Рік розпусти Клауса Отто Баха

Люблю, коли письменник не бере на себе ролі цензора чи викладача етики й моралі, коли без засуджень і з певним філософським відстороненим (але не байдужим) поглядом зображає у художньому творі цілком реальні та очевидні речі. Коли пропонує читачеві відчути до героя роману веселку емоцій і не наполягає на виключно одному враженні.

Це все дає мені, людині, перш за все, а вже потім читачу, дихати вільно, поринаючи у світ книжки. Адже я з тих книголюбів, які легко вмикаються у подї сюжету, уявляючи себе його частиною. Якщо автор постійно цензурує, дає очевидні оцінки, я насторожуюсь, сковуюсь і, звісно, мало насолоджуюсь текстом.

У романі «Рік розпусти Клауса Отто Баха» української сучасниці Ярослави Литвин всієї тієї біди із диктатурою не було. Тому книжка попала у серденько, подарувавши мені, окрім обіцяної іронї, біль, сум, жаль, співчуття, сором, розчарування. А я якраз із тих, хто з подібних книжок-мозолів отримує катарсис.

Так а про що книжка?
А вона ж про банальне: пошуки кохання німцем на українській землі, багатому чорноземі дівочих «культур».

Але ця банальність - лише загальне тло роману. Бо насправді він про глибинніші речі. Напр, про не життя, а виживання (якесь досі тваринницьке виживання) українців; про разючий контраст між тим, якими ми себе бачимо, і якими бачать нас; про самоізольованість і неготовність змінюватись у глобальному сенсі, що починається (аякже!) з мізерних кроків, із себе.

І всі ці месиджі можна вичитати за бажанням. Ніхто не проти, якщо читач цієї книги просто сміятиметься над комічною ситуацією, зрідка і злегка втираючи сльозу.
І текст сам от взагалі ненапряжний - із тих, що сідаєш, а за годинку-дві вже перегортаєш останню сторінку. І тут це точно грає в плюс.
Мене засмутила кінцівка роману. Невдала вона, як на мене. Але визнаю, за жанром доречна.

Із аналогій за стилем мені дуже співзвучними здаються «Дивні люди» Чапая та «Добрі новини з Аральського моря» Карпи. Обидві книжки дуже люблю. І цю до них у стосик тепер додам.

Ця книга підняла мені настрій, трохи відволікла від поганих думок. І головне, це дуже вдале знайомство з сучасною українською літературою.

Клаус Отто Бах схоже зовсім безнадійний. Він самотній чоловік 43 років, що ходить на роботу, на вихідних робить покупки у супермаркеті і має лише одного друга. Саме його дружина Марина надихнула Клауса на пошуки коханої жінки в Україні.
І все б було досить передбачувано, якби одного дня Клаус не взяв квитки на літак до Києва. Що рухало ним кохання чи розпуста, це вже не мені вирішувати. Чужу душу не збагнути. Бо тут все, як у житті. Всі герої звичайні люди зі своїми "тарганами".

Від назви і передісторії чекаєш певних подій. Іноземця в першу чергу гостинно напоять і накормлять. Він буде в шоці від наших доріг, маршруток, під'їздів, несортованого сміття, просто сміття і ще багато чого. Звичайно, знайдуться такі, що ошукають і "обскубуть, як молоду липку". Так, все це буде.
Але серед цих пригод німецького туриста, я бачу чоловіка який шукає свою жінку. Всі хочуть, щоб їх любили. Просто для Клауса Отто Баха важливо, щоб кохана жінка обов'язково носила колготки). Такі у нього забаганки!

Книга крутезна, але фінал мене приголомшив.

Головний герой - німець, одинокий і сумний, максимально травмований своєю люблячою матусею і непристосований до життя. Особливо такого, яке знаємо ми, бідні українці. Чому бідні? Саме таке враження складається після прочитання роману, ніби у нас тут живуть виключно нещасні, або нечисті на руку та помисли люди. Ті, хто хочуть обдурити дурненького туриста((

При цьому не можу сказати, що книга не сподобалась! Читалось максимально легко і швидко. В багатьох моментах було справді смішно, а подекуди гидко. І це добре! Адже вміння авторки викликати такі почуття змусило мене проживати пригоди разом з бідосею Клаусом Отто.

Бачила, деяким читачам видалось несподіваним закінчення. Хтось каже, що воно не логічне. Але мені було прикольно)). Загалом склалось враження гарно написаної жанрової літератури.