«Наше завдання — просто давати висновки, навіть якщо жодна зі сторін ними не задоволена.»

Жанр літератури true crime, тобто такої, що стосується розслідувань справжніх злочинів, здається, завжди був популярним. Зараз додалось багато подкастів, фільмів, серіалів на цю тему. Книжка «Натура злочину» якраз із цієї сфери, та вона дуже точкова.

Авторка — відома британська судова експертка, яка працювала над найскладнішими кримінальними справами. Цінність її висновків полягає в тому, що вона за допомогою мікроаналізу зразків може дати відповідь, чи повʼязане місце злочину, місце віднайдення речових доказів, з, наприклад, підозрюваним, жертвою, автомобілем. Іншими словами, чи була людина, предмет в тому чи іншому місці. І це лише маленька частина того, що входить до її компетенції.

Ми звикли, що у фільмах фантастично швидко, за допомогою дослідження личинок мух чи розміру грибкової порослі, визначають час sмерті; що аналіз ДНК мало не універсальний і дає відповідь на усі питання; що прямий свідок завжди знайдеться. А що робити, якщо немає валідних зразків, немає безпосереднього свідка? У цьому випадку на допомогу приходить творчий підхід до пошуку експертів із різних сфер. Адже розслідування злочину не механічне, це не математична задача. Так, є регламентовані законом норми і порядок, але вони допомагають процесуально правильно зафіксувати результати. Тягар визначення способу віднайдення істини лежить на відповідному органі розслідування.

Патриція Вілтшир є експертом із судової екології — вона здійснює дослідження за допомогою пошуку в зразках пилку та спор. Вона стверджує, що кожне місце є унікальне: навіть по різні сторони куща будуть різні рослинні профілі, адже кількість рослин, види, стадії росту є різними. І вивчивши ці всі ознаки на місці злочину, вона співвідносить їх зі зразками на одязі, тілі, різних предметах. На основі детального аналізу вона складає висновок, який має доказове значення, та надає показання у суді.

Книжка складається з розповідей про резонансні справи, у розслідуванні яких авторка брала участь. Тут і про те як за допомогою аналізу стану рослин можна визначити час, який минув, відколи по них пройшлись; і про можливість спростування чи підтвердження показань свідків; навіть про пошук зниклих.

Ми рідко задумуємось, що носимо на собі сліди своєї життєдіяльності. Те, що ми вдихаємо, до чого торкаємось, куди наступаємо залишає слід, який можна відстежити.
Читаючи книжку, ловила себе на думці, що дослідити це — за межами реальності. Однак це справді працює. Авторка ділиться методами своєї роботи, описує, з якою сумлінністю працює, не ідеалізуючи та не романтизуючи професію.

Книжка написана цікаво, у ній багато деталей, які можуть комусь видатись неприємними та надмірними. Авторка не зловживає термінологією, але невимушено багато пояснює і я навіть не помітила, що до кінця книжки чудово сприймала спеціальні поняття. Та й загалом, на диво, вона стала неочікуваним джерелом знань про рослинний світ і його закони.

«…він думав про диявольську систему, створену Трухільйо: всі домініканці рано чи пізно ставали його спільниками, й уникнути залежності могли лише емігранти (хоч і не завжди) та мертві. У цій країні всі так чи інакше були, є і будуть частиною режиму.»

Приголомшливий роман геніального перуанського письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури 2010 року «за детальний опис структури влади і за яскраве зображення повстання, боротьби і поразки особистості».

Роман про режим генерала Рафаеля Трухільйо у Домініканській республіці. Розповідь поділена на 3 лінії, різні в часі, які розгортаються паралельно. Про Уранію, доньку Агустіна Кабраля, - паралізованого колишнього міністра режиму, з яким донька не спілкувалась багато років. Про самого Трухільйо, його прибічників і створену ним систему. Про вбивць Трухільйо, які очікують прибуття авто з генералом задля реалізації злочину, та їхню подальшу долю.

Історія з правлінням правдива і зразу відомо що відбудеться. Трухільйо підпорядкував собі Домініканську республіку на 30 років і залишення поста президента не позбавило його тиранічного впливу на політичне, економічне, суспільне життя держави. А Цапом нарекли його через розпусний спосіб життя.

Дуже цікавий опис рутини генерала, його вподобань, способу комунікації та утримування диктатури. Як високопосадовці, розуміючи злочинність влади як такої, та її дій, не чинять спротиву, а стають частиною режиму.

Льйоса не зупиняється на усуненні диктатора як панацеї від проблем. Для мене важливою частиною книжки стало те, що відбувалося після смерті Трухільйо. Не одразу постає правова держава, за неї ще потрібно боротись, адже режим є чимось більшим, аніж особа його лідера. Є ще співучасники, боягузи, брехуни, «мільйони осіб, зазомбовані пропагандою, спантеличені браком інформації». Та, зрештою, є звичка. Звичка жити, коли за тебе все вирішено, коли ти знаєш рамки можливостей і не треба приймати рішення самостійно.

Добротна книжка, яка змушує думати. Знаю, що з часом захочеться її перечитати, адже не часто тема і спосіб подачі разом влучають у ціль вподобань.

«Половина українців думає, що вони вміють відрізнити правду від брехні в інформаційному просторі, хоч лише 3% наших співгромадян можуть це зробити.»

Звідки авторка взяла такі дані про українців? Майже до кожної схожої тези у книжці подається QR код із джерелом. Новина про 3% міститься у статті від Internews, які разом із медійними організаціями та партнерами з медіаграмотності провели тест щодо ідентифікації дезінформації. Різницю між справжньою та неправдивою інформацією серед трьох поданих новин вловили 3% опитаних у 2020-му. Наскільки статистично значущими є ці результати? Чи варто узагальнювати?

Саме так хочеться аналізувати кожну новину чи повідомлення після прочитання книжки. Звісно, це енергетично і часово затратно. Але ти не почуваєшся обдуреним. Коли жертва вловлює маніпуляцію, вона сама стає маніпулятором.

Книжка проста і легка. Якщо хтось шукає глибинні алгоритми поширення інформації, розкриття секретів конкретної мети збирання персональних даних, то цього тут немає. Зате зроблено важливі кроки для підвищення рівня інформаційної грамотності населення. І критичного мислення.

Навіщо проходити тести типу «що мене чекає у 2022», «на яку тварину я схожий»? Для розваги? Сумнівний спосіб отримання позитивних емоцій. А от ідентифікація профілю як легконавіюваного гарантована.

Чому більшість «новинних» сайтів є сміттярками? Як вибрати для себе «білі» медіа? Для чого порівнювати інформацію? Чому не потрібно жодним чином взаємодіяти зі шкідливим чи сумнівним контентом? У книжці розкрито багато цікавих питань. Проте вимогливому читачеві вона здасться надто простою.

Справжнє задоволення для допитливого розуму читати оперативну справу. Десятки, сотні документів, які вимальовують історію. Кожен аркуш є джерелом доказів, що в сукупності ведуть до встановлення фактичних обставин. Таємниці, наклепи, шпигунство, мотиви, накази в системі, оперативна розробка. Все тут.
Автор зробив це для нас - опрацював фактичні дані та склав цілісну картину.

«Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання…».
Прекрасний вірш, написаний Володимиром Сосюрою для дружини Марії, за сумісництвом агента «Даніної». Так, на сторінках цієї книжки є історія кохання подружжя.

А ще тут історія наречених: істинної патріотки, онуки Івана Франка Віри Франко та племінника Лесі Українки Юрія Косача, як виявилось, друга та союзника КГБ.

Є і про приїзд Джона Стейнбека та його агентурний супровід. Чи була параноя виправданою? Чи співпрацював Стейнбек з ЦРУ?

Тут багато історій про відомих і незнаних людей. Про вербування, вигадування ворогів та створення проблем. Усі ці історії просякнуті страхом влади втратити силу, зіпсувати свій примарний образ на міжнародній арені. Ще я дивуюсь звідки бралось стільки працівників, які забезпечували функціонування цілого апарату абсурду.

Книжка цікава та варта уваги, збагачена фотографіями героїв. Автор уже працює над наступним зібранням справ.

«Українська історія - це історія постійного знесення налаштувань.
Ми рідко щось отримуємо в спадщину.
Рідко коли підтримується звʼязок між поколіннями, поколіннями митців. Митців страчених, розстріляних, репресованих.
Щоразу ми все починаємо спочатку.»

Це одна з тих книжок про війну, яку потрібно мати і читати. Книжка-щоденник, сповідь, спогад, книжка-натхнення на боротьбу до перемоги. Олександр Михед - письменник, культуролог, який щиро ділиться своїм досвідом переживання російсько-української війни.

Спогади Олександра сягають періоду і до 24 лютого. Він майстерно змальовує власний райський куточок у Гостомелі, люблячу дружину з собакою, а ще омріяний батьківський дім, де ті планували заслужено насолоджуватись кожною миттю разом, нарешті віднайшовши час на себе. Але в один відомий день усе не просто змінилось, а розлетілось. Снарядами, сльозами, болем, страхом, невідомістю.

Може здатись, що це чергова книжка на болючу тему. Та для мене вона виявилась стержнем, до якого треба повернутись, якщо раптом призвичаїшся, стихнеш, зітруться деталі. Це як нагадування, натхнення піднятись і йти робити свою справу задля перемоги добра.

Поміж особистих спогадів про порятунок, неможливість вивезти батьків, службу в ЗСУ, біль втрат, Олександр вміщує розділи з короткою хронікою найзнаковіших подій і найсерйозніших міжнародних злочинів проти Українського народу. Також тут і ряд інтервʼю з важливими для автора людьми.

Книжка написана майстерно, щиро, доступно. Влучною є згадка про біблійну історію Йова, який втратив усе, але не втратив віру. Так і люди, які постали у цій книзі, - попри все йдуть вперед, заново відкривши у собі віру в найсміливішу в світі Незалежну Державу.