Євгенія Кузнєцова

Книга занурює тебе у літо. Хатинка бабусі в селі, куди приїжджають усі відпочити від проблем.

Всі дівчата відчуваються живими, зі своїм характером, дуже різні. Відчувається жіноча підтримка, такою має бути сім’я. Ніхто з персонажів не принижував, не ображав один одного, не випитував про проблеми, поки вони самі не були готові поговорити.

Зворушливий, теплий роман, який легко читається, книга для спокійного душевного вечора біля каміну, з чашкою чаю.
Про любов і турботу від рідних, про те, що лише рідна кров буде любити тебе беззаперечно і без додаткових умов. Про те, на скільки важлива родина, всі що приходять в твоє життя - можуть піти, єдина підтримка це твої рідні.

Дуже відчувалась підтримка бабусі і я плакала у фіналі книжки.

Супер затишна історія про щось тепле і дитяче, про сестринство, про самоцінність і про розуміння того, що дорослішання неминуче. Ви оціните бабусю Теодору і її подругу Дарочку, сподіваюсь, це два моїх улюблених персонажі)

Одразу попереджаю для любителів чогось дуже інтенсивного, супер сюжетного. Не буде тут екшену і якогось аж занадто неймовірного сюжету.
Це про реалії життя. Це про затишок. Це саме про той шелтер, який має кожен з нас. Це настільки добра і світла, спокійна, розмірена книжка, що й годі казати. Її просто потрібно прочитати, для власного душевного тепла.

Оформлення від Старий Лев я люблю, як завжди відповідають атмосфері книги.
І дуже приємні на дотик.
Це їхня фішечка🫶🏽

Враження від твору неоднозначні.

Книга читається легко, але постійно було враження що не вистачає пояснень того що відбувається, наче повидаляли абзаци. Персонажі то з'являються то зникають — неможливо прослідкувати за ними та розвитком подій. Постійно хтось приїжджає та їде — все переплутано.

Персонажів так багато і жоден з них не розкритий повністю. Плутаєшся в іменах, бо вони схожі — Мія, Марина, Марта, Марія, Маріна; два Устима; Іван та Айван. Якась Настя яка зустрічалася з одним Сергієм, а потім з іншим Сергієм. Задача була заплутати читача? Дуже дуже багато персонажів поява яких нічого не змінює та не пояснює — здогадайтесь самі.

На 226 сторінці (а у книзі їх 266) прочитала що у Мії виявляється "біле волосся." Чому я уявляла її з темним волоссям не розумію, чи то я заплуталась в персонажах, чи опису її волосся не було раніше.

Те що всі жінки хотіли залишити собі Люсю і всі хотіли дітей здалося дивним і смішним. Хоча Марта нібито не хотіла дітей, а потім хотіла Люсю, а потім знов не хотіла..

Обсессивність чоловіками лякає. Багато питань до пасивно-агресивного Устима і чим він так подобався Мії крім свого тіла, красивих ніг та брутальних брів (це як?). Це єдине про що хочеться спитати Мієчку. Не зрозуміла її фетишу з ногами та пальцями. "Свої білі, ніжні ноги він тримав на перилах." та "До того ж у нього були красиві ноги."

Мабуть, авторка задумала багато символів і вони мали б щось означати, як от — кіт, гарбузи, плющ і тд — але коли хаотичний сюжет то на це не звертаєш уваги.

На жаль, не можу рекомендувати цю книгу нікому, але обкладинка дуже гарна.

Герої яких любиш, і ще довго після завершення читання думаєш, як вони там.
Обрала цю книгу, знаючи що це будуть теплі обійми, сміх, цитування влучних реплік, і також сльози.
Євгеніє, пишіть ще, чекаємо)

Друга на моєму рахунку книга Кузнєцової, які здаються швидше новелами, ніж романами. Проте, «Драбина» така ж легка і невимушена, як і «Спитайте Мієчку». Якби не одне «але».

Вона про нашу реальність, з якою ми не просто стикаємось, а у якій ми живемо щодня. І це трохи тригерить.

Якщо не брати до уваги ось цей момент «сучасності», то все цілком доступно і зрозуміло. Сімейна книга на один вечір, без супер глибинних філософських підтекстів.

Було весело і сумно одночасно, персонажі здавались супер реальними, а сама книга сприймається як справжня розповідь подружки про якогось далекого родича.

Мені було тепло і комфортно. Дуже мила історія, така сімейна і приємна. Вона ніби повернула мене до школи, а саме списку літератури «на літні канікули». І від цього почуття вже зʼявилась посмішка.

Читається за пару годин в один прийом.

🌟Що ж, на цій ноті наші шляхи з пані Євгенією розходяться. 
Мені дуже прикро і я дійсно хотіла, щоб книга мені сподобалась, але, на жаль, чим далі я просувалась текстом, тим очевидніше було що краще вже не стане. 

🌟Читання для мене – це перш за все ескапізм. Я люблю поринати в історії, які не трапляться зі мною в реальності, бо саме від неї я тікаю щовечора. 
Ця книга відчувалась як випуск «Говорить Україна» і мені не було смішно. 

🌟Події в книзі відбуваються в період зимових свят (від Романа до Йордана) за часів перших блекаутів. 
Головний герой – Максим, художник та архітектор вивозить хворого на деменцію батька з Києва в село, батько часто забуває де знаходиться, його лякають звуки тривоги та вибухи.

🌟До села приїздить Яна, вона давно живе в Португалії, але для написання дисертації з етнографії збирає матеріали про зимові ворожіння, звичаї та обряди. 
Оселяється Яна у сусідній з Максимом хаті тож у них починається щось типу сітуейшеншип. 

🌟Оця частина була навіть непогана, душевна така, трохи ностальгії, романтики, навіть містики. 
Далі ми забиваємо на Яну, бо до Максима з приводом та без по черзі приїжджають родичі, друзі та знайомі. Нас занурюють у чуже, повне турбот життя. 
Ось 17-річний син, який планує у 18 піти добровольцем на фронт, ось колишня дружина-німка, яка сина відпускати, звісно, не хоче, ось рідний брат-військовий, його дружина та маленький син, який ні секунди не сидить на місці, ось мама, яка давно розлучена з хворим батьком і завжди на стороні колишньої дружини Максима. Список героїв не повний. 

🌟Усі ці люди та їх особисті драми заповнюють сторінки книги. Сюжету як такого нема. 
Я знаю усіх цих людей і ви їх знаєте також, це ваші родичі, друзі, знайомі та колеги, це ті самі проблеми які ви вирішуєте щодня, ті самі звуки повітряної тривоги та вибухи які нам не дають забути. 

🌟Знаю, що ця книга, як і всі інші книги Євгенії Кузнєцової знайдуть свого читача. Вона підійде тим, хто любить реалізм та шукає знайомі сюжети й персонажів. 
Я б радила Кузнєцову людям у яких читання не є основним хобі, тут є над чим посміятися та поплакати, але нема над чим задуматися. 

Це моя третя книга авторки і для мене вона найслабша.

1. Знову історія про маленьке село і події в ньому — хочеться вже іншого сюжету😀
2. Якась незрозуміла історія закоханості в дуже старшого чоловіка ще й «ніякого»🙂‍↔️
3. Дивні їх відносини, наче їм по 13.
4. Наче вплетена тема війни, але дуже частково: вимкнення світла, ракети коли в місті та мобілізація 17 річного німця (якщо я все вірно зрозуміла з книги).

Що сподобалось:
1. Історії про українські традиції та свята.
2. Були досить затишні моменти.
3. Серйозно піднімалось питання любові до батьківщини.

Чи шкодую я, що читала її? Зовсім ні, але «Спитайте Мієчку» була для мене ну дуже теплішою і зрозумілішою.

«Драбина» — це книга, яка познайомила мене з творчістю Євгенії Кузнєцової, чи навіть не так, познайомила мене зі «стилем Кузнєцової». Це виявився саме той літературний твір, який я проковтнула за один вечір, навіть не помітивши, як пролетів час🕰️

Перше, що хочеться відзначити — це неперевершений гумор авторки. Кузнєцова майстерно балансує на межі комічного та серйозного, створюючи унікальну атмосферу, яка тримає читача в постійній напрузі та очікуванні. (Так-так, я всю книгу чомусь чекала, що має статися щось дуже погане в фіналі). Її жарти влучні, часом гострі, але завжди доречні та змушують не просто посміхнутися, а й пригнічено замислитися.

Особливої уваги заслуговують діалоги в книзі. Вони настільки живі та реалістичні, що складається враження, ніби підслуховуєш розмову реальних людей. Кузнєцова має рідкісний талант передавати характери персонажів через їхню мову (діалект, суржик, нелітературна мова, видумані слова — Євгенія не цурається використовувати все це) роблячи кожного з них унікальним та запам'ятовуваним.

Одна з найцікавіших особливостей «Драбина» — це вміння авторки поєднувати серйозні теми з легким, часом навіть грайливим підходом до їх висвітлення. Це створює цікавий контраст, який змушує читача то сміятися, то задумуватися над глибокими життєвими питаннями. Така «серйозна несерйозність» робить книгу не лише розважальною літературою, але, моментами, й повчальною.

У цій книзі ми бачимо, як Кузнєцова майстерно будує сюжет, немов ту саму драбину, крок за кроком піднімаючи читача до кульмінації🪜 Кожен розділ — це як нова сходинка, яка відкриває нові грані характерів персонажів та несподівані повороти сюжету.

Однозначно, «Драбина» — це книга, яка залишає після себе приємний післясмак😌 Вона змушує посміхатися, згадуючи кумедні моменти, і водночас роздумувати над серйозними темами, які авторка майстерно вплела в канву розповіді.

Я впевнена, що «Драбина» Євгенії Кузнєцової — це чудовий вибір для тих, хто шукає легке, але не поверхневе читання. Вона ідеально підходить для вечора після напруженого дня, коли хочеться і розслабитися, і отримати їжу для роздумів. Ця книга — як ковток свіжого повітря в сучасній українській літературі, і я з нетерпінням чекаю відповідного настрою, щоб прочитати також «Спитайте Мієчку» та «Вівці цілі» 😌

Це затишна історія для відпочинку душею та серцем. Я насолоджувалася кожною сторінкою, сумуючи за рідними бабусею, домом та дачею, які залишилися в окупації💔

Хоча в книзі є і сумні моменти, але все ж вона дарувала мені більш позитивні емоції. Щиро раджу до прочитання усім.

Дуже затишна і душевна книга, яка навіює приємні спогади з дитинства. Так хороше на душі читаючи такі книжки, що хочеться ділитись цим теплом. Після прочитання трохи щемко, бо я не зможу вже так само приїхати в село до бабусі, послухати цікаві історії чи поділитись власними. Та прекрасні спогади ніхто не зітре, і вони завжди будуть зі мною. По сюжету в село до бабусі приїздять сестри коли їм потрібно трохи відпочити від сім'ї, від роботи, від гамору міста та прийняти в кінці-кінців важливі рішення в своєму житті.