Драбина

Світло і легко про “чистий дистильований жах” — війну в Україні.

Не зовсім про ту війну, що будить нас вибухами о 3 ночі чи проливається кров'ю в окопах. Радше ту, котру переживають мільйони українців, що вимушені були виїхати за кордон. 

Толік — успішний айтівець, що давно покинув Україну. Однак війна внесла свої корективи в його безтурботне іспанське життя — звалила йому на голову не тільки моральні дилеми, а й ексцентричну рідню. 

Кузнєцова вміло передає складну історію крізь призму іронії та гумору. Вона зворушливо досліджує несподівані повороти життя на тлі всюдисущої реальності війни. 

Драбина — не лише назва й багатозначний символ, а і непоганий сюжетний хід. Нам всім іноді не вистачає толікових сходів, підставлених до вікна...

Книга про війну, котра змусить вас сміятися ковтаючи попутно сльози, що навертаються. Читається за декілька годин і залишає приємний посмак.

Взагалі мені імпонує ідея описати увесь той досвід коли через війну багатьом довелося деякий час пожити з родичами і ті проблеми з якими довелося стикатися. І в цілому мені сподобалося більш ніж я очікувала, переважно через те що десь у середині тексту історія виходить за межі будинку і там вже головні герої комунікують з місцевими колегами головного героя і тут сюжет стає більш притомним для мене та більш відгукується, але наприкінці знов стає гіршим.
Щодо першої частини де можна прочитати переважно про комунікацію з родичами та життя в домі, загалом я розумію як складно коли декільком дорослим людям доводиться взаємодіяти на території одного будинку, особливо у стресовому стані, але не змогла я проникнутися історією про те як 6 дорослих людей співіснують у "тісному" просторі триповерхового будинку з 4 спальнями, а ще головний персонаж цієї історії з його невмінням будувати особисті кордони якось не зміг в мене викликати теплі почуття.
Врешті решт для мене головною проблемою книги став сам стиль авторки, який мені не зайшов, дивно що багатьом він відгукується

Ну еее… могло бути гірше 🥴

Початок мене затягнув наче муху в мед. Толік тільки-но здійснив свою мрію – купив величезний будинок в Іспанії, який хотів обставити ігровими автоматами, плейстейшеном і коміксами. Аж тут – війна. Всі ці забавки здаються беззмістовними, будинок наповнюється рідними і незнайомими людьми, які ховаються в ньому від Українських сирен.

Все це нагадало мені власні переживання того часу – ми переїхали з Києва у Франківськ, жили вшістьох в одній квартирі, втрьох спали на ліжку. І все – абсолютно все втратило сенс. Яка робота, яке життя, якщо у мене відняли навіть відчуття безпеки?

Знайомитися з усіма героями і їхніми котами і собаками було приємно. Хотілося посидіти в їхньому оточенні, послухати про життя до війни, заглибитися в кожного.

Але авторка повела читачів, на мою думку, дивним шляхом. Замість цього нас почали водити на якісь благодійні вечірки, де руський бореться проти путіна і всіх страшенно бісить. В сюжет ввели ще купу героїв, один з яких навіть згадав про українське коріння і захотів поїхати захищати Одесу. Піднялися дрібʼязкові проблеми – можна зрубати кактус у дворі чи ні? 🫣

Якось вся ця катавасія не вкладалася в голові – я так і не зрозуміла, навіщо вона була потрібна. Фінал вийшов хаотичним – авторка хотіла закрити усі сюжетні лінії, але скинула їх в одну кучу і вони заплуталися.

Мені не вистачило розміреності, глибини, занурення. Замість цього я відчувала себе так, ніби отой шарик у пінтболі в підвалі Толика – по стінкам покидало і звалилася вниз.

👎 Читати, на жаль, не рекомендую.