Цей роман — не просто художній твір. Це глибокий і болючий досвід, викладений з проникливістю і делікатністю. Авторка говорить про Крим, але в її словах — уся Україна. Зі сторінок книги крізь призму особистої історії постає трагедія цілого народу — зневаженого, витісненого, оббріханого. Читаючи, я весь час ловила себе на думці: скільки ще потрібно правди, щоб нас почули?

У трьох головних героїнях я побачила себе.
Альона — українка з російським іменем, якій болить усе несправедливе. Оксана - росіянка з українським іменем, яка не мириться з тим, що правда топчеться чоботами. Аліє — кримська татарка, що хоче жити на своїй землі, бо «для чого тоді всі ті страждання наших предків»?

У кожній із них — частинка моєї власної ідентичності, мого болю, мого бажання бути собою на своїй землі.
Особливо емоційно роман резонував із моїм особистим досвідом. Подібне відбувається не лише в Криму. Це й про наші міста, де навіть назва може стати полем битви - не між ідеями, а між правдою й упертістю. Коли ініціативна, обізнана меншість пропонувала повернути історичну назву Гард, більшість відкинула її з типовим «ми цей горад строїлі». І знову — привезені голоси перекрикують корінну памʼять.

«За Перекопом є земля» - це голос, який розриває тишу. Це книга про гідність, памʼять, про боротьбу не лише за землю, а й за право називати речі своїми іменами. І я вірю, що саме завдяки таким творам наше суспільство перестає мовчати. Бо без голосу не буде ні імені, ні майбутнього

Роман «Дзвінка» — це не просто історія однієї дівчини, а глибоке дослідження мовної ідентичності та боротьби за власне «я» в складних історичних умовах. Ніна Кур’ята майстерно проводить читача крізь декілька десятиліть, показуючи, як змінювалися суспільні настрої, стереотипи й виклики, що стояли перед україномовними мешканцями Півдня України.
Дзвінка, героїня роману, народилася на 6 років раніше за мене, але я ніби машиною часу повернулася у минуле і змогла пригадати такі щемливі моєму серцю моменти. Більша частина книги тримала мене в таких міцних обіймах спогадів, що мені здавалося, що я читаю книгу спогадів про себе. Бо ця частина книги моє дитинство, а потім свідоме доросле життя і болючі події, які вибивають землю з-під ніг.
Особливо цінним у книзі є те, як через родинні історії авторка передає важливість сім’ї у формуванні світогляду. Головна героїня змалку змушена шукати відповіді на складні питання: чи можна довіряти тому, що говорить школа й радянська пропаганда? Чи справді її мова чужа для регіону, де вона народилася?
Розповідь занурює у різні мовні й культурні середовища: від зросійщеного Півдня до україномовного Заходу, і всюди Дзвінці доводиться відстоювати свою ідентичність. Вона постає перед упередженнями як з боку російськомовного суспільства, так і серед тих, хто вважає її «неправильною» українкою через місце народження.
Мовне розмаїття — ще один сильний аспект роману. Діалекти, суржик, змішані мовні конструкції — усе це додає тексту автентичності й робить його ще ближчим до читача.
«Дзвінка» — це книжка, яка змушує замислитися про те, наскільки складною й багатошаровою є українська ідентичність. Це водночас особиста й суспільна історія, яка відгукнеться тим, хто колись сумнівався у власному праві говорити українською, тим, хто стикався зі стереотипами, і тим, хто просто любить правдиві й живі історії про наше життя.

📗 «Провулок світлячків»
Автор: Крістін Генна
Книга, яка була екранізована
Як написала сама авторка: «Це особиста розповідь у якій є безліч паралелей із моїм життям». І мені здається, що кожен знайде частинку себе у цій історії про жіночу дружбу, у якій переплітаються багато важливих сюжетних ліній. Так, ця книга, як і всі інші видання Крістін Генни, змусить поплакати, але глибшою метою авторки є дещо надважливе — здоров’я жінки. Я, як і більшість жінок світу, дізналася про таку страшну хворобу, як запальний рак молочної залози, прочитавши цю книгу. І нехай зараз це буде знаком саме для тебе 😉що можливо варто більше уваги приділити своєму здоров’ю: почитати більше інформації про цю хворобу, пройти обстеження.
А я продовжила ланцюжок такої важливої справи, доносячи тобі, люба читачко, що варто подбати про себе.
Отже, історія про материнство, про дихотомію вибору, з якою стикаються більшість жінок, про взаємовідносини між матірʼю та донькою-підлітком, про прощення, безумовну любов, взаємопідтримку і ще багато важливого. Я, якщо чесно, дуже пройнялася деякими проблемами, бо, ніби проживала все разом із героями.
Книга читається дуже легко. Стиль написання Крістін мені імпонує. (До речі, за освітою вона юристка, а письменницьку долю їй пророкувала мама). Ще значним бонусом у цій книзі є додатки від авторки, що збуджують великий інтерес до творчості Крістін Генни.
#марафонкнигомам

Книга-біль, книга-тривога, книга-війна, втрачене дитинство, безнадія… Саме такою вона мені залишиться у памʼяті. Автор дуже вдало зміг передати трагедію країн Південної Азії, які мають багату історію, але в останні десятиліття переживають важкі часи через війну та політичну нестабільність.
Але там живуть люди, народжуються діти, які не мають дитинства. Я була вражена, які вчинки доводиться робити дитині та емоції переживати, щоб здобути прихильність батька. Як головний герой зізнається читачеві у своїх проступках! З одного боку напрошується засудження, а з іншого- співчуття та розуміння.

Хочу подивитися екранізовану версію цього твору («Той, що біжить за вітром», 2007 р. режисер Марк Форстер).

Книга варта бути в моїй домашній бібліотеці та памʼяті.
📝 «Коли вбиваєш людину, то крадеш життя, — пояснив бабá. — Крадеш право дружини мати чоловіка, позбавляєш дітей батька. Коли брешеш, то крадеш в іншого право на правду. Коли шахруєш, то крадеш право на справедливість.»
📝 «То було дуже давно, але дарма кажуть, буцімто минуле можна поховати — як з’ясувалося, не можна. Минуле будь-що видряпається на поверхню.»
📝 «Завжди є спосіб знову стати хорошим»
📝 «Війна не скасовує гідності. Війна вимагає її навіть більше, ніж мирні часи»
📝 « А далі розмова неминуче зайшла про талібан.
— Усе й справді так погано, як кажуть?
— Ні, гірше. Значно гірше, — відказав Рахім-хан. — Людям забороняють бути людьми.»
📝 «Як там у тій приказці про минуле: казали, минеться, а воно тільки настає? От і з моїм минулим так само — воно весь час мене наздоганяє»
📝 «… у Афганістані є дуже багато дітей, однак практично немає дитинства»
📝 «Я знаю, що врешті-решт Господь простить усім»

Для мене - це книга-символ. Бо кожна людина у своєму житті пройшла через своєрідне пекло. Через свій Аушвіц.
Як жити далі, отримавши такий гіркий досвід, вибір кожного. Саме від тебе залежить, що ти обереш. Ресурсність книги зашкалює. Її написала Едіт Еґер, що вижила після таборів смерті та знайшла сили жити далі. Як? Всім цим ділиться авторка. В першій частині вона описує своє життя, а в другій- ділиться своїм важливим досвідом роботи, як психолога.

📝"…ми маємо вибір - загострювати увагу на тому, що втратили, чи на тому, що все ще маємо"
📝 "Бути пасивною означає дозволити іншим вирішувати за тебе. Бути агресивною означає вирішувати за інших. Бути наполегливою значить вирішувати за себе"
📝 "Свобода починається тоді, коли ми приймаємо те, що маємо, та прощаємо себе, коли відкриваємо серця для дивовижної дійсності"
📝 "Вивільнення починається з прийняття. Аби зцілитися, ми маємо прийняти темряву"
📝 "Дуже легко створити в'язницю з болю, з минулого. У кращому випадку помста марна. Вона не може змінити того, що з нами сталося, вона не позбавить нас жахіть, що ми пережили, не поверне мертвих до життя. Та значно гіршим є те, що помста увічнює колообіг ненависті. Вона стає циклічна.
Коли ми прагнемо помсти, хай і ненасильницької, ми рухаємося по колу замість того, аби просуватися вперед"
📝 "Просто памʼятай, ніхто не зможе відібрати в тебе те, що ти тримаєш у своїй голові"
📝 "Ми не можемо розігнати темряву, та ми можемо запалити світло"