Свого часу я проковтнула «Татуювальника Аушвіцу» за одну ніч, бо не могла відірватися від цієї трагічної, але водночас надихаючої історії. Проте через важку тематику я довго не наважувалася взятися за продовження, яке виявилося ще більш емоційно виснажливим.
«Подорож Цильки» розповідає про Сесилію Кляйн, яка з’являлася в попередньому романі і яку Лалі Соколов, той самий татуювальник, називав найсильнішою людиною, яку коли-небудь знав. У центрі сюжету — молода дівчина Цилька, яка, переживши жахи Аушвіцу-Біркенау, була засуджена радянською владою за «співпрацю» з нацистами та відправлена до сибірського ГУЛАГу. Якщо в першій книзі авторка розповідала історію про те, як герої не лише вижили в концтаборі, але й змогли відновити своє життя, то цього разу ми стикаємося з голосами тих, хто з одного тоталітарного режиму потрапив у лещата іншого, ставши жертвами нових репресій.
Одна з центральних тем книги — це питання провини та виживання. Цильку, як і багатьох інших жінок, що пережили концтабори, звинувачують у самому факті її виживання. Її карають за вибір, якого вона ніколи насправді не мала. Книга підіймає важливі питання: чи можна звинувачувати людину за спробу вижити? Чи може суспільство бути справедливим, якщо воно не зважає на обставини? Для українців, які жили під радянською владою, ці питання звучать болюче і знайомо. Звичайно, що так — можна засуджувати, якщо обвинувачем виступає жорстока, кривава система, що нехтує людяністю.
Не менш важливою є тема жіночої сили та солідарності. В умовах ГУЛАГу, де нелюдські умови ламали багатьох, Цилька знаходить підтримку в інших жінках і сама стає для них опорою. Ці взаємини стають рятівною силою, джерелом світла навіть у найтемніший час. Як і в «Татуювальнику Аушвіцу», Морріс показує, що навіть у найбезжальніших умовах є місце для співчуття і дружби.
Проте читати цю книгу надзвичайно важко через моторошні описи подій — виснажлива праця, нелюдські умови, зґвалтування, безжалісна байдужість. Однак мене найбільше вразили сцени з яслами. Материнство в умовах ГУЛАГу — це окремий жах, від якого всередині все стигне. Дітей, народжених ув’язненими жінками, особливо ніхто не доглядав, діяв принцип «виживе найсильніший». Ця тема, мабуть, одна з найболючіших у книзі.
«Подорож Цильки» — це не просто історія про виживання. Це книга про неймовірну стійкість і людяність у найтемніші часи. І, на жаль, вона резонує з сучасністю, адже та сама людиноненависницька система знову намагається принести жахи на наші землі. Система ніколи не зміниться, якщо ми її не зламаємо. І все ж хочеться вірити, що ми сильні і незламні, як Цилька, адже і вона вижила. Фінал книги залишає надію, хоча деякі вирішення проблем виглядали дещо романтизованими як для такого темного і страшного місця. Проте це не нівелює важливість історії, адже вона базується на реальних подіях.
Читати цю книгу варто — і для того, щоб пам’ятати про людську стійкість, і для того, щоб плекати власну ненависть до росіян і їх системи (а вона з періоду радянського союзу аж ніяк не змінилася). Задля віри, що людина все ж може пережити жахи і залишитися Людиною.
На початку березня - першого місяця повномасштабної війни я прочитала "Татуювальник з Аушвіцу" і через 2 місяці от другу книгу авторки. Чомусь саме книги про війну поскладала до тривожної валізки. Історії непрості, написані на основі реальних подій та про мужніх людей.
Юна 16-річна Цилька потрапила до Аушвіцу. Дівчинка бачила тисячі смертей щодня і вижила страшною ціною. Чомусь саме її обрали для себе керівники табору, нічого не питаючи .
І от закінчилася війна, але до табору прийшли "асвабадітєлі", якими пишаються і сьогодні росіяни. Дівчинку засудили за співпрацю з німцями до 15 років таборів у Воркуті.
Нелюдські умови - холод, голод, зґвалтування, важка і виснажлива праця, але Цилька максимально залишалася достойною та людяною, про себе думала в останню чергу.
І от наше страшне сьогодення.
Що гірше - газова камера німців чи табори таких визволителів, збудовані руками тисяч в'язнів і встелені їхньою кров'ю?
"Ніколи знову" перетворилися на війну, в якій гинуть наші кращі люди, а ці кляті москалі знову заявляють про свої права на нашу мову, культуру та землю, вбивають і ґвалтують, нищать наші міста.
