Я не читаю ромкоми.

Майже ніколи.

Зазвичай вони здаються мені однотипними, нудними і занадто передбачуваними, натомість куди краще сприймаються у вигляді фільму на один вечір - подивився і забув.

То чому ж, спитаєте ви, я взялася читати цей жанр, якщо він зовсім не мій? І що саме в книзі такого, що вона мені... сподобалася?

Відповідаючи на перше питання - мене завжди цікавила тема жінок у STEM, в якому б жанрі вона не подавалася. Якщо в сюжеті героїня буде виборювати своє право бути в науці на рівні з чоловіками, я готова читати навіть романтику.

Відповідаючи на друге питання - не знаю, як Алі Гейзелвуд це зробила. Насправді книга має досить передбачуваний троп "фальшивих стосунків", які згодом перетворяться на справжні, отже про фінал можна здогадатися ледь не з першої сторінки. Але ж який потішний, милий, місцями дуже гарячий був цей шлях до геппі-енду!

Авторка пише легко і захопливо, сюжет не провисає, діалоги кумедні, а ситуації може іноді й дурнуваті, але ж все одно смішні. І ніби розумієш, що героїня часом викликає фейспалм, а вмінню героя залишатися незворушним навіть в найтупіших моментах позаздрить цілий кам'яновугільний басейн, проте все одно слідкуєш за їх взаємодією і ловиш себе на думці, що починаєш за них вболівати.

Завдяки динамічній подачі, актуальній темі та особисто мені цікавій підтемі [на хвилиночку, головна героїні досліджує рак підшлункової залози і методи його виявлення на ранніх стадіях], я отримала суцільне задоволення від читання. Книжка не була для мене пустою, це не просто історія про стосунки, проте щось трошки більше.

І, звичайно ж, це прекрасний спосіб втекти від бентежної реальності: мандрувати лабораторіями відомих університетів, стояти на порозі наукових відкриттів, пити гарбузові напої [десь робить "фе" один Адам] в затишній кав'ярні, потроху пізнавати іншу людину, впасти в романтику [десь робить «фе» моє внутрішнє я].

Хто б міг подумати, що після прочитання цього ромкому я піду замовляти другу книгу Гейзелвуд? От і я не могла, але ж замовлення вже є 😅

"Я першою здогадалася, що щось трапилось, адже того ранку о 2:55 усі привиди міста позирали на північний схід - туди, де стояв будинок Масрелла. Глипали на вулицях і на подвір'ях, визирали з вікон і тинялися тротуарами. Зупинялися. Поверталися. Витріщалися. Мама завжди казала мені бути уважною, коли привиди на щось реагують".

Її звуть Зора Новак і в своєму житті вона бачила деяке лайно.

Зникла у лісі мати, батько-аферист, бідненький трейлер на самому краю міста замість будинку. Та й це ще не все, адже Зора бачить привидів і з притаманною їй хвацькістю і різкістю полює на полум'ярів - таких собі демонів вогню, що можуть вселятися в людські тіла. Саме тому першою опиняється на місці пожеж, через що зажила дурної слави палійки.

Важко рятувати місто, з якого тебе б залюбки викинули, але Зора не може інакше, тому навіть попри зневагу суспільства йде на жертви в цій боротьбі з демонами.

Книжка дійсно сподобається шанувальникам містики і динаміки, не дарма на обкладинці згадуються "Дивні дива" і "Баффі", адже пригоди за своїм полум'яним градусом ніяк не поступаються цим крутим серіалам. А ще в пам'яті неодмінно спливе "Надприродне", коли мова зайде про машину головної героїні, і дядечко Кінг, бо на нього авторка теж накидала пасхалок 🤡

Сюжет має яскраві детективні нотки, таємниць тут справді хоч греблю гати: куди зникла мати Зори і чи жива вона, чому полум'ярі так полюбили Аддамсвілл, як Зора пов'язана з одним зі найнебезпечніших з них і до чого тут Грімшоу-Гаус?

До речі, в книзі є не тільки мініатюри із зображенням героїв, а й карта міста для кращої візуалізації, що дуже допомагає, коли в тексті вигулькує та чи інша назва локації.

Не скажу, що я закохалася в персонажів, але вони підкорювали мене своєю реалістичністю, гумором і справжнім контрастом, адже всі герої дуже самобутні. Про них не скажеш "картонні", навпаки - сповнені життя й енергії.

Книга читається надзвичайно легко і швидко, залишаючи після себе приємний післясмак пригод. А фінальний епізод змусив оченята трохи вилізти на лоба, бо після останньої фрази напрошується як мінімум друга частина історії. Не знаю, чи є продовження, проте бажання його прочитати нині зашкалює 🔥

Драйвове техно-фентезі в китайському антуражі замовляли?

«Залізна вдова» стала для мене приємним відкриттям, хоч вона й не позбавлена характерних для young adult-літератури пафосу, дещиці мерісьюшності та дещо спрощеного розкриття теми фемінізму. Але це було справді дуже й дуже динамічно!

Подій в книзі так багато, що тільки й встигаєш слідкувати за неймовірно стрімким розвитком сюжету, сторінки летять, наче дивишся захопливий серіал, і банально не вистачає часу, щоб прискіпливо аналізувати чи звертати особливу увагу на мінуси. Можливо, дії героїв не завжди логічні і в іншому випадку я б тисячу разів закотила очі і пробила рукою чоло… Але!

Агресивно-пробивна героїня Ву Дзетянь захоплює всю увагу, адже буде боротися із патріархальною системою проти сексизму й за визнання жінок-конкубін рівними чоловікам-пілотам, що вдвох керують величезним роботом-воїном в боротьбі з космічними загарбниками. Китай тут постає дуже футуристичним, проте закоренілість традицій нікуди не поділася навіть у далекому-далекому майбутньому. Дівчата все ще створені для кухні і насолоди чоловіків (ну і щоб героїчно померти в першому ж бою, бо їх енергія начебто слабша), все ще існує традиція бинтування ніг (до речі, головну героїню не оминув цей болючий жах), між жінками все ще відсутня солідарність. І Дзетянь це неймовірно бісить! Її старша сестра загинула в кріслі однієї з бойових хризалід, бо вона була лише жінкою, з якої пілот-чоловік черпав енергію, тож Дзетянь живе думкою про помсту.

«Можливо, якби все склалося інакше, я могла б до цього звикнути. Бути заколисаною в його теплі і сяєві. Бути плеканою. Бути коханою.
Але я не вірю в кохання. Кохання мене не порятує.
Я обираю помсту».

Саме помста приведе її до лав армії, де героїня не тільки виконає свою люту мрію, а й дізнається таємниці Їнь та Яну, що влада століттями приховує від населення.

«Чоловіки так прагнуть наших тіл і так бояться нашого духу».

Проте, розкриваючи тему фемінізму, Сіжань Джей Джао робить це досить поверхнєво, не заглиблюючись і не вдаючись в деталі. Але я й не очікувала глибоких роздумів у цьому жанрі, тож пробачаю авторам свідомий недогляд. Автори також зачіпають тему соціальної нерівності (власне, куди ж без неї, бо в будь-які часи якщо у тебе є гроші – то ти керуєш світом), зокрема досить злободенною стала наступна цитата: «Можна цілковито розв’язати свої проблеми, просто закинувши грошви. А якщо не вдалося, то це просто означає, буцімто вам забракло коштів для розв’язання цієї конкретної проблеми».

Звичайно ж, не могли не заінтригувати нестандартні стосунки – поліаморія – це щось новеньке у фентезі. Але у мене чомусь не виникло питань, бо герої дивним чином підходять одне одному і гармонійно доповнюють одне одного. Дійсно, «трикутник – це ж найстабільніша фігура».

Фінал книги, звичайно, здивував. У мене з’являлися певні сумніви щодо війни людства з прибульцями, власне, автори розкидали по тексту невеличкі пасхалки, тож хто їх помітив, той наприкінці книги здивувався НЕ АЖ ТАК СИЛЬНО. Я наче й помітила, але думка «йой, точно! Раніше ж була ця фраза!» прийшла до мене вже у фіналі. Тож не можу не чекати на продовження, бо дуже вже інтригуюче завершилася перша книга.

До речі, кому важко буде візуалізувати всі ці хризаліди, хундуни і бої, можна згадати про фільм «Трансформери» і «Тихоокеанський рубіж», вони дуже круто допомагають уявити картинку.

- Ну і як, цікаво?
- Нєа.
- А чого тоді читаєш?

Десь такий діалог стався у мене з татом, коли я застрягла на сотій з хвостиком сторінці детективу з присмаком фантастики від Стюарта Тертона. Тоді вже було ясно, про що я читаю, навіщо Ейден Бішоп потрапив у таємничий маєток Блекгіт, як змінює подоби і проживає один і той самий день у різних ролях, щоб знайти клятого вбивцю Евелін Гардкасл. Знайти або почати цикл наново і цілу безкінечність провести в цій часовій тюрмі.

8 днів. 8 подоб. Замкнене коло і зациклена часова петля, допоки ім'я вбивці не буде названо. Зав'язка була настільки інтригуючою, що початок книги я проковтнула буквально за день. А далі...

Дивина...

З цією книгою ми билися, адже спочатку вона затягла мене, потім кинула, ставши напрочуд нудною, а потім...

Десь після 200-250 сторінки (а я ж майже кинула читати!) розслідування пана Бішопа почало розгортатися так стрімко, що неможливо було не вигадувати власних теорій. Скелети посипалися з усіх шаф, таємниці полізли з кожної кишені. Всі гості Блекгіту, що приїхали на бал з досить дивного приводу, почали розкриватися і майже всі підпали під підозру. У Ейдена голова йшла обертом і у мене також, адже навіть тимчасові союзники в особі Анни і дивного Морового Лікаря (а чи можна вважати його союзником?) могли тільки зменшити шанси на успіх. В якийсь момент я перестала довіряти "друзям" і просто пішла за хлібними крихтами, дивуючись, як складаються події. Мотив змагання, постійна смертельна небезпека, стрибки між подобами та поступове розкриття особи самого Ейдена спонукають перегортати сторінки швидше.

Фінал став несподіванкою. Направду я могла назвати вбивцею кого-завгодно, але щоб усе повернулося ТАК! 🔥

Не жалкую, що не кинула і дочитала.

Звичайно, в книзі багато недомовленостей і нелогічностей, але їх помічати немає часу, допоки читаєш. А після краще просто не аналізувати, бо захочеться посварити автора, а нащо собі псувати настрій? Тож просто насолоджуйтесь розслідуванням і особливою атмосферою загублених у часі таємниць.

Я завжди захоплювалася грецькими міфами, але деякі з них набагато популярніші за інші, як, наприклад, міф про Аїда і Персефону, Орфея й Еврідіку, нитку Аріадни чи Ахіллесову п’яту. Але є історії, які ще не розтиражовані популярною культурою за допомогою фільмів, серіалів, коміксів тощо. Історія про чарівницю Цирцею саме така, проте Меделін Міллер виправила цю несправедливість.

Пам’ятаю цю богиню з «Одіссеї», але розповідь від її імені, почуття і переживання Цирцеї - це куди цікавіше епізодичної ролі в чиїхось пригодах.

Отже, маємо доньку сонячного Геліоса, яка з усіх його дітей нібито зовсім ніяка. Мати її не любить, батько великої долі не пророчить, брати і сестри сміються з неї і взагалі - дівчина завжди сама по собі. Але вже з дитинства мислить інакше, на світ дивиться не так, як її численні дядьки й тітки. І, зрештою, виявляється не звичайнісінькою наядою, а справжньою чарівницею. Тільки їй би мовчати про свої здібності, як брат та сестра, тоді б нічого лихого не трапилося, але ж...

Пам’ятаєте морського бога Главка? А чудовисько Скіллу? Через них, а також власну чесність наша героїня й опиниться на острові Еея, замкнена у прекрасній тюрмі навічно. Проте це історія не про вигнання - бо під час нього чарівниця Цирцея аж ніяк не відчуває себе запротореною у в’язницю. Саме на власному острові вона стане справжньою могутньою чарівницею, жорстокою спокусницею, буде боротися проти демонів чужих (а до неї багато відомих і не дуже гостей припливе) та демонів власних. Дедал, Ікар, Мінос та Мінотавр, Медея та Аріадна, Тесей та Яссон... І, звичайно, Одіссей та Пенелопа, які обидва з’являться в цьому неперевершеному творі. Так багато подій на невеличкій кількості сторінок, так багато думок, переживань, емоцій.

Цирцея зрештою постає не просто злою німфою, ми бачимо всі причини й наслідки, кожне її рішення не з’явилося незвідки. Я захоплювалася цією жінкою всю книгу, її внутрішньою силою та здатністю протистояти всьому світові заради кохання та свободи. А її любов до сина і те, на що головна героїня здатна заради його безпеки - це неймовірно. Протистояти всьому світові, найсильнішим і наймудрішим богам!

Авторка змогла цікаво продемонструвати багатогранну Цирцею в декількох ролях, які притаманні всім жінках протягом життя. І цей калейдоскоп облич і ролей надзвичайно гармонійно виглядає, історія здається абсолютно повною та довершеною, поринути в яку було справжнім задоволенням!

Я почала знайомство з «Квартирою на двох» із серіалу, бо так вже вийшло, що душа моя лежить до споживання жанру ромкомів виключно у якості фільмів/серіалів. Та й після трейлеру бажання саме дивитися зросло вдвічі, адже вибір акторів і їх взаємодія на екрані потішили й заінтригували.

Проте серіал надихнув поринути в цю не таку вже й звичну для романтичних комедій історію через книгу. Тут не буде типових охів-вздохів, залипань на торсах/руках і на чому там зазвичай залипають томні героїні, не буде гарячих сцен 18+, які в мене викликають лише фейспалм. Проте буде вихід із аб’юзивних стосунків, прийняття себе, розуміння ситуації і бажання рухатися далі попри звичку. Буде торжество справедливості та повернення доброго імені (брат головного героя – ван лав!); буде пошук втраченої можливості для людини, яка цього максимально заслуговує.

Тіффі і Леон – справжні соулмейти, які мали зустрітися і нарешті зробити один одного щасливими. Проте в дуже неординарний спосіб – через ліжко! І це зовсім не те, про що ви подумали. Після розриву з хлопцем і повернення йому боргу у Тіффі геть немає грошей на житло. А Леону дуже потрібні гроші на адвоката для брата, та й в госпісі він працює переважно вночі, тож здати квартиру на нічну пору здається йому єдиним правильним рішенням. Для Тіффі це прекрасна можливість, адже вона працює вдень, із сусідом зустрічатися не буде, а оренда нарешті задовольняє її гаманець.

Вони не мали зустрітися, але ж ніхто не заважає їм спілкуватися, правда? Десятки записок, що розклеєні всіма поверхнями меблів; обмін смаколиками; психологічна підтримка і зав’язка дружби – он як розпочинаються справжні здорові стосунки.

Що цікаво – персонажі максимально полярні: гучна екстровертка Тіффі, що полюбляє яскравий одяг, багатослівність, прояв емоцій та багато речей навколо й інтроверт Леон, який виважено ставиться до усього, не ділиться переживаннями, мислить раціонально і звик до мінімалізму. В «Квартирі на двох» протилежності не тільки притягуються, а й стають вирішенням проблем одне одного. А ще мені дуже сподобалося, як авторка показала різницю характерів персонажів через розділи від їх осіб. Оповідь від Тіффі максимально насичена діями, думками, переживаннями, текст ллється і на вигляд має цілком звичайну побудову художнього твору. А от розділи від Леона кардинально інші – це наче читати п’єсу чи діалоги в месенджері між ним і його співбесідником, у яких лише найголовніше, немає місця зайвим рухам і емоціям. Спочатку це збивало з пантелику, але згодом прийшло розуміння, чому структура тексту так відрізняється. Дуже крута фішка!

Загалом, ця книга стала наче теплий пледик, що огорнув і створив затишок, тепло і відчуття повного комфорту. Дуже мила, дотепна історія з великою кількістю правильних сенсів і розкриттям непростих питань. Екранізація цікаво візуалізувала книжку, в деяких деталях сюжет розходився, але загалом залишився в рамках книги. І навіть не можу сказати, що щось мені сподобалося більше, адже це той випадок, коли екранізація дійсно вдала, а книга натомість відкриє такі цікаві родзинки, які не з’явилися на екрані. Тож сміливо раджу обидва варіанти «Квартири», заселяємося!

Книга, яка мене нажахала.

Раніше я тільки чула/читала про Альцгеймер, розуміючи, що це за хвороба, проте лише як сторонній глядач. Книга ж Емми Хілі дозволяє буквально потрапити в голову персонажки, що на цю хворобу хворіє. Відчути, як це, коли власний розум зраджує, коли реальність стає плутаною, спогади втрачаються в режимі реального часу, ніби хтось постійно натискає DELETE на уявній клавіатурі.

Мод 82 і вона не пам’ятає, як хвилину тому прийшла доглядальниця, не пам’ятає, за чим йде у магазин чи куди поділася її подруга. Згадується старий інтернетівський жарт: «Гарна хвороба – склероз – кожного дня новини». Але для Мод новини буквально кожну хвилину, адже вона забуває майже все, що сталося мить тому. Проте пам’ять – дивна штука, вона несподівано підкидає спогади 70-тирічної давнини, переносячи жінку в її дитинство, коли зникла її старша сестра Сьюкі. І ці дві лінії цікавим чином перетинаються, адже, шукаючи нібито зниклу подругу, Мод подумки проходить шляхом пошуку сестри.

Для мене це був не стільки детектив (хоча ця лінія тут присутня і розкрита досить вправно) скільки важка соціальна проза про страшну хворобу. Про те, що відчуває людина, коли все її буття плутається, коли накриває безпорадність, адже неможливо відрізнити, що зі спогадів – сьогодні, а що – півстоліття тому. Авторці вдалося дуже добре передати ці епізодичні стрибки, адже героїня то перебуває думками в сьогоденні, то поринає в минуле, щоб знову випірнути в теперішньому і знову в ньому загубитися.

Часом я сама губилася в оповіді і це завдавало дискомфорту, бо втрачалася лінія оповідки. Разом з Мод, яка поринала в постійні повтори, я шукала ниточку, що приведе до логічного фіналу. А потім знову героїня впадала у спогади, прокручуючи деталі свого дитинства, знову й знову шукаючи Сьюкі, щоб знайти Елізабет. Мені здавалося, що так вона введе мене у стан божевілля, проте думка, що саме це переживають хворі на Альцгеймер, лякає найбільше.

Отже, читати було непросто, але тема для книги обрана однозначно цікава і подача дійсно майстерна. Не дарма книга відзначена стількома нагородами та ще й екранізована.

То куди ж зникла Елізабет? І чи зникала вона взагалі? Протягом оповіді здогадуєшся, якою саме буде кінцівка, але від передбачуваності менш цікаво не стає. Лише страшно, адже Мод все одно забуде розв’язку і знову повернеться до найголовнішого питання «Куди зникла Елізабет?»

"Я пишу це повідомлення для тебе.
Мій вороже.
Мій друже.
Ти вже повинен усе зрозуміти.
Ти програв"

Цитата, якою відкривається книга, особливо чіпляє. Може тому що в цей момент думаєш про наших ворогів? Вони вже знають. Вони програли.

Але це ліричний відступ, адже "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґеста" зовсім не про війну і не про сьогодення. Вона про час і вміння ним користуватися. Про людські амбіції, спробу пограти в богів і наслідки цих фатальних ігор.

"Мене звати Гаррі Оґест. Я народився в перший день нового, 1919 року на станції Бервік-апон-Твід, і я пам'ятаю...усе". Така оказія буде траплятися з Гаррі 15 разів, адже після кожної смерті він народжується знову в тому самому місці в тій самій родині в той самий час, пам'ятаючи попередні життя. І наново проживає все, сподіваючись спочатку збагнути - що з ним не так, а потім - що не так зі світом. Бо світ доходить кінця і ці чутки діти постійно передають старим людям, які помирають, щоб звістка дійшла через покоління до інших калачакра - своєрідних мандрівників у часі, членів клубу "Кронос".

Мене направду захопила ця історія з нальотом наукової фантастики, філософії і пригод. В ній достатньо і динаміки, і спокійних роздумів, а гострі дружньо-ворожі стосунки Гаррі і Вінсента чимось нагадали героїв книги/фільму "Престиж". Науки мені тут було дозовано (нема конкретики - нема проблем 😅), тож хай її наявність вас не лякає. Натомість шанувальників романтики може трохи засмутити відсутність яскравої любовної лінії, але і їй все ж знайдеться місце.

Загалом тема прискореного розвитку технологій і їх впливу на людство доволі актуальна, як і демонстрація божевілля однієї людини, здатної при можливості загубити тисячі життів. А ще тут з'явиться росія [так, мене теж покоробило], але є досить кльова цитата, яка описує реальність наших сусідів: "Втекти з росії було складно, і я розумів, що смерть - найпростіший вихід". Здається, сьогодні це тільки підтверджується.

Якщо ви шанувальник теми подорожей у часі, то книга точно зачепить, як зачепила мене. І точно посприяє роздумам, адже:

"Час завжди був проблемою в клубі "Кронос". Ми завжди мали його забагато і так і не навчилися це цінувати".

Полетіли?

У вас як з літаками? Немає аерофобії? Терористів у польоті не зустрічали? Хто ж вас знає, може серед нас є хтось з прихованим геном Брюса Вілліса чи Тома Круза 😅

Власне, пасажири рейсу цієї історії теж не зустрічали терориста ніс до носа, але в халепу таки втрапили. А почалося все з невинної згоди одним пілотом підмінити колегу. І поки він збирався на позаплановий політ, до його дому навідався звичайний такий спеціаліст зі зв'язку, проводочки перевірити, поламку усунути. Подумаєш. Ніхто з сім'ї і увагу не звернув, поки батька й чоловіка на роботу проводжали. А варто б було. Хоча яка нормальна людина очікує, що запрошений майстер виявиться ображеним на Америку курдом в поясі шахіда?

Спитаєте - як все це пов'язано? Пілот спокійно відправляється на рейс, а от псевдо-майстер тихенько бере в заручники його дружину з двома дітьми і по відеозв'язку наполегливо рекомендує пілотові літак розбити, бо ж його родина загине.

Затравка вийшла більш ніж інтригуючою, але під час виконання мене місцями розбирав фейспалм і нестиковки. Сюжет, звичайно, писано в найкращих традиціях голлівудських блокбастерів - тут і агенти, яким вкрай треба повернути репутацію і врятувати якщо не світ, то матінку-Америку і пана Президента; і кріт-терорист на борту; і браве командос із бортпровідників, які будуть вигадувати цікаві способи, як відволікти пасажирів від сенсаційних новин про них самих, що стрімко ширяться інтернетом. І, звичайно, пафос!

Опустимо дивні моменти і поговорімо от про що: авторка цього динамічного трилеру - колишня бортпровідниця, тож все в цій історії, що стосується роботи бортпровідників, має під собою реальне підґрунтя. Особисто мене потішили тонкощі роботи, бо розвозити напої і красиво посміхатися - то лише 10% від того, що робить бортпровідник. А ще цікава інформація щодо цивільної авіації взагалі і змін, які в ній відбулися після сумнозвісного 11 вересня.

Якщо не зважати на певні сюжетні діри, то читалося справді захопливо, хоч фінал частково передбачуваний - ну не може ж американський пілот непатріотично впустити літак з усіма пасажирами на вимогу ображенки? А як саме він це не-зробить, можете дізнатися самі 😉

«Всі деколи хочуть бути кимось іншим. Кимось кращим. Мати ліпшу сім’ю»

Що-що, а сім’я в Меріт дійсно пришелепкувата і це чи не найбільша родзинка цієї книги, а їх тут достобіса.

Маємо повний набір дивних Воссів, зокрема:

· Меріт – підлітка, що забила на школу і взагалі-то перебуває в глибокій депресії, не ладнає із сім’єю (тому що рубає правду-матку всім в обличчя) і випадково закохується в хлопця сестри-близнючки;

· Гонор – та сама сестра-близнючка, начебто вродливіша, успішніша, цікавіша і взагалі дівчина-зірка, але з кінком закохуватися у смертельно-хворих хлопців;

· Юта – старший брат близнючок, ідеальний син, що мріє про ідеальне майбутнє, але колись добряче лажанув, хоч і приховує це;

· Барнабі – голова родини, постійно зайнятий дядько, який зраджував дружину Вікторію (коли в тої діагностували рак) з доглядальницею Вікторією (от любить чоловік це ім’я!), згодом кинувши дружину і одружившись з доглядальницею (таке собі рокірування);

· Вікторія 1 – та сама хвора на рак мати, колишня дружина Барнабі, яка самітницею живе в підвальній квартирі будинку сімейства (ні, її не бентежить, що поверхом вище її чоловік мешкає з новою дружиною), не виходить на світ Божий, залипає в «Нетфлікс» і давно забила на дітей;

· Вікторія 2 – та сама доглядальниця, нова дружина Барнабі, що народила йому сина, проте на будь-які вкрай дорослі питання малого постійно вигадує дурні відповіді, аби тільки не казати дитині правду;

· Мобі – чотирирічний син Барнабі і Вікторії 2, допитливий малий, якому лише Меріт пояснює правду про світ;

· Саґан – той самий хлопець Гонор, в якого закохується Меріт. Гарно малює, несподівано не помирає і чомусь занадто часто з’являється в будинку Воссів то рано вранці, то пізно ввечері;

· Щастунчик – брат Вікторії 2, хлопець-на-приколі, в якого немає дому, але є свої таємниці.

Не треба забувати про сам будинок, в якому мешкають всі ці диваки, адже це – колишня церква, яку батько Меріт викупив у пастора. Уявіть, що кожного ранку, прокидаючись і йдучи на кухню снідати, ви впираєтеся очима у вікно з вітражем, двометрову статую Ісуса Христа (яку героїня одягає до тематичних свят), а з вікна майорить величезна церковна вивіска (на якій старший брат Меріт постійно залишає розумні фрази на кшталт «Цього тижня у проповіді: п’ятдесят відтінків молитви»).

Їй-Богу, всього цього набору вистачить, щоб зробити книгу божевільною. Кожен з персонажів сам собою досить колоритний, а коли вони починають взаємодіяти… Що ж, це буде справжній бедлам зі сварками, непорозумінням, образами, суперництвом та розкриттям сімейних таємниць. Авторка порушує проблему не тільки батьків і дітей, а й прийняття себе, та й загалом різні психологічні проблеми і бар’єри, які потребують розв’язання та професійної допомоги. У цієї родини точно все було б легше, якби герої просто спілкувалися словами через рот, спокійно вислуховуючи і дослухаючись один до одного.

Власне, історія показова і в чомусь повчальна, більшу частину книги всім персонажам хочеться дати стусана, а читаєш з думкою «Їм всім лікуватися треба!». Тож фінал досить логічний))

Чи сподобалося мені? Важко відповісти, скоріше для мене це була занадто дивна історія із концентрацією занадто дивних персонажів. Розумію, навіщо авторка створила їх саме такими, але мені дуууже не вистачало нормальності в цьому домі, тож коли книга закінчилася, я видихнула з полегшенням, бо ж нарешті його залишила.

Най сніжить! ❄️❄️❄️

Це маленька, але дуже динамічна і наповнена сенсами історія, яка навряд чи залишить дітей і підлітків байдужими. Та й їх батьків, чесно кажучи, теж.

Найголовніше, що в ній є - магія зими, справжня дружба, зародження кохання і возз'єднання сім'ї. А ще - традиційна боротьба добра і зла, трохи інтриг, багато пригод і цікавий світ чорноборців, різдвяних "павуків" та секретний секрет сніжної зими.

Від початку підкорили згадки героїв коміксів, одразу розумієш, що маленький головний герой живе з тобою в одному світі і в одному часі. І, напевно, дітям теж будуть до вподоби ці пасхалки. А словечки і вигуки типу "Крижезно!", "Ви зовсім кригонулися?" роблять світ ще більш довершеним. Особисто я люблю подібні деталі і авторський сленг, як на мене, це додатково оживляє історію.

Впевнена, нікого не залишить байдужим великий снігожер Раґар - білий вовчара з різними очима і душею м'якої сніжної кульки. А в королеву мергів [себто магічних павуків] - загадкову синьоволосу Шайорі - фанатам косплею точно б захотілося перевтілитися.

Так, це історія для юних читачів, але мені було приємно на вечір поринути в цю сніжну казку - дуже милу і світлу. І, знаєте, вона б справді дуже круто виглядала на екрані у вигляді аніме. Тоді б у неї стовідсотково закохалися не тільки діти ❄️

Така маленька книжка, а стільки змісту…

Я люблю тему подорожей у часі, тож ніяк не могла пройти повз книги Емілі Сент-Джон Мандел, тим паче читала про неї і її творчість раніше і вже чекаю на переклад інших книг (бо вони цікавим чином пов’язані одна з одною). «Море спокою» ж зацікавило мене і тематикою, і деякою схожістю з «Хмарним атласом» Девіда Мітчелла. Але якщо другий дався мені дещо складніше, «Море» прочиталося буквально на одному подиху.

Три часові рамки і абсолютно різні й непов’язані один з одним персонажі. Але якимось чином всі вони потрапляють в певну точку, де переносяться в одне й те саме місце. Як це – прогулюватися лісом і раптом опинитися посеред вокзалу, де грає скрипаль, а гучний звук транспорту майбутнього сповіщає про відбуття? Це лише одна мить, секунда, а потім видіння розвіюється, залишаючи по собі збентеження та мільйони питань. Що це було? Реальність? Ілюзія? Божевілля? Аномалія? Збій в системі всесвіту?

Власне, питаннями сприйняття дійсності і займається один з ключових персонажів - Ґаспері-Жак Робертс – намагаючись розібратися, чи не імітація все навколишнє, чи він сам керує власним життям, чи все це – лише прописана програма, якою керує хтось інший, хтось вищий…

Можливо, місцями було занадто багато води в описах чи роздумах, хоч це й дивно звучить, враховуючи об’єм книги. Але сама історія доволі цікава, змушує й собі ставити риторичні питання. Щодо фіналу – в якийсь момент читання розумієш, чим завершиться історія, але це не відміняє того факту, що написана вона майстерно. Тож раджу прихильникам подорожей у часі і складних питань на кшталт «а чи не за чиїмсь сценарієм ми живемо?»

Українська надприродна реальність.

Мені завжди важко писати відгуки на книги, які поселилися в самому серці. "Троян-зілля" прочитала місяць назад, цілий місяць підбирала слова і, здається, так і не змогла підібрати.

Це туга й печаль.

Це біль нескінченних втрат.

Це таємниці минулого, які неодмінно розкриються в сьогоденні, тому що все таємне стає дійсністю.

Це моторошні старі легенди, що оживають.

Це запах карпатського різнотрав'я, шурхіт кришталевих гірських струмків та шепіт самих гір.

Це страшний сон, в якому тільки плач та прохання про допомогу.

Це сон, від якого нарешті пробуджуєшся і починаєш діяти, щоб він більше ніколи не посмів прийти на твій поріг.

Це нова надія, світанок, який неодмінно наступає після найтемнішої ночі.

З першої сторінки історія Вероніки чіпляє ті потаємні душевні важелі, про існування яких навіть не здогадуєшся. Попри болючі перші глави в історію занурюєшся з головою, а сторінки перегортаються ніби самі по собі. Півтора дні я жила разом з героями, не в змозі відірватися від стрімкого сюжету, чарівних гуцульських легенд, інтригуючого клубка таємниць, який поволі розплутує головна героїня. Не з чужих слів знаю, що в житті може статися все, що завгодно, все, що не вкладається в голові і не підлягає жодному логічному обґрунтуванню. Тому одразу повірила в те, що написана історія дійсно є трохи прикрашеним переказом реальної долі.

У будь-якої трагедії (маленької чи великої) завжди є причина, саме цю причину шукає Вероніка, занурюючи нас у справжній містичний детектив. Легенди переплітаються з реальністю, стають її продовженням, а іноді - відчуваються реальніше за дійсність.

Пані Мирослава завжди творить магію, пліте бездоганне мереживо слів, точними мазками вимальовує людські долі. Неможна не захоплюватися. Неможна не жадати ще.

Я навмисно не переказую анотацію чи сюжет, бо ви маєте самі познайомитися з цією книгою. Самі дізнатися причину всіх бід, знайти винуватця, покарати. І самостійно зібрати троян-зілля.

Дякую авторці за можливість поринути в цю неймовірну атмосферу! ❤️

"Інколи набагато легше просто рухатися по знайомому колу, ніж поглянути страху в обличчя, вистрибнути з кола і, можливо, не приземлитися на ноги".

Важко зрозуміти жінку, яка роками потерпає від домашнього тирана і не йде геть, коли сам ніколи не був у подібній ситуації. Порада кинути мерзоту і більше ніколи не давати йому можливість кривдити себе здається очевидною. Проте чи все так просто?

Коллін Гувер напрочуд легкою і зрозумілою мовою на яскравому прикладі своїх героїв показує, чому саме не просто спалити мости і піти. Авторка оголює правду, яку важко усвідомити звичайному сторонньому, показуючи всього лиш одну з десятків тисяч родинних історій.

Батьки Лілі - шановані громадяни - мали таємницю від усього міста, проте не від власної доньки, бо чи може дитина не помічати, як тато б'є маму? Страх стає супутником, єдине бажання - звільнитися від тирана і ніколи не повторити долі матері. Але що може зробити дитина, коли навіть доросла жінка звикла пробачати? Як можна терпіти? Чому? Проте Лілі на власному гіркому досвіді доведеться дізнатися - що саме відчувала її мати.

Відверто, Райлі не сподобався мені вже з першої появи і викликав лише закочування очей. Той факт, що після 15 хвилин знайомства його голос став наркотиком для Лілі, змусив мене зловити жорсткий фейспалм, але може я просто застара для такої романтики. То чи треба мені давати оцінку його вибрику з благанням на колінах переспати з ним? Я точно застара для такого 😅🙈 Але всі ці легковажні моменти забуваються, коли спадають рожеві окуляри і оголюється страшна правда про начебто ідеального чоловіка, ідеальні стосунки, ідеальне життя.

Колін проводить читача крізь усі кола персонального пекла героїв - їх сумнівів, страху, жалю, постійних вагань, гніву і, звичайно ж, любові. Це не легенька романтична історія, а справжній гостро-соціальний роман, своєрідна сповідь авторки, адже книга написана з її власних спогадів та спогадів її матері. Від того написане сприймається ще гостріше, ще болючіше.

Читаючи, мені не хотілося плакати, але я не відміняю того факту, що соціальні теми розкрито дуже добре. Атлас став сонечком усього роману і мені кортить прочитати саме про нього, другу книгу вже маю, тож скоро зустрінемося з героями знову.

Часом мені до рук потрапляють тоненькі книжки для дітей, від яких я [на хвилиночку жінка 30+] залишаюся в захваті. Історія про білого тигра Віллі і вовка Фенріса саме така - сповнена пригод, інтриг, таємничих змов, постійних перешкод і динаміки. Мені це нагадало такий собі Зверополіс у стімпанковому антуражі з дрібкою магії. Тут і величезні літальні апарати, і парові двигуни, і гвинтики з детальками, що вкупі складають величезних металевих монстрів. Навіть непряма відсилка до "Хроніки хижих міст" Філіпа Ріва є. Словом, все, як я люблю. Ще й головні герої - пухнасті буськи 😚

Звичайно, робимо знижку на те, що історія перш за все дитяча, тож сюжет без надмірних вау-поворотів, які здатні здивувати дорослого. Хоча з претензією, бо в контексті оповіді згадується війна між видами. Нічогенько для дитячої книжечки, еге ж? Та й тема "не таких, як усі" доволі яскраво простежується на прикладі білого тигра, якого не приймає спільнота, тож в історію закладені доволі актуальні моменти.

Дитину точно потішать пригоди двох вимушених союзників, а старша аудиторія зловить себе на думці, що все це напрочуд мило. Родзинкою видання є поєднання звичайного тексту з коміксом. Якщо ваші діти [або ви] любите не тільки чорне по білому, а й яскраві розкадровки подій, ілюстратори подбали про якісну візуалізацію для доповнення. Впевнена, якби ця маленька книжка була частиною циклу [більше пригод богу пригод], а потім стала мультфільмом, вона б мала купу фанатів, як згаданий вище Зверополіс 🐯🐺

Доросла Бардуґо - крута Бардуґо.

Оскільки я є фанаткою історій Лі, то "Дев'ятий дім" потрапив у бажане тільки-но про книгу з'явилася новина. Але, боже ж мій, хто знав, що з нею буде так складно! До "Дев'ятого дому" я підходила двічі - з першого разу початок здався мені надто незрозумілим і думка "щось не те, треба відкладати" змусила мене відпустити історію на деякий час. Але зрештою інша думка "Камон, це ж Бардуґо, вона має бути нереальна!" підштовхнула мене взятися за книгу вдруге. І бінго! З другої спроби мені було значно легше, значно цікавіше, значно інтригуюче!

Алекс Стерн не божевільна. Так, вона просто бачить Сірих (привидів) без будь-яких настоянок й еліксирів, більше того - Сірі можуть з нею взаємодіяти. Якби не ця здатність, вона б, мабуть, давно померла від передозу, але в один не надто прекрасний день їй роблять пропозицію, від якої не варто відмовлятися. Її навчання в престижному Єлі повністю оплатить загадкова організація Лета, натомість Лекс стане їх Данте - бійцем невидимого фронту на варті порядку між світом людей і світом, повним надприродного.

Цей твір дійсно відрізняється від усього, що раніше створила авторка. Книга повністю відповідає високому рейтингу, адже тут купа ненормативної лексики, присутнє насилля, справжні рейтингові сцени та атмосфера, зовсім не схожа на магію Гришів чи Воронів. Тут все по-дорослому з наркотиками і рок-н-ролом, окультизмом, магічними товариствами, жахливими експериментами та сценами, від яких може трохи вернути. Але десь з середини повністю зосереджуєшся на оповіді і поринаєш з головою в цей досить жорстокий, але нереально цікавий світ.

Щодо персонажів, то мені було мало Дарлінгтона; Алекс не те, щоб викликала симпатію, але зрештою на деякі її вчинки мені подумки хотілося плескати зі словами "Так їх всіх, дівчинко!". Фінал виявився несподіваним, аж ніяк не думала, хто саме стане винуватцем всіх проблем. Та й загалом, помітили, що у Бардуґо це вже другий цикл, пов'язнаний із залежностями? І вміє ж вона болючі для суспільства проблеми піднести так захопливо! Однозначно чекаю продовження, бо жодна книга ще не закінчувалася запрошенням відвідати пекло 🔥🔥🔥

Русалонька вже не та...

З дитинства в моєму сердечку декілька казок - "Красуня і чудовисько", "Спляча Красуня" і "Русалонька". Ніжно люблю ці історії в різних інтерпретаціях, і версія Александри Крісто також має право на життя. Ідея зробити з русалок кровожерливих та жорстоких сирен, що полюють на серця моряків, мені загалом ок, особливо після підступних русалок в "Піратах Карибського моря".

Ліра - принцеса морського царства і таких сердець в неї вже 17, та ще й не простих - сердець королівських осіб. "Загибель принців" відома в усьому світі і її, звичайно, мріє вполювати знаний мисливець на сирен - пірат і принц в одній особі (нічого не нагадує?) Еліан. Зрештою доля у вигляді страшної мамуні Ліри - повелительки морів - "дарує" Еліану шанс зустрітися з його мішенню. Її неслухняна донька вбиває собі подібну і несе за це кару - стає людиною, а от повернутися додому може лишень принісши на таці з блакитною облямівкою серце найсуворішого мисливця, себто Еліана.

Скажу направду, історія кохання в цьому творі мене не зачепила, це було досить передбачувано, та й я взагалі не по романтиці. А от пригоди, загальна атмосфера і продуманий світ - ось це потішило. Шкода, що справжня динаміка в сюжеті почалася вже наприкінці, але загалом інші королівства причаровували, цей момент оповіді дуже сподобався.

Що дивно, в цій казці я знайшла і цікаве розкриття проблеми батьків і дітей. Намагання морської королеви переробити доньку під себе, зробити з неї свою копію в той час, коли в Ліри є власна голова на плечах, власні почуття і власні прагнення - це непогано показано, така собі хард-версія стосунків батька й доньки в Діснеєвській інтерпретації. Напевно, протистояння доньки та матері мене захопило більш за все, тому фінальна битва між родичками була для мене найяскравішою сценою. Фінал, звісно, надто казковий, але ж пам'ятаємо, що це ретелінг казки, отже щось казкове має залишитися))

Дарія Піскозуб увірвалася в мій літературний світ зі своїм дебютним твором і вбила цією неймовірною красою наповал!

Отже, світ далекого майбутнього, в якому прогрес зійшов нанівець, а головний бог - таємничий механізм Машина. Кілька племен живуть за сезонами і щоосені готуються до завоювань - Машина повинна вирішити, які племена будуть битися, щоб відхопити більше рабів і земель, знайти більше реліктів старих епох. Люди тут живуть заради минулого, щоб зібрати про нього якомога більше інформації й таким чином олюднити власну Машину. І саме цього сезону стається неможливе - Свята війна, бо в одному з племен з'явилася Гемма - зло, яке йде проти власної Машини, хвороба, яку потрібно знищити. Звучить незрозуміло, але дуже цікаво, погодьтеся!

Мені страшенно сподобався світ, хоча не вистачило більшого опису племен. По суті Тридакна, Катакла й Цембенга відрізняються лише способом, яким йдуть до однієї цілі. Але хотілося більше автентики. Хоча щодо атмосфери, то тут мені на думку одразу прийшли декілька серіалів - "Вікінги", "Сотня", книга "Дивергент" (бо тут є свої власні дивергенти - гемміти). Якщо одразу складно собі уявити світ Машини - згадайте візуал перерахованих творів і хоч трохи наблизитеся до істини.

Є в цьому світі й досить цікава магія, якщо її можна так назвати. Жерці можуть спілкуватися з таємничим божественним механізмом, ткачі здатні підкорити собі волю тварин чи людей, а серце і розум давно об'єдналися в поняття серцевиру. Звичайно, з перших сторінок мало що зрозуміло, плутаєшся в поняттях та назвах, але дуже скоро настільки звикаєш і втягуєшся, що імена на кшталт Жля, Карна чи Редегаст не здаються надто химерними. Щодо персонажів, то вони дуже живі, їм віриш, разом з ними заплутуєшся, приймаєш важкі рішення, словом, живеш. І їх дії не викликають питань, як це часто буває у фентезійних романах. Сюжет дууууже динамічний та кінематографічний. Хоча фінал відкритий, бо це тільки перша частина трилогії.

Загалом, попри певні мінуси, які, вірю, будуть вже виправлені в наступній частині, книга однозначно варта уваги, особливо для поціновувачів українського фентезі. Вже маю на полицях "Гемму", залишилось знайти час на читання))) Мій рекомендасьйон!

Книга, яка плавить мозок.

Ніколи в жодній історії я не зустрічала такого набору колоритних персонажів:

- Тед, від думок якого віє стовідсотковим відчуттям психічної хвороби;

- його донька Лорен, яка чомусь то з'являється, то зникає, але не ходить;

- кішка-лесбійка Олівія, що часом видає аж занадто розумні думки, читає Біблію і, здається, реально говорить.

Всі вони живуть у будиночку край вулиці і створюють ніби єдиний організм, що існує в своєму паралельному світі подалі від людей.

А ще є Ді. Ді, чию шестирічну сестру 11 років тому викрали. Підозрюваним був ніхто інший, як Тед, але провину довести не вдалося, і справу, як багато "висяків", закрили. От тільки Ді не залишає спроб якщо не знайти сестру, то хоча б довести провину "злодія", тож вона винаймає сусідній будинок і починає своє "полювання".

Це міг би бути звичайний детектив з клішованим сюжетом, моторошними епізодами і, вірогідно, передбачуваним геппі-ендом у фіналі, але...

Але авторка створила ЩОСЬ ТАКЕ БОЖЕВІЛЬНЕ, що справді ламає мозок, змушує періодично ставити собі питання "Що я читаю?", ковтати сторінку за сторінкою і з кожним розділом офігівати все більше і більше. Насправді може здатися, що ви буквально потрапили в божевільню, але це дуже майстерний хід, адже в книзі пасхалки розкидані ледь не всюди. І якщо увімкнути гіпер-уважного читача, Голмса і Ватсона (ну щоб взагалі стовідсотково знайти всі авторські підказки), то картинка потроху вималюється сама, хоча не впевнена, що до кінця. Бо авторка СПРАВДІ вміє дивувати.

Сказати, що я була шокована розв'язкою, мабуть - не сказати нічого. Але післямова багато прояснює (і робить оповідь ще більш моторошною).

Це справді трилер в найкращих традиціях жанру. Стівен Кінг фігні не порадить, хоча спочатку я скептично поставилася до цієї наліпки [знаємо, як їх часом купують]. Проте саме тут порада Короля Жахів відповідає змістові, хоч ані містики, ані паранормальних явищ у сюжеті не буде. Проте буде багато іншого, від чого волосся на загривку встане дибки. Та й тема не надто легка - знущання над дітьми, фізичні і, головне, моральні травми, які потім дитина тягне з собою у доросле життя...

Словом, вразливим читати з обережністю 😉

Чи боїшся ти привидів?

Це був той випадок, коли просто глянула в бібліотеці на обкладинку, прочитала перші речення анотації і взяла навіть не розбираючись, що і як. На диво, абсолютно не розчарована. Що маємо?

• старовинний будинок, який головна героїня несподівано і вже точно без ентузіазму отримує у спадок від майже незнайомця [а ще вона ріелторка, яка спеціалізується на таких ретро спорудах і - пара-пара-па - терпіти їх не може];

• умову відремонтувати і прожити у маєтку рік [Мелані в шоці, вона НЕ.ХОЧЕ.ТУТ.ЖИТИ];

• сімейні таємниці двох родин;

• привидів, які звертаються по допомогу [і, звичайно ж, є й такі, хто проти, щоб світ дізнався правду].

Які вікторіанські будинки без привидів, егеж? І Мелані бачить їх з дитинства, вже звикла ігнорувати цю дивну здатність, проте не цього разу.

Поки Ем з командою друзів-ентузіастів намагаються привести до ладу дім, потроху розкручується клубок родинних таємниць, пов'язаних із сім'єю колишнього власника маєтку. Мелані ж розбирається у власних травмах: дістає з ментальних шухляд дитячі обрАзи - на батьків, які у прагненні зробити боляче одне одному найбільше шкодили доньці; на жорстоких дітей, які не приймали "не таких, як всі".

Головна героїня разом із харизматичним помічником - письменником Джеком слідує сторінками історії і сягає аж від золота конфедератів до часів сухого закону. Їй розкриваються чужі пристрасті, розвінчуються давні плітки і наклепи, щоб правда сягнула поверхні, а справедливість - така рідкісна в світі людей - зрештою перемогла.

Історія помірна, місцями може здатися, що герої тупцюють на місці. Любовна лінія трохи змазана і досить передбачувана, але я не надто на це зважала. Моментами дивувало, як герої трохи пофігістично ставилися до факту наявності привидів [Мелані звикла, але ж інші - ні 🤔]. Проте мені сподобалось, як зрештою розкрутився детективний клубок і як Ем змінилася протягом цієї історії. Стало навіть шкода, що це цикл з 7 (якщо не помиляюся) книг, а перекладена лише одна, хотілося б такого ж ненав'язливого і легкого продовження ✨

Самотність - не вирок.

Каю кинули всі - мати, брати і сестри, та навіть батько-алкоголік-аб'юзер, залишивши малу дитину серед безкраїх боліт (маршів) на одиноке існування серед дикої природи. Ніби Мауглі нового покоління, дівчинка не губиться і не йде шукати поміч у міськіх жителів, які завжди цуралися болотяного дівчиська. Кая бореться кожен день і, зрештою, втирає носа всім, хто колись її зневажав.

Це історія про самотність, яка моментами гнітить, але більшість часу - допомагає сформуватися досить непересічній особистості і демонструє, що навіть без життя в суспільстві можна прекрасно існувати - може й без багатьох благ цивілізації, але з неймовірно наповненим внутрішнім світом.

Я по-справжньому співчувала малій дитині, що залишилася абсолютно сама у великому світі і змушена елементарні речі осягати самостійно. Перед нами постає справжній дослідник природи, що ніколи не завдасть їй шкоди. Які ж тут описи болотяної флори і фауни! Ніколи не думала, що мені буде так цікаво читати про пташок та риболовлю, мушлі і пір'я. Не дивно, що авторка - біологиня - тільки справжній спеціаліст, та ще з неабияким талантом до письменництва, може так захопливо писати на біологічні теми.

Проте природа - це не все, чим наповнена книга. Зростання, розуміння себе у цьому світі, дві дуже драматичні історії кохання і детективний сюжет майстерно переплітаються з елегійною красою морського краю. Моментами в мене проскакувала думка: "Як же все це депресивно", адже доля Каї - дуже непроста. І все ж її внутрішньою силою захоплюєшся навіть коли вона постає перед читачем наполоханим дівчиськом, що тікає у зарості від єдиного звук мотору лодки, що наближається до її хатинки.

Загалом історія справді захоплює, хоч не варто чекати від книги карколомної динаміки. І читається дуже легко, затягує, мов патока. Навіть попри доволі емоційно рівну оповідь, постійно хочеться знати, що ж там далі доля підкинула Каї.

Як на мене - дуже літня книга, з цією історією справді варто познайомитися!

"Анімувати – це просто робити безліч простих речей – по одній за раз!"

Річард Вільямс – британський аніматор, режисер кіно та мультиплікації. Найвідоміша його робота - "Хто підставив кролика Роджера" (і, насправді, ім’я мультиплікатора нічого мені не сказало, поки я не прочитала цей факт). "Анімація. Посібник з виживання" – курс анімаційної анатомії, як пише сам автор: "анатомічний курс малювання з натури. Тут показано, як усе поєднується й працює в поєднанні".

Власне, якщо ви мрієте малювати, а головне - малювати анімацію – в цій книзі ви знайдете дев’яносто дев’ять прийомів знаменитого майстра (сотий, як пише Вільямс – талант, тож цей пункт обов’язковий). Але якщо у вас обидві руки ліві [як у мене], ця книжка також стане цікавим екскурсом в історію анімації з прикладами, іменами відомих мультиплікаторів і їх роботами, розбором технік та історією самого автора, його думками-спогадами-мудрими настановами молодим майстрам олівця і пензля.

Переглядаючи старі мультфільми, що наразі вже є класикою анімації, мені завжди було цікаво, ЯК малювали у 30-40-х роках. Тобто, я розумію, що все це робилося від руки і займало купу часу, але сам кропіткий процес промальовки кожнісінької деталі, лінії, механіки кожного кадру – це наче магія, яка на сторінках цієї книги розкривається повною мірою. Тут безліч схем, які допоможуть навчитися малювати кожен рух та передавати через них індивідуальність кожного персонажа. Знаю-знаю, зараз все комп’ютеризовано і програма швидко намалює безліч кадрів за художника, але базу ніхто не відміняв, тож на мою скромну думку, досвід пана Вільямса обов’язково стане в нагоді тим, хто дотичний до малювання.

Під стильною м’якою обкладинкою цього альбому зібрано безліч проєктів сучсних українських дизайнерів, які змогли надзвичайно стильно, естетично та впізнавано передати український код за допомогою графіки і шрифтів у різних кейсах від створення айдентики й реклами продуктів до ілюстрацій і оформлення книг та видавничої продукції. Я не дотична до дизайну, тому мені було надзвичайно цікаво не тільки побачити дійсно класні дизайнерські приклади з національним колоритом, а й дізнатися, з яких етапів складається формування світогляду дизайнера та його особистості в темі розкриття національної ідентичності.

Я була зачарована розділом стилізації, адже не тільки пригадала народні стилі розписів та вишивки, а й залипла на графічних інтерпретаціях, бо ж кожен стиль, будь то Косівський розпис чи Кролевецький рушник, можна застосувати абсолютно несподіваним чином. Наприклад, вітальний стікер-пак, виконаний у стилі Самчиківського розпису, чи обкладинки шкільних підручників із застосуванням орнаменту традиційних Подільських килимів. Зловила себе на думці, що всі ці прийоми точно бачила в житті, але ніколи не надавала цьому значення, не вигукувала десь там у своїх думках «Вау, та це ж кольори і геометрична стилізація Борщівської вишивки на стаканчику кави!». А насправді етно-елементи в графічному дизайні дуже популярні, ми бачимо їх щодня, проте не надаємо значення.

Дуже сподобався розділ про знаки-індекси та знаки-символи. Можливо для дизайнера тут не буде нової інформації, але елементи української знакової системи і їх значення змушують по-новому поглянути на деякі рекламні кампанії .

Загалом це неймовірна книжка з неймовірними ілюстраціями, і навіть якщо ви не збираєтеся малювати автентичний дизайн для бренду, точно не пошкодуєте , що провели за читогляданням декілька годин свого життя, адже ця книга відкриває український графічний дизайн якось по-новому, по-особливому.

Колись штучний інтелект був лише витвором фантазії письменників, що писали про далеке-далеке майбутнє. Принагідно хочеться згадати "Дюну" Френка Герберта, події якої розгортаються у майбутньому після війни людства з розумними машинами. Власне, саме це є одним із загальних законів всесвіту - створення комп’ютеру, який вміє мислити подібно до людини - заборонено. Герберт написав свій magnum opus в у далеких 60-х, і от за вікном 2024 рік, а людство активно використовує ніщо інше, як "розумні машини", штучний інтелект, який 80 років тому був лише вигадкою фантастів.

Тепер питання стоїть по-іншому: чи здатен штучний інтелект замінити людину? Чи доступний комп’ютеру акт творіння чогось достеменно нового, несподіваного й цінного? Саме в цьому розбирається математик Маркус де Сейтуа, намагаючись дізнатися, чи може творчий початок належати не програмісту, а саме машині?

Напевно тема штучного інтелекту зараз не обійшла нікого. Якщо ви не використовуєте його в роботі, то точно гралися з генерацією зображень на дозвіллі чи вели жартівливі діалоги з AI-ботами. Особисто мені ШІ допомагає в роботі, коли потрібно виконати якийсь рутинний підрахунок чи проаналізувати дані, адже, ніде правди діти, машина робить це значно швидше і розвантажує певну кількість робочого часу, який можна витратити на інші задачі. Проте я точно не намагалася написати високоінтелектуальний роман за допомогою штучного інтелекту чи створити шедевр, що затьмарить "Мону Лізу". Чи можливо це? Ада Лавлейс була певна, що ні, але штучний інтелект здатен не просто запам’ятовувати й аналізувати, він здатен навчатися, змінюватися і дорослішати, як люди.

В книзі автор подає багато цікавих прикладів, і особисто мені було збіса цікаво про них читати, адже, навіть користуюсь ШІ, мені не спадало на думку шукати історію його розвитку.

Переможний матч програми над найкращим гравцем в стратегічну гру Ґо; алгоритми, що керують всім нашим життям від пошуків в інтернеті до вибору фільмів у Netflix (до речі, про рекомендаційні алгоритми мені особливо зайшло!); перші згенеровані витвори образотворчого мистецтва від співробітника Siemens; чи замінить штучний інтелект математиків (адже математика – сфера чисел та логіки, хіба не до цього найкраще здатні комп’ютери?); чому Бах – перший музичний кодер; наскільки добре сучасний штучний інтелект розуміє мову і сплітає слова разом, щоб розповісти історію (мій улюблений розділ, адже саме тут буде багато літератури і навіть Гаррі Поттер) – про все це і про дуже багато інших дотичних речей говориться в книзі доволі легкою і зрозумілою мовою (за винятком формул, тут я трохи нудьгувала, але їх небагато).

Для мене це був цікавий екскурс в такі епізоди розвитку ШІ, про які я навіть не здогадувалася. Тож дуже раджу книгу, якщо цікава тема чи просто хочеться розширити власний кругозір.

Напевно, про важку і болючу тему аб'юзу, психічних розладів та нелюбов до себе саме так і треба писати, щоб з кожною сторінкою історія пригнічувала все більше і більше.

Так вже вийшло, що від книг я кайфую, з ними я відпочиваю і заряджаюся енергією. Ця ж книга була мені мов п'явка, вона смоктала з мене життєві сили і змушувала очі округлятися від розділу до розділу. Я дивувалася, жахалася, відчувала відразу, хотіла потрусити головну героїню за плечі, накричати, дати ляпаса, щоб нарешті отямилася і увімкнула голову. Хотіла накинутися на головного героя і заїхати йому сковорідкою по лобі, бо пан надто багато на себе взяв і не помітив.

Моментами я жаліла Сюз, хотіла лягти поруч і дивитися з нею реаліті, впадаючи в солодкі спогади минулого. Але моментами все, що я могла - це закочувати очі і кричати їй услід: "Сюз, ти ідіотка! Роззирнися! Ким ти стала?"

А напевно ж тисячі жінок отак непомітно ліплять себе під чоловіка, аби тільки йому було зручно, аби він - такий гарний і пригожий - був поруч, бо як же ж без чоловіка у свої тридцять з гаком? І плювати, що від тебе самої нічого не залишилося - навіть оболонка відтюнінгована, блискуча. А всередині завдяки йому - пустка.

Мені було важко читати через те, скільки утисків - від маленьких і непомітних, до набридливих як та муха (це я про мамцю) витримує героїня. І не помічає чи ковтає кожен.

І все ж таки саме так мала бути написана ця книга, щоб навіть думка про подібні задушливі стосунки навертала на відразу. І я радію, що фінал вийшов позитивний, адже кожна жінка в принципі, а тим більше та, що змогла викараскатися від довбанутого на всю голову чоловіка, заслуговує на щастя.

А роботи... Що ж, ця складова сюжету дуже приваблива, на прикладі Люка яскраво продемонстровано, що машини, хай там як, а справжнього не замінять.

Тішуся, що в українській літературі підіймають актуальні теми і роблять це дуже майстерно. Тому всім жінкам і дівчатам, у кого в житті був чи є аб'юзер, щиро раджу почитати "Не мій дім" і таки знайти дім в собі.

Перші сторінки, перші слова – сарказм, іронія, гумор. Смієшся крізь сльози, розуміючи, наскільки гірку правду каже автор, якого вже знаю по трилогії "Бйорнстад". І про батьківські страхи, і про нерозуміння цього дивного життя, і про всякі дрібниці на кшталт флешки (прямо реготала з "тим кінцем чи не тим" 😆).

Горе-грабіжник і абсурдність ситуації з неправильними заручниками змушував посміхатися, але весь цей нібито кримінальний детектив звівся до глибокого розбору людської сутності, наших повсякденних проблем, спроб їх вирішити, спроб упоратися зі страхами, змиритися з реальністю.

Здається, що протягом всієї книги нічого не відбувається, крім розмов. І в якийсь момент здалося, що ще трохи і я закрию, бо мені нудно. Проте ж не покинула і прожила до кінця один день не-заручників, не-грабіжника та бідної поліції. Тут суцільні суперечки, АЛЕ ЯКІ! Мені здається, у багатьох героях можна знайти частинку себе, поспівчувати їм, співпереживати ним, посміятися з них і порадіти за них.

Душевні розмови абсолютно незнайомих один з одним людей у вбиральні, на балконі та у вітальні такі затишні, такі наче знайомі до болю. І навіть нерви поліцейського викликають розчулення. Захотілося з ними так само посидіти, поділитися своїми проблемами і разом з усіма ламати голову над тим, як же допомогти бідному грабіжнику. І поїсти піци, звичайно ж, куди без піци?

Як висновок - я так багато чула про цю книгу, але зрештою декілька разів думала, що мені не сподобається історія майже без подій. Проте в душах тривожних людей відбувається СТІЛЬКИ ВСЬОГО і це так життєво... Тож не пошкодувала, що познайомилася ще й з таким Бакманом.

Напевно, ніколи не перестану співати хвалебні оди творчості Вікторії Шваб, бо колись давно вона закохала мене у свої світи і свою мову, я навзаєм віддала їй своє серце.

Історія "Адді" не могла залишити мене байдужою. І не залишила. Оповідь ведеться у двох часових просторах і таким чином складається пазл довгого і дуже нелегкого життя Адді Лярю - дівчини, яка всього лише хотіла бути вільною. Вільною обирати власну долю; любити, кого вона хоче; мандрувати туди, куди підкаже серце і дихати на повні груди. Але її крихітний світ був проти, тож Адді створила собі новий. Заплутаний, повний болю, відчаю, втрат чи не похвилинних, світ з крихких спогадів і концентрованої самотності. Адді продала душу, не замислюючись про наслідки, а темрява відібрала в неї все, проте залишила єдине, чого так жадала Адді - свободу. Але чи потрібна така свобода, коли всі люди на планеті забувають про твоє існування, варто лише їм відвернутися? Чи не всі?...

Книга просякнута темою самотності, але від неї не стає боляче. Лише тужливо, бо містична історія Адді - це справжня метафора на реальне життя. Та й історія Генрі - другого головного героя - не залишає байдужим, адже всі ми насправді трошки Генрі Штраус - хочемо бути коханими, важливими для когось, жаданими... Навіть якщо не можемо собі в цьому зізнатися. Обидва ці персонажі стали мені дуже близькими, їх біль ставав моїм болем і хотілося обійняти обох.

Щодо побудови книги, то початок, беззаперечно, дуже заінтригував. Десь у середині з'явилося відчуття, що історія завмерла, і нічого не відбувається, проте це омана - таке собі відтягування часу перед фінальним пострілом. Ближче до кінця сторінки гортаються у ритмі годинникової стрілки, що відраховує останні хвилини життя. І неможливо передбачити фінал, адже Вікторія Шваб - це той автор, що може видати будь-який фінт вухами. І цього разу вона мене не розчарувала, залишивши з округленими очима і завмерлим диханням. І з єдиним бажанням - хочу продовження! А ще цю книгу можна розібрати на цитати, одна з яких найщемливіша і найкоротша: "Я тебе пам'ятаю" 😭💙.

"Ця книжка для дітей і тих, хто був дітьми".

Ми всі пам'ятаємо свої перші 10 днів повномасштабної війни. Вони були різні, але з однією на всіх емоцією. І ніхто так щиро не розкаже про свої почуття, як дитина, тож саме її вустами говорять тисячі українців зі сторінок цієї маленької, але надзвичайно щемкої історії.

Ії всього сім, але вона вже знає, що таке війна. Що таке, коли тато йде захищати рідну землю і свою родину; що таке - пригортатися до мами в коридорі, обіймаючи пухнастого улюбленця, і засинати під звуки тривоги. Що таке - спускатися в укриття і серед десятків наляканих людей слухати, як хтось грає на гітарі, щоб підтримати інших. Знає, як це - малювати плакати на підтримку ЗСУ і отримувати повідомлення від тата: "Все буде добре, цьом". Знає, що таке - покидати свій дім...

Ія - це кожен з нас, хто відчуває розгубленість і страх, але має величезну віру в серці.

Ця книга направду лікувальна і лікує вона через сльози, бо їх неможливо стримати, читаючи ці рядки. Це так щемко, так правдиво, так життєствердно. І гіркота війни ніби відступає на мить, бо повторюєш, як мантру: "Це буде тиха ніч, це буде тиха ніч!".

Дитячі книги не завжди тільки для дітей, і ця відгукнеться кожному дорослому.

Бібліотерапія - сильна річ, її радили для кращого лікування військових у шпиталях у часи Першої світової. Книги лікують нас і зараз. Звичайно, від куль вони не врятують (хоча хто знає), але стати додатковою ниткою, що латає душу - можуть ❤️‍🩹.

"Якщо вранці ти прокинувся, значить це хороший день".

Фраза, яку зараз сміливо можуть і, напевно, промовляють мільйони українців.

З книгами Гізер Морріс, попри важкість теми, я хотіла познайомитися давно. Можливо, зараз для цього не найкращий бекграунд, можливо, кращого не вигадати.

1942. Табір Аушвіц-Біркенау. Юний єврей Лалі вірить обіцянкам німців, буцімто, якщо одна дитина з родини відправиться працювати на владу, родину не чіпатимуть. Відтак він записується "добровольцем" в своїй рідній Словаччині, їде товарним вагоном в нелюдських умовах невідомо куди, щоб опинитися в самому центрі фашистської фабрики смерті.

Все, що відбувається далі - сприймається з перманентним жахом, хоча оповідь доволі стримана. Місцями може здатися навіть - дещо казкова - адже головним героям вдається не просто лавіювати між косою кістлявої старої, одягненої в коричневу форму зі свастикою; їм вдається відчувати не тільки біль і страх, голод і зневіру, а й пізнати справжні сильні почуття дружби, відданості і любові. Оскільки книга - це реальна оповідь головного героя, що розповідає про своє життя пані Морріс, у достовірності сумніватися не доводиться.

Татуювальники у таборах були з касти привілейованих і в якомусь сенсі справді працювали на ворога [не маючи особливо й вибору]. Цей факт гризе Лалі і під час перебування в Аушвіці, і багато десятиліть після. Але саме ця робота допомогла врятуватися не тільки йому, а й тримала на плаву десятки, а то і сотні в'язнів.

Не варто думати, що книга наповнена тільки важкістю і нестримним болем, тільки зневірою і
безкінечним сумом. Навіть в найжахливіших умовах можливо не просто виживати, а й залишатися людиною. Лалі, Гіта, Цилька і багато інших героїв це доводять. Зрештою, читаючи про їх перебування у таборі, розумієш - вони все пережили. А значить, і ми зможемо. Тож їх досвід промовляє до нас і вселяє надію.

А книгу раджу, якщо вам цікава тема Голокосту, якщо хочеться віднайти силу в досвіді інших і повірити в світлі почуття навіть серед суцільної
темряви. "Татуювальник Аушвіцу" - книга справді життєствердна попри все, і я прочитала її за ніч, бо не могла відірватися.

"Ви бачили, як люди, які зазвичай сваряться через кожну дурню — через політику, релігію, спорт чи щось іще — збігаються з усіх усюд, щоб допомогти гасити пожежу в старому пабі? Ви бачили, як вони рятують життя одне одному? Ми бачили. Можливо, ви теж так робили"

О так, містере Бакмане, ми бачили. Ми теж так робили. І робимо кожен день.

Фредрік Бакман знову заполонив собою мій цитатник, хоча комусь його життєва філософія може здатися до болю банальною. Але ж інстина насправді елементарна, банальна і затерта до дір, чи не так?

Друга книга з циклу про Бйорнстад для мене повторила фокус першої - вразила навиліт, зачепивши навіть більше, ніж "Ведмеже місто".

Можливо "Ми проти вас" дійсно була написана по фану, можливо вона дещо пафосна і віддає Голлівудом, але читається з не меншим захватом, так само на одному подиху і закохуючи в місто, героїв, холод і хокей.

Знову ворох гострих соціальних проблем: протистояння не тільки спортивних міст, зеленого і червоного, "Ведмедя" й "Бика", але й політичні інтриги, бійки, ще більше переживань батьків, ще більше проявів внутрішнього стрижня дітей. З першої книги тягнеться тема булінгу і нетрадиційної орієнтації, але стає ще гострішою, виходить на перший план. Не відстає тема депресивних містечок, де квітне безробіття і відсутнє будь-яке фінансування. А ще є маленькі локальні проблеми кожного героя, які калейдоскопом прокочуються сторінками і не дають розслабитися. Проте тепер з'являється гумор і трохи абсурду, а от відчуття реалістичності нікуди не зникає.

У мене моментами з'являлися сльози [о боже!] справжньої гордості за героїв, бо в якийсь момент забуваєш, що це всього лиш книжкові персонажі. І розпирало від переживань за них, за черговий матч, за мрію, яка розтрощена чи навпаки - ще може здійснитися.

У фіналі Бакман взагалі не шкодує нікого [ані героїв, ані читача], тож знову ковтаєш сльози і матюкаєш письменника.

Я могла б сказати, що автор намагається осягнути неосяжне і наділяє одну історію занадто великою кількістю драм, трагедій і соціально важливих тем, але не скажу. Бо наше життя по вінця наповнене всим цим і ми вивозимо. То чому б не вивозити персонажам?

Я не велика шанувальниця збірок, довгі розлогі історії завжди читаються мені з більшим захопленням, адже так я можу довше перебувати поряд з персонажами книг; у світах, пригодах і емоціях, які так відрізняються від моїх звичайних буднів.

Але з цією збіркою все інакше.

"Ода до України" - 14 окремих мікро-світів, що носять імена відомих і маловідомих точок на карті України. Це 14 есеїв сучасних українських письменників, присвячених нашому спільному дому і окремо домам маленьким - у Золотому-5, Ужгороді, Бахчисараї чи Донецьку.

Це спогади з дитинства, юності чи нещодавного минулого. Описи рідних степів і териконів, полонин і озер, маленьких річок, покинутих квартир чи дому, що несеш із собою у наплічнику. Спогади радісні й щасливі, помережані, наче кулями, болем і тугою, які принесла війна.

Особливо щемливими для мене були есеї Любові Якимчук про Золоте-5 [атмосфера шахтарського містечка, баня на шахті, "свій терикон" - у мене все це було. У мене все це забрали];

Анастасії Левкової про Крим, [стільки звернень до бабусі я не чула ніколи. Боже, яка багата культура кримських татар, як довго її на рівні з нашою рysня винищує];

Володимира Рафєєнка про Донецьк [тут без цитати просто неможливо]:
"Я завжди любитиму той Донецьк, якого вже немає. Скільки ще лишилося часу мого життя, стільки я сумуватиму за моїм містом. Але більше ніколи не повернуся туди. Навіть коли над містом майорітимуть українські прапори. Ця неможливість невимовна й остаточна. Вона виростає з того факту, що того чоловіка, який колись змушений був поїхати зі свого міста, вже давно немає. Як і того Донецька, який я любив, у якому народився і жив".

Здається, жодну збірку я не читала так довго, але кожне оповідання ненавмисно змушувало згадувати власний досвід, власне місто-якого-вже-немає. Фізично на карті воно є, звісно, але...

Мене зачарували спогади Ірени Карпи про озеро в Карпатах, а оповідання про тварин Олександра Михеда стало приводом попити крапельки поза розкладом.

Це сумна збірка.

Це радісна збірка.

Вона сповнена безмежної любові до кожного куточка нашої країни. А передмова Богдани Романцової - це окремий витвір літературного мистецтва.

"Ми завжди найчіткіше пам’ятаємо останні радісні миті перед тим, як усе перетворюється на руїни".

Це книга про хокей.
Це книга зовсім не про хокей.

Якщо ви вже читали Бакмана, то напевно любите його за душевність, гіперболізовану реалістичність та життєвий гумор. За соціальну драму, яка розгортається на сторінках всіх його книг.

Історія про Бйорнстад - не виключення, хіба що гумору тут буде небагато, а гострота піднятих проблем буде ранити, подібно до загострених лез хокейних ковзанів.

Маленьке містечко, яке тримається лише на хокеї. Живе ним. І вижити зможе теж тільки завдяки перемозі команди юніорів. Як водиться: одразу рікою поллються інвестиції, заживемо! Тож хлопці, їх батьки, спонсори, вчителі, медсестри, бармени, п'янчужки і навіть місцева банда - всі вірять у перемогу. І працюють тільки на неї.

Але Бакман був би не Бакманом, якби на фоні спортивного шалу не розкрив десятки особистих історій, не зріднив з кожним персонажем і не продемонстрував людську натуру в усій її красі.

Мене глибоко зачепила ця книга навіть попри мінорний настрій і постійне передчуття чогось лихого. Чогось, що розділе життя міста на "до" і "після".

Бакман пише про підлітків, дорослішання і становлення не тільки командного гравця, але й окремої людини. Про страхи батьків, їх невдачі і їх переживання. Про сім'ї - бідні й багаті, дружні і не дуже. Про відносини між різними верствами населення, булінг та нетрадиційну орієнтацію. Про дружбу - справжню, віддану, шалену. Про помилки, вміння їх визнати чи не визнати, про наслідки, з якими стикнеться не тільки окремий герой, а все місто. І про те, яким це місто себе покаже в годину скрути.

Моральний вибір є чи не лейтмотивом всієї книги, здатність як кожного окремо, так і всіх разом приймати тверезі рішення без упередження, без навішування ярликів.

Я навмисно не розповідаю, з чим же прийдеться стикнутися Бйорнстаду, але вдячна автору за вміння пропустити проблему через кожного персонажа і показати десятки точок зору.

Варто казати, що за продовження я взялася одразу? Це крижане місто зі своїми ведмежими жителями поселяється в серці, ба більше - твоє серце теж в якийсь момент відрощує пазурі і бере ключку до рук 🏒🐻

Життя після 60 тільки починається...

Бакман для мене - це щось невимовно життєве, щемке, миле, дотепне і щире. Щось душевне і затишне навіть коли не розумієш героїв чи коли вони тебе бісять.

"Брітт-Марі була тут", як виявилося, продовження "Моя бабуся просить їй вибачити", але хто ж гуглив 🙈 І хоч я не була знайома з першою книгою, де з'являється головна героїня "Брітт", проте здається, що особливо нічого не втратила в сюжетному контексті. А те, що втратила, надолужила вже у цій книзі.

Брітт вводила мене в ступор з перших сторінок. Її нагальна потреба знайти роботу, дуже особлива манера спілкування і пасивно-агресивні компліменти змушували одночасно реготати, лупити себе долонею в чоло і підіймати очі додолу, бо ж ТАКІ ЛЮДИ СПРАВДІ Є! Ба більше я їх зустрічала. Взагалі здалося, що Брітт-Марі - це збірний образ всіх невдоволених педантичних тітоньок, які траплялися мені в житті. І вам також, я впевнена. Особливо якщо ви маєте стосунок до соціальної сфери, адже там прообрази головної героїні заходять в кабінет чи не сто разів на день.

У мене промайнула думка, що з Брітт-Марі ми не потоваришуємо і читати про таку особу я точно не зможу. Але Бакман не був би собою, якби не розкрив всі потаємні куточки душі цієї загадкової жінки і не змусив на 100% їй симпатизувати.

Занепадаючий Борг, підліткова футбольна команда, сліпа тренерка, піцца, сода... Ці символи - невід'ємна частина історії. Дійшло до того, що кожного разу, як збираюся вивести пляму содою, згадую Брітт-Марі 😅

Щирість всіх героїв обеззброює, їх простота і водночас глибина вражають. Зрештою я отримала не просто кумедну життєву оповідку, а багатошарову історію про зміни в собі і зміни світу навколо себе; про життя в маленькому містечку і обмежені можливості, проте необмежені мрії; про дружбу і відданість, боротьбу з бюрократією, просту і щиру любов навіть коли тобі трохи за 60.

Я посміхаюся. Кожного разу посміхаюся, коли читаю Бакмана, і це завжди різна посмішка: сумна, іронічна, але частіше вона зігріває зсередини. Іноді я сміюся вголос. І посміхаюся. Завжди.

Як це, бути ідеальною дружиною?

Карма Браун пропонує цікавий набір інгредієнтів, тож готуйте свої кулінарні книги і навіть не думайте додати на дрібку більше чи менше зазначених у рецепті. Ви вже надягли свої фартуки і озброїлися кухонним приладдям? Починаємо готувати!

Загалом, якщо ви бачили чи хоч чули про серіал "Чому жінки вбивають?", то ви маєте уявлення про атмосферу книги [я навіть 1 сезон передивилася на хвилі настрою 📽️]

Дві часові лінії, дві абсолютно різні жінки, пов'язані одним будинком і майже однаковими проблемами - тиск суспільства щодо заміжжя і дітей, кар'єра, вибір між своїми бажаннями і нав'язаними тобі чужими очікуваннями.

І хоч Неллі і Еліс об'єднує нещасливий шлюб, причини цієї біди різні. Якщо 50-ті розкривають світ патріархату і аб'юзу, в якому Неллі треба бути слухняною і покірною, відмінною кулінаркою і красивим доповненням до чоловіка, яке не має права на власні думки і бажання, натомість існує, щоб догоджати чоловіку, то сучасність оголює інші проблеми - чесності і взаєморозуміння, вміння говорити словами через рот і відповідати за свої рішення.

Зрештою, чи може бути не ідеальна жінка ідеальною дружиною? А навіщо, якщо твій чоловік - зовсім не ідеал? І що таке ідеал взагалі?

Мені було цікавіше читати про Неллі, адже її життя домогосподарки минулого століття здалося куди багатшим на сюжет та емоції. Плюс її історія доведена до цілком логічного фіналу [який не може не сподобатись 😉] Саме завдяки історії Неллі прихильники вищезгаданого серіалу зловлять атмосферні вайби. З сучасницею ж Еліс ми не потоваришували через її певну дволикість та тонну брехні.

Оповідь не претендує на динаміку, не варто чекати і серіальних інтриг, що підігрівають цікавість. Місцями мені дуже хотілося, щоб із сюжетних кущів випав хоч якийсь рояль, але марно. Проте в книзі багато інших родзинок - уривки зі справжніх журналів для домогосподарок середини минулого століття, які не можуть не шокувати сучасну панянку, та доволі незвичайні рецепти зі звичайних інгредієнтів. Можливо, хтось захоче повторити?

Тільки не повторюйте рецепт ідеальної дружини, його все ж таки не існує.