Ігор Рубцов
Котик
14.02.2024
Новий відгук
Спокійно реагуючи на зірковість митців, я випробовую і експлуатую їхні таланти собі на користь. «Вона (він) – краща (кращий)!», - і це провокує мене. Я запрошую книжку письменника до себе, починається дружба: книжка і читач. Три книжки Кларісе Ліспектор чекали на мою увагу два роки, одна з них – «Сімейні узи», найкраща з точки зору знавців, успішно пройшла випробування. І тут я починаю уявно знайомитися з авторкою. Все дуже складно! Дивіться: відома бразильська письменниця українсько-єврейського походження. Навіть приємно усвідомлювати, чи не так? Наша!? Так і не зовсім так. На першому ж році життя Кларісе, а тоді ще Хаю, рятуючись від єврейських погромів 20-х років минулого століття, батьки на руках перевезли в Бразилію. На жаль, за своє життя вона так і не зробила жодного кроку по нашій землі. Тому так: письменниця бразильська, мова спілкування і оригінальних творів – португальська.
Дозволю собі пожартувати, що стиль письменниці вперше проявився в дев’ятирічному віці, коли вона написала перше оповідання, надіслане до місцевого видання. Редактори не розпізнали зародок великого таланту і відмовили в публікації на підставі відсутності літературної зав’язки. А дарма! З першої ж новели цієї збірки я відчув, що читанка не буде такою вже простою. Схильність письменниці до певного містицизму місцями змушувала поскрипіти звивинами. З іншого боку, в книжці зібрано новели про життєві проблеми жінок. Про жінок з-під пера жінки! Для інтриги підкину назву першого твору: «Марення й пияцтво розпусниці». Вам наврядчи вистачить уяви, це треба читати. Або – «Курка». То ви думаєте, там все про курку? Ну-ну! Хоча ні, про неї, рідну також. Але жодного слова про спонтаність думок і логіку домашньої птиці. Чи є у курки взагалі логіка? Ідеться про відчайдушне намагання врятуватися від переслідування. Не думаючи про великий кухонний ніж, про слину, яку пускали хазяї в очікуванні гарячого бульйону, вона просто не давалася, тому що не звикла до рук і не хотіла сідати на колінця своїх годувальників. Курка боролася до останнього і навіть спромоглася політати, мало чим поступаючись диким птахам. Та скільки там сил в тих крилах? Потрапивши до рук геть не сентиментального господаря, з переляку вона знесла яйце. Упс!
Крик доньки до батьків: «... не вбивай курочку, вона знесла яйце! Вона дбає про нас!», – змінив на гірше долю іншої курки, а ця лишилася в хаті і стала ще тією важливою пані. Якби вона могла осягнути причину свого тимчасового тріумфу. Час минав. Яйце, звичайно ж не золоте, не стало страховим полісом і для цієї курки. Одного дня її таки з’їли.
Отак і книжки, можуть рік і два зберігатися в моїй бібліотеці, реальній чи віртуальній, та все ж колись приходить час: я «ковтаю» книжку за книжкою. «Смачні» згризаю повністю і їхній поживний вміст стає частиною мене. Кепська література йде у відходи. Що ж до «Сімейних уз» Кларісе Ліспектор, безсумнівно, збірочка несе інтелектуальне задоволення і підтверджує славу своєї «мами», однієї з кращих письменниць Бразилії. Шкода, що авторка передчасно залишила світ живих! Вона могла би бути нашою землячкою, але пам’ять про неї житиме на землі, де вона народилася, попри обставини, через які геніальні люди іноді опиняються навіть на інших континентах.
Окреме захоплення шлю Наталії Пнюшковій – перекладачці творів К. Л. Блискуча робота!
Дозволю собі пожартувати, що стиль письменниці вперше проявився в дев’ятирічному віці, коли вона написала перше оповідання, надіслане до місцевого видання. Редактори не розпізнали зародок великого таланту і відмовили в публікації на підставі відсутності літературної зав’язки. А дарма! З першої ж новели цієї збірки я відчув, що читанка не буде такою вже простою. Схильність письменниці до певного містицизму місцями змушувала поскрипіти звивинами. З іншого боку, в книжці зібрано новели про життєві проблеми жінок. Про жінок з-під пера жінки! Для інтриги підкину назву першого твору: «Марення й пияцтво розпусниці». Вам наврядчи вистачить уяви, це треба читати. Або – «Курка». То ви думаєте, там все про курку? Ну-ну! Хоча ні, про неї, рідну також. Але жодного слова про спонтаність думок і логіку домашньої птиці. Чи є у курки взагалі логіка? Ідеться про відчайдушне намагання врятуватися від переслідування. Не думаючи про великий кухонний ніж, про слину, яку пускали хазяї в очікуванні гарячого бульйону, вона просто не давалася, тому що не звикла до рук і не хотіла сідати на колінця своїх годувальників. Курка боролася до останнього і навіть спромоглася політати, мало чим поступаючись диким птахам. Та скільки там сил в тих крилах? Потрапивши до рук геть не сентиментального господаря, з переляку вона знесла яйце. Упс!
Крик доньки до батьків: «... не вбивай курочку, вона знесла яйце! Вона дбає про нас!», – змінив на гірше долю іншої курки, а ця лишилася в хаті і стала ще тією важливою пані. Якби вона могла осягнути причину свого тимчасового тріумфу. Час минав. Яйце, звичайно ж не золоте, не стало страховим полісом і для цієї курки. Одного дня її таки з’їли.
Отак і книжки, можуть рік і два зберігатися в моїй бібліотеці, реальній чи віртуальній, та все ж колись приходить час: я «ковтаю» книжку за книжкою. «Смачні» згризаю повністю і їхній поживний вміст стає частиною мене. Кепська література йде у відходи. Що ж до «Сімейних уз» Кларісе Ліспектор, безсумнівно, збірочка несе інтелектуальне задоволення і підтверджує славу своєї «мами», однієї з кращих письменниць Бразилії. Шкода, що авторка передчасно залишила світ живих! Вона могла би бути нашою землячкою, але пам’ять про неї житиме на землі, де вона народилася, попри обставини, через які геніальні люди іноді опиняються навіть на інших континентах.
Окреме захоплення шлю Наталії Пнюшковій – перекладачці творів К. Л. Блискуча робота!
Нова оцінка:
31.01.2024
Новий відгук
Попри те, що біографічна література поступається популярністю перед художньою, хочеться нав’язливо рекомендувати нашому мудрому народу більше звертати увагу на передумови, в яких народжувалися, зростали, формувалися особистості, яким судилося стати лідерами націй. Не всі увійшли в історію прикладами для наслідування, бо і генії бувають злими. Та велич тих, кого ми визнаємо знаковими фігурами для розвитку цивілізації і масштаб будівничих, чиї імена вкарбовані золотими літерами, без винятків лежить на надійному фундаменті сумлінності, праці над собою, прагнення до досконалості, вмінні робити висновки із помилок. Ніхто не досконалий. Ніхто! Та всі вони присвятили життя своїм націям і країнам, викладаючись на повну. Не було серед них таких, хто років із сорок люто зневажав рідну країну, не виявляв ні інтелекту, ні здібностей до корисних вчинків і раптом, піднявшись над самим собою, залишився знаковим лідером, чиє ім’я по смерті вимовляють з глибокою повагою. Я, в тому числі, про Шарля де Ґолля. А у вас виникли якісь асоціації з антиподами справжніх рушіїв історії? Поверну всю увагу на книжку Бернара Фана.
Дізнавшись про життєпис про де Ґолля, я не відпустив цю роботу французького історика. Давно хотілося познайомитися не зі стислими думками про людину-символ, а почитати щось таке, фундаментальне. Мені взагалі симпатичні французи. Не тому, що всі вони і кожен із них окремо – носії тільки позитиву і нічого крім позитиву. Якраз навпаки. Вони нагадують мені нас, українців. Взяти будь-яку епоху, та хоч за діяльності того ж де Ґолля, на протилежній чаші терезів – Віші і так звані вішисти. Ну! Та й кожен із нас (абсолютно кожен!) знає за собою риси і вчинки, які можна писати на листі, розділеному надвоє: ліворуч пишемо достоїнства, праворуч – вади. Змалечку Шарль не ріс ідеальним і в останні роки мсьє де Ґолль не зміг би похвалитися досконалістю. А який слід він залишив нащадкам? Мало хто згадає молодого офіцера, якого дехто іронічно називав «довгою Зохрою», а частіше пригадують слова, сказані президентом Франції у зв'язку зі смертю де Ґолля в 1970-му році: «Франція овдовіла».
Якщо чесно, я не заздрю французу, якого двічи обирали президентом країни. Не заздрю, бо він керував Францією не в кращі часи, вивівши її з абсолютного фінансового нуля в світові кредитори. Не заздрю, бо змалечку він пройшов етапи виховання в добропорядній сім'ї, методи виховання в якій я, все ж таки, порівнюю з режимом для новобранців. Якась батьківська суворість, при якій діти зверталися до старших на «ви» і підкорялися розпорядку, гідному військової частини. Крім школи, батько довантажував нащадків обов'язковими зайняттями, особливо в період канікул, виконання яких вважалося пріоритетним і беззаперечним. Глибока релігійність родини потім перенеслася в сім'ю генерала. Він був бульдозером, працюючи на межі можливого. Поруч із таким трудоголіком хто міг розслабитися? Тому, моє шанування лідеру всіх французів! Колись вони не схибили, віддавши кермо держави в надійні руки. Потім було по різному. А у нас, хіба не так?
Дізнавшись про життєпис про де Ґолля, я не відпустив цю роботу французького історика. Давно хотілося познайомитися не зі стислими думками про людину-символ, а почитати щось таке, фундаментальне. Мені взагалі симпатичні французи. Не тому, що всі вони і кожен із них окремо – носії тільки позитиву і нічого крім позитиву. Якраз навпаки. Вони нагадують мені нас, українців. Взяти будь-яку епоху, та хоч за діяльності того ж де Ґолля, на протилежній чаші терезів – Віші і так звані вішисти. Ну! Та й кожен із нас (абсолютно кожен!) знає за собою риси і вчинки, які можна писати на листі, розділеному надвоє: ліворуч пишемо достоїнства, праворуч – вади. Змалечку Шарль не ріс ідеальним і в останні роки мсьє де Ґолль не зміг би похвалитися досконалістю. А який слід він залишив нащадкам? Мало хто згадає молодого офіцера, якого дехто іронічно називав «довгою Зохрою», а частіше пригадують слова, сказані президентом Франції у зв'язку зі смертю де Ґолля в 1970-му році: «Франція овдовіла».
Якщо чесно, я не заздрю французу, якого двічи обирали президентом країни. Не заздрю, бо він керував Францією не в кращі часи, вивівши її з абсолютного фінансового нуля в світові кредитори. Не заздрю, бо змалечку він пройшов етапи виховання в добропорядній сім'ї, методи виховання в якій я, все ж таки, порівнюю з режимом для новобранців. Якась батьківська суворість, при якій діти зверталися до старших на «ви» і підкорялися розпорядку, гідному військової частини. Крім школи, батько довантажував нащадків обов'язковими зайняттями, особливо в період канікул, виконання яких вважалося пріоритетним і беззаперечним. Глибока релігійність родини потім перенеслася в сім'ю генерала. Він був бульдозером, працюючи на межі можливого. Поруч із таким трудоголіком хто міг розслабитися? Тому, моє шанування лідеру всіх французів! Колись вони не схибили, віддавши кермо держави в надійні руки. Потім було по різному. А у нас, хіба не так?
Новий відгук
«ПРОШУ, ОБЕРІГАЙ МАМУ!», Шін ГЬОНСУК
Не з першої спроби Південна Корея почала розкривати літературні таланти. В обох випадках це книжки письменниць, перекладені українками і наскільки невдалим виявився перший тандем авторки і перекладачки, настільки ж другий дует (Шін Гьонсук і Ханна Кузьменко) справив позитивне враження. Я не впевнений, що колись познайомлюся з Південною Кореєю в якості туриста, та книжка завжди стає в пригоді, коли бажання пізнавати світ не співпадає з можливостями банальними і тривіальними.
Менше з тим, озброєний знанням деяких особливостей корейської культури, менталітету, і звичаїв, я підставляв отримані знання в підтекст твору «Прошу, оберігай маму». Завдяки цій, а також першій книжці, назву якої не стану розкривати, склалося враження про країну, в якій на тлі стрімкого економічного росту, великою мірою зберігаються консервативні соціальні установки. Тож, величина прірви між чоловіками і жінками (в Кореї), умовно кажучи, мала би бути помітною з космосу неозброєним оком, тоді як у нас характеристики такої різниці, швидше за все, порівняні з канавкою для води на городі. Можливо (я припускаю), Шін Гьонсук писала свій твір про маму, усвідомлюючи, що подібної історії з татом неможливо навіть припустити. Нас би здивувала традиційна поведінка кореянки, яка народила доньку, коли вона просить вибачення у всіх родичів свого чоловіка за народження дитини не тієї статі. Не хлопчика. В Південній Кореї подібний етикет є нормою. Чоловік у них наче як втілене божество, якому дістаються суттєві преференції, навіть якщо він є простим офісним працівником. Нехай там які розумні співробітниці в його оточенні, він – чоловік, а тому матиме переваги в кар’єрі. Але я вже повторюю те, що вразило мене в тій першій, не названій книжці. В цій не йдеться про звичаї на кшталт згаданих мною. Про що ж вона?
Розділи, написані від імені різних людей – членів однієї сім’ї, сума переживань і спогадів, які виникли через дивне, майже трагічне зникнення їхньої матері (дружини). Як могло статися, щоби в центрі сучасного Сеулу загубилася жінка, та ще й не переміщаючись мегаполісом сама, а слідуючи за своїм чоловіком? Спантеличені діти протягом кількох місяців безуспішно намагаються зробити те, перед чим виявилася безсилою поліція – відшукати сліди своєї матері. Тільки в такій безрадісній ситуації кожен із них, осмислюючи минуле, доходить висновку про неминучість її втрати. Адже вона, поклавши життя на служіння родині: благовірному і трьом дітям, не відчувала аж такої взаємності з їхнього боку. Прямуючи кудись, чоловік мав звичку не помічати, як його слабша половина не встигала за ним, іноді подаючи голос: куди ти так летиш? Можна сказати: ну от і долітався. Та, читаючи сповіді того чи іншого члена родини, стає зрозумілою ідея авторки.
Вона не звинувачує самого лиш чоловіка, хоч, власне, його неуважність стала причиною всіх перипетій. В книжці мають місце алюзії, коли авторка вводить доволі не другорядний образ скульптури матері Ісуса Христа з мертвим Сином на руках. Якщо вам доведеться читати «Прошу, оберігай маму», подумайте над темою самопожертви, винесеній авторкою на читацький суд і сенсом такої алюзії, яка рефреном з’являється в тілі твору декілька разів. Такий глибоко психологічний роман є вершиною сучасної південно-корейської прози.
Не з першої спроби Південна Корея почала розкривати літературні таланти. В обох випадках це книжки письменниць, перекладені українками і наскільки невдалим виявився перший тандем авторки і перекладачки, настільки ж другий дует (Шін Гьонсук і Ханна Кузьменко) справив позитивне враження. Я не впевнений, що колись познайомлюся з Південною Кореєю в якості туриста, та книжка завжди стає в пригоді, коли бажання пізнавати світ не співпадає з можливостями банальними і тривіальними.
Менше з тим, озброєний знанням деяких особливостей корейської культури, менталітету, і звичаїв, я підставляв отримані знання в підтекст твору «Прошу, оберігай маму». Завдяки цій, а також першій книжці, назву якої не стану розкривати, склалося враження про країну, в якій на тлі стрімкого економічного росту, великою мірою зберігаються консервативні соціальні установки. Тож, величина прірви між чоловіками і жінками (в Кореї), умовно кажучи, мала би бути помітною з космосу неозброєним оком, тоді як у нас характеристики такої різниці, швидше за все, порівняні з канавкою для води на городі. Можливо (я припускаю), Шін Гьонсук писала свій твір про маму, усвідомлюючи, що подібної історії з татом неможливо навіть припустити. Нас би здивувала традиційна поведінка кореянки, яка народила доньку, коли вона просить вибачення у всіх родичів свого чоловіка за народження дитини не тієї статі. Не хлопчика. В Південній Кореї подібний етикет є нормою. Чоловік у них наче як втілене божество, якому дістаються суттєві преференції, навіть якщо він є простим офісним працівником. Нехай там які розумні співробітниці в його оточенні, він – чоловік, а тому матиме переваги в кар’єрі. Але я вже повторюю те, що вразило мене в тій першій, не названій книжці. В цій не йдеться про звичаї на кшталт згаданих мною. Про що ж вона?
Розділи, написані від імені різних людей – членів однієї сім’ї, сума переживань і спогадів, які виникли через дивне, майже трагічне зникнення їхньої матері (дружини). Як могло статися, щоби в центрі сучасного Сеулу загубилася жінка, та ще й не переміщаючись мегаполісом сама, а слідуючи за своїм чоловіком? Спантеличені діти протягом кількох місяців безуспішно намагаються зробити те, перед чим виявилася безсилою поліція – відшукати сліди своєї матері. Тільки в такій безрадісній ситуації кожен із них, осмислюючи минуле, доходить висновку про неминучість її втрати. Адже вона, поклавши життя на служіння родині: благовірному і трьом дітям, не відчувала аж такої взаємності з їхнього боку. Прямуючи кудись, чоловік мав звичку не помічати, як його слабша половина не встигала за ним, іноді подаючи голос: куди ти так летиш? Можна сказати: ну от і долітався. Та, читаючи сповіді того чи іншого члена родини, стає зрозумілою ідея авторки.
Вона не звинувачує самого лиш чоловіка, хоч, власне, його неуважність стала причиною всіх перипетій. В книжці мають місце алюзії, коли авторка вводить доволі не другорядний образ скульптури матері Ісуса Христа з мертвим Сином на руках. Якщо вам доведеться читати «Прошу, оберігай маму», подумайте над темою самопожертви, винесеній авторкою на читацький суд і сенсом такої алюзії, яка рефреном з’являється в тілі твору декілька разів. Такий глибоко психологічний роман є вершиною сучасної південно-корейської прози.
Нова оцінка:
Нова оцінка:
24.12.2023
Новий відгук
Вони існують, але їх важко уявити – книголюбів, що не читали Жадана. Не на ньому тримається вітчизняна література, однак знати своє – не зайве. Скільки то років точаться розмови про номінацію нашого письменника на Нобелівку. Чули? Тоді точно треба погортати його твори. Я вже зробив порівняння «Месопотамії» з «Інтернатом». Чотирнадцятий і сімнадцятий роки видання: творчий поступ має місце і це дійсно так. Живі діалоги і хід роздумів його героїв, їхні вчинки і манери не викликають сумнівів. Мені не личить шукати огріхи в добре скроєному сюжеті, бо я не професійний критик. Автор керує емоціями, як вправний диригент оркестром.
Провінційний вчитель – Паша, апологет життєвої установки «я поза політикою, я ні за кого». Краще би не зарікався, убезпечуючи власний всесвіт своєю примітивною установкою. Війна приходить не тільки до політично визначених і заангажованих. Вона зачіпає всіх, скільки не бреши собі, що вона тебе не стосується. Переконання в тому, наче від маленької людини ніц не залежить не спрацьовує. Найсумлінніший гвинтик не захиститься ні чесністю, ні нейтральністю. Війнушка трясе хоч ідейних, хоч баласт без розбору. Український Схід, куди вона увірвалася став ареною дії роману. Паша, змушений перетинати лінію протистояння, виявився лузером по всіх статтях. Самотня людинка, в якої відсутня опора. Перетягнуті струни життя з рідними, колегами, з оточенням, та ще й фах учителя української – те, чого в нових умовах довелося остерігатися. Такий от букет незручностей. Його позитивні риси: гуманізм, сімейність, інтелігентність диктують модель життя по совісті. Тому він відправляється в місто, щоб забрати з інтернату племінника. Далі – сторінки поневірянь на шляху туди, а ще більше назад. Пригоди на межі фолу, коли Павло змушений вчитися виживати, оцінюючи небезпеки незнайомих обставин. Для нього несподіванкою стало відкриття, повторюване ним декілька разів: нікому нікого не жаль. До останньої сторінки прес безвиході тисне на головного героя і на нас, як читачів. Війна, плюс мерзенна зима, яку і зимою то не назвеш: свинцеве небо, снігова каша, дощ, місиво розбитого асфальту, уламків, скла. І безперервна небезпека над усіма, кепські умови, коли незрозуміло кому можна довіряти і хто для кого свій.
Я би написав так: роман мені дуже сподобався. Крім дечого такого... На зразок краплі чорнил, розведеної в божественному напої. Розумієте образність сказаного?
Звичайною рисою сучасної літератури чи не офіційно закріплене право автора вільно вживати нелітературні слова. За Жаданом таке водиться. Подібні автори (а їх чимало) скасовують сам термін – нелітературна мова. Тепер вже ніхто не матюкається. Всі розмовляють. То чому ж на зустрічі з читачами пан Сергій не продемонстрував обсценну лексику? Чому в книжці її багато, а під час живого діалогу – нуль? Є табу? А якби я наважився поставити питання в звичайному розмовному стилі окремих представників людського роду, а тепер вже й письменників, щось таке: «Сергій, не могли би ви, ...дь, поділитися, й... вашу м...?» Якось так. Отримав би я відповідь? Тож, межі допустимого існують. Автор чітко окреслює їх в реальному житті і розмиває в книжковому. Дивно! Напевно, це не табу для творів, достойних висунення на здобуття престижних премій. То який за якістю текст передадуть в нобелівський комітет? Там буде оце все? А, головне, чому це взагалі мусить бути в тексті? Бо не заважає номінуватися і отримувати відзнаки? За «Месопотамію» – дві премії, за «Інтернат» – дві премії і визнання найкращою книгою форуму видавців. Нехай собі! Моя шкала цінностей передбачає штрафні бали, тому роман, достойний високих слів, я оціню на тверду двієчку. Втім, Сергій Жадан може її виправити. Якщо захоче.
Провінційний вчитель – Паша, апологет життєвої установки «я поза політикою, я ні за кого». Краще би не зарікався, убезпечуючи власний всесвіт своєю примітивною установкою. Війна приходить не тільки до політично визначених і заангажованих. Вона зачіпає всіх, скільки не бреши собі, що вона тебе не стосується. Переконання в тому, наче від маленької людини ніц не залежить не спрацьовує. Найсумлінніший гвинтик не захиститься ні чесністю, ні нейтральністю. Війнушка трясе хоч ідейних, хоч баласт без розбору. Український Схід, куди вона увірвалася став ареною дії роману. Паша, змушений перетинати лінію протистояння, виявився лузером по всіх статтях. Самотня людинка, в якої відсутня опора. Перетягнуті струни життя з рідними, колегами, з оточенням, та ще й фах учителя української – те, чого в нових умовах довелося остерігатися. Такий от букет незручностей. Його позитивні риси: гуманізм, сімейність, інтелігентність диктують модель життя по совісті. Тому він відправляється в місто, щоб забрати з інтернату племінника. Далі – сторінки поневірянь на шляху туди, а ще більше назад. Пригоди на межі фолу, коли Павло змушений вчитися виживати, оцінюючи небезпеки незнайомих обставин. Для нього несподіванкою стало відкриття, повторюване ним декілька разів: нікому нікого не жаль. До останньої сторінки прес безвиході тисне на головного героя і на нас, як читачів. Війна, плюс мерзенна зима, яку і зимою то не назвеш: свинцеве небо, снігова каша, дощ, місиво розбитого асфальту, уламків, скла. І безперервна небезпека над усіма, кепські умови, коли незрозуміло кому можна довіряти і хто для кого свій.
Я би написав так: роман мені дуже сподобався. Крім дечого такого... На зразок краплі чорнил, розведеної в божественному напої. Розумієте образність сказаного?
Звичайною рисою сучасної літератури чи не офіційно закріплене право автора вільно вживати нелітературні слова. За Жаданом таке водиться. Подібні автори (а їх чимало) скасовують сам термін – нелітературна мова. Тепер вже ніхто не матюкається. Всі розмовляють. То чому ж на зустрічі з читачами пан Сергій не продемонстрував обсценну лексику? Чому в книжці її багато, а під час живого діалогу – нуль? Є табу? А якби я наважився поставити питання в звичайному розмовному стилі окремих представників людського роду, а тепер вже й письменників, щось таке: «Сергій, не могли би ви, ...дь, поділитися, й... вашу м...?» Якось так. Отримав би я відповідь? Тож, межі допустимого існують. Автор чітко окреслює їх в реальному житті і розмиває в книжковому. Дивно! Напевно, це не табу для творів, достойних висунення на здобуття престижних премій. То який за якістю текст передадуть в нобелівський комітет? Там буде оце все? А, головне, чому це взагалі мусить бути в тексті? Бо не заважає номінуватися і отримувати відзнаки? За «Месопотамію» – дві премії, за «Інтернат» – дві премії і визнання найкращою книгою форуму видавців. Нехай собі! Моя шкала цінностей передбачає штрафні бали, тому роман, достойний високих слів, я оціню на тверду двієчку. Втім, Сергій Жадан може її виправити. Якщо захоче.
Нова оцінка:
08.12.2023
Новий відгук
Краще я буду скептиком і ще циніком, ніж мене вважатимуть забобонною особою. Проте, почитати про природу тих самих забобонів собі не відмовлю, тим паче з-під пера письменника і журналіста, а також науковця, чия спеціальність – вивчення світогляду в різних культурах. Сьогодні саме ця його книжка, надана увазі українського читача, доступна в паперовому та електронному форматах. Не упереджений впливом релігій, як мені здалося, автор постарався охопити неохопне. В його незаангажованості є певна перевага, хоча це тільки моя особиста думка, що виникла в процесі читання. Він не виявляє схильності виставити якісь забобони смішними або навпаки, описати слушність інших, як це буває, коли дослідник віддає перевагу певним світоглядним установкам, як я, наприклад.
В нашому світі такі складні соціальні моделі, класифікувати які мені не під силу. Арі Турунен не прояснив небо над головою, але через книжку провів цікаву екскурсію, в якій трохи перемішані звичаєві, притаманні окремим культурам або й цілому світові забобони і елементи віри, які не варто змішувати між собою, хоч вони можуть переплітатися, поєднуватись і взаємно трансформуватися в щось цілісне. Мабуть, такі поєднання є лиш кількома струнами в складному інструменті людської душі. Еге ж, я називаю людину живою душею, як це і описує Біблія, а всі якості і властивості кожної людини – її унікально налаштований інструмент. Немає системи, або універсальної схеми, за якою формувалася би особистість. Здавалося би, в групі стовідсоткових атеїстів, чий прагматизм і впевненість тільки в собі може слугувати еталоном, знаходяться ті, хто затримає ходу, побачивши чорну кішку на шляху, чи тричі плюне через плече, або постукає по дереву. То виходить, навіть взірцеві атеїсти цілком собі віруючі люди?
Читаючи, ви точно звернете увагу на знайомі всім нам звичаєві способи реагування на світ, хоча де наша країна, а де Фінляндія – Батьківщина Турунена? Звідки походять якісь стандарти поведінки, як от реакція окремих наших співгромадян на когось, хто простує з порожнім відром і нічого поганого не мислячи перетинає іншим дорогу? Одні не звертають жодної уваги, дехто пробурмоче собі під ніс щось недоброзичливе, а іншій і висловиться, залежно від ступеня виховання. Письменник назбирав десятки фактів різного характеру. А ми могли би додати чимало своїх, чи не так? Точно вам кажу, насипали би ще на одну книжку. І все ж, прогалин у знаннях Арі Турунена знайдено чимало. Можна було би сказати у виправдання: він же написав про за-бо-бо-ни! Адже десь він про такі чув? Згоден, я не знаю всього дивного, що є в світі. От тільки там, де автор намагається пояснити якісь засадничі позиції християнства чи іншої релігії, він припускається помилок. Можливо тому, що отримував інформацію не з першоджерел, а від різних людей, які мають свої погляди, нехай хибні, але переконання.
Що ж, я і не розраховував отримати вивірений в усіх вимірах документ від науковця і письменника. Він запропонував інформацію, а знання – невичерпне. Тому, маючи чергову книжку цього автора, сподіваюся розширити свій світогляд і вам того раджу.
В нашому світі такі складні соціальні моделі, класифікувати які мені не під силу. Арі Турунен не прояснив небо над головою, але через книжку провів цікаву екскурсію, в якій трохи перемішані звичаєві, притаманні окремим культурам або й цілому світові забобони і елементи віри, які не варто змішувати між собою, хоч вони можуть переплітатися, поєднуватись і взаємно трансформуватися в щось цілісне. Мабуть, такі поєднання є лиш кількома струнами в складному інструменті людської душі. Еге ж, я називаю людину живою душею, як це і описує Біблія, а всі якості і властивості кожної людини – її унікально налаштований інструмент. Немає системи, або універсальної схеми, за якою формувалася би особистість. Здавалося би, в групі стовідсоткових атеїстів, чий прагматизм і впевненість тільки в собі може слугувати еталоном, знаходяться ті, хто затримає ходу, побачивши чорну кішку на шляху, чи тричі плюне через плече, або постукає по дереву. То виходить, навіть взірцеві атеїсти цілком собі віруючі люди?
Читаючи, ви точно звернете увагу на знайомі всім нам звичаєві способи реагування на світ, хоча де наша країна, а де Фінляндія – Батьківщина Турунена? Звідки походять якісь стандарти поведінки, як от реакція окремих наших співгромадян на когось, хто простує з порожнім відром і нічого поганого не мислячи перетинає іншим дорогу? Одні не звертають жодної уваги, дехто пробурмоче собі під ніс щось недоброзичливе, а іншій і висловиться, залежно від ступеня виховання. Письменник назбирав десятки фактів різного характеру. А ми могли би додати чимало своїх, чи не так? Точно вам кажу, насипали би ще на одну книжку. І все ж, прогалин у знаннях Арі Турунена знайдено чимало. Можна було би сказати у виправдання: він же написав про за-бо-бо-ни! Адже десь він про такі чув? Згоден, я не знаю всього дивного, що є в світі. От тільки там, де автор намагається пояснити якісь засадничі позиції християнства чи іншої релігії, він припускається помилок. Можливо тому, що отримував інформацію не з першоджерел, а від різних людей, які мають свої погляди, нехай хибні, але переконання.
Що ж, я і не розраховував отримати вивірений в усіх вимірах документ від науковця і письменника. Він запропонував інформацію, а знання – невичерпне. Тому, маючи чергову книжку цього автора, сподіваюся розширити свій світогляд і вам того раджу.
22.11.2023
Новий відгук
Дочитавши попередній роман мадам Сосьє, я три місяці тримав «Шахтоємців» у черзі на випадок невдалої книжки. Діждав. Як враження? Ну, якщо роман «Дощило птахами» викликав сильний емоційний сплеск, то цей його потроїв і довів невипадковість успіху канадської письменниці. Гострота обох великих робіт і інтрига, збережена наостанок – її фірмовий знак. Недарма результати творчої роботи легко долають кордони північно-американської країни, поширюючись світом. Звичайно ж, першим ділом у Франції, а також завдяки перекладам різними мовами і в інших країнах. Для нас переписав українською чи не найкращий майстер своєї справи – Іван Рябчій. Список перекладеної ним франкомовної літератури – готова рекомендація для книгоманів. На даний момент в ньому близько тридцяти назв, третину з яких я вже читав. Всі вони – влучання в десяточку.
«Шахтоємці» - сімейна сага, розписана від імені кількох осіб, братів і сестер великої родини Кардиналів. Кардинали, щоб було зрозуміло, не церковний сан, а спільне прізвище батька, матері і двадцяти однієї дитини. Уявляєте щоденний двіж в їхньому будинку? Я не уявляю. Навіть читаючи про них, про таку зграю нащадків на одиницю площі, на квадратні дециметри шаф і столів, на кубічні метри кімнат і сантиметри пральної машини, на об’єм мисок і баняків – ні, не уявляю. Для мене, одинака, тато і мати цілком належали мені. Як то в родині, де кожен щось проговорює, хтось менший галасує, шукає пару шкарбунів, а взуття вистачає не на всіх? І одягу теж. І навіть місця перед телевізором дістаються кому? Звісно, сильнішим. А батьківська увага є рідкісним явищем, тому сприймається з релігійним благоговінням. То Кардинали і є шахтоємцями? В якомусь сенсі. Патріарх сім’ї, знайшовши цинкові поклади в горах, спричинив розвиток цілого міста, однак спритна така канадська компанія, прибрала до рук управління шахтою, розплатившись з геологом цінними паперами. А далі історія чимось нагадує лихі дев’яності в Україні. Це тло, на якому розгортаються події і минає життя клану Кардиналів. Велика сім’я, не монетизувавши батьківську славу піонера цинкової промисловості, має аж надлишковий людський ресурс. За винятком батьків, оті двадцять з хвостиком ротів і утворили зграю, еее, місцевих авторитетів, мати справу з якими наврядчи хто хотів. Маленький світ провінційного містечка ділився на дві частини: Кардинали і всі інші. Всередині зграї також існували неписані порядки. Наявність дівчат між хлоп’ячою більшістю не робила зграю слабкішою. Коли виникала потреба винести мозок співгромадянам, то навішати могли і бой-скаути, і гьорл-скаутши, тільки перетни дорогу перед Кардиналами. Піком тріумфу родини став переламний момент, коли шахту через економічні проблеми закрили і містечко спорожніло. Тоді вся його територія фактично перетворилася на вотчину юних кардинальчиків.
Але й це не головне. Почергово від імені синів або дочок родини ми дізнаємося про таємницю клану, який так чи інакше тримався купи, хоч і мав непрості стосунки всередині себе. Виявляється, в певний період історії, коли батько, вже в покинутій шахті, не дуже легально знайшов золоту жилу. Колишні власники якоюсь чуйкою вловили можливість нової авантюри і розраховували вдихнути життя в колишню власність, знову ж, на правах розпорядників. Сімейству Кардиналів загрожували величезні неприємності. Потрібно було замітати сліди незаконного золотовидобування, адже шахтоємцями вони могли залишатися тільки самі для себе і дехто, хто не носив прізвище Кардинал, не відмовили би собі в задоволенні помститися зграї. В результаті розвитку подій сім’я трагічно втратила одну з дівчат. Не тільки для некардиналів, а й для самих членів родини довгий час таємниці, пов’язані із загибеллю сестри, залишалися нерозкритими. Все стає зрозумілим буквально на останніх сторінках роману. Спосіб, в який Жослін Сосьє передає спогади братів і сестер, їхні діалоги, стиль існування великої родини – зразок письменницької майстерності. В психологічній драмі вона поступово висвітлює грані в стосунках між членами родини і якщо уважно слідкувати за сюжетом, вони стають цінними фрагментами цілісної мозаїки, побачити яку можна тільки дочитавши роман до останньої сторінки. Він є найкращим зразком сучасної канадської літератури. Колись вона стане класикою ХХІ століття.
«Шахтоємці» - сімейна сага, розписана від імені кількох осіб, братів і сестер великої родини Кардиналів. Кардинали, щоб було зрозуміло, не церковний сан, а спільне прізвище батька, матері і двадцяти однієї дитини. Уявляєте щоденний двіж в їхньому будинку? Я не уявляю. Навіть читаючи про них, про таку зграю нащадків на одиницю площі, на квадратні дециметри шаф і столів, на кубічні метри кімнат і сантиметри пральної машини, на об’єм мисок і баняків – ні, не уявляю. Для мене, одинака, тато і мати цілком належали мені. Як то в родині, де кожен щось проговорює, хтось менший галасує, шукає пару шкарбунів, а взуття вистачає не на всіх? І одягу теж. І навіть місця перед телевізором дістаються кому? Звісно, сильнішим. А батьківська увага є рідкісним явищем, тому сприймається з релігійним благоговінням. То Кардинали і є шахтоємцями? В якомусь сенсі. Патріарх сім’ї, знайшовши цинкові поклади в горах, спричинив розвиток цілого міста, однак спритна така канадська компанія, прибрала до рук управління шахтою, розплатившись з геологом цінними паперами. А далі історія чимось нагадує лихі дев’яності в Україні. Це тло, на якому розгортаються події і минає життя клану Кардиналів. Велика сім’я, не монетизувавши батьківську славу піонера цинкової промисловості, має аж надлишковий людський ресурс. За винятком батьків, оті двадцять з хвостиком ротів і утворили зграю, еее, місцевих авторитетів, мати справу з якими наврядчи хто хотів. Маленький світ провінційного містечка ділився на дві частини: Кардинали і всі інші. Всередині зграї також існували неписані порядки. Наявність дівчат між хлоп’ячою більшістю не робила зграю слабкішою. Коли виникала потреба винести мозок співгромадянам, то навішати могли і бой-скаути, і гьорл-скаутши, тільки перетни дорогу перед Кардиналами. Піком тріумфу родини став переламний момент, коли шахту через економічні проблеми закрили і містечко спорожніло. Тоді вся його територія фактично перетворилася на вотчину юних кардинальчиків.
Але й це не головне. Почергово від імені синів або дочок родини ми дізнаємося про таємницю клану, який так чи інакше тримався купи, хоч і мав непрості стосунки всередині себе. Виявляється, в певний період історії, коли батько, вже в покинутій шахті, не дуже легально знайшов золоту жилу. Колишні власники якоюсь чуйкою вловили можливість нової авантюри і розраховували вдихнути життя в колишню власність, знову ж, на правах розпорядників. Сімейству Кардиналів загрожували величезні неприємності. Потрібно було замітати сліди незаконного золотовидобування, адже шахтоємцями вони могли залишатися тільки самі для себе і дехто, хто не носив прізвище Кардинал, не відмовили би собі в задоволенні помститися зграї. В результаті розвитку подій сім’я трагічно втратила одну з дівчат. Не тільки для некардиналів, а й для самих членів родини довгий час таємниці, пов’язані із загибеллю сестри, залишалися нерозкритими. Все стає зрозумілим буквально на останніх сторінках роману. Спосіб, в який Жослін Сосьє передає спогади братів і сестер, їхні діалоги, стиль існування великої родини – зразок письменницької майстерності. В психологічній драмі вона поступово висвітлює грані в стосунках між членами родини і якщо уважно слідкувати за сюжетом, вони стають цінними фрагментами цілісної мозаїки, побачити яку можна тільки дочитавши роман до останньої сторінки. Він є найкращим зразком сучасної канадської літератури. Колись вона стане класикою ХХІ століття.
Нова оцінка:
14.11.2023
Новий відгук
Хотів би я полюбити з першого... рядка, розділу. Хотів. Як колись полюбив літературу Японії, Туреччини, Бельгії, Афганістану, Канади... Не обов’язково перша книжка накладає відбиток на всю національну літературу. Коли вона перша, скласти враження про митців країни в цілому неможливо. Чо Намджу для мене – перша авторка з Південної Кореї.
Тема роману «Кім Джійон...» – благодатний ґрунт для створення бестселерів. Місце жінки в сучасності взагалі обговорюється по всій земній кулі, а ми – чоловіки з України, між собою теж обмінюємося думками: за що борються феміністки? І раптом оця тема про південнокорейських жінок. Ну не про іракських же, не афганських – в чому проблеми? Якби йшлося хоч би про жінок Північної Кореї. А, ні. І я, взагалі то, перейнявся їхніми нелегкими долями, та й досі перебуваю в такому стані співчуття, до якого підмішано відчуття солідарності. Хто б казав, правда? Народжений в другій половині ХХ століття і звиклий до того, що сестра - така ж людина, з тими ж правами, а десь навіть і більшою увагою, бо ж – дівчатко, няшечка, симпапулечка, розумашка. У нас так. І нехай навіть більшість майбутніх татусів, як запрограмовані, озвучують бажання першим «народити» сина, все ж таки чимало й тих, хто бажає дівчинку, дві, три, чотири дівчинки. Спостерігаючи за дорослими сином та донькою, бачу їхню абсолютну самостійність і самодостатність, а головне – прекрасним облаштуванням хоч під час навчання, хоч тепер, коли вони абсолоютно задоволені обраними шляхами в роботі. Десь парелельно з нами, тільки з протилежного кінця Євразії, умовні Кім Джійони волають в порожнечу, від народження навчені миритися з чимось неймовірним для нас. По перше, він народження дівчинки, а по факту – від дня ультразвукової діагностики, коли лікар встановлює стать майбутньої дитини, її мати змушена перепрошувати у родини чоловіка, у нього, як батька, та й взагалі, хрін зна в кого, хто не причетний ніяким боком. Перепрошувати за те, що народиться дівчинка. Ніхто з корейців не знає, як народити хлопчика, зате всі, прийнявши умовності сивої давнини, продовжують грати свої ролі. По друге і по тридцять третє, ставлення до чоловічої статі і до жіночої в Кореї суттєво у всьому відрізняється, від народження до смерті. Одне тільки мене дивує: чому молоді корейці шукають пару і створюють сім’ю з дівчиною? Всім потрібні сини, абсолютно всім. Але потім синам чомусь потрібні жінки.
Вони пізнають кохання, захоплюються одне одним, освідчуються і просять руку та серце. Природний стан речей не надуриш. Мало хто одружується, пересилюючи огиду, з примусу, хоч треба визнати, корейські хлопці залюбки насолоджуються відведеній їм у суспільстві ролі людей вищого сорту. Авжеж, якщо фірма влаштовує новеньку співробітницю, та без зайвих слів бере на себе обов’язки замовляти ранкову каву колегам і прибирати після обіду спільний стіл. Корейці, корейці, вам би нашу Галю з макогоном в руці! Літали би ви по ваших офісах, як ті стрижи, без посадки на перерву.
Роман зачепив темою. Однак, якщо ми говоримо про високу літературу, до неї авторці – Чо Намджу слід прожити ще одне життя. Роман, хоч і позиціонований як роман, написано на рівні посереднього шкільного твору. Відсутній стиль, відсутня письменницька родзинка, немає авторського почерку, словниковий запас твору – мінімальний, а діалоги банальні і надумані. Схоже на компіляцію щоденників жінки, надламаною дійсністю. З перших сторінок, взявши високу ноту, Чо Намджу наче як вийшла на кульмінацію і здулася, не дійшовши і середини роману. Читач мав би очікувати розвитку дивної патології Кім Джійон, коли під час психологічних зсувів вона починала розмовляти стилем своєї матері, відтворюючи інтонації голосу, або як близька подруга і від імені тієї подруги. Тобто, письменниця заінтригувала нас, а далі чи забула, чи й не намагалася дати розв’язку всієї історії. Та ще й до стилю щоденника додавалися якісь статистичні викладки із південнокорейських законів. Дивний роман, тим більш, перекладений українською і виданий у нас. При цьому, перекладачка не знайшла спосіб передати текст належним чином, припускаючись всіх мислимих недоліків авторів-початківців. Склалося враження, що її словниковий запас сягає пари тисяч слів. Речення перевантажені примітивними конструкціями, наче складені першоклашкою: «А як тобі БУЛО, мамо, коли ти нас ростила? Тобі БУЛО дуже важко, чи не так? Ти не шкодуєш, що нас БУЛО так багато у тебе?» (цитата з роману). Ви теж помітили суцільні «булки» в тексті? Я не виділив для наочності всі «дуже» і інші ознаки недоопрацьованого твору, який напевно навіть не вичитувався ні авторкою, ні редакторами, ні перекладачкою, ні українськими видавцями. Ми маємо роман на серйозну тему – тему бестселероутворюючу. Разом з тим, ціна від 190 до 250 гривень за цей напівфабрикат здається завищеною. Але я, заплативши 1 гривню, зроблю вигляд, що не знайомий із літературою Південної Кореї. Вірю, в тій культурі неможливо не створити творів, достойних вищої оцінки. Шукаймо разом, товариство!
Тема роману «Кім Джійон...» – благодатний ґрунт для створення бестселерів. Місце жінки в сучасності взагалі обговорюється по всій земній кулі, а ми – чоловіки з України, між собою теж обмінюємося думками: за що борються феміністки? І раптом оця тема про південнокорейських жінок. Ну не про іракських же, не афганських – в чому проблеми? Якби йшлося хоч би про жінок Північної Кореї. А, ні. І я, взагалі то, перейнявся їхніми нелегкими долями, та й досі перебуваю в такому стані співчуття, до якого підмішано відчуття солідарності. Хто б казав, правда? Народжений в другій половині ХХ століття і звиклий до того, що сестра - така ж людина, з тими ж правами, а десь навіть і більшою увагою, бо ж – дівчатко, няшечка, симпапулечка, розумашка. У нас так. І нехай навіть більшість майбутніх татусів, як запрограмовані, озвучують бажання першим «народити» сина, все ж таки чимало й тих, хто бажає дівчинку, дві, три, чотири дівчинки. Спостерігаючи за дорослими сином та донькою, бачу їхню абсолютну самостійність і самодостатність, а головне – прекрасним облаштуванням хоч під час навчання, хоч тепер, коли вони абсолоютно задоволені обраними шляхами в роботі. Десь парелельно з нами, тільки з протилежного кінця Євразії, умовні Кім Джійони волають в порожнечу, від народження навчені миритися з чимось неймовірним для нас. По перше, він народження дівчинки, а по факту – від дня ультразвукової діагностики, коли лікар встановлює стать майбутньої дитини, її мати змушена перепрошувати у родини чоловіка, у нього, як батька, та й взагалі, хрін зна в кого, хто не причетний ніяким боком. Перепрошувати за те, що народиться дівчинка. Ніхто з корейців не знає, як народити хлопчика, зате всі, прийнявши умовності сивої давнини, продовжують грати свої ролі. По друге і по тридцять третє, ставлення до чоловічої статі і до жіночої в Кореї суттєво у всьому відрізняється, від народження до смерті. Одне тільки мене дивує: чому молоді корейці шукають пару і створюють сім’ю з дівчиною? Всім потрібні сини, абсолютно всім. Але потім синам чомусь потрібні жінки.
Вони пізнають кохання, захоплюються одне одним, освідчуються і просять руку та серце. Природний стан речей не надуриш. Мало хто одружується, пересилюючи огиду, з примусу, хоч треба визнати, корейські хлопці залюбки насолоджуються відведеній їм у суспільстві ролі людей вищого сорту. Авжеж, якщо фірма влаштовує новеньку співробітницю, та без зайвих слів бере на себе обов’язки замовляти ранкову каву колегам і прибирати після обіду спільний стіл. Корейці, корейці, вам би нашу Галю з макогоном в руці! Літали би ви по ваших офісах, як ті стрижи, без посадки на перерву.
Роман зачепив темою. Однак, якщо ми говоримо про високу літературу, до неї авторці – Чо Намджу слід прожити ще одне життя. Роман, хоч і позиціонований як роман, написано на рівні посереднього шкільного твору. Відсутній стиль, відсутня письменницька родзинка, немає авторського почерку, словниковий запас твору – мінімальний, а діалоги банальні і надумані. Схоже на компіляцію щоденників жінки, надламаною дійсністю. З перших сторінок, взявши високу ноту, Чо Намджу наче як вийшла на кульмінацію і здулася, не дійшовши і середини роману. Читач мав би очікувати розвитку дивної патології Кім Джійон, коли під час психологічних зсувів вона починала розмовляти стилем своєї матері, відтворюючи інтонації голосу, або як близька подруга і від імені тієї подруги. Тобто, письменниця заінтригувала нас, а далі чи забула, чи й не намагалася дати розв’язку всієї історії. Та ще й до стилю щоденника додавалися якісь статистичні викладки із південнокорейських законів. Дивний роман, тим більш, перекладений українською і виданий у нас. При цьому, перекладачка не знайшла спосіб передати текст належним чином, припускаючись всіх мислимих недоліків авторів-початківців. Склалося враження, що її словниковий запас сягає пари тисяч слів. Речення перевантажені примітивними конструкціями, наче складені першоклашкою: «А як тобі БУЛО, мамо, коли ти нас ростила? Тобі БУЛО дуже важко, чи не так? Ти не шкодуєш, що нас БУЛО так багато у тебе?» (цитата з роману). Ви теж помітили суцільні «булки» в тексті? Я не виділив для наочності всі «дуже» і інші ознаки недоопрацьованого твору, який напевно навіть не вичитувався ні авторкою, ні редакторами, ні перекладачкою, ні українськими видавцями. Ми маємо роман на серйозну тему – тему бестселероутворюючу. Разом з тим, ціна від 190 до 250 гривень за цей напівфабрикат здається завищеною. Але я, заплативши 1 гривню, зроблю вигляд, що не знайомий із літературою Південної Кореї. Вірю, в тій культурі неможливо не створити творів, достойних вищої оцінки. Шукаймо разом, товариство!
Нова оцінка:
10.11.2023
Новий відгук
З передмови до книги дізнався, що за творчу діяльність письменника радянська батьківщина "віддячила" йому Соловками, де він і згинув у 1941 році. Далі починаю читати роман і дивом дивуюсь, як таку ідеологічно загартовану людину можна було відпускати в таку далечину? За що? Перші розділи, починаючи від знайомства із сільським юнаком, що подався до столиці в науку, демонструють найрадикальніші більшовиські замашки, коли Степан Радченко, побачивши радісну молодь, аж стікає піною, настільки вона йому ненависна. А дії розгортаються у часи розквіту НЕПу. Тож, кожен, хто не з села і без фосфоричного блиску в очах для нього буржуй ну і таке інше. І тут я замислився, чи то просто герой Підмогильного отакий упоротий комуняка, хоч і не комуніст, чи й сам автор транслює через нього власні переконання? Віддаю належне, завдяки майстерності письменника я з легкістю неймовірною повірив у другий варіант відповіді.
А далі, пан Валер'ян так повернув сюжет, аж не було вибору іншого, ніж визнати себе простачком. Він мене підловив. Поступово зі споду вилізає на поверхню нице і мерзенне в характері Степана. До кінця роману він перетворюється на денді, здатного витерти ноги об ту, кому вчора зізнавався в коханні. І інститут він закинув, піднявшись по соціальних щаблях від надто здібного до наук, але селюка до цілого письменника. Легкість, з якою він здійснює аморальні вчинки, аж дивує. Два Степана Радченко - перших сторінок роману і останніх - антагоністи. Зустрінься вони на революційному фронті, перший укоськав би того, більш пізнього.
У збірці, крім роману, містяться кращі оповідання автора. Одне здивування переросло в інше: важко зрозуміти, як таке могла пропустити цензура? Не знаю, чи був Підмогильний прибічником радянської системи, але у творах він фактично розіп'яв її, показавши дещо, що у нормальних людей провокує розрив мозку. Навмисно чи у простоті душевній? Спробуйте знайти відповідь, читаючи його книжки, бо це ще й вельми цікаво.
А далі, пан Валер'ян так повернув сюжет, аж не було вибору іншого, ніж визнати себе простачком. Він мене підловив. Поступово зі споду вилізає на поверхню нице і мерзенне в характері Степана. До кінця роману він перетворюється на денді, здатного витерти ноги об ту, кому вчора зізнавався в коханні. І інститут він закинув, піднявшись по соціальних щаблях від надто здібного до наук, але селюка до цілого письменника. Легкість, з якою він здійснює аморальні вчинки, аж дивує. Два Степана Радченко - перших сторінок роману і останніх - антагоністи. Зустрінься вони на революційному фронті, перший укоськав би того, більш пізнього.
У збірці, крім роману, містяться кращі оповідання автора. Одне здивування переросло в інше: важко зрозуміти, як таке могла пропустити цензура? Не знаю, чи був Підмогильний прибічником радянської системи, але у творах він фактично розіп'яв її, показавши дещо, що у нормальних людей провокує розрив мозку. Навмисно чи у простоті душевній? Спробуйте знайти відповідь, читаючи його книжки, бо це ще й вельми цікаво.
Новий відгук
Найбільшим невдахою в український літературі нарік Анатолія Свидницького Микола Зеров. Проживши 36 років (не найбільша невдача), письменник не залишив по собі вагомого літературного спадку, поневіряючись на державній службі, не задовольняючись незначним чином і мріючи про можливості, які життя так і не відпустило йому. А міг би. Однозначно, міг. Роман "Люборацькі" частково можна вважати автобіографічною сповіддю колишнього бурсака і семінариста, який не закінчив семінарію, пізніше не зміх закінчити університет через брак коштів. Але роман блискучий. Свидницький знав про що писати. То є типова, якоюсь мірою, історія занепаду українського священичого роду, адже, з одного боку, середину 19 століття позначено пануванням польської шляхти на Поділлі, а з іншого гнобленням імперською машиною приниження і тиску, коли всякі прояви національної ідентичності, як то література, звичаї, мова зневажливо називалося мужиченням, створювалися умови безперспективності для молодих поколінь вийти зі злиднів, якщо не порвати всякі зв'язки з рідним корінням і не зполячитись, або не змоскалитись, при чому автор другий варіант вважає найгіршим Колись щаслива родина сільського попа розкололася по всіх лініях і погинули діти, і немає в романі щасливого завершення, а лиш безпросвітне, неясне щось попереду. Трагедія, одним словом. Ну і паралельно, читаючи з відвислою щелепою про порядки, точніше мовити - безпорядки, насильство і безправ'я, які існували в, здавалося би, духовних навчальних закладах, треба бути міцним горішком і мати добру клепку, щоб розуміти, що не релігійне вчення, а саме безбожність і відхід від біблійних принципів перетворили заклади, що мали би вважатися Божими на якісь катівні і кузні ще більшої безбожності. Хто випускався з них? Хіба кар'єристи, ті, що знали де й кому лизнути, наклепники, стукачі Роман "Люборацькі" - хороший для направлення мізків, які ще, можливо, дотримуються переконань, що не така вже й погана імперія, як ті окремі виконавці, чи хтось знаходить подібними способи мислення українців і мешканців мокселя, які переконали світ і самих себе в тому, що вони також слов'яни. О-о-о, тут глибока тема для екранізації, актуальна, своєчасна, аби тільки не підпускати до неї "патріотичних" режисерів, що знімають мило на кшталт серіалу "Переселенка".
Новий відгук
"Дохторь Штраус каже аби я писав як можу і шо думаю і споминав усе шо зі мною буде від сьогодні... Звуть мене Чярлі Гордон і я роблю в пикарні..." Таким одкровенням починається роман відомого американського письменника Деніела Кіза. Отже, ми дивимося на навколишній світ очима Чарлі, сприймаємо його дитячим наївним розумом, не позбавленим людських емоцій, де є страх і задоволення, і велике бажання стати розумним, як всі. Тільки завдяки благородній обіцянці власника пекарні, недоумкуватий юнак наступні 17 років життя з 34 виконує примітивні обов'язки прибиральника, або розносить замовлення , маючи за те кімнату і сякі-такі грошенята. Чарлі задоволений, але мріє про більше.
Проект під керівництвом професора Немура і доктора Штрауса вийшов на рівень, коли від успішних експериментів над тваринами настав час перейти до випробування на людині. Чарлі - один з тих, кого у школі для недорозвинених дорослих вважали найперспективнішим. За порадою доктора чоловік пише звіти. Записи дозволяють фахівцям помічати емоційні й інтелектуальні зрушення. Мишеня ж писати не може. Елджернон - ім'я того мишеняти. Напочатку Чарлі мусив пройти порівняльний тест на здатність подолання лабіринту. Всякої спроби першим досягав мети Елджернон. Далі відбулася операція.
Перші дні тривога Чарлі доводила його до відчаю. Минуло кілька діб після "апірації", а він не відчував порозумнішання. Він почав розуміти, що його нормальні "друзі" насправді знущалься з його стану класичного дебіла.Раніше це здавалося веселими забавками, у яких центральне місце належало йому - Чарлі. А як же? Завдяки йому всі були радісні і реготалися до болю. Раптом ті спогади обернулися іншим боком, принизливим, хіба "друзі" таки щось робили для нього, коли хтось чіплявся: "Не займай! Що ти хочеш від дурника?" Щодня додаючи знання, він перетнув умовний поріг інтелекту звичайного середньостатистичного американця. Від Чарлі відсахнулися майже всі, кого він знав, бо тепер ті відчували себе ідіотами в його присутності, а дехто й втратив можливість безпечно прокручувати деякі махінації з грошима у пекарні.
Чарлі лютує. Іноді він бачить себе очима того Чярлі і оте його колишнє "я" стає причиною деяких невдач, як от у сфері інтимних стосунків.
Паралельно, тільки з випередженням, стаються зміни з його "прототипом" Елджерноном. Раніше, маючи мотивацію - мишачі смаколики, гризун кмітливо вирішував завдання експериментів. Невже і в ньому прокинулася гордість і він подумав: "Годі! Адже я - особистість!"
Допомагаючи Чарлі виборсатися із жалюгідного стану, Немур, та й інші, шукають слави собі. Шукають собі слави. Для них Чарлі - піддослідна тваринка, морська свинка, ніхто. Він ще й має бути вдячним за нову якість життя, бо "ай-кю", бачте, піднявшись з 70 одиниць перевершило всякі сподівання, його зроблено зіркою. Однак, в "зірці" живе Чярлі, котрий не був істотою і до операції. Ось людина, що завжди прагнула чесної любові. Тут ключова думка автора перегукується з висловом із одного дуже відомого листа. Зацитую: "Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного! (1 лист апостола Павла до Коринтян, 13:1-3)
Воістину, правду життя, описану автором, ми нерідко бачимо у колах свого спілкування. Буває, під маскою доброзичливости, або й доброчинності ховається холодний розрахунок, байдужість, нещирість. Де-не-де приховане лізе з-під машкари виявами черствості, мстивості, безглуздої жорстокості. Нас не нудить, бо ми звикли в собі носити емоції, не довіряючи стороннім, або від вибуху справедливого гніву нас утримує інстинкт самозбереження.
Розв'язку роману, сухою мовою наукової статистики, можна назвати невдалим експериментом. Чарлі сам спостерігає регресивні зміни інтелектуального стану Елджернона, його деградацію і смерть. В момент, коли він забирає з лабораторії тіло мишеняти і ховає його, поклавши на невеличкий холмик дикі квіти, реально пробиває на сльози в два струмки. Чарлі стає неуважним і забудькуватим. Стрімкий злет перейшов у піке. Він намагається якомога швидше залагодити всі справи, які ще можна впорядкувати заради тисяч недорозвинених по всьому світу. Але його час немилосердний.
Якщо ви дочитали до кінця мій найрозлогіший звіт, маю сподівання, що хтось розшукає книжку "Квіти для Елджернона". Нехай вона допоможе замислитися над якостями душі, яку тримає в собі наша тілесна оболонка. Над своїми якостями.
Проект під керівництвом професора Немура і доктора Штрауса вийшов на рівень, коли від успішних експериментів над тваринами настав час перейти до випробування на людині. Чарлі - один з тих, кого у школі для недорозвинених дорослих вважали найперспективнішим. За порадою доктора чоловік пише звіти. Записи дозволяють фахівцям помічати емоційні й інтелектуальні зрушення. Мишеня ж писати не може. Елджернон - ім'я того мишеняти. Напочатку Чарлі мусив пройти порівняльний тест на здатність подолання лабіринту. Всякої спроби першим досягав мети Елджернон. Далі відбулася операція.
Перші дні тривога Чарлі доводила його до відчаю. Минуло кілька діб після "апірації", а він не відчував порозумнішання. Він почав розуміти, що його нормальні "друзі" насправді знущалься з його стану класичного дебіла.Раніше це здавалося веселими забавками, у яких центральне місце належало йому - Чарлі. А як же? Завдяки йому всі були радісні і реготалися до болю. Раптом ті спогади обернулися іншим боком, принизливим, хіба "друзі" таки щось робили для нього, коли хтось чіплявся: "Не займай! Що ти хочеш від дурника?" Щодня додаючи знання, він перетнув умовний поріг інтелекту звичайного середньостатистичного американця. Від Чарлі відсахнулися майже всі, кого він знав, бо тепер ті відчували себе ідіотами в його присутності, а дехто й втратив можливість безпечно прокручувати деякі махінації з грошима у пекарні.
Чарлі лютує. Іноді він бачить себе очима того Чярлі і оте його колишнє "я" стає причиною деяких невдач, як от у сфері інтимних стосунків.
Паралельно, тільки з випередженням, стаються зміни з його "прототипом" Елджерноном. Раніше, маючи мотивацію - мишачі смаколики, гризун кмітливо вирішував завдання експериментів. Невже і в ньому прокинулася гордість і він подумав: "Годі! Адже я - особистість!"
Допомагаючи Чарлі виборсатися із жалюгідного стану, Немур, та й інші, шукають слави собі. Шукають собі слави. Для них Чарлі - піддослідна тваринка, морська свинка, ніхто. Він ще й має бути вдячним за нову якість життя, бо "ай-кю", бачте, піднявшись з 70 одиниць перевершило всякі сподівання, його зроблено зіркою. Однак, в "зірці" живе Чярлі, котрий не був істотою і до операції. Ось людина, що завжди прагнула чесної любові. Тут ключова думка автора перегукується з висловом із одного дуже відомого листа. Зацитую: "Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного! (1 лист апостола Павла до Коринтян, 13:1-3)
Воістину, правду життя, описану автором, ми нерідко бачимо у колах свого спілкування. Буває, під маскою доброзичливости, або й доброчинності ховається холодний розрахунок, байдужість, нещирість. Де-не-де приховане лізе з-під машкари виявами черствості, мстивості, безглуздої жорстокості. Нас не нудить, бо ми звикли в собі носити емоції, не довіряючи стороннім, або від вибуху справедливого гніву нас утримує інстинкт самозбереження.
Розв'язку роману, сухою мовою наукової статистики, можна назвати невдалим експериментом. Чарлі сам спостерігає регресивні зміни інтелектуального стану Елджернона, його деградацію і смерть. В момент, коли він забирає з лабораторії тіло мишеняти і ховає його, поклавши на невеличкий холмик дикі квіти, реально пробиває на сльози в два струмки. Чарлі стає неуважним і забудькуватим. Стрімкий злет перейшов у піке. Він намагається якомога швидше залагодити всі справи, які ще можна впорядкувати заради тисяч недорозвинених по всьому світу. Але його час немилосердний.
Якщо ви дочитали до кінця мій найрозлогіший звіт, маю сподівання, що хтось розшукає книжку "Квіти для Елджернона". Нехай вона допоможе замислитися над якостями душі, яку тримає в собі наша тілесна оболонка. Над своїми якостями.
Новий відгук
Японська література - мистецтво інопланетне. Дарма, що автор - громадянин Великобританії. Розум ще той, мислення нетипове. Але дії відбуваються в Англії у 90-ті роки минулого століття. Могли би відбуватися, якби Ішиґуро не обрав жанр фантастики. Тож, чи варто коментувати фантастику? З одного боку, куди заведе фантазія автора, не обмежена реальністю, з іншого ж, окремі епізоди фантастичної літератури, читані мною сорок років тому вже втілилися і стали частиною нашого життя.
Письменник не поспішає розкривати всі аспекти сюжету і терплячий читач аж до передостанньої сторінки мусить тримати волю в кулаці, щоб не поцікавитися дочасно, що, власне, відбувається? Але я, мабуть, відразу випущу пташку з клітки. Який сенс мені тримати інтригу по прочитанню? За мотивом роману з'ясовується, що в Англії створено мережу навчальних закладів, які виховують, а краще сказати - вирощують дітей без батьків. Не в тому сенсі, ніби вони втратили рідних через якісь обставини. Ці діти - клони. З перших розділів це не зрозуміло. Ясно лише зі спогадів головної героїні - Кет, що крім факту відсутності жодної згадки про батьків, у всьому іншому ці школярі такі ж різні і багатоемоційні, достатньо розвинені і творчі, аж складається враження, що школа у Гейлшемі елітарна. У якомусь сенсі так і є.
Тепер трохи жахливого. Насправді всі оці діти, стаючи юнаками, дорослими людьми, не вливаються до суспільства на рівних правах. Для "нормальних" британців вони є лише набором органів. Коли вперше у романі зустрічається слово "виїмка", народжується і перша здогадка, завдяки чому виникає бажання одним махом, якнайшвидше дочитати роман до кінця. Так, діти ростуть з повним усвідомленням майбутньої долі: у майбутньому деякий час вони можуть бути опікунами тих, в кого вже почали виймати органи для трансплантації їх "нормальним" громадянам, а тоді й опікуни стають донорами до моменту "вичерпання". Неймовірно! - скажете ви. Таке неможливе, в принципі, тим більш, у цивілізованій країні. Смію нагадати, наша країна теж з числа цивілізованих, однак цінність життя в наших очах міняється з огляду на зміни обставин, у яких ми живемо. Це помітно не лише на Сході, де найгарячіше. Бачимо, що у серці країни погляди з віконця Бентлі і вікна тролейбуса кардинально різняться. Отже, інтригу я підігрів. Остаточні висновки робити вам. Додам ще одне - книжка перевершила всі очікування.
Письменник не поспішає розкривати всі аспекти сюжету і терплячий читач аж до передостанньої сторінки мусить тримати волю в кулаці, щоб не поцікавитися дочасно, що, власне, відбувається? Але я, мабуть, відразу випущу пташку з клітки. Який сенс мені тримати інтригу по прочитанню? За мотивом роману з'ясовується, що в Англії створено мережу навчальних закладів, які виховують, а краще сказати - вирощують дітей без батьків. Не в тому сенсі, ніби вони втратили рідних через якісь обставини. Ці діти - клони. З перших розділів це не зрозуміло. Ясно лише зі спогадів головної героїні - Кет, що крім факту відсутності жодної згадки про батьків, у всьому іншому ці школярі такі ж різні і багатоемоційні, достатньо розвинені і творчі, аж складається враження, що школа у Гейлшемі елітарна. У якомусь сенсі так і є.
Тепер трохи жахливого. Насправді всі оці діти, стаючи юнаками, дорослими людьми, не вливаються до суспільства на рівних правах. Для "нормальних" британців вони є лише набором органів. Коли вперше у романі зустрічається слово "виїмка", народжується і перша здогадка, завдяки чому виникає бажання одним махом, якнайшвидше дочитати роман до кінця. Так, діти ростуть з повним усвідомленням майбутньої долі: у майбутньому деякий час вони можуть бути опікунами тих, в кого вже почали виймати органи для трансплантації їх "нормальним" громадянам, а тоді й опікуни стають донорами до моменту "вичерпання". Неймовірно! - скажете ви. Таке неможливе, в принципі, тим більш, у цивілізованій країні. Смію нагадати, наша країна теж з числа цивілізованих, однак цінність життя в наших очах міняється з огляду на зміни обставин, у яких ми живемо. Це помітно не лише на Сході, де найгарячіше. Бачимо, що у серці країни погляди з віконця Бентлі і вікна тролейбуса кардинально різняться. Отже, інтригу я підігрів. Остаточні висновки робити вам. Додам ще одне - книжка перевершила всі очікування.
Новий відгук
Якби у нас була школа, де навчали би письменницькій справі по книжках іменитих письменників, література від Сергія Жадана могла би увійти до хрестоматії. Однак! Я ніколи, за будь яких обставин, не вважатиму допустимим вживання нецензурних слів у творах авторів, не зважаючи на рівень майстерності. Якби не слово "якби", дозволене для практичного використання, тоді нічого крім похвали на адресу нашого сучасника не знайшло би свого місця в цьому дописі. Не лінуюся вживати це слово (ви помітили), бо, насправді, якщо почистити цензурою "Месопотамію", вона не втратила би рівня і популярності. Усе найкраще, що може бути в авторському стилі, я шукаю, у першу чергу, в діалогах, у репліках героїв. І невимушені словесні звороти явно відрізняються від бажань багатьох сучасників бути письменниками попри одноманітність, шаблонність їхньої мови, бідність їхнього лексикону. Читаючи Жадана, зчитуєш реальність. У зшитку його роздумів почуття, характери, внутрішній світ людей і письменник вправно і невимушено описує його. Таким чином я, читач, легко стаю частиною авторських творів, постійно готовий вигукнути: наскільки правий Жадан! В оповіданнях книжки є видимий шар і є те, що насподі, тобто, погляд на людину з точки зору її власної подачі і сторона, яку знають лише наближені. Шляхетний чоловік легко перетворюється на цинічного негідника, коли "медаль" перевертається. Так от, яж і кажу, твори Сергія Жадана могли би бути рекомендованими широкому колу читачів якби не містили в собі баласту, що отруює мову. Шкода! Ех, Сергій Жадан, Сергій Жадан!
Новий відгук
Коли тільки розгортаєш книжку і з п'ятої сторінки охоплюють майже не контрольовані емоції, розумієш, що читання буде не легким. Самчук - із таких авторів, долями героїв якого починаєш жити усією силою розуму навіть до моменту, коли нарешті розберешся із сюжетною лінією. А колись потім, через роки, їхні постаті, вкарбовані у пам'яті, пригадуються настільки портретно, аж починає здаватися, що книжка містила ілюстрації. Але ж ні, тут немає жодної картинки. Якби "Марія" потрапила до моїх рук через пару років, я би подумав, що письменник під враженням дев'ятнадцятого року (того, що тисяча дев'ятсот...) створив оце свій роман. Але ж автора давно немає серед живих. А чого таке враження? Так почитайте книжку! Всі оті нелюдські страждання, описані в останній третині роману, спровоковані невігласами, які прийшли до влади на хвилі технологій, які ми оце зараз бачимо, як щось наче новітнє. Тільки тоді не було таких слів, як "політтехнологія" і інших, притаманним нашому часу.
А якби книжку читав років тридцять тому, то й дивувався би нелюдському садизму: як таке могло бути? Щось пан Улас передав куті меду. А ні. Вірю кожному слову. Читайте цю книжку! Читайте її як дійсність, яка набирає обертів. Неважливо, що варіації не ідентичні у всіх випадках, тоді були інші часи. Природа явищ лишається тією ж. Нікчемні люди, які не тямили ні в чому, крім брехні загнали у землю мільйони невинних людей, без всяких емоцій, цинічно. Якщо напочатку читання вам вдасться впоратися зі своїми почуттями, будьте готові до прориву у кінці.
Ви знаєте, якби нас вчили на отакій літературі, з нас не сміявся би світ. А якщо разом з усім світом і нам живеться по приколу, то так буде не довго. Хоча ті, кому це слід було би товкмачити, стільки букв за один раз не читають.
А якби книжку читав років тридцять тому, то й дивувався би нелюдському садизму: як таке могло бути? Щось пан Улас передав куті меду. А ні. Вірю кожному слову. Читайте цю книжку! Читайте її як дійсність, яка набирає обертів. Неважливо, що варіації не ідентичні у всіх випадках, тоді були інші часи. Природа явищ лишається тією ж. Нікчемні люди, які не тямили ні в чому, крім брехні загнали у землю мільйони невинних людей, без всяких емоцій, цинічно. Якщо напочатку читання вам вдасться впоратися зі своїми почуттями, будьте готові до прориву у кінці.
Ви знаєте, якби нас вчили на отакій літературі, з нас не сміявся би світ. А якщо разом з усім світом і нам живеться по приколу, то так буде не довго. Хоча ті, кому це слід було би товкмачити, стільки букв за один раз не читають.
Новий відгук
Рідкісна книжка викликає стільки протиріч. І тут таки доповню: нечасто творчість відомого письменника сприймається неоднозначно. Мушу зізнатися, що раніше не випадало нагоди почитати Хвильового, хоча про його трагічну долю я знаю. Як тут не дослідити, чому так сталося? А ні, ми ж вічно зайняті. Нарешті, задовольнив цікавість, поринувши у непросте читання. Із роздвоєними почуттями збіраю думки у купку, умисно не поцікавившись думками літературних критиків. Нехай буде як є: або я такий собі посередній читачик, або автор винятково самобутній і до його творчості не кожен знаходить підхід.
Оповідання про більшовика, який шляхом червоного терору ревно будує щастя, не кліпнувши оком виносить смертні вироки ворогам народу. А це тяжка боротьба, бо ворогів, скільки їх не стріляй, все прибуває. І, як можна здогадатися, йому доводиться зробити доленосний вибір, коли одним із запеклих ворогів виявляється його мати. Хвильовий описав безжальність ідейних людей, які не довіряють нікому, навіть найближчим соратникам. Я пригадую слова, знайомі з дитинства: "...нехай мене покарає сувора рука моїх товарищів!" Ось вони - ці самі слова в дії у творах письменника. На тих трьохстах сторінках сконцентровано стільки гнітючого смороду більшовизму, аж невільно й подумаєш: як при тому було не пустити собі кулю у голову?
Микола Хвильовий був одним із... Накачаний риторикою марксизму, перейнявшись ідеями рівності і братерства, від відгукнувся дією. Молодий максималіст, та ще й з літературними здібностями (я до того, що він міг підпасти під гіпнотичну дію полум'яних гасел) Микола з головою долучається до руйнації старого світу з перспективою вибудувати на його уламках "свой, новий мір". А дійсність-то виявилася іншою. Невігластво, порвавши кайдани, втратило береги. Прозріння, як важке похмілля. Важко уявити, як людина, від природи чесна, раптом усвідомлює, що він став частиною найтемнішої маси, якою керують невігласи, та ще й з менталітетом садистів. Який вихід для чесної людини? Це відчувається з кожною наступною сторінкою. Читач все глибше занурюється у морок. Ви знаєте, додатковий фактор, що сприяє поглибленню сумбурних почуттів - доволі недосконала мова автора. Вона доволі примітивна і водночас складна якоюсь шизофренічною філософією. Нагромадження неукраїнських слів, суржикових зворотів, калькування, повтор фраз аж до утворення штампів.
І все ж, він - частина історії, яку не можна забувати. У кого вистачить сили читати літературний спадок Миколи Хвильового, напевно вкоріниться переконання, що вся ота більшовиська республіка - то така..., величезна і безпросвітна. Варто було прочитати. Спробуйте!
Оповідання про більшовика, який шляхом червоного терору ревно будує щастя, не кліпнувши оком виносить смертні вироки ворогам народу. А це тяжка боротьба, бо ворогів, скільки їх не стріляй, все прибуває. І, як можна здогадатися, йому доводиться зробити доленосний вибір, коли одним із запеклих ворогів виявляється його мати. Хвильовий описав безжальність ідейних людей, які не довіряють нікому, навіть найближчим соратникам. Я пригадую слова, знайомі з дитинства: "...нехай мене покарає сувора рука моїх товарищів!" Ось вони - ці самі слова в дії у творах письменника. На тих трьохстах сторінках сконцентровано стільки гнітючого смороду більшовизму, аж невільно й подумаєш: як при тому було не пустити собі кулю у голову?
Микола Хвильовий був одним із... Накачаний риторикою марксизму, перейнявшись ідеями рівності і братерства, від відгукнувся дією. Молодий максималіст, та ще й з літературними здібностями (я до того, що він міг підпасти під гіпнотичну дію полум'яних гасел) Микола з головою долучається до руйнації старого світу з перспективою вибудувати на його уламках "свой, новий мір". А дійсність-то виявилася іншою. Невігластво, порвавши кайдани, втратило береги. Прозріння, як важке похмілля. Важко уявити, як людина, від природи чесна, раптом усвідомлює, що він став частиною найтемнішої маси, якою керують невігласи, та ще й з менталітетом садистів. Який вихід для чесної людини? Це відчувається з кожною наступною сторінкою. Читач все глибше занурюється у морок. Ви знаєте, додатковий фактор, що сприяє поглибленню сумбурних почуттів - доволі недосконала мова автора. Вона доволі примітивна і водночас складна якоюсь шизофренічною філософією. Нагромадження неукраїнських слів, суржикових зворотів, калькування, повтор фраз аж до утворення штампів.
І все ж, він - частина історії, яку не можна забувати. У кого вистачить сили читати літературний спадок Миколи Хвильового, напевно вкоріниться переконання, що вся ота більшовиська республіка - то така..., величезна і безпросвітна. Варто було прочитати. Спробуйте!
Новий відгук
У час, коли ми опинилися, деякою мірою, в ізоляції від друзів і бібліотек, доречним виявився доступ до електронної версії книжки, наданий мені українською письменницею Тетяною БЕЛІМОВОЮ, за що я їй безмежно вдячний.
Фантастика - це жанр дитинства і юнацтва. Якось так сталося, що паралельно із статтєвим дозріванням моя увага сконцентрувалася на реальному житті, але я не позбувся мрійництва і колишні фантазії стосовно подорожей в інші світи не залишають мозок. Свого часу колекцію фантастики я подарував близькій людині. Зробив добре, бо інакше ті книжки пилилися би в окупованому Донецьку, а так вони мають можливість радувати читачів. І ще: не завжди за радянських часів була можливість купувати хороші книжки, тому деякі оповідання, у тому числі великого об'єму, я переписував від руки. Тепер ви розумієте силу захоплення.
Наступний важливий момент. Роман Ілларіона ПАВЛЮКА - саме та класична фантастика, що відрізняється від сучасної містики або фентезі, до яких я ставлюся з пересторогою. Хоч те і інше не є реальністю, хоч те і інше дає поле для розвитку критики, бо автори жанру, дотримуючись концепції твору, наділяють інопланетних істот властивостями, які дають змогу обходити земні технології і протистояти прибульцям, а якісь земні фішки у сюжеті навпаки, безнадійну ситуацію виводять на щасливий кінець. Так, можна чіплятися до того, що абсолютно весь текст є чистою вигадкою, ну і який позитивний урок для читача маємо у підсумку?
Краще я скажу про літературну частину роману. Автор дійсно є майстром слова. Іноді відчувається політ думки у діалогах, які виходять у нього не притягнутими за вуха до сюжету, а такими, як буває у житті: кожна людина - окремий характер, стиль. Практично у діалогах відсутні штампи, крім моментів, де саме потрібно продемонструвати сталі вислови. Від початку книжка захоплює і вимушений перехід від паперової до електронної літератури пройшов не поміченим. Навпаки, кожної вільної хвилини, вийнявши з кишені смартфона, я заповнював час читанням.
Автор додумався настільки туго закрутити сюжет, що на середині книжки я здався і вже не міг визначитися аж до кінця, хто у романі друг, а хто ворог. Несподівана розв'язка, на якій можна зробити глибокий видих, розставляє всі крапки на належні місця, тобто, літературний твір цілком завершений, цілісний і лишає зацікавлення творчістю І.Павлюка. Крім того, автор не скориставля безпрограшним, як комусь здається, маніпулюванням інтимними подробицями між персонажами. Хороший баланс дотримано. Натомість, на поверхні моральні аспекти життя, вирішувати які, у випадку історії головного героя, доводиться шляхом доволі складним. Тут, сидячи на дивані у спокійному оточенні, не даш ради як слід вчинити, а він мусив вирішувати відразу проблему вибору меншого із двох зол.
Отже, вітаю себе із поверненням до дитинства! Деякі технологічні ляпи помітив, але, так би мовити, затуливши очі долонями через розчепірені пальці. Передбачаю велику і заслужену популярність роману.
Фантастика - це жанр дитинства і юнацтва. Якось так сталося, що паралельно із статтєвим дозріванням моя увага сконцентрувалася на реальному житті, але я не позбувся мрійництва і колишні фантазії стосовно подорожей в інші світи не залишають мозок. Свого часу колекцію фантастики я подарував близькій людині. Зробив добре, бо інакше ті книжки пилилися би в окупованому Донецьку, а так вони мають можливість радувати читачів. І ще: не завжди за радянських часів була можливість купувати хороші книжки, тому деякі оповідання, у тому числі великого об'єму, я переписував від руки. Тепер ви розумієте силу захоплення.
Наступний важливий момент. Роман Ілларіона ПАВЛЮКА - саме та класична фантастика, що відрізняється від сучасної містики або фентезі, до яких я ставлюся з пересторогою. Хоч те і інше не є реальністю, хоч те і інше дає поле для розвитку критики, бо автори жанру, дотримуючись концепції твору, наділяють інопланетних істот властивостями, які дають змогу обходити земні технології і протистояти прибульцям, а якісь земні фішки у сюжеті навпаки, безнадійну ситуацію виводять на щасливий кінець. Так, можна чіплятися до того, що абсолютно весь текст є чистою вигадкою, ну і який позитивний урок для читача маємо у підсумку?
Краще я скажу про літературну частину роману. Автор дійсно є майстром слова. Іноді відчувається політ думки у діалогах, які виходять у нього не притягнутими за вуха до сюжету, а такими, як буває у житті: кожна людина - окремий характер, стиль. Практично у діалогах відсутні штампи, крім моментів, де саме потрібно продемонструвати сталі вислови. Від початку книжка захоплює і вимушений перехід від паперової до електронної літератури пройшов не поміченим. Навпаки, кожної вільної хвилини, вийнявши з кишені смартфона, я заповнював час читанням.
Автор додумався настільки туго закрутити сюжет, що на середині книжки я здався і вже не міг визначитися аж до кінця, хто у романі друг, а хто ворог. Несподівана розв'язка, на якій можна зробити глибокий видих, розставляє всі крапки на належні місця, тобто, літературний твір цілком завершений, цілісний і лишає зацікавлення творчістю І.Павлюка. Крім того, автор не скориставля безпрограшним, як комусь здається, маніпулюванням інтимними подробицями між персонажами. Хороший баланс дотримано. Натомість, на поверхні моральні аспекти життя, вирішувати які, у випадку історії головного героя, доводиться шляхом доволі складним. Тут, сидячи на дивані у спокійному оточенні, не даш ради як слід вчинити, а він мусив вирішувати відразу проблему вибору меншого із двох зол.
Отже, вітаю себе із поверненням до дитинства! Деякі технологічні ляпи помітив, але, так би мовити, затуливши очі долонями через розчепірені пальці. Передбачаю велику і заслужену популярність роману.
Новий відгук
Завдяки доньчиній університетській програмі із задоволенням заповнив пробіл у знаннях творчості Гюго. Вкотре шкодую, що не читаю в оригіналі, але при тому маю нагоду згадати імена блискучих перекладачів - Петра Тернюка і його дружини Марії. Очевидно що текст, збагачений складними зворотами, настільки ж майстерно обіграно і в українському варіанті. Хвалити ж всесвітньо відомого генія - уподібнюватися миші, яка писнула у льосі, нікому не виказавши своєї присутності. Принаймні два його не менш геніальні екранізовані твори вразили мою тонку натуру: "Людина, яка сміється" і "Знедолені".
Чим автор досягає сердець, так це гострим і всепроникним, як рентген, аналізом різних шарів суспільства. Він іде глибоко в історію, підсвічуючи порочний світ середньовічної катольцької церкви, титулованих представників нації, які також не відрізнялися шляхетністю. Не дивно, що саме у Франції вибухнула революція, у результаті якої проголошено гасло: "Бог помер". Одне зло змінилося іншим. Але події роману розгортаються за кілька століть до падіння Бастилії. У сюжеті чітко простежується накопичення кінетичної енергії, вивільнення якої рано чи пізно невідворотнє.
Чим автор досягає сердець, так це гострим і всепроникним, як рентген, аналізом різних шарів суспільства. Він іде глибоко в історію, підсвічуючи порочний світ середньовічної катольцької церкви, титулованих представників нації, які також не відрізнялися шляхетністю. Не дивно, що саме у Франції вибухнула революція, у результаті якої проголошено гасло: "Бог помер". Одне зло змінилося іншим. Але події роману розгортаються за кілька століть до падіння Бастилії. У сюжеті чітко простежується накопичення кінетичної енергії, вивільнення якої рано чи пізно невідворотнє.
Новий відгук
Читаючи книжки, визнані світовими бестселерами, я завищую планку вимог, розміючи, що оцінку роботі вже дано міліонами людей до мене. Не автор визнав себе талантищем, а читачі. І таким, на думку багатьох, є автор цієї книжки - письменник і консультант з особистого розвитку, а також відомий американський блогер Марк Менсон.
Упереджене моє ставлення до питань, пов'язаних із психологічними проблемами і американським походженням пана Менсона давало про себе знати з першої до останньої сторінки. Але найбільше далася взнаки різниця між його і моїм світоглядами. Не дивно, адже автор дотримується еволюціоністського підходу до походження людини, ігноруючи те, чого дотримуюся я - саме моральних засад, даних Богом при запуску нашої планети. Крім того, Марк Менсон не має освіти психолога, що, на мою думку, було би доречним, адже він дає життєві поради на різні випадки життя, ключики до яких слід підбирати не без огляду на особистість. Звідси й остаточне враження від книжки, читаючи яку я то погоджувався, то категорично суперечив авторові.
Стиль же написання відчутно орієнтований на молодь, оскільки він тяжіє до вживання сленгових зворотів. На це я заплющую очі. Кінець кінцем, блогер дбає не про окремо взятого читача десь там у центрі України, а на широкі маси, у першу чергу в америці, а вже тоді й за межами рідної країни. Тобто, на аудиторію іншої планети. Є важливі секрети, які я й сам хотів би відкрити авторові, але ж... Я не письменник, я не відомий блогер, я не американець, я не дарвініст, я не готовий забивати на все, але готовий на дещо забити, на що Маркові забивати не випадає і навіть не спаде на думку. Та ви ж зрозуміли із назви, що забивання - процес витончений. Я ж - людина більш прямолінійна.
Упереджене моє ставлення до питань, пов'язаних із психологічними проблемами і американським походженням пана Менсона давало про себе знати з першої до останньої сторінки. Але найбільше далася взнаки різниця між його і моїм світоглядами. Не дивно, адже автор дотримується еволюціоністського підходу до походження людини, ігноруючи те, чого дотримуюся я - саме моральних засад, даних Богом при запуску нашої планети. Крім того, Марк Менсон не має освіти психолога, що, на мою думку, було би доречним, адже він дає життєві поради на різні випадки життя, ключики до яких слід підбирати не без огляду на особистість. Звідси й остаточне враження від книжки, читаючи яку я то погоджувався, то категорично суперечив авторові.
Стиль же написання відчутно орієнтований на молодь, оскільки він тяжіє до вживання сленгових зворотів. На це я заплющую очі. Кінець кінцем, блогер дбає не про окремо взятого читача десь там у центрі України, а на широкі маси, у першу чергу в америці, а вже тоді й за межами рідної країни. Тобто, на аудиторію іншої планети. Є важливі секрети, які я й сам хотів би відкрити авторові, але ж... Я не письменник, я не відомий блогер, я не американець, я не дарвініст, я не готовий забивати на все, але готовий на дещо забити, на що Маркові забивати не випадає і навіть не спаде на думку. Та ви ж зрозуміли із назви, що забивання - процес витончений. Я ж - людина більш прямолінійна.
Новий відгук
Дякувати Харківському видавництву «Віват», сьогодні цю книжку можна вважати бестселером на літературному ринку і вона, маючи наклад у 26 500 примірників, напевно приречена на більшу популярність. Сьогодні, замовлену напряму у видавництві роботу дослідника дисидентства Вахтанга Кіпіані, поштовими відправленнями отримують щоденно сотні і сотні українців, сподіваюся, кожна бібліотека матиме також свій примірник. Але, як це не дивно, рекламний поштовх, який на мене особисто подіяв, здійснено не тими, хто дав життя майже семисотсторінковому фоліанту, а… людиною (подобою людини), згаданою у книжці у кількох словах. Саме так, це його намагання зупинити розповсюдження книжки посередництвом судового процесу, спонукало мене шукати можливості придбання книжки в упорядника, а після невдалої спроби у видавництві. Книжка у мене, всупереч медведчуківським «хатєлкам» і виграному суду. Звичайно ж, уважно перечитавши всі сторінки, я тільки наприкінці дізнався, що ж так зачепило відомого циніка з неоднозначною репутацією вдатися до Феміди? Невже його образили слова нині покійного славнозвісного українця Євгена Сверстюка: «… мораль і медведчук – речі несумісні»? Власне, судом він і довів правдивість такого твердження, про яке багато хто міг би і не дізнатися, якби не гучний процес. По суті ж справи дане прізвище улюбленого кума нашого головного ворога згадується практично лише у контексті наведених документів по справі Василя Стуса. Наскільки мені стало зрозумілим, позивач не спростовує наявності таких документів у судовій справі, детально передрукованій з архіву ось у цю книгу. Не літературна інтерпретація Вахтанга Кіпіані, не роздуми над тим, хто у виданні позитивний герой, а хто, даруйте, подоба людини. Висновки ми зробимо самі, вчитуючись у до-ку-мен-ти, документи, які стали історією.
Так, історія вбивства політичних в’язнів того ще союзу невільних республік містить імена і співучасників вбивства. Не лише Стус, але й Литвин – жертви не безіменного випадку. У книжці десятки імен і ретельно укладені протоколи, свідчення, матеріали слідства, читаючи які наче вимальовується портрет якогось негідника, який не задоволений всіма і всім і тому на цій підставі його ізолювали від суспільства спочатку на вісім років (п’ять ув’язнення плюс три – заслання), а через вісім місяців після звільнення, ще на п’ятнадцять років, з яких поет прожив лише 5 років. Матеріали, спроможні задовольнити (змусити повірити їм) хіба тих, хто не звик думати, тих, хто не помічав, як «шилися» справи проти поборників прав людини. Тільки трохи наприкінці добірки документів розміщено цитування правдивого щоденника самого Василя Стуса про табірне життя. Слова засудженого геть вражають. Навіть за стилем зрозуміло, що вони написані високоінтелектуальною людиною, не тією, про яку свідчать матеріали кримінальної справи.
Не багато серед документів таких відгуків про поета, які демонструють цинізм системи. Зрозуміло, бо вони не є записами у книзі подяки, а протоколи допитів свідків. У кгб вміли добирати свідків, та навіть попри це у справу потрапили свідчення Світлани Кириченко і Михайлини Коцюбинської, які не злякалися відкрито заявити на суді про те, що вони пишаються близьким знайомством з такою чистою людиною, борцем за наші права Василем Стусом. Крім цих жінок ще й декілька чоловіків, які й самі стали жертвами переслідувань і багаторічними в’язнями радянських концтаборів, надали правдиву інформацію, варту уваги. Які свідки переконали би вас? Я пропоную прочитати книжку. Але не забувайте читати і той невеликий доробок, не знищений слугами режиму, що залишився у спадок від поета. За своє коротке життя він написав багато віршів, перекладів, літературознавчих праць, критичних статей, тощо, тільки майже вся його праця знищена медведчуками сімдесятих-вісімдесятих років. Із збереженого ви зрозумієте, що ім’я поета Стуса – не роздутий із жаби дирижабль, а дійсно ім’я нашого земляка, чиїм талантом ми можемо пишатися.
І величезна подяка пану Вахтангу Кіпіані! Він той, хто не дає осквернити цінності, які митці збирали до скарбниці країни ціною неймовірних жертв. Пам’ятаючи їхні імена, ми звертатимемося й до створеного ними культурного пласту, який хотіли спаплюжити ідеологи комунізму, намагаючись зробити з еліти нації «злочинців».
Так, історія вбивства політичних в’язнів того ще союзу невільних республік містить імена і співучасників вбивства. Не лише Стус, але й Литвин – жертви не безіменного випадку. У книжці десятки імен і ретельно укладені протоколи, свідчення, матеріали слідства, читаючи які наче вимальовується портрет якогось негідника, який не задоволений всіма і всім і тому на цій підставі його ізолювали від суспільства спочатку на вісім років (п’ять ув’язнення плюс три – заслання), а через вісім місяців після звільнення, ще на п’ятнадцять років, з яких поет прожив лише 5 років. Матеріали, спроможні задовольнити (змусити повірити їм) хіба тих, хто не звик думати, тих, хто не помічав, як «шилися» справи проти поборників прав людини. Тільки трохи наприкінці добірки документів розміщено цитування правдивого щоденника самого Василя Стуса про табірне життя. Слова засудженого геть вражають. Навіть за стилем зрозуміло, що вони написані високоінтелектуальною людиною, не тією, про яку свідчать матеріали кримінальної справи.
Не багато серед документів таких відгуків про поета, які демонструють цинізм системи. Зрозуміло, бо вони не є записами у книзі подяки, а протоколи допитів свідків. У кгб вміли добирати свідків, та навіть попри це у справу потрапили свідчення Світлани Кириченко і Михайлини Коцюбинської, які не злякалися відкрито заявити на суді про те, що вони пишаються близьким знайомством з такою чистою людиною, борцем за наші права Василем Стусом. Крім цих жінок ще й декілька чоловіків, які й самі стали жертвами переслідувань і багаторічними в’язнями радянських концтаборів, надали правдиву інформацію, варту уваги. Які свідки переконали би вас? Я пропоную прочитати книжку. Але не забувайте читати і той невеликий доробок, не знищений слугами режиму, що залишився у спадок від поета. За своє коротке життя він написав багато віршів, перекладів, літературознавчих праць, критичних статей, тощо, тільки майже вся його праця знищена медведчуками сімдесятих-вісімдесятих років. Із збереженого ви зрозумієте, що ім’я поета Стуса – не роздутий із жаби дирижабль, а дійсно ім’я нашого земляка, чиїм талантом ми можемо пишатися.
І величезна подяка пану Вахтангу Кіпіані! Він той, хто не дає осквернити цінності, які митці збирали до скарбниці країни ціною неймовірних жертв. Пам’ятаючи їхні імена, ми звертатимемося й до створеного ними культурного пласту, який хотіли спаплюжити ідеологи комунізму, намагаючись зробити з еліти нації «злочинців».
Новий відгук
Якби мене запитали, я би відповів, але мене не питають, тому я просто висловлю свою думку: романи цього японця я можу охарактеризувати одним словом. І це коротке слово "джаз". З якого дива? Моя думка народилася п'ять хвилин тому і я ще не встигнув наситити її аргументами, тому спішно пишу, аби не передумати і не відмовитися від свідчень. Літературний джаз від Муракамі. Як вам таке? Не згодні? Ваше право. При тому, що я не люблю містичну основу в літературі і фантазії про якісь потойбіччя, все ж віддаю належне письменнику: над його книжками немає сенсу "зависати" тим, хто віддає перевагу легковажному третьосортному чтиву, купленому у "глухонімого" колпортера, їдучи на відпочинок з Крижополя до Бердянська. Як джаз - музика вимогливої публіки, так і проза від маестро слова живе за законами, іншого рівня. Дозволю собі ще одне порівняння: Поплавський і Річард Бона. Те і інше - музика, хоча для когось визначення є сумнівним у першому випадку, а для когось - у другому. Тому хочеться знайти адекватний відповідник, щоби з мови музики перекласти на мову літератури наступну думку: мистецтво трьох нот (із семи в октаві) не порівнюється з мистецтвом імпровізації, як і публіка, яка стає в дві різні черги. Тому, напевно, атор створив дві армії - армію прихильників і таку ж за чисельністю армію, е-е-е, як би точніше висловитись? Армію читачів, які розкритикують доробок Муракамі репліками на кшталт: навіщо така література взагалі існує? В якій з армій "служу" я? Ну! Дочитавши до кінця четвертий товстезний роман автора... Хоча, здавалося би, я майже в усьому не поділяю світогляд Муракамі. От за що не візьміться, а він не такий: живе не так (сподіваюся, письменники пишуть як живуть), мислить не так (не по законах, затверджених шкільною програмою), ретранслює хибні світоглядні моделі і таке інше. То що, я маю його за це хвалити? Але ж хвалю на всі заставки. Більше того, примушую себе переключити увагу на інших письменників (і поетів), - а як він дізнається та запропонує стати його біографом? Відмовляти не зручно, та й японської я не знаю.
Доки не забув, дам пораду. Якщо хтось надумає читати саме цю книжку, є сенс спочатку знайти і прочитати роман "Погоня за вівцею". "Танцюй, танцюй, танцюй" є його розвитком. Цей химерний японець закрутив таку куделю! Розплутав її і знову все розкуйовдив, щоб потім ще раз розв'язати вузлики, "розгрести кучугури" (його вислів) і аж в кінці другого роману дати читачеві видихнути з полегшенням після глибокого вдиху. З іншого боку, обидва романи самодостатні, запросто читаються у відриві один від одного, хоча, не знаючи сюжет першого, окремі моменти буде важкувато второпати.
Муракамі лишився вірним собі. Гортаючи сторінку за сторінкою, рука тягнеться то записника, щоб занотувати його кулінарні ідеї, то до комп'ютера, щоб нагуглити матеріал про різних там світових зірок музики. На такій оптимістичній ноті завершую відгук, не наважуючись уточнити очевидні проколи. Вони очевидні для мене, а інший читач міг би дискутувати вже зі мною. Ні, як людина письменник не взірець для мене у питаннях, даруйте за банальщину, сенсу життя, але як пише! Як пише!
Доки не забув, дам пораду. Якщо хтось надумає читати саме цю книжку, є сенс спочатку знайти і прочитати роман "Погоня за вівцею". "Танцюй, танцюй, танцюй" є його розвитком. Цей химерний японець закрутив таку куделю! Розплутав її і знову все розкуйовдив, щоб потім ще раз розв'язати вузлики, "розгрести кучугури" (його вислів) і аж в кінці другого роману дати читачеві видихнути з полегшенням після глибокого вдиху. З іншого боку, обидва романи самодостатні, запросто читаються у відриві один від одного, хоча, не знаючи сюжет першого, окремі моменти буде важкувато второпати.
Муракамі лишився вірним собі. Гортаючи сторінку за сторінкою, рука тягнеться то записника, щоб занотувати його кулінарні ідеї, то до комп'ютера, щоб нагуглити матеріал про різних там світових зірок музики. На такій оптимістичній ноті завершую відгук, не наважуючись уточнити очевидні проколи. Вони очевидні для мене, а інший читач міг би дискутувати вже зі мною. Ні, як людина письменник не взірець для мене у питаннях, даруйте за банальщину, сенсу життя, але як пише! Як пише!
Новий відгук
Книжку військового льотчика, побачену серед надбань письменниці, не купити – з мого боку злочин. Того ж дня я замовив собі таку точно. Скажу вам, друзі, в ній автор розставив крапки над «і» у доволі суперечливому питанні відносно військової агресії сусідньої недокраїни проти нас. Чому суперечливому? Здається, для нас все зрозуміло. Якби ж то для всіх. Цього року виник скандал, пов’язаний з позицією однієї з викладачок авторитетного вищого закладу стосовно тлумачення цієї війни. Це людина, яка свою хвору уяву протягом семи років війни транслювала студентам і якби вона мала скандальну репутацію, так ні. Її творчі вечори, як поетеси з власним стилем, епатажної, відвертої, талановитої, відвідували багато прихильників. І це тоді, коли заходи авторів-патріотів проходять у напівпорожніх аудиторіях.
Років так сім тому я «забув» одну із «язиков», широко розповсюджених у країні, яка не має пристойної назви, а озвучувати непристойну я тут не стану. Таким чином з потенційного списку випала вся література, видана цією «язиком», разом зі спогадами пілотів. Відмовляючись свідомо від деяких уподобань, зростало бажання надолужити розрив між знанням іноземної і української літератур. Народження кожного нового імені – невеличке свято маленького читача. Василь Мулик порадував цього маленького вибагливого читача книжкою «Congo-Донбас». З назви можна здогадатися, хоча краще просто почитати, що нариси, або як означив автор – флешбеки грають ролі паралелей у двох абсолютно різних військових конфліктах. Як безпосередньому учаснику миротворчих місій ООН в Африці і учаснику війни злодіїв-сусідів проти України, письменник штришками вимальовує для нас деякі моменти істини, хоч там як складно порівнювати хід подій: причини виникнення – різні; перебіг подій і тактика війн – різні; мотивація сторін – геть відмінна; навіть континенти відрізняються, як Земля від Марсу. Але попри задум автора читач шукає і знаходить спільне. Я можу спростити задачу і означити спільне ядро відмінних війн: це деградація розумова і домінанта набутих рис – садизму, цинізму, ненависті. Вони переважають в тих, хто розв’язує безглузді війни. Колись агресію путлерівців проти нас я назвав бумерангом, запущеним ще у 1979 році вбік Афганістану. Для учасників тієї агресії бумеранг повернувся з тильного боку.
Перед нами абсолютно правдиві історії з подробицями, взятими із пам’яті і нотаток бойового льотчика. І оскільки епізоди не вигадані, очікувати щасливий кінець у всіх випадках ми не повинні. Так, нам потрібна повна правда. Не один учасник війни мені розповідав, що зустрівшись із цим ворогом, вони передивилися власні світоглядні принципи. Такий ворог може бути тільки винищений до ноги. Слова не є цитатою із книжки, до такого висновку може дійти читач. Саме тому я називаю «Congo-Донбас» сильною книжкою. Вона вибудувана грамотно і структурно, і літературно. Красиво сформульовані аргументи просто змушують погодитися і тисячу разів сказати: «так!».
Де купити таку книжку? Зверніться до видавництва «Білка» - найнадійніший спосіб. Якщо ви не готові зустрітися з ненормативними зворотами, ну… Можливо доведеться почекати перевидання? Але ж гарантії немає. Сам не вживаю і не люблю лексику за межею, от тільки навіть на вулиці доводиться пропускати через фільтри все почуте. Цінність цього видання бачу в іншому – в мотивації, наприклад, до вчинків, що вимагають волі і мужності, а ще величезної любові до нашої України.
Років так сім тому я «забув» одну із «язиков», широко розповсюджених у країні, яка не має пристойної назви, а озвучувати непристойну я тут не стану. Таким чином з потенційного списку випала вся література, видана цією «язиком», разом зі спогадами пілотів. Відмовляючись свідомо від деяких уподобань, зростало бажання надолужити розрив між знанням іноземної і української літератур. Народження кожного нового імені – невеличке свято маленького читача. Василь Мулик порадував цього маленького вибагливого читача книжкою «Congo-Донбас». З назви можна здогадатися, хоча краще просто почитати, що нариси, або як означив автор – флешбеки грають ролі паралелей у двох абсолютно різних військових конфліктах. Як безпосередньому учаснику миротворчих місій ООН в Африці і учаснику війни злодіїв-сусідів проти України, письменник штришками вимальовує для нас деякі моменти істини, хоч там як складно порівнювати хід подій: причини виникнення – різні; перебіг подій і тактика війн – різні; мотивація сторін – геть відмінна; навіть континенти відрізняються, як Земля від Марсу. Але попри задум автора читач шукає і знаходить спільне. Я можу спростити задачу і означити спільне ядро відмінних війн: це деградація розумова і домінанта набутих рис – садизму, цинізму, ненависті. Вони переважають в тих, хто розв’язує безглузді війни. Колись агресію путлерівців проти нас я назвав бумерангом, запущеним ще у 1979 році вбік Афганістану. Для учасників тієї агресії бумеранг повернувся з тильного боку.
Перед нами абсолютно правдиві історії з подробицями, взятими із пам’яті і нотаток бойового льотчика. І оскільки епізоди не вигадані, очікувати щасливий кінець у всіх випадках ми не повинні. Так, нам потрібна повна правда. Не один учасник війни мені розповідав, що зустрівшись із цим ворогом, вони передивилися власні світоглядні принципи. Такий ворог може бути тільки винищений до ноги. Слова не є цитатою із книжки, до такого висновку може дійти читач. Саме тому я називаю «Congo-Донбас» сильною книжкою. Вона вибудувана грамотно і структурно, і літературно. Красиво сформульовані аргументи просто змушують погодитися і тисячу разів сказати: «так!».
Де купити таку книжку? Зверніться до видавництва «Білка» - найнадійніший спосіб. Якщо ви не готові зустрітися з ненормативними зворотами, ну… Можливо доведеться почекати перевидання? Але ж гарантії немає. Сам не вживаю і не люблю лексику за межею, от тільки навіть на вулиці доводиться пропускати через фільтри все почуте. Цінність цього видання бачу в іншому – в мотивації, наприклад, до вчинків, що вимагають волі і мужності, а ще величезної любові до нашої України.
Новий відгук
В історії читання цієї книжки є кілька дивних і магнетичних моментів. Вони можуть навіть призвести до упередженості щодо сучасної італійської літератури зі знаком «плюс». Феномен Еррі Де Лука спрацював на користь італійської літератури, вразивши мене як письменницьким талантом, так і своїми персональними даними. Де Лука, який позиціонує себе людиною невіруючою, самотужки вивчив древній іврит, не кажучи про інші мови, і переклав італійською декілька книг Біблії.
Головним персонажем роману є літній італієць з деяким талантом до живопису і скульптури. Не з тих богемних, обтяжених замовленнями і учнями. Швидше, сам собі митець, волею обставин змушений повернутися до підзапущеної творчості. Знайдену ним роботу можна сприймати як ремесло, або вчасний підробіток, не надто складний для випускника мистецького закладу, нехай і після тривалого періоду часу, ніяк не пов’язаного зі скульптурою. Навіть більше, запропонована служителем церкви реставрація старого мармурового розп’яття ніяк не перетинається з релігійними поглядами виконавця. Та суть роботи, насправді, дещо делікатна. Колись давно автор скульптури відтворив тіло Ісуса Христа на хресті в тому вигляді, в якому римська влада здійснювала страту злочинців. Зі зміною часів, моралі і служителів церкви, а також із формуванням нових традицій в мистецтві, сакральність вплинула на вимоги до реалізму і нащадки колишніх замовників скульптури знайшли майстра, який «одягнув» Христа в гранітну пов’язку, щоб нагота не розривала шаблони часу. Але ж, новий виток історії спонукав церковних ієрархів відновити шедевр давно покійного автора, відкриваючи повноту трагізму невинної жертви. Ця справа дісталася нашому майстру на всі руки.
Знімаю капелюха перед Де Лука і його героєм, схожим на автора тими ж поглядами, про що зазначено в творі. Здавалося би, знання фізіології достатньо митцю, а у випадку з лише реставрацією чужої роботи й поготів. Але ретельність, з якою реставратор почав готуватися до виконання завдання, ще той взірець для нас. Це як моє здивування: навіщо невіруючому італійцю знання біблійної мови? Щоб зробити черговий переклад Книги, яку він не вважає світоглядною, як, наприклад, я? І, між іншим, сеньйор Лука – перший з письменників, чиї біблійні роздуми доволі точні і відповідають написаному в Біблії. Лише пару разів він припустився помилок, однак я розумію їхню природу: для невіруючої особи це виклик так званим богословам і релігієзнавцям. Я готовий розсипатися компліментами авторові і його герою. Щодо останнього: не часто в реальному житті доводиться зустрічатися з такою ретельністю. Перш ніж взяти в руки інструмент, він веде консультації зі священиком, раввіном і мусульманином. Чого бракує фахівцеві для відтворення навіть не всього тіла, а тієї частини, яку прикривали гранітним шматком «тканини»? Можливо, це ми – люди віри не замислимося ні на мить над предметом пошуку реставратора. Майстер з книжки Еррі Де Луки говорив з людьми, які на його думку мали би думати над цим. І говорив, і читав рядки з Євангелії, працюючи в холодній майстерні, бо з отриманої інформації складалося, що розп’яття відбулося в доволі прохолодну пору року.
Ретельність реставратора, як на мене, є рисою характеру письменника. Сеньйоре, чи не писали ви з себе? Таким було би моє перше запитання письменнику. Орієнтуючись в християнстві, юдаїзмі і ісламі, він повів героя далі і той наважився на операцію обрізання. Що, що, що? Чи не перебір? Я й сам близький до такої думки: явний перебір або екстремальний якийсь перфекціонізм. Навіть якщо йому належало відтворити природу гранично відповідально, з максимальною правдивістю, зразково і досконало. Невже в кожній роботі треба шукати крайнощі? Невже для зображення розп’яття потрібно себе розпинати? І тут не про тіло, а про невеликий фрагмент, втрачений в ході деяких реконструкцій. Література претендує на місце провідного чинника впливу, як і всі види мистецтва. Всі види творчості працюють за межею раціонального, на перебільшенні, на гіперболізмі. Ви звертали на це увагу? А на те, як вони формують особистість? А нації? Не ходитиму в далеку історію. Зразки знаходяться поруч із нами. Там, де продукували фільми Брат і Бригада, вигадка породила ще химернішу реальність. А Еррі Де Лука не багато перебільшив, адже мені відомі імена щонайменше двох чоловіків, які замислювалися над обрізанням, тому що Ісус Христос… Але на цьому я обриваю нитки побічних думок, породжених книжкою «Неприкрита природа». Де Лука належить поколінню письменників з найбагатшим інструментарієм слів, за допомогою яких вони будують складні неоднозначні сюжети, уникаючи при цьому нетактовності. Знаходячи делікатні словосполучення, вони не руйнують реалізм, якого домагаються сучасні письменники за допомогою обсценної лексики. Ось він – різний рівень майстерності. Рівень Де Лука для багатьох недосяжний. Може тому, що він сам – дивна людина? І пише про диваків? Але спробуйте мене переконати, що він – ненормальний. Навряд чи це в когось вийде.
Головним персонажем роману є літній італієць з деяким талантом до живопису і скульптури. Не з тих богемних, обтяжених замовленнями і учнями. Швидше, сам собі митець, волею обставин змушений повернутися до підзапущеної творчості. Знайдену ним роботу можна сприймати як ремесло, або вчасний підробіток, не надто складний для випускника мистецького закладу, нехай і після тривалого періоду часу, ніяк не пов’язаного зі скульптурою. Навіть більше, запропонована служителем церкви реставрація старого мармурового розп’яття ніяк не перетинається з релігійними поглядами виконавця. Та суть роботи, насправді, дещо делікатна. Колись давно автор скульптури відтворив тіло Ісуса Христа на хресті в тому вигляді, в якому римська влада здійснювала страту злочинців. Зі зміною часів, моралі і служителів церкви, а також із формуванням нових традицій в мистецтві, сакральність вплинула на вимоги до реалізму і нащадки колишніх замовників скульптури знайшли майстра, який «одягнув» Христа в гранітну пов’язку, щоб нагота не розривала шаблони часу. Але ж, новий виток історії спонукав церковних ієрархів відновити шедевр давно покійного автора, відкриваючи повноту трагізму невинної жертви. Ця справа дісталася нашому майстру на всі руки.
Знімаю капелюха перед Де Лука і його героєм, схожим на автора тими ж поглядами, про що зазначено в творі. Здавалося би, знання фізіології достатньо митцю, а у випадку з лише реставрацією чужої роботи й поготів. Але ретельність, з якою реставратор почав готуватися до виконання завдання, ще той взірець для нас. Це як моє здивування: навіщо невіруючому італійцю знання біблійної мови? Щоб зробити черговий переклад Книги, яку він не вважає світоглядною, як, наприклад, я? І, між іншим, сеньйор Лука – перший з письменників, чиї біблійні роздуми доволі точні і відповідають написаному в Біблії. Лише пару разів він припустився помилок, однак я розумію їхню природу: для невіруючої особи це виклик так званим богословам і релігієзнавцям. Я готовий розсипатися компліментами авторові і його герою. Щодо останнього: не часто в реальному житті доводиться зустрічатися з такою ретельністю. Перш ніж взяти в руки інструмент, він веде консультації зі священиком, раввіном і мусульманином. Чого бракує фахівцеві для відтворення навіть не всього тіла, а тієї частини, яку прикривали гранітним шматком «тканини»? Можливо, це ми – люди віри не замислимося ні на мить над предметом пошуку реставратора. Майстер з книжки Еррі Де Луки говорив з людьми, які на його думку мали би думати над цим. І говорив, і читав рядки з Євангелії, працюючи в холодній майстерні, бо з отриманої інформації складалося, що розп’яття відбулося в доволі прохолодну пору року.
Ретельність реставратора, як на мене, є рисою характеру письменника. Сеньйоре, чи не писали ви з себе? Таким було би моє перше запитання письменнику. Орієнтуючись в християнстві, юдаїзмі і ісламі, він повів героя далі і той наважився на операцію обрізання. Що, що, що? Чи не перебір? Я й сам близький до такої думки: явний перебір або екстремальний якийсь перфекціонізм. Навіть якщо йому належало відтворити природу гранично відповідально, з максимальною правдивістю, зразково і досконало. Невже в кожній роботі треба шукати крайнощі? Невже для зображення розп’яття потрібно себе розпинати? І тут не про тіло, а про невеликий фрагмент, втрачений в ході деяких реконструкцій. Література претендує на місце провідного чинника впливу, як і всі види мистецтва. Всі види творчості працюють за межею раціонального, на перебільшенні, на гіперболізмі. Ви звертали на це увагу? А на те, як вони формують особистість? А нації? Не ходитиму в далеку історію. Зразки знаходяться поруч із нами. Там, де продукували фільми Брат і Бригада, вигадка породила ще химернішу реальність. А Еррі Де Лука не багато перебільшив, адже мені відомі імена щонайменше двох чоловіків, які замислювалися над обрізанням, тому що Ісус Христос… Але на цьому я обриваю нитки побічних думок, породжених книжкою «Неприкрита природа». Де Лука належить поколінню письменників з найбагатшим інструментарієм слів, за допомогою яких вони будують складні неоднозначні сюжети, уникаючи при цьому нетактовності. Знаходячи делікатні словосполучення, вони не руйнують реалізм, якого домагаються сучасні письменники за допомогою обсценної лексики. Ось він – різний рівень майстерності. Рівень Де Лука для багатьох недосяжний. Може тому, що він сам – дивна людина? І пише про диваків? Але спробуйте мене переконати, що він – ненормальний. Навряд чи це в когось вийде.
Новий відгук
10 лютого загострилася хронічна «хвороба», факт володіння якої мною я давно прийняв. Її симптоми не мають медичної термінології, як і відсутні неприємні відчуття. Ні нежиті, ні коливання температури. Зміни тиску – не помічено, апетит – не погіршав. А накриває. Часто? Коли як, а раз на рік так напевно, зазвичай у лютому. Якщо не в лютому, то несподівано, гостро, хоча не на довго. Я би назвав хворобу залежністю від чужої країни. По латині відповідник ще не вигадали. Лікарі про таку хворобу нічого не знають. Вона є.
В середині лютого згадують завершення періоду 1979-1989, як років окупації Афганістану країною, в якій пощастило/не пощастило народитися. 10 лютого 2022 року я почав читати «Ловець повітряних зміїв», ну і… Світ не злетів з підшипників, як і книжка не стала найбільшою проблемою сьогодення. Існують куди більші, глобальніші тривоги. Але ж вона стала катапультою, завдяки якій я «полетів» туди. Що там в ній такого для українця? Для українця майже нічого, якщо тільки він не прожив в Афганістані чотири роки без 13 днів. А таких трохи є в Україні, правда не всі хворі на всю голову. Навпаки, знаю хлопців, які прокляли ту країну і за менший період часу, хто за два роки, хто за один місяць. Мій анамнез явно відрізняється, хоча не унікальний.
Я без книжки оперую образами, провокуючи рецидиви незрозумілої ностальгії, а з книжкою й поготів. Знайоме слівце – Майванд. І я знову на Майванді – головній артерії Кабулу. Гератський килим? О, я бачив Герат з повітря. Тільки із словом «килим» пов’язані руїни до горизонту, як наслідок килимових бомбардувань. Ні, жити там не хотів би (а може трошки пожив би?). От якби відвідувати час від часу! Раз на рік – так обов’язково. Диви, задушив би хворобу. Чого вона не відпускає? Відчуття несплаченого боргу – відсутнє. Кому адресувати свою спокуту? І я там – ніхто, і вони мені… Тільки назвати чужих людей в чужій країні чужими – зась. Я для них справді чужинець, скажу більше – колишній ворог, вірю що не теперішній.
Для афганців світ почав сипатися у 1973 році. «Покоління афганських дітей, чиї вуха звикли до вибухів бомб і автоматних черг, на той час іще не народилося» - цитата з роману. Сьогодні перші, народжені під «музику» війни, готуються до п’ятидесятилітнього ювілею. Така «музика» знайома їм, як мамина колискова.
Попри те, що Халед Госсейні у досить юному віці залишив Афганістан, його правда в романі істинна і приголомшлива настільки ж, та навіть більше за моє поступове прозріння. Я припинив називати свою місію інтернаціоналізмом, замінивши іншим словом – інтервенціоналізм. Головний герой роману – Амір-хан у 1973 році, році падіння афганської монархії вперше всіма фібрами відчув наскільки важко пуштуну називати другом хазарейця, суніту товаришувати з шиїтом, представнику вищого класу бути на рівних із, фактично, слугою. Те, на чому не загострюють увагу в дитинстві, стало причиною зради, в якій жертвою опинилася найвідданіша людина. Якби хоч не ця обставина! Незагойні сліди такої підступності позначують все подальше життя. Волею автора Амір є не тільки джерелом зради, але й жертвою іншої, не менш гіркої. І ще він – свідок більших чи менших зрад, якщо взагалі існує шкала зрадоміру.
Але, мабуть, важко знайти серед персонажів першого плану рафінованих негідників або бездоганно шляхетних людей. Їхні характери і долі надто складні і з цього боку роман дійсно є геніальним витвором. Європейцю, американцю вдивовижу читати подібну суміш зі східного кодексу честі і подвійних стандартів їхнього ж способу життя. У нас свої кодекси, свої подвійні стандарти. Госсейні, розуміючи обидві сторони цивілізації, не адаптує роман для нас – носіїв демократичної і прогресивної, на наш копил, частини. Ми маємо осягнути Схід яким він є, з безміром тонкощів. Не має потреби захоплюватися ним. Достатньо зрозуміти, що вони мають свою правду і не поміняють її на будь-яку кращу. Чи можливо примирити між собою щось настільки протилежне? Важко. Терпимість не є чеснотою всіх без винятку. Та завдяки, по-перше, чотирьом рокам вимушеного співіснування, а також художнім творам, зокрема роману «Ловець повітряних зміїв», я хоч трохи дізнався про основоположні принципи афганських народів, порушувати які не слід.
Пізнавайте світ, не схожий на наш!
В середині лютого згадують завершення періоду 1979-1989, як років окупації Афганістану країною, в якій пощастило/не пощастило народитися. 10 лютого 2022 року я почав читати «Ловець повітряних зміїв», ну і… Світ не злетів з підшипників, як і книжка не стала найбільшою проблемою сьогодення. Існують куди більші, глобальніші тривоги. Але ж вона стала катапультою, завдяки якій я «полетів» туди. Що там в ній такого для українця? Для українця майже нічого, якщо тільки він не прожив в Афганістані чотири роки без 13 днів. А таких трохи є в Україні, правда не всі хворі на всю голову. Навпаки, знаю хлопців, які прокляли ту країну і за менший період часу, хто за два роки, хто за один місяць. Мій анамнез явно відрізняється, хоча не унікальний.
Я без книжки оперую образами, провокуючи рецидиви незрозумілої ностальгії, а з книжкою й поготів. Знайоме слівце – Майванд. І я знову на Майванді – головній артерії Кабулу. Гератський килим? О, я бачив Герат з повітря. Тільки із словом «килим» пов’язані руїни до горизонту, як наслідок килимових бомбардувань. Ні, жити там не хотів би (а може трошки пожив би?). От якби відвідувати час від часу! Раз на рік – так обов’язково. Диви, задушив би хворобу. Чого вона не відпускає? Відчуття несплаченого боргу – відсутнє. Кому адресувати свою спокуту? І я там – ніхто, і вони мені… Тільки назвати чужих людей в чужій країні чужими – зась. Я для них справді чужинець, скажу більше – колишній ворог, вірю що не теперішній.
Для афганців світ почав сипатися у 1973 році. «Покоління афганських дітей, чиї вуха звикли до вибухів бомб і автоматних черг, на той час іще не народилося» - цитата з роману. Сьогодні перші, народжені під «музику» війни, готуються до п’ятидесятилітнього ювілею. Така «музика» знайома їм, як мамина колискова.
Попри те, що Халед Госсейні у досить юному віці залишив Афганістан, його правда в романі істинна і приголомшлива настільки ж, та навіть більше за моє поступове прозріння. Я припинив називати свою місію інтернаціоналізмом, замінивши іншим словом – інтервенціоналізм. Головний герой роману – Амір-хан у 1973 році, році падіння афганської монархії вперше всіма фібрами відчув наскільки важко пуштуну називати другом хазарейця, суніту товаришувати з шиїтом, представнику вищого класу бути на рівних із, фактично, слугою. Те, на чому не загострюють увагу в дитинстві, стало причиною зради, в якій жертвою опинилася найвідданіша людина. Якби хоч не ця обставина! Незагойні сліди такої підступності позначують все подальше життя. Волею автора Амір є не тільки джерелом зради, але й жертвою іншої, не менш гіркої. І ще він – свідок більших чи менших зрад, якщо взагалі існує шкала зрадоміру.
Але, мабуть, важко знайти серед персонажів першого плану рафінованих негідників або бездоганно шляхетних людей. Їхні характери і долі надто складні і з цього боку роман дійсно є геніальним витвором. Європейцю, американцю вдивовижу читати подібну суміш зі східного кодексу честі і подвійних стандартів їхнього ж способу життя. У нас свої кодекси, свої подвійні стандарти. Госсейні, розуміючи обидві сторони цивілізації, не адаптує роман для нас – носіїв демократичної і прогресивної, на наш копил, частини. Ми маємо осягнути Схід яким він є, з безміром тонкощів. Не має потреби захоплюватися ним. Достатньо зрозуміти, що вони мають свою правду і не поміняють її на будь-яку кращу. Чи можливо примирити між собою щось настільки протилежне? Важко. Терпимість не є чеснотою всіх без винятку. Та завдяки, по-перше, чотирьом рокам вимушеного співіснування, а також художнім творам, зокрема роману «Ловець повітряних зміїв», я хоч трохи дізнався про основоположні принципи афганських народів, порушувати які не слід.
Пізнавайте світ, не схожий на наш!
Новий відгук
Копаючи вглиб літературного пласта, я відкриваю для себе літературу інших країн світу, особливо цікавлячись екзотичними. Як на вашу думку, Палестина є однією з екзотичних країн? Зважаючи на історію її виникнення, мабуть так, бо Палестина походить від давньоєврейського «пелішті», тобто «филистимляни», назви племені, загубленого в часі. А ті араби, яких сьогодні ми звемо палестинцями і на відсоток не мають нічого спільного з филистимлянами часів царя Давида. Отака-то плутана історія народу, званого чужим іменем. Мені навіть пригадуються інші організми кількістю в 130-140 мільйонів, які називають себе краденим у наших предків іменем, але то вже не про книжку. Існування сучасних палестинців – невиконаний урок, даний Богом древньому Ізраїлю:
«І покладу границю твою від моря Червоного й аж до моря Филистимського, і від пустині аж до річки, бо дам в вашу руку мешканців цього краю, - і ти виженеш їх перед собою. Не складай умови з ними та їхніми богами. Не будуть сидіти вони в твоїм краї, щоб не ввести тебе в гріх супроти Мене, коли будеш служити їхнім богам, бо це буде пастка тобі!», Вихід 23:31-33.
Сказано Богом недвозначно – зроблено народом Ізраїлевим як на душу лягло. А тому – слова наступні:
«Бо якщо справді будете ви відвертатися й приліпитеся до решти цих народів, цих позосталих із вами, і будете свататися з ними, і будете змішуватися з ними, а вони з вами, то дійсно будете ви знати, що Господь, Бог ваш, більш не гнатиме ці народи перед вами, і вони стануть для вас сіткою й пасткою, та батогом на ваші боки, та терням на ваші очі, аж поки ви не вигинете з-над цієї доброї землі, яку дав вам Господь, Бог ваш», І.Навина (Єгошуа) 23:12, 13.
Я точно знаю, що Бога слід слухати уважно і не вважати розумнішим свій план, бо ми бачимо те, що бачимо і палестинці нікуди не подінуться, а дошкулятимуть надалі Ізраїлю, висмоктуючи бюджетні кошти на стримування цієї слабо керованої маси доволі затятих, хоч і не надто економічно розвинених сусідів. Не просто так Ізраїль є дуже дорогою країною для проживання. В книжці Усами аль-Ейса, як і належить, вони (ізраїльтяни) проходять як загарбники. І, будемо певні, – це формулювання палестинці ніколи, чуєте, – ніколи не поміняють на більш лояльне. Долі сторін визначені. Нехай пом’януть нащадки великих патріархів своїх предків незлим тихим словом через невиконану «домашку». Та, власне, нема чого нарікати, бо й нині держава Ізраїль є світською, не заглибленою в стосунки із Богом, а палестинці під боком Ізраїля є тими, ким вони є – схильними до тероризму, безкомпромісної боротьби, без всяких претензій на цивілізований розвиток у майбутньому. Отой контраст, помітний для кожного іноземця при відвіданні Святої Землі – не результат гноблення гноблених гнобителями, радше – стиль життя. Сама книжка, при її прочитанні, наштовхує на висновок.
Автор роману – уроджений в таборі біженців між Єрусалимом і Хевроном, поблизу Вифлеєма, як ніхто дослідив внутрішнє життя колонії на ім’я Дегейша з її знаменитою божевільнею. Він присвятив талант Палестині і палестинцям, а в даному творі дав концентрований звіт про пацієнтів психлікарні з усіма варіаціями характерів, від тихих до буйних, які зустрічалися на його життєвому шляху. Адже навіть рідні тітки Аль-Ейса належали до когорти людей несповна розуму. Не знаю, наскільки письменницький авторитет аль-Ейса серед земляків високий, а у мене склалося враження, що божевілля серед них, як нежить у міжсезоння в Україні. Чи помиляюся я? Хотів би так думати, але слова автора такі, які обійти увагою немає можливості, бо в них ось все про неможливість: «неможливо вижити без малої чи більшої частки божевілля». Сказати, що роман «ах!»? Не сказав би. Відсутні постійні сюжетні лінії. Це набір окремих нарисів про різних людей, з деякими перетинами доль, бо так і буває в невеличкому таборі, в якому всі про всіх знають. Скажімо, за п’ятибальною системою поставив би автору трійку з плюсом. При цьому, висловлюю єврейській державі щире розуміння, адже найбільша у світі божевільня знаходиться поруч з нашою країною і простягається на тисячі кілометрів до Тихого океану. Коли ж то вона перетвориться на колонію суворого режиму? Нехай приклад, поданий Україною, не тільки прискорить такий процес, але й стане прикладом для наслідування.
«І покладу границю твою від моря Червоного й аж до моря Филистимського, і від пустині аж до річки, бо дам в вашу руку мешканців цього краю, - і ти виженеш їх перед собою. Не складай умови з ними та їхніми богами. Не будуть сидіти вони в твоїм краї, щоб не ввести тебе в гріх супроти Мене, коли будеш служити їхнім богам, бо це буде пастка тобі!», Вихід 23:31-33.
Сказано Богом недвозначно – зроблено народом Ізраїлевим як на душу лягло. А тому – слова наступні:
«Бо якщо справді будете ви відвертатися й приліпитеся до решти цих народів, цих позосталих із вами, і будете свататися з ними, і будете змішуватися з ними, а вони з вами, то дійсно будете ви знати, що Господь, Бог ваш, більш не гнатиме ці народи перед вами, і вони стануть для вас сіткою й пасткою, та батогом на ваші боки, та терням на ваші очі, аж поки ви не вигинете з-над цієї доброї землі, яку дав вам Господь, Бог ваш», І.Навина (Єгошуа) 23:12, 13.
Я точно знаю, що Бога слід слухати уважно і не вважати розумнішим свій план, бо ми бачимо те, що бачимо і палестинці нікуди не подінуться, а дошкулятимуть надалі Ізраїлю, висмоктуючи бюджетні кошти на стримування цієї слабо керованої маси доволі затятих, хоч і не надто економічно розвинених сусідів. Не просто так Ізраїль є дуже дорогою країною для проживання. В книжці Усами аль-Ейса, як і належить, вони (ізраїльтяни) проходять як загарбники. І, будемо певні, – це формулювання палестинці ніколи, чуєте, – ніколи не поміняють на більш лояльне. Долі сторін визначені. Нехай пом’януть нащадки великих патріархів своїх предків незлим тихим словом через невиконану «домашку». Та, власне, нема чого нарікати, бо й нині держава Ізраїль є світською, не заглибленою в стосунки із Богом, а палестинці під боком Ізраїля є тими, ким вони є – схильними до тероризму, безкомпромісної боротьби, без всяких претензій на цивілізований розвиток у майбутньому. Отой контраст, помітний для кожного іноземця при відвіданні Святої Землі – не результат гноблення гноблених гнобителями, радше – стиль життя. Сама книжка, при її прочитанні, наштовхує на висновок.
Автор роману – уроджений в таборі біженців між Єрусалимом і Хевроном, поблизу Вифлеєма, як ніхто дослідив внутрішнє життя колонії на ім’я Дегейша з її знаменитою божевільнею. Він присвятив талант Палестині і палестинцям, а в даному творі дав концентрований звіт про пацієнтів психлікарні з усіма варіаціями характерів, від тихих до буйних, які зустрічалися на його життєвому шляху. Адже навіть рідні тітки Аль-Ейса належали до когорти людей несповна розуму. Не знаю, наскільки письменницький авторитет аль-Ейса серед земляків високий, а у мене склалося враження, що божевілля серед них, як нежить у міжсезоння в Україні. Чи помиляюся я? Хотів би так думати, але слова автора такі, які обійти увагою немає можливості, бо в них ось все про неможливість: «неможливо вижити без малої чи більшої частки божевілля». Сказати, що роман «ах!»? Не сказав би. Відсутні постійні сюжетні лінії. Це набір окремих нарисів про різних людей, з деякими перетинами доль, бо так і буває в невеличкому таборі, в якому всі про всіх знають. Скажімо, за п’ятибальною системою поставив би автору трійку з плюсом. При цьому, висловлюю єврейській державі щире розуміння, адже найбільша у світі божевільня знаходиться поруч з нашою країною і простягається на тисячі кілометрів до Тихого океану. Коли ж то вона перетвориться на колонію суворого режиму? Нехай приклад, поданий Україною, не тільки прискорить такий процес, але й стане прикладом для наслідування.
Новий відгук
Елітна література для відпочинку і «масажу» мізкових клітин, або літературний джаз – така от характеристика для книжки Кортасара, письменника, на жаль, вже минулого історичного періоду. А, з іншого боку, його новели видалися такими ж сучасними, як наче герої цих творів жили, а події відбувалися не років так 70 (плюс-мінус) тому, а десь ось тут: вчора сталося, ввечері записано блогером, а вранці прочитано. Не роман, не оповідання, а компактна форма передачі – такі художні нариси, де немає зайвих слів. Всі вони вибудовують високохудожню архітектуру від майстра слова. Він експериментує із словом і пише (писав, що поробиш?), як жив. Знову я вживаю порівняння літературного твору із джазом, наче з підказки автора в останній новелі («Таємна зброя», як і назва збірки), написаній від імені джазового критика, але ні, відчуття джазових ритмів переслідувало до її прочитання. І я люблю джаз. Люблю письменників, ні – їхні твори, де має місце прояв такого стилю. Все! Радити художню прозу такого рівня зарікаюся, як радити джазову музику. Реакція на останню буває доволі кислою, якщо не: «Ги-ги, так і я можу». А от і ні. Так мало хто може. На цьому крапка.
Новий відгук
На початку – про Тимофія Гавриліва. Письменник, поет, перекладач (німецька), доктор наук. Тоді вже, поглянувши на рік народження, думаю собі: такий молодий і так багато встиг! Як це, га? А я й досі вчуся, ніяк не закінчу школу життя. Коли мені-то зростати? Коли захищатися? Коли творити? Бути читачем цікаво. Особливо, якщо трапляється отака якісна література, як з-під пера доктора Гавриліва. Для мене не стільки доктора, скільки письменника високого рівня майстерності. В цьому році я вже докотився до того, що парафінив творчість іншого доктора наук, іноземного. В цій же книзі – умц!? Чи як передати на папері звук вітального поцілунку, коли цьомають складені пальці і відпускають повітрям? Бачите, наскільки мені не вистачає таланту просто передати емоції? У Тимофія Івановича з подібним проблем немає. По книжці «Гарні дівчата» легко скласти враження, бо тут підібрані його коротенькі форми, оповідання із життєвих спостережень. Завжди захоплююся уважними авторами, які розвивають психологічний сюжет навіть з такої невеличкої квартирної драми, коли у вікно влітає муха і її довгий час не вдається позбутися. От якраз раджу оповідання «Муха». Все це реклама, за яку я не отримую ні копійки. Ну не можу я на хороше сказати, що воно погане. А ви що подумали про книжку «Хороші дівчата»? Про назву, маю на увазі? Подумали, що вона про дівчат? Про кохання? А заодно із тим і про це? Та ні, в книжці і мусі знайшлося місце. Муха теж може бути дівчинкою. Чи ні? Назва назвою, а в книжці оповідання різнопланові. Під кінець хочеться ще, а от…
Спокусіться літературою нашого українського автора з Івано-Франківська. Буде нагода, то довго не роздумуйте: а хто такий отой Гаврилів? Якщо я не помиляюся, в нього є творча жилка. Успіх збірочки оповідань, напевно ж не випадковий. В ній відчувається потужність невичерпного творчого джерела. Список вже виданих праць – йооооой! На кілька місяців читання вистачить.
Спокусіться літературою нашого українського автора з Івано-Франківська. Буде нагода, то довго не роздумуйте: а хто такий отой Гаврилів? Якщо я не помиляюся, в нього є творча жилка. Успіх збірочки оповідань, напевно ж не випадковий. В ній відчувається потужність невичерпного творчого джерела. Список вже виданих праць – йооооой! На кілька місяців читання вистачить.
Новий відгук
Гм! Досі чухаю маківку, шукаючи слова для відгуку на дебютний роман молодого автора Ігоря Астапенка. Я буквально стримую себе і ловлю себе в бажанні відтягнути наостанок оцінку книжки, хоча сам ненавиджу оті дешеві шоу-викрутаси перед оголошенням суддівського вердикту: роман Ігоря Астапенка отри-и-и-и-мує-є-є-є, отримує роман Ігоря-я-я-я Аста-а-а-а-апенка-а-а-а… Тьху на мене! Але спочатку про мій читацький смак. Читаю багато різного. Прозоро сказав? Якщо відкорегувати шкалу правдивості, часу читати стільки, скільки хочу мені бракує. На першому місці – робота, на другому – сон, на решту забаганок і потреб – нуль, кома, стільки-то годин. Знаходячись в лещатах часу, я економлю енергію на написанні відгуків, пропускаючи все, чого не зрозумів. І тут до рук потрапляє «Чаполоч».
Видавництво Анетти Антоненко подарувало мені понад сто книжок (ціна в 1 гривню за книжку дорівнює подарунку). В дорозі я майже не відволікаюся ні на що інше, поступово перетравлюючи матеріал. Останню книжку Л. Дереша, з якою не тільки трусився в транспорті, але часом і засинав із нею, довелося хвалити, підмішуючи краплину дьогтю в діжку з медом через невиправдане вживання автором ненормативної лексики. Проїхали. Наступний твір – і знову матернуватий, за те і визнаний, як недостойний уваги публіки. І, нарешті, «Чаполоч». Пауза, яку ви не відчуєте. Я зробив її, набираючи повітря і добираючи потрібні вислови. Наприклад, таке слово, як «сюрреалізм». Воно доречне по відношенню до письменницького підходу Ігоря Астапенка. Але ж мене вже прориває сказати головне, чого не в кожному сюрреалістичному мистецтві знайдеш. І я не хотів би помилитися. Здається, цей Астапенко не просто талановитий письменник (можливо ви знаєте його як поета). Він супер-талановитий, тому що подібної побудови діалогів, всього тексту, проведення сюжетної лінії, такої добірної поезії і мистецьких алюзій треба пошукати. Все це є, правда автори такого рівня вже давно здобули собі вічну славу, а серед живих… Пальців однієї руки мені достатньо для свого списку. Можливо, Астапенко – перший палець моєї другої руки, бо він досить молодий. Так писати у тридцять? Ні, навіть у 27. Роман видано три роки тому.
Хоча, в цій книжці не без обсценної лексики (та що ж таке, пані Анетто?) Правда, того небагато. Більше, все ж, натуралістичних сцен між чоловіком та жінками. Чоловік тут, у книжці – ще той негідник. Злочинець, вбивця, сказав би і так – покидьок. Він же: філософ, інтелектуал, нестандартно мисляча особа із завдатками талановитості. Роман написано від його імені, наче як щоденник з доречними відступами, які додають паралельні сюжетні лінії, притаманні жанру роману. От чого бракує багатьом сучасним авторам, так це дотримання канонів. Хтось настрочив повість, ледве наскубавши на сотню сторінок і вже – Роман. Це навмисно пишу «Роман» з великої літери, як авторську самоідентифікацію. Роман Астапенка насправді є романом. На етапі розігріву, тобто, на першому десятку сторінок була думка: чи потрібно це читати? Записки божевільного, героя роману, в сенсі. Але автор взяв мене мертвою хваткою. Сам він, вочевидь, людина з глибокими знаннями в галузі літератури. Я відчув себе десь на рівні нижче ватерлінії. Плюс психологія – імовірно ще одна дисципліна, яку на відмінно знає автор. Письменницький талант плюс талант психолога – ідеальні поєднання для створення хороших книжок. Поступово, від розділу до розділу, автор знімає шар за шаром, розкриваючи механізм самознищення ідеального егоїста, вбивці – Євгена Горка. Письменник маніпулює свідомістю, викликаючи час від часу розуміння мотивів злочинця. Так, він вбив свою матір, але яку матір? І з нею ще стороннього чоловіка. Ну і хто ж той чоловік? Жертви якраз нічим не викликають приязні до них. Проте, вбивство залишається вбивством. Та й про сам злочин Євгена ми дізнаємося тільки у другій половині книжки. У першій він – дивак серед диваків. Більш того, він цей, як його, отой що зі сталевими… Тобто, мужик з характером.
Не буду далі розповідати, читайте самі і ловіть задоволення. Якщо чесно, є в книжці дещо, варте ретельного просівання. Тут грає роль моя позиція відносно деяких явищ в літературі, не буду і про це. Я маю передчуття майбутнього автора Ігоря Астапенка. Можу помилитися, але хочеться, щоб його ім’я увійшло до переліку кращих в нашій вітчизняній і світовій літературі. Принаймні, його вірші вже перекладені кількома мовами. Чом би й ні?
Видавництво Анетти Антоненко подарувало мені понад сто книжок (ціна в 1 гривню за книжку дорівнює подарунку). В дорозі я майже не відволікаюся ні на що інше, поступово перетравлюючи матеріал. Останню книжку Л. Дереша, з якою не тільки трусився в транспорті, але часом і засинав із нею, довелося хвалити, підмішуючи краплину дьогтю в діжку з медом через невиправдане вживання автором ненормативної лексики. Проїхали. Наступний твір – і знову матернуватий, за те і визнаний, як недостойний уваги публіки. І, нарешті, «Чаполоч». Пауза, яку ви не відчуєте. Я зробив її, набираючи повітря і добираючи потрібні вислови. Наприклад, таке слово, як «сюрреалізм». Воно доречне по відношенню до письменницького підходу Ігоря Астапенка. Але ж мене вже прориває сказати головне, чого не в кожному сюрреалістичному мистецтві знайдеш. І я не хотів би помилитися. Здається, цей Астапенко не просто талановитий письменник (можливо ви знаєте його як поета). Він супер-талановитий, тому що подібної побудови діалогів, всього тексту, проведення сюжетної лінії, такої добірної поезії і мистецьких алюзій треба пошукати. Все це є, правда автори такого рівня вже давно здобули собі вічну славу, а серед живих… Пальців однієї руки мені достатньо для свого списку. Можливо, Астапенко – перший палець моєї другої руки, бо він досить молодий. Так писати у тридцять? Ні, навіть у 27. Роман видано три роки тому.
Хоча, в цій книжці не без обсценної лексики (та що ж таке, пані Анетто?) Правда, того небагато. Більше, все ж, натуралістичних сцен між чоловіком та жінками. Чоловік тут, у книжці – ще той негідник. Злочинець, вбивця, сказав би і так – покидьок. Він же: філософ, інтелектуал, нестандартно мисляча особа із завдатками талановитості. Роман написано від його імені, наче як щоденник з доречними відступами, які додають паралельні сюжетні лінії, притаманні жанру роману. От чого бракує багатьом сучасним авторам, так це дотримання канонів. Хтось настрочив повість, ледве наскубавши на сотню сторінок і вже – Роман. Це навмисно пишу «Роман» з великої літери, як авторську самоідентифікацію. Роман Астапенка насправді є романом. На етапі розігріву, тобто, на першому десятку сторінок була думка: чи потрібно це читати? Записки божевільного, героя роману, в сенсі. Але автор взяв мене мертвою хваткою. Сам він, вочевидь, людина з глибокими знаннями в галузі літератури. Я відчув себе десь на рівні нижче ватерлінії. Плюс психологія – імовірно ще одна дисципліна, яку на відмінно знає автор. Письменницький талант плюс талант психолога – ідеальні поєднання для створення хороших книжок. Поступово, від розділу до розділу, автор знімає шар за шаром, розкриваючи механізм самознищення ідеального егоїста, вбивці – Євгена Горка. Письменник маніпулює свідомістю, викликаючи час від часу розуміння мотивів злочинця. Так, він вбив свою матір, але яку матір? І з нею ще стороннього чоловіка. Ну і хто ж той чоловік? Жертви якраз нічим не викликають приязні до них. Проте, вбивство залишається вбивством. Та й про сам злочин Євгена ми дізнаємося тільки у другій половині книжки. У першій він – дивак серед диваків. Більш того, він цей, як його, отой що зі сталевими… Тобто, мужик з характером.
Не буду далі розповідати, читайте самі і ловіть задоволення. Якщо чесно, є в книжці дещо, варте ретельного просівання. Тут грає роль моя позиція відносно деяких явищ в літературі, не буду і про це. Я маю передчуття майбутнього автора Ігоря Астапенка. Можу помилитися, але хочеться, щоб його ім’я увійшло до переліку кращих в нашій вітчизняній і світовій літературі. Принаймні, його вірші вже перекладені кількома мовами. Чом би й ні?
Новий відгук
Якщо людині дано письменницький талант, її літературний шлях не змінить диплом випускниці мехмату, а, рано чи пізно, той перший диплом наздожене освіта філолога французької. І настане життєва гармонія. Щоправда, я додав своєї фантазії. Мої оціночні судження можуть бути помилковими. По рядках біографії неможливо вгадати момент істини, коли в житті письменниці дійсно встановлюється баланс. Для читача важливий результат. «Камінна оргія» - вже другий роман письменниці, після якого хочеться бути вдячним читачем. Наша вдячність у тому, щоб радити іншим познайомитися з творчістю письменниці. Тут я і роблю це.
Детально продуманий авторкою сюжет спочатку викликав в мені суперечливі почуття. Я не вважаю себе останнім, хто щось тямить у питаннях християнського богослів’я і віри, тому деякі подробиці в описанні способу життя начебто християнської громади часів римської імперії викликали хвилю незгоди. Мовляв, що за фантазії? І в за якими ознаками та спільнота хоч віддалено, хоч натяком нагадувала би форму, на яку можна було би натягнути оболонку християнства? Ну то таке, ревність по своїй улюбленій тематиці. Але ж… майстерність письменниці, яку я дуже позитивно оцінив раніше, – її-то куди подінеш? Сюжет захопив відразу і дав шанс, дочитавши роман до кінця, хоча би написати розгромний читацький коментар. Він (сюжет) тісно переплітається із життям сучасного подружжя і його складними взаєминами з поправкою на століття. А потім з’ясувалося, що Євгенія Кононенко знає трохи більше за мене і використала як тло для сучасних сцен алюзії на древню псевдохристиянську громаду карпократів. Приставка «псевдо» – додаток від мене, адже самі карпократи себе такими не вважали, а їхнє існування – історичний факт. Куди поділася моя розгромна тональність? Виявляється, іноді потрібно просто читати і отримувати задоволення від чудового стилю письменниці. І отримувати нові знання.
Про що роман? Про кохання – якщо сказати загально. І про страждання жінки, яка досягла мети – бути поруч з людиною, яку вона кохає, але для щасливого хеппі-енду потрібні взаємні почуття. А так буває не завжди в силу тих чи інших обставин. Авторка перевтілює своїх героїв, користуючись письменницькою машиною часу. В літературі це можливо. Хоча Ромаї і Мелана з минулого – не ті самі люди, яких в нашому часовому вимірі звати Романом і Марією, обох героїнь спіткала одна подібна проблема – вони прагнуть не лише бути поруч із тими, без кого життя втрачає сенс, але й бути коханими. Несподіваний погляд Євгенії Кононенко, плюс незаперечний талант викликають захоплюючий ефект «літературного тирамісу». Я тільки-но вигадав цей термін, люблячи солодкий десерт. А спробуйте самі. Цікаво, які асоціації виникнуть у вас?
Детально продуманий авторкою сюжет спочатку викликав в мені суперечливі почуття. Я не вважаю себе останнім, хто щось тямить у питаннях християнського богослів’я і віри, тому деякі подробиці в описанні способу життя начебто християнської громади часів римської імперії викликали хвилю незгоди. Мовляв, що за фантазії? І в за якими ознаками та спільнота хоч віддалено, хоч натяком нагадувала би форму, на яку можна було би натягнути оболонку християнства? Ну то таке, ревність по своїй улюбленій тематиці. Але ж… майстерність письменниці, яку я дуже позитивно оцінив раніше, – її-то куди подінеш? Сюжет захопив відразу і дав шанс, дочитавши роман до кінця, хоча би написати розгромний читацький коментар. Він (сюжет) тісно переплітається із життям сучасного подружжя і його складними взаєминами з поправкою на століття. А потім з’ясувалося, що Євгенія Кононенко знає трохи більше за мене і використала як тло для сучасних сцен алюзії на древню псевдохристиянську громаду карпократів. Приставка «псевдо» – додаток від мене, адже самі карпократи себе такими не вважали, а їхнє існування – історичний факт. Куди поділася моя розгромна тональність? Виявляється, іноді потрібно просто читати і отримувати задоволення від чудового стилю письменниці. І отримувати нові знання.
Про що роман? Про кохання – якщо сказати загально. І про страждання жінки, яка досягла мети – бути поруч з людиною, яку вона кохає, але для щасливого хеппі-енду потрібні взаємні почуття. А так буває не завжди в силу тих чи інших обставин. Авторка перевтілює своїх героїв, користуючись письменницькою машиною часу. В літературі це можливо. Хоча Ромаї і Мелана з минулого – не ті самі люди, яких в нашому часовому вимірі звати Романом і Марією, обох героїнь спіткала одна подібна проблема – вони прагнуть не лише бути поруч із тими, без кого життя втрачає сенс, але й бути коханими. Несподіваний погляд Євгенії Кононенко, плюс незаперечний талант викликають захоплюючий ефект «літературного тирамісу». Я тільки-но вигадав цей термін, люблячи солодкий десерт. А спробуйте самі. Цікаво, які асоціації виникнуть у вас?
Новий відгук
Книжка під такою назвою претендує бути прочитаною серед перших у нескінченій черзі. А ні, вона вилежала близько року. Вона – пастка для мене, читача зі стажем, лише трохи меншим за мій вік. І це перша прочитана книжка Маркеса. Саме час почути вигуки: «Як! Ти не читав Маркеса?» Ні. Як і десятки інших Нобелівських лауреатів. Всі вони – не українські автори. Нашим – пріоритет, а іноземців прошу пред’явити паспорти і біографії. Цей так взагалі міг не потрапити до мого списку, як приятель комуністичних режимів, зокрема – Фіделя Кастро. Що ж, гучне світове ім’я спрацювало на письменника, а книжка затягнула у вир захоплення. Сам автор протягом всього свого життя перебував у полоні журналістики, зачудований нею настільки, що й тексти його романів, як репортажі з місця подій, відображали реальних людей і повороти їхніх доль. Бажаю перевірити це припущення. А «Скандал сторіччя» є добіркою п’ятдесяти його газетних і журнальних текстів, написаних з 1950 року по 1984-й. Лише тепер я доторкнувся до журналістики такого рівня. Ким би не вважав себе Ґабріель Ґ. Маркес, він і на газетних шпальтах лишався великим письменником.
«То був вівторок у Калі. Добродій, для якого вікенд став бурхливим періодом поза часом (безслідні три дні), порядно і невтомно перекидав чарку до глупої ночі понеділка. У вівторок зранку, коли розплющив очі і відчув, що кімната заповнена вщерть страшенним головним болем, добродій подумав, що побував тільки на забаві напередодні увечері і прокинувся недільного ранку.»
Що це, на вашу думку? Не початок роману, повісті чи оповідання, а прохідна новина для однієї з еквадорських газет, викладена в незвичайному для журналістики стилі. Маркес вводить читача в образ людини, чий нестримний спосіб життя довів її, врешті решт до нерозумного вчинку: добродій вийшов через відчинене вікно. Падіння завершилося лікарнею для постраждалого, а читач, я впевнений, не читав газетний текст по діагоналі, як нерідко роблять зайняті люди, гортаючи пресу за столиком у кав’ярні. І, що не характерно для різних подібних ситуацій, коли десь хтось надлишком спиртного доводить себе до білосніжної гарячки, ось ця невесела історія іншого порядку. Справа в тому, що Маркесівський герой, прочумавшись, побачив на підлозі квартири живу рибку. Розпач і агонію самої рибки достоту візуалізовано письменником, що колись я, пригадуючи сюжет статті, можу забути її, як витвір пера Маркеса, а вважати, що бачив рибину на власні очі. І, повертаючись до протверезілого колумбійця, його реакція виявилася безутішною: допився! Вважаючи себе невиліковно хворим на гарячку, він не знайшов нічого іншого, як піти з життя. Але того дня смерчем чи тайфуном в містечко Калі нанесло стільки риби, що її побачили не лише жертви перепою, а й багато звичайних містян. Але наш добродій дізнався про це вже на лікарняному ліжку.
Тому, якщо десь побачите книжку Маркеса, сміливо читайте. В «Скандалі століття» червоної пропаганди не помічено.
«То був вівторок у Калі. Добродій, для якого вікенд став бурхливим періодом поза часом (безслідні три дні), порядно і невтомно перекидав чарку до глупої ночі понеділка. У вівторок зранку, коли розплющив очі і відчув, що кімната заповнена вщерть страшенним головним болем, добродій подумав, що побував тільки на забаві напередодні увечері і прокинувся недільного ранку.»
Що це, на вашу думку? Не початок роману, повісті чи оповідання, а прохідна новина для однієї з еквадорських газет, викладена в незвичайному для журналістики стилі. Маркес вводить читача в образ людини, чий нестримний спосіб життя довів її, врешті решт до нерозумного вчинку: добродій вийшов через відчинене вікно. Падіння завершилося лікарнею для постраждалого, а читач, я впевнений, не читав газетний текст по діагоналі, як нерідко роблять зайняті люди, гортаючи пресу за столиком у кав’ярні. І, що не характерно для різних подібних ситуацій, коли десь хтось надлишком спиртного доводить себе до білосніжної гарячки, ось ця невесела історія іншого порядку. Справа в тому, що Маркесівський герой, прочумавшись, побачив на підлозі квартири живу рибку. Розпач і агонію самої рибки достоту візуалізовано письменником, що колись я, пригадуючи сюжет статті, можу забути її, як витвір пера Маркеса, а вважати, що бачив рибину на власні очі. І, повертаючись до протверезілого колумбійця, його реакція виявилася безутішною: допився! Вважаючи себе невиліковно хворим на гарячку, він не знайшов нічого іншого, як піти з життя. Але того дня смерчем чи тайфуном в містечко Калі нанесло стільки риби, що її побачили не лише жертви перепою, а й багато звичайних містян. Але наш добродій дізнався про це вже на лікарняному ліжку.
Тому, якщо десь побачите книжку Маркеса, сміливо читайте. В «Скандалі століття» червоної пропаганди не помічено.
Новий відгук
Створений для реальної казки присередземноморський Ліван я уявляв не так. Зовсім іншим, ніж в його змальовано у творах сучасних ліванських письменників. А колись в приклад ставилася толерантність мультикультурного народу, що мав щастя народитися в такій мальовничій країні, близькість якої до екзотичної природи відображена на державному гербі і прапорі. Не так, все давно і далеко не так і ми це трохи знаємо. Не так, щоб сприймаючи близько до серця, але назва столиці – Бейрут пов’язана асоціативно з війною, насильством. І, якщо я не помиляюся, ліванці зруйнували свій колишній мир своїми ж руками. Принаймні, в цій книжці відомого письменника і діяча це видно неозброєним оком. Не скажу, що сприйняв книжку, давши їй найвищу оцінку. Присутність вкраплень містики (спілкування померлої матері з сином через прикраси і предмети побуту) мене трошки напружують, оскільки я сприймаю такі мотиви не стовідсотковою фантазією, а розумію, від кого і від чого походять подібні явища. Все ж Аббас Бейдун заклав іншу проблематику, тому для себе окремі моменти я просто лишаю за кадром, розуміючи, що різні світогляди розділяють нас по значно більшій кількості питань. Основне ж у романі – формування в молодому ліванському хлопцеві непритаманних йому від природи рис, через що він поступово перетворився з людини обережної, не войовничої, поміркованої на бойовика, готового підняти руку навіть на рідного батька. Наскільки рідного? По походженню – так. А по історії життя цього сина – Гассана, його батько – Масуд був ще тим негідником і вбивцею матері Гассана. Перебуваючи в бігах після вбивства протягом багатьох років, той лишив по собі кілька важливих нез’ясованих питань щодо «справедливості» вбивства дружини. І заплутаність стосунків в родинах як матері, так і Масуда з усіма східними тонкощами, коли все до кінця не говорять, а слідкувати за логікою півнатяків і здогадок важко навіть самим мешканцям того сходу, тощо можемо втямити ми? В книзі є різні прояви релігійного фанатизму, на різних рівнях, в паралельних течіях таких фанатиків, які виносять на вістрі своїх уявних списів певні ідеї, будуючи, по суті, клани, в чиїх руках заручниками стають прості мирні мешканці. Один клан виступає проти іншого, піднімаючи на прапор якісь ідеї, сформульовані самотужки чи з подачі якихось шейхів. Таким чином, не є винятковою ситуація, коли твої милі сусіди стають ворогами, несучи реальну загрозу твоєму життю. Отакі цікавезні повороти є в книжці автора, який і сам двічі побував за ґратами за свої ідеї в свої 23 і 37 років.
Такі враження від «Осені без провини», плюс тиха радість за себе, що я не народився ліванцем. Попри те, Ліван має хороший літературний спадок, вивчати який я готовий надалі, якщо випаде така нагода.
Такі враження від «Осені без провини», плюс тиха радість за себе, що я не народився ліванцем. Попри те, Ліван має хороший літературний спадок, вивчати який я готовий надалі, якщо випаде така нагода.
Новий відгук
Я з когорти диваків, які твердо переконані, що решту життя потрібно надолужувати, читаючи непрочитані твори українських авторів. Чого нас (моє покоління) не навчили в школі, тим ми обікрадені і все це потрібно повернути собі. Але реальність тим і відрізняється, що серед сотні книжок в сформованій мною черзі є купа іноземних авторів, а серед них – Борхес. Не читати Борхеса, коли він сам іде до рук? Ні! Ім’я, відоме мені віддавна, а долучень до його мистецтва – нуль. Сама тільки біографія несамовитого аргентинця – сюжет для трилогії на дві тисячі сторінок. Читати навчився в чотири, перший свій переклад здійснив в дев’ять років і його опублікували. Вихований в шляхетній родині, де рідною мовою була… іспанська і англійська, пізніше не лише опанував французьку, але й писав нею вірші. Вірші, Карл (чи Хорхе)! І вся його рідня, годуючи малого Хорхе Луїсика знала, що хлопчина стане письменником. Іконостас з вищих державних нагород різних країн – доказ того, що став і став одним з найкращих письменників ХХ століття. Його вистачало на все. Плідний письменник встигав творити і став засновником двох журналів.
Борхес із тих письменників, кого хочеться читати в оригіналі. Блискучий переклад Галини Грабовської? Перекладач завжди є трошки співавтором письменника, проте цікаво, наскільки ж красивою є мова самого автора? Ретельність, докладність, з якою майстер починає цикл есеїв у книжці «Повідомлення Броуді» створює відчуття необхідної достатності тієї інформації, яку настільки виважено хоче передати читачеві автор. Здавалося би, малозначущі деталі сюжету, які можна опустити, при скороченні тексту позбавили би його, як би висловитися, шарму, родзинки, стилю самого Борхеса. Він – витончений спостерігач простих життєвих історій, робить їх цікавими, знаходячи в кожній парадоксальність. І, дивне відчуття, але дочитавши до кінця книжку, я розгорнув іншу, – автора з поки що хорошим ім’ям, чий текст і стиль видаються пріснуватими, як маца після смачної паляниці. Що не так? Така ж ретельність, спроба наситити оповідання штрихами заради повноти картинки – намалювати образи, які жили би в уяві читача. А не живуть. Поки що на тлі аргентинця інший автор домігся створення двовимірної картинки. Мабуть, потрібно перезавантажитися, переспати з усіма враженнями і опуститися на землю з вершини, куди піднесла геніальність людини, яка прожила 86 років, 86 з яких (за моєю версією) була письменником.
Борхес із тих письменників, кого хочеться читати в оригіналі. Блискучий переклад Галини Грабовської? Перекладач завжди є трошки співавтором письменника, проте цікаво, наскільки ж красивою є мова самого автора? Ретельність, докладність, з якою майстер починає цикл есеїв у книжці «Повідомлення Броуді» створює відчуття необхідної достатності тієї інформації, яку настільки виважено хоче передати читачеві автор. Здавалося би, малозначущі деталі сюжету, які можна опустити, при скороченні тексту позбавили би його, як би висловитися, шарму, родзинки, стилю самого Борхеса. Він – витончений спостерігач простих життєвих історій, робить їх цікавими, знаходячи в кожній парадоксальність. І, дивне відчуття, але дочитавши до кінця книжку, я розгорнув іншу, – автора з поки що хорошим ім’ям, чий текст і стиль видаються пріснуватими, як маца після смачної паляниці. Що не так? Така ж ретельність, спроба наситити оповідання штрихами заради повноти картинки – намалювати образи, які жили би в уяві читача. А не живуть. Поки що на тлі аргентинця інший автор домігся створення двовимірної картинки. Мабуть, потрібно перезавантажитися, переспати з усіма враженнями і опуститися на землю з вершини, куди піднесла геніальність людини, яка прожила 86 років, 86 з яких (за моєю версією) була письменником.
Новий відгук
Маючи свою ціннісну шкалу, я ділюся враженнями від прочитаної книжки, правда, не оголошуючи оцінку: шкала-то моя особиста, а я хто? Кінь в пальто, в сенсі – звичайнісінький читачик. Як затявся на читанні в дитинстві, так і гризу їх – ті книжечки, як горіхи. Відгукуюся не на кожний твір, а коли припекло так, що хочеться висловитися. Посередню літературу, невдалі твори, слабкі, зарозумілі, невиправдано переобтяжені матами заради матів, банальні, беззмістовні, тощо – пропускаю. А таких авторів не скубу. Нащо? Може комусь подобається. Хотів пропустити й «Пасажира» Олега Драча. Потім подумав: ні висловлюся. А мо не тре? Та ні, хоч декілька слів.
Автор – людина, я впевнений, творча, достойна. Артист, навіть Заслужений артист України. Крім основного творчого шляху має публікації, серед яких і цей роман в стилі фікшн (не знаю, брати в лапки стиль, чи ні?) Мова твору доволі прийнятна, не одноманітна, не бідна. Відчувається досвід. Тексту десь під 200 сторінок. І от я починаю читати. Після Борхеса трохи спрощений авторський почерк, але терпимо. Мій бзік – відсутність такої вже прихильності до фікшенів, але що вдієш – цікавість до нових імен і інтрига на початку. Читати в дорозі можна: я – пасажир, герой роману – пасажир, а краще сказати про двох дивакуватих пасажирів у вагоні СВ. Я їду, вони їдуть. Починають спілкування і той, що їхав спершу, загилив таку філософську бесіду з тим, що приєднався, аж – мама рідна! Важко ідентифікувати його світогляд, тому спинюся на слові «контактер» з благородною місією, суть якої теж не просто сформулювати. До того ж, не хочу спойлерити. В тій високо інтелектуальній бесіді наш головний персонаж теж виявився не останнім ерудитом, ставлячи правильні, хоч і наївні (в очах співбесідника) питання. Той же дивак зі знаком «плюс» де напряму, а де півнатяками повчає про заблудлість людей, які на малому п’ятачку землі докотилися до межі, коли їх потрібно якось перезавантажити, бо цивілізації, як кажуть, мідний таз і триндець. Щодо останнього, то велика доля правди в цьому є. Правда, причини і спосіб вирішення – фантазія. Але ж тому й фікшн. Хто від нього вимагатиме прагматизму й реалізму? Складність в іншому. Читаю день – вони обмінюються міркуваннями. Другий день – краю розмові не видно. Вихідні – не читаю. На третій день, дійшовши десь до дев’яностих сторінок, починаю щось підозрювати і роблю спробу читати діагонально. Розмова триває. Складна, подібна до глибоко-мудрої філософії східних релігій, в яких нерідко не тямлять ні послідовники з України, ні навіть їхні наставники. Враження, наче сам автор роками веде духовний пошук своєї істини, формулює її і в книзі хоче викласти нам її основи. Тому, продивившись вниз по тексту кілька десятків сторінок, та ще й знайшовши там спробу вплести в сюжет навколо-християнську термінологію, яка буває у людей, які бачили християн по телевізору, я ризикнув припинити читання. Чи розчаруюся, дізнавшись про абсолютно геніальну кінцівку? Сподіваюся, ні. А хочете спробувати почитати?
Автор – людина, я впевнений, творча, достойна. Артист, навіть Заслужений артист України. Крім основного творчого шляху має публікації, серед яких і цей роман в стилі фікшн (не знаю, брати в лапки стиль, чи ні?) Мова твору доволі прийнятна, не одноманітна, не бідна. Відчувається досвід. Тексту десь під 200 сторінок. І от я починаю читати. Після Борхеса трохи спрощений авторський почерк, але терпимо. Мій бзік – відсутність такої вже прихильності до фікшенів, але що вдієш – цікавість до нових імен і інтрига на початку. Читати в дорозі можна: я – пасажир, герой роману – пасажир, а краще сказати про двох дивакуватих пасажирів у вагоні СВ. Я їду, вони їдуть. Починають спілкування і той, що їхав спершу, загилив таку філософську бесіду з тим, що приєднався, аж – мама рідна! Важко ідентифікувати його світогляд, тому спинюся на слові «контактер» з благородною місією, суть якої теж не просто сформулювати. До того ж, не хочу спойлерити. В тій високо інтелектуальній бесіді наш головний персонаж теж виявився не останнім ерудитом, ставлячи правильні, хоч і наївні (в очах співбесідника) питання. Той же дивак зі знаком «плюс» де напряму, а де півнатяками повчає про заблудлість людей, які на малому п’ятачку землі докотилися до межі, коли їх потрібно якось перезавантажити, бо цивілізації, як кажуть, мідний таз і триндець. Щодо останнього, то велика доля правди в цьому є. Правда, причини і спосіб вирішення – фантазія. Але ж тому й фікшн. Хто від нього вимагатиме прагматизму й реалізму? Складність в іншому. Читаю день – вони обмінюються міркуваннями. Другий день – краю розмові не видно. Вихідні – не читаю. На третій день, дійшовши десь до дев’яностих сторінок, починаю щось підозрювати і роблю спробу читати діагонально. Розмова триває. Складна, подібна до глибоко-мудрої філософії східних релігій, в яких нерідко не тямлять ні послідовники з України, ні навіть їхні наставники. Враження, наче сам автор роками веде духовний пошук своєї істини, формулює її і в книзі хоче викласти нам її основи. Тому, продивившись вниз по тексту кілька десятків сторінок, та ще й знайшовши там спробу вплести в сюжет навколо-християнську термінологію, яка буває у людей, які бачили християн по телевізору, я ризикнув припинити читання. Чи розчаруюся, дізнавшись про абсолютно геніальну кінцівку? Сподіваюся, ні. А хочете спробувати почитати?
Новий відгук
Від епохи Ататюрка Туреччину відділяє ціле століття і тепер, на тлі подій 2022-2023 років сама Туреччина повинна привертати частиною нашої уваги, як потенційний союзник. Потенційний чи реальний союзник? Ми обережно придивляємося, вбачаючи в діях непростого для розуміння президента Ердогана різновекторні інтереси. Воно-то так, але кожен турок, мабуть, образиться, якщо хтось вголос назве його країну азійською. Ментально вони давно європейці і в тому велика заслуга Мустафи Кемаля Ататюрка – першого президента країни, людини, яка здійснила неймовірні перетворення від османської імперії, султанату, а найважливіше – від халіфату до прогресуючої світської країни. Ми не завжди усвідомлюємо значення терміну – «халіфат». Якщо дуже стисло – це як жорно на шиї пловця в морі. Я би висловився ще виразніше: релігійна домінанта в управлінні будь-якої країни – серйозне гальмо в розвитку. Не ідеалізуючи батька нації, а титул – Ататюрк перекладається як батько турків, я десь глибоко в душі теж вдячний йому, прокручуючи варіант «якби». Якби не Ататюрк? Ми могли би мати через море другий Іран, жорстку, надміру агресивну і мілітарну диктатуру релігійних фанатиків. Все ж таки світська влада в країні, де поряд уживаються представники різних релігій, найменш травматична для долі самої країни і окремих груп віруючих, які опиняються в меншості. І як вдалося Ататюрку за короткий період здійснити еволюційні перетворення, які важко уявити навіть за умови поступового руху протягом десятиліть? В одній особі зійшлися всі фактори успіху: його народження в європейській частині імперії, військова освіта, амбітність і… пантюркістський гонор, що важливо для природнього лідера, який хоче не просто прийти до влади, а збудувати етнічну сильну країну. Йому вдалося віртуозно позбавити Туреччину султанської опіки. М’яко кажучи, султана пішли «на пенсію», а халіфат відправили на маргінес. І турки, в основному, сприйняли перерозподіл на користь прореспубліканських сил. Оце дивне співпадіння уподобань народу і, фактично, диктатора. Не такого диктатора, який гребе під себе, а того, який вривається в Європу і вибурює там місце під сонцем ще одній країні, переконуючи Європу, що Туреччина – не п’яте колесо, не якесь непорозуміння і не засланий від азійського світу казачок.
Добре, що Ататюрк – символ не нашої, а турецької нації і що його історії президентства вже приблизно сто років. Він зробив послугу і нам, зробивши цей жест наперед через століття. Мабуть, я би не хотів такого очільника в нашій країні. Та у нас би не було такої хвилі підтримки, яка дорівнювала культу особистості. І його культ досі тримається на належній висоті, поспитайте турків, ким для них є Кемаль Ататюрк? Хоча тоді, за його керівництва, не всі сприймали ураганні реформи. Задумав поміняти арабську абетку на латинку – завтра, а краще вчора це мали зробити в державі. Переодягнути турків в костюми і сукні європейського крою? Змусити слухати не традиційні мелодії, а, знову ж, європейські? І все це не питаючи думки виборців. Гм! Але друга армія НАТО – це про Туреччину. А що для нас НАТО? Отож! Тому я ще раз дякую батькові тюркчі! Він врятував таку велику країну від загрози ісламського фундаменталізму. Якщо ми опинимося в ЄС раніше за Туреччину, я, напевно, голосуватиму і за її входження до співдружності. Тільки завдяки Ататюрку!
Сама ж книжка Ганіоглу побудована не настільки вишукано, як проза Гюнтекіна або Памука. Це документальна праця і місцями вона навіть видалася нуднуватою, коли автор намагався розібрати складні політичні тонкощі перехідного періоду, коли формувався і світогляд майбутнього лідера. Але книжка містить і цікаві факти його життя. Тому, в цілому, я задоволений. Для політиків вона взагалі стала би корисним матеріалом і прикладом, за умови чіткого визначення ними того, що було позитивним, а що негативним в діяльності Ататюрка. Та хто ж може гарантувати, що висновки будуть правильними?
Добре, що Ататюрк – символ не нашої, а турецької нації і що його історії президентства вже приблизно сто років. Він зробив послугу і нам, зробивши цей жест наперед через століття. Мабуть, я би не хотів такого очільника в нашій країні. Та у нас би не було такої хвилі підтримки, яка дорівнювала культу особистості. І його культ досі тримається на належній висоті, поспитайте турків, ким для них є Кемаль Ататюрк? Хоча тоді, за його керівництва, не всі сприймали ураганні реформи. Задумав поміняти арабську абетку на латинку – завтра, а краще вчора це мали зробити в державі. Переодягнути турків в костюми і сукні європейського крою? Змусити слухати не традиційні мелодії, а, знову ж, європейські? І все це не питаючи думки виборців. Гм! Але друга армія НАТО – це про Туреччину. А що для нас НАТО? Отож! Тому я ще раз дякую батькові тюркчі! Він врятував таку велику країну від загрози ісламського фундаменталізму. Якщо ми опинимося в ЄС раніше за Туреччину, я, напевно, голосуватиму і за її входження до співдружності. Тільки завдяки Ататюрку!
Сама ж книжка Ганіоглу побудована не настільки вишукано, як проза Гюнтекіна або Памука. Це документальна праця і місцями вона навіть видалася нуднуватою, коли автор намагався розібрати складні політичні тонкощі перехідного періоду, коли формувався і світогляд майбутнього лідера. Але книжка містить і цікаві факти його життя. Тому, в цілому, я задоволений. Для політиків вона взагалі стала би корисним матеріалом і прикладом, за умови чіткого визначення ними того, що було позитивним, а що негативним в діяльності Ататюрка. Та хто ж може гарантувати, що висновки будуть правильними?
Новий відгук
«Доця» –це як розмова з сусідкою, яку зустрів через вісім з половиною років по всьому, що я і вона пропустили через себе в 2014-му, в нашому Донецьку. Ми так і спілкувалися ж жінкою, яка є доцею в романі і збірним образом різних людей. Вона поділилася історією своїх дій в умовах окупації міста, а я подумки переривав її монолог вкрапленнями своїх спогадів. Наші сліди залишалися на вулицях і, імовірно, при тих чи інших подіях ми могли знаходитися в якомусь метрі одне від одного. Та так і було, хоча деяка обережність змушувала нас не надто рвати на собі сорочки, коли хотілося дещо висловити, зустрічаючись з містянами, які чекали «асвабадітєлєй» від найгіршого із садистів нового століття.
Отак я вмонтував себе, свою родину в сюжет книжки. В ній ви не прочитаєте всіх моїх спогадів, моїх переживань і навіть деяких моментів, подібних до епізодів з життя головної героїні, цієї доці, коли дійсно, давши їм певний аналіз, можна констатувати: тут і отут, в певні хвилини годинник історії одного життя міг зупинитися. Жінка із книжки – ілюстрація до біографій тих, хто уособлював Донбас зразка 2014 року, на противагу представникам дамбаса – термін, породжений Революцією гідності і подальшою війною. В Донецьку наближення війни відчувалося за кілька років до того. Це за умов уважного аналізу всього, що відбувалося в країні і за її межами на схід і північ від державного кордону. Ми приблизно оцінювали людей, які живуть поруч, працюють з нами: їхні настрої, готовність до дій і таке інше. І все-одно, припустилися стількох помилок. Хтось несподівано опинився не в тому таборі. Та що там люди? Донецькі органи безпеки і внутрішніх справ, як з’ясувалося, працювали не на нашу країну. І мене дуже напружували ті моменти, коли на самому початку всієї каші я звертався туди з сигналами по конкретних антидержавних діях. А ще ходив до комісаріату, щоб у разі чого військові про мене не забули, писав свої дані в журналі, тихо радіючи, що переді мною записалися аж понад вісімдесят донеччан, готових захищати Донецьк від агресора. Здається, доця не припустилася стількох прикрих проколів, через які три літніх місяці внутрішня пружина скручувалася в очікуванні найгіршого. А найгіршим можна вважати таку поразку, коли навіть не встигнеш зробити хоч щось для захисту країни. Ми інакше уявляли захист. Як в класичні війні: ворог підступає, рухаючись від кордонів, а ми риємо шанці, будуємо лінії оборони і зустрічаємо дружнім вогнем. Правду дуже добре відображено к книжці. Вона ганебна і нереальна, уяви таке років так п’ятдесят тому. Ворог прийшов не з танками. Танки підтягнулися трохи пізніше (піднялися з «шахт»). Першими в місті опинилися коротко стрижені особи в треніках, впереміж з місцевими биками, доволі агресивні, не спотворені інтелектом, але готові до дій і забезпечені первинними засобами для побиття на смерть. Другий ешелон, підключений місцевими активістами – пенсіонери. Оті ж баби, які перекривали дорогу українській техніці, яка не могла увійти в міста і навести там лад. Театральна вистава «захисту» відділків міліції завершилася розподілом зброї із міліцейських зброярень, військових частин, органів безпеки. І єдина зброя українців – державний прапор, який несли в бік центральної площі до місця, де віддав життя перший герой мирного спротиву. Місто перестало бути нашим ще тоді, коли сніг впевнено відбілював його, а до літа… Що й казати?
Але, що ж я тут розповідаю про себе? З іншого боку, чому ні? Доця – одна з багатьох, хто пройшов через біль. Просто вона знайшла своє місце, чинячи опір ворогу всередині окупованого міста. Хтось не знайшов, а дехто робив речі, про які не ділилися навіть з близькими знайомими. Втілення авторського задуму просто прекрасне! Без натяжек, які трапляються у письменників, коли вони надають літературної форми первинним нарисам. Звісно, як донеччанин, я помітив дрібнички, які можна підкорегувати. Але ж для того треба бути донеччанином. А авторка роману ніколи не була в моєму місті. Її робота по максимуму достовірна. Колись, в 2014-му, я шукав контактів з закордонними журналістами і пропонував показати сліди злочинів окупантів мого міста. Не склалося. Та всі ми віримо в нашу Перемогу і тоді, можливо, Горіха Зерня захоче пройтися вулицями своїх книжкових героїв. То підемо?
Отак я вмонтував себе, свою родину в сюжет книжки. В ній ви не прочитаєте всіх моїх спогадів, моїх переживань і навіть деяких моментів, подібних до епізодів з життя головної героїні, цієї доці, коли дійсно, давши їм певний аналіз, можна констатувати: тут і отут, в певні хвилини годинник історії одного життя міг зупинитися. Жінка із книжки – ілюстрація до біографій тих, хто уособлював Донбас зразка 2014 року, на противагу представникам дамбаса – термін, породжений Революцією гідності і подальшою війною. В Донецьку наближення війни відчувалося за кілька років до того. Це за умов уважного аналізу всього, що відбувалося в країні і за її межами на схід і північ від державного кордону. Ми приблизно оцінювали людей, які живуть поруч, працюють з нами: їхні настрої, готовність до дій і таке інше. І все-одно, припустилися стількох помилок. Хтось несподівано опинився не в тому таборі. Та що там люди? Донецькі органи безпеки і внутрішніх справ, як з’ясувалося, працювали не на нашу країну. І мене дуже напружували ті моменти, коли на самому початку всієї каші я звертався туди з сигналами по конкретних антидержавних діях. А ще ходив до комісаріату, щоб у разі чого військові про мене не забули, писав свої дані в журналі, тихо радіючи, що переді мною записалися аж понад вісімдесят донеччан, готових захищати Донецьк від агресора. Здається, доця не припустилася стількох прикрих проколів, через які три літніх місяці внутрішня пружина скручувалася в очікуванні найгіршого. А найгіршим можна вважати таку поразку, коли навіть не встигнеш зробити хоч щось для захисту країни. Ми інакше уявляли захист. Як в класичні війні: ворог підступає, рухаючись від кордонів, а ми риємо шанці, будуємо лінії оборони і зустрічаємо дружнім вогнем. Правду дуже добре відображено к книжці. Вона ганебна і нереальна, уяви таке років так п’ятдесят тому. Ворог прийшов не з танками. Танки підтягнулися трохи пізніше (піднялися з «шахт»). Першими в місті опинилися коротко стрижені особи в треніках, впереміж з місцевими биками, доволі агресивні, не спотворені інтелектом, але готові до дій і забезпечені первинними засобами для побиття на смерть. Другий ешелон, підключений місцевими активістами – пенсіонери. Оті ж баби, які перекривали дорогу українській техніці, яка не могла увійти в міста і навести там лад. Театральна вистава «захисту» відділків міліції завершилася розподілом зброї із міліцейських зброярень, військових частин, органів безпеки. І єдина зброя українців – державний прапор, який несли в бік центральної площі до місця, де віддав життя перший герой мирного спротиву. Місто перестало бути нашим ще тоді, коли сніг впевнено відбілював його, а до літа… Що й казати?
Але, що ж я тут розповідаю про себе? З іншого боку, чому ні? Доця – одна з багатьох, хто пройшов через біль. Просто вона знайшла своє місце, чинячи опір ворогу всередині окупованого міста. Хтось не знайшов, а дехто робив речі, про які не ділилися навіть з близькими знайомими. Втілення авторського задуму просто прекрасне! Без натяжек, які трапляються у письменників, коли вони надають літературної форми первинним нарисам. Звісно, як донеччанин, я помітив дрібнички, які можна підкорегувати. Але ж для того треба бути донеччанином. А авторка роману ніколи не була в моєму місті. Її робота по максимуму достовірна. Колись, в 2014-му, я шукав контактів з закордонними журналістами і пропонував показати сліди злочинів окупантів мого міста. Не склалося. Та всі ми віримо в нашу Перемогу і тоді, можливо, Горіха Зерня захоче пройтися вулицями своїх книжкових героїв. То підемо?
Новий відгук
Я знаю, що книжки на тему нашої війни, яка триває і залишається нашим найбільшим болем, не кожен може читати. В коментарях до «Доці» Тамари Горіха Зерня мені писали про це. Розумію. «Чужа-своя-рідна» – книжка про переселенців, в основному – переселенок. Теж історії не з простих. Ми ж такі, якими ми є – люди зі своїми складнощами. Всі свої і в той самий момент – чужі. Отримавши досвід переселенки, пані Ірина пропонує кілька нарисів, списаних з конкретних людей. Війна підтягнула нас в плані єдності, бо найлегше нам бути своїми одне одному на відстані. А поруч? І в першому ж оповіданні з такою оригінальною назвою – «Чужесранка» кожен герой є патріотом по своєму. Ніхто їм не закине про недостатню любов до країни. Але ж, мешканці невеличкого села ще до війни «наїлися» одне одного, готові кожному дати його ціну. А тут ще до них приїжджає з-під обстрілів чужес… Для кого як, а для язикатої сільської матрони це чужесранка – особа не надто бажана. Ми ж усі знаємо контекст вагомого слівця – понаїхали. Дарма, що на все сільце понаїхала тільки одна мама з синочком, для когось цього достатньо, щоб шкереберть полетіло все життя. Однак, історія закінчилася щасливо для всіх. Стараннями переселенки нечисельні мешканці врятували село на підступах до Києва від загарбників. І от, після бою, всі пасіонарії зібралися провідати трошки постраждалу під час відбиття ворожої навали заїжджу пані, не знаючи навіть ні її прізвища, ні імені. В руках очільника Михалича подяка в рамочці, в якій, з огляду на брак інформації, написано: «…нагороджується Чужесранка…». Гумор – це те, що рятує багатьох. Тому під час презентації книжки я подякував авторці за нове для себе слово і, щоб не лишитися боржником, обмінявся колись почутою на радіо ненавмисною обмовкою – «пересеренці».
Книжка Ірини Феофанової не про бездіяльних, розчавлених трагедією переселенцях і біженцях. Втішаюся новинами від друзів, які з різних країн світу звітують про спільні заходи, що привертають увагу іноземців. В цілому про нас майже нічого не знали. Зараз знають і підтримують нашу світоглядну боротьбу. Українців не ставлять в один ряд з сирійськими чи афганськими біженцями, хоч смерть однакова скрізь. Різниця в масштабах агресії і силі спротиву. Чи воювали колись з ядерною державою, біомаса якої поголовно вражена чи то новою формою олігофренії, чи вимкненням частини мозку, яка відповідає за людяність? Проживаючи день за днем в своїй реальності, я вбачаю ту ж реальність і в книжці письменниці. Так, вона в силу професійного володіння словом легше досягає душевних струн читача, але ці її твори – не вигадка, а самі події, може тільки оброблені мистецьким письменницьким інструментом.
Персонажі новел, з якими би «тарганами» в головах вони не уживалися, все ж таки схиляють мене думати, що по цій війні ми житимемо в країні відповідальних людей, свідомих свого походження і призначення. Реальність така, що перебіг війни, звитяжність українців, де би вони не знаходилися, вже має входити в програму шкіл. Історія подаватиме факти, а література працюватиме над формуванням особистості. Збірка, якій я даю високу оцінку, гідна увійти до матеріалів, рекомендованих для читання. От недарма «Видавництво Старого Лева» пару днів тому визнане кращим європейським видавництвом дитячої літератури. Доросла книжка Ірини Феофанової в плані читабельності цілком придатна і для молодого покоління. Вона не заохочує використовувати на широку публіку слова, які знають навіть діти, але при цьому й мають розуміти, що не всі лексичні форми допустимі на людях. Хіба що невинні новотвори, породжені часом, які ми годні пояснити на власному прикладі, як реальні чужесранки і пересеренці.
Книжка Ірини Феофанової не про бездіяльних, розчавлених трагедією переселенцях і біженцях. Втішаюся новинами від друзів, які з різних країн світу звітують про спільні заходи, що привертають увагу іноземців. В цілому про нас майже нічого не знали. Зараз знають і підтримують нашу світоглядну боротьбу. Українців не ставлять в один ряд з сирійськими чи афганськими біженцями, хоч смерть однакова скрізь. Різниця в масштабах агресії і силі спротиву. Чи воювали колись з ядерною державою, біомаса якої поголовно вражена чи то новою формою олігофренії, чи вимкненням частини мозку, яка відповідає за людяність? Проживаючи день за днем в своїй реальності, я вбачаю ту ж реальність і в книжці письменниці. Так, вона в силу професійного володіння словом легше досягає душевних струн читача, але ці її твори – не вигадка, а самі події, може тільки оброблені мистецьким письменницьким інструментом.
Персонажі новел, з якими би «тарганами» в головах вони не уживалися, все ж таки схиляють мене думати, що по цій війні ми житимемо в країні відповідальних людей, свідомих свого походження і призначення. Реальність така, що перебіг війни, звитяжність українців, де би вони не знаходилися, вже має входити в програму шкіл. Історія подаватиме факти, а література працюватиме над формуванням особистості. Збірка, якій я даю високу оцінку, гідна увійти до матеріалів, рекомендованих для читання. От недарма «Видавництво Старого Лева» пару днів тому визнане кращим європейським видавництвом дитячої літератури. Доросла книжка Ірини Феофанової в плані читабельності цілком придатна і для молодого покоління. Вона не заохочує використовувати на широку публіку слова, які знають навіть діти, але при цьому й мають розуміти, що не всі лексичні форми допустимі на людях. Хіба що невинні новотвори, породжені часом, які ми годні пояснити на власному прикладі, як реальні чужесранки і пересеренці.
Новий відгук
Чи не письменницьким інструментом є фантазія? І я кажу: так! Якщо навіть кожне слово - тільки вигадка автора. На це він має повне право, а наша читацька частина в житті творів зводиться до осмислення і зворотньої реакції. Ну, а якщо автор творить по чужих слідах? Якщо він занурюється в історію? Коли укладає біографічну книжку? Якщо його тема має сотні попередників в різних мистецьких жанрах, а основою роману стає відома мільйонам людей подія, епоха, ідея, парадигма, концепція? Автор роману «Вірсавія» - доволі відомий шведський письменник, лауреат не однієї нагороди, людина, чиї витвори пера перекладені багатьма мовами світу. Та жіноче ім’я, винесене в назву, ще відоміше. Невже? Так, Вірсавія – біблійне ім’я. І немає іншої книжки, яка зрівнялася би накладом або поширенням з Біблією. І не існує другої, перекладеної тією ж кількістю мов, як Біблія. Мабуть, будь-який автор, обираючи за основу історію з найвідомішої у світі книги, бере на себе і відповідальність за достовірність, принаймні, основної лінії. Ні, роман є романом. В такій літературі політ фантазії не відміняється. Із біографії самого Торґні Ліндґрена з’ясовується його причетність до релігії, як католика. Отже, хоча свій крок до віри він зробив в поважному віці, то тим більше можна очікувати зваженого вибору старшої людини на основі досвіду, багаторічних міркувань. Авжеж, творче єство знаменитого шведа мала би підігрівати захоплююча історія життя Вірсавії, царя Давида, Урії. В ній є місце палкому коханню, зраді, тріумфу і страшній трагедії, причому всіх перелічених складових в житті кожного з персонажів.
Я помалу занурився в біблійний текст. Мушу повернутися до роману. От із романом сталася справжня трагедія. Взявши таку тематику для її літературної інтерпретації, письменник ніяк не міг уникнути вертикальних стосунків людини з Богом, хоч би того ж Давида, між іншим – одного з тих, хто наповнив Біблію своїми Псалмами і того, кого Бог назвав другом по серцю. Почавши читати роман, я з першої сторінки засумнівався, що Торґні Ліндґрен бодай щось самостійно і вдумливо прочитав із Біблії. Рівень спотворення смислів всього і вся перевищує навіть письмові роботи войовничих до релігії осіб. Звідки таке дике невігластво у людини, яка, напевно ж, мала Біблію на книжковій полиці? Цього дня мені довелося багато проводити в дорозі, отже, крім розмов з напарником, я встиг освоїти сторінок понад сорок роману, подумки вставляючи свої ремарки після кожного абзацу. Ні, роман про кого завгодно, тільки не про царя Давида. Та він взагалі не про юдею і вже точно не про юдаїзм, як такий. Тобто, автор продемонстрував невігластво найвищого рівня і суміш якоїсь химерної язичницької ахінеї, намішаній в його голові. А як би реагували ви, коли в кожному рядку читаєте те, чого не могло бути взагалі? Взагалі!
Коли хтось робить шалений рознос відомому митцю, то такий руйнуючий відгук може слугувати навпаки рекламою. Я не проти того, щоб ви почали читати «Вірсавію». Можу навіть поділитися файлом електронної книжки. Читачам не обов’язково розбиратися в тонкощах релігій, чи не так? От тільки я, занісши руку для негативної репліки, посилаюся на художні твори великих авторів: українських і не тільки. Великі письменники, обираючи тему твору, ведуть розслідування, в буквальному сенсі слова. Вони досліджують, перегортають тони матеріалів, радяться з компетентними людьми. Вони вростають в свою тему, переживають її і за неї. Особливо коли фабула має в основі реальні події. Справжні письменники – вони слідопити. Після того, з чим я зустрівся на сторінках роману «Вірсавія», для мене не існує такого імені в літературі, як Торґні Ліндґрен. І це моя особиста думка. Якщо ваша воля, сформуйте власну!
Я помалу занурився в біблійний текст. Мушу повернутися до роману. От із романом сталася справжня трагедія. Взявши таку тематику для її літературної інтерпретації, письменник ніяк не міг уникнути вертикальних стосунків людини з Богом, хоч би того ж Давида, між іншим – одного з тих, хто наповнив Біблію своїми Псалмами і того, кого Бог назвав другом по серцю. Почавши читати роман, я з першої сторінки засумнівався, що Торґні Ліндґрен бодай щось самостійно і вдумливо прочитав із Біблії. Рівень спотворення смислів всього і вся перевищує навіть письмові роботи войовничих до релігії осіб. Звідки таке дике невігластво у людини, яка, напевно ж, мала Біблію на книжковій полиці? Цього дня мені довелося багато проводити в дорозі, отже, крім розмов з напарником, я встиг освоїти сторінок понад сорок роману, подумки вставляючи свої ремарки після кожного абзацу. Ні, роман про кого завгодно, тільки не про царя Давида. Та він взагалі не про юдею і вже точно не про юдаїзм, як такий. Тобто, автор продемонстрував невігластво найвищого рівня і суміш якоїсь химерної язичницької ахінеї, намішаній в його голові. А як би реагували ви, коли в кожному рядку читаєте те, чого не могло бути взагалі? Взагалі!
Коли хтось робить шалений рознос відомому митцю, то такий руйнуючий відгук може слугувати навпаки рекламою. Я не проти того, щоб ви почали читати «Вірсавію». Можу навіть поділитися файлом електронної книжки. Читачам не обов’язково розбиратися в тонкощах релігій, чи не так? От тільки я, занісши руку для негативної репліки, посилаюся на художні твори великих авторів: українських і не тільки. Великі письменники, обираючи тему твору, ведуть розслідування, в буквальному сенсі слова. Вони досліджують, перегортають тони матеріалів, радяться з компетентними людьми. Вони вростають в свою тему, переживають її і за неї. Особливо коли фабула має в основі реальні події. Справжні письменники – вони слідопити. Після того, з чим я зустрівся на сторінках роману «Вірсавія», для мене не існує такого імені в літературі, як Торґні Ліндґрен. І це моя особиста думка. Якщо ваша воля, сформуйте власну!
Новий відгук
Автор відразу запропонував мені пограти в улюблену гру – пошук паралелей в сучасному житті. Не копій, не клонів, а саме паралелей, або чогось подібного в людях, в суспільстві, в способах мислення. І тут на мене, як з відра, злинули аналогії. Я не беру до уваги ідеологію, хоча пару слів про ідеологію дуче мушу замовити. Коли, наприклад, ідеться про фашизм, то це саме про Беніто, а не про Адольфа. До чого тут Адік? Будемо оперувати точними дефініціями: фашизм – це Італія між двома світовими війнами. Його автор – Муссоліні. А далі трохи про аналогії.
Наприклад, Кампіні приділив багато уваги міфам і антиміфам про найвеличнішого. Я не перебільшую. Навпаки, скорочую кількість вилитих автором епітетів, щоб просто не копіювати рядки із книжки. Італійці ж – далеко не скупі на слова люди. Ви тільки уявіть діалог опонентів десь на Апенінському півострові чи то на Сицилії. З потоку свідомості опонентів все вихоплюються епітети, протилежні за значенням, але ж оцініть їхні крайнощі. В той самий момент, коли лояльні нагороджують свого лідера титулами Наполеона, святого Франциска і навіть Ісуса Христа, супротивники перекривають фальцетом, вигукуючи імена Юди, Нерона, Каїна і інших, не менш відомих антигероїв. Дійсно, віддзеркалені і перевернуті образи, як пише біограф, були притаманні одній особі – Беніто Муссоліні. Мене ж завжди дратують порівняння, коли українським явищам дають якісь порівняння, що вказують на другорядність людей як людей, а країни як країни. Оці: «український Черчіль» або «український Пилат» – те і інше віддає цвіллю чужих образів, як і українські Мальдіви чи Венеція. Ні, наше не може бути ні другим Римом, ні другим Моцартом. Тому нехай краще оте, що тече з носа при застуді, але наше, перше і неповторне. А аналогії нехай будуть. Вони допомагають зорієнтуватися на місцевості: куди ми рухаємося і на що перетворюємося.
Кампі в книжці наводить полярні погляди біографів, наче кожен з них бачив свого Муссоліні. Діапазон від супергероя до останнього нікчеми заповнено вщерть. І на якій характеристиці зупинитися нам – не італійцям через століття від активної публічної фази життя популярного і ненависного лідера італійців? Найоб’єктивнішим лишається факт його тяжіння до іншого знакового злочинця ХХ століття. В цьому помилитися неможливо. От тільки чому не помітний сором італійців, подібний до сорому німців, за їхній вибір і за два десятиліття обожнювання диктатора, чиї злочинні дії проти титульної нації розкривали ще в ту добу масового божевілля? Джузеппе Преццоліні в 1924-му склав до купи вичерпну характеристику дуче, дорікаючи співгромадянам: «… хотіли б зрання залишатись якомога довго в ліжку, теревенити в кав’ярнях, шукати місце в переліку публічних посад, набрати зайве кіло після розкішної вечері. А тут заважає хлист Муссоліні: гостро коле жало Муссоліні; підштовхує воля Муссоліні; в глибині душі кожна реформа заважає, кожен податок є тягарем, кожен внесок – витрата, кожне прискорення призводить до вереску гальм. Скільки ж ворожих дій учинив Муссоліні проти італійців».
Читаючи про невивчені уроки столітньої давнини, я адресую їх своїм сучасникам в моїй країні. Шановне товариство, оскільки нікчемності вже дано вищу оцінку тут, у нас, ми також мусимо стояти, упершись рогом в землю і до скону вихваляти тих, хто по максимуму викладається проти нас? Муссоліні – великий артист політичного жанру. В чому йому не відмовиш, так це у тваринній чуйці на момент. Він реагував миттєво на ситуацію, міняючи фрак на оголений торс, коли виникала потреба найнижчому прошарку подати сигнал «я свій». Його промови задовольняли розум науковців, лишаючись зрозумілими низам, аж до захопливого вереску. Муссоліні міняв маски на ходу, маючи їх напохваті. Людина-магніт. Якщо навіть для когось і негідник, то негідник-магніт. Без теоретичної підготовки, він керувався інстинктами, відкинувши етичні якорі (визначення автора).
Отакі-то справи, малята! Я без жодної зневаги до всіх вживаю цей вислів, як фразу, яка мала би крутитися в голові Муссоліні, коли він крутив колесо нації, роблячи свої чорні справи і при цьому зневажаючи всіх і вся. Щось подібне притаманне й нам. Погодитись ви чи ні, я висловив тільки свою думку і, читаючи цю непросту для читання книжку, в уяві підставляв до її персонажів відомі нам імена. Не обіцяю приємного читання, бо це не роман, а навчальний посібник, який можна вивчити, а можна і не читати взагалі, як іноді ми робили в школі.
Наприклад, Кампіні приділив багато уваги міфам і антиміфам про найвеличнішого. Я не перебільшую. Навпаки, скорочую кількість вилитих автором епітетів, щоб просто не копіювати рядки із книжки. Італійці ж – далеко не скупі на слова люди. Ви тільки уявіть діалог опонентів десь на Апенінському півострові чи то на Сицилії. З потоку свідомості опонентів все вихоплюються епітети, протилежні за значенням, але ж оцініть їхні крайнощі. В той самий момент, коли лояльні нагороджують свого лідера титулами Наполеона, святого Франциска і навіть Ісуса Христа, супротивники перекривають фальцетом, вигукуючи імена Юди, Нерона, Каїна і інших, не менш відомих антигероїв. Дійсно, віддзеркалені і перевернуті образи, як пише біограф, були притаманні одній особі – Беніто Муссоліні. Мене ж завжди дратують порівняння, коли українським явищам дають якісь порівняння, що вказують на другорядність людей як людей, а країни як країни. Оці: «український Черчіль» або «український Пилат» – те і інше віддає цвіллю чужих образів, як і українські Мальдіви чи Венеція. Ні, наше не може бути ні другим Римом, ні другим Моцартом. Тому нехай краще оте, що тече з носа при застуді, але наше, перше і неповторне. А аналогії нехай будуть. Вони допомагають зорієнтуватися на місцевості: куди ми рухаємося і на що перетворюємося.
Кампі в книжці наводить полярні погляди біографів, наче кожен з них бачив свого Муссоліні. Діапазон від супергероя до останнього нікчеми заповнено вщерть. І на якій характеристиці зупинитися нам – не італійцям через століття від активної публічної фази життя популярного і ненависного лідера італійців? Найоб’єктивнішим лишається факт його тяжіння до іншого знакового злочинця ХХ століття. В цьому помилитися неможливо. От тільки чому не помітний сором італійців, подібний до сорому німців, за їхній вибір і за два десятиліття обожнювання диктатора, чиї злочинні дії проти титульної нації розкривали ще в ту добу масового божевілля? Джузеппе Преццоліні в 1924-му склав до купи вичерпну характеристику дуче, дорікаючи співгромадянам: «… хотіли б зрання залишатись якомога довго в ліжку, теревенити в кав’ярнях, шукати місце в переліку публічних посад, набрати зайве кіло після розкішної вечері. А тут заважає хлист Муссоліні: гостро коле жало Муссоліні; підштовхує воля Муссоліні; в глибині душі кожна реформа заважає, кожен податок є тягарем, кожен внесок – витрата, кожне прискорення призводить до вереску гальм. Скільки ж ворожих дій учинив Муссоліні проти італійців».
Читаючи про невивчені уроки столітньої давнини, я адресую їх своїм сучасникам в моїй країні. Шановне товариство, оскільки нікчемності вже дано вищу оцінку тут, у нас, ми також мусимо стояти, упершись рогом в землю і до скону вихваляти тих, хто по максимуму викладається проти нас? Муссоліні – великий артист політичного жанру. В чому йому не відмовиш, так це у тваринній чуйці на момент. Він реагував миттєво на ситуацію, міняючи фрак на оголений торс, коли виникала потреба найнижчому прошарку подати сигнал «я свій». Його промови задовольняли розум науковців, лишаючись зрозумілими низам, аж до захопливого вереску. Муссоліні міняв маски на ходу, маючи їх напохваті. Людина-магніт. Якщо навіть для когось і негідник, то негідник-магніт. Без теоретичної підготовки, він керувався інстинктами, відкинувши етичні якорі (визначення автора).
Отакі-то справи, малята! Я без жодної зневаги до всіх вживаю цей вислів, як фразу, яка мала би крутитися в голові Муссоліні, коли він крутив колесо нації, роблячи свої чорні справи і при цьому зневажаючи всіх і вся. Щось подібне притаманне й нам. Погодитись ви чи ні, я висловив тільки свою думку і, читаючи цю непросту для читання книжку, в уяві підставляв до її персонажів відомі нам імена. Не обіцяю приємного читання, бо це не роман, а навчальний посібник, який можна вивчити, а можна і не читати взагалі, як іноді ми робили в школі.
Новий відгук
Роман англійця є відповіддю нашим здивованим співвітчизникам на розпачливе питання: «Як же вони могли?». Могли і можуть. Проста, як двері, природа жорстокості прихована неглибоко в людині. Не в кожній. І Ґолдінґ виявився дуже спостережливим, аж я подумав: хто він? Психолог? Знавець Біблії? Точність описаних ним в романі механізмів зла вражає. Не розбираючи їх на «гвинтики», автор пред’являє результат перебігу подій екстремального характеру. А вже ми перевіряємо його теорію і особисто я не надто сумнівався в її правдивості навіть до того, як…
Чому не сумнівався? Бо служив в армії поруч із тими, хто проти нас. Що ж до Ґолдінґа, він теж служив під час Другої світової у військово-морському флоті Королівства, відправляючи німецькі воєнні кораблі туди, куди пливуть всі воєнні кораблі міжнародних терористів. Війна і стала його лабораторією і мене вразили особисті спогади автора: «Я почав розуміти, на що здатні люди. Кожен, хто пройшов війну і не зрозумів, що люди творять зло подібно до того, як бджоли – мед, або сліпий, або не в своєму розумі.» Розуміючи технологію зла, Ґолдінґ почав письменницьку кар’єру в 1953 році дебютним романом «Володар мух».
Вважаючи себе цивілізованими людьми, ми могли досі припускатися завищеної думки про людство яке, начебто, невпинно набуває гуманніших і шляхетніших рис. Що дії, коли навіть в словах ми звикаємо дотримуватися політкоректних висловів. Неприпустимими стали такі вислови, як «негр», «голубий», «інвалід». Якщо й не стали, то стають. І паралельно з цим сусіди без найменших докорів совісті скидають на мирні міста касетні і фосфорні бомби. Десь в Амазонії дикунство стає шокуючим винятком, а поблизу центру Європи воно набирає обертів. Дивина! Кадри зі зруйнованих наших міст шокували би останніх канібалів на планеті Земля. Задоволення, отримане раш-садистами від немотивованої жорстокості неможливо описати мовами нецивілізованих племен, немає таких слів, щоб пояснити причини такого явища. 2023 рік, друзі! В сімдесятих роках минулого століття в шкільних творах на тему «Після 2000-го року» ми писали про мир в усьому мирі. А Вільям Ґолдінґ у 1953-му році написав роман про карколомну еволюцію англійських підлітків і дітей від представників найцивілізованішої країни світу до стану дикунів. Чи це лише фантазія письменника? Так, з одного боку – фантазія, надумана історія про авіатрощу, в якій вціліли тільки діти. Автор помістив їх на острів, придатний для довготривалого перебування, «дав» їм тропічні плоди і воду, а головне – всі ознаки вихованих, дисциплінованих англійців, здатних до самоорганізації. З іншого – реальність, якої він надивився 1940-го до завершення війни в Європі. І там, на європейському театрі воєнних дій по той бік знаходилися нації не найгірші за рівнем розвитку. А може тому вони й затіяли ту війну, що відчували себе сильнішими в сенсі індустріального, технологічного, десь навіть – морального розвитку. Діти надали авторові динаміку, пришвидшили логіку, яка у дорослих стримується виваженістю, досвідом, вмінням розраховувати ресурси і шукати найзручніший момент для удару. У дітей все відбувається швидше. І якщо в кінці рятівники на тлі вщент винищеного острова зустрічають останнього вцілілого хлопця, за яким женуться вже не зовсім люди, та й не звірі, (тварини не керуються цинізмом), то це ще той плід, з якого можна вичавити краплю оптимізму.
Двічі екранізований роман «Володар мух» може бути цікавим, але його кінематографічні варіанти – лише спрощені версії великого психологічного задуму письменника. Читайте книжку, шукайте відповіді на складні питання!
Чому не сумнівався? Бо служив в армії поруч із тими, хто проти нас. Що ж до Ґолдінґа, він теж служив під час Другої світової у військово-морському флоті Королівства, відправляючи німецькі воєнні кораблі туди, куди пливуть всі воєнні кораблі міжнародних терористів. Війна і стала його лабораторією і мене вразили особисті спогади автора: «Я почав розуміти, на що здатні люди. Кожен, хто пройшов війну і не зрозумів, що люди творять зло подібно до того, як бджоли – мед, або сліпий, або не в своєму розумі.» Розуміючи технологію зла, Ґолдінґ почав письменницьку кар’єру в 1953 році дебютним романом «Володар мух».
Вважаючи себе цивілізованими людьми, ми могли досі припускатися завищеної думки про людство яке, начебто, невпинно набуває гуманніших і шляхетніших рис. Що дії, коли навіть в словах ми звикаємо дотримуватися політкоректних висловів. Неприпустимими стали такі вислови, як «негр», «голубий», «інвалід». Якщо й не стали, то стають. І паралельно з цим сусіди без найменших докорів совісті скидають на мирні міста касетні і фосфорні бомби. Десь в Амазонії дикунство стає шокуючим винятком, а поблизу центру Європи воно набирає обертів. Дивина! Кадри зі зруйнованих наших міст шокували би останніх канібалів на планеті Земля. Задоволення, отримане раш-садистами від немотивованої жорстокості неможливо описати мовами нецивілізованих племен, немає таких слів, щоб пояснити причини такого явища. 2023 рік, друзі! В сімдесятих роках минулого століття в шкільних творах на тему «Після 2000-го року» ми писали про мир в усьому мирі. А Вільям Ґолдінґ у 1953-му році написав роман про карколомну еволюцію англійських підлітків і дітей від представників найцивілізованішої країни світу до стану дикунів. Чи це лише фантазія письменника? Так, з одного боку – фантазія, надумана історія про авіатрощу, в якій вціліли тільки діти. Автор помістив їх на острів, придатний для довготривалого перебування, «дав» їм тропічні плоди і воду, а головне – всі ознаки вихованих, дисциплінованих англійців, здатних до самоорганізації. З іншого – реальність, якої він надивився 1940-го до завершення війни в Європі. І там, на європейському театрі воєнних дій по той бік знаходилися нації не найгірші за рівнем розвитку. А може тому вони й затіяли ту війну, що відчували себе сильнішими в сенсі індустріального, технологічного, десь навіть – морального розвитку. Діти надали авторові динаміку, пришвидшили логіку, яка у дорослих стримується виваженістю, досвідом, вмінням розраховувати ресурси і шукати найзручніший момент для удару. У дітей все відбувається швидше. І якщо в кінці рятівники на тлі вщент винищеного острова зустрічають останнього вцілілого хлопця, за яким женуться вже не зовсім люди, та й не звірі, (тварини не керуються цинізмом), то це ще той плід, з якого можна вичавити краплю оптимізму.
Двічі екранізований роман «Володар мух» може бути цікавим, але його кінематографічні варіанти – лише спрощені версії великого психологічного задуму письменника. Читайте книжку, шукайте відповіді на складні питання!
Новий відгук
Чи знайти кращого спеціаліста-історика, який би провів таке плідне дослідницьке життя, як Юрій Шаповал? Послужним списком автора можна пишатися, та й з точки зору читабельності, ця книжка досить легко сприймається, вмістивши в собі купу фактів з життя його «піддослідного». Чому Шелест? Та так собі, для загальної ерудиції знайшов час почитати про одного з українських лідерів епохи червоних вурдалаків. З усіх відомих і не відомих, персона Шелеста – не найгірша. А про хороших комуняк говорити слід, як і про хороших вілаксом. Поганим – фанерні шинельки, а хорошим можна й соснові, з сучками не більше двох-трьох на погонний метр. Звісно, автор не розсипався в компліментах на адресу колишнього «директора України», а може й залишався гранично об’єктивним, проводячи сторінками біографії совєтського функціонера, та я, все ж таки, дозволю собі вважати будь-кого із них відповідальними за десятиліття безумства, на яке вони прирекли народи поневолених республік. І Петро Шелест – не ангел з білими крилами, хоч як його не вважали людиною з націоналістичним дрифтом в перегонах з іншими його колегами по партії. Все своє життя він робив кар’єру, що вимагала сприйняття багатьох ідеологічних парадигм, неприйнятних для нормальних людей. Лінія партії залишалася близькою йому «від» і «до», хіба за винятком тих особливостей, які роблять його партійним диваком. Так, Шелест не гребував деяким зближенням з дисидентами, з творчою елітою свого періоду, вважав за необхідність надати українській мові статусу мови навчання в закладах всіх рівнів. Пунктів зі знаком «плюс» набереться для пом’якшення нищівної критики. І що? Основний вектор діяльності, доволі активної, аж до самозречення, вказував на утопію, відірвану від реалій. Можливо, його особистий різновид комунізму мав інше забарвлення, от тільки міцні пальці системи повинні були лишатися стиснутими на горлі громадян. Юрій Шаповал не переконав мене в тому, що ім’я функціонера могло би залишатися увічненим в назві однієї з київських вулиць. Задумавши відгук, я розраховував на докладнішу аргументацію, але набираючи текст, запитав себе: навіщо? Вся історія червоних вимагає суду над ними. Чорна мітка – заслужена відзнака кожному із них, а різниця між хорошими і поганими тільки в ступені справедливої відповідальності, від кримінальної до політичної. І ні слова про добрі справи! Вже досить! Більшість із них пішли з нашого світу, наситившись владою, а не отримавши вироки. А нам – вчити уроки історії. Ми ж не хочемо туди, років на п’ятдесят в минуле?
Новий відгук
Про титулованість Трамбле я дізнався в процесі читання роману. Літературознавцям може бути відомим ім’я канадця, мені ж його книжка впала до рук в результаті сліпого вибору. І я, сповнений об’єктивності, саме з цього письменника почав вивчати канадську сучасну літературу (цікаво, чи існує у них скорочений варіант, на кшталт – кансучліту?) Авжеж, перше враження накладає відбиток на наступні підходи. Мсьє Трамбле не знає, що спроба «на зуб» його твору справила добру службу всій творчості письменству тієї північно-американської країни. Автор не спасував перед складністю обраної теми. А наш блискучий перекладач – Ростислав Нємцев якнайкраще впорався з франко-українським перекладом, зробивши доступною книжку для широкого кола українських читачів.
Тематика. Вона неодноразово експлуатувалася в різних творчих жанрах, а письменники так просто виходили на рівень класиків, створюючи свої малі і великі форми, як правило сатиричного або гумористичного характеру. Ларрі Трамбле поставився з усією суворістю до сюжету і його роман абсолютно переконливий в подачі тексту, з прерасно вибудуваними діалогами персонажів. Оскільки у творі відображено не реальність, то все відбувається в острівній державі, назву якої не дано знати читачеві. Врешті-решт, я мушу оголосити суть авторської ідеї, щоб не перебрати з накручуванням інтриги.
Ми з вами в курсі традицій Сходу, де нормальним є шлюб між стариганом і юнкою за волею батьків. Добре це чи погано? У будь-якому випадку з нашої дзвінниці ми бачимо все не так, як з їхнього мінарету. А тепер уявіть, що ролі помінялися. Тепер батьки одружують свого сина, не питаючи його згоди, без жодних пояснень про майбутню наречену. І те, як вона виявляється доволі немолодою особою, та ще й маючи чоловіка бере в дім другого… Далі або прочитайте цей чудовий твір, або дайте волю фантазії. Та все ж, прочитати краще. В ньому є все оце, що ми, начебто, знаємо. Так, знаємо, а втім, нас в Україні це мало обходить. І раптом трапляється такий високоякісний твір! І відразу думка: так це ж повсякдення в нашому світі. Знайшлася статистика, згідно з якою на рік мільйони не хлопчиків, а дівчат стають дружинами для чоловіків. Навіть не першими в одній сім’ї, а другими, третіми і четвертими.
Що ж, не даватиму жодної оцінки явищу, особливо зважаючи на роман-байку, в якому все трошки переставлено догори дригом. Краще спробуйте почитати, бо він цікавущий і я вже знаю, який роман цього автора буде у мене наступним.
Тематика. Вона неодноразово експлуатувалася в різних творчих жанрах, а письменники так просто виходили на рівень класиків, створюючи свої малі і великі форми, як правило сатиричного або гумористичного характеру. Ларрі Трамбле поставився з усією суворістю до сюжету і його роман абсолютно переконливий в подачі тексту, з прерасно вибудуваними діалогами персонажів. Оскільки у творі відображено не реальність, то все відбувається в острівній державі, назву якої не дано знати читачеві. Врешті-решт, я мушу оголосити суть авторської ідеї, щоб не перебрати з накручуванням інтриги.
Ми з вами в курсі традицій Сходу, де нормальним є шлюб між стариганом і юнкою за волею батьків. Добре це чи погано? У будь-якому випадку з нашої дзвінниці ми бачимо все не так, як з їхнього мінарету. А тепер уявіть, що ролі помінялися. Тепер батьки одружують свого сина, не питаючи його згоди, без жодних пояснень про майбутню наречену. І те, як вона виявляється доволі немолодою особою, та ще й маючи чоловіка бере в дім другого… Далі або прочитайте цей чудовий твір, або дайте волю фантазії. Та все ж, прочитати краще. В ньому є все оце, що ми, начебто, знаємо. Так, знаємо, а втім, нас в Україні це мало обходить. І раптом трапляється такий високоякісний твір! І відразу думка: так це ж повсякдення в нашому світі. Знайшлася статистика, згідно з якою на рік мільйони не хлопчиків, а дівчат стають дружинами для чоловіків. Навіть не першими в одній сім’ї, а другими, третіми і четвертими.
Що ж, не даватиму жодної оцінки явищу, особливо зважаючи на роман-байку, в якому все трошки переставлено догори дригом. Краще спробуйте почитати, бо він цікавущий і я вже знаю, який роман цього автора буде у мене наступним.
Новий відгук
Якби не блискучі перекладачі з французької, я мав би шкодувати, що не можу читати оригінал. Іван Рябчій демонструє вищій пілотаж досконалістю, в першу чергу, володіючи бездоганною українською. Для здійснення перекладів такого рівня бездоганність потрібно множити на два, інакше як нам зрозуміти престижні лауреатства в літературній сфері бельгійської письменниці? З трьох її романів, доступних українською, я почав з останнього, поки що не відзначеного ніякими преміями. Нехай би справжні критики ще подумали над цим питанням. Думаю, справжні – це ті, які помічають нюанси в літературі не для поверхневого читання. В Бельгії і Франції такі точно є. Тільки ж як би я не сигналив їм: «Зверніть увагу! Агов!!!», мій алярм не долетить до середини Рейну. Я розраховую на увагу українських книгоманів. Зробіть це! Не оминіть увагою книжки Каролін Ламарш! Та й бельгійську літературу в цілому. Причину моєї любові до Бельгії з її культурою не всякий зрозуміє, хіба дехто з найближчого оточення друзів. А я шифровано поясню: то є море сенсів, то є вишуканість зворотів і широка обізнаність. Плеяда сучасних бельгійських письменників – прикраса європейської літератури.
Назва ж цієї книжки – також шифрований тест для любителів хорошої книжки. Чого в ній не бракує, то це алюзій, тонких натяків. Щойно перегорнувши останню сторінку, я змушений повернутися в початок і тезово відстежити пульс лейтмотиву, навколо якого мадам Ламарш вибудовує всі сюжетні лінії роману. За її задумом в життя молодої жінки, сімейної і з двома дітьми, та ще й коханцем на задньому плані, входить поціновувач літератури. Звідки він взявся? Та прямо з місцевого католицького приходу. Він – священик, старший за головну героїню на пару років, занурений в художню літературу по самі вуха настільки, що не всякий прихожанин розуміє зміст його щонедільних проповідей. І він виявляє зацікавленість творчими пошуками героїні в її роботі над романом. Так, вона творить роман і, як це буває в навкололітературній тусні, кола розходяться по воді, спричинивши близьке знайомство заміжньої зі священиком. Письменницький свербіж – то така психологічна хвороба, якій небезпечно чинити спротив. Хтозна, звідки воно пре? Коли хочеться писати, потрібно писати. Коли пишеться, то потрібен читач і, не менш за читача, потрібен критик. Критик – друг письменника. Або його вбивця, коли як. Найкращий критик має бути правдивим другом. Такий не хвалитиме там, де треба натиснути, а може й вилаяти. Відповідно, автору теж треба вміти вішати корону на цвях і дослухатися. Друг-критик рятує письменника від справедливості безжального читача. В нашому випадку головна героїня забезпечила собі надійну опору в лиці її нового друга-священика. Однак… Вона – жінка, а він – чоловік. В романі розгортається оте саме, що дев’яносто дев’ять осіб зі ста оскаржуватимуть, як неможливе. І в даному випадку дев’яносто дев’ять торжествуватимуть перемогу в диспуті.
Вона, з усіма атрибутами європейської ментальності, наявністю коханця, буйною письменницькою фантазією, яка уві сні матеріалізується в картини, сповнені еротизму, прагне невинності. Як це вкладається в одній півкулі мозку, відповідальній за моральність? Спробуйте зрозуміти самі. Адже в сусідньому кластері почуттів – її ставлення до священика, як до чоловіка. Так, саме чоловіка, що викликає в ній потяг протилежного від невинності напрямку. Я впевнений, якби вам підкинули таку ідею, то з неї могла би вийти така еротична епопея! А Каролін Ламарш вміло уникла спокуси написати щось таке, грубо натуралістичне. Вона розмила фізіологію другими, третіми планами, алюзіями, переходячи з однієї сюжетної лінії на іншу. В неї знайшлося стільки других ролей, скільки необхідно для передачі температури боротьби в свідомості самої головної героїні і в свідомості її стриманого друга, змушеного оберігати достоїнство свого сану і впокорювати притаманні людині фізіологічні моменти.
Іех-х! Знали би ви, як важко пропагувати чудові твори Каролін Ламарш, не перетворюючи відгук на спойлер і загортаючи «цукерочку» в обгортку натяків! Не обіцяю, що вдруге і втретє я свідчитиму про прихильність до її творів, поставлених в чергу. Вони обидва здобули високі премії, але для мене це нічого не означає. Я ж не критик, а простий читач, тому шукайте баланс і в моїх, мало кому потрібних дописах.
Назва ж цієї книжки – також шифрований тест для любителів хорошої книжки. Чого в ній не бракує, то це алюзій, тонких натяків. Щойно перегорнувши останню сторінку, я змушений повернутися в початок і тезово відстежити пульс лейтмотиву, навколо якого мадам Ламарш вибудовує всі сюжетні лінії роману. За її задумом в життя молодої жінки, сімейної і з двома дітьми, та ще й коханцем на задньому плані, входить поціновувач літератури. Звідки він взявся? Та прямо з місцевого католицького приходу. Він – священик, старший за головну героїню на пару років, занурений в художню літературу по самі вуха настільки, що не всякий прихожанин розуміє зміст його щонедільних проповідей. І він виявляє зацікавленість творчими пошуками героїні в її роботі над романом. Так, вона творить роман і, як це буває в навкололітературній тусні, кола розходяться по воді, спричинивши близьке знайомство заміжньої зі священиком. Письменницький свербіж – то така психологічна хвороба, якій небезпечно чинити спротив. Хтозна, звідки воно пре? Коли хочеться писати, потрібно писати. Коли пишеться, то потрібен читач і, не менш за читача, потрібен критик. Критик – друг письменника. Або його вбивця, коли як. Найкращий критик має бути правдивим другом. Такий не хвалитиме там, де треба натиснути, а може й вилаяти. Відповідно, автору теж треба вміти вішати корону на цвях і дослухатися. Друг-критик рятує письменника від справедливості безжального читача. В нашому випадку головна героїня забезпечила собі надійну опору в лиці її нового друга-священика. Однак… Вона – жінка, а він – чоловік. В романі розгортається оте саме, що дев’яносто дев’ять осіб зі ста оскаржуватимуть, як неможливе. І в даному випадку дев’яносто дев’ять торжествуватимуть перемогу в диспуті.
Вона, з усіма атрибутами європейської ментальності, наявністю коханця, буйною письменницькою фантазією, яка уві сні матеріалізується в картини, сповнені еротизму, прагне невинності. Як це вкладається в одній півкулі мозку, відповідальній за моральність? Спробуйте зрозуміти самі. Адже в сусідньому кластері почуттів – її ставлення до священика, як до чоловіка. Так, саме чоловіка, що викликає в ній потяг протилежного від невинності напрямку. Я впевнений, якби вам підкинули таку ідею, то з неї могла би вийти така еротична епопея! А Каролін Ламарш вміло уникла спокуси написати щось таке, грубо натуралістичне. Вона розмила фізіологію другими, третіми планами, алюзіями, переходячи з однієї сюжетної лінії на іншу. В неї знайшлося стільки других ролей, скільки необхідно для передачі температури боротьби в свідомості самої головної героїні і в свідомості її стриманого друга, змушеного оберігати достоїнство свого сану і впокорювати притаманні людині фізіологічні моменти.
Іех-х! Знали би ви, як важко пропагувати чудові твори Каролін Ламарш, не перетворюючи відгук на спойлер і загортаючи «цукерочку» в обгортку натяків! Не обіцяю, що вдруге і втретє я свідчитиму про прихильність до її творів, поставлених в чергу. Вони обидва здобули високі премії, але для мене це нічого не означає. Я ж не критик, а простий читач, тому шукайте баланс і в моїх, мало кому потрібних дописах.
Новий відгук
Не повірив би, якби не жив – ось що таке Орвелл. Власне, не він сам, а його антиутопія. І по семи десятках років після відходу автора ми бачимо несамовитий прогрес технологій, але як людство ми не вдосконалюємося в потрібному напрямку ні на йоту. Який це потрібний напрямок? Написавши, я сам на цьому і затнувся. Не мені ж визначати вектор розвитку. Але ми, принаймні, здатні оцінити книжки Орвелла, який вкладав у свої твори промовистий символізм і жив як людина-символ. Авжеж, символ! Ставши Джорджем Орвеллом з власної волі, він таким і залишився для всіх нас. І хто з поціновувачів його влучного гротеску згадую справжнє ім’я письменника? Ну! Згадали? Я – ні. От тільки скористався плодами технічного прогресу і прочитав: Ерік Артур Блер. Приємно познайомитися! Але не хочу далеко відходити від своєї ж тези. Як людство, ми тупцюємо на місці, розпалюючи демократії в одних місцях, пропускаємо і не помічаємо зростання диктатур в інших. І якщо еволюційний поступ демократії дається тяжко, триває довго, то диктатури народжуються, як гриби після дощу. Стрімко міняють все навколо. І якщо вже наводити порівняння, то я підберу щось із суто британського, наприклад – футбол. Атакуючи супротивника – випалюючи совок, ми переходимо на його половину поля і чомусь кілька разів поспіль знаходимо м’яч в своїх воротах. Не скажу навіть, що ми пропускаємо підступний удар. Ні. Ми забиваємо гол в свої ворота. Ми не вміємо грати в цю гру. А нас вчили довго, в різний спосіб. В літературі я би назвав низку письменників, таких як Багряний, Підмогильний, Самчук… Блін! Якщо вже почав, то зупинитися важко. Як, назвавши кількох, не згадати решту? Та, дай Боже, ви їх знаєте самі. І ось я, надпивши з української чистої криниці, звертаю увагу на визнаних закордонних письменників з того світу, якби з благополучнішого. Цікаво, що вони писали про світ?
Вам не здається, що термін – «орвеллщина» ми застосовуємо все частіше? Наші нас вчили, та ми не вчилися. Тому, читаючи «1984», я вбачаю ознаки орвеллщини в своїй країні зараз. Це ми, віддираючи себе від тоталітаризму і, начебто, твердо ставши на бік демократії, талановито повертаємо орвеллівщину на її місце. Ясна річ, автор не писав про совок і його книжка, чимось схожа на марення, насправді достобіса реалістична. Він вклав в її зміст дитячі спогади. В ній – елементи відібрані з навчання в коледжі, де, попри наші уявлення про Великобританію, спрацьовували ті ж явища, що і в нашій школі зразку недорозвиненого соціялізму. В ній – згадки про постколоніальну Індію, Бірму, де минула частина життя Орвелла. В ній – Іспанія часів Франко. Зернина до зернини і автор відтворив систему, яка однозначно працює проти людини в усьому світі. Є тільки більш благополучні суспільства і є останні невдахи. Та прагнення диктаторів до повного контролю нікуди не поділося і від диктатури не убезпечені найкращі соціальні країни планети. А ми й поготів, бачили тільки зачатки на шляху до сучасної демократії, як її уявляємо. І забиваємо в свої ворота. І нами відверто нехтують наші обранці. Вони бикують використовуючи останні досягнення прогресу, щоб загнати під повний контроль. Диктатурі вже не потрібні воронки, достатньо правильно налагодити «Дію». Далі натовп все зробить сам.
Жахіття, в яких існують головні герої книжки, – не точна копія реального життя. Там – задзеркалля. Але якщо замислюватися над сюжетом і додати трохи гротескності до наших реалій, то ось він – світ фантазії письменника перед нами у всій красі. Я ні слова не хочу сказати про сам сюжет. Нехай залишається інтрига і спонукає до читання. Повірте, мова Орвелла вишукана. Недарма він готувався до кар’єри письменника з шестирічного віку.
Вам не здається, що термін – «орвеллщина» ми застосовуємо все частіше? Наші нас вчили, та ми не вчилися. Тому, читаючи «1984», я вбачаю ознаки орвеллщини в своїй країні зараз. Це ми, віддираючи себе від тоталітаризму і, начебто, твердо ставши на бік демократії, талановито повертаємо орвеллівщину на її місце. Ясна річ, автор не писав про совок і його книжка, чимось схожа на марення, насправді достобіса реалістична. Він вклав в її зміст дитячі спогади. В ній – елементи відібрані з навчання в коледжі, де, попри наші уявлення про Великобританію, спрацьовували ті ж явища, що і в нашій школі зразку недорозвиненого соціялізму. В ній – згадки про постколоніальну Індію, Бірму, де минула частина життя Орвелла. В ній – Іспанія часів Франко. Зернина до зернини і автор відтворив систему, яка однозначно працює проти людини в усьому світі. Є тільки більш благополучні суспільства і є останні невдахи. Та прагнення диктаторів до повного контролю нікуди не поділося і від диктатури не убезпечені найкращі соціальні країни планети. А ми й поготів, бачили тільки зачатки на шляху до сучасної демократії, як її уявляємо. І забиваємо в свої ворота. І нами відверто нехтують наші обранці. Вони бикують використовуючи останні досягнення прогресу, щоб загнати під повний контроль. Диктатурі вже не потрібні воронки, достатньо правильно налагодити «Дію». Далі натовп все зробить сам.
Жахіття, в яких існують головні герої книжки, – не точна копія реального життя. Там – задзеркалля. Але якщо замислюватися над сюжетом і додати трохи гротескності до наших реалій, то ось він – світ фантазії письменника перед нами у всій красі. Я ні слова не хочу сказати про сам сюжет. Нехай залишається інтрига і спонукає до читання. Повірте, мова Орвелла вишукана. Недарма він готувався до кар’єри письменника з шестирічного віку.
Новий відгук
Розмірковуючи над відгуком до цієї книжки, я би хотів порекомендувати і всі інші твори Володимира В’ятровича, навіть не прочитавши їх. Ви знаєте, чому сміливість цієї заяви мене не лякає? Напевно, чи не кожен готовий ствердно відповісти на питання: чи знайоме вам ім’я автора? Публічність історика і громадського діяча робить свою справу. Чи бездоганні його наукові праці? Чи має він опонентів і наскільки серйозними можуть бути інші точки зору на нашу історію? Наскільки можна покладатися на думку вченого і активного автора багатьох історичних видань, монографій, досліджень? Ці питання, імовірно, мають різні відповіді, залежно від світогляду вимогливих читачів. Одне я знаю точно: в різних амплуа, чи то як вчений, чи як письменник або навіть Народний депутат, пан В’ятрович цікавий і аргументовано підкріплює кожну свою думку. І коли переді мною лежали кілька стосів його книжок, вибір виявився неймовірно важким. Голодному хочеться все і одразу. Здоровий глузд нагадує, що у країни є найважливіший виклик, куди всі мають вкладатися, щоб ми жили не тільки сьогоденням, але й по нас на цій землі лишилася вільна, бажано квітуча країна – раз. Є й моя маленька родина з окремими проблемами, не залежними від книжок – два. Врешті, існують і інші пріоритети, після яких не можна ставити друковані видання на якесь там ...надцяте місце. Тільки тому я став власником цієї невеличкої книжечки, лишаючи відкритим на майбутнє вікно можливостей. Так, я прочитав її і вона – документальне підтвердження очікувань високого рівня.
Є одна особливість саме «(Не)історичних митей» - це не наукове дослідження, не викладення вченої думки, не оцінка епізодів останнього століття. В книжці В’ятрович розкриває себе, як письменник, пропонуючи коротесенькі есеї і охоплюючи періоди української визвольної боротьби від 1918 року, з подій під Крутами, до параду нашого війська на День Незалежності у 2020 році. Наділяючи героїв своїх нарисів особистісними рисами, думками і відтворюючи засобами митця діалоги, пан Володимир налаштовує надзвичайно емоційну атмосферу, бо в кожному з цих маленьких оповідань немає холодної статистики. Є роздуми від першої основи. Вони від фактів переводять нашу увагу на мотивацію кожної історичної постаті. Чому в такій безнайдійній боротьбі бійці УПА чинили збройний опір аж до кінця п’ятдесятих? Чим мотивували свою незламність Бандера, Шухевич та, врешті, Стус або інший в’язень совісті – Богдан Климчак? Якими світоглядними дефініціями підживлювали моральний стан боєць дивізії СС «Галичина» і його антипод з протилежного боку – Першого українського фронту совєтської армії? Якої природи ота внутрішня сила, яка дала рішучість Василю Макуху здійснити самоспалення на Хрещатику? Присвятивши не один рік роботі над матеріалами архіву КДБ і очолюючи Інститут національної пам’яті з 2014 по 2019 роки, Володимир В’ятрович вчитувався в зміст багатьох тисяч документів і, як свідчив він сам, в певні моменти відбувалося переосмислення усталених парадигм. Ми з вами не можемо настільки ж ретельно вивчати нашу історію, буквально розбираючи її по буквах. На те маємо величезну кількість історичної літератури, створеної потужньою генерацією молодих науковців в часи відкритих фондів не тільки в Україні, а й за кордоном.
Ця, більше літературно оброблена історична книжка, ніж суто історична, роз’ятрила бажання доступитися і до інших творів автора. Розумію, що книжки В’ятровича можуть мати різний рівень складності, але всі вони – той пласт знань, якого ми були позбавлені за часів нашого навчання в школі і далі, у навчальних закладах вищого рівня. Таку літературу слід читати і порівнювати роботи різних авторів. Чи вони нас заплутають, а чи навчать мислити? Сподіваюся на останнє.
Є одна особливість саме «(Не)історичних митей» - це не наукове дослідження, не викладення вченої думки, не оцінка епізодів останнього століття. В книжці В’ятрович розкриває себе, як письменник, пропонуючи коротесенькі есеї і охоплюючи періоди української визвольної боротьби від 1918 року, з подій під Крутами, до параду нашого війська на День Незалежності у 2020 році. Наділяючи героїв своїх нарисів особистісними рисами, думками і відтворюючи засобами митця діалоги, пан Володимир налаштовує надзвичайно емоційну атмосферу, бо в кожному з цих маленьких оповідань немає холодної статистики. Є роздуми від першої основи. Вони від фактів переводять нашу увагу на мотивацію кожної історичної постаті. Чому в такій безнайдійній боротьбі бійці УПА чинили збройний опір аж до кінця п’ятдесятих? Чим мотивували свою незламність Бандера, Шухевич та, врешті, Стус або інший в’язень совісті – Богдан Климчак? Якими світоглядними дефініціями підживлювали моральний стан боєць дивізії СС «Галичина» і його антипод з протилежного боку – Першого українського фронту совєтської армії? Якої природи ота внутрішня сила, яка дала рішучість Василю Макуху здійснити самоспалення на Хрещатику? Присвятивши не один рік роботі над матеріалами архіву КДБ і очолюючи Інститут національної пам’яті з 2014 по 2019 роки, Володимир В’ятрович вчитувався в зміст багатьох тисяч документів і, як свідчив він сам, в певні моменти відбувалося переосмислення усталених парадигм. Ми з вами не можемо настільки ж ретельно вивчати нашу історію, буквально розбираючи її по буквах. На те маємо величезну кількість історичної літератури, створеної потужньою генерацією молодих науковців в часи відкритих фондів не тільки в Україні, а й за кордоном.
Ця, більше літературно оброблена історична книжка, ніж суто історична, роз’ятрила бажання доступитися і до інших творів автора. Розумію, що книжки В’ятровича можуть мати різний рівень складності, але всі вони – той пласт знань, якого ми були позбавлені за часів нашого навчання в школі і далі, у навчальних закладах вищого рівня. Таку літературу слід читати і порівнювати роботи різних авторів. Чи вони нас заплутають, а чи навчать мислити? Сподіваюся на останнє.
Новий відгук
Мій індивідуальний протокол читання змушує мене читати твір, а потім проводити невеличку експедицію інтернетом у пошуку інформації про письменника. Звісно, якщо ім’я автора мені невідоме. Іноді я прощаюся з книжкою, не дочитавши до кінця. Прощання з нею не означає повний розрив з автором. Але після вдалої знахідки іноді хочеться написати відгук, або не писати. Пару разів бажання було сильнішим за мене і я вже реагував, ще не знаючи кінця, а в окремому випадку – ледве навіть прочитавши пару десятків сторінок.
Тілько-но доскроливши п’єсу до завіси і видаливши її з гаджету, все, що я міг сказати собі: «Мдяаа! Як можливо щось написати про неї?» Навіть про них, бо в книжці після основної п’єси – «Огнище» бонусом розміщено ще невеличку – «2 год. 14». Якось так. Спробуйте вголос телефоном порадити комусь. Промовте назву – «2 год. 14». Якщо в минулому ви отримували і надсилали телеграми, у вас вийде. А родзинка книжки не в назві. Читаючи п’єси, я хапався за голову: «Сюр! Сюр! Це махровий сюрреалізм!» І що ж? Радити це іншим, чи утриматися? Я впевнений в адекватності і кваліфікації перекладача з французької – Ростислава Нємцева. Неїстівне він виплюне і затопче ногами. Але наш читач... За п’ятибальною шкалою оцінки чітачів коливатимуться від мінус десяти до дванадцяти з плюсом. Ще раз: за п’ятибальною! Подібна література могла з’явитися тільки в ХХІ столітті. Все! Я дожив до неї і, здається, нічого нового вже не побачу. )))
«Огнище» - сюрреалістична комедійна (?) п’єса. Власне, як і друга, ота що «2 год. 14». Страшно уявити, чим надихається канадський драматург Д. Пакет, але його перо танцює на папері дивні танці. Хоча! Хто ж пише на папері? Під пальцями набір клавіш, як у музичного інструмента. А я бачив, як імпровізує музикант, народжений грати джаз. Спочатку освоїв клавіші, потім вчився ходити. «Огнище» - це трилогія в якій не вистачає психіатра, тому роль психіатра запропоновано нам: читачам або глядачам. Я назвав її комедією? Ну так, напевно на сцені п’єсу грають під постійні смішки і регіт публіки. А якщо опустити репризи героїв, у залишку ми побачимо чисту трагедію, причому трагедію в трьох поколіннях: один акт – епізоди життя одного з поколінь. Як ви зрозуміли, актів у п’єсі три. І всі дійові особи твору по суті є антигероями. Тобто, вони викликають антипатію, плюс питання: чому так? Передача певної негативної спадковості від старших до молодших простежується однозначно. В тому і полягає ідея автора. Але навіть епізодичні ролі в якісь такі, як би висловитись? Із сильно поведеним дахом. Прямо аж, бр-р-р! Мені і до п’єси не дуже хотілося колись побувати в Канаді, а тепер поготів.
В «2 год. 14» ось такий цікавий діалог між Сантою і юнаком:
САНТА: ... Чого тобі хочеться на Різдво, мій гарний Франсуа?
ФРАНСУА: Стати нормальним.
САНТА: Ага, ще один... Ну і молодь, ви всі хочете одного й того самого. «Нормальний» - слово, яке вигадали «психи», щоб мати роботу. Прокиньтеся нарешті.
«Психи» - молодіжний сленг Санта Клауса, що означає лікарів-психіатрів. Років тридцять тому я вважав би автора п’єси навіженим. Незабаром, можливо, канадці пишатимуться своїм народним пророком. Все якось дуже схоже на реальність. Тенденції? Ризикніть почитати!
Тілько-но доскроливши п’єсу до завіси і видаливши її з гаджету, все, що я міг сказати собі: «Мдяаа! Як можливо щось написати про неї?» Навіть про них, бо в книжці після основної п’єси – «Огнище» бонусом розміщено ще невеличку – «2 год. 14». Якось так. Спробуйте вголос телефоном порадити комусь. Промовте назву – «2 год. 14». Якщо в минулому ви отримували і надсилали телеграми, у вас вийде. А родзинка книжки не в назві. Читаючи п’єси, я хапався за голову: «Сюр! Сюр! Це махровий сюрреалізм!» І що ж? Радити це іншим, чи утриматися? Я впевнений в адекватності і кваліфікації перекладача з французької – Ростислава Нємцева. Неїстівне він виплюне і затопче ногами. Але наш читач... За п’ятибальною шкалою оцінки чітачів коливатимуться від мінус десяти до дванадцяти з плюсом. Ще раз: за п’ятибальною! Подібна література могла з’явитися тільки в ХХІ столітті. Все! Я дожив до неї і, здається, нічого нового вже не побачу. )))
«Огнище» - сюрреалістична комедійна (?) п’єса. Власне, як і друга, ота що «2 год. 14». Страшно уявити, чим надихається канадський драматург Д. Пакет, але його перо танцює на папері дивні танці. Хоча! Хто ж пише на папері? Під пальцями набір клавіш, як у музичного інструмента. А я бачив, як імпровізує музикант, народжений грати джаз. Спочатку освоїв клавіші, потім вчився ходити. «Огнище» - це трилогія в якій не вистачає психіатра, тому роль психіатра запропоновано нам: читачам або глядачам. Я назвав її комедією? Ну так, напевно на сцені п’єсу грають під постійні смішки і регіт публіки. А якщо опустити репризи героїв, у залишку ми побачимо чисту трагедію, причому трагедію в трьох поколіннях: один акт – епізоди життя одного з поколінь. Як ви зрозуміли, актів у п’єсі три. І всі дійові особи твору по суті є антигероями. Тобто, вони викликають антипатію, плюс питання: чому так? Передача певної негативної спадковості від старших до молодших простежується однозначно. В тому і полягає ідея автора. Але навіть епізодичні ролі в якісь такі, як би висловитись? Із сильно поведеним дахом. Прямо аж, бр-р-р! Мені і до п’єси не дуже хотілося колись побувати в Канаді, а тепер поготів.
В «2 год. 14» ось такий цікавий діалог між Сантою і юнаком:
САНТА: ... Чого тобі хочеться на Різдво, мій гарний Франсуа?
ФРАНСУА: Стати нормальним.
САНТА: Ага, ще один... Ну і молодь, ви всі хочете одного й того самого. «Нормальний» - слово, яке вигадали «психи», щоб мати роботу. Прокиньтеся нарешті.
«Психи» - молодіжний сленг Санта Клауса, що означає лікарів-психіатрів. Років тридцять тому я вважав би автора п’єси навіженим. Незабаром, можливо, канадці пишатимуться своїм народним пророком. Все якось дуже схоже на реальність. Тенденції? Ризикніть почитати!
Новий відгук
Допустіть мене до укладання шкільної хрестоматії! Допустіть! В тій частині, що стосується сегменту української поезії нинішнього періоду. Я заповнюю нотатник пам’яті новими іменами: щороку кілька імен, знати які вкрай потрібно школярам. Ці імена вони понесуть в життя. Властивості пам’яті такі дивні! Вивчені сорок років тому вірші час від часу спливають майже неушкодженими пластами і я готовий процитувати, блін!, драного маяковського, але не пам’ятаю як слід навіть свої дилетантські рядки. А у вас не так? Школярі мають вивчати поетів і поетес, які увічнюють нашу добу вчора, сьогодні, робитимуть це завтра. Нехай через пів століття мої хрестоматійні автори перейдуть до розділу українських класиків. Буду чесним, в моєму списку є знайомі і друзі. У нас називається це «по блату»? Тоді питання хрестоматійності відкладу на потім. Зараз відгук про збірку Павла Вишебаби. Він не є навіть моїм знайомим, тому закликаю вгамувати думки про заангажованість. Що він – мій земляк, ні слова! Тсс! Є вірші – вони об’єктивніші.
Інформацію про автора я черпаю з різних джерел: з інтернету (як же без нього?), від шанувальників, навіть через треті, так би мовити, руки від моїх друзів – його знайомих. За рамками допису залишу біографічні дані, хоч і вони представляють інтерес шанувальників Павлової творчості. Не уникну тільки єдиної деталі з яскравих спогадів, які сам поет переніс на сторінки книжки. Уривок з віршу «Двірник». Самі здогадайтеся, хто цей двірник?
«Мої думи легкі опадають, мов ті листки,
і всього лиш: зібрати до купи їх і змести.
Знову сиплються зверху, заледве змахнути встиг.
Двірники умивають із відер обличчя міст,
зістригають щетину газонів, стирають млість.
Ми готуємо форму, щоб інші вкладали зміст.»
Хочеться дати можливість вам самим коментувати такі слова. Чи не правда, вони викликають алюзії, здатні в нас зворушити питання: від свого імені до себе самого. І не подумаю багато писати від свого імені, а просто дам більше місця рядкам автора, воїна, в якого навіть тематика війни спонукає до глибших, ніж гнів або співпереживання роздумів.
«Війна – найбільш невмілий архітектор,
що має здібність тільки до руїн.»
Ось так висловившись, Павло Вишебаба оголює ліричну душу. Чи не створений він оспівувати кохання? Натомість, пише як бачить і відчуває. Він вміє, крім настрою, намалювати пейзаж очима вимушеного баталіста. Як не згадати українського художника вірменського походження –Айвазовського? Бачили його твори? Авжеж! Красиво? Велично? Але ж про стихію, трагедію, війну, смерть! А тепер уривок із віршу «Вирок ночі» автора Павла Вишебаби:
«Уночі невідомо за ким калатають дзвони,
уночі наші ріки й струмки не такі червоні,
павутиння пітьми зашиває в будинках діри,
і цього нам достатньо, щоб мати ще крихту віри.»
Якщо ми – мирняк, бачимо частину наслідків того, що кожного дня постає перед очима захисників і то, бачимо якісь локальні руїни десь на Київщині чи деінде, а більше – через телевізор, то на скільки треба помножити емоційний вплив повної картини, додавши в неї портрети близьких нам людей, за кого вже проголосили вічну пам’ять?
«Український світанок зійде над Донецьким кряжем,
хтось із нас неодмінно до ночі в цю землю ляже.
Тільки думка майне, як заправиш в ріжок набої,
що ти жив, як простий чоловік, а помреш, як воїн.»
І ще трохи замальовок із книжки з такою невідповідною назвою: «Тільки не пиши мені про війну». Уявна невідповідність. Насправді, назва збірки – це про інше. Тут із пам’яті шкребуться рядки з листів майже сорокарічної давнини. Листи з війни. З іншої, якій я дам характеристику колись в майбутньому дописі. Як факт: солдати писали матерям про хороше харчування, дружбу і всіляку лабуду позитивного характеру. Що з тієї війни літаками возили цинкові ящики із залишками військових, не писав майже ніхто. Хіба хтось із штабних. Ну а правда… Яку правду писати рідним додому? Нехай вона поки що збережеться у віршованій формі. Це ж мистецтво?
«Дім твій іще не засипав град,
не змила фосфорна злива,
мила, ти вичерпала ліміт
на власне різдвяне диво.
Сядь без вагань, хоч в який вагон.
Якщо це направду доля,
вас ще зведуть і сплетуть удвох
вузли залізничних колій.»
Я не п’ю модних енергетичних напоїв, коли батарейки сідають майже до нуля: книжки підзаряжають мене до верхньої рисочки. Такі книжки, як збірка цієї нехитрої філософії. Талант мого народу живить мене і я – його часточка. Тому, наостанок кілька слів про нас всіх:
«Під дике ревіння сирени
розноситься звістка кругом
по землях, ба більше – по венах:
Народ ся рождає, славімо його.»
Круто? Павло Вишебаба!
Інформацію про автора я черпаю з різних джерел: з інтернету (як же без нього?), від шанувальників, навіть через треті, так би мовити, руки від моїх друзів – його знайомих. За рамками допису залишу біографічні дані, хоч і вони представляють інтерес шанувальників Павлової творчості. Не уникну тільки єдиної деталі з яскравих спогадів, які сам поет переніс на сторінки книжки. Уривок з віршу «Двірник». Самі здогадайтеся, хто цей двірник?
«Мої думи легкі опадають, мов ті листки,
і всього лиш: зібрати до купи їх і змести.
Знову сиплються зверху, заледве змахнути встиг.
Двірники умивають із відер обличчя міст,
зістригають щетину газонів, стирають млість.
Ми готуємо форму, щоб інші вкладали зміст.»
Хочеться дати можливість вам самим коментувати такі слова. Чи не правда, вони викликають алюзії, здатні в нас зворушити питання: від свого імені до себе самого. І не подумаю багато писати від свого імені, а просто дам більше місця рядкам автора, воїна, в якого навіть тематика війни спонукає до глибших, ніж гнів або співпереживання роздумів.
«Війна – найбільш невмілий архітектор,
що має здібність тільки до руїн.»
Ось так висловившись, Павло Вишебаба оголює ліричну душу. Чи не створений він оспівувати кохання? Натомість, пише як бачить і відчуває. Він вміє, крім настрою, намалювати пейзаж очима вимушеного баталіста. Як не згадати українського художника вірменського походження –Айвазовського? Бачили його твори? Авжеж! Красиво? Велично? Але ж про стихію, трагедію, війну, смерть! А тепер уривок із віршу «Вирок ночі» автора Павла Вишебаби:
«Уночі невідомо за ким калатають дзвони,
уночі наші ріки й струмки не такі червоні,
павутиння пітьми зашиває в будинках діри,
і цього нам достатньо, щоб мати ще крихту віри.»
Якщо ми – мирняк, бачимо частину наслідків того, що кожного дня постає перед очима захисників і то, бачимо якісь локальні руїни десь на Київщині чи деінде, а більше – через телевізор, то на скільки треба помножити емоційний вплив повної картини, додавши в неї портрети близьких нам людей, за кого вже проголосили вічну пам’ять?
«Український світанок зійде над Донецьким кряжем,
хтось із нас неодмінно до ночі в цю землю ляже.
Тільки думка майне, як заправиш в ріжок набої,
що ти жив, як простий чоловік, а помреш, як воїн.»
І ще трохи замальовок із книжки з такою невідповідною назвою: «Тільки не пиши мені про війну». Уявна невідповідність. Насправді, назва збірки – це про інше. Тут із пам’яті шкребуться рядки з листів майже сорокарічної давнини. Листи з війни. З іншої, якій я дам характеристику колись в майбутньому дописі. Як факт: солдати писали матерям про хороше харчування, дружбу і всіляку лабуду позитивного характеру. Що з тієї війни літаками возили цинкові ящики із залишками військових, не писав майже ніхто. Хіба хтось із штабних. Ну а правда… Яку правду писати рідним додому? Нехай вона поки що збережеться у віршованій формі. Це ж мистецтво?
«Дім твій іще не засипав град,
не змила фосфорна злива,
мила, ти вичерпала ліміт
на власне різдвяне диво.
Сядь без вагань, хоч в який вагон.
Якщо це направду доля,
вас ще зведуть і сплетуть удвох
вузли залізничних колій.»
Я не п’ю модних енергетичних напоїв, коли батарейки сідають майже до нуля: книжки підзаряжають мене до верхньої рисочки. Такі книжки, як збірка цієї нехитрої філософії. Талант мого народу живить мене і я – його часточка. Тому, наостанок кілька слів про нас всіх:
«Під дике ревіння сирени
розноситься звістка кругом
по землях, ба більше – по венах:
Народ ся рождає, славімо його.»
Круто? Павло Вишебаба!
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Полиць поки немає