Лише знаючи, що події у книзі розгортатимуться в Афганістані, я розуміла, що книга не буде легкою. Так і виявилося: книга складна, психологічно важка та разом з цим, цікава і надзвичайно важлива.
Амір та Гассан. Двоє афганських хлопчиків. Двоє нерозлучних друзів, що проводять весь час разом, що не уявляють свого життя один без одного. Та незважаючи на це, між ними прірва: матеріальна, світоглядна, культурологічна і психологічна. У них різне життя, вдача, принципи. І так було завжди, не дивлячись на дружбу. І лише один вчинок показує цю прірву. Навіть не вчинок, а бездіяльність Аміра в одній ситуації.
А далі все пішло шкереберть... Почалась афганська ві₴на, як знаємо її ми. Але що це було за кровопролиття, насильство, смерть та жах, на жаль, відчули зараз і ми.
Автор тонко і точно описує відчуття, думки, психологію героїв. Ти віриш кожному слову і вчинку, ти переживаєш увесь спектр емоцій книжкових персонажів. Я весь час думала, що ця історія, можливо, заснована на реальних подіях.
Читаючи, весь час задумуєшся про важливість своїх вчинків, чи, навпаки, про наслідки власної бездіяльності. Думаєш, яку цінність має людське життя і яке воно мізерне для таких ницих загарбників. Взагалі, обдумувати всі події і шукати їх віддзеркалення у сучасності змушує кожен новий поворот у книзі.
Чи спокутує Амір власну провину? Чи потрібно це йому дорослому? Це варто почитати. Однозначно.
Історія про двох хлопчиків у довоєнному Кабулі починається доволі безтурботно: життя у великому маєтку, читання легенд, дитячі пустощі, запуски повітряних зміїв. Але таке життя лише в Аміра. Гассан же має на все це не так багато часу, бо він - хазареєць і може лише прислужувати. Етнічне питання тягнеться червоною ниткою по роману. Саме завдяки "Ловцю..." шиїти, суніти, пуштуни, хазарейці, таліби стали мені хоч трохи зрозумілими. Здавалося, у сучасному світі вже не мало б бути місця для етнічної дискримінації і такого жорстокого поводження з людьми, але Афганістан - як окремий світ із власними законами.
Безтурботність початку захмарюється передчуттям, що станеться щось страшне. І це не змушує себе довго чекати. Життя закидає Аміра до Америки щоб уже у зрілому віці повернути на пошматовану війнами Батьківщину. І тут починається справжня Санта-Барбара з трохи відірваним від життя сюжетом.
Загалом книга не викликала "вау-ефекту", плакати не хотілось, але часом емоції зашкалювали. Прочитати варто.
10 лютого загострилася хронічна «хвороба», факт володіння якої мною я давно прийняв. Її симптоми не мають медичної термінології, як і відсутні неприємні відчуття. Ні нежиті, ні коливання температури. Зміни тиску – не помічено, апетит – не погіршав. А накриває. Часто? Коли як, а раз на рік так напевно, зазвичай у лютому. Якщо не в лютому, то несподівано, гостро, хоча не на довго. Я би назвав хворобу залежністю від чужої країни. По латині відповідник ще не вигадали. Лікарі про таку хворобу нічого не знають. Вона є.
В середині лютого згадують завершення періоду 1979-1989, як років окупації Афганістану країною, в якій пощастило/не пощастило народитися. 10 лютого 2022 року я почав читати «Ловець повітряних зміїв», ну і… Світ не злетів з підшипників, як і книжка не стала найбільшою проблемою сьогодення. Існують куди більші, глобальніші тривоги. Але ж вона стала катапультою, завдяки якій я «полетів» туди. Що там в ній такого для українця? Для українця майже нічого, якщо тільки він не прожив в Афганістані чотири роки без 13 днів. А таких трохи є в Україні, правда не всі хворі на всю голову. Навпаки, знаю хлопців, які прокляли ту країну і за менший період часу, хто за два роки, хто за один місяць. Мій анамнез явно відрізняється, хоча не унікальний.
Я без книжки оперую образами, провокуючи рецидиви незрозумілої ностальгії, а з книжкою й поготів. Знайоме слівце – Майванд. І я знову на Майванді – головній артерії Кабулу. Гератський килим? О, я бачив Герат з повітря. Тільки із словом «килим» пов’язані руїни до горизонту, як наслідок килимових бомбардувань. Ні, жити там не хотів би (а може трошки пожив би?). От якби відвідувати час від часу! Раз на рік – так обов’язково. Диви, задушив би хворобу. Чого вона не відпускає? Відчуття несплаченого боргу – відсутнє. Кому адресувати свою спокуту? І я там – ніхто, і вони мені… Тільки назвати чужих людей в чужій країні чужими – зась. Я для них справді чужинець, скажу більше – колишній ворог, вірю що не теперішній.
Для афганців світ почав сипатися у 1973 році. «Покоління афганських дітей, чиї вуха звикли до вибухів бомб і автоматних черг, на той час іще не народилося» - цитата з роману. Сьогодні перші, народжені під «музику» війни, готуються до п’ятидесятилітнього ювілею. Така «музика» знайома їм, як мамина колискова.
Попри те, що Халед Госсейні у досить юному віці залишив Афганістан, його правда в романі істинна і приголомшлива настільки ж, та навіть більше за моє поступове прозріння. Я припинив називати свою місію інтернаціоналізмом, замінивши іншим словом – інтервенціоналізм. Головний герой роману – Амір-хан у 1973 році, році падіння афганської монархії вперше всіма фібрами відчув наскільки важко пуштуну називати другом хазарейця, суніту товаришувати з шиїтом, представнику вищого класу бути на рівних із, фактично, слугою. Те, на чому не загострюють увагу в дитинстві, стало причиною зради, в якій жертвою опинилася найвідданіша людина. Якби хоч не ця обставина! Незагойні сліди такої підступності позначують все подальше життя. Волею автора Амір є не тільки джерелом зради, але й жертвою іншої, не менш гіркої. І ще він – свідок більших чи менших зрад, якщо взагалі існує шкала зрадоміру.
Але, мабуть, важко знайти серед персонажів першого плану рафінованих негідників або бездоганно шляхетних людей. Їхні характери і долі надто складні і з цього боку роман дійсно є геніальним витвором. Європейцю, американцю вдивовижу читати подібну суміш зі східного кодексу честі і подвійних стандартів їхнього ж способу життя. У нас свої кодекси, свої подвійні стандарти. Госсейні, розуміючи обидві сторони цивілізації, не адаптує роман для нас – носіїв демократичної і прогресивної, на наш копил, частини. Ми маємо осягнути Схід яким він є, з безміром тонкощів. Не має потреби захоплюватися ним. Достатньо зрозуміти, що вони мають свою правду і не поміняють її на будь-яку кращу. Чи можливо примирити між собою щось настільки протилежне? Важко. Терпимість не є чеснотою всіх без винятку. Та завдяки, по-перше, чотирьом рокам вимушеного співіснування, а також художнім творам, зокрема роману «Ловець повітряних зміїв», я хоч трохи дізнався про основоположні принципи афганських народів, порушувати які не слід.
Пізнавайте світ, не схожий на наш!
