Тепле сонячне проміння, шепіт моря, химерні переспіви чайок, що кружляють довкола звивистих скель, молодість і щире захоплення світом... Гадаю саме так багатьом пригадується Крим. Принаймі більшости. Передусім мені. Саме із таким дитинно-ностальгічним, урочистим й святковим настроєм я вперше брала до рук Кримський роман Анастасії Левкової. Проте з кожною сторінкою хмурніла й видається дорослішала наново і причина тому зовсім не в сюжеті, літературному стилі авторки, чи то пак у важких скручених мовленнєвих конструкціях. Справа ув історії. Історії, що стала зачином кривавого десятиліття для усього українства й перетворилася на нашу реальність.

"За Перекопом є земля" - це книга передусім про людей. Людей, не уявно-гіпотетичних, не далеких, а справжніх, видимих і близьких. У своїх персонажах авторка втілила їх усих: кримських татар, що приречені були радянською владою на тривале поневіряння, що віднаходять й тремтливо тримаються за хиткий свій "дім"; українців різних мастей, з відмінними позиціями й переконаннями, що їх ті переконання втрачають й знаходять знову. Цей роман має кілька вимірів, шарів. Він знайомить нас із невідомим Кримом, його історією, природою, звичаями, навіть назвами. І водночас, піднімаючись шаром вище, накладає контекст буремної дійсности - події 2014 року, погляд на них очима кримчан - інакший погляд. А що ж там далі, на рівень угору? Занурення у тонкі, майже прозорі нетрі людської чуттєвості, котрі так вдало проглядаються у пошуку головної героїні власної ідентичності, її зрештою віднаходження.

Читати книгу "За Перекопом є земля" варто! Варто, щоб знову відчути морський свіжий поклик, щоб озирнутись назад й переглянути відомий сюжет з-під іншого кута, щоб укотре зрозуміти найголовніше!

"...роззирнися, голубко - скинь пір'я, вберися у ноги
там за перекопом земля!
а за нею - океани відбірної кам'янистої солі."

Простота, сороміцька щирість й глибоке розуміння — речі, що вирізняють твори Євгенії Кузнєцової з поміж паперових стосів української сучасної літератури, речі, що роблять їх болісно знайомими настільки, що поглинання вже перших сторінок не обходиться без смішок, вигуків й думок "так, це про мене". Власне цими ж пунктами наділена й книга "Драбина". Нова, сучасна, до сліз і заціпенілих кінцівок знайома історія пересічного українства. Читати "Драбину" - все одно що зазирати до дзеркала, бачити свої обриси у кожному із її персонажів, говорити їхніми голосами, бути очевидцем спільної трагедії — утрати чогось/когось любого й цінного.

Книга говорить про важливе, про вічне — батьки й діти, а також сестри брати тітки дядьки дідусі бабусі й інша рідня кількоколінного зв'язку, з якими ти так чи інакше мусиш співіснувати в умовах цілком невідомих, абсурдних — в умовах війни. Особисто для мене "Драбина" стала розрадою, невеликим видихом між повітряними тривогами й ракетним свистом, що спрямувала вектор зору назад й допомогла зрозуміти свої почуття: загартовану злість, істеричний розпач й неосяжне бажання спокою, що стали супутниками більшості з нас із початком повномасштабного вторгнення. Ця книга про невідомість, про страх, про біль, але водночас також і про мрії, надію, силу єднання й прийняття. Тому якщо зараз ви шукаєте чогось доброго й теплого, "Драбина" - це ваш вибір!