Євгенія Кузнєцова

Після великого успіху, який здобула перша книга Євгенії Кузнєцової «Спитайте в Мієчки», мені захотілось продовжити знайомство з авторкою. Хоч історія була тепла й атмосферна, але викликала в мене чимало питань. Тож я розраховувала, що в наступній книзі авторка покажеться у всій красі. Однак питань стало ще більше.

Незмінною лишається легка і технічно хороша манера письма. Авторка обрала актуальну і зрозумілу для всіх тему: побут і стосунки між людьми, що вимушено живуть разом, тікаючи від війни.

Головний герой – Толік, успішний айтівець, що давно переїхав до Іспанії і нарешті купив тут власний будинок. Він облаштував його на свій смак: в мінімалістичному стилі, з ігровими автоматами в підвалі, кавоваркою. Однак його вивірений спосіб життя обривається, коли в Україні починається війна і до нього з’їжджаються родичі.
Ситуація точно знайома багатьом, бо нагадує власний пережитий досвід.

Це дуже різні люди, різного віку і світогляду, тож співжиття в одному будинку приводить до багатьох доволі комічних побутових ситуацій. Власне, на цьому все. Бо якогось розвитку персонажів я не помітила.
Далі головні герої починають ходити на якісь вечірки, де вигулькують «хароші руські», але вони настільки карикатурні й стереотипні, що ні про яку проблемитику мова навіть і не йде. Не до кінця зрозумілі і митарства головного героя: його кидає, як листок на вітрі. Він не може ні відстояти особисті кордони, ні розібратись у стосунках із дівчатами. Фінал взагалі все тільки сплутав.

Читаю протилежні відгуки на книгу і переконуюсь, що вона – для поверхового читання, без високих очікувань і занурення в тему.

Тепла історія про три покоління жінок, які збираються в домі у старшого покоління - бабусі трьох доросилих внучок. Вони давно не бачились, адже життя розкидало їх кого куди. І ось наступає момент єднання, від якого віє ностальгією за своїм дитинством і хатою бабусі.

Знаєте, це прекрасний варіант на подарунок старшому поколінню - мамі, бабусі. За вайбом нагадало мені класичний український серіал з невибагливим сюжетом, але ти його все одно дивишся, бо все таке знайоме й рідне. Не скажу, що сама високо оцінила цю книгу але безперечно розумію популярність цієї книги)

Кожен має свою драбину (читай втечу від себе і світу навколо).

Хтось ставить її буквально, як це робить Толік, аби не наштовхуватися на своїх родичів, йдучи до своєї кімнати.
Та це просто вічна біганина від відповідальності й багажу минулого.

Хтось занурюється у приготування різноманітності страв, як це робить мама Ліда, аби не порушувати старі звички, які були в рідній Україні.

Хтось намагається підтримувати форму і відчуття потрібності, як вже безногий Анатолій Степанович, який лагодить старий пінбол, а потім ще й авто.

Хтось тікає від реальності у стратегії вирощування помідорів, як це робить Григорівна.

А хтось просто тікає у кущі, як це зробив Владік.
Пес, до слова.
Тут, до речі, ще й котячі свекруха з невісткою є Зуся і Друся.

Спочатку ця історія здається занадто легкою, якщо можна так означити втечу від війни чисельних родичів з Харкова до омріяної Толіком хатини, котру він нещодавно придбав у Іспанії.
Але насправді це сумна і правдива історія про кожного з нас.
Про тих, хто змушений був покинути власний дім, і хто наважився залишитися в рідних стінах.
Про те, що не дивлячись на географію, всюди є ті, хто підтримають, і ті, хто наживеться на горі.

А є й ті, кому б вже давно негоже топтати ряст на цій планеті.

Ця книжка вичерпна у своїй аргументації: чому треба говорити українською, чому є різниця, якою мовою, і чому російська мова окремих носіїв в Україні – не «вибір», а результат бажання вижити попередніх поколінь українців. Це така велика історія про велику мовну асиміляцію.

🗡️ Це 100 коротеньких розділів, які несуть в собі дуже великий пласт інформації про мови національних меншин, які піддавалися трансформаціям, про те як діяло правило розподілу мов російської та національних мов, як люди соромилися своєї рідної мови, про «північні інтернати» що стали основою освіти корінних народів та запорукою винищення їхніх мов, про шовінізм та расизм в срср, про вилучення літери ґ з нашого алфавіту, про роль преси в радянському союзі, про те як відбувався перехід від коренізації до русифікації в державі. Це тільки маленький перелік тез, які розкриває авторка для розуміння того, чому ми вже стільки років боремося з двомовністю у нашій країні.

🗡️ Хочеться щоб цю книжку читали люди, які не вбачають проблему в двомовності, які продовжують вперто вірити що існування чужої мови на рідній землі не нашкодить майбутнім поколінням, що це не принесе новий конфлікт у наше суспільство, не знищить міста і цілі родини.


Мова-меч - це не заклик озброюватись мовою, як мечем. Ця книжка описує те, як в Радянському Союзі мечем стала російська. Рідна мова у боротьбі з імперіями має стати щитом.

"Літо перевалило за половину, а друга половина літа, як відомо, втричі коротша. Після неї воно більше не йде, а стрімко добігає кінця..."

Обов'язкова до прочитання саме влітку, бо читати цю історію - це пригадати смак парного молока в дитинстві, це вдихати запах свіжоскошеної дідусем трави, це відчувати босими ногами свіжу зелень на долівці у невеличкій бабусиній кухоньці, це лазити на дерево за грушами-гливами і бути покусаною бджолами, це відтворювати такі щемкі і такі по-дитячому наївні спогади, які ховаються десь глибоко і виринають із пам'яті, читаючи подібні книги.

Тепла і душевна розповідь про двох сестер, Лілічку і Мієчку, які приїздять в село до бабусі Теодори (Теї) на літо з метою розібратися, що ж робити далі з їхніми життєвими перипетіями і віднайти такий бажаний спокій
Згодом до них приєднаються їхня мати Марія та їхня кузина, "амбітна і вагітна" Марта.
Мікс характерів, поколінь та світосприйняття не залишить читача байдужим.

Особливу увагу авторка приділяє самому будинку і господі, де дівчата задумують реставрувати терасу та започаткувати власний бізнес вирощування гарбузів.
Дотепні фразочки та щирі розмови з найріднішими, за столиком під старою яблунею, з рудим котом на руках, вдихаючи на повні груди пахощі літніх квітів.

Що ще потрібно, аби відновится, наповнитися і знову почати жити? "Бо життя не завжди можна жити, часом треба від нього сховатись".

Війна руйнує все...

Толік не встиг насолодитися життям в омріяному домі, бо той став прихистком для цілої купи людей. Мама, дядько, тітка, сестра з подругою, та ще й пес і дві кішки. Хаос? Так. Шум? О, так! Ти відчуваєш себе патріархом, годувальником і відповідальним за всю родину, а вони лиш те й роблять, що вчать тебе жити? Тисячу разів так!

Не те, щоб Толік не любив свою родину. Але іноді любов гарна на відстані, а коли всі одне в одного на голові... Коли це не поїздка в гості, а евакуація... Коли люди не знаю, чи застануть свій дім цілим...

Це постійний стрес. І це ще родичам Толіка пощастило, бо багато українців евакуювалися у чужі країни, де взагалі нікого не знали.

Євгенія Кузнєцова вміє знайти баланс між гумором й історіями про війну. Хоча тригерило мене добряче. Ті європейці, які шукають "хороших руських", які проти війни - просто страшенно бісить. І це у книзі! Я не уявляю, як це люди терплять в реальності: "о, давайте допоможемо грошима росіянам, вони ж теж жертви". Як же це бісить!
А вечірки зі збору коштів, на які витрачаються більше грошей, ніж зібрано...

Якщо вам сподобалась "Спитайте Мієчку", то і "Драбина" має шанси. Але якщо вам ще болить тема війни, то ця книжка може посилити емоції.

Роздумувати тут є над чим: і родина, і розуміння нашої війни іноземцями, і усвідомлення своїх страхів.

І наскільки нам ближчі свої, які розуміють...

Вся книга тримається на одному киті – бабусі Теодорі. Саме цей образ є осердям історії, бо до неї в село з’їжджаються онучки, а вона уособлює добре знайомий усім образ бабусі, яка завжди прийме, нагодує, підтримає. Це тепле відчуття тепла й затишку, яке часто згадують у відгуках про книгу, струменить саме від неї.

Ліля, Мія і Марта – як мальки, крутяться навколо. Через проблеми у житті вони їдуть до бабусі і беруться хазяйнувати на її обійсті.
Авторка описує сестер як дуже різних за характерами. І тут я вперше відчула себе обманутою. Бо Мієчку описують нам прямо в лоба, як енергійну, запальну, самодостатню, а її сестру Лілю – як добродушну, м’яку. На ділі ж Мія так боїться пожертвувати своїм комфортом, що роками живе у стосунках, що її не вдовольняють. Натомість Ліля сміливо дає відпір родичам чоловіка, що дорікають їй «розчєловєчіванієм». Автівкам, на яких вони їздять, приділено більше уваги, ніж їхнім почуттям. А сам сюжет надзвичайно простий, не завжди логічний і дуже, дуже передбачуваний. Розумію, що книга написана для дуууже широкого загалу і варто визнати, що технічно вона написана непогано: чіпляє, тримає увагу, сторінки просто пролітають. Але нащо це все? Я так і не зрозуміла і крім ностальгії за селом, нічого іншого не відчула.

Я вже казала, що книга цієї авторки вивела мене з нечитуна. Тому я відразу замовила новинку, чекаючи таку ж божевільну родинну історію. На щастя, мої очікування справдилися, але дуже боляче, що в наше життя увійшла війна, і Україна разом з її мешканцями, розійшлася світом. Україна - це я і ти, тому де ми, там і сучасна Україна.

Отже, Анатолій, молодий успішний чоловік живе в Іспанії і нарешті купив власний будинок, який після ремонту міг би стати його фортецею. А враховуючи, що чоловік дуже не любить тісного спілкування з людьми, навіть найріднішими, і дуже хотів нарешті жити без обмежень, за здійснення його мрії можна було б щиро порадіти. Можна. Якби не війна. Тоді Толя відразу запросив до себе рідних. То ж приїхали і мама, і сестра, і подруга сестри, і тітка, і дядько, і дві кішки, і собака. Додайте сюди ж тарганів, які живуть у голові кожного, і які теж були в шоці від того жахіття, що принесли наші сусіди.

Хоча усе почалося ще у 2014. Вже тоді наш світ розділився навпіл.
"-Доцю,- спитав якось Анатолій Степанович,- а де всі твої родичі?
-- Я на цім світі кругла сирота,- відказала Поліна.
Згодом виявилося, що Полінина мама в цілковитому здоров'ї викладає філософію в окупованому Криму."
Біженці, українські мешканці Іспанії, іноземці, що відчули себе українцями, і іспанці, що дуже співчувають нам, іспанці, що не розуміють різниці між українцями та росіянами, росіяни. Багато подій, безліч непорозумінь, але є віра у перемогу! Беззаперечна
А драбина? Інколи потрібна і вона) Особливо, якщо ти соціопат. І як я це розумію!
#пані_читає і щиро радить!

Це надзвичайно щемка та літня книга, в котрій авторці вийшло передати та створити саме ту атмосферу, яка дарує промінчики світла у темну та холодну зиму.

Що в мене викликало почуття непорозуміння - це головні героїні, котрі у свої майже 40 років ведуть себе, як підлітки, хоча мають власних дітей. Їхні дії робили мені боляче. Найбільше з усіх героїнь мені сподобалася бабуся, котра дуже рідко, але говорила мудрі слова. Ще тригернули жарти над вірою та кольором шкіри. Як так?

Не зрозуміла я посил авторки від слова взагалі.

Книжка,атмосфера якої мені дуже знайома. Адже ми також виїжджали і жили кілька місяців не вдома, а за кордоном.Але от чогось мені в тексті не вистачило. Зовсім не сподобалась любовна лінія.

Хоч і багато такого, що робили ми - безкінечна перевірка новин, думки, як добре вдома ,а в іншій країні все не так. Може, вже пора повертатися чи ще почекати день-два чи два-три тижні?А пошук "хороших рускіх"? Так-так, в Італії їх теж шукали. Ще й пробували звинуватити в всьому українців.

На жаль, страшна війна торкнулася кожного з нас. Звичайно, багато людей постраждали матеріально, морально, а сім'ї, де є загиблі, то взагалі нема слів.Хоча важко всім і сьогодні.

Головний герой Толік лише купив омріяний будинок в Іспанії і через 3 дні почалась повномасштабна війна. Звичайно, до нього приїхали родичі - зі своїми звичками, безкінечними повчаннями, приготуванням їжі та помідорами. Бо що ж у тій Іспанії знають?
І хоч звикнути до такої кількості людей складно, але Толік відчув себе потрібним.Бо думки, що робити, мучать і його також. Яке ж рішення правильне?

Але всі ми різні і кожен робить власний вибір - і тоді, і зараз.

Така легка та безтурботна книжка. Читала її і уявляла бабусин будинок, куди мене відправляли на все літо.