Чи на часі зараз роман, у якому буде присутня наша війна, і який при цьому викликатиме щиру усмішку?

(Моя відповідь — так, якщо цей роман пише Євгенія Кузнєцова).

Про що книга? Молодий, успішний та socially awkward Толя давно вже працює закордоном та нарешті купує омріяну хату. Толя марить пінболом у підвалі та плазмою у спальні, але в Україні починається повномасштабна війна, тож Толя вимушено відкладає плани з облаштування будинку та натомість надає прихисток евакуйованим родичам різного ступеня близькості та адекватності.

Я обожнюю гумор та легкість, з якими Євгенія Кузнєцова пише про абсолютно побутові ситуації. З побутових замальовок складається і "Драбина": хтось береться висаджувати помідори на чужині та варити борщі в промислових масштабах, хтось авторитетно розповідає про вплив кофеїну на потенцію, хтось ковтає антидепресанти, аби заповнити порожнечу всередині; Толя ж купує драбину, аби залазити до своєї кімнати через вікно та поменше перетинатися з ріднею.

Проте, "Драбина" не перетворюється на збірку кумедних історій з життя евакуйованих українців. Персонажі Кузнєцової не вдають, наче війни немає. Вони, як і ми, щоранку перевіряють кількість дохлих окупантів, відчувають докори сумління, бо перебувають закордоном у безпеці, хочуть додому, та вперто пояснюють вестернерам, чому українські біженці та "героїчні" російські втікачі від мобілізації — не одне і те саме.

Ця книга — як нагадування, що і в найтемніші часи можна (навіть!) дозволити собі сміятися. Треба мати неабияку сміливість, аби братися писати роман про війну зараз, в самий її розпал, — і, тим більше, роман легкий та веселий. І нам всім такого роману дуже бракувало.

"Ти живеш у великій та сильній державі, за якою з острахом стежить цілий світ, а сам сахаєшся власної тіні, закриваєш на все очі, плутаєш ногами по життю, втупивши носа в землю [...]. Аж ось потрапляєш до хворої, злиденної, загидженої Ефіопії, і від мерзенності діянь твоєї великої Батьківщини тебе нудить, як у трупарні."

Брунатно-червоні африканські пейзажі, 1980-ті, голод в Ефіопії, війна за незалежність Еритреї (ага, тої самої) та головний герой-військовий перекладач.

Це нелегке чтиво і психологічно (через описи картин штучного голоду та очевидні паралелі, які одразу виникають в уяві українських читачів), і стилістично. Нічого подібного в українській літературі раніше не читала. Дуже влучним здається визначення "Дороги на Асмару",— ця книга дійсно написана так, наче сучукрліту ніколи не існувало, наче вона писалася в альтернативній радянській реальності, де колонізований міг би вільно засуджувати імперські амбіції колонізатора.

Мені було забагато деталей з радянського армійського побуту та згадок про події, які так і не стали повноцінними сюжетними лініями. Але сподобалася несподівано красива та чуттєва історія кохання. Ця лінія навіть трохи раптом нагадала "Розмальовану вуаль" В. С. Моема — не сюжетно, а екзотичною локацією та відчуттям навислої трагедії (і ні, це не спойлер).

Читати варто, щоб очима головного героя-українця побачити екзотичні пейзажі Африки, а ще — чим насправді були радянські інтернаціональні "гуманітарні" місії.

Ох, яка ж це книга!💙

"За Перекопом є земля" — не просто художній роман, а ціла енциклопедія з реалій життя в нашому Криму. І скільки ж тут усього: і співіснування різних культур (окупантів та вигнанців), і лінгвістика та етнографія, і пошук власної ідентичності.

Мені подобається, коли в центрі роману про вже історичні події — людина зі своїми переживаннями. Так і в цій книзі: про своє дорослішання в Криму розповідає вдумлива та спостережлива головна героїня (чиє ім'я ми дізнаємося лиш наприкінці роману — і це дуже ефектна та емоційна сцена). Наша оповідачка з дитинства дружить з кримською татаркою Аліє, багато часу проводить вдома в подружки, і поміж дитячими іграми слухає народні казки та розповіді численних родичів Аліє про депортацію та важке повернення. У підліцтві — плаче над "Садом Гетсиманським" та починає бачити штучний пафос заяв шкільної вчительки про "велич російської літератури". У дорослому віці — досліджує весільні традиції кримських татар і веде активну громадську діяльність. А ще наша оповідачка — етнічна росіянка та внучка підполковника КҐБ.

І тут постає одне з головних питань роману: що визначає нашу головну героїню — національність та родинні зв'язки, чи свідомий вибір бути Іншою?

Це прекрасний та глибокий роман про самовизначення, про пошук своєї причетності до Інакшості, до якої не належиш за правом крові, але до якої хочеш та обираєш належати. Про постійні сумніви, чи ти "маєш право", чи ти не "примазалася". Про вибір, який визначає тебе більше, ніж походження.

Я в захваті від цієї книги, єдиний сумнів у мене викликала персонажка-українка, яка не особливо важить для загального сюжету, і, здається, присутня (точніше — переважно відсутня) в просторі роману радше як метафора. Втім, якщо вдуматися, це досить влучна та сумна метафора, — і м'який докір усім нам.

"За Перекопом є земля" — чудовий приклад добре пропрацьованого роману про події нашої новітньої історії.

Радію, що в останні роки з'являється дедалі більше книг про Схід. Не про той демонізований Донбас, а про нашу Донеччину та нашу Луганщину — такі ж українські регіони зі своїми особливостями, як і Херсонщина, Черкащина чи Вінниччина. Лиш уже майже дев'ять років частково окуповані рф.

Про що можна дізнатися з цієї книги?
📌про фестиваль вертепів у Донецьку в 2008-му;
📌про тривалу боротьбу активістів за надання Донецькому національному університету імені Василя Стуса;
📌про "Ізоляцію" до того, як вона стала катівнею;
📌про бельгійську, французьку та англійську спадщину Донбасу;
📌про те, як валлієць Джон Г'юз приїхав освоювати перспективний регіон та став засновником Донецька;
📌про села на Донеччині та Луганщині як маркери української ідентичності;
📌про Євромайдан в Донецьку та Луганську;
📌про галичан на Донбасі та села примусово переселених лемків і бойків;
📌про численні протестантські громади на Донеччині та Луганщині та їхню волонтерську діяльність під час війни;
📌про греко-католицьку церкву, яка з погодження окупаційної "влади" досі існує в окупованому Луганську та про священика, який повернувся в окупацію заради своїх парафіян;
📌про ультрас "Шахтаря" та їхню роль у боротьбі за вільну Україну.

Дуже раджу цю книгу, якщо вам цікаво вийти поза межі звичних наративів про Донбас. Узагальнювати та вдаватися до стереотипізації — завжди простіше. Але знати більше про свою країну та кожен її регіон — цікавіше, чесніше та справедливіше.