🪶 є книжки, які береш до рук, чекаючи одного, а отримуєш зовсім інше — і це "інше" виявляється набагато глибшим, ніж сподівалася. саме так вийшло з "Фамільярами" Стейсі Голлс. я очікувала магії, ритуалів і містики — а натомість отримала пронизливу, сильну і дуже людяну історію про жіночу силу, страх, несправедливість і надію.

Англія, 1612 рік. на тлі справи Пенделлських відьом молода Флітвуд Шаттлворт - дружина заможного аристократа - дізнається, що вагітна вчетверте після трьох викиднів. її роль у цьому світі зведена до одного - народити спадкоємця. все інше: почуття, бажання, страхи - не мають значення. але чергова вагітність може стати для неї фатальною. проте дівчина не кориться, шукає допомоги і знаходить її в Еліс Грей, загадковій цілительці, яку згодом звинувачують у чаклунстві.

знайомство Флітвуд з Еліс змінює все, власне, саме з цього моменту починається трансформація героїні - від наївної і покірної до жінки, яка бореться: за власне життя, за дитину, за істину, за іншу жінку, яку всі вважають"відьмою", тільки тому, що вона знає трави і має власну думку. і ця боротьба, її розвиток і ріст - одна з найкращих частин роману. дружні стосунки з Еліс стають глибокими, довірливими, сповненими взаємної підтримки. чесно, не очікувала, що роман про XVII століття буде таким теплим і... сучасним у своїй чутливості. бо тут про багато болючого: про жіноче тіло, яке не належить жінці; про вибір, якого немає; про страх перед невідомим, який перетворюється на полювання на відьом; про суспільство, де небезпечно бути "інакшою".

як на мене, авторка дуже майстерно передала дух епохи - той, від якого шкірою бігають сироти. але водночас книга дивовижно затишна. це не фентезі [так, тут є атмосфера чаклунства, містики, а назва натякає на фамільярів, але це радше символ] - тут немає магії в класичному розумінні. але тут є інше - атмосфера, що заворожує. Стейсі Голлс вміє так достовірно малювати пейзажі Ланкаширу, що здається, ніби ти сам ідеш болотом, вдихаєш вогкий туман, чуєш шурхіт трав і шепіт лісів.

"Фамільяри" - не стільки про відьомство і магію, скільки про патріархат, про забобони, про страх перед інакшістю. але також - про жіночу солідарність, про надію, про боротьбу. і хоча дія відбувається в XVII столітті, паралелі із сучасністю читаються дуже чітко: як ми досі контролюємо жіночі тіла, як боїмося тих, хто виходить за межі. словом, я читала книгу практично на одному подиху й щоразу ловила себе на думці: як багато в цьому романі про реальність, яка досі актуальна, хоч минуло триста років.

це історія, де одна жінка бореться проти системи, суспільства, обставин - і, що найважливіше, не сама. поруч із нею - інша жінка. а ще - віра у себе, у справедливість, у світло попри темряву. мій рекомендасьйон і щире бажання почитати інші книги авторки ❤️

⛸️ ромком, що став для мене найбільшим читацьким розчаруванням березня. треба одразу зазначити, що ромкоми я читаю раз в ніколи, але це стається стабільно навесні і минулого року Гейзелвуд дуже зайшла під настрій та й взагалі. цього року дива не сталося. я сподівалася отримати історію, у якій буде поєднання спорту, хімії між персонажами та цікавого сюжету, на кшталт серіалу Spinning Out, але натомість отримала набір сцен, що просто не ліпляться разом

🏒 почнемо з того, що ця книга не про спорт. якщо ви, як і я, очікували від неї духу змагань, складних тренувань, відданості своїй справі і оце все, то цього тут немає. хокей і фігурне катання використовуються лише для створення антуражу, але насправді не впливають на сюжет і характери персонажів. на їхньому місці могли б бути будь-які інші професії або гобі – це не змінило б нічого. мабуть авторка просто вирішила, що спорт – це популярна тема, тому варто додати його як фон, але не заглиблюватися в нього. особисто мені цього не вистачило, бо я хотіла побачити більше саме спортивної складової, а не просто слова "фігуристка" і "хокеїст" у характеристиках героїв.

⛸️ але ще більше мене розчарували стосунки головних персонажів. немає жодного розвитку – вони не пізнають одне одного, не проходять шлях від симпатії до глибокого зв’язку, вони просто одразу опиняються в ліжку. всі їхні розмови здаються натягнутими, хімії між ними я не відчула. кожна їхня взаємодія будується навколо фізичного потягу, але без справжньої емоційної близькості. як результат – мені було абсолютно байдуже, чи будуть вони разом і як розвиватиметься їхня історія.

🏒 окреме випробування – кількість інтимних сцен. їх настільки багато, що це просто виснажило. я не проти подібних сцен у романах, якщо вони доречні, додають глибини стосункам. тут же вони були однотипними, беземоційними і настільки частими, що я просто прогортувала їх.

⛸️ самі герої вийшли досить...ммм...навіть не знаю...пласкими? і Анастасія, і Нейт клішовані починаючи від фізичного опису, закінчуючи їх поведінкою. абсолютно не зачепили, я просто не знаю, за що мала б зачепитися в них, щоб симпатизувати чи хоча б з цікавістю спостерігати за їх стосунками.

🏒 до всього цього додається і структура книги. вона могла б бути значно коротшою, адже багато сцен здаються зайвими, розмови порожніми, а розвиток подій відбувається дуже повільно. відсутність чіткої динаміки робить читання нудним, і десь на половині книги я просто втратила інтерес і здалася.

⛸️ загалом, "і зійде крига" не виправдала моїх очікувань. шукала роман зі справжнім спортивним духом, цікавими героями і добре прописаними стосунками, але... для мене це однозначне розчарування і, напевно, одна з найслабших книг, які я пробувала читати останнім часом 😞🤷🙈

💙 єдине, що мені дійсно сподобалося, – це оформлення книги. дизайн дуже гарний, кольоровий ілюстрований зріз додає естетичної привабливості, та й форзаци роблять видання дійсно красивим. втім, у якийсь момент у мене промайнула думка: "а чи не надто багато наворотів для такої доволі прохідної історії?". проте це лише моя суб’єктивна думка, і я розумію, що шанувальники ромкомів та прихильники цієї книги точно сприймають її інакше.

ця книга довгий час лежала на полицях і врешті перетворилася на "почекун", але останнім часом я часто читаю саме почекуни, тож вона нарешті опинилася в моїх руках.

маю сказати, що хотілося чогось гнітючого, тривожного, того, що змусить швидко гортати сторінки й відчувати сироти на шкірі. у всякому випадку інші трилери з цієї серії мені заходили, тому мала певні очікування, але-але...що ж було не так з цією книгою?

перед нами – історія Блайт, жінки, яка справді намагається бути хорошою матір’ю, але з перших днів відчуває, що її донька Вайолет якась… інша. чужа. чи, можливо, навіть зла. але чи це правда? чи, може, Блайт просто повторює долю власної матері, яка була емоційно холодною і байдужою?

сюжет багато в чому грає на двозначності: читач бачить події очима Блайт, але ми не знаємо, наскільки їй можна довіряти. чи справді Вайолет народилася з певною вродженою жорстокістю (таке буває?), чи це лише страхи матері?

загалом книга цікаво демонструє тему материнства без прикрас, про страх, сумніви і тягар відповідальності, які сипляться на жінку від моменту народження дитини. тут немає образу "ідеальної матері", яка одразу знаходить зв’язок із дитиною. Блайт зіштовхується з жахливою правдою – вона не відчуває любові до власної дитини, і ця її чесність робить історію незвичайною [і трохи нагадує "Веріті" Коллін Гувер, але хіба що цією неідеальністю материнства].

не скажу, що я отримала напружену атмосферу, але фішкою книги є те, що ти не знаєш, кому вірити. головна героїня параноїть? а може вона права і це ще гірше?

і все ж мені не вистачило класичної напруги. це не той психологічний трилер, де кожен поворот змушує завмерти. з середини книги постійно очікуєш якогось шок-повороту, проте у фіналі трошки розчаровуєшся, не отримавши потрібних емоцій.

і, мабуть, мені дуже хотілося більшого заглиблення у психологію героїв, натомість вони для мене до кінця книги залишилися доволі поверхневими.

як висновок можу сказати, що загалом це непогана книга, яка розкриває тему материнських страхів, соціальні очікування від жінки та психологічні травми, які передаються з покоління в покоління. але як трилер вона не вразила – бракує динаміки, не вистачає справжнього вау-ефекту. та й фінал загалом відкритий, адже авторка лише кинула вудку, проте не розставила всі крапки над "ї", тож читач сам вирішує, що було правдою [не люблю таке 🙈].

до речі, темою неідеального материнства і фіналом ця книга дійсно нагадує "Веріті", але остання буквально один суцільний шок-контент, тому читається набагато швидше і захопливіше. "Що не так з моєю матір'ю" - скоріше варіація на тему, більш психологічно орієнтована, більш реалістична, повільна і важка історія. тому я точно не можу сказати: "якщо вам сподобалася Веріті, почитайте цю" - буде трошки оманливо. але якщо хочеться чогось на ту ж тему, проте без різких твістів - ця історія підійде на один-два вечори.

🍵 всі все знають про "Бріджертонів", що ще можна сказати?

🪶 а я все ж скажу. скажу, що з усіх чотирьох прочитаних книг саме історія про "сіру мишку" Пенелопу зачепила мене найбільше. і це, до речі, стало неочікуваним відкриттям, адже її сезон у серіалі мені сподобався найменше. проте на сторінках сюжет має зовсім інший настрій. якщо в серіалі Колін переважно "ні риба, ні м’ясо" [камон, погодьтеся, він справді ніякий в екранізації], то в книзі його внутрішні переживання чіткіші, власне, в книзі і Пенелопа, і Колін прагнуть більшого. він — писати, знайти справу життя, не бути лише "одним із Бріджертонів". вона — втекти від статусу "старої діви, що нікого не цікавить" і бути почутою. але якщо Колін лише шукає, то Пенелопа вже знайшла. її творіння — скандальна газета леді Віслдаун — дає їй свободу.

🔑 мабуть тому мене і зачепила саме ця книга, адже вона не лише про романтику, а й про самореалізацію, пошук себе, страх бути недостатньо хорошим. для Пенелопи її газета – не просто розвага, а спосіб залишити слід у світі, який не дає жінкам іншого вибору, окрім як вдало вийти заміж [або не вийти і це теж близько до трагедії]. для регентської Англії успішна жінка = вдало одружена жінка. все. жодних варіантів. але Пенелопа цей стереотип зламала, хай навіть і таємно. вона не чекала, поки її життя почнеться після весілля, а просто взяла його у свої руки - писала, заробляла, мала вплив. у світі, де її голос мав би зливатися з тисячами інших "міс Пенелоп", вона створила щось своє.

☕️ так, це все ще казкова атмосфера Бріджертонів, де завжди перемагає кохання, але серед ошатних суконь і блиску бальних зал є дуже реальні емоції: заздрість, амбіції, страх змін, прагнення більшого. саме тому ця частина для мене стала найцікавішою з усієї серії.

👑 а ось чого мені дуже не вистачало – так це королеви та її протистояння з леді Віслдаун. це саме той випадок, коли кажуть: якби чогось не існувало, це варто було б вигадати. тож творці серіалу вигадали нереально крутого персонажа, якого не менш нереально круто втілила Голда Рошевель. її харизма, гострий розум і постійне бажання розкрити Віслдаун додавали історії інтриги та драйву, чого в книзі, на жаль, немає, плак.

🎼 та й можна скільки завгодно казати про те, наскільки відрізняється книга від серіалу, а серіал від книги, але факт залишається фактом: попри те, що серіал для мене в цьому двобої виграє завдяки більш повному розкриттю всіх персонажів, четверта книга показала головних героїв трохи глибшими, аніж вони постали на екрані.

📚 як резюме: для мене ця книга була про те, що самореалізація важлива не менше за кохання, і що партнер має не тільки захоплюватися тобою, а й розуміти, підтримувати, зростати разом із тобою. тож якщо серед усього циклу обирати найбільш "живу" і багатошарову історію, то для мене це саме "Роман із містером Бріджертоном" 🖋

прочитала «Не відпускай мене» – і тепер не відпускає мене.

спочатку я подивилася екранізацію, і вона захопила мене своєю особливою меланхолійною атмосферою. тож, коли взялася за книгу, вже знала, чого очікувати від сюжету. місцями ця меланхолійність, майже буденна і трохи монотонна манера оповіді, притаманна книгам Ішіґуро, вводила мене в легкий нечитун, але спишу це на те, що я вже знала, куди все веде. тому більше насолоджувалася тим, як це написано, ніж що відбувається. а ще – тим, як це видано, адже книга від ВСЛ – справжній візуальний скарб.

на перший погляд, це просто історія про трьох друзів – Кеті, Рут і Томмі, які є вихованцями закритої школи Гейлшем, які мріють, закохуються, сваряться... але поступово звичність їхнього життя починає здаватися підозрілою, і що далі, то тривожніше стає від того, що приховано між рядками.

Ішіґуро створив антиутопічний світ, але так тонко, що ця грань між вигаданим і реальністю майже розчиняється. тут немає класичних для жанру повстань, жорстоких диктатур чи глобальних катастроф. Ішіґуро пише про буденне, у яке поступово просочується щось моторошне. ніяких різких поворотів чи шокових одкровень – просто майже звичайне життя, майже звичайна дружба, майже звичайне кохання. ось тільки в цій історії немає місця вибору - вони лише чись клони, донори, набір органів, який рано чи пізно має послужити людству. герої живуть у світі, де їхня роль визначена з самого початку, і що більше вони намагаються втримати маленькі радості, то сильніше відчувається приреченість.

це написано просто і стримано, без зайвого драматизму, але від цього історія тільки глибша. вона про пам’ять і втрати, про примарність надії, про несправедливість, про те, як ми приймаємо речі, які нібито неможливо прийняти.

мимоволі замислюєшся - чи справді ця історія така далека від реальності? чи не існує десь своїх Гейлшемів, просто в трохи іншому вигляді? чи є в людини право розпоряджатися життям інших, якщо це нібито «заради добра»? що робить нас людьми – душа, виховання, спогади? і, можливо, найбільш болюче питання: як ми ставимося до власної смертності?

після цієї книги залишається відчуття легкої, майже невловимої туги, проте її відчувати приємно. а ще, думаю, ця історія гарна для книжкових клубів та й взагалі для обговорення 💛