Євгенія Кузнєцова

Дуже затишна і душевна книга, яка навіює приємні спогади з дитинства. Так хороше на душі читаючи такі книжки, що хочеться ділитись цим теплом. Після прочитання трохи щемко, бо я не зможу вже так само приїхати в село до бабусі, послухати цікаві історії чи поділитись власними. Та прекрасні спогади ніхто не зітре, і вони завжди будуть зі мною. По сюжету в село до бабусі приїздять сестри коли їм потрібно трохи відпочити від сім'ї, від роботи, від гамору міста та прийняти в кінці-кінців важливі рішення в своєму житті.

Для мене це найкраща з художніх книжок авторки, навіть краща за Мієчку!

Євгенія Кузнєцова має якийсь неабиякий талант писати книжки без особливого сюжету, з дуже затишними та справжніми персонажами, живими діалогами і так, щоб щеміло десь у грудях ❤️‍🩹 Її історії – це саме ті кілька годин зі світлом між відключеннями, це тепла ванна, це затишна ковдра, це лікуючий ковток гарячого глінтвейну ❤️

Тут ми потрапляємо в зиму 2022–2023 років, і проводимо зимові свята хай і зовсім інакше, ніж раніше, але все одно в теплому майже родинному колі. Після прочитання мені й сумно, і добре, і спокійно, і дуже затишно 😌 Раджу прочитати цю книжку і вам!

"Драбина" — це не просто книга, це літературний експеримент, який торкається найглибших куточків людської душі, досліджує особистісні кризи та мрії, розмірковує над сенсом існування та внутрішньою боротьбою.

Роман розповідає про життя чоловіка, який постійно прагне до чогось більшого, але кожен крок на його шляху супроводжується новими труднощами та втратами. Важливою метафорою цього шляху є сама драбина — символ досягнення мети, зростання, а водночас і небезпеки, що чекає на кожному щаблі.

Андрухович не ставить перед собою мету дати прості відповіді чи дії. Його персонаж відчуває складну боротьбу між власними прагненнями та реальністю, яка часто не дає шансів. Книга пронизана різними культурними, соціальними та особистісними роздумами, кожен з яких додає додаткову глибину і викликає бажання замислитися над тим, як ми визначаємо свою долю.

Стиль Андруховича — це складна, але в той же час чуттєва мова, в якій філософські роздуми переплітаються з живими, реальними ситуаціями. Автор чудово балансує між прозорими описами внутрішнього світу героя і багатогранними соціальними контекстами. Кожен розділ — це своєрідна інтелектуальна подорож, яка спонукає до саморефлексії.

"Драбина" — це книга, яка залишає після себе відчуття глибокі роздуми та бажання зануритися в складний, але неймовірно захоплюючий світ Андруховича. Ця книга для тих, хто шукає не лише сюжет, а й глибокий сенс, хто хоче знайти відповіді на питання, які ми задаємо собі на різних етапах життя.

Рекомендую для тих, хто любить інтелектуальну літературу, яка поєднує емоції з глибокими філософськими роздумами.

"Спитайте Мієчку" — це ніжна, трогальна і водночас глибока історія про підлітка, яка змушує читача задуматися про важливі життєві питання: дружбу, пошук себе, любов і взаєморозуміння. Віра Клімова майстерно створює образи героїв, зокрема головної героїні, Мієчки, дівчинки, яка намагається знайти своє місце в світі, де навколо неї панує багато незрозумілих і складних ситуацій.

Мієчка — звичайна дівчинка, яка через свої переживання і емоції проходить важкий шлях дорослішання. Вона шукає підтримки і розуміння від близьких людей, але часто стикається з нерозумінням. Водночас, у книзі чітко показано, як важливо вірити в себе та не бігти від складних питань, а знаходити шляхи їх вирішення.

Що особливо вразило в цій книзі, так це глибина психологічних аспектів. Віра Клімова прекрасно передає емоційний стан героїні, даючи читачеві можливість зануритись у її переживання. Її змішані почуття страху, сумнівів і надії є дуже реалістичними, а ситуації, з якими стикається Мієчка, знайомі багатьом підліткам. Книга не тільки для молоді, але й для дорослих, які можуть згадати свій власний шлях до саморозуміння та прийняття себе.

Мова автора проста, але дуже виразна, що робить книгу доступною для широкого кола читачів. У книзі є моменти гумору, але водночас є і моменти, що змушують задуматись над серйозними питаннями життя.

"Спитайте Мієчку" — це не лише історія про підліткові проблеми, а й глибока розповідь про те, як важливо слухати один одного, дбати про почуття інших і бути відкритим до світу. Ця книга може стати справжнім другом для тих, хто шукає відповіді на важливі питання і хоче краще зрозуміти себе.

Книга непогана, але на один раз.

Книга дуже затишна, але моя порада — читати її влітку. Події відбуваються влітку тому краще зануритись в цю атмосферу в травні-червні ніж як я взимку і тепер згадую літо. Кінець книги скло скляне💔 Не дивлячись на це, книга неймовірна. Раджу її читати всім хто хоче відпочити і зануритись в атмосферу літа з бабусею.

Це книжка про родичів, які на початку повномасштабного вторгнення поїхали до Іспанії, і там їм дуже боліло серце за Україну. Для мене цей контекст зовсім чужий, тому я здебільшого просто дратувалася. Якщо ви з тих людей, які виїхали, – можливо, ця книжка для вас.

Увесь час порівнювала її зі «Спитайте Мієчку»: так само легко написано, так само легко читається, але тієї правдивої і затишної атмосфери для мене не було.

Укінці було хоча б трошки несподіванок, які перекрили моє роздратування, тому в результаті враження на 7/10

Загалом цю збірку я не зрозуміла. Це не різдвяна збірка, а якась безпросвітна темрява.

Деякі оповідання, звісно, були хороші! Від оповідань «Чорний Піт» і «У Поконо» було дуже боляче, від багатьох було сумно, більше половини збірки були просто ніякі (навіть у деяких факт Різдва був наче й трохи зайвим).

Не шкодую, що прочитала, оскільки тут є чудові українські автори. Але якщо хочете почитати щось перед Різдвом – не раджу. Хоча, як каже моя люба подруга, «які часи – таке й Різдво» 💔

Дуже подобається стиль авторки загалом, тому цю книгу взяла без роздумів.
Перша частина історії, як всі родичі приїжджають у щойно куплений будинок холостяка — забавна загалом. Звісно, паралельно йдуть емоції шоку, нерозуміння та всього спектру емоцій, що всі ми відчували в перші дні вторгнення.
Але оцей момент, як вживатися з родичами — це джерело неймовірної купи цікавих історії.
Але загалом потім, коли в книзі з'являється багато роздумів Толіка про екзестинційні питання — книга вганяє в сум.
Але це не тому, що вона погано написана, а навпаки — бо дуже правдоподібно.
Мені через це було важко дочитати.
Але книга точно варта уваги.

Читала цю книгу влітку під час відпустки. Думаю, це додало додаткових вражень навіть, бо книга розповідає про дорослих жінок, що поїхали на літо до бабусі.
Кожна з них має свої проблеми і свій багаж, але затишок бабусиного будинку наче стишує всі переживання.
Мені особисто книга дуууже сподобалася.
Вона — як милий спогад про дитинство. Всім нам деколи хочеться повернутися в той безтурботний час, коли всю відповідальність брали на себе дорослі.
Мені дуже імпонує те, як авторка описує стосунки між сестрами. Це дуже затишно та по-справжньому. Важливо мати біля себе підтримуючих людей, що не будуть запитувати чому і що, а просто будуть поруч.
Чудова книга!

Книга-відпустка

Таке відчуття, коли читаєш, шо приїхала до бабусі ❤️

Авторка прекрасно пише. Щиро раджу цю книгу

«— Миколаєва небесна дорога, — Яна відкрила рота і дивилася вгору. 
— Це — мобільна група ППО, — сказав Максим.»

Third time was not a charm, або як магія Кузнєцової на мене не спрацювала.

Я почала своє знайомство з авторкою з «Драбини», якій я свідомо поставила завищені 9/10 за «начасність», а продовжила «Мієчкою», суперкомфортною ідеалістичною доповномасштабною історією. Тому як тільки я побачила, що «Вівці цілі» доступні в електронці, та ще й раніше за паперову версію (мільйони респектів Старому Леву), одразу купила собі.

Події твору розгортаються взимку 2023-го. Яна приїжджає з-за кордону у село покійного батька з метою зібрати матеріал для дисертації на тему український обрядів і традицій. Вона заводить знайомство із сусідом Максимом і, по сумісництву, широким колом його родичів.

Власне, в цій книзі можна знайти все, що властиво творам Євгенії: легку і одночасно трохи трагікомічну атмосферу, ніжний стьоб українського суспільства і, авжеж, історичний момент, наче відбитий у глині, з його гудінням генераторів і розмовами про тауруси.

Всю книгу намагалася зрозуміти, чого вона мене дратує.
Можливо тому, що ця історія без початку і без кінця. Просто клаптик побуту під час повномаштабки. І, хтозна, може саме це буде цінно в майбутньому - хронологічний момент, інкапсульований експірієнс без зайвих художніх домішок. Це спрацювало для мене на початку повномасштабки з «Драбиною» - to feel seen. Але наразі ми маємо вже багато художніх і нехудожніх свідоцтв сьогодення. І багато з них більш суб‘єктивні, але саме тому й більш цікаві.

«Вівці» видаються узагальненням, і через це ніби втрачаюсь усілякий сенс. Як ота середня кількість дітей на сім‘ю у світі - 2,3. Чи вірна це загальна цифра - так. Але чи існує хоч одна родина в світі, у якої 2,3 дітей?

Персонажі - наче ті гіперреалістичні світлини селебріті, згенеровані ШІ. Нібито все й реалістично, але підсвідомість все одно волає - це не справжнє. Так і у «Вівцях», я не можу виділити, чого саме не віриться в персонажів. Бо вони наче й реалістичні, але видаються згенерованими, узагальненими, трохи пласкими і не справжніми.

Скидається, що головна потенційна цінність останніх романів Кузнєцової - це закарбувати момент. Але зараз за підсумком двох її творів часів повномасштабного вторгнення мені здалося, що їй зовсім нема чого сказати про події і про людей, яких вона зображає на сторінках своїх книг. Це відчувалось у хапливому фіналі «Драбини», і саме це відчувалось у більшій частині «Овець».

Втім, можливо це я спроєктувала свою загальну втому і роздратування від моменту на книгу.