Хороша книжка від правозахисниці для неюристів, навіть і для юристів, які хочуть освіжити знання чи дізнатись щось нове.
Назва книжки применшує те, що у ній вмістилось. Радію, що таки взяла її до рук у книгарні і проглянула зміст. Я була вражена широтою інформації, яку вирішила стисло пояснити авторка. На мою думку, їй це вдалося.

Тут є коротка екскурсія до появи самого поняття «геноцид», перших спроб вживання незрозумілого тоді терміну на Нюрнберзькому трибуналі та остаточного його визнання міжнародною спільнотою у Конвенції про запобігання геноциду. У книжці вміщено короткі згадки про найбільші акти геноциду, скоєні у ХХ-ХХІ століттях, та історія покарання винних Міжнародними кримінальними трибуналами.

Що стосується теперішньої війни, авторка використовує Доповіді міжнародної комісії з розслідування порушень в Україні, Подання до Офісу Прокурора Міжнародного кримінального суду та робить спробу юридичного обґрунтування вчинення злочину геноциду у Маріуполі.

У книжці усі терміни на місці, пояснення зрозумілі та коректні. Йде мова більше про правосуддя на рівні Міжнародного кримінально суду.
Я ж хочу додатково наголосити на тому, що МКС розглядатиме лише справи щодо вчинення злочину геноциду, воєнних злочинів та злочинів проти людяності топ посадовцями. Усі інші справи лежать на плечах національних судів. До прикладу, станом на сьогодні, за інформацією Офісу Генерального прокурора, зареєстровано 134 786 злочинів агресії та воєнних злочинів (статистики по злочину геноциду немає на сайті). По усіх цих справах притягуватимуть винуватих до кримінальної відповідальності українські суди. Це величезних пласт роботи як для органу обвинувачення у зборі доказів, так і для судової системи.

Останні розділи - роздуми авторки про природу зла, важливість доказової бази, про покарання за злочини. І тут можна теж щось почерпнути.
На свій подив, я відкрила для себе українського правознавця Володимира Василенка, який працював суддею Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії.

Думаю, книжка буде корисною та цікавою для тих, хто цікавиться темою геноциду і прагне розуміти про що таки йде мова, коли ми говоримо про засудження за вчинення злочину геноциду, чому є лише 4 захищені групи щодо цього злочину та як вдалось винуватим уникнути відповідальності за Голодомор.

Лише з обкладинки книжки, де вказано назви українською та англійською мовами, кидається в око невідповідність: «war crimes» - це ж воєнні, а не військові злочини. У книжці повсюдно використовується поняття «військові злочини» там, де цього бути не повинно.

Не вдаватимусь в подробиці про те як я просила Фабулу змінити це ще у листопаді 2023 і мені повідомили, що це бачення автора, який писав книжку українською мовою. Проте до Книжкового Арсеналу вже було підготовлене нове видання книжки зі зміненою назвою: «Злочини проти жінок під час війни». У тексті теж внесено зміни і це чудово. Але чи повідомлені про це читачі? Обидва варіанти книжки продаються одночасно, без будь-яких зауваг та застережень. Рулетка: хтось читатиме про військові злочини, хтось про воєнні.

Більше того, незважаючи на десятиліття вживання українського перекладу “crimes against humanity” як «злочини проти людяності», у книжці вони вперто «злочини проти людства». Але це не суттєво. А суттєво те, що автор часто змішує воєнні злочини і злочини проти людяності (людства). Також надає перелік «ознак військових/воєнних зґвалтувань», які нічого спільного з міжнародним правом не мають.

Що ж до змісту. Книжка про насильство над жінками. Це огидні, страшні, жахливі події і я розумію, що текст не може бути приємним. Тут багато історичних деталей, цитат з різних джерел. В основному, розповідь ведеться про період з Другої СВ, про звірства Червоної армії на території Німеччини та інших держав, про страшні події в Берліні 1945. Побіжно йде мова про інші конфлікти у світі після 1990-х років. Автор багато пише про жінок-добровольців у радянському війську, про «похідно-польових дружин», борделі, венеричні захворювання.

Є оціночні судження там, де, на мою думку, не варто. Про «немудрих жінок»-добровольців. Про те, «що ж це за країна, яка не спромоглася прихистити й обігріти жінок, котрі захищали її нарівні з чоловіками?» Про Францію, яка «прийняла те, що з нею сталось, і … спробувала «отримати задоволення»… - доброчесні та елегантні француженки самі шукали випадку опинитися в обіймах галантних тевтонських лицарів.»

І звідки бере інформацію автор? У жодному з використаних джерел не вказано сторінок. Перевірити цитати дуже тяжко. Більше того, велика частина джерел з доменів «.ru», заблокованих ресурсів. До прикладу, цитуючи Габі Кьопп, автор не знає про українське видання книжки «Чому я народилась дівчинкою?» і бере цитату з російського інтернет-ресурсу. Говорячи про історію Марти Гіллерс, яка анонімно написала книжку «Жінка в Берліні», що теж видана українською, автор взагалі не посилається на жодне джерело.

Описуючи вхід до Львова батальйону Нахтігаль, сформованого з членів ОУН, автор посилається на заблокований ресурс Livejournal. Дивуюсь, чи немає історичних книжок на цю тему? Невже настільки важливі ті «.ru»? Далі, говорячи про дії цього батальйону на Вінниччині, де «навіть німецькі солдати не витримали і, застосувавши зброю, запобігли розправі», посилається на книжку, видану у Mosкві 2007 року.

І фотографії. Наприклад, одне з джерел: «приватні фото, виявлені у вбитих солдатів вермахту». Ким виявлені? Чи звідки отримані? Інколи, намагаючись валідувати фото, автор вказує, що «фото публікувались також у www.istrprava.com.ua». Але який режим доступу? І що це за ресурс? Може таки istpravda.com.ua. Хто зна.

На жаль, є цілі розділи з фактами, статистикою без посилань.

Не знаю як ставитись до книжки. Розумію важливість теми і тривалого замовчування. Це вагома історична інформація, яка не може бути перекручена, недоглянута, кинута абияк. Книжка не є ані історичною, ані юридичною. Це спроба узагальнити доступну автору інформацію і викласти свої роздуми над цим. Беручись за неї я, очевидно, очікувала іншого і деяка поверхневість підходу мене вразила. Розумію мету автора, ціную його засудження війни в Україні, але не можу прийняти такої реалізації задуму для книжки.

«Старанна праця винагороджується. Чисте сумління, чисте життя».

Моллі Ґрей - сумлінна покоївка у п’ятизірковому бутик-готелі, робоча бджола у вулику. У неї особливе сприйняття соціальної взаємодії, проблеми з розумінням чужих емоцій та з висловленням своїх. Але це не має значення, доки є чіткі озвучені правила поведінки та поставлені завдання. Чи доки те, що відбувається навколо, можна віднести під будь-яке завчене раніше правило.

Раптова смерть за загадкових обставин багатого та відомого гостя готелю виходить за межі звичних подій. Але вивчені правила та хороші манери дозволяють сірій Моллі не втрачати самовладання.

Розповідь веде сама героїня, що дає можливість спостерігати за її думками протягом того багатого на події тижня, дізнатись про її життя та переконання.

На перший погляд, очевидно, що через надмірну довірливість і залежність від авторитетів, Моллі не зможе діяти на власний розсуд. Чи що невміння сприймати підтекст призведе до того, що її використають. Чи що впродовж цього тижня відбудеться еволюція емоційного інтелекту персонажа.

Проте не все так просто. Попри неквапливу оповідь, усе набрало таких обертів, що я інколи втрачала нитку послідовності. Хотілось перечитати якийсь із давнішніх розділів, адже здавалось, що щось пропустила. А сама розв’язка стала несподіваною і видалась такою, що не має слідів.

Історія цікава, її хочеться розкрити до кінця. При цьому детективна лінія для мене з пробілами, хоча, можливо, саме це і склало основну інтригу.

«Сумнів - це прояв мудрості. І що старшим я стаю, то менше знаю напевне. Лідери, які ніколи не сумніваються у власній правоті, рішеннях і баченні, створюють загрозу для організацій і своїх підлеглих. А в деяких випадках вони загрожують нації та світу».

Ця книжка - яскравий приклад того, як людина, про яку нічого не знаєш, може викликати повагу до себе і зміцнити віру в правду і чесність. Не потрібно цікавитись політичними іграми у США, розуміти правову систему, щоб прочитати книжку блискавично і почерпнути щось для себе.

Комі - колишній прокурор, директор ФБР, працівник приватних компаній. Він коротко описує свій досвід, вибудовування цінностей і причини прийняття доленосних рішень як для себе, так і для держави. Факти і спостереження приправлені наукою етичного лідерства.

На прикладах Комі пояснює, чому для лідера важливий баланс між добротою і непоступливістю, між упевненістю і скромнісю, смиренням. Чому сумнів - це не слабкість, а прояв мудрості. Чому чесність, порядність та відкритість незамінні. Чому потрібно заохочувати інших до висловлень своїх поглядів, слухати і чути співрозмовника. Чому здорове, не знущальницьке, почуття гумору важливе. А найважливіше - чому чесні дії кожного працівника є вкладом у «резервуар» довіри до організації, приватної чи державної.

Вища вірність - це не вірність посаді чи керівництву, це вірність цінностям і правді. Комі повсякчас демонстрував незалежність, в тому числі ФБР, як частини системи правосуддя, від політичних впливів.

Книжка читається швидко і легко, прості істини отримують підтвердження у складних обставинах, а людська спроможність до справедливості долає схильність до несправедливості. Звісно, не кожне рішення, прийняте в умовах дотримання вищих цінностей, призводить до найкращого очікуваного результату. Проте будь-які наслідки чесних і порядних дій терпимі.

Книжка чудова. Після прочитання пройшла авторський курс Комі з етичного лідерства. А там він, зокрема, рекомендував книжку «Драйв», яка теж вийшла у Лабораторії. Загалом стався такий триваючий поштовх до розвитку в особистісному плані у цій сфері.

«Невже отака вона, конституційна монархія? Невже така - справжня родина?»

Мемуари Гаррі, а очікування більше дізнатись про події з життя цілої родини; автобіографічна книга, а написана неназваним найнятим автором; один твір, а три перекладачі водночас.

Приступала до читання без упередження, так і завершила. Правда, через роботу гострайтера, мене переслідувало відчуття, що я не чую голосу того самого Гаррі. Були моменти вже після 300-тої сторінки, де текст видавався іншим, розповідь дивнішою, події описані більш кричуще, ніби таки Гаррі увірвався в книгу.

Не належу до табору тих, які вважають, що право на мемуари потрібно заслужити. Чоловік ділиться своїми переживаннями, пояснює свої вчинки, імовірно, просить його зрозуміти. І нехай, це теж прийнятно. Є можливість заявити про себе - ласкаво просимо.

Центральною темою оповіді для себе я виділила право на приватність. За коронами і титулами криється несвобода: відсічі, дії, слова, вибору професії, матеріального забезпечення, аж до отримання кваліфікованої психотерапевтичної допомоги. Можливо, це загальна проблема топ публічних осіб, а, можливо, такі правила гри встановлені саме в цій родині монархів.

У книзі багато принцеси Діани. Це не лише демонструє почуття сина, а й підсилює трагедію переслідування пресою самого Гаррі, цькування Меган і тиші від родини. Мабуть, очікувала більше подробиць, але інформація доволі збалансована.

Сама книжка гарно написана і заслуговує на свою частку уваги. Чудово підійшла для читацької розваги.

«Єдина справжня валюта, яку ми маємо в житті, - це вплив, який ми чинимо на наше оточення».

Люблю історію про Гаррі Поттера, як книжкову, так і екранізацію. Це дві різні історії, кожна зі своєю особливою атмосферою, післясмаком. Драко не улюблений персонаж, та і як звали актора, який його грав, я не знала. Проте, ця автобіографічна книжка не залишила мені вибору - хотіла по-новому зануритись у магічний світ, чи радше у створення магічного світу.

Том Фелтон дав те, що я очікувала. Книжка просякнута деталями процесу зйомок фільмів про Гаррі Поттера, розповідями про акторів, про взаємини та підтримку. Тут немає шокуючих відкриттів, але дуже цікаво почитати як створювався фільм, яких надзусиль докладала уся команда, щоб глядач побачив ідеальну картинку. А ще усвідомлюєш як тяжко працювати з дітьми-акторами, забезпечуючи не лише баланс свободи та дисципліни, потрібну атмосферу під час зйомок, а й надаючи чітко регламентований час для щоденного обов’язкового навчання, відпочинку.

Фелтон, звісно, йде далі, розповідаючи про своє життя за межами зйомок: як про бонуси, яких не очікуєш, так і про негативний вплив слави, про зниження критичності та контакту з реальністю і, зрештою, про прірву, звідки важко вибратись.

Книжка доволі проста, легка у сприйнятті та життєствердна. Фанати фільмів про Гаррі Поттера справді зацінять.

«Здоровий оптимізм - це вірити в те, що залежить від нас. У решту - ні».

У книжці йде мова про когнітивні упередження. Це певні способи мислення, вади у сприйнятті, шляхи, якими автоматично йдуть наші судження. Їх є дуже багато, вивчають це явище переважно у психології та поведінковій економіці. Сібоні зосереджується на дев’яти основних упередженнях-пастках, в які часто потрапляємо ми в повсякденному житті, а також потрапляють управлінці, керівники компаній, приймаючи в результаті неправильні рішення.

Упередження - це не помилка, з якої роблять висновок, щоб більше не повторювати. Це неусвідомлене явище. Самі ми не можемо вирішити його виправити. Але можна уникнути помилкових рішень, роблячи «ревізію» під час їх прийняття.

Книжка переважно направлена на ефективне керівництво у корпораціях. Однак автор насправді багато прояснює і спонукає до роздумів.

Цікаво, що насправді в професійній діяльності не завжди потрібно послуговуватись інтуїцією. Є професії, де це взагалі шкідливо. За твердженням Сібоні, наша інтуїція - це тільки впізнавання ситуацій, які нам уже траплялися, ми можемо їй довіряти тільки за умови, що навчилися розпізнавати ці ситуації й відповідно на них реагувати. Ми повинні перебувати у середовищі, досить регулярному, щоб бути передбачуваним; постійно практикуватись саме в цьому середовищі; мати швидкий чіткий фідбек. Лише за таких умов тренується інтуїція, якій варто довіряти.
Тому, наприклад, психіатри, судді, біржові інвестори помиляються, довіряючи інтуїції: середовища складні і непередбачувані (кожна ситуація різна); фідбек неоднозначний і запізнілий.

Важливо, що ми постійно перебуваємо в полоні своїх упереджень, але бачимо упередження інших. Так само інші бачать наші. Тому варто прислухатись до думки навколишніх, пробуючи критично поставитись до своїх суджень і піти іншим шляхом прийняття рішення. Надважливим є діалог та зміщення фокусу.

Я отримала задоволення від читання книжки: інформація подана концентровано, з реальними прикладами, ідеї практичні та зрозумілі.

«Змінювати СВІЙ світ буває трохи прикро й трохи ризиковано. Але опустити руки й взагалі нічого не робити, навіть не намагатися збагнути, яким чудовим може виявитися життя, буває ще більш ризиковано».

Щоб дати зрозуміти, чим є ця книжка, я почну з того чим вона не є. Це не підручник, там немає нічого про шкільні предмети чи рекомендації про включення чогось у шкільну програму. Це не книжка-похвала собі. Це не філософський трактат про важливість спілкування з природою для відновлення ресурсів.
Для мене це книжка-комфорт, книжка-медитація.

Так, Ерлінґ Каґґе пройшов Північний полюс, Південний полюс на самоті, зійшов на Еверест, мандрував через Атлантику на вітрильнику. А ще він має власне видавництво, колекціонує твори мистецтва, має трьох дітей, яких любить і про яких піклується. Ця маленька книжечка - про основне, що допомагає бути йому тим, ким він хоче і так, як він хоче. Так він і надихає інших.

Тут сконцентровані прості, хоч і очевидні, але подекуди полишені істини. У прагненні до «величі» чи «щастя» можна забути, чи навіть не обдумати те, що йде мова про ВЛАСНУ велич, СВОЄ щастя. «Реалізація потенціалу» - це не обов’язково про абсолютну унікальність, пошук карколомних пригод чи обкладинки журналів, це і щоденні маленькі перемоги, гідне сімейне життя, професійний добробут. Те, що робить кожного щасливим і величним по-своєму і для себе. Це також і те, що ми можемо зробити за межами дрейфування у зоні комфорту, ставлячи вищі за очевидне цілі, не боячись ризикнути. Тут і роздуми про комфортність самотності в міру, про важливість зупинитись вчасно, про те, що відступ, який потребує ще більше мужності аніж впертий рух вперед, - це не завжди поразка.

«Наша людська особистість невіддільно пов’язана з речами, якими ми володіємо».

Ще Макіавеллі у «Державці» зауважував, що людина швидше пробачить смерть батька, аніж втрату майна. Насправді все, що нас оточує, та те, з чим ми маємо справу, так чи інакше пов’язане з правом власності: ми чимось володіємо, чимось користуємось, щось купляємо, знаходимо, позичаємо, губимо, продаємо, обмінюємо, віддаємо.
Взагалі, чому батьки так хочуть навчити дітей ділитись? Якщо замислитись, то, на диво, першочерговою установкою є «моє»: моя мама, моя їжа, моя іграшка. А ще «дай».

Чи маєте ви переважне право на паркування на єдиному на вулиці, розчищеному вами після снігопаду, місці? Чи маєте ви право забирати без дозволу чиєсь крісло (символ «зайнято») з цього місця, і паркуватися самому?
Купивши квиток у транспорті, чи маєте ви право опускати крісло в позицію напівлежачи до кінця? А може маєте право не дозволяти сусідові попереду це робити?

Чи маєте ви право власності на простір над вашою земельною ділянкою? Може таки треба вимагати у авіакомпаній оформлювати сервітут? Чи повинен сусід сплачувати вам за воду, яку він черпає зі свого колодязя, та яка тече під вашою землею?
Чи маєте ви право власності на своє тіло? Чи можете вільно розпоряджатись органами?
Хто встановлює правила власності?

У цій книжці акумульовані приклади стосовно різних об’єктів власності. Тут наведені цікаві кейси, що стосуються правовідносин у США, однак книжка не менш цінна для нас, адже містить багато етичних дилем та роз’яснень.

А взагалі, що таке право власності? Ніби й зрозуміло: це право особи на річ чи майно, яке вона здійснює за своєю волею.
А як тоді щодо цифрового контенту? Натискаючи кнопку «купити», чи стаємо ми власниками електронної книги/фільму/пісні?

Право власності - це як в’язанка хмизу. Маючи її, ми може роздавати різні лозинки іншим особам, дозволяючи користуватись річчю, продаючи її частину, обмінюючи.
А от з цифровою власністю ще цікавіше. Ми насправді отримуємо лише лозинку, а не в’язанку, та й то до неї прив’язана мотузка.

Книжка цікава, багата на інформацію і безумовно варта прочитання.

«Приватне підприємництво несумісне з демократією».

Цитата на початку не належить автору книжки. Це слова Гіtлера, сказані в лютому 1933-го в Берліні на зустрічі з групою магнатів. Ці слова використав у своїй вступній промові прокурор в ході судового процесу на Нюрнберзькому трибуналі щодо одного з тих підприємців, гера Фрідріха Фліка. Він єдиний з учасників тієї сумнозвісної здибанки був засуджений за вчинення воєнних злочинів.

Будь-які політичні процеси потребують матеріального підкріплення та фінансування. Грошей треба всім і на все: від агітації та пропаганди до підтримання режиму у випадку його встановлення. Це звір, який жере багато, але на якому можна і поїздити. Отож найбагатші й найвпливовіші чоловіки Німеччини зустрілись за пропозицією Гitлера задля узгодження своїх дій.

Вливаючи незначні для себе суми, магнати отримали зелене світло на розбудову своїх приватних імперій в часи тиранії. Їм було «байдуже, на що пішли ці кошти - на зарплату чи на смертоносний газ». Фінансування режиму супроводжувалось використанням примусової та рабської праці на підприємствах.

А ще успішно проводили «аріїзацію» підприємств, купляючи їх за безцінь у власника-єврея. Потім прикривались свободою договору, адже безоплатно ніхто нічого нічого не відбирав, що узгодили, те і отримали. Перепрофільовували свої заводи під виготовлення зброї чи деталей для її виробництва, наживаючись на торгівлі та фінансуючи війну і вбивства.

Дивина (хоча ні), що усі ці магнати після відкриття істини про шляхи збагачення, ставали ще багатшими. Так виросли концерн BMW, Daimler-Benz, Volkswagen та Porsche, і навіть випічкові Dr. Oetker. Думаю, якщо заглибитись в історію різного роду бізнесів, які існували в часи ДСВ, то можна буде відслідкувати дотичність кожного з них до наzистського режиму тим чи іншим способом. Проте далеко не усі поводились так зухвало.

Книжка написана дуже цікаво, хоч і рясніє німецькими прізвищами, підприємницькими деталями. Автор опрацював величезний масив інформації, зібравши вершки і подавши її нам у акуратному концентрованому вигляді. Варточит.

«Знання помножує біль».

«За Перекопом землі немає» - популярний вислів у Кrиму. Адже там, на материку, може й нічого потрібного для кримчан немає. Там свої правила, інтереси, влада, інше життя, там «мова». Ця фраза стала й умовним позначенням того, що зв’язки між цими частинами держави мізерні, не плекані і не доглянуті. А вкладав, думаю, у такий вислів кожен своє: комусь було прикро, а хтось і не потребував приналежності.

Головна героїня зростає у роsійськомовній сім‘ї та ідентифікує себе роsіянкою за національністю. Дружить вона і з українцями, і з кримськими татарами. З роману читач дізнається багато про традиції, культуру, історію кримських татар, про шляхи формування спільноти, про повсякденне життя в Бахчисараї. Тут і проблеми самовизначення, самоідентифікації, мови. Про те, в якому середовищі зростала молодь Криму до 2014 року, що відбувалось після початку збройного конфлікту та що принесло повномасштабне вторгнення.

На початку мене тригернула поїздка героїні в mosкву, з оцими побіжними екскурсіями умовною величчю в сірості. Я там бути не хотіла, навіть у видуманому світі. Але усім подіям у сюжеті є своє пояснення і місце. Це шлях формування свідомості багатьох, які бачили перед собою палець, що манить звідти. «За Перекопом землі немає», а за Керчю вона є?

Так, у книжці далеко не лише про історію кримських татар. Вона дає потужний поштовх ще раз задуматись над тим, що відчуває людина, яка обирає інший шлях, аніж той, що продиктований сім’єю, оточенням, пропаgандою. Які потрібні внутрішні ресурси, щоб свідомо змінити свою ідентичність? Що після цього залишиться? Оця сила і прагнення свободи притаманні нашій героїні.
«… ми не примажемось. Ми долучимось».

Роман цікавий і змістовний. Без карколомних подій і пригод. Для роздумів.

«У кожної людини є право не воювати»

Макс пішов за призовом на військову службу, а Марта залишилась вдома. Старанно намагаючись уникати впливу війни на її життя, Марті таки доведеться їхати у військову частину, займатись волонтерською діяльністю, відчувати холод самотності за спиною.

Вона приймає цей вибір хлопця та вважає його гідним і вартим поваги. Але новий статус жінки, яка чекає коханого з війни, огортає сумом. Можливо, Марті здається, що в стосунках уже є троє: він, вона і держава? Максів світ стає іншим, спільні спогади маліють.

У пошуках себе в цих обставинах Марта роздумовує над багатьма побутовими темами. Тут атмосфера міста в державі війни, життя жінок і сімей без батька військового, спостереження за людьми та роботою державних установ.

Книжка написана дуже відверто. Інколи видається, що еротичних сцен забагато. Але така вже Марта, це її спосіб життя.

Авторка видала книжку задовго до повномасштабного вторгнення. І нова хвиля актуальності несе її в руки читачам.

Читаючи, у мене складалось враження, ніби я потрапила в чиюсь голову. Далеко не все, що там відбувається, мені подобається. Проте це все таке справжнє і належить комусь, хто теж має право на своє щастя і не повинен виправдовуватись за свій вибір.

Атмосферний детектив.

Львів, 12 серпня 1939 року - 20-ті числа вересня 1939 року, період перебування міста під владою Польщі і до окупації Червоною армією. Таке історичне обрамлення роману, яке теж має значення.

У центрі подій журналіст кримінальної хроніки, «нічний репортер» Марко Крилович. Йому довіряє поліція, з ним готові співпрацювати злочинці, дівчата від нього в захваті. На всіх у нього є час і ресурси.

Одночасно відбувається багато подій: вбивство адвоката з коханою; зникнення колишнього чоловіка загиблої-місцевого «бізнесмена», який заробляв на вивезенні євреїв до Палестини; вбивства дівчат, вибраних не випадковим чином. Хто вбивця чи вбивці? Чи пов’язані ці події між собою? У поліцейському розслідуванні активно бере участь і Марко, не без особистого інтересу та користі.

Книжка читається легко і швидко. Цікаво, що злочини відбуваються на фоні початку Другої світової війни. Автор гарно занурює в атмосферу міста до війни, використовує львівську говірку, натякає на ставлення до українців, описує роботу німецької пропаганди. Я часто собі нагадувала, що це не підручник з історії України чи криміналістики, тому точності очікувати не потрібно. Впадають в око перебільшення, але така авторська задумка.

Роман цікавий, рекомендую для необтяжливого читання.

«Я відчував себе не зовсім порядно щодо неї, і це мене гнітило. Але життя крутило мною, як хотіло, а я теж не пручався.»

Відомий нам з «Вілли Деккера» журналіст Марко Крилович перебуває у радянській в’язниці. Усі його друзі або в бігах, або схоплені. А не спійманий «цинамоновий убивця» продовжує вбивати жінок. Останньою жертвою стає донька московського генерала і слідчі змушені звернутись за допомогою до Марка. Адже саме він найбільше знає про вбивцю, та й вбивця цікавим чином вибирає жертв, які контактували з Марком.

Після польського врядування тут постає інший Львів, інші люди, інші правила життя. А Марко все той же: жінки втрачають голову, фортуна посміхається, обставини складаються на його користь.

У книжці багато дійових осіб та малоймовірних випадковостей. Інколи я втрачала нитку, плутаючи героїв. Але це не проблема. Роман читається легко, хочеться дізнатись, хто ж таки вбивця і як його впіймають. В кінці я таки заплуталась в іменах і його викриття не справило очікуваного враження та все ж задоволення від українського сучасного детективу отримала.

Цікаво, що усі вигадані події відбуваються на правдивому історичному фоні. У повітрі витала особлива атмосфера знищення розміреного львівського життя та насаджування політики дефіциту і колективізму.

«Війна робить нас твердошкірими, заглибленими в себе, призвичаєними до жорстокості життя, змушує користати моментом, не відмовляти собі ні в чому, бо ніхто не знає, що буде завтра.»

Продовження пригод Марка Криловича - журналіста, обдарованого детективним талантом, майстра вислизати з будь-якої пастки, хитруна і ловеласа. Тепер Марко змушений працювати агентом нквд під час совєтської окупації Львова у 1940-х роках, щоб мати шанс врятувати друзів та врятуватись самому.

У невеликий обсяг роману вмістився карколомний сюжет, переплелось багато подій, автор м’яко вписав у історію однієї людини частину історії всього міста та держави. Тут і методи пропаганди, і способи ліквідації, і знищення культури, і шпигунство, і подвійні ігри.

Марко ходить по лезу, підігрує совєтам, реалізуючи власні плани. Хоча таки не оминула його доля мішені, яку слід ліквідувати після останнього важливого завдання в Танжері, Марокко.

Звісно, поміж усіх цих небезпек він встигає пофліртувати з жінками, закохати в себе мимоволі. Практично жодне його завдання чи ідея не обходиться без жіночого сприяння. Інколи автор балансує на грані неприйнятного, як от задоволення статевої пристрасті героя без згоди жінки. Проте в кінці намагається викрутити історію так, щоб це не викликало очікуваного обурення. Можливо, це одна з рис головного героя, геть не геройська. У наступній книзі його таки має провчити жінка, бо це вже несила терпіти.

Книжка варта уваги, читається швидко, сюжет затягує і є, звісно, про що поміркувати.

Яка цікава форма, і який посередній вміст! Не те, щоб я любила ядучо-малиновий колір чи цінувала фарбовані зрізи, але задум цікавий. Не те, щоб я очікувала захопливого сюжету, але хотілось відпочити, посмакувати літо.

Історія про сім’ю неймовірно відомого, багатого і, звісно, красивого співака, який одружився, будучи романтичним мрійником. Потім слава і багатство спотворили чи оприявнили натуру. І ось, четверо дітей опиняються на руках у матері без фінансової підтримки, адже вона надто горда, щоб замахнутись на аліменти. З часом старша сестра взялась опікуватись молодшими.

До подій у книзі усі діти виростають надзвичайно красивими, добрими, дружніми, завзятими, кожен у свій спосіб заробляє немалі гроші, стає відомим у своїх колах. У книзі є чоловіки-зрадники та жінки-вибачайки, мужні чоловіки та жінки, сильні духом. Подій наче багато, адже описано не лише один день дорослого сімейства Ріва, а й спогади і життя усіх членів сім‘ї. Проте подача дуже рівна. Цитати мудрі не запали в душу, зате деякі «крилаті» вислови аж кричали з-під красивої обкладинки: «зарікалася свиня не їсти гівна, біжить - сім куп лежить…», «ой, боюсь як срака чаду», «не хочеш срати - не муч дупу».

Ця книжка не стала для мене інструментом для відпочинку. Хоча, я впевнена, бажаючих вона занурить у світ пляжного Малібу, повного зірок, легкодоступних спокус та «красивого життя».

«Ніхто ні на що не заслуговує. Питання лише в тому, хто захоче й візьме щось собі»

Як на мене, комерційно ідеальна книжка. І по змісту, і по формі. Продаваний сюжет: абсолютна красуня з принадами, без видимого акторського таланту, вирішила стати мільйонеркою і будь-як здобути славу та гроші. Тут кохання, табуйовані стигмовані стосунки, страх соціального вигнання, таємниці, жертви.

Уже в доволі пізній старості, багата та відома Евелін вирішує відкрити світові усю правду про своє життя за кадром. Біографію повинна написати невідома молода письменниця, обрана невипадково. Вона ж бо теж має стати багатою і знаменитою)

Головна героїня гарно промальована. Евелін себе не переоцінює, не шкодує, критикує і розуміє свої помилки. У пошуку розради чи спокути вона не втрачає гідності та залишається собою до кінця.

Для мене сюжет простий та рівний, збагачений різноманітними подіями. Адже і серіал чи фільм за мотивами книжки теж потрібно знімати. Проте, на диво, книга затягує, читається миттєво, з нею справді відпочиваєш. Ідеальний варіант для розвантаження. Дуже приємним бонусом є філігранна коректура та редакторська робота, добротний переклад. Видно, що над нею працювали і з повагою поставились до споживача.

Що це за держава Нігерія? Чи має значення для нас історія цієї далекої країни? Чи впливає це на нашу історію? Чи можуть далекі люди з екзотичних країв у далекому минулому переживати щось суголосне з нашим теперішнім досвідом?

Отож шістдесяті. Колоніальна країна під впливом Британії і, ну звісно, радянського союзу. Поширений трайбалізм - розподіл за племенами, умовними етносами, яких більше двадцяти. Ну і невже штучне возвишення однієї народності не призведе до спротиву інших? Риторичне питання.
А якщо пробувати знищити народність, вона ж бо й прагнутиме сепаруватись задля самозбереження. У спільній державі вже неможливо співіснувати. Така історія створення Біафри, держави народності ібо, держави половини жовтого сонця.

Це дуже сильна книжка. Кожен знайде щось для себе. Авторка майстерно описує історію народу через життя окремих людей. А ще тут про любов, вірність, дружбу, домашнє насильство, расову дискримінацію, рівність.

Прекрасні оповіді з життя далекого нам світу. А збройний конфлікт, воєнні дії і життя під час війни - це окремий великий тригер. Відсутність зброї попри підбадьорливі заклики до боротьби, ухилення від служби попри любов до свого народу, пожертва їжі військовим попри власний голод.

Я дивуюсь, як усе могло вміститись на цих сторінках. Книжку неможливо випустити з рук до останнього слова.

Привіт, мене звати Софійка. Мені чотири роки. Мама попросила мене розказати про свою улюблену книжку. Це книжка «Планета Земля». Я люблю читати про космос і про планету, де ми живемо. Одного разу мама мені купила таку велику книжку. Вона мені одразу сподобалась, бо має круглу дірку на обкладинці, а всередині намальована зелено-синя планета. Це наша Земля.

У книжці є віконечка і мені подобається їх відкривати, коли мама читає. Я трішки засмутилась, коли побачила, що за одним віконечком серед льодовиків нічого немає. Але потім я там намалювала сердечко.
Я не все розумію, що написано у книжці. Я ще маленька. Але вже знаю про земну кору, про вулкани і магму, про північне сяйво, про печери і веселку. А ще я дізналась, що епіцентр - це не тільки місце, де є Епік, це ще і центр землетрусу.

Я часто прошу маму почитати книжку про планету Земля і розглядаю усі малюнки.

«Люди завжди вибирають не складну правду, а брехню - бо вона проста. Брехня має одну непоборну перевагу - коли правда повинна пояснити події, що сталися, брехні вистачає просто бути такою, в яку легко повірити»

Неймовірно цікаве продовження історії жителів Бьйорнстада з «Ведмежого міста». Міста, яке шаленіє від хокею, і яке не змогло прийняти правди про зґвалтування доньки спортивного директора клубу найкращим гравцем місцевої команди.

Хокейний клуб таки на межі банкрутства, адже практично усі хороші гравці покинули основну команду. Чи вдасться його врятувати і якою ціною? Тепер тінь злочину лягла на клуб, усі хочуть відсторонитися від цієї проблеми, ніби ніколи не були її частиною.

Книжка багатогранна, подій та людських доль описано багато і завжди є над чим задуматись. Автор у своїй інтелектуальній манері подає не лише сухі факти про життя, а й робить філософські відступи, роздуми героїв глибокі і змістовні. Можливо, атмосфера трохи похмура. Але чого хотіти від складної правди?

Бакман описує процес інтеграції жертви у суспільне життя. Це ще не найгірший випадок, адже Майя має потужний внутрішній ресурс - музику та дружбу.

Тут йде мова про все. Про проблеми дорослих і дітей, про політичні ігри та прагнення визнання, про жертовність і самореалізацію, про підтримку і суперництво.

Вкотре переконуюсь, що романи Бакмана - насолода для розуму.

Холодне, самотнє і бідне шведське місто Бйорнстад має єдину надію на відродження через інвестування у місцевий хокейний клуб. Книга розповідає про хлопців з хокейної команди, про командний дух на льоду і поза ним, про своїх і чужих, про прийняття і булінг.

У процесі несамовитого прагнення перемоги не лише для команди, а й для усього міста, вчиняється злочин. Не сам «вчиняється», а хтось це робить. Тепер головне не так встановити правду (адже вона на поверхні), як прийняти її.

У книзі піднімаються такі актуальні зараз питання гендерного насильства. Як повинна поводитись жертва щоб бути визнаною потерпілою? Ким повинен бути (чи не бути) злочинець щоб понести відповідальність? Ці питання не повинні існувати, але чомусь стають наріжним каменем при розслідуванні статевих злочинів.
Як же цікаво і детально автор описує ефект колективного мислення. Акцент робиться те так на діях винуватця і жертви після події, як на вчинках та судженнях тих, хто навколо.
Книга однозначно варта уваги і для мене стала відкриттям.

«Кожен може ростити міф про самого себе, якщо йому вистачає перегною, тож помітивши зеленішу траву з іншого боку огорожі, замисліться, чи не забагато там лайна.»

Бакман, як завжди, написав прекрасну книжку. Це не пустий текст з поверхневими діалогами чи з описом кавалькади дивних подій. Книжка про кілька годин одного дня злочинця, жертв і поліцейських. Кожен із них невипадково опинився саме у тому місці, зі своїм багажем життєвих здобутків і втрат. І кожен прийме важливе для себе рішення.

Постійно автор наголошує на тому, що ця історія про ідіотів. Але до кінця мені видалось, що історія про все, але не про ідіотів. Звісно, усі люди роблять дурниці, але це далеко не завжди означає, що вони погані чи ідіоти.

Окрім вартих співчуття життєвих історій, ця історія про злочин і покарання. Чи важливі обставини вчинення злочину і його мотив для покарання злочинця? Чи буває грабіж або захоплення заручників більш чи менш злочинним? Чи завжди покарання за законом є способом виправлення злочинця?

Після прочитання Бакмана у голові завжди повно думок і вражень. А ще він майстер іронії. Від реготу до переживання за героїв один крок, чи то пак одна сторінка.

Книжка однозначно варта того, щоб прочитати і залишити у домашній бібліотеці.

«Тобі треба з’ясувати, як змиритися з тим, що сталося. Сам спогад - сумний спогад - уже в минулому. Він не мучить нас. Мучить наша пам’ять»

Настає той зимовий час, коли вже передивилась чи переробила домашні справи під фон усіх частин про Гаррі Поттера, улюблених різдвяних фільмів, і хочеться нової історії. Тоді в рух йдуть прості книжечки з атмосферними обкладинками. Саме так до мене і потрапило «Різдвяне бажання».

Нора і Джек. Тобто Ноель і Джона. Знуджені у шлюбі. Тобто неодружені, проте зреалізовані у кар’єрі. Заплутатись можна. Добре хоч чудесний велетень-собацюра Еліот є сам собою.
Отже хтось там щось загадав на різдвяній кулі і трапилось щось чарівне. Усі події повинні навчити героїв переосмислити свої цінності, віднайти душевний спокій і рівновагу. Тут є і вічне кохання, і падіння на снігу в руки чарівного незнайомця, і сон на грудях мужнього рятівника, і перші поцілунки, і пропозиція одруження, і собака, який об’єднує серця, і такі собі Ґрінч, Капітан Америка та ельфи-помічники.

Для мене це той тип романів, які потрібно читати, не занурюючись. Атмосфера огорне тебе сама. А от аналізувати образи героїв, хід подій, намагатись зрозуміти чому щойно зранку пили каву, а у наступному реченні завершували цей вечір партією в шахи, не потрібно. Це простенька святкова історія під чудовою обкладинкою, яка може розвантажити і навіть розважити.

«Успіху можна досягнути, будучи надзвичайно доброчесним, але маючи абсолютно нульовий авторитет. Бо доброчесність - це те, ким ти є, а авторитет - лише те, як про тебе думають»

Третя частина «хокейної» трилогії. Насправді, історія хоч і крутиться навколо гри у хокей, вона про значно більше. Про приналежність, згуртованість, стійкість. Про батьків і дітей. Про те, як насильство змінює людину: жертву, злочинця і свідка. Про включеність, здатність боротись, на противагу байдужості та слабкодухості. Про корупцію, залякування, а також про доброчесність і самопожертву. А ще про те, що істина може бути не такою, як виглядає на поверхні.

Бйорнстад і Гед - два міста-супутники в глушині, серед лісу і холоду. Вони не можуть один без одного, але і не витримують один одного. Взаємопов’язані у всьому і ніби черпають енергію у перманентному суперництві.

Пройшло 2 роки після зґвалтування хлопцем-хокейною зіркою доньки спортивного менеджера клубу. Життя усіх учасників подій докорінно змінилося, проте чи стали вони іншими?

Бакман у притаманній йому манері присмачує події роздумами. При значному об’ємі книжки, усе в ній до ладу. Автор постійно «розігріває» до якогось визначального моменту і ти розумієш що буде, чітко видно хто, за задумом, загине, але зупинитись читати неможливо доки не буде цієї розрядки. Такий вже Бакман. Книжка дуже цікава, як і уся трилогія.

✍🏻 Поясніть своїм синам: якщо їм треба ЗАМИСЛИТИСЯ, чи бувало так, що вони колись переспали з дівчиною, яка насправді цього не хотіла, то це значить, що ТАК І БУЛО!!!

✍🏻 Справжній показник корупції - це не те, на чому нас упіймано, а те, що ми можемо приховати.

✍🏻 Усі діти є жертвами дитинства своїх батьків, тому що всі дорослі намагаються дати дітям те, що мали самі, або те, чого їм бракувало.

«Ночі - це найгірше. Тобі так не здається?»

Едді Мур та Луїс Вотерс живуть по сусідству вже понад сорок років. Їхні діти уже дорослі, а другий з подружжя давно помер. Вони самотні. Кожен по-своєму проживає свій День бабака. Проте ночі найдовші та найбільш нестерпні. Едді, не зважаючи на те, що вони раніше близько не спілкувались, робить екстравагантну пропозицію Луїсу. У неї виникла ідея спати разом, щоночі. За задумом він приходитиме до неї ввечері та після розмов вони будуть засинати. Це нове відчуття близькості має побороти самотність.

Отож, чи може людина в старшому віці бажати близькості? Чи морально/етично це? Чи вплине на когось таке рішення? Чи комусь є діло до двох старих, які наважились зробити щось для себе? Чи обов’язково проживати старість наодинці?

Це книжка, яка читається блискавично швидко. Майже вся побудована на діалогах, а водночас глибока.
Це книжка «і»: «Він вийшов і попрямував додому тротуаром повз сусідні будинки, й увійшов у дім, і зробив собі кави, і з’їв тост із яйцями, і вийшов надвір, і кілька годин попрацював у своєму саду, і повернувся на кухню, і підобідав, і пополудні міцно проспав дві години».
Такий спосіб написання виявився дуже органічним, заспокійливим, мрійливим. Читаючи, занурюєшся у будні цих двох людей, дізнаєшся про їхнє минуле, про родину та прив’язаності. Разом з ними проживаєш радість та відчуваєш біль.
Це книжка, де автор з такою легкістю описує не просту реальність, що може зненацька розбити серце.

Книжка отримала численні схвальні рецензії, а у 2017 році вийшла чудова екранізація з Джейн Фондою і Робертом Редфордом.

«Ненависть - єдине з почуттів, котрі Бог забирає в тебе аж наостанку.»

Яку тяжку історію розповідає ця книжка! Про звичайних людей у звичайному селі на Полтавщині, які є уособленням катованого українського народу в часи Голодомору.
Страшні та болючі сцени досі перед очима і просто так не забудуться. Ось люди з опухлими ногами і животами; лежача жінка з виїденою навколо травою; ридаючі немовлята під сільрадою; Оленка на колінах на сцені; Свирид з червонокосою Тамарою; Дуся в руках у ката; Ганна зі зернятами пшениці в роті; Соля в дверях кабінету чоловіка; безумна Ількова молодиця з клунком поперед себе; мовчазний Голод на печі; той віз…

Приступаючи до читання роману, події якого відбуваються під час Голодомору, ніби-то розумієш що очікувати. Але правда приголомшує. Усвідомлення того, на що здатна людина, ні, мураха задля Червоної матки, вкотре вражає. У книжці є все найстрашніше, що можна уявити, думаючи про Голодомор. Ніщо не замовчено.

У Мачухах Голод. Тут же, край села пансіонат, де лікують близьких партії людей зі зайвою вагою. Голодом. Звісно, герої книжки є по обидва боки паркану пансіонату та їхні долі зрештою перетинаються.

Книжка наскільки болюча, настільки й цікава. Розповідь веде Дуся, яка мучиться від Голоду з мамою та братом; Соля, яку лікують голодом за наполяганням чоловіка-партійця; Свирид, який страждає від давнього нерозділеного кохання і віддав свою душу партії.
Так, книжка тяжка, з нею не відпочинеш. Але це саме та пожива для мозку, яка змушує думати, робити висновки, говорити про історію, вкладатись у колективну пам’ять.

«Це дуже однобока книжка. Про один бік Донбасу. Справжній, але один із. Мені б не хотілося, щоб, прочитавши її, ви подумали, що це і є весь Донбас. Є, але не весь.»

Цитата - це передмова авторки. А далі, в першу чергу, йдуть факти про те, що поняття «Донбас», яким ми часто послуговуємось як умовним позначенням Донецької та Луганської області, насправді не існує. Так, воно прижилось, але не відображає реальності, адже «Донбас - це вигадка». А чому? Про це у книжці. А ще про те чому таки «Донбас» не був годувальником усієї держави та чому, всупереч насаджуваному міфу, на ньому не трималась економіка.

У наступних розділах авторка коротко описує рух за державність, за українську мову, за культуру, за релігію маленькими групами. Ті маленькі групи не репрезентували більшість населення областей, але вони були. І є. Авторка наголошує, що не варто недооцінювати історію українських рухів на сході держави.

Це така затишна, домашня книжка. Де героями є звичайні люди, які відчули в собі силу говорити вголос серед нібито гомогенного середовища, і знаходили однодумців. Тут також названі імена тих, хто активно перешкоджав їм.

Так, ці рухи були нечисельними. Виглядає, ніби частина навіть не до кінця розуміла свою мету, можливо, інколи не настільки стояли за українізацію, як проти обмеження свободи слова і самовираження.
У книжці багато цікавих роздумів, які ще раз доводять залежність розвитку суспільної думки, культури населення від бажання влади.