Коли я вперше побачила цю книгу, то дуже зацікавилась. Для багатьох переселенців з Донеччини та Луганщини були, мабуть, моменти саморефлексії. Бо в мене після 2014 року багато разів поставало питання, чому деякі мої знайомі обрали сторону росії, хоча вона була для мене завжди чужою, а жила я біля кордону в Донецькій області. І от я зайнялась пошуками літератури про свій край і намагалась знайти ті ниточки, що повʼязують всі регіони в одну країну. І почала активно скуповувати книги з крутими відгуками, але от сюрприз, майже всюди в цих книгах жителі Донеччини і Луганщини недосвідчені, бидлуваті сепаратисти, які ніби «історично» завжди готові до зради. Ніби в наших регіонах немає нічого, окрім депресивних міст з закинутими шахтами, масових проблем з алкоголем і безробіттям; ніби людям там полюбляють тільки шансон і вони взагалі далекі від культури і нормальної музики та літератури. І я прочитала багато таких книжок, і не кажу, що цих проблем немає, але це й не все. Це тільки 1 бік медалі.

І я була в багатьох інших маленьких містах в Україні, ситуація там не дуже відрізняється від, наприклад, мого рідного містечка.І от читаючи ці книги, мені здавалось, що я і мої знайомі якісь іношопланетяни, бо не схожі на «любителів руського міра», а ніби там всі такі. І тут я купила цю книгу, яка стала цим промінчиком світла, бо я памʼятаю свій рідний Донецьк з жовто-блакитними прапорами, Евро 2012, коли всі вболівали за рідну команду, Евромайдан. І з цієї книги я дізналась, що український рух завжди був на сході, як би росія не намагалась його знищити. Це книга однозначно для всіх жителів сходу і тих, хто хоче поглянути на схід під новим кутом, не як на регіон-зрадник, а як на частину України. Тим більше події 2022 показали, що велика орда з росії не питає в людей, де вони хочуть жити і зараз краще зрозуміло, що тоді відчули ми, бо нас теж не питали, в якій країні ми хочемо жити. Референдум був такий же як в Херсоні, туди ходили тільки маргінали, які ніде не є більшістю.

Ця книга про справжній Крим. Не туристичний, яким я памʼятаю його, коли останній раз була там зі своїми друзями у 2013. Якщо ви колись були в Криму, то скоріш за все згадаєте ЮБК, але справжня історія цього краю в столиці Кримського ханства-Бахчисараї. Читаючи цю книгу, я ніби побачила такий знайомий півострів з іншого, прихованого російською пропагандою, боку, очима людей, які є справжніми господарями цієї землі — киримли. Знайомлячись с цим текстом, я відчула себе головною героїнею, яка описує своє життя з дитинства і першої зустрічі зі своєю подругою Аліє і до окупації. Це найповніший і кращий роман про Крим, бо пророблена колосальна робота над деталями: читати описи побуту, життя, культури, звичаїв було дуже цікаво, тим більше я дізналась багато нових слів, бо тут авторка активно використовує кримськотатарську мову. Це книга для тих, хто хоче відчути Крим, також вона буде близька всім жителям сходу і півдня, бо багато чого було притаманне і цим регіонам. Побачити, як росія нахабно і цілеспрямовано влізла в життя нашої країни.

Ця історія дуже близька і мені, бо я застала окупацію в тому ж віці, що і головна героїня, пройшла схожий шлях з переїзду. Ця філософія студентів, коли ми всі не переймались політикою, коли не важливо, як називається вулиця або кому стоїть памʼятник в центрі міста, коли неважливо яка мова та і російською вже звичніше. Які це потім мало наслідки і яку трагедію тепер кожного дня переживаємо ми всі. Відчути тугу киримли за своєю землею, на яку вони тільки повернулись з довгого вигнання, тепер вже зрозумілий багатьом сум і небажання покинути свій дім знову. Я була близька до сліз, бо дуже сумую за своїм домом, який я також покинула у 2014. Побачити як проходить «освобожденіє» за участі нашого хворого сусіда, настрої людей в Криму і материковій Україні. Для мене це одна з найкращих книг року, тому рекомендую її всім. Дякую вам, пані Анастасія, за цю історію.❤️

Книга схожа на щоденник, автор пише швидку реакцію на події.

Книга, яка написана по свіжих переживаннях людей, які були вимушені покинути свої рідні домівки після навали російської орди. Головний герой Толік, який намагався побудувати своє життя якнайдалі від своєї родини, знову опиняється з ними під одним дахом. Сестра, її подруга, тітка з Владіком, дядько, кішка зі свекрухою і мама тепер живуть в новому будинку Толі. Читаючи цю книгу я відчувала різні емоції: були комічні моменти їх уживання і побуту, що було близьке всім, хто приймав родичів у себе; був трагічний епізод, який визвав сум, бо ми, нажаль, всі щось або когось втратили на цій війні; також я відчувала розпач, через позицію іноземців. Чесно, місцями мені хотілось кричати від намагання іноземців нас мирити з «хорошими росіянами». За це моя повага автору, бо книга, яка викликає емоції запамʼятовується на довго. Але я не могла не порівнювати цю книгу з «Спитайте Мієчку», бо вона була дуже душевна і така рідна. Вона сколихнула мою душу більше, там була близька історія і логічний, теплий фінал. Тому така оцінка. Це твір перших переживань, я ніби повернулась знову у березень, але очима тих, хто був закордоном.