Книговередун
16.11.2023
Новий відгук
Захоплюючий і чудово написаний роман, у якому гармонійно поєднуються елементи наукової фантастики та драми дорослішання. Попри свою антиутопічну сутність книга доволі життєва.
Історія розповідає про життя трьох друзів, які ростуть у, здавалося б, ідилічній англійській школі-інтернаті, але дорослішаючи починають відкривати темні істини існування та світу навколо себе.
Комусь перша половина книги може здатися затягнутою та нудною. Але мені дуже імпонувала манера Ішіґуро подавати істинну суть історії дозовано, через недомовки та напівнатяки.
Це не класична антиутопія. Адже для неї завжди характерний бунт одного з героїв. А в Ісігуро ніхто навіть не думає заявити якийсь протест.
Автор блискуче змальовує ідеальну модель "покірного" суспільства. Суспільства, де певна ідея ненав'язливо та поступово впроваджується в уми з пелюшок. І те, до чого це призводить у підсумку…
Начебто немає в книзі непереборних страждань і душевних мук, навпаки все якось приглушено і повсякденно, але саме від цього і стає моторошно…
Історія розповідає про життя трьох друзів, які ростуть у, здавалося б, ідилічній англійській школі-інтернаті, але дорослішаючи починають відкривати темні істини існування та світу навколо себе.
Комусь перша половина книги може здатися затягнутою та нудною. Але мені дуже імпонувала манера Ішіґуро подавати істинну суть історії дозовано, через недомовки та напівнатяки.
Це не класична антиутопія. Адже для неї завжди характерний бунт одного з героїв. А в Ісігуро ніхто навіть не думає заявити якийсь протест.
Автор блискуче змальовує ідеальну модель "покірного" суспільства. Суспільства, де певна ідея ненав'язливо та поступово впроваджується в уми з пелюшок. І те, до чого це призводить у підсумку…
Начебто немає в книзі непереборних страждань і душевних мук, навпаки все якось приглушено і повсякденно, але саме від цього і стає моторошно…
Новий відгук
Змішайте разом складні сімейні стосунки та другу світову війну, киньте дрібку очевидних кліше та додайте рецептів китових пирогів за смаком. Залиште тушкуватися на 408 сторінок. Готову страву подавайте як затишну історію про стійкість, дружбу та віру в найкраще.
Що ж…
Історія про чотирьох британських жінок, які беруть участь у кулінарному змаганні на популярному радіошоу “Кухонний фронт” задля кар'єри співведучої мене не зачепила зовсім.
На мій смак книга виявилася занадто нудотно солодкою. Задум може і цікавий, але герої пласкі, сюжетні лінії цілком передбачувані, а сентиментальність надмірна.
Нічого від книги не чекала, але вона і цих очікувань не виправдала. Рекомендую використовувати лише як дивну книгу рецептів.
Додатковий warning:
викликає нестерпне бажання їсти.
Що ж…
Історія про чотирьох британських жінок, які беруть участь у кулінарному змаганні на популярному радіошоу “Кухонний фронт” задля кар'єри співведучої мене не зачепила зовсім.
На мій смак книга виявилася занадто нудотно солодкою. Задум може і цікавий, але герої пласкі, сюжетні лінії цілком передбачувані, а сентиментальність надмірна.
Нічого від книги не чекала, але вона і цих очікувань не виправдала. Рекомендую використовувати лише як дивну книгу рецептів.
Додатковий warning:
викликає нестерпне бажання їсти.
Новий відгук
Світло і легко про “чистий дистильований жах” — війну в Україні.
Не зовсім про ту війну, що будить нас вибухами о 3 ночі чи проливається кров'ю в окопах. Радше ту, котру переживають мільйони українців, що вимушені були виїхати за кордон.
Толік — успішний айтівець, що давно покинув Україну. Однак війна внесла свої корективи в його безтурботне іспанське життя — звалила йому на голову не тільки моральні дилеми, а й ексцентричну рідню.
Кузнєцова вміло передає складну історію крізь призму іронії та гумору. Вона зворушливо досліджує несподівані повороти життя на тлі всюдисущої реальності війни.
Драбина — не лише назва й багатозначний символ, а і непоганий сюжетний хід. Нам всім іноді не вистачає толікових сходів, підставлених до вікна...
Книга про війну, котра змусить вас сміятися ковтаючи попутно сльози, що навертаються. Читається за декілька годин і залишає приємний посмак.
Не зовсім про ту війну, що будить нас вибухами о 3 ночі чи проливається кров'ю в окопах. Радше ту, котру переживають мільйони українців, що вимушені були виїхати за кордон.
Толік — успішний айтівець, що давно покинув Україну. Однак війна внесла свої корективи в його безтурботне іспанське життя — звалила йому на голову не тільки моральні дилеми, а й ексцентричну рідню.
Кузнєцова вміло передає складну історію крізь призму іронії та гумору. Вона зворушливо досліджує несподівані повороти життя на тлі всюдисущої реальності війни.
Драбина — не лише назва й багатозначний символ, а і непоганий сюжетний хід. Нам всім іноді не вистачає толікових сходів, підставлених до вікна...
Книга про війну, котра змусить вас сміятися ковтаючи попутно сльози, що навертаються. Читається за декілька годин і залишає приємний посмак.
Новий відгук
Книга про друзів-геймерів, що пробиваються крізь терни до зірок ігрової індустрії виглядала досить багатообіцяльною, але…
На початку дійсно було цікаво зануритись в атмосферу гейм-дизайну та комп'ютерних ігор. Читати про людей, котрі фанатично горять власною справою завжди захопливо. Особливо сподобались перші ігри “на колінці” і небанальні сюжети до них.
Але книга-то на 450 сторінок... І далі починаються самоповтори, висмоктані із пальця конфлікти та неприродні діалоги.
Головні герої будуть весь час грати в ігри, говорити про ігри та створювати нові ігри. Паралельно нескінченно нити, страждати й нічого не змінювати в житті. Можливо це і було життєво, але пробиватися через ті хащі мені було трохи нудно.
Ідея книги сподобалась, але виконання підкачало. Ігрові персонажі часом були цікавішими за головних героїв.
Загалом відчувався вайб “Нормальних людей” Салі Руні, з неможливістю персонажів розкрити рота і відкрито поговорити один з одним. Ні разу. За тридцятирічну дружбу.
Загалом: ідея крута, але книга для мене виявилась одноразовою.
На початку дійсно було цікаво зануритись в атмосферу гейм-дизайну та комп'ютерних ігор. Читати про людей, котрі фанатично горять власною справою завжди захопливо. Особливо сподобались перші ігри “на колінці” і небанальні сюжети до них.
Але книга-то на 450 сторінок... І далі починаються самоповтори, висмоктані із пальця конфлікти та неприродні діалоги.
Головні герої будуть весь час грати в ігри, говорити про ігри та створювати нові ігри. Паралельно нескінченно нити, страждати й нічого не змінювати в житті. Можливо це і було життєво, але пробиватися через ті хащі мені було трохи нудно.
Ідея книги сподобалась, але виконання підкачало. Ігрові персонажі часом були цікавішими за головних героїв.
Загалом відчувався вайб “Нормальних людей” Салі Руні, з неможливістю персонажів розкрити рота і відкрито поговорити один з одним. Ні разу. За тридцятирічну дружбу.
Загалом: ідея крута, але книга для мене виявилась одноразовою.
Новий відгук
Століття Якова - це книга про буремне життя довжиною в сторіччя…
Пан Яков – поліський українець з найсмачнішим діалектом мови – пройшов крізь владу російської імперії, УНР, Польщі, гітлерівської Німеччини та радянського союзу.
Свою ж старість він зустрічає вже у незалежній Україні, озираючись на весь пережитий досвід.
А є, як ви розумієте, на що озиратися. Автору вдалося втиснути в невеликий обсяг книги ціле століття трагедій, помилок, любові й спогадів.
Своєрідним каталізатором потоку вікових спогадів являється врятована Яковом наркоманка. Але ця історія є лише однією з часових ліній висвітлених в романі.
Чуттєва та щира книга. Й хоч персонажі вигадані, та реальні історичні події на тлі історії роблять книгу дуже правдоподібною.
Екранізацію не дивилась і не планую, бо як зазначав сам автор, сценаристи там дуже спростили образи і багато додали від себе. Ліпше прочитайте оригінал..
Пан Яков – поліський українець з найсмачнішим діалектом мови – пройшов крізь владу російської імперії, УНР, Польщі, гітлерівської Німеччини та радянського союзу.
Свою ж старість він зустрічає вже у незалежній Україні, озираючись на весь пережитий досвід.
А є, як ви розумієте, на що озиратися. Автору вдалося втиснути в невеликий обсяг книги ціле століття трагедій, помилок, любові й спогадів.
Своєрідним каталізатором потоку вікових спогадів являється врятована Яковом наркоманка. Але ця історія є лише однією з часових ліній висвітлених в романі.
Чуттєва та щира книга. Й хоч персонажі вигадані, та реальні історичні події на тлі історії роблять книгу дуже правдоподібною.
Екранізацію не дивилась і не планую, бо як зазначав сам автор, сценаристи там дуже спростили образи і багато додали від себе. Ліпше прочитайте оригінал..
Новий відгук
Наскільки епічним виявилось дане фентезі, настільки ж складно мені було підступитись до цієї рецензії. Все ж таки захоплені відгуки завжди складніше писати ніж розчаровані.
Я не можу похвалитися таким вже й великим багажем прочитаного епічного фентезі, але впевнена, що такого масштабного опрацювання створюваного світу, мабуть, не було в літературі з часів перснів і престолів.
"Шлях королів" — це по суті саме визначення епосу. Багатотомна епопея про світ Рошару — це навдивовижу монументальна робота. Рідко коли можна натрапити на настільки детально продумані світ, філософію, закони природи й обґрунтування магії.
"Хроніки Буресвітла" — це багато в чому подорож відкриттів, і чим уважніше ви її читатимете, тим більше дізнаєтесь.
Щільність інформації, яку автор передає на цих 1000+ сторінках, вражає і, напевно, відлякує. Погоджусь з думкою, що місцями книга не повністю виправдовує свою довжину та увагу до окремих своїх персонажів.
Але навіть зважаючи на це, я особисто жодного разу не відчувала, що книжці бракує дії. Так, ви будете розмірено йти за сюжетом, але чи не за це ми любимо епічні серії? За змогу подовше побути з улюбленими героями?
До речі про них…
Сандерсон майстер у творенні своїх персонажів! Я б навіть сказала що “Шлях Королів” — це такий собі посібник з розвитку героїв, прописування правдоподібних мотивацій та філософій особистостей.
Відчувається, що автор чітко знає ким є його персонажі тепер і ким вони стануть у майбутньому. Переконливість головних героїв була для мене вишенькою на цьому фентезійному торті.
Книга знайомить вас з трьома головними персонажами: Каладін, Даллінар та Шаллан. У кожного є своя історія (яку, ймовірно, можна було б розповісти у власному романі), кожна з яких повільно допомагатиме розкрити деталі та таємниці світу Рошара.
Якщо в кінці книги вам здасться, що ви щойно прочитали лише тисячосторінковий вступ, а справжня історія почнеться лише в майбутньому — не переживайте, переклад другої книги Хронік Буресвітла, хвала фабріалам, уже є.
Що ж, я неочікувано відкрила для себе чудового фантаста і сподіваюсь мій відгук “заразив” когось із вас.
Я, напевно, не рекомендувала б цю серію новачкам. Але якщо ви любитель епічного фентезі й досі не читали цю книгу, скоріш дочитуйте, щоб ви там наразі не читали, і зробіть Хроніки Буресвітла своєю наступною книгою.
Це правда унікальний досвід, який ви не повинні пропустити, але лише якщо ви попередньо до нього підготувалися.
Я не можу похвалитися таким вже й великим багажем прочитаного епічного фентезі, але впевнена, що такого масштабного опрацювання створюваного світу, мабуть, не було в літературі з часів перснів і престолів.
"Шлях королів" — це по суті саме визначення епосу. Багатотомна епопея про світ Рошару — це навдивовижу монументальна робота. Рідко коли можна натрапити на настільки детально продумані світ, філософію, закони природи й обґрунтування магії.
"Хроніки Буресвітла" — це багато в чому подорож відкриттів, і чим уважніше ви її читатимете, тим більше дізнаєтесь.
Щільність інформації, яку автор передає на цих 1000+ сторінках, вражає і, напевно, відлякує. Погоджусь з думкою, що місцями книга не повністю виправдовує свою довжину та увагу до окремих своїх персонажів.
Але навіть зважаючи на це, я особисто жодного разу не відчувала, що книжці бракує дії. Так, ви будете розмірено йти за сюжетом, але чи не за це ми любимо епічні серії? За змогу подовше побути з улюбленими героями?
До речі про них…
Сандерсон майстер у творенні своїх персонажів! Я б навіть сказала що “Шлях Королів” — це такий собі посібник з розвитку героїв, прописування правдоподібних мотивацій та філософій особистостей.
Відчувається, що автор чітко знає ким є його персонажі тепер і ким вони стануть у майбутньому. Переконливість головних героїв була для мене вишенькою на цьому фентезійному торті.
Книга знайомить вас з трьома головними персонажами: Каладін, Даллінар та Шаллан. У кожного є своя історія (яку, ймовірно, можна було б розповісти у власному романі), кожна з яких повільно допомагатиме розкрити деталі та таємниці світу Рошара.
Якщо в кінці книги вам здасться, що ви щойно прочитали лише тисячосторінковий вступ, а справжня історія почнеться лише в майбутньому — не переживайте, переклад другої книги Хронік Буресвітла, хвала фабріалам, уже є.
Що ж, я неочікувано відкрила для себе чудового фантаста і сподіваюсь мій відгук “заразив” когось із вас.
Я, напевно, не рекомендувала б цю серію новачкам. Але якщо ви любитель епічного фентезі й досі не читали цю книгу, скоріш дочитуйте, щоб ви там наразі не читали, і зробіть Хроніки Буресвітла своєю наступною книгою.
Це правда унікальний досвід, який ви не повинні пропустити, але лише якщо ви попередньо до нього підготувалися.
Новий відгук
Складно якось писати про цю книгу живучи в реаліях 2023 року. Але чи не є вона особливо актуальною тепер?
Русофобія Андруховича версії 1992 року хоч і недостатня, але приємно вражаюча. Під час читання вас стригерить з півсотню разів, але воно того варте.
Перед вами один суботній день з життя альтер его автора, досить молодого українського поета Отто фон Ф., який навчається в москві, у Літературному інституті, Вищі курси якого на початку 90-х закінчив і сам автор роману.
Пиятико-пригодницький на початках, роман далі перетворюється на якийсь трилер. Не дарма в заголовку красується “Роман Жахів”.
Насичений і гротескними й сюрреалістичними моментами, грою алюзіями, цитуванням, пародіюванням і стилізацією найрізноманітніших високих і низьких жанрів книга забезпечить вам вибух мозкової активності.
Після прочитання хочеться читати вже про сам роман і Андруховича. А трохи треба буде, щоб розкласти по поличках приховані сенси.
Автор прекрасно відтворює дійсність тогочасних реалій, які супроводжували розпад комуністичної імперії, показує духовну порожнечу, яка панувала в радянському суспільстві.
Герой ставить дуже багато запитань до імперії і репресивної машини радянського союзу. Та й загалом, він як на сповіді..
Ви звичайно можете спробувати прочитати книгу, як легковажну сатиру про пиво в банках і секс у душових… але навряд ви зможете уникнути роздумів про серйозні соціальні теми, хоч це і потребуватиме значних інтелектуально-інтуїтивних зусиль...
Русофобія Андруховича версії 1992 року хоч і недостатня, але приємно вражаюча. Під час читання вас стригерить з півсотню разів, але воно того варте.
Перед вами один суботній день з життя альтер его автора, досить молодого українського поета Отто фон Ф., який навчається в москві, у Літературному інституті, Вищі курси якого на початку 90-х закінчив і сам автор роману.
Пиятико-пригодницький на початках, роман далі перетворюється на якийсь трилер. Не дарма в заголовку красується “Роман Жахів”.
Насичений і гротескними й сюрреалістичними моментами, грою алюзіями, цитуванням, пародіюванням і стилізацією найрізноманітніших високих і низьких жанрів книга забезпечить вам вибух мозкової активності.
Після прочитання хочеться читати вже про сам роман і Андруховича. А трохи треба буде, щоб розкласти по поличках приховані сенси.
Автор прекрасно відтворює дійсність тогочасних реалій, які супроводжували розпад комуністичної імперії, показує духовну порожнечу, яка панувала в радянському суспільстві.
Герой ставить дуже багато запитань до імперії і репресивної машини радянського союзу. Та й загалом, він як на сповіді..
Ви звичайно можете спробувати прочитати книгу, як легковажну сатиру про пиво в банках і секс у душових… але навряд ви зможете уникнути роздумів про серйозні соціальні теми, хоч це і потребуватиме значних інтелектуально-інтуїтивних зусиль...
Новий відгук
Моторошний серійний вбивця, який філігранно вирізає матки у своїх ще притомних жертв, з роками став досить вправним у володінні своїм лезом.
Хірург-травматолог швидкої допомоги Кетрін Корделл вперше зустріла вбивцю, якого бостонські газети згодом прозвали "Хірургом", декілька років тому, де після зґвалтування їй вдалося, здавалось би, вбити маніяка. Але роки потому в її новому місті починають з’являтися нові жертви.
Авторка висвітлює історію з трьох ракурсів: зі сторони вбивці, з позиції жертви та з роботи поліції. І це могло б стати ласим шматочком на трилерному бенкеті, якби хтось довів би все до пуття.
Почнемо з “хірурга”... нашому багатообіцяльному маніякові не приділили достатньої уваги. Мотиви, цілі та психологія вбивці залишились не розкритими. Він такий просто тому що. Напевно борщ пересолили на обідній перерві.
Тема фемінізму піднята вкрай погано. Необов'язково представляти героїню з пивом та сендвічем, щоб вона виглядала незалежною та сильною.
Здається після "Санаторію" мене переслідують “сильні детективки” з викликаючими сумнів професійними якостями.
Кривавих подробиць багато, але ні жуті як у “Мовчанні ягнят”, ні завороження як у “Парфумері” не відчувалось.
Якщо розглядати книгу як трилер, то не вистачило саспенсу, для детективу забракло сюжетної таємниці. Задум загалом класний, за іншої реалізації цілком могла б вийти захоплива історія.
Книга в цілому не погана, але на один вечір. Бажання дочитувати серію не викликала. А от серіалу можливо і дам колись шанс.
Хірург-травматолог швидкої допомоги Кетрін Корделл вперше зустріла вбивцю, якого бостонські газети згодом прозвали "Хірургом", декілька років тому, де після зґвалтування їй вдалося, здавалось би, вбити маніяка. Але роки потому в її новому місті починають з’являтися нові жертви.
Авторка висвітлює історію з трьох ракурсів: зі сторони вбивці, з позиції жертви та з роботи поліції. І це могло б стати ласим шматочком на трилерному бенкеті, якби хтось довів би все до пуття.
Почнемо з “хірурга”... нашому багатообіцяльному маніякові не приділили достатньої уваги. Мотиви, цілі та психологія вбивці залишились не розкритими. Він такий просто тому що. Напевно борщ пересолили на обідній перерві.
Тема фемінізму піднята вкрай погано. Необов'язково представляти героїню з пивом та сендвічем, щоб вона виглядала незалежною та сильною.
Здається після "Санаторію" мене переслідують “сильні детективки” з викликаючими сумнів професійними якостями.
Кривавих подробиць багато, але ні жуті як у “Мовчанні ягнят”, ні завороження як у “Парфумері” не відчувалось.
Якщо розглядати книгу як трилер, то не вистачило саспенсу, для детективу забракло сюжетної таємниці. Задум загалом класний, за іншої реалізації цілком могла б вийти захоплива історія.
Книга в цілому не погана, але на один вечір. Бажання дочитувати серію не викликала. А от серіалу можливо і дам колись шанс.
Новий відгук
Перед вами досить ґрунтовне та трохи провокаційне дослідження складних відносин сексу та світових релігій. Цікава і дуже інформативна науково-популярна робота, довжина списку використаної літератури якої потягне на ще одну книгу.
Норвезький професор релігієзнавства розкаже кому, з якими партнерами, якої статі, в якому місці, в які отвори і в який час дозволено займатися сексом згідно з законами різних релігій світу.
Ось лише мала частина того, що ви дізнаєтесь:
🔸Содом і Гомора були знищенні не через гомосексуальність мешканців, а через намір містян зґвалтувати янголів;
🔹витоки вегетаріанства – не в аскетизмі монахів для укріплення духу, а в забороні їсти все, що з’явилося в результаті статевих зносин;
🔸Гітлер та Ісус були толерантними до гомосексуалів;
🔹Русь була відома в світі відкритою гомосексуальністю селянського населення і загалом секс між чоловіками не заборонявся російською владою аж до 1832 року;
🔸які релігії дозволяють одружуватися на тваринах і неживих предметах;
🔹для чого китайці використовували ринки жіночих трупів;
🔸де новонародженим дарують фалічні амулети замість хрестиків;
🔹і взагалі, Тінкі-Вінкі – гей, а всі презервативи заражені ВІЛ 🤦♀️
Чесно, мені хотілось би, щоб цю книгу прочитали всі: гомофоби та представники ЛГБТ+, сексисти та феміністи, віруючі та атеїсти, вегетаріанці, расисти й фанати Іво Бобула.
Широкий і цікавий огляд релігійних заборон і практик щодо сексу демонструє таке вражаюче різноманіття релігійних поглядів на сексуальність, вказуючи при цьому на неможливість нав'язати єдину сексуальну мораль суспільству.
А те, як у рамках навіть однієї окремо взятої релігії, з плином часу змінювалось відношення до конкретного аспекту сексуального життя мирян, багато що говорить про інститут церкви і релігійні вірування загалом.
Норвезький професор релігієзнавства розкаже кому, з якими партнерами, якої статі, в якому місці, в які отвори і в який час дозволено займатися сексом згідно з законами різних релігій світу.
Ось лише мала частина того, що ви дізнаєтесь:
🔸Содом і Гомора були знищенні не через гомосексуальність мешканців, а через намір містян зґвалтувати янголів;
🔹витоки вегетаріанства – не в аскетизмі монахів для укріплення духу, а в забороні їсти все, що з’явилося в результаті статевих зносин;
🔸Гітлер та Ісус були толерантними до гомосексуалів;
🔹Русь була відома в світі відкритою гомосексуальністю селянського населення і загалом секс між чоловіками не заборонявся російською владою аж до 1832 року;
🔸які релігії дозволяють одружуватися на тваринах і неживих предметах;
🔹для чого китайці використовували ринки жіночих трупів;
🔸де новонародженим дарують фалічні амулети замість хрестиків;
🔹і взагалі, Тінкі-Вінкі – гей, а всі презервативи заражені ВІЛ 🤦♀️
Чесно, мені хотілось би, щоб цю книгу прочитали всі: гомофоби та представники ЛГБТ+, сексисти та феміністи, віруючі та атеїсти, вегетаріанці, расисти й фанати Іво Бобула.
Широкий і цікавий огляд релігійних заборон і практик щодо сексу демонструє таке вражаюче різноманіття релігійних поглядів на сексуальність, вказуючи при цьому на неможливість нав'язати єдину сексуальну мораль суспільству.
А те, як у рамках навіть однієї окремо взятої релігії, з плином часу змінювалось відношення до конкретного аспекту сексуального життя мирян, багато що говорить про інститут церкви і релігійні вірування загалом.
Новий відгук
“Нормальні люди” - це історія передружби і недокохання між юнаком і дівчиною з різних соціальних верств.
Я відчувала себе в середині душної тісної кімнатки обвішаної сюжетними рушницями, котрі так ніколи і не вистрелять.
Усі підняті авторкою теми гострих соціально-психологічних проблем, ментального здоров’я, абьюзу, соціальної нерівності були надто поверховими і не розкритими. Всі заявлені проблеми лиш озвучені тлом, якогось сенсового навантаження в сюжеті вони так і не отримають.
Те, що починалось як young adult з амбіціями глибокої драми, для мене особисто, перетворилось на прісну підліткову мелодраму. Герої книги плакатимуть частіше, ніж у вас буде з’являтися бажання плакати через них.
А ще, а ще! Сама авторка назвала свій роман «марксистською історією кохання». Головні герої читатимуть «Маніфест комуністичної партії» та відвідуватимуть акції протестів проти Ізраїлю. WTF?
P.s. В DailyMail вийшла змістовна стаття про радикальні політичні ідеї, які письменниця повсякчас інтегрує в свої твори. Тобто Не-Такі-Вже-й-Нормальні Люди це не випадковість, а закономірність. Я вже мовчу про її відношення до війни в Україні.
Я відчувала себе в середині душної тісної кімнатки обвішаної сюжетними рушницями, котрі так ніколи і не вистрелять.
Усі підняті авторкою теми гострих соціально-психологічних проблем, ментального здоров’я, абьюзу, соціальної нерівності були надто поверховими і не розкритими. Всі заявлені проблеми лиш озвучені тлом, якогось сенсового навантаження в сюжеті вони так і не отримають.
Те, що починалось як young adult з амбіціями глибокої драми, для мене особисто, перетворилось на прісну підліткову мелодраму. Герої книги плакатимуть частіше, ніж у вас буде з’являтися бажання плакати через них.
А ще, а ще! Сама авторка назвала свій роман «марксистською історією кохання». Головні герої читатимуть «Маніфест комуністичної партії» та відвідуватимуть акції протестів проти Ізраїлю. WTF?
P.s. В DailyMail вийшла змістовна стаття про радикальні політичні ідеї, які письменниця повсякчас інтегрує в свої твори. Тобто Не-Такі-Вже-й-Нормальні Люди це не випадковість, а закономірність. Я вже мовчу про її відношення до війни в Україні.
Новий відгук
Історія маленького богом забутого шведського містечка з його маніакальною одержимістю хокеєм, попри всю далекість від наших з вами реалій, змусить вас згадати свої 15. Тому що Бакман дуже вміло описує життя та переживання підлітків.
Спортивний світ - дуже благодатний ґрунт для драми. Не треба бути фанатом хокею чи спорту загалом, щоб перейнятися історією Бьорнстаду. Бо Бакману вдалося написати роман не про перемоги і поразки, а про соціум, норми і звичаї, про дорослішання, і, найголовніше, про стосунки дітей і батьків.
Сподобалась манера автора постійно змінювати фокус на різні локації, людей та їхні погляди. Книга відчувалась своєрідним літературним серіалом (подальшій гугльож підтвердив здогадки про екранізацію).
А ще тут буде чимало тих самих цитат, які ми любимо вставляти на картинки і постити в інстаграм.
Зворушливий, проникливий і, попри все, світлий роман. Відмінна атмосфера, добре опрацьовані герої і доречний гумор. Що ще потрібно?
Спортивний світ - дуже благодатний ґрунт для драми. Не треба бути фанатом хокею чи спорту загалом, щоб перейнятися історією Бьорнстаду. Бо Бакману вдалося написати роман не про перемоги і поразки, а про соціум, норми і звичаї, про дорослішання, і, найголовніше, про стосунки дітей і батьків.
Сподобалась манера автора постійно змінювати фокус на різні локації, людей та їхні погляди. Книга відчувалась своєрідним літературним серіалом (подальшій гугльож підтвердив здогадки про екранізацію).
А ще тут буде чимало тих самих цитат, які ми любимо вставляти на картинки і постити в інстаграм.
Зворушливий, проникливий і, попри все, світлий роман. Відмінна атмосфера, добре опрацьовані герої і доречний гумор. Що ще потрібно?
Новий відгук
“Коли людина не хоче розвиватися,
вона потроху починає вмирати…”
З перших сторінок не могла відкараскатися від асоціації книги з блогом якогось псевдопсихологічного Посейдона Середи. А я подібним коуч-сесіям більше не довіряю, не тепер. Тож, да пробачить мені пан Лоран, але нехай, зі своєю економічною освітою, консультує когось іншого.
Я розумію, що фактично це художка, а не книга з психологічного розвитку... Але ж, бляха-муха, люди сприймають її як своєрідний життєвий компас. Особливо від “спеціаліста з людських відносин” з 15 річним стажем.
Коротко про сюжет: Алана рятує від самогубства таємний незнайомець, котрий укладає з ним безпрограшну угоду. Той має виконувати вказівки стосовно покращення його життя, а як ні, то Ейфелева вежа, з якої головний герой планував поетично стрибнути – чекатиме на нього.
У чому ж феномен творчості Гунеля? Та у простоті, звісно, і універсальності: замініть француза з рекрутингової агенції на українського бухгалтера і voilà. Головне за простотою сховати псевдоглибокий зміст і символічність. Та вміло вмонтувати відчуття присутності на психологічному тренінгу в художні перипетії тексту.
Насправді нічого не маю проти нарощування екзистенційних досвідів та імпульсів до пошуків власного “Я” через художню літературу.
Але саме ця “потаємна подорож”, з її синтезом художнього гостросюжетного письма й рекомендацій психологічного кшталту, на мене особисто не подіяла.
Я ліпше передивлюсь “Завжди кажи «Так»” або “Брюс Всемогутній”, там хоч молодий Керрі все ще посміхається…
P.S. Я б прочитала подібну історію в детективно-трилерному жанрі, де невідомим незнайомцем виявився би специфічний психопат, котрий доводив би потенційним самогубцям чому варто жити, а тільки потім їх вбивав.
вона потроху починає вмирати…”
З перших сторінок не могла відкараскатися від асоціації книги з блогом якогось псевдопсихологічного Посейдона Середи. А я подібним коуч-сесіям більше не довіряю, не тепер. Тож, да пробачить мені пан Лоран, але нехай, зі своєю економічною освітою, консультує когось іншого.
Я розумію, що фактично це художка, а не книга з психологічного розвитку... Але ж, бляха-муха, люди сприймають її як своєрідний життєвий компас. Особливо від “спеціаліста з людських відносин” з 15 річним стажем.
Коротко про сюжет: Алана рятує від самогубства таємний незнайомець, котрий укладає з ним безпрограшну угоду. Той має виконувати вказівки стосовно покращення його життя, а як ні, то Ейфелева вежа, з якої головний герой планував поетично стрибнути – чекатиме на нього.
У чому ж феномен творчості Гунеля? Та у простоті, звісно, і універсальності: замініть француза з рекрутингової агенції на українського бухгалтера і voilà. Головне за простотою сховати псевдоглибокий зміст і символічність. Та вміло вмонтувати відчуття присутності на психологічному тренінгу в художні перипетії тексту.
Насправді нічого не маю проти нарощування екзистенційних досвідів та імпульсів до пошуків власного “Я” через художню літературу.
Але саме ця “потаємна подорож”, з її синтезом художнього гостросюжетного письма й рекомендацій психологічного кшталту, на мене особисто не подіяла.
Я ліпше передивлюсь “Завжди кажи «Так»” або “Брюс Всемогутній”, там хоч молодий Керрі все ще посміхається…
P.S. Я б прочитала подібну історію в детективно-трилерному жанрі, де невідомим незнайомцем виявився би специфічний психопат, котрий доводив би потенційним самогубцям чому варто жити, а тільки потім їх вбивав.
Новий відгук
Обкладинка книги спрацювала як оманлива стильна обгортка смаколика, що обіцяє оргазмічно-смачний альпійський шоколад всередині, а натомість виявляється банальним прісним льодяником. Ех, таку цукерочку і так профукати…
Стандартний whodunit в пейзажах заблокованого лавиною готелю зі своїм неврівноваженим Еркюлем у вигляді психологічно травмованої детективки.
За цікавою анотацією і стильовою обкладинкою ховається банальний сюжет, головна героїня, що дратує, і однотипні другорядні герої. Все якось надто надумано і непереконливо. Загалом досить невиразний вийшов трилер.
Найбільшим розчаруванням став образ головної героїні. Фейспалми від її вчинків набили мені синець на лобі. Я можу пробачити її постійне ниття і рефлексію, але тупість зроблених нею виборів - ніт. У спойлерній частині відгуку нижче обговоримо це більш об'єктивно.
Фінал збив з ніг своєю абсурдністю. Розгадка нецікава, атмосфера не дотягує. Загалом, провал по всіх фронтах з вишенькою у вигляді невнятної героїні, що вічно потіє.
З плюсів: книга читається напрочуд легко і буде файно красуватися у вас на полиці. Та й сюжетна лінія з минулим туберкульозного санаторію не така вже й погана.
СПОЙЛЕРИ
Із того, що пам'ятаю по фейспалмах, коротко:
Досвідчена поліцейська, котра вже колись погоріла на тому, що мало не померла пішовши на завдання без підкріплення, n-ну кількість разів мало не помирає через те, що не сказавши нікому, йде на самоті або з не підготовленими людьми без озброєння чи плану, фігзна куди в пошуках вбивці (на вулицю під час лавини, в пентхаус, в технічний відділ, в підвал, в кабінет, до басейну). І це притому, що в готелі з нею живе її хлопець і брат, банальний мінімум опори в даній ситуації.
Кліше з фінальною розмовою антагоністки з головною героїнею навіть обговорювати не хочеться. Поганцям завжди кортить детально розказати свій план перед тим як остаточно програти. Але мотив…ой йой…
Ти хочеш помститися братові, за те, що той проігнорував твоє зґвалтування (яке навіть з уст самої Сесиль не звучить як реальне зґвалтування: вона кохала його, взаємно почали “almost get caught” гру, яку він логічно завершив сексом). Але ж як це бляха в’яжеться з жорстокими вбивствами, відрізаннями пальців і тд?
Короче кажучи, якийсь хворий фемінізм у авторки вийшов… А така ж багатообіцяльна була книжка...
Стандартний whodunit в пейзажах заблокованого лавиною готелю зі своїм неврівноваженим Еркюлем у вигляді психологічно травмованої детективки.
За цікавою анотацією і стильовою обкладинкою ховається банальний сюжет, головна героїня, що дратує, і однотипні другорядні герої. Все якось надто надумано і непереконливо. Загалом досить невиразний вийшов трилер.
Найбільшим розчаруванням став образ головної героїні. Фейспалми від її вчинків набили мені синець на лобі. Я можу пробачити її постійне ниття і рефлексію, але тупість зроблених нею виборів - ніт. У спойлерній частині відгуку нижче обговоримо це більш об'єктивно.
Фінал збив з ніг своєю абсурдністю. Розгадка нецікава, атмосфера не дотягує. Загалом, провал по всіх фронтах з вишенькою у вигляді невнятної героїні, що вічно потіє.
З плюсів: книга читається напрочуд легко і буде файно красуватися у вас на полиці. Та й сюжетна лінія з минулим туберкульозного санаторію не така вже й погана.
СПОЙЛЕРИ
Із того, що пам'ятаю по фейспалмах, коротко:
Досвідчена поліцейська, котра вже колись погоріла на тому, що мало не померла пішовши на завдання без підкріплення, n-ну кількість разів мало не помирає через те, що не сказавши нікому, йде на самоті або з не підготовленими людьми без озброєння чи плану, фігзна куди в пошуках вбивці (на вулицю під час лавини, в пентхаус, в технічний відділ, в підвал, в кабінет, до басейну). І це притому, що в готелі з нею живе її хлопець і брат, банальний мінімум опори в даній ситуації.
Кліше з фінальною розмовою антагоністки з головною героїнею навіть обговорювати не хочеться. Поганцям завжди кортить детально розказати свій план перед тим як остаточно програти. Але мотив…ой йой…
Ти хочеш помститися братові, за те, що той проігнорував твоє зґвалтування (яке навіть з уст самої Сесиль не звучить як реальне зґвалтування: вона кохала його, взаємно почали “almost get caught” гру, яку він логічно завершив сексом). Але ж як це бляха в’яжеться з жорстокими вбивствами, відрізаннями пальців і тд?
Короче кажучи, якийсь хворий фемінізм у авторки вийшов… А така ж багатообіцяльна була книжка...
Новий відгук
"Я вважаю, що краще нехай мене спіткає розчарування, ніж взагалі не чекати від життя нічого доброго"
Від цієї книги віє теплом, комфортом та щастям у дрібницях. Якщо вам необхідне затишне читання, хочеться трохи поринути в дитинство та відпочити душею, то вам до канадського Ейвонлі, кінця XIX століття.
"І хіба не слід готуватися до найкращого теж? Воно не менш імовірне, ніж найгірше"
Тут вас обіймуть, напоять трирічної витримки смородинівкою (хоч і випадково, та хто ж жалітиметься) та потішать вигадливими фантазіями.
"Правда ж це чудово, що завтра буде новий день, у якому ще не сталося жодних помилок"
Це невимовно світла книжка. Звертайтесь до неї коли вам треба видихнути і забутися в обіймах теплої історії.
Від цієї книги віє теплом, комфортом та щастям у дрібницях. Якщо вам необхідне затишне читання, хочеться трохи поринути в дитинство та відпочити душею, то вам до канадського Ейвонлі, кінця XIX століття.
"І хіба не слід готуватися до найкращого теж? Воно не менш імовірне, ніж найгірше"
Тут вас обіймуть, напоять трирічної витримки смородинівкою (хоч і випадково, та хто ж жалітиметься) та потішать вигадливими фантазіями.
"Правда ж це чудово, що завтра буде новий день, у якому ще не сталося жодних помилок"
Це невимовно світла книжка. Звертайтесь до неї коли вам треба видихнути і забутися в обіймах теплої історії.
Новий відгук
Неможливо писати про Підмогильного без сумних зітхань. Сталінські репресії, Сандармох, 36 років. Один з найвизначніших прозаїків українського Розстріляного відродження...
Він був дуже яскравою сторінкою нашої літератури. Без пафосу… я чесно вважаю, що Підмогильний міг би стати письменником світового масштабу…
Просто уявіть собі якою б була наша література без радянських злочинів!
Довго я відкладала прочитання цього твору. Навіть якось зніяковіло довго. Скоріш за все через страх закохатися в автора, котрого злочинно рано позбавили можливості творити. Зрештою так і сталося...
Місто - це не про банальну злучку міста і села, не про бідну молодь яка приїхала підкорювати Київ, а про людину в загальносвітовому сенсі, про загальні філософські істини, про шукання. Це неймовірно вишукане дослідження людини у всій її складності. Це роман в якому немає відповідей, але багато спостережень...
А який же там Київ, мамочко. Опис міста наче списаний з сучасного Подолу, з усіма його вечорницями, кінотеатрами та кабаками. А роман то, на хвилиночку, про 20-ті.
Неможливо не замилуватись… але якщо пам’ятати про наступаюче розстріляне відродження та репресії 30-х, то все це виглядає вечіркою на титаніку, який тоне…
Не буду перетворювати рецензію на ебаут “Що не так зі Степаном Радченко”, тож просто підсумую роман класний - Степан м*дак)
Він був дуже яскравою сторінкою нашої літератури. Без пафосу… я чесно вважаю, що Підмогильний міг би стати письменником світового масштабу…
Просто уявіть собі якою б була наша література без радянських злочинів!
Довго я відкладала прочитання цього твору. Навіть якось зніяковіло довго. Скоріш за все через страх закохатися в автора, котрого злочинно рано позбавили можливості творити. Зрештою так і сталося...
Місто - це не про банальну злучку міста і села, не про бідну молодь яка приїхала підкорювати Київ, а про людину в загальносвітовому сенсі, про загальні філософські істини, про шукання. Це неймовірно вишукане дослідження людини у всій її складності. Це роман в якому немає відповідей, але багато спостережень...
А який же там Київ, мамочко. Опис міста наче списаний з сучасного Подолу, з усіма його вечорницями, кінотеатрами та кабаками. А роман то, на хвилиночку, про 20-ті.
Неможливо не замилуватись… але якщо пам’ятати про наступаюче розстріляне відродження та репресії 30-х, то все це виглядає вечіркою на титаніку, який тоне…
Не буду перетворювати рецензію на ебаут “Що не так зі Степаном Радченко”, тож просто підсумую роман класний - Степан м*дак)
Новий відгук
Уявіть собі як стіни кімнати, в якій ви дихаєте сторінками новенької книги, починають потихеньку звужуватись і ви буквально бачите як "бузкові думки пульсують у венах ваших рук".
Вітаю, ви у потоці віанівської свідомості озвученої “Шумовинням днів”.
Мені здається, що це одна із тих книг де подобається або все і відразу, або зовсім не заходить. Або ти в неї безповоротно закохуєшся, або запекло не приймаєш. І ту і іншу реакцію складно передбачити, як і пояснити.
Я опинилася на боці шлунково-метеличних…
У цій книзі оживатиме все: округлятимуться стіни, затягуватимуться розбиті вікна, кольори будуть перебігають з одного предмета на інший. Внутрішній світ героїв, те, що вони відчувають душею і тілом, буде проєктуватися на навколишні предмети.
Але за фасадом безтурботних елементів підійматимуться життєві теми. Тут все буде метафорою нашого життя.
Те, якою мовою написано книгу, викликає захоплення. Це абсурд доведений до досконалості. Закручені та хитровидумані обороти та метафоричні зображення зробили цей твір неповторним. Банальна історія оздоблена незвичними візерунками - це ковток свіжого повітря.
Дідько, та це ж бісів літературний джаз, а не книга!
Напевно це чтиво не для всіх, але дозволяйте ж собі іноді виходити зі своєї бульбашки і читати щось поза вашою зоною комфорту.
Цікавий факт: Оригінальна назва “L'Écume des jours” складна для перекладу, бо бере за основу французьку ідіому. Якщо перекладати її буквально, то це залишки від піни, що залишаються на березі моря, після приходу хвилі.
Тільки зацініть-но:
🏴 Англія - Froth on the daydream (≈ піна на мрію)
🇺🇸 Америка - Mood indigo (≈ настрій індиго)
🇵🇱 Польща - Piana złudzeń (≈ піна ілюзій)
🇩🇪 Німеччина - Chloe (≈ Хлоя)
Вітаю, ви у потоці віанівської свідомості озвученої “Шумовинням днів”.
Мені здається, що це одна із тих книг де подобається або все і відразу, або зовсім не заходить. Або ти в неї безповоротно закохуєшся, або запекло не приймаєш. І ту і іншу реакцію складно передбачити, як і пояснити.
Я опинилася на боці шлунково-метеличних…
У цій книзі оживатиме все: округлятимуться стіни, затягуватимуться розбиті вікна, кольори будуть перебігають з одного предмета на інший. Внутрішній світ героїв, те, що вони відчувають душею і тілом, буде проєктуватися на навколишні предмети.
Але за фасадом безтурботних елементів підійматимуться життєві теми. Тут все буде метафорою нашого життя.
Те, якою мовою написано книгу, викликає захоплення. Це абсурд доведений до досконалості. Закручені та хитровидумані обороти та метафоричні зображення зробили цей твір неповторним. Банальна історія оздоблена незвичними візерунками - це ковток свіжого повітря.
Дідько, та це ж бісів літературний джаз, а не книга!
Напевно це чтиво не для всіх, але дозволяйте ж собі іноді виходити зі своєї бульбашки і читати щось поза вашою зоною комфорту.
Цікавий факт: Оригінальна назва “L'Écume des jours” складна для перекладу, бо бере за основу французьку ідіому. Якщо перекладати її буквально, то це залишки від піни, що залишаються на березі моря, після приходу хвилі.
Тільки зацініть-но:
🏴 Англія - Froth on the daydream (≈ піна на мрію)
🇺🇸 Америка - Mood indigo (≈ настрій індиго)
🇵🇱 Польща - Piana złudzeń (≈ піна ілюзій)
🇩🇪 Німеччина - Chloe (≈ Хлоя)
Новий відгук
Дебютний роман і одразу в саме серденько. Ця книга буквально обволокла мене своїм усміхненим сумом наче обіймами.
Часом смішна, доволі іронічна та до болю зворушлива історія 59-річного чоловіка, якого змусили піти на пенсію.
Знайдуться ті, хто буде говорити про клішованість, передбачуваність сюжету та казковість історії. Що ж, просто терапевтичний потенціал книги виявився не потрібний тим буркотунам.
Хоча якоюсь мірою це ж навіть злочинно, не перейнятися любов'ю до головного персонажу. Сходіть може на УЗД, перевірте порожнину на місці якої має бути ваше серденько. Жартую звісно, розумію мозком чим роман може розчарувати, але серцю не накажеш.
Єдиним мінусом книги для мене була суттєва кількість використаних паперових носовичків (та простять мене екоактивісти).
Підсумовуючи, дуже затишна та щемлива історія, після якої добре на душі. Добре, але з присмаком смутку. Щось ті шведи, бляха, знають.
Часом смішна, доволі іронічна та до болю зворушлива історія 59-річного чоловіка, якого змусили піти на пенсію.
Знайдуться ті, хто буде говорити про клішованість, передбачуваність сюжету та казковість історії. Що ж, просто терапевтичний потенціал книги виявився не потрібний тим буркотунам.
Хоча якоюсь мірою це ж навіть злочинно, не перейнятися любов'ю до головного персонажу. Сходіть може на УЗД, перевірте порожнину на місці якої має бути ваше серденько. Жартую звісно, розумію мозком чим роман може розчарувати, але серцю не накажеш.
Єдиним мінусом книги для мене була суттєва кількість використаних паперових носовичків (та простять мене екоактивісти).
Підсумовуючи, дуже затишна та щемлива історія, після якої добре на душі. Добре, але з присмаком смутку. Щось ті шведи, бляха, знають.
Новий відгук
Для мене “Мости..” - це той випадок коли з відверто вульгарної та наївної історії намагаються зробити якусь щемку, жалісливу драму. Безрезультатно.
Книга дуже поверхова і, уж вибачте, примітивна. Глибини немає ні у персонажів, ні у прописаних подій, ні у контексті. І так доволі малу книгу вам будуть розтягувати підрахунками висмалених сигарет і випитих пляшок пива. А у підсумку спробують видати банальну історію інтрижки за глибоке кохання. Не ведіться.
Якщо хочется чогось про справжню пристрасть - хапайте Simple Passion, Анні Ерно. А як цікавить віроломство то, хоч і не шедевральний, але глибший, “Коханець леді Чаттерлей”.
1.5 останніх ковбоїв на землі з 5
Книга дуже поверхова і, уж вибачте, примітивна. Глибини немає ні у персонажів, ні у прописаних подій, ні у контексті. І так доволі малу книгу вам будуть розтягувати підрахунками висмалених сигарет і випитих пляшок пива. А у підсумку спробують видати банальну історію інтрижки за глибоке кохання. Не ведіться.
Якщо хочется чогось про справжню пристрасть - хапайте Simple Passion, Анні Ерно. А як цікавить віроломство то, хоч і не шедевральний, але глибший, “Коханець леді Чаттерлей”.
1.5 останніх ковбоїв на землі з 5
Новий відгук
Попри те що я, кіноман в душі, очевидячки бачила фільм, читати книгу було напрочуд цікаво. Фільм практично не відступає від тексту книги, що ніяк не погіршило мій читацький досвід (тут я звісно трохи лукавлю, бо саспенсу було б більше не знай я сюжету).
У своїй милі король жахів відходить від традиційного горору і зосереджується на драмі. Показуючи систему покарання зсередини, на фоні щемливої історії про людину з великим серцем.
Яким же все-таки депресивним місцем являється тюрма. Не тільки для ув’язнених, а й для її співробітників.
Багато самоповторів і води не дали мені беззастережно закохатися в автора, але зняти капелюха перед його творчістю я тепер офіційно можу.
4 містери Джинґлза з 5
У своїй милі король жахів відходить від традиційного горору і зосереджується на драмі. Показуючи систему покарання зсередини, на фоні щемливої історії про людину з великим серцем.
Яким же все-таки депресивним місцем являється тюрма. Не тільки для ув’язнених, а й для її співробітників.
Багато самоповторів і води не дали мені беззастережно закохатися в автора, але зняти капелюха перед його творчістю я тепер офіційно можу.
4 містери Джинґлза з 5
Новий відгук
Подорожі - це один з моїх найулюбленіших станів. Це про життя не тільки в довжину, а й у ширину. Це про пошуки себе і множення емоцій. Саме тому з ентузіазмом взялася за читання “Довільного посібника з геопоетики та космополітики”.
Атор ділиться 111 інтимними, і не дуже, історіями про 111 міст, в яких йому пощастило побувати.
Жодні глобуси, атласи й посібники не порівняти з літературною мапою, яку створив Андрухович. Алфавітний путівник по спогадах, не менше.
Мені дуже імпонував експериментальний задум книги (виправте мене мемом з Кучмою в коментарях якщо ідея не нова). Хотілося якнайшвидше купити квиток в кудись. Особливо в післяконтрнаступну (так це слово, я його вигадала, змиріться з цим) Ялту.
Але загалом захвату ні одна з оповідок не викликала. Чогось цим містам таки не вистачало. Скоріше за все — мене в них
Атор ділиться 111 інтимними, і не дуже, історіями про 111 міст, в яких йому пощастило побувати.
Жодні глобуси, атласи й посібники не порівняти з літературною мапою, яку створив Андрухович. Алфавітний путівник по спогадах, не менше.
Мені дуже імпонував експериментальний задум книги (виправте мене мемом з Кучмою в коментарях якщо ідея не нова). Хотілося якнайшвидше купити квиток в кудись. Особливо в післяконтрнаступну (так це слово, я його вигадала, змиріться з цим) Ялту.
Але загалом захвату ні одна з оповідок не викликала. Чогось цим містам таки не вистачало. Скоріше за все — мене в них
Новий відгук
Давно не стикалася з настільки нудотно примітивною літературою. Хоча це навіть складно назвати літературою. Так...бурливо примітивний бульварний романчик.
Ані сюжету, ані діалогів, ані атмосфери, ані хоч якогось адекватного розкриття персонажів.
Я зараз, як ніколи, лояльна до української літератури. По максимуму намагаюся надолужувати згаяне. Але тільки мій персональний вид мазохізму - дочитувати усе до кінця - змусив подужати це чтиво.
Навіть не хочеться витрачати більше слів на рецензію. Змарнований час, не рекомендую.
Ані сюжету, ані діалогів, ані атмосфери, ані хоч якогось адекватного розкриття персонажів.
Я зараз, як ніколи, лояльна до української літератури. По максимуму намагаюся надолужувати згаяне. Але тільки мій персональний вид мазохізму - дочитувати усе до кінця - змусив подужати це чтиво.
Навіть не хочеться витрачати більше слів на рецензію. Змарнований час, не рекомендую.
Новий відгук
Потужний дебютний роман афганського лікаря-емігранта про історію зростання в часи останніх мирних днів перед революцією та вторгненням росії на територію Афганістану.
Автор познайомить вас з історією країни впродовж кількох останніх десятиліть минулого століття. З афганським життям, своєрідним, дивним, і водночас напрочуд знайомим.
Більшість із нас думає про Афганістан, як про зруйнований війною та виснажений, нав’язливий та обмежувальний, навіть лякаючий. Хоссейні ж описує дореволюційний Кабул тепло і дотепно, бо пам'ятає, яким він був до воєн та революцій. Автор відкриває афганському народу обличчя. Обличчя, яке світ не знаходив час і бажання побачити.
Це захоплюючий твір про сім’ю, кохання та дружбу, відданість, боягузтво і зраду.
Погоджусь з думкою, що якби сюжет не розвивався на руйнівному тлі історії Афганістану, і якби нам, українцям, так не відгукувалася сюжетна лінія вторгнення бруднодупих військ - твір мав би менш приголомшливий ефект.
Мене книга надихнула шукати паралелі воєн в Афганістані та Україні, зануритися в історію талібану та країни “немає Бога, крім Аллаха”.
Автор познайомить вас з історією країни впродовж кількох останніх десятиліть минулого століття. З афганським життям, своєрідним, дивним, і водночас напрочуд знайомим.
Більшість із нас думає про Афганістан, як про зруйнований війною та виснажений, нав’язливий та обмежувальний, навіть лякаючий. Хоссейні ж описує дореволюційний Кабул тепло і дотепно, бо пам'ятає, яким він був до воєн та революцій. Автор відкриває афганському народу обличчя. Обличчя, яке світ не знаходив час і бажання побачити.
Це захоплюючий твір про сім’ю, кохання та дружбу, відданість, боягузтво і зраду.
Погоджусь з думкою, що якби сюжет не розвивався на руйнівному тлі історії Афганістану, і якби нам, українцям, так не відгукувалася сюжетна лінія вторгнення бруднодупих військ - твір мав би менш приголомшливий ефект.
Мене книга надихнула шукати паралелі воєн в Афганістані та Україні, зануритися в історію талібану та країни “немає Бога, крім Аллаха”.
Новий відгук
Той приклад української літератури коли не про страждання, не про історію, не про село, а про вічні екзистенційні проблеми.
Роботи Винниченка були досить новаторськими. Книга дуже сучасна. Проблеми, які порушуються в творі та моральні дилеми головних героїв є актуальними і для нашого часу.
Тут є як і питання шлюбу, зрад, опіки над дітьми, розлучень так і теми абортів, сексу та вільних стосунків!
Якби Аполлон Вівторок не зашкварився з дипломами і спілками безпеки України, хотілось би колись побачити випуск "Подкаст терапії" присвячений розбору Кирпатого Мефістофеля.
Безсоння, пригнічений настрій, періодична відсутність смаку до життя, думки про самогубство… Що це, як не депресія?
Психотерапія української літератури - ось якого контенту нам не вистачає!
Ехх… мрію жити в Україні, де школярі на перервах малюють фанфіки на любовні трикутники Винниченка, а не слухають свинособачий репчік..
Давайте спільними зусиллями ламати стереотипи про одноманітну селянську багато стражденність української літератури!
Просувайте круті книги в маси, і головне, самі читайте! Винниченко нам в поміч)
Роботи Винниченка були досить новаторськими. Книга дуже сучасна. Проблеми, які порушуються в творі та моральні дилеми головних героїв є актуальними і для нашого часу.
Тут є як і питання шлюбу, зрад, опіки над дітьми, розлучень так і теми абортів, сексу та вільних стосунків!
Якби Аполлон Вівторок не зашкварився з дипломами і спілками безпеки України, хотілось би колись побачити випуск "Подкаст терапії" присвячений розбору Кирпатого Мефістофеля.
Безсоння, пригнічений настрій, періодична відсутність смаку до життя, думки про самогубство… Що це, як не депресія?
Психотерапія української літератури - ось якого контенту нам не вистачає!
Ехх… мрію жити в Україні, де школярі на перервах малюють фанфіки на любовні трикутники Винниченка, а не слухають свинособачий репчік..
Давайте спільними зусиллями ламати стереотипи про одноманітну селянську багато стражденність української літератури!
Просувайте круті книги в маси, і головне, самі читайте! Винниченко нам в поміч)
Новий відгук
Моє каяття - це не легке чтиво під печивко. Ця книга потребує аналізу й осмислення. А осягати є що.
Роман настільки багатошаровий, що вам буде видаватися що ви їсте літературну лазанью, кожен прошарок якої буде відгукуватися до вас новими сенсами.
Теперішнє і минуле - завжди взаємопов'язані. І Кабре, як ніхто інший, вміє переплітати "тут і зараз" з "там і тоді" (часто навіть в одному реченні).
Тільки уявіть: понад 150 персонажів, 7 різних проміжків у часі, декілька країн. Історії про кохання, дружбу, уселенське зло, творчість.
Звучить складно? Так і є, але воно того варте...
Кажуть поки ми не прочитаємо книгу, ми не знаємо, чи гідна вона бути прочитаною ще раз, та? Що ж, я обов'язково перечитаю Jo confesso...
Роман настільки багатошаровий, що вам буде видаватися що ви їсте літературну лазанью, кожен прошарок якої буде відгукуватися до вас новими сенсами.
Теперішнє і минуле - завжди взаємопов'язані. І Кабре, як ніхто інший, вміє переплітати "тут і зараз" з "там і тоді" (часто навіть в одному реченні).
Тільки уявіть: понад 150 персонажів, 7 різних проміжків у часі, декілька країн. Історії про кохання, дружбу, уселенське зло, творчість.
Звучить складно? Так і є, але воно того варте...
Кажуть поки ми не прочитаємо книгу, ми не знаємо, чи гідна вона бути прочитаною ще раз, та? Що ж, я обов'язково перечитаю Jo confesso...
Новий відгук
Збірна солянка, натхненна літературними роботами Роберта Шеклі, Станіслава Лема, Філіпа Діка та кінематографічними працями Рідлі Скота, Джеймса Кемерона. Що не заважає бути чудовим екземпляром нового рівня української сучасної прози.
Безробітній космічний біолог з вірогідною спадковою хворобою приймає запрошення на роботу в протилежному куточку галактики.
Чи виявиться гарною ідеєю рішення летіти на віддалену планету зі своєю сім'єю?
Науково-фантастичний чи соціально-психологічний цей роман вирішувати вам. Але динаміка та кіношність сюжету не залишать нікого байдужими.
Безробітній космічний біолог з вірогідною спадковою хворобою приймає запрошення на роботу в протилежному куточку галактики.
Чи виявиться гарною ідеєю рішення летіти на віддалену планету зі своєю сім'єю?
Науково-фантастичний чи соціально-психологічний цей роман вирішувати вам. Але динаміка та кіношність сюжету не залишать нікого байдужими.
Новий відгук
Місцями книга відчувається настільки документальною, що перестаєш вірити в те, що ці історії можливо було просто вигадати.
Ми опиняємося у самих нутрощах окупованого Донецька. Бачимо війну буденно, у запахах зіпсованої їжі в покинутих будинках.. у зів’ялих квітах на запилених підвіконнях.. у спустошених вулицях..
Цю історію не читаєш, її проживаєш. Вона ріже тебе ножем по живому.
«Поспіх, із яким мережі кинулися заміняти українські товари російськими, нагадує незграбні спроби змити кров на місці злочину. Як же вони бояться ту Україну, якщо воюють навіть із сметаною…»
Вам буде хотітися вірити, що все це, лише художня вигадка, так не буває. Але проковтнути неприємний ком в горлі у вас так і не вийде. Бо немає страшнішої вигадки ніж правда. Правда на яку у багатьох відкрилися очі тільки тепер.
Боротьба на Донбасі триває не тільки за цілісність державного кордону, непорушність суверенітету чи недоторканність землі. Боротьба триває й за українців, за наших рідних незнайомців.
Якщо ви грішите “віддати Донбас, аби перестали стріляти” - книга допоможе не навішувати ярлики “свій/чужий” відштовхуючись лише від номерних знаків чи місця прописки.
А ще тут оплески волонтерському руху, ламання стереотипу “у війни не жіноче обличчя” та любов… Хоч, як і зазначає авторка, в книжці немає жодного слова на “лю”.
«Війна — це закритий чоловічий клуб, тільки жінкам чомусь рикошетом прилітає»
Нам конче потрібні подібні історії, для того, щоб пам'ятати з чого все починається, пам'ятати що немає залишатися місця для “а какая разніца”. Бо спочатку заходить культура, а потім танки.
«Стій прямо і смійся, смійся їм в очі. Навіть якщо довкола тебе немає України, навіть якщо там пустка й лід, навіть якщо там тьма єгипетська, у тобі самому України стане з головою, бо Україна - це ти»
Важлива і щемлива історія… Головне - щоб вона перестала бути актуальною…
Ми опиняємося у самих нутрощах окупованого Донецька. Бачимо війну буденно, у запахах зіпсованої їжі в покинутих будинках.. у зів’ялих квітах на запилених підвіконнях.. у спустошених вулицях..
Цю історію не читаєш, її проживаєш. Вона ріже тебе ножем по живому.
«Поспіх, із яким мережі кинулися заміняти українські товари російськими, нагадує незграбні спроби змити кров на місці злочину. Як же вони бояться ту Україну, якщо воюють навіть із сметаною…»
Вам буде хотітися вірити, що все це, лише художня вигадка, так не буває. Але проковтнути неприємний ком в горлі у вас так і не вийде. Бо немає страшнішої вигадки ніж правда. Правда на яку у багатьох відкрилися очі тільки тепер.
Боротьба на Донбасі триває не тільки за цілісність державного кордону, непорушність суверенітету чи недоторканність землі. Боротьба триває й за українців, за наших рідних незнайомців.
Якщо ви грішите “віддати Донбас, аби перестали стріляти” - книга допоможе не навішувати ярлики “свій/чужий” відштовхуючись лише від номерних знаків чи місця прописки.
А ще тут оплески волонтерському руху, ламання стереотипу “у війни не жіноче обличчя” та любов… Хоч, як і зазначає авторка, в книжці немає жодного слова на “лю”.
«Війна — це закритий чоловічий клуб, тільки жінкам чомусь рикошетом прилітає»
Нам конче потрібні подібні історії, для того, щоб пам'ятати з чого все починається, пам'ятати що немає залишатися місця для “а какая разніца”. Бо спочатку заходить культура, а потім танки.
«Стій прямо і смійся, смійся їм в очі. Навіть якщо довкола тебе немає України, навіть якщо там пустка й лід, навіть якщо там тьма єгипетська, у тобі самому України стане з головою, бо Україна - це ти»
Важлива і щемлива історія… Головне - щоб вона перестала бути актуальною…
Новий відгук
“Дивно жити у світі, у якому твоя смерть ошелешила б людей, але нікого не здивувала б.”
Алкоголь, вікодин, оксиконтин, метадон, амфетаміни та відчайдушне прагнення кохання — лише низка залежностей Метью Перрі.
Я довго вагалася чи починати читати ці мемуари. Дуже не хотілося псувати світлий образ свого улюбленого персонажа. Адже знала, це не весела історія успіху милого канадського хлопця, що підкорив Голлівуд. А скоріше трагедія зіпсованого життя.
Насправді Чендлер — це по суті і є Метью. Такий же дотепний, приязний і невпевнений у собі. Такий, що ховає своїх внутрішніх демонів за сарказмом і гумором. І постійно відчуває, що він недостатньо _____ (підставте відповідний прикметник).
Просто залаштунками того, що він показує публіці відбувається ще дещо. Дещо похмуре. І я навіть не стільки про залежності...
На жаль після прочитання Метью постав для мене безвольною, егоцентричною, не здатною до змін людиною, що звинувачує у всьому дитячі травми.
Він постійно наче упивається, виправдовується та прикривається власною залежністю. Тому я так і не змогла повірити в його зміни, релігійні осяяння та обіцянки собі.
Проте було цікаво зануритись у 1993 рік, перші знімальні дні відомого сіткому та стосунки з колегами на майданчику. Дізнатися в якому сезоні Метью сидить на алкоголі, а в якому на пігулках. В кого закохується і кого кидає.
Не жалкую, що прочитала, проте рекомендувати (особливо фанатам "Друзів") не наважилась б.
RIP...
і дякую за весь той сміх, що ти дарував…
Алкоголь, вікодин, оксиконтин, метадон, амфетаміни та відчайдушне прагнення кохання — лише низка залежностей Метью Перрі.
Я довго вагалася чи починати читати ці мемуари. Дуже не хотілося псувати світлий образ свого улюбленого персонажа. Адже знала, це не весела історія успіху милого канадського хлопця, що підкорив Голлівуд. А скоріше трагедія зіпсованого життя.
Насправді Чендлер — це по суті і є Метью. Такий же дотепний, приязний і невпевнений у собі. Такий, що ховає своїх внутрішніх демонів за сарказмом і гумором. І постійно відчуває, що він недостатньо _____ (підставте відповідний прикметник).
Просто залаштунками того, що він показує публіці відбувається ще дещо. Дещо похмуре. І я навіть не стільки про залежності...
На жаль після прочитання Метью постав для мене безвольною, егоцентричною, не здатною до змін людиною, що звинувачує у всьому дитячі травми.
Він постійно наче упивається, виправдовується та прикривається власною залежністю. Тому я так і не змогла повірити в його зміни, релігійні осяяння та обіцянки собі.
Проте було цікаво зануритись у 1993 рік, перші знімальні дні відомого сіткому та стосунки з колегами на майданчику. Дізнатися в якому сезоні Метью сидить на алкоголі, а в якому на пігулках. В кого закохується і кого кидає.
Не жалкую, що прочитала, проте рекомендувати (особливо фанатам "Друзів") не наважилась б.
RIP...
і дякую за весь той сміх, що ти дарував…
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
31.10.2023
Новий відгук
Перед нами відвертий, щирий і доволі дотепний лист-мемуар головної героїні Вівіан. "Місто дівчат" - це доволі багатошаровий роман про жіночу сексуальність, відвагу бути собою і свободу жити як хочеться. А ще про війну, театр, секс та кохання (куди ж без нього).
На дворі Нью-Йорк 1940-го, дівчину з заможної американської сім'ї консервативних поглядів, щойно відрахували з престижного коледжу і батьки відправляють її на Мангеттен до ексцентричної тітки Пеґ. Талант дівчинки до шиття стає в пригоді родичці, власниці маленького та дуже своєрідного театру “Лілея”. І це лише початок шляху головної героїні довжиною в життя.
У центрі цього роману – жінки. Книга загалом є багатошаровим святкуванням жіночності. Але я б не назвала це простодушною полемікою про сексуальну свободу… скоріше, це історія незалежно мислячої жінки, яка долає перехресні течії культурних рамок.
А ще тут багато і гарно пишуть про моду і вінтаж. Тож місцями замість того, щоб поставити цей роман на полицю, ви захочете повісити його в шафу.
На дворі Нью-Йорк 1940-го, дівчину з заможної американської сім'ї консервативних поглядів, щойно відрахували з престижного коледжу і батьки відправляють її на Мангеттен до ексцентричної тітки Пеґ. Талант дівчинки до шиття стає в пригоді родичці, власниці маленького та дуже своєрідного театру “Лілея”. І це лише початок шляху головної героїні довжиною в життя.
У центрі цього роману – жінки. Книга загалом є багатошаровим святкуванням жіночності. Але я б не назвала це простодушною полемікою про сексуальну свободу… скоріше, це історія незалежно мислячої жінки, яка долає перехресні течії культурних рамок.
А ще тут багато і гарно пишуть про моду і вінтаж. Тож місцями замість того, щоб поставити цей роман на полицю, ви захочете повісити його в шафу.
Полиць поки немає