"мертві навчають живих".

похмура осіння Шотландія XIX століття. над Едінбургом низько нависають свинцеві хмари, а вузькі бруковані вулиці наповнюють запахи: гіркий дим димарів, пріла волога листя і ледь відчутний залізний присмак крові і формаліну, що доноситься з анатомічного товариства. старовинні кладовища огортає туман, і під нічним небом шурхіт лопат нагадує, що "воскресителі" знову шукають тіла медичних досліджень. а ще тут зникають люди — переважно бідняки, які або не повертаються зовсім, або з'являються понівеченими з уривчастими дивними спогадами. саме тут розгортається історія Гейзел Сіннет — аристократки, яка прагне стати хірургом.

сюжет справді інтригує - медичні експерименти, детективна складова, глибина соціальних тем від класової нерівності до моральних дилем розвитку медицини та боротьба жінок за професійне визнання. часом я навіть забувала, що героїні за сюжетом всього 17 років - сильна і незалежна, вона викликає симпатію завдяки своїй наполегливості і щирості. Джек Каррер тут є яскравим образом демонстрації соціальної нерівності - герой із самих низів, без зв'язків, грошей і будь-якої надії на тепле і комфортне майбутнє. він готовий братися за будь-яку роботу, аби заробити на кусень хліба, тож моральні дилеми щодо заробітку на трупах його не бентежать.

найбільше мені імпонувало, що в книзі романтична складова не домінує. тут романтика є лише штрихом до основного сюжету [мінімум романтики в романтичній книгі - це моє ✨]. насамперед, це історія про любов до своєї справи, до покликання. втім, у фіналі любителі романтики отримають свою порцію яскравих, навіть трохи пафосних цитат про кохання.

загалом це історія про боротьбу за мрію, яка вимагає ризику, але приносить найбільшу винагороду. однак фантастичний елемент наприкінці трохи зіпсував враження. Шварц так майстерно зобразила атмосферу реалістичного історичного роману, що алхімічне зілля здалося зайвим, хоча з іншого боку, це додало натяк на продовження. історія затягує настільки, що я прочитала її за вихідні, хоча могла б і швидше, якби не хатні справи. дуже раджу книгу до читання саме восени, адже в сюжеті події відбуваються у листопаді-грудні і це додає своєї атмосфери 🍂

"мова – такий самий ресурс, як золото чи срібло. люди воюють і помирають за граматики".

я очікувала нудного і повільного читання, але була приємно здивована❤️‍🔥 «Вавилон» виявився дуже сильною історією з потужними змістами, які не можуть не відгукнутися українцям, адже тема імперської пригнобленості знайома нам не гірше за згадані в романі Китай чи Індію. це дійсно глибокий роман, який розкриває дуже багато важливих і болючих тем, які, на жаль, все ще актуальні і зараз: імперіалізм, експлуатація ресурсів колоній, дискримінація і расизм, класова і гендерна нерівність, проблема належності та національної ідентифікації і, звісно ж, мовне питання.

альтернативна історія, Англії ХІХ століття. сюжет зосереджений навколо Робіна Свіфта, сироти з Кантону, якого забирає до Британії професор Ловелл, аби хлопчик міг потрапити до найпрестижнішого у світі Королівського інституту перекладу – Вавилону. тут навчають не просто перекладу, а магії, створеної через словесні пари на срібних зливках. чим краще розуміння етимології, тим сильніша магія. саме завдяки цим зливкам Британія процвітає – буквально все тримається на цьому магічному сріблі від укріплення споруд до могутнього флоту і непереможної армії. саме тому перекладачі-носії мови такі цінні. саме тому такий цінний Робін.

і те, що починається як захопливе дарк-академі навчання перекладачів-чарівників, перетворюється на глобальне протистояння імперії з інтригами, змовами, підпільними організаціями і, зрештою, революційним опором.

мені сподобалося, як авторка змалювала різні погляди серед четвірки головних героїв. примітно, що з них троє є представниками колоній і лише одна – корінна представниця Британської імперії. було цікаво спостерігати, як вони обстоюють свої погляди на політику імперії, їх мотивації, їх думки. до чого, зрештою, призвела їх дружба і хто з якими переконаннями залишився?

фінал залишає по собі сильне відчуття зневіри, проте якби він був інакшим, виглядав би дуже нереалістично. однозначно рекомендую для неспішного осіннього читання в похмуру погоду, озброюйтеся стікерами, відкрийтеся книзі не тільки як фентезі-історії, а як дзеркалу нашого сьогодення, тоді вона надовго залишиться в серці ❤️‍🩹🍂

💬 "боліло заздалегідь, найгіршим розривним болем, від знання, що тебе більше не буде, а всесвіт усе одно йтиме далі своїм трибом, неушкоджений і неспинний".

маю зазначити, що мені страшенно подобається Стівен Кінг без містики - "Біллі Саммерс", "Мізері" і от тепер "Довга хода". у цьому антиутопічному світі Кінг зображає жорсткий конкурс на витривалість — марафон, де хлопці змушені йти без зупинки під загрозою смерті. кожен із них йде заради якоїсь своєї мети — фінансової винагороди чи визнання. але по дорозі вони стикаються із власними страхами, внутрішніми демонами та абсурдністю подібної "гри".

спочатку я чекала, описів світу, але Кінг пішов від зворотного і вирішив взагалі нічого про нього не казати. він не надає інформації ані про політичний устрій, ані про історію або причини появи такої жорстокої "гри". ми не знаємо, що привело до цієї традиції, хто організовує ходу і навіщо. фокус тримається винятково на хлопцях, які беруть у ній участь, і на їхній боротьбі. і це вау.

атмосфера книги дуже гнітюча і напружена — фізично відчуваєш втомлені кроки і жах, що стоїть за кожним із них. нависає постійне очікування смерті, і навіть незначні діалоги між персонажами вносять ще більше напруги.

історія змушує відчувати безліч емоцій — від співчуття до обурення. автор тонко грає з людськими інстинктами, показуючи, як фізичне та психологічне виснаження перетворюють учасників на тінь самих себе: якщо на початку хлопці бадьоро діляться мріями, то ближче до фіналу героїв охоплює ледь не божевілля. думаю, що в багатьох відгуках вже відмічали (бо це одна з очевидних метафор), що "Довга хода" - наче алюзія на життєвий шлях, де кожен крок — це боротьба з викликами та труднощами, які життя ставить перед нами. і Кінг зайвий раз нагадує, що в гонитві за метою ми часто втрачаємо щось важливе — іноді навіть себе.

"Довга хода" ламає уявлення про звичайний роман жахів і змушує замислитися над глибшими питаннями: якою ціною ми готові платити за амбіції? у певний момент під час читання виникає питання: чи є взагалі в учасників вибір? не знаю, як до цього твору ставляться справжні фанати Короля, але я покайфувала від читання попри всю важкість тем і підтексту, тож якщо хочете почитати щось з Кінга за вечір-два і щоб без монстрів у подобі монстрів - "Довга хода" підійде для цього якнайкраще.

Ох і люблю я Кінга, в якому немає містики!

Всі фанати Короля Жахів після цієї фрази мають влаштувати колективний напад на мене 😅 Але факт залишається фактом - спочатку "Мізері" без жодних домішок містицизму, тепер кримінальний "Біллі Саммерс" безцеремонно крадуть мою увагу і прихильність.

Передісторія: вперше я купила цю книгу на збір для військових і почала крадькома читати, стоячи в черзі на пошту. Під час затяжної повітряної тривоги часу було достатньо, щоб зрозуміти - я таки хочу дочитати цю історію. Проте книгу відправила наступного дня, але вже була на гачку, тож не втрималася. І, бінго, попри відсутність канонічної для Кінга паранормальності і, на перший погляд, прогнозованого сюжету, дідо таки зміг мене здивувати!

Книгу умовно можна поділити на дві частини і вони суттєво відрізняються одна від одної. Колишній військовий, а нині кілер-що-хоче-піти-на-пенсію Біллі Саммерс спокушається останньою справою. Його ціль цілком підпадає під моральні принципи найманого вбивці "відправляти у засвіти лише поганців", тож ми проживемо трохи нудні, але доволі реалістично описані місяці підготовки до часу Х.

Що цікаво - саме тут автор знову застосував фінт вухами ще з "Мізері" і подарував нам історію в історії, адже Біллі живе під маскою письменника (несподівано, чи не так? 😆) і заради ще більшої реалістичності справді пише книгу. На сторінки лягає його дитинство та війна в Іраку, тож герой наповну розкривається перед читачем, оголюючи власні спогади, біль і психологічні травми.

І ось стається те, заради чого всі ми тут сьогодні зібралися. Але попереду половина книги, тож виникає питання - що далі? Що Кінг ще міг вигадати, адже справу зроблено! Але тільки в цій другій частині сторінки почали перегортатися з шаленою швидкістю, а градус довіри і співчуття до героїв (бо тепер Біллі не сам) тільки зростає.

Гостосоціальні теми, клубок інтриг кримінального світу і абсолютно щирі платонічні почуття - ой, скільки всього тут буде! Навіть примара славнозвісного Оверлуку і химерна картина на згадку звідти. В "Мізері", до речі, автор теж кидав пасхалки на "Сяйво", але тут вони куди виразніші.

Небезпечно бути письменником...

Останнім часом в моєму book-list'i побільшало книг про цю прекрасну професію. Спочатку Мюссо, тепер Кінг. І всюди бідні письменники ледь вивозять 🙈

Уявіть, ви - Пол Шелдон, який тільки-но закінчив нібито останню книгу про найненависнішу свою героїню. Ейфорія > Алкоголь > Автомобільна аварія. Тільки прокидаєтеся ви з поламаними ногами не в лікарні, а в будинку такої собі Енні Вілкс - колишньої медсестри і за сумісництвом найпалкішої вашої шанувальниці. Ба більше - найпалкішої шанувальниці тієї самої ненависної вам героїні Мізері, яку ви в останньому романі вбили. Як зазвичай відданий читач реагує на вбивство своїх улюблених персонажів? Трохи засмучується. Але якщо читач - справжня маніячка?

Книга просякнута болем в усіх розуміннях. Тут немає містики, але потенційна реальність подій лякає куди більше за потойбічних монстрів. І Кінг зайвий раз доводить - немає більшого зла на землі, ніж люди. І немає такого жаху, на який люди не здатні.

Енні стає доглядальницею і тюремником для Пола, його катом, його збоченою музою. І хай події розгортаються лише в двох кімнатах будинку і лише між двома людьми, напруга настільки шалена, що неможливо відірватися від книги. Моторошно, бридко, моментами хотілося заплющити очі, попити водички і трохи видихнути.

Не думаю, що був до Пола Шелдона книжковий персонаж, якому б я співпереживала ТАК сильно. Кінг майстерно прописує своїх героїв і їх емоції, ними буквально просочуєшся.

Цікавий факт - автор алегорично вплів в цю книгу частинку своєї біографії, тож "Мізері" сприймається по-особливому.

Потішила також згадка готелю "Оверлук" та прийом книги в книзі, адже крім історії Пола читач отримує ще одну - про ту саму ненависну Мізері.

Загалом дуже потужно передано письменницький вайб, метафоричні муки автора під час написання книги, стосунки з шанувальниками і залежність від музи. Після "Сяйва" я не кинулася читати всього Кінга, після "Мізері" таке бажання ні-ні, а все ж промайнуло.