Безкінечно люблю «Хроніки Місяця» Марісси Маєр, тому на черговий ретелінг покладала великі надії, тим паче «Аліса в Дивокраї» - один з улюблених творів, які я свого часу дослідила вздовж і впоперек. Про що ж «Безсердечна»?

Це така собі подорож у свідомість майбутньої Королеви Чирвових Сердець, тої, чиєю улюбленою фразою стане «Відтяти йому голову!» Але поки юна донька Маркізи леді Кетрін Пінкертон мріє лише про відкриття пекарні і не бажає виходили заміж на Короля. Отут в мене вже почалися нестиковки, бо занадто проста мрія як для титулованої особи, не вважаєте? Але я розумію, чому авторка наділила Кет такими простими прагненнями – щоб ще більше підкреслити трагічність персонажа, адже її пошук власного шляху наштовхується на суспільні обмеження та очікування. Навіть читач спочатку очікує від Кет більших мрій, проте Маєр зобразила Кетрін, скажімо так, «близькою до народу».

Отже, основна проблема, навколо якої вибудовано сюжет, – це боротьба між особистим бажанням та обов’язком перед суспільством. Кетрін, сповнена мрій про власну пекарню, мусить зіштовхнутися з реальністю, де їй відведена роль дружини короля. Це такий собі конфлікт між індивідуальністю та суспільними очікуваннями, між правом на щастя та тим, що інші бачать для неї «правильним». Тут авторка зачіпає дуже важливу тему для сучасного читача: що ми втрачаємо, коли обираємо чужі шляхи, а не свої, адже часто саме так діти обирають шляхи, які для них підготували батьки, проте їх серця лежіть зовсім в іншому напрямку. І це дійсно ламає долі…

Що мене трошки потішило, так це любовна лінія [а для мене це дивно, адже я взагалі не фанат романтики]. Авторка ламає стереотипи і не веде героїню шляхом закоханості в Короля [що було б типово для романтичного фентезі], натомість серце Кет належить іншому – золотоокому Джестеру, придворному блазню, який заворожує її своєю чарівністю та вільним духом. Він – таємничий, грайливий і незалежний, і саме це приваблює Кетрін, адже його життєрадісність та легковажність демонструють їй альтернативний шлях, де можливі й ризики, і свобода, чого дівчина позбавлена. Їхні стосунки розвиваються потай, вони наповнені ризиками та надіями на майбутнє, яке, на жаль, не має права на існування.

Ще одна важлива тема – невідворотність долі. Незважаючи на те, що Кетрін намагається знайти свій шлях і змінити свою долю, історія має відтінок фаталізму. В книзі підкреслено, що часом наші найкращі наміри та найсильніші бажання можуть привести туди, звідки немає вороття. Це змушує замислитися про те, наскільки нам вдається контролювати власне життя, чи все ж таки кожен з нас іде наперед визначеним шляхом.

Як на мене, Маєр прагнула створити аж занадто трагічну передісторію Королеви, і читачу надто очевидно, що Кетрін рухається до краху. Яка-не-яка інтрига зберігається, проте іноді здавалося, що авторка надто буквально підводить нас до фіналу. Хотілося б, щоб шлях Кет до падіння був менш очевидним і мав більше непередбачуваних поворотів. Особисто мені було складно повірити в аж таку трансформацію з милої і чистої дівчинки в холодне стерво. Але маємо що маємо і обґрунтування загалом можна натягнути, як сову на глобус, але для мене все це виглядало не дуже переконливо.

Також маю відмітити динаміку сюжету, яка, на жаль, місцями була скоріше відсутня, ніж навпаки. Окремі епізоди здавалися навмисно розтягнутими, наприклад деякі моменти з пекарнею Кетрін - хоч вони і додають глибини персонажу і загального настрою, проте відтягують основну історію. Це здалося дещо нудним, адже я очікувала на більш динамічну оповідь.

Загалом мені сподобалося знову зануритися з атмосферу Дивокраю, побачити вже знайомих керролівських персонажів, зокрема другорядних, але любові, як з «Хроніками Місяця» не сталося. Я так і не змогла повірити героїні, мені не вистачило глибини, логічності та обґрунтування. Авторка розкриває цікаві теми, але сама історія не торкнулася мого серця, повністю виправдавши назву книги. Фанатам «Аліси» можна почитати заради загальної атмосфери, але чекати багато від цього ретелінгу, як виявилося, не варто.

Свого часу я проковтнула «Татуювальника Аушвіцу» за одну ніч, бо не могла відірватися від цієї трагічної, але водночас надихаючої історії. Проте через важку тематику я довго не наважувалася взятися за продовження, яке виявилося ще більш емоційно виснажливим.

«Подорож Цильки» розповідає про Сесилію Кляйн, яка з’являлася в попередньому романі і яку Лалі Соколов, той самий татуювальник, називав найсильнішою людиною, яку коли-небудь знав. У центрі сюжету — молода дівчина Цилька, яка, переживши жахи Аушвіцу-Біркенау, була засуджена радянською владою за «співпрацю» з нацистами та відправлена до сибірського ГУЛАГу. Якщо в першій книзі авторка розповідала історію про те, як герої не лише вижили в концтаборі, але й змогли відновити своє життя, то цього разу ми стикаємося з голосами тих, хто з одного тоталітарного режиму потрапив у лещата іншого, ставши жертвами нових репресій.

Одна з центральних тем книги — це питання провини та виживання. Цильку, як і багатьох інших жінок, що пережили концтабори, звинувачують у самому факті її виживання. Її карають за вибір, якого вона ніколи насправді не мала. Книга підіймає важливі питання: чи можна звинувачувати людину за спробу вижити? Чи може суспільство бути справедливим, якщо воно не зважає на обставини? Для українців, які жили під радянською владою, ці питання звучать болюче і знайомо. Звичайно, що так — можна засуджувати, якщо обвинувачем виступає жорстока, кривава система, що нехтує людяністю.

Не менш важливою є тема жіночої сили та солідарності. В умовах ГУЛАГу, де нелюдські умови ламали багатьох, Цилька знаходить підтримку в інших жінках і сама стає для них опорою. Ці взаємини стають рятівною силою, джерелом світла навіть у найтемніший час. Як і в «Татуювальнику Аушвіцу», Морріс показує, що навіть у найбезжальніших умовах є місце для співчуття і дружби.

Проте читати цю книгу надзвичайно важко через моторошні описи подій — виснажлива праця, нелюдські умови, зґвалтування, безжалісна байдужість. Однак мене найбільше вразили сцени з яслами. Материнство в умовах ГУЛАГу — це окремий жах, від якого всередині все стигне. Дітей, народжених ув’язненими жінками, особливо ніхто не доглядав, діяв принцип «виживе найсильніший». Ця тема, мабуть, одна з найболючіших у книзі.

«Подорож Цильки» — це не просто історія про виживання. Це книга про неймовірну стійкість і людяність у найтемніші часи. І, на жаль, вона резонує з сучасністю, адже та сама людиноненависницька система знову намагається принести жахи на наші землі. Система ніколи не зміниться, якщо ми її не зламаємо. І все ж хочеться вірити, що ми сильні і незламні, як Цилька, адже і вона вижила. Фінал книги залишає надію, хоча деякі вирішення проблем виглядали дещо романтизованими як для такого темного і страшного місця. Проте це не нівелює важливість історії, адже вона базується на реальних подіях.

Читати цю книгу варто — і для того, щоб пам’ятати про людську стійкість, і для того, щоб плекати власну ненависть до росіян і їх системи (а вона з періоду радянського союзу аж ніяк не змінилася). Задля віри, що людина все ж може пережити жахи і залишитися Людиною.

Цю книгу було непросто читати, адже це глибока та емоційна сага про людські долі в умовах війни.

Власне, це не просто історичний роман, а майстерна і вражаюча картина життя, яка не може не зачіпати. Авторка створила складний, багатошаровий твір, який розповідає про період громадянської війни в Нігерії, більш відомої як війна у Біафрі. Пані Адічі показує, як особисті історії героїв переплітаються з масштабними історичними подіями, а відчуття глибокої втрати та болю відчуваються особливо гостро, коли в нашій країні також триває війна.

Головна тема роману – це, безсумнівно, війна і її вплив на людей. Адічі зображує, як війна пронизує всі аспекти життя – від сімейних стосунків до політичних і соціальних переконань. Вона показує, як руйнується людська гідність і як політичні події ламають особисті долі. Через описи голоду, бідності, страху та зневіри, Адічі ставить перед читачем запитання: як люди можуть залишатися людяними в умовах жорстокості?

Інша важлива тема – це колоніалізм і його наслідки. Адічі досліджує, як після закінчення колоніального правління Великобританії в Нігерії розпочалися процеси, що призвели до війни, і як ці історичні корені продовжують впливати на сучасну Африку. Вона показує конфлікт між західною освітою та традиційними африканськими цінностями через своїх персонажів, зокрема через Оланну та її родину, які намагаються балансувати між двома світами.

Авторка відтворює драматичну та напружену атмосферу війни, але водночас наповнює її людяністю та ніжністю. Відчуття безнадійності чергується з моментами надії, і це створює потужний контраст, який утримує на межі емоційної напруги. Війна не тільки приносить руйнування і смерть, але й відкриває в людях ті грані, про які вони навіть не підозрювали. Цей роман наповнений жорсткими подіями, але Адічі майстерно додає в нього моментів крихкої краси, що допомагає пережити емоційну бурю. Власні переживання і страхи ніби накладаються на емоції героїв, і це, безперечно, дає відчуття особистої причетності до подій, що описуються на сторінках книги.

Герої роману справжні, глибокі люди зі своїми слабкостями, мріями та страхами. Оланна, молода і красива жінка із заможної родини, здається сильною і впевненою, але війна змушує її переосмислити своє місце у світі. Її розвиток – це подорож через біль і втрати, але вона залишається сильною і зберігає свою людяність. В якомусь сенсі саме Оланна є втіленням боротьби за незалежність Біафри та іґбо.

Угву – ще один важливий персонаж, чиє життя змінюється радикально. Спочатку він – наївний і допитливий хлопець, але війна змушує його стати солдатом, і це змінює його назавжди. Ця трансформація – одна з найболючіших у книзі, але вона відображає те, як війна змінює молодих людей, позбавляючи їх невинності.

Річард, англійський письменник, дає ще один кут погляду на події. Завдяки йому авторка демонструє, як представники заходу сприймають африканські конфлікти. Його погляд на події відрізняється від "місцевих", але з часом він все більше усвідомлює їхній біль і трагедію. І хоча спочатку Річард залишається на периферії подій, зрештою він стає частиною війни.

Книга має широку історичну панораму, і Адічі майстерно поєднує особисті історії своїх героїв з масштабними історичними подіями. Кожен персонаж приносить свою унікальну точку зору і це додає глибини і дозволяє побачити Біафро-нігерійську війну зсередини, з різних ракурсів. Роман нагадує атмосферою деякі класичні твори про війни, але при цьому має свою унікальну африканську ідентичність.

"Половина жовтого сонця" стає не просто історією про іншу країну, а й черговим нагадуванням про те, що війни руйнують життя людей незалежно від часу і місця. Хоча українцям ці нагадування не потрібні, на жаль.

Книга залишає потужний емоційний слід, особливо для нас і всіх тих, хто зараз живе в умовах війни. Неможливо читати цю книгу і не відчувати особистого зв'язку з болем і втратами героїв, оскільки ці теми надзвичайно близькі й актуальні для нас сьогодні.

Ще маю сказати, що багато років тому я вперше познайомилася з творчістю Чімаманди Нґозі Адічі завдяки її роману "Американа". Ця книга відкрила для мене Африку зовсім з іншого боку. Тому я надзвичайно рада, що твори Адічі почали перекладати українською, це дає можливість глибше зануритися в історії та культури тих країн, які донедавна здавалися далекими і незвіданими.

Мої любі читачі, тримайте капелюшки, бо на горизонті знову назріває щось захоплююче, а саме – черговий роман із серії про родину Бріджертонів. Цього разу в центрі уваги знаходиться сам містер Бенедикт Бріджертон. І хоча його ім'я до цього часу не було асоційоване зі скандалами, схоже, що на нього чекає особливий поворот долі.

У "Пропозиції джентльмена" ми бачимо справжню казкову історію. Бенедикт, другий син у родині, зустрічає таємничу незнайомку на маскараді. Вона з'являється, немов Попелюшка, і так само загадково зникає опівночі, залишивши лише спогад про себе. Але не варто наївно думати, що це всього лиш солодкий романтичний сюжет. Адже Леді Софі Бекетт, хоч і схожа на казкову героїню, насправді має куди складнішу історію, ніж може здатися на перший погляд.

Як виявляється, Софі – позашлюбна донька графа, яка змушена тікати від жорстокого світу світського життя. Її зустріч із Бенедиктом змінює все: вона бачить у ньому шанс на нове життя, але чи готовий цей джентльмен піти на такий ризик і зруйнувати всі соціальні норми заради кохання? Як завжди, родина Бріджертонів вміє втягнути нас у справжні пристрасті та життєві драми.

Тож, мої вірні читачі, чи отримає Бенедикт свою щасливу кінцівку, як це буває в казках? І чи буде Софія тією, хто зможе знайти шлях до його серця, незважаючи на всі перепони? Про це буде говорити весь Лондон, і, без сумніву, це стане темою ще багатьох вечірніх обговорень.

Загалом, ваша люба авторка вважає цю історію доволі казковою навіть в усіх умовах казковості цього циклу. Проте Бенедикт в екранізації від Netflix з усіма своїми широкими поглядами і неперевершеною харизмою надзвичайно сподобався вашій авторці, тож вона вболіває за його щастя і його казку.

Ваша Леді Віслдаун.

О, мої любі читачі, дозвольте мені вас потішити найсвіжішими плітками про сім'ю Бріджертонів, які знову привернули нашу увагу! Цього разу головною постаттю стає не хто інший, як віконт Ентоні Бріджертон — чоловік, що вирішив нарешті влаштувати своє особисте життя. Але чи можна уявити більше джерело скандалу, ніж цей гордий і незворушний віконт, що раптом потрапив у пастку кохання?

У романі "Віконт, який мене кохав", Ентоні вирішує, що йому час одружитися. Але, звичайно, цей чоловік з усіма своїми поглядами на шлюб має намір зробити це без жодних почуттів. Його вибір падає на гарненьку Едвіну Шефілд, проте доля вирішує інакше. Виявляється, що на шляху до цього весілля стоїть її старша сестра — непокірна та гостра на язик Кейт Шефілд. І саме вона стає найбільшою проблемою нашого обачного віконта.

Чи знає Ентоні Бріджертон, що серце не підкоряється розуму? Чи може він зрозуміти, що справжня любов — це зовсім не те, що він собі уявляв? О, мій читачу, тільки-но ця пара починає свої суперечки, ви не зможете відірватися від їхніх гострих розмов та палких поглядів. Адже хто б міг подумати, що така перешкода, як Кейт, стане ключем до серця самого віконта?

А тепер кілька слів про екранізацію. Серіал від Netflix, безперечно, робить свою справу добре, додаючи барв і драми до цього вже і так заплутаного роману. Хоча деякі сцени були змінені і сюжет другого сезону відрізняється від сюжету книги, я можу запевнити вас, що справжня пристрасть між Ентоні та Кейт не втрачена. Навіть більше, їхня хімія на екрані змушує нас повірити в те, що любов завжди перемагає, навіть коли сама доля кидає нам виклик. Вашій авторці більше прийшлася до душі історія Кейт і Ентоні, запропонована сценаристами серіалу, проте книга також варта уваги. Серіал, як і в першому сезоні, розкриває сюжетні лінії багатьох інших персонажів, книга ж зосереджена виключно на нашій любій парі. Проте і серіал, і книга прекрасно доповнюють одне одного.

З любов'ю до найсвіжиших світських пліток,
Ваша Леді Віслдаун.