям поступово розкритися.

дещо нагадало романи Дженні Колган та "Славетне життя Ей-Джея Фікрі" - такі ж затишні і "книжкові" книги ☕📖

і ще бонус: у сюжеті згадується безліч відомих книжок, які стали важливими як для Джун, так і для читачів бібліотеки. це маленька радість для кожного книголюба - знаходити знайомі назви і ловити себе на думці: «о, я теж це читала!» 💛

мінус, який зіпсував враження — згадка російської літератури. шкода, що зарубіжні автори ніяк не можуть без неї обійтися.

чарівна й болюча історія про дівчинку, яка змушена рости в тіні сімейного насильства й таємниць, і поступово вчиться говорити про себе та світ навколо. книга поєднує тему травми з темою жіночої солідарності, зосереджується на наслідках мовчання і на силі, яку дає знання свого коріння 🌸

Еліс зростає в ізольованій сільській місцевості з батьком-тираном і матір’ю, що живе в постійному страху [нагадало "Велику глушину" Крістін Генни]. після трагедії її забирає бабуся Джун — власниця ферми з вирощування квітів, яка приховує власні болючі історії. відтоді Еліс живе серед жінок, які теж мають шрами — і фізичні, і емоційні. поступово вона дізнається про свою родину, але що більше відкривається правди, то складніше їй будувати стосунки з іншими людьми.

сюжет охоплює кілька десятиліть: від дитинства Еліс до дорослого життя, де вона робить власні помилки й повторює ті ж рольові моделі, що й її мати. авторка не романтизує травму, навпаки, показує, як досвід насильства впливає на вибір партнерів, сприйняття себе, здатність довіряти 💔 одна з важливих тем — це переривання кола насильства. роман підводить до того, що зцілення можливе, але не через забуття, а через чесність і прийняття.

ще одна сюжетна лінія - це мова квітів. кожен розділ має свою рослину, яка символічно відображає стан героїні. іноді це виглядає трохи декоративно, але в цілому ця метафорика підтримує загальний настрій книги. флористика тут не просто фон, а спосіб говорити про емоції, які Еліс довго не може озвучити.

важливу роль у романі відіграють жіночі спільноти. ферма бабусі — майже притулок для жінок, які втекли з небезпечних стосунків авторка показує, як підтримка інших жінок може стати порятунком, але не завжди, адже іноді допомога теж може бути нав’язливою або некоректною.

щодо мови роману, то вона доволі поетична, але не переобтяжена. австралійські ландшафти відіграють майже окрему роль — тут і море, і пустеля, і пекуча спека континенту. часом текст здавався мені трохи розтягнутим, особливо в середині книги, але загалом темп відповідає історії, адже це не драма з швидким розвитком, а повільне розгортання болю і відновлення. мені особисто книга сподобалася, та й екранізація доповнила загальне враження 🎬

як не дивно, коли я читала цю книгу, згадувала і нещодавно прочитану "Шлях ріки", і "Велику глушину" Крістін Генни, і "Там, де співають раки" Делії Овенс, адже у всіх них є тема міжпоколіннєвої травми, наслідків аб’юзу, жіночого досвіду і самозцілення. і в усіх книгах сильні героїні, природа як фон і терапія, таємниці. тож сміливо можна братися за цю книгу, якщо вищезгадані твори вам зайшли. до того ж тут абсолютно неймовірне оформлення, респект видавництву за таку гарну подачу історії ❤️

історія, яку легко уявити, бо таких було чимало — і в реальному житті, і в літературі. "Шлях ріки" - роман дорослішання з типовим на перший погляд сюжетом: юна дівчина зустрічає хлопця, через якого її життя змінюється. але сила цієї книги не в подієвій насиченості, а в тому, як авторка працює з темами — мовчання, втрати, стигми, внутрішньої сили.

Вікторія Неш живе на фермі з чоловіками своєї родини. мати загинула, дівчина змалку змушена бути “зручною” і передбачуваною. у 17 вона знайомиться з Вілсоном — індіанцем, який приїхав у містечко, де “чужих” не приймають. зв’язок між ними короткий, але надто важливий: він запускає ланцюг подій, які змінюють життя Вікторії, і врешті — формують її як людину.

сюжетна канва доволі проста: заборонене кохання, вагітність, втеча, самотність, спроба вижити. але роман не про “мелодраму”. він про відсутність вибору. про те, як суспільство і родина можуть придушити людину, яка не вписується в зручну картинку. про жінку, яка десятиліттями змушена мовчати і витісняти свою історію.

найцікавіше тут - це поступова трансформація героїні. Вікторія не стає рішучою одразу. вона живе з травмою, не озвучуючи її, адаптується, мовчить, приймає. і лише через багато років повертається до того, що сталося, і намагається вперше назвати все своїми іменами. авторка показує, як час не лікує, якщо нічого не прожито й не проговорено.

тема расизму в романі є, але вона більше фонова — Вілсон не отримує глибокого розкриття, він радше уособлення “забороненого” кохання. натомість добре прописана психологія Вікторії, її сором, страх, бажання бути визнаною. ще один сильний пласт — це тема материнства і втрати, але без спойлерів. скажу лише, що авторка змогла передати складність цих емоцій стримано й не спекулятивно.

мова роману проста, іноді навіть надто лаконічна, але є деталі, що запам’ятовуються — як от постійні згадки про персики 🍑, що ніби символізують і дім, і жіночність, і втрати. атмосфера штату колорадо відчувається напрочуд добре: пейзажі, природа, сезонність справді працюють на загальну картину. водночас деякі розділи могли б бути коротшими, бо місцями історія розтягується.

це не динамічна книга, і не для тих, хто шукає яскравих сюжетних поворотів. вона для читача, якому важлива тема жінки в системі, її мовчазного болю, повільного зцілення і самостійності. роман насправді трохи нагадує саму ріку з назви — не швидкий, але той, що вперто прокладає собі шлях.

читати рекомендую, якщо вам близькі історії про внутрішню витримку, про травму без істерики, і про жінок, які навчаються бути самими собою навіть тоді, коли це нікому не зручно. дійсно схоже на "Там, де співають раки" Делії Овенс і книги Крістін Генни, тому якщо ці авторки вам заходять, то й ця книга залишиться в серці ❤️