прочитала «Не відпускай мене» – і тепер не відпускає мене.

спочатку я подивилася екранізацію, і вона захопила мене своєю особливою меланхолійною атмосферою. тож, коли взялася за книгу, вже знала, чого очікувати від сюжету. місцями ця меланхолійність, майже буденна і трохи монотонна манера оповіді, притаманна книгам Ішіґуро, вводила мене в легкий нечитун, але спишу це на те, що я вже знала, куди все веде. тому більше насолоджувалася тим, як це написано, ніж що відбувається. а ще – тим, як це видано, адже книга від ВСЛ – справжній візуальний скарб.

на перший погляд, це просто історія про трьох друзів – Кеті, Рут і Томмі, які є вихованцями закритої школи Гейлшем, які мріють, закохуються, сваряться... але поступово звичність їхнього життя починає здаватися підозрілою, і що далі, то тривожніше стає від того, що приховано між рядками.

Ішіґуро створив антиутопічний світ, але так тонко, що ця грань між вигаданим і реальністю майже розчиняється. тут немає класичних для жанру повстань, жорстоких диктатур чи глобальних катастроф. Ішіґуро пише про буденне, у яке поступово просочується щось моторошне. ніяких різких поворотів чи шокових одкровень – просто майже звичайне життя, майже звичайна дружба, майже звичайне кохання. ось тільки в цій історії немає місця вибору - вони лише чись клони, донори, набір органів, який рано чи пізно має послужити людству. герої живуть у світі, де їхня роль визначена з самого початку, і що більше вони намагаються втримати маленькі радості, то сильніше відчувається приреченість.

це написано просто і стримано, без зайвого драматизму, але від цього історія тільки глибша. вона про пам’ять і втрати, про примарність надії, про несправедливість, про те, як ми приймаємо речі, які нібито неможливо прийняти.

мимоволі замислюєшся - чи справді ця історія така далека від реальності? чи не існує десь своїх Гейлшемів, просто в трохи іншому вигляді? чи є в людини право розпоряджатися життям інших, якщо це нібито «заради добра»? що робить нас людьми – душа, виховання, спогади? і, можливо, найбільш болюче питання: як ми ставимося до власної смертності?

після цієї книги залишається відчуття легкої, майже невловимої туги, проте її відчувати приємно. а ще, думаю, ця історія гарна для книжкових клубів та й взагалі для обговорення 💛

повернення Маркуса Ґольдмана я чекала з дивним відчуттям: з одного боку, це ж Діккер! з іншого – «Книга Балтиморів» мене не вразила, тож були певні побоювання.

історія починається у 1999 році, коли в маленькому містечку знаходять тіло молодої дівчини Аляски Сандерс. справа здається розкритою: є зізнання, є мотив, є логічне пояснення. але через 11 років один єдиний лист ворушить старі скелети – і виявляється, що розгадка далеко не така проста. письменник Маркус Ґольдман знову повертається до розслідування, і разом із детективом Ґегаловудом поступово знімає шар за шаром брехні, яку так довго ховали.

словом, все доволі по-діккерівськи: автор веде читача через кілька часових ліній, змушує зануритися в події минулого й теперішнього так, що межа між ними розмивається. дуже в своєму стилі тримає інтригу, розкидає підказки, натякає на одне, а виводить історію зовсім в інший бік. сюжет майстерно закручено, до кінця навіть не намагаєшся щось передбачати – просто приймаєш, що все виявиться зовсім не так, як здається. але є одне велике "але" - книга здалася мені неймовірно розтягнутою. загалом я люблю неспішні дуже продумані розслідування, але тут було так багато зайвого, тож під кінець просто видихнула з полегшенням: нарешті все. не тому, що не було цікаво, а тому, що історія банально виснажила кількістю символів.

щодо тем — тут Діккер, як завжди, копає глибше за детективний сюжет. за історією вбивства Аляски Сандерс ховається багато важливого:

🌿 ціна секретів — наскільки далеко ми готові зайти, щоб приховати правду, і як це руйнує життя не лише тих, хто бреше, а й тих, хто поруч [традиційно тут так багато брехунів, і кожна з таємниць наче ще одна цеглинка у великій хиткій конструкції, що ось-ось завалиться].
🌿 вплив минулого на сьогодення — навіть через роки старі помилки не розчиняються, а тягнуться довгим шлейфом, змушуючи персонажів платити за них знову і знову [при чому це стосується і самого Ґольдмана].
🌿 маски, які ми носимо — ким ми є насправді, ким хочемо здаватися для інших і як часом звикаємо до створеного образу, що вже самі не можемо відрізнити його від справжнього себе.

це справді хороший детектив, класична діккерівська гра в підказки й несподівані повороти, але надто затягнута. якщо «Правду про Гаррі Квеберта» я ковтала, не помічаючи часу, то тут я помічала кожну зайву сторінку. і так, я дочитала, бо цікаво було дізнатися правду, яка зрештою вражає, але без того запалу, який був під час читання першої книги циклу. можливо це лише моє сприйняття, тож раджу кожному обрати свою емоцію під час читання чергових пригод Ґольдмана 📚

іноді трапляються історії, які читаєш не очима, а серцем. у мене саме такий досвід з книгами Крістін Генни, які буквально кожна западають у серденько 💖

"Провулок" не став виключенням, адже це про дружбу, що проходить випробування часом, помилками та втратами. про любов у всіх її проявах – дружню, романтичну, материнську. про мрії, які збуваються та ламають життя. і про болісне прийняття того, що нічого не триває вічно.

головні героїні – Таллі та Кейт – зустрічаються ще підлітками. Таллі – харизматична й амбітна, хоче вирватися з тіні самотнього дитинства й підкорити світ. Кейт – тиха, розсудлива, для неї важливіші сім'я, затишок і стабільність. вони зовсім різні, але стають нерозлучними, не дарма ж кажуть, що протилежності притягуються. разом дівчата проходять через юність, студентські роки, перше кохання, кар’єру, шлюб і материнство. і хоча їхня дружба переживає випробування, здається, що вона - дійсно назавжди.

мені завжди подобається, як Генна створює персонажів - об'ємних, абсолютно не картонних і дуже-дуже живих. і Кейт, і Таллі не ідеальні, кожна з них протягом книги бісили мене по-своєму: Кейт тим, як часом сліпо слідувала за захопленнями Таллі, забуваючи, чого хоче насправді, а Таллі в свою чергу моментами не бачила нічого, окрім власних бажань, потреб і мрій. мабуть, Таллі бісила мене трохи більше [мамцю, ну яка ж вона егоцентрична, завжди ставить себе на перше місце, і що найбільше дратує — ніколи не визнає своєї провини! навіть коли явно винна! навіть коли робить боляче!], хотілося її стукнути, а Кейт стукнути за те, що вічно мовчки пробачає. але тим ці героїні і привабливі - вони справжні кожна зі своїми недоліками, зі своїми тарганами. і їх дружба сповнена таких справжніх реалістичних деталей - буває ніжною, буває жорстокою, інколи виснажливою, але завжди важливою.

звичайно, як і в інших книгах, Генна зачепила безліч важливих тем: самотність у дитинстві, вплив родини на вибір майбутнього, ціна кар’єри для жінки, страх бути не такою, як хочуть інші. але найпотужніша тема, якій навіть дісталася окрема післямова – це, безперечно, боротьба з запальним раком молочної залози. зізнаюся, я нічого не знала про цю хворобу, тож авторка тут не тільки розповіла щемливу драматичну історію, а й нагадала нам хоч іноді згадувати і піклуватися про себе.

власне, це одна з тих історій, що змушують подивитися на життя під іншим кутом. після неї хочеться обійняти тих, кого любиш, або зателефонувати і просто сказати, яка дорога тобі ця людина, бо

🗨️"Коли життя добігає кінця, то значення має лише любов і родина. Все інше - дрібниці" 💔❤️‍🩹

магія, інтриги і... чоловік у біді ✨

мабуть всім вже набридли історії, де бідна прекрасна панна замкнена у вежі неприступного замку, звідки її треба врятувати доблесному і неможливо гарячому лицареві? так от, це зовсім інша сторі. у "Пісні" усе трохи не за правилами: головна героїня не беззахисна дівчина, а ходяча загроза, яка одним голосом може знищити людину. і це не метафора. лицар же не могутній воїн і не маг, а хлопець, який потрапив у пастку влади вітчима.

уявімо світ, де магія існує, але не всюди, а лише серед обраних родин. Басети — одна з таких. три сестри, кожна зі своїм даром, які живуть у розкоші, але водночас виконують брудну роботу для королівства. мені, до речі, дуже зайшла ідея авторки обіграти тему муз, адже кожна сестра має магічну здібність, що йде з певного таланту - музики, співу чи танцю.

власне, Ларкира, головна героїня, має силу, пов’язану саме з голосом: вона може змушувати людей виконувати її волю, а якщо потрібно — голосом просто їх знищити 🎶 [можна нам парочку таких Ларкир у лави ЗСУ? 😏]. її головне завдання - увійти в довіру до антагоніста і дізнатися про незаконні оборудки з магією, тож, щоб потрапити до замку герцога, Ларкирі випадає зіграти роль його нареченої.

тут на обрії з'являється пасинок герцога - Дарій, який в нашому випадку стає чоловіком у біді 🏰 саме його мати з невідомих хлопцю причин помираючи передала титул не синові, а чоловіку, хоча сина любила безмежно. чому так? чому діючий герцог вичавлює всі соки зі своїх земель, своїх людей і свого пасинка? чи має цей злодій свою історію?

власне, мене спочатку дуже зацікавив цей гачок з детективною лінією. головна героїня, маючи завдання від Короля Злодіїв, прикидається пустоголовою леді, має винюхати всі таємні справи герцога. і в цьому їй має допомогти "Ватсон" - Дарій, з яким за всіма законами жанру станеться палка любовна пригода. і якщо романтика мене мало цікавила, то хоча б цікаве розслідування мені мали б забезпечити. але не сталося 🤷‍♀️ я все чекала, коли ж дівчина знайде хоч щось, коли розмотає клубок таємниць двору Лакландського, але таємнички крутилися лиша навколо шаленої неприязні герцога до пасинка. "дайте мені щось глобальніше", - хотілося кричати мені, проте я не отримала того, чого так сильно жадала.

що ж до антагоніста, то на початку книги його також змалювали доволі серйозним супротивником і для Короля Злодіїв, і для Ларкири. проте що ми отримали? певну карикатуру, образ злодія без якоїсь мети, передісторії чи глибини. можливо тому фінал не викликав емоцій, а розв'язка історії герцога змусила поставити лише єдине питання "і це все?".

мені не вистачило детективного елементу, динаміки, напруги і емоцій, хотілося антагоніста з більш масштабними планами і менш дріб'язковим мисленням. натомість сподобалися сестри, їх стосунки, як вони підтримували і підколювали одна одну 💖 чомусь мені здається, що книга про наступну сестру має бути трошки гостріша на сюжет, бо середня сестра має талант до запального танцю і це має бути дійсно полум'яно! 🔥 [а можливо це просто мої мрії].

загалом, мені подобається цей світ, тож повернуся до нього навіть попри те, що перша книга не зачепила моє книжкове сердечко.

1. вибери Фонте.
2. не вбий його.
3. посилюй його магію, щоб врятувати всіх і все на Саверіо, - або помреш першою.

саме таке завдання стоїть перед головною героїнею "Безжальних благословень" - фентезійного дебюту в жанрі янг-едалт від американської письменниці.

у центрі історії — Алесса, обрана, яка має силу врятувати свій острів, але її особистий дар смертельно небезпечний, адже кожен, кого вона торкається, гине. в цьому і полягає її проблема, адже врятувати свій острів від демонів вона може, лише підсиливши своїм дотиком обранця - Фонте з особливою магічною силою (яка дещо нагадує відголоски старих-добрих Людей-Х).

власне, смертельний дотик (тут не можу не згадати Роуг з тих же Людей-Х) ставить Алессу у досить вразливе становище... що ж вона за Фінестра така, якщо не може виконати своє єдине призначення і замість підсилити обранця - вбиває його?

саме в образі Алесси авторка розкриває теми самотності, відповідальності, тиску очікувань та пошуку підтримки. однією з ключових тем книги є пошук довіри і надії на тлі постійного страху зради. цією краплею надії для Алесса стає загадковий розбійник Данте, що погоджується стати її тілоохоронцем, проте, як виявиться далі, його темне минуле ще додасть Алессі проблем.

загалом книга за всіма законами жанру наповнена постійною небезпекою, наявний суспільний і релігійний конфлікти: священник інтригує, віруючі сліпо вірять. народ кидає то на бік падре, то на бік обраної (такий собі класік середньовіччя 😅). до речі, маю сказати, що образ життя Фінестри і суспільні очікування нагадали мені про іншу схожу обрану - Маківку з ІКІП. щось у цьому є.

енівей. цікаво, що роман має середземноморський шарм із нотками італійських та середньовічних європейських мотивів. це відображено в іменах персонажів, як-от Алесса Паладіно і Данте, а також у назвах, що нагадують регіони Італії. авторка класно поєднала елементи фентезі з відчуттям автентичної історичної культури, що додало світові приємного італійського присмаку. а ще мені дуже сподобався ключовий символ у книзі - лимонне дерево 🍋 лимони взагалі мають глибоке символічне значення, уособлюють надію, життя та оновлення. це дерево з'являється як символ захисту і процвітання, що часто зустрічається в італійській культурі, і тут його саджають біля домівок також на знак захисту. словом, дуже класна деталька.

протягом сюжету Алесса, незважаючи на свою силу, змушена боротися з власними страхами, а Данте, зазнавши багацько труднощів у житті, поступово відкривається дівчині. їхні стосунки традиційно еволюціонують з холодних і напружених до взаємопідтримки і, як всі здогадалися, пристрасті і кохання. чи повірила я цій парі? ну... варто все ж нагадати, що це янг-едалт, а я вже сильно переросла перше кохання, тож зазвичай [як і в цьому випадку] прогортую діалоги між персонажами, якщо вони не мають стосунку до основного сюжету. тут такі діалоги, безперечно, були, але куди ж без них /закочує очі/

загалом мені сподобався задум. є питання до логіки світу і світоустрою як такого [але я вже звикла, що авторки роментезі залишають багато сірих плям у своїх світах]. чи буду читати продовження - подивимося. поки не можу сказати, що історія запала в сердечко. проте не можу не відмітити красу видання - дійсно рівень фейрілуту 😍