Спокійно реагуючи на зірковість митців, я випробовую і експлуатую їхні таланти собі на користь. «Вона (він) – краща (кращий)!», - і це провокує мене. Я запрошую книжку письменника до себе, починається дружба: книжка і читач. Три книжки Кларісе Ліспектор чекали на мою увагу два роки, одна з них – «Сімейні узи», найкраща з точки зору знавців, успішно пройшла випробування. І тут я починаю уявно знайомитися з авторкою. Все дуже складно! Дивіться: відома бразильська письменниця українсько-єврейського походження. Навіть приємно усвідомлювати, чи не так? Наша!? Так і не зовсім так. На першому ж році життя Кларісе, а тоді ще Хаю, рятуючись від єврейських погромів 20-х років минулого століття, батьки на руках перевезли в Бразилію. На жаль, за своє життя вона так і не зробила жодного кроку по нашій землі. Тому так: письменниця бразильська, мова спілкування і оригінальних творів – португальська.

Дозволю собі пожартувати, що стиль письменниці вперше проявився в дев’ятирічному віці, коли вона написала перше оповідання, надіслане до місцевого видання. Редактори не розпізнали зародок великого таланту і відмовили в публікації на підставі відсутності літературної зав’язки. А дарма! З першої ж новели цієї збірки я відчув, що читанка не буде такою вже простою. Схильність письменниці до певного містицизму місцями змушувала поскрипіти звивинами. З іншого боку, в книжці зібрано новели про життєві проблеми жінок. Про жінок з-під пера жінки! Для інтриги підкину назву першого твору: «Марення й пияцтво розпусниці». Вам наврядчи вистачить уяви, це треба читати. Або – «Курка». То ви думаєте, там все про курку? Ну-ну! Хоча ні, про неї, рідну також. Але жодного слова про спонтаність думок і логіку домашньої птиці. Чи є у курки взагалі логіка? Ідеться про відчайдушне намагання врятуватися від переслідування. Не думаючи про великий кухонний ніж, про слину, яку пускали хазяї в очікуванні гарячого бульйону, вона просто не давалася, тому що не звикла до рук і не хотіла сідати на колінця своїх годувальників. Курка боролася до останнього і навіть спромоглася політати, мало чим поступаючись диким птахам. Та скільки там сил в тих крилах? Потрапивши до рук геть не сентиментального господаря, з переляку вона знесла яйце. Упс!

Крик доньки до батьків: «... не вбивай курочку, вона знесла яйце! Вона дбає про нас!», – змінив на гірше долю іншої курки, а ця лишилася в хаті і стала ще тією важливою пані. Якби вона могла осягнути причину свого тимчасового тріумфу. Час минав. Яйце, звичайно ж не золоте, не стало страховим полісом і для цієї курки. Одного дня її таки з’їли.

Отак і книжки, можуть рік і два зберігатися в моїй бібліотеці, реальній чи віртуальній, та все ж колись приходить час: я «ковтаю» книжку за книжкою. «Смачні» згризаю повністю і їхній поживний вміст стає частиною мене. Кепська література йде у відходи. Що ж до «Сімейних уз» Кларісе Ліспектор, безсумнівно, збірочка несе інтелектуальне задоволення і підтверджує славу своєї «мами», однієї з кращих письменниць Бразилії. Шкода, що авторка передчасно залишила світ живих! Вона могла би бути нашою землячкою, але пам’ять про неї житиме на землі, де вона народилася, попри обставини, через які геніальні люди іноді опиняються навіть на інших континентах.

Окреме захоплення шлю Наталії Пнюшковій – перекладачці творів К. Л. Блискуча робота!

Попри те, що біографічна література поступається популярністю перед художньою, хочеться нав’язливо рекомендувати нашому мудрому народу більше звертати увагу на передумови, в яких народжувалися, зростали, формувалися особистості, яким судилося стати лідерами націй. Не всі увійшли в історію прикладами для наслідування, бо і генії бувають злими. Та велич тих, кого ми визнаємо знаковими фігурами для розвитку цивілізації і масштаб будівничих, чиї імена вкарбовані золотими літерами, без винятків лежить на надійному фундаменті сумлінності, праці над собою, прагнення до досконалості, вмінні робити висновки із помилок. Ніхто не досконалий. Ніхто! Та всі вони присвятили життя своїм націям і країнам, викладаючись на повну. Не було серед них таких, хто років із сорок люто зневажав рідну країну, не виявляв ні інтелекту, ні здібностей до корисних вчинків і раптом, піднявшись над самим собою, залишився знаковим лідером, чиє ім’я по смерті вимовляють з глибокою повагою. Я, в тому числі, про Шарля де Ґолля. А у вас виникли якісь асоціації з антиподами справжніх рушіїв історії? Поверну всю увагу на книжку Бернара Фана.

Дізнавшись про життєпис про де Ґолля, я не відпустив цю роботу французького історика. Давно хотілося познайомитися не зі стислими думками про людину-символ, а почитати щось таке, фундаментальне. Мені взагалі симпатичні французи. Не тому, що всі вони і кожен із них окремо – носії тільки позитиву і нічого крім позитиву. Якраз навпаки. Вони нагадують мені нас, українців. Взяти будь-яку епоху, та хоч за діяльності того ж де Ґолля, на протилежній чаші терезів – Віші і так звані вішисти. Ну! Та й кожен із нас (абсолютно кожен!) знає за собою риси і вчинки, які можна писати на листі, розділеному надвоє: ліворуч пишемо достоїнства, праворуч – вади. Змалечку Шарль не ріс ідеальним і в останні роки мсьє де Ґолль не зміг би похвалитися досконалістю. А який слід він залишив нащадкам? Мало хто згадає молодого офіцера, якого дехто іронічно називав «довгою Зохрою», а частіше пригадують слова, сказані президентом Франції у зв'язку зі смертю де Ґолля в 1970-му році: «Франція овдовіла».

Якщо чесно, я не заздрю французу, якого двічи обирали президентом країни. Не заздрю, бо він керував Францією не в кращі часи, вивівши її з абсолютного фінансового нуля в світові кредитори. Не заздрю, бо змалечку він пройшов етапи виховання в добропорядній сім'ї, методи виховання в якій я, все ж таки, порівнюю з режимом для новобранців. Якась батьківська суворість, при якій діти зверталися до старших на «ви» і підкорялися розпорядку, гідному військової частини. Крім школи, батько довантажував нащадків обов'язковими зайняттями, особливо в період канікул, виконання яких вважалося пріоритетним і беззаперечним. Глибока релігійність родини потім перенеслася в сім'ю генерала. Він був бульдозером, працюючи на межі можливого. Поруч із таким трудоголіком хто міг розслабитися? Тому, моє шанування лідеру всіх французів! Колись вони не схибили, віддавши кермо держави в надійні руки. Потім було по різному. А у нас, хіба не так?

«ПРОШУ, ОБЕРІГАЙ МАМУ!», Шін ГЬОНСУК

Не з першої спроби Південна Корея почала розкривати літературні таланти. В обох випадках це книжки письменниць, перекладені українками і наскільки невдалим виявився перший тандем авторки і перекладачки, настільки ж другий дует (Шін Гьонсук і Ханна Кузьменко) справив позитивне враження. Я не впевнений, що колись познайомлюся з Південною Кореєю в якості туриста, та книжка завжди стає в пригоді, коли бажання пізнавати світ не співпадає з можливостями банальними і тривіальними.

Менше з тим, озброєний знанням деяких особливостей корейської культури, менталітету, і звичаїв, я підставляв отримані знання в підтекст твору «Прошу, оберігай маму». Завдяки цій, а також першій книжці, назву якої не стану розкривати, склалося враження про країну, в якій на тлі стрімкого економічного росту, великою мірою зберігаються консервативні соціальні установки. Тож, величина прірви між чоловіками і жінками (в Кореї), умовно кажучи, мала би бути помітною з космосу неозброєним оком, тоді як у нас характеристики такої різниці, швидше за все, порівняні з канавкою для води на городі. Можливо (я припускаю), Шін Гьонсук писала свій твір про маму, усвідомлюючи, що подібної історії з татом неможливо навіть припустити. Нас би здивувала традиційна поведінка кореянки, яка народила доньку, коли вона просить вибачення у всіх родичів свого чоловіка за народження дитини не тієї статі. Не хлопчика. В Південній Кореї подібний етикет є нормою. Чоловік у них наче як втілене божество, якому дістаються суттєві преференції, навіть якщо він є простим офісним працівником. Нехай там які розумні співробітниці в його оточенні, він – чоловік, а тому матиме переваги в кар’єрі. Але я вже повторюю те, що вразило мене в тій першій, не названій книжці. В цій не йдеться про звичаї на кшталт згаданих мною. Про що ж вона?

Розділи, написані від імені різних людей – членів однієї сім’ї, сума переживань і спогадів, які виникли через дивне, майже трагічне зникнення їхньої матері (дружини). Як могло статися, щоби в центрі сучасного Сеулу загубилася жінка, та ще й не переміщаючись мегаполісом сама, а слідуючи за своїм чоловіком? Спантеличені діти протягом кількох місяців безуспішно намагаються зробити те, перед чим виявилася безсилою поліція – відшукати сліди своєї матері. Тільки в такій безрадісній ситуації кожен із них, осмислюючи минуле, доходить висновку про неминучість її втрати. Адже вона, поклавши життя на служіння родині: благовірному і трьом дітям, не відчувала аж такої взаємності з їхнього боку. Прямуючи кудись, чоловік мав звичку не помічати, як його слабша половина не встигала за ним, іноді подаючи голос: куди ти так летиш? Можна сказати: ну от і долітався. Та, читаючи сповіді того чи іншого члена родини, стає зрозумілою ідея авторки.

Вона не звинувачує самого лиш чоловіка, хоч, власне, його неуважність стала причиною всіх перипетій. В книжці мають місце алюзії, коли авторка вводить доволі не другорядний образ скульптури матері Ісуса Христа з мертвим Сином на руках. Якщо вам доведеться читати «Прошу, оберігай маму», подумайте над темою самопожертви, винесеній авторкою на читацький суд і сенсом такої алюзії, яка рефреном з’являється в тілі твору декілька разів. Такий глибоко психологічний роман є вершиною сучасної південно-корейської прози.

Вони існують, але їх важко уявити – книголюбів, що не читали Жадана. Не на ньому тримається вітчизняна література, однак знати своє – не зайве. Скільки то років точаться розмови про номінацію нашого письменника на Нобелівку. Чули? Тоді точно треба погортати його твори. Я вже зробив порівняння «Месопотамії» з «Інтернатом». Чотирнадцятий і сімнадцятий роки видання: творчий поступ має місце і це дійсно так. Живі діалоги і хід роздумів його героїв, їхні вчинки і манери не викликають сумнівів. Мені не личить шукати огріхи в добре скроєному сюжеті, бо я не професійний критик. Автор керує емоціями, як вправний диригент оркестром.

Провінційний вчитель – Паша, апологет життєвої установки «я поза політикою, я ні за кого». Краще би не зарікався, убезпечуючи власний всесвіт своєю примітивною установкою. Війна приходить не тільки до політично визначених і заангажованих. Вона зачіпає всіх, скільки не бреши собі, що вона тебе не стосується. Переконання в тому, наче від маленької людини ніц не залежить не спрацьовує. Найсумлінніший гвинтик не захиститься ні чесністю, ні нейтральністю. Війнушка трясе хоч ідейних, хоч баласт без розбору. Український Схід, куди вона увірвалася став ареною дії роману. Паша, змушений перетинати лінію протистояння, виявився лузером по всіх статтях. Самотня людинка, в якої відсутня опора. Перетягнуті струни життя з рідними, колегами, з оточенням, та ще й фах учителя української – те, чого в нових умовах довелося остерігатися. Такий от букет незручностей. Його позитивні риси: гуманізм, сімейність, інтелігентність диктують модель життя по совісті. Тому він відправляється в місто, щоб забрати з інтернату племінника. Далі – сторінки поневірянь на шляху туди, а ще більше назад. Пригоди на межі фолу, коли Павло змушений вчитися виживати, оцінюючи небезпеки незнайомих обставин. Для нього несподіванкою стало відкриття, повторюване ним декілька разів: нікому нікого не жаль. До останньої сторінки прес безвиході тисне на головного героя і на нас, як читачів. Війна, плюс мерзенна зима, яку і зимою то не назвеш: свинцеве небо, снігова каша, дощ, місиво розбитого асфальту, уламків, скла. І безперервна небезпека над усіма, кепські умови, коли незрозуміло кому можна довіряти і хто для кого свій.

Я би написав так: роман мені дуже сподобався. Крім дечого такого... На зразок краплі чорнил, розведеної в божественному напої. Розумієте образність сказаного?

Звичайною рисою сучасної літератури чи не офіційно закріплене право автора вільно вживати нелітературні слова. За Жаданом таке водиться. Подібні автори (а їх чимало) скасовують сам термін – нелітературна мова. Тепер вже ніхто не матюкається. Всі розмовляють. То чому ж на зустрічі з читачами пан Сергій не продемонстрував обсценну лексику? Чому в книжці її багато, а під час живого діалогу – нуль? Є табу? А якби я наважився поставити питання в звичайному розмовному стилі окремих представників людського роду, а тепер вже й письменників, щось таке: «Сергій, не могли би ви, ...дь, поділитися, й... вашу м...?» Якось так. Отримав би я відповідь? Тож, межі допустимого існують. Автор чітко окреслює їх в реальному житті і розмиває в книжковому. Дивно! Напевно, це не табу для творів, достойних висунення на здобуття престижних премій. То який за якістю текст передадуть в нобелівський комітет? Там буде оце все? А, головне, чому це взагалі мусить бути в тексті? Бо не заважає номінуватися і отримувати відзнаки? За «Месопотамію» – дві премії, за «Інтернат» – дві премії і визнання найкращою книгою форуму видавців. Нехай собі! Моя шкала цінностей передбачає штрафні бали, тому роман, достойний високих слів, я оціню на тверду двієчку. Втім, Сергій Жадан може її виправити. Якщо захоче.

Краще я буду скептиком і ще циніком, ніж мене вважатимуть забобонною особою. Проте, почитати про природу тих самих забобонів собі не відмовлю, тим паче з-під пера письменника і журналіста, а також науковця, чия спеціальність – вивчення світогляду в різних культурах. Сьогодні саме ця його книжка, надана увазі українського читача, доступна в паперовому та електронному форматах. Не упереджений впливом релігій, як мені здалося, автор постарався охопити неохопне. В його незаангажованості є певна перевага, хоча це тільки моя особиста думка, що виникла в процесі читання. Він не виявляє схильності виставити якісь забобони смішними або навпаки, описати слушність інших, як це буває, коли дослідник віддає перевагу певним світоглядним установкам, як я, наприклад.

В нашому світі такі складні соціальні моделі, класифікувати які мені не під силу. Арі Турунен не прояснив небо над головою, але через книжку провів цікаву екскурсію, в якій трохи перемішані звичаєві, притаманні окремим культурам або й цілому світові забобони і елементи віри, які не варто змішувати між собою, хоч вони можуть переплітатися, поєднуватись і взаємно трансформуватися в щось цілісне. Мабуть, такі поєднання є лиш кількома струнами в складному інструменті людської душі. Еге ж, я називаю людину живою душею, як це і описує Біблія, а всі якості і властивості кожної людини – її унікально налаштований інструмент. Немає системи, або універсальної схеми, за якою формувалася би особистість. Здавалося би, в групі стовідсоткових атеїстів, чий прагматизм і впевненість тільки в собі може слугувати еталоном, знаходяться ті, хто затримає ходу, побачивши чорну кішку на шляху, чи тричі плюне через плече, або постукає по дереву. То виходить, навіть взірцеві атеїсти цілком собі віруючі люди?

Читаючи, ви точно звернете увагу на знайомі всім нам звичаєві способи реагування на світ, хоча де наша країна, а де Фінляндія – Батьківщина Турунена? Звідки походять якісь стандарти поведінки, як от реакція окремих наших співгромадян на когось, хто простує з порожнім відром і нічого поганого не мислячи перетинає іншим дорогу? Одні не звертають жодної уваги, дехто пробурмоче собі під ніс щось недоброзичливе, а іншій і висловиться, залежно від ступеня виховання. Письменник назбирав десятки фактів різного характеру. А ми могли би додати чимало своїх, чи не так? Точно вам кажу, насипали би ще на одну книжку. І все ж, прогалин у знаннях Арі Турунена знайдено чимало. Можна було би сказати у виправдання: він же написав про за-бо-бо-ни! Адже десь він про такі чув? Згоден, я не знаю всього дивного, що є в світі. От тільки там, де автор намагається пояснити якісь засадничі позиції християнства чи іншої релігії, він припускається помилок. Можливо тому, що отримував інформацію не з першоджерел, а від різних людей, які мають свої погляди, нехай хибні, але переконання.

Що ж, я і не розраховував отримати вивірений в усіх вимірах документ від науковця і письменника. Він запропонував інформацію, а знання – невичерпне. Тому, маючи чергову книжку цього автора, сподіваюся розширити свій світогляд і вам того раджу.