Цей світ котиться у прірву, шкода, але переконуємося на власному досвіді.
Яким буде майбутнє через 120 років цікаво було б побачити. Оскільки машини часу чи дивовижного способу отримати вічне життя ще не існує, тому лише фантастика як жанр переносить нас у майбутнє. Спрогнозувати розвиток науки, зміни клімату, освоєння Марсу ще та невдячна робота. Ану як через 120 років хтось прочитає і скаже - "ха-ха-ха, що за брєд", чи то крінж, чи що там буде модно казати.
Для мене цікавою є книга не стільки про технічні і наукові досягнення (хоче ці деталі теж вражають). Для мене більше цікаво про людство як спільноту. Чи можна побудувати нове суспільство на Марсі?. Чи можливо згуртуватися всім країнам разом, щоб вберегти Землю? Поки мало надії. Це ж читається і у книзі.
У романі стільки героїв і різних сюжетних ліній, що спочатку це навіть дратує. Згодом всі ці частинки складаються у єдиний малюнок. Дуже багато різних персонажів. До деяких з них починаєш ставитися з симпатією та раптом автор все переграє і герой уже або мертвий, або антигерой. Цим твір нагадує "Ігри престолів".
Сто відсотків нудно не буде. За винятком детальних описів ДНК людини, різниці між вірусами і бактеріями та технічними характеристиками космічних апаратів. А можливо комусь і ця наукова складова зайде.
Чи буду я читати продовження? Так. Бо мені дуже цікаво, як складеться доля української колонії на Марсі. Залишається чекати грудня 2025.
В захваті від такої сучасної української літератури.
#марафонкнигомам

З самого початку я розчарувалася у творі.
Навіщо брати відому історію і писати її продовження. Не вірила, що можливо зробити щось особливе на основі добре відомого "Вія". Виявляється можливо. Це справжній талант автора на основі старого класичного твору написати зовсім інше сучасне, магічне, динамічне і страшне.
Скажу чесно, ця історія лякає напруженими подіями і кількістю жертв. Але сюжет роману так вміло закручено, що відірватися від книги неможливо.
Коли Тарас Білий приїхав на хутір у мене виникла підозра про фінал твору. Читати все одно було цікаво. Цікаво як автор пояснить всю ту чортівщину, що відбувається на хуторі Білий Попіл. Трохи шкода, що під кінець міфічні істоти зникають. Павлюк зовсім спростував зовнішнє походження зла і говорить, що все зло в самій людині. З цим неможливо не погодитися. Але містика була такою родзинкою твору. Робила текст яскравим і моторошним одночасно.
Подобається творчість автора. Радію, що є така сучасна українська література.

Вибрала цю книгу майже випадково і так вона мені сподобалася. Це така ода молодості від французького письменника. Філіпп Бессонн пише історію в трьох вимірах часу 1984, 2007, 2016.
Ця розповідь схожа на автобіографічну, вона відверта і шокуюча. Фінал досить життєвий.
Людина робить свій вибір. Сумно, що не завжди це те, що хоче твоє серце. Молодість це початок і так важливо вибрати шлях не зрадивши собі справжньому. Схибиш і буде дуже важко отримати другий шанс. Коли ти молодий ці фрази здаються тобі старечим буркотінням.
Уявіть, успішний чоловік, відомий письменник бачить серед натовпу людину, яка була його першим коханням. Він кличе його на ім'я, відчайдушно кричить. Тільки це не Тома, а привид минулого молодий і гарний, як того літа на фото 1984. А справжній Тома де він? Чи все ще кохає його Філіпп і чи знову вони будуть разом?
Гарна книга з нотками ностальгії і суму за минулим. Піднімає питання неприйняття суспільством гомосексуальних людей.
Ця історія зачепила мене справжністю, трохи розбудила власні спогади.

Те, що книга належить до жахів стало зрозуміло з перших рядків. Тятива сюжету повільно натягується і ти відчуваєш цю напругу з кожною сторінкою.
Історія справжньої дружби Арні і Денніса. Ось межа їх дитинства і старт дорослішання - старші класи, вибір коледжу, перше кохання. Ніби все так банально. Але в житті Арні з'явилася пристрасть, машина Крістіна.

Автор залишається вірним собі. Ти потрапляєш в полон книги, тобі цікаво і страшно водночас. І чим далі тим жахливіші речі відбуваються. І чим ближче до фіналу ти розумієш, що "хепі енду" не буде.

Що мені завжди подобається у автора так це розуміння людей, їх страждань, переживань, радостей. Чого вартий герой Арні, "хлопчик для биття" в школі. Таке враження, що Кінг завжди знає те про що пише.
Роман має назву "Крістіна", отже це головний персонаж. Ще й який персонаж, бо ця машина саме зло на колесах.

Якщо прибрати всю містику, то це вийшов би досить драматичний роман про підлітків і про дорослих, про всі непорозуміння і помилки у цих непростих стосунках. Питання в тому чи були б такі унікальні і популярні книги Стівена Кінга без цієї містики і жахів. Можливо читача потрібно дуже сильно "налякати", щоб чогось навчити чи хоча б зацікавити. І в цьому є секрет Короля жахів. А ви якої думки? Чому читаєте Кінга?

Місто Буськів Сад дуже страшне місце.
Пам'ятаєте фразу "село без церкви і сільської ради"? Оце дійсно воно, селище схоже на пекло. І люди тут недобрі, байдужі, страшні, огидні.
Усі окрім Наді, дівчинки яка зникла.
З перших сторінок книги я бачила різні натяки. Алюзії з міфології, Біблії, з творів Кінга, з картин Босха, Аліса в країні чудес. Навіть на фільм "Матриця" щось було схоже.
Лише в середині твору я зрозуміла навіщо все це.
Це такі натяки, червоні прапорці, вказівники, щоб читач розгадав загадку твору.
І ти такий: "Так от воно що! "
Лише після цього я зрозуміла ідею автора і співчутливо поставилася до головного героя.
Андрій Гайстер викликав купу емоцій від різко негативних до співчуття і жалю. Шлях, що він подолав у цьому містечку, це розслідування
дуже важливе.
Головне питання, чи врятує він Надійку.
"Діти не мають помирати"
Виявляється можна написати трилер так, щоб після прочитання книги залишилось відчуття світла і добра.
Книга "Я бачу вас цікавить пітьма" мені здалася більше інтелектуальною і вишуканою на відміну від "Необхідних речей" Кінга.
Але не варто шукати схожості чи запозичень у інших авторів. Раджу просто читати і ви зрозумієте чи цікава вам пітьма.