Оля Синичка здійснила свою мрію - придбала будиночок в селі. І хоч той будинок старий, занедбаний, потребує ремонту, із порослим бур'янами, але величезним подвір'ям і власним пляжем з річкою, де не можна купатися, Синичка щаслива й не полишає мрії довести все до пуття. Недарма ж вона зберегла купу картинок з ідеями в Pinterest.
Родина Олі, то окрема тема - вони і підтримають і допоможуть, але й непрохані поради теж дадуть. Така трохи токсична родина, хоча любляться всі дуже-дуже. А Синичка що...вона не вміє сказати "ні", робить поспішні висновки, часом не думає, що робить і говорить, але вона така, як є.
Книга легка, смішна й для мене виявилася дуже ностальгійною. Люблю село, хоч і не була там сто років.
Тут про те, щоб нарешті почати жити то життя, бути щасливою в моменті, незважаючи ні на що. Про підтримку рідних і друзів, хоч часом дуже нав'язливу.
Інколи суржик додає колориту, але особисто мені його було забагато, важко сприймався текст через це, та загалом книжка сподобалася.
У мене знову (як і з кожним твором Ярослави Литвин) трапився глибокий контакт із текстом.
За що я любитиму цей текст?
1. За рідних людей, які смішили, проживаючи своє просте життя на сторінках. Зауважу, що є тонка грань між емоційністю і театральністю. Авторці вдалося не перетнути її.
2. За те, що озвучили страхи про можливі проблеми з хатою: від сусідів за парканом до безкінечної роботи.
3. Щоб писати так про село, треба любити людей, мати терпіння та цікавість осягати іншого.
4. Тут найкращі діалоги! Хотілось втрутитися і додати свій аргумент. Як казала моя бабуся: "Візьміть і мої труси на лавочку".
5. Купа гівна. Це так смішно. І щось метафоричне, на стику подробиці, символу і характеризуючої деталі. Здається, дрібниця, якщо її просто зазначити, без підтексту, як частину оточуючої картинки. Але запах від неї знає кожен. Він залишає слід на всьому, проникає скрізь, нагадує про себе. Змінює навіть те, що було яскравим і прекрасним, його складно позбутися. Купа інколи пропадає з тексту, але читач пам'ятає про неї, навіть коли автор прикриє її брезентом, сховає. Це невід'ємна частина села, людей, усього.
"Вілла у Сан-Фурсиско" – щілина, яка пропускає лінію світла, що падає на сховану мрію кожного пожити в хаті. Мене завжди дивує переконаність людей, що література має заспокоювати, бути приємною. Ми повинні усвідомити всі проблеми, які можуть наздогнати, коли зважишся купити стару хату в жопі світу і почати модне життя відлюдника. Це не про невимовність жаху розхитаного побуту, а про спецефекти нагнітання Ярославою Литвин, які викликають посмішку. Почитаєте, насмієтеся, і, може, передумаєте жити в селі.
"Йдучи до своєї хати, шаркаючи капцями по асфальту, Синичка думала, що ж ще підкине їй цей божевільний день".
Чудова новинка від української авторки @yaroslava.lytvyn Ніколи не знаєш, що цього разу буде основою сюжету і яка тема стане провідною, бо всі книги пані Ярослава дуже різні, але кожна з них мені смакує. Ця не стала виключенням.
Книга прочитана за вечір, бо відірватися від пригод і перипетій у житті Олі Синички просто неможливо.
Ця фантастична на всю голову жінка вигадує собі цікавий план — купити хату в селі й зробити з неї віллу, таку як на картинках у пінтерест. Паралельно нам розказуються деякі події життя відчайдухи, які розкривають її характер.
Але реальність, як завжди, не безхмарна. Бо навколо бур'яни, уважні сусіди (що допомагають як можуть, але не завжди як треба), добрі родичі (які дружньо тролять, але все ж допомагають), чудові подруги (які чудять не гірше, ніж сама Оля), а ще купа навозу, який має колись стати перегноєм, мрії про газон і пишний сад, багато різного мотлоху від небайдужих і навіть рояль 😁🤌
Деякі курйозні випадки смішили мене до сліз, деякі вводили в ступор, один твіст я, звісно, швидко розгадала, але не думаю, що авторка хотіла зробити з нього велику інтригу. Дуже сподобалась різні крилаті фрази, відомі нам з життя, бо герої тут дуже живі й кумедні, місцями трохи перебільшено, але від цього вони ще колоритніші.
Не шкодую, що прочитала цю історію, шкодую, що продовження пригод Синички треба ще дочекатись 🤭
