Іра Ніколенко
24.04.2024
Новий відгук
Синоніми до слова людина: потвора, чудовисько, страховисько, монстр.
Моральна дилема: як під час війни критикувати книгу, яку написав той, хто боронив Україну і поховав свою доньку? Якщо цей твір дав поживу для роздумів і можливість пережити свої страхи, чи в праві критик присікуватися до збитих прийомів, нагромадження запозичень із мистецтва, літератури і кінематографа? Несмак – це ж просто не на твій смак? Чи ні?
Усіх цікавить пітьма. Чим темніша людина, чим глибшого дна вона може досягати, — тим на більше милосердя вона здатна. Будь-який колір при максимальному зниженні яскравості стає чорним. Так і з нами.
Населений пункт "Буськів Сад" – особисте пекло усіх персонажів твору, де вони вбивають один одного своєю байдужістю. Хоча ми з вами теж не святі – щодня невпинно рухаємося із точки А в точку Б – тобто просто живемо своє життя, неминуче наближаючи свою смерть. Головний герой книги – чоловік і чудовисько (насправді, як і кожен із нас), який тільки через 500 сторінок зрозуміє, що найважливіше в усьому цьому – зробити вибір.
Так багато виписаних вад, болей, розпачу, страху, смертей, гріхів, як на сторінках цієї книги, я ніде не зустрічала. Мені було надто мало для сенсу.
Розумію феномен популярності книги: чим більший треш відбувається, тим складніше відвести погляд. Ми страшно любимо жахатися і жаліти, вглядатися у пітьму. Це фізика: наше темне притягується магнітом до зовнішньої всепоглинаючої чорноти. Чи метафізика.
Я б сказала, що критикувати треба. По-перше, смак критика є мірилом, це ж, власне, головне. По-друге, Іларіон Павлюк і автор "Я бачу, вас цікавить пітьма" — це все ж таки не тотожні поняття. Особистість космічніша, ніж здатність написати трилер. Є ще і по-третє, і по-четверте, і навіть приклади. А що як би критики мовчали і почали б наші письменники множити пітьму? Це ж апокаліпсис.
Моральна дилема: як під час війни критикувати книгу, яку написав той, хто боронив Україну і поховав свою доньку? Якщо цей твір дав поживу для роздумів і можливість пережити свої страхи, чи в праві критик присікуватися до збитих прийомів, нагромадження запозичень із мистецтва, літератури і кінематографа? Несмак – це ж просто не на твій смак? Чи ні?
Усіх цікавить пітьма. Чим темніша людина, чим глибшого дна вона може досягати, — тим на більше милосердя вона здатна. Будь-який колір при максимальному зниженні яскравості стає чорним. Так і з нами.
Населений пункт "Буськів Сад" – особисте пекло усіх персонажів твору, де вони вбивають один одного своєю байдужістю. Хоча ми з вами теж не святі – щодня невпинно рухаємося із точки А в точку Б – тобто просто живемо своє життя, неминуче наближаючи свою смерть. Головний герой книги – чоловік і чудовисько (насправді, як і кожен із нас), який тільки через 500 сторінок зрозуміє, що найважливіше в усьому цьому – зробити вибір.
Так багато виписаних вад, болей, розпачу, страху, смертей, гріхів, як на сторінках цієї книги, я ніде не зустрічала. Мені було надто мало для сенсу.
Розумію феномен популярності книги: чим більший треш відбувається, тим складніше відвести погляд. Ми страшно любимо жахатися і жаліти, вглядатися у пітьму. Це фізика: наше темне притягується магнітом до зовнішньої всепоглинаючої чорноти. Чи метафізика.
Я б сказала, що критикувати треба. По-перше, смак критика є мірилом, це ж, власне, головне. По-друге, Іларіон Павлюк і автор "Я бачу, вас цікавить пітьма" — це все ж таки не тотожні поняття. Особистість космічніша, ніж здатність написати трилер. Є ще і по-третє, і по-четверте, і навіть приклади. А що як би критики мовчали і почали б наші письменники множити пітьму? Це ж апокаліпсис.
Новий відгук
Творчість має бути виправдана. Софія Андрухович займається виховання смаку. "Амадока" об'єднує низку оптик – від геополітичної до інтимної. Від історії України до автобіографії героїв.
В просторі "Амадоки" умовно відбувається рух від споглядання фотографій до сьогодення крізь покришену пам'ять ветерана АТО. Головна героїня створює наново особистість, розповідаючи чоловіку з амнезією історію його життя. Хлопець пошрамований зовні і чистий всередині, позбавлений будь-яких спогадів. Сучасний Франкенштайн.
Велику роль у розповіді відіграють "сімейні архіви" – річ з подвійним дном, де поряд з жертвою на фото стоятиме кат. Непроявлені або втрачені історії великих українських митців дивляться на тебе випаленими очима з карток. Як далеко ви готові зайти в розриванні могил родинної пам'яті, чесно розповісти про предків, що вбивали або переслідували заради великої ідеї? Усі ж хочуть знайти у своїй генеалогії шляхетну людину, а можуть відкопати сволоту. Заради ілюзорної безпеки можна знищити будь-які згадки про своїх рідних, але кров не водиця...
Усі ми зараз в одному просторі історичної травми, поглиблення якої можна зменшити тільки її проговоренням. Мерців більшає, тобто нашої з вами правди меншає. Неочікуваний бонус – ми носії історії. Щоб зцілитися треба знати й те, що може вбити. Втрата пам'яті однієї людини, як символ амнезії країни, якій потрібно нагадати свою історію. Цікаво, що б розповіли мені про мене, якщо б я втратила пам'ять?
Я обожнюю Софію Андрухович за професійний підхід до чутливих тем, за відсутність візуального шуму. "Амадока" – багатошаровий дослідницький проєкт, цілком достатній для зчитування меседжу про нашу відмінність від Росії. Якщо хочете сховати свої роздуми – ховайте в слова. Так їх зрозуміють тільки ті, кому вони адресовані.
В просторі "Амадоки" умовно відбувається рух від споглядання фотографій до сьогодення крізь покришену пам'ять ветерана АТО. Головна героїня створює наново особистість, розповідаючи чоловіку з амнезією історію його життя. Хлопець пошрамований зовні і чистий всередині, позбавлений будь-яких спогадів. Сучасний Франкенштайн.
Велику роль у розповіді відіграють "сімейні архіви" – річ з подвійним дном, де поряд з жертвою на фото стоятиме кат. Непроявлені або втрачені історії великих українських митців дивляться на тебе випаленими очима з карток. Як далеко ви готові зайти в розриванні могил родинної пам'яті, чесно розповісти про предків, що вбивали або переслідували заради великої ідеї? Усі ж хочуть знайти у своїй генеалогії шляхетну людину, а можуть відкопати сволоту. Заради ілюзорної безпеки можна знищити будь-які згадки про своїх рідних, але кров не водиця...
Усі ми зараз в одному просторі історичної травми, поглиблення якої можна зменшити тільки її проговоренням. Мерців більшає, тобто нашої з вами правди меншає. Неочікуваний бонус – ми носії історії. Щоб зцілитися треба знати й те, що може вбити. Втрата пам'яті однієї людини, як символ амнезії країни, якій потрібно нагадати свою історію. Цікаво, що б розповіли мені про мене, якщо б я втратила пам'ять?
Я обожнюю Софію Андрухович за професійний підхід до чутливих тем, за відсутність візуального шуму. "Амадока" – багатошаровий дослідницький проєкт, цілком достатній для зчитування меседжу про нашу відмінність від Росії. Якщо хочете сховати свої роздуми – ховайте в слова. Так їх зрозуміють тільки ті, кому вони адресовані.
Новий відгук
Останнім часом хочеться лягти і закатати істерику. Таку знаєте, тупо бабську некрасиву істерику. Щоб сльози, соплі, голосіння: "що я втомилася від війни і цих обстрілів, я більше не можу". І от я вже заходжу на пусковий рубіж, а потім у черговий раз надаю собі по писку, щоб не оцейво. Хоч моя зозулька вже помахала крилом і в мене увімкнувся режим "фестиваль паніки" та температура пришпилила мене до ліжка, я намацала біля себе пухнасту дупоньку Джерріка і згадала, що маю написати відгук на "Нікого немає в лісі" Христини Шалак.
"Гострий психоз, спричинений націоналізмом" – цей діагноз отримували в СРСР ті, хто вперто продовжував говорити українською. Покарання психлікарнею завершувалося знущанням у самій установі – вранці пацієнтам роздавали по чашці чаю і цигарці (тепер я знаю, звідки цей ритуал), і тільки в цей час можна було палити і пити тепле. Туалет без дверей – не за потребою, а згідно графіку. Хто не згоден – закутували в мокре простирадло і знерухомлювали так на ліжку. Батько авіаконструктора Ігоря Сікорського був відомим київським психіатром, українофобом та антисемітом, який працював на режим і відправляв на той світ відомих людей...
В Україні існує зовнішня схожість між психіатричними лікарнями і їх пацієнтами: будівлі занепадають, бо ними не користуються, бо про них не дбають, а люди з розладами занепадають, бо не приносять іншим видимої користі, потребують особливого ставлення, на яке у здорових немає часу і сил.
Завдяки книзі дізнаємося, що ті, хто вижив в Аушвіці, часто закінчували життя самогубством. А знаєте, представників якої професії найбільше серед тих, хто вкоротив собі віку? – Лікарі, а серед лікарів – психіатрів. Лабораторні аналізи не здатні показати психічний розлад. Методи діагностики не змінювалися ще від 11 століття, ними лишаються спостереження і розмова. Діагностика у психіатрії – це досі дослідження невидимого.
Я б зробила присвяту в цій книзі: "Від тих, хто пережив депресію, – тим, хто про неї не має уявлення". Наш обов'язок – більше знати про психічне здоров'я, щоб допомогти собі і тим, хто поряд.
"Гострий психоз, спричинений націоналізмом" – цей діагноз отримували в СРСР ті, хто вперто продовжував говорити українською. Покарання психлікарнею завершувалося знущанням у самій установі – вранці пацієнтам роздавали по чашці чаю і цигарці (тепер я знаю, звідки цей ритуал), і тільки в цей час можна було палити і пити тепле. Туалет без дверей – не за потребою, а згідно графіку. Хто не згоден – закутували в мокре простирадло і знерухомлювали так на ліжку. Батько авіаконструктора Ігоря Сікорського був відомим київським психіатром, українофобом та антисемітом, який працював на режим і відправляв на той світ відомих людей...
В Україні існує зовнішня схожість між психіатричними лікарнями і їх пацієнтами: будівлі занепадають, бо ними не користуються, бо про них не дбають, а люди з розладами занепадають, бо не приносять іншим видимої користі, потребують особливого ставлення, на яке у здорових немає часу і сил.
Завдяки книзі дізнаємося, що ті, хто вижив в Аушвіці, часто закінчували життя самогубством. А знаєте, представників якої професії найбільше серед тих, хто вкоротив собі віку? – Лікарі, а серед лікарів – психіатрів. Лабораторні аналізи не здатні показати психічний розлад. Методи діагностики не змінювалися ще від 11 століття, ними лишаються спостереження і розмова. Діагностика у психіатрії – це досі дослідження невидимого.
Я б зробила присвяту в цій книзі: "Від тих, хто пережив депресію, – тим, хто про неї не має уявлення". Наш обов'язок – більше знати про психічне здоров'я, щоб допомогти собі і тим, хто поряд.
Новий відгук
Після таких історій стає легше дихати. Теплі спогади про дитинство 90-х. Ретельно зібрані, дбайливо збережені і красиво оформлені. Юлія Мак пише про телепередачі, які ми дивилися, смаки, які відчували, музику, яку слухали, одяг, враження і атмосферу того десятиліття. Це скарб для людей мого віку.
Головні герої – Іра і її брати. Вони зустрічатимуться щоліта у бабусі в селі. Їх чекають пригоди, як тореадорів з Васюківки. Карпатський побут сформує їх особистості. А ми не зможемо відірватися від власних флешбеків...
Якою ж модною я себе відчувала у спущених джинсах і короткому топі! Свободу пупкам! А дезодорант Ooh! як біологічна зброя! Увесь мій під'їзд по стояку знав, що Іронька йде на гульки. Денді з Маріо і Флінстонами! Жуйка і джин-тонік. Нічний клуб "Арена" у Києві, де бодігардери на вході влаштовували всім фейсконтроль. Невдобно виходило, коли з усієї компанії впускали тіко тебе. А ще плакати Кличків і Шевченка, прости господи, у всіх дівчат. Папарампампам з Єралашу, як саундрек твого життя.
Веселий був час. Бідний, голодний, але не сірий, навпаки – неоново салатовий і вирвиоко рожевий. Бо дитинство буває один раз у житті.
Головні герої – Іра і її брати. Вони зустрічатимуться щоліта у бабусі в селі. Їх чекають пригоди, як тореадорів з Васюківки. Карпатський побут сформує їх особистості. А ми не зможемо відірватися від власних флешбеків...
Якою ж модною я себе відчувала у спущених джинсах і короткому топі! Свободу пупкам! А дезодорант Ooh! як біологічна зброя! Увесь мій під'їзд по стояку знав, що Іронька йде на гульки. Денді з Маріо і Флінстонами! Жуйка і джин-тонік. Нічний клуб "Арена" у Києві, де бодігардери на вході влаштовували всім фейсконтроль. Невдобно виходило, коли з усієї компанії впускали тіко тебе. А ще плакати Кличків і Шевченка, прости господи, у всіх дівчат. Папарампампам з Єралашу, як саундрек твого життя.
Веселий був час. Бідний, голодний, але не сірий, навпаки – неоново салатовий і вирвиоко рожевий. Бо дитинство буває один раз у житті.
Новий відгук
"Дзвінка" Ніни Кур'яти новий жанр – документальна книга, що препарує радянщину. Вона з серйозним обличчям залізла в погріб моєї пам'яті і безжалісно відкриває всі підряд слоїки зі спогадами 80-90-х.
Книга долає прірву між історичними артефактами та сучасним суспільством – людьми, які не бачили Радянський Союз. Її ключова роль у формуванні рефлексії та суспільного дискурсу, які стосуються поточних подій, сприяють критичному мисленню та заохочують діалог щодо "невчасних" питань у війну – перейменування вулиць, знесення пам'ятників, кенселінг російського контенту. Ідеї "Дзвінки" важливі, але знаходяться під загрозою маніпуляції та інструменталізації для обслуговування інтересів тих, хто відмиває гроші.
Я – цільова аудиторія книги. Хоча, може, головна мета авторки розширення аудиторії? Але покоління тіктоку не читатиме такий матеріал. Ніну Кур'яту не можна назвати письменницею, у неї руки журналістки. Немає в книзі течії, яка збиває і викидає тебе на останній сторінці. Мова в "Дзвінці" складна, кострубата, нечітка, хоча безумовно українська. Але я ніколи не виключала з плеяди авторів тих, хто не вміє висловлюватися красиво.
Література виконує переважно обслуговуючу роль – розважає, нагадує, пояснює, лякає, вчить... А Ніна Кур'ята словами вичистила Авгієві стайні пам'яті від гною. Ми повинні були це згадати, щоб не забути більше ніколи.
Книга долає прірву між історичними артефактами та сучасним суспільством – людьми, які не бачили Радянський Союз. Її ключова роль у формуванні рефлексії та суспільного дискурсу, які стосуються поточних подій, сприяють критичному мисленню та заохочують діалог щодо "невчасних" питань у війну – перейменування вулиць, знесення пам'ятників, кенселінг російського контенту. Ідеї "Дзвінки" важливі, але знаходяться під загрозою маніпуляції та інструменталізації для обслуговування інтересів тих, хто відмиває гроші.
Я – цільова аудиторія книги. Хоча, може, головна мета авторки розширення аудиторії? Але покоління тіктоку не читатиме такий матеріал. Ніну Кур'яту не можна назвати письменницею, у неї руки журналістки. Немає в книзі течії, яка збиває і викидає тебе на останній сторінці. Мова в "Дзвінці" складна, кострубата, нечітка, хоча безумовно українська. Але я ніколи не виключала з плеяди авторів тих, хто не вміє висловлюватися красиво.
Література виконує переважно обслуговуючу роль – розважає, нагадує, пояснює, лякає, вчить... А Ніна Кур'ята словами вичистила Авгієві стайні пам'яті від гною. Ми повинні були це згадати, щоб не забути більше ніколи.
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
11.12.2023
Новий відгук
Чи могли б тварини, тікаючи від війни, залишити своїх господарів?
Пам'ятаю перші дні повномасштабного вторгнення. Люди бігли в усі сторони, загнані страхом померти. Люди зачиняли собак, котів, хом'яків, папуг, коней, щоб ніколи до них не повернутися. Я стежила, як кияни, що залишилися, пробивала стіни біля вхідних дверей, де замкнули тварин. Таким чином і тварини, і люди отримували другий шанс.
Я читала, як у потязі тримали на руках 48 годин догів і сенбернарів. Як у купе їхали 12 чоловік, два кота і три собаки. Як провідниці затягували з поля між станціями в потяг 80-річного дідуся, а він міцно тримав козу, "бо вони тільки вдвох тут живуть, і її ніяк не можна лишити". Ніколи не забуду історію чоловіка з Лук'янівки, який після влучання першої ракети по будинку побіг на другий поверх квартири за своєю собакою... Вони вдвох – відразу в рай, бо в них вхід поза чергою – через любов.
28 лютого сестра надсилала абсолютно чорну фотографію з бомбосховища у Бучі. Писала: "Тут ми всі для тебе позуємо – мама, тато, Гоша, я і Мошенька. Правда, тут світла немає, але ми тут є!"
Книга року BBC-2023 оголосила довгі списки. Туди потрапила збірка оповідань "Тільки не гавкай" Олени Захарченко. Історії про тварин і людей під час війни.
Вона повинна виграти.
Пам'ятаю перші дні повномасштабного вторгнення. Люди бігли в усі сторони, загнані страхом померти. Люди зачиняли собак, котів, хом'яків, папуг, коней, щоб ніколи до них не повернутися. Я стежила, як кияни, що залишилися, пробивала стіни біля вхідних дверей, де замкнули тварин. Таким чином і тварини, і люди отримували другий шанс.
Я читала, як у потязі тримали на руках 48 годин догів і сенбернарів. Як у купе їхали 12 чоловік, два кота і три собаки. Як провідниці затягували з поля між станціями в потяг 80-річного дідуся, а він міцно тримав козу, "бо вони тільки вдвох тут живуть, і її ніяк не можна лишити". Ніколи не забуду історію чоловіка з Лук'янівки, який після влучання першої ракети по будинку побіг на другий поверх квартири за своєю собакою... Вони вдвох – відразу в рай, бо в них вхід поза чергою – через любов.
28 лютого сестра надсилала абсолютно чорну фотографію з бомбосховища у Бучі. Писала: "Тут ми всі для тебе позуємо – мама, тато, Гоша, я і Мошенька. Правда, тут світла немає, але ми тут є!"
Книга року BBC-2023 оголосила довгі списки. Туди потрапила збірка оповідань "Тільки не гавкай" Олени Захарченко. Історії про тварин і людей під час війни.
Вона повинна виграти.
Новий відгук
Новий психологічний трилер Люсі Кларк "Одна з дівчат" найкращий приклад теплого словосполучення – бути своїми. Спробую розповісти без рефлексій. На дівич-вечір, який організовують у сонячній Греції, приїжджає наречена і її 5 подруг. З першої сторінки відомо, що когось уб'ють. Цікаво, кого і хто.
Дрібка рефлексій: жіноча дружба можлива, коли немає чоловіків. Осісьо жінки – бабусі, матері, сестри, подруги, а десь отаам (наприклад, на війні) – чоловіки. Ми здатні підтримувати одна одну, любити, піклуватися, як не зможе жоден чоловік. Жіноча енергія – розмови, творчість, душевність, містичність – тільки в жінках, що логічно. Ми можемо приїхати, поприбирати, наготувати їсти, привести до тями, заколисати. Чоловіки не вміють, не можуть, не здатні. У них своя суперсила. Важливо, особливо зараз, коли чоловіків менше, коли їх ставатиме все менше, бути своїми для своїх посестер.
Книжка значуща, хоч і написана в такому жанрі, та спробуйте рушити з нею в спільну подорож вздовж рядків до власних рефлексій. Чому серед шести подруг троє лесбійок? Жінки можуть любити жінок, як і чоловіки чоловіків. Тоді навіщо ми один одному взагалі? Про що мовчать дівчата? Як вибрати в житті головне і позбутися зайвого? А якщо позбутися зайвого, то чи залишиться в житті чоловік?
Я плакала від книги. Несподівано детектив змусив мене відчути цілий спектр емоцій: жалість, захват, злість і теплий цілющий смуток. Те, що мені потрібно, щоб відчувати себе живою.
Дрібка рефлексій: жіноча дружба можлива, коли немає чоловіків. Осісьо жінки – бабусі, матері, сестри, подруги, а десь отаам (наприклад, на війні) – чоловіки. Ми здатні підтримувати одна одну, любити, піклуватися, як не зможе жоден чоловік. Жіноча енергія – розмови, творчість, душевність, містичність – тільки в жінках, що логічно. Ми можемо приїхати, поприбирати, наготувати їсти, привести до тями, заколисати. Чоловіки не вміють, не можуть, не здатні. У них своя суперсила. Важливо, особливо зараз, коли чоловіків менше, коли їх ставатиме все менше, бути своїми для своїх посестер.
Книжка значуща, хоч і написана в такому жанрі, та спробуйте рушити з нею в спільну подорож вздовж рядків до власних рефлексій. Чому серед шести подруг троє лесбійок? Жінки можуть любити жінок, як і чоловіки чоловіків. Тоді навіщо ми один одному взагалі? Про що мовчать дівчата? Як вибрати в житті головне і позбутися зайвого? А якщо позбутися зайвого, то чи залишиться в житті чоловік?
Я плакала від книги. Несподівано детектив змусив мене відчути цілий спектр емоцій: жалість, захват, злість і теплий цілющий смуток. Те, що мені потрібно, щоб відчувати себе живою.
Нова оцінка:
Нова оцінка:
02.11.2023
Новий відгук
От і трапилася зі мною одна з найважливіших книжок у житті. "Чотири скарби неба" тепер цеглинка храму моєї душі.
Почну з того, що я дуже далека до східної, зокрема китайської, культури/літератури. Не подобаються мені їхні традиції, міфологія, менталітет. Та авторка – Дженні Тінхвей Джан — американка китайського походження змогла донести загальнолюдські сенси.
Дайю – головна героїня твору, яку викрадають з дому у 13 років. Її запихають в діжку, в рота засовують ганчір'я і засипають вугіллям. Так на кораблі вона дістанеться США. Америка 1882 року дуже не схожа на ту країну, яку ми знаємо зараз. Нетерпимість до "вузькооких, китайозів, жовтопиких" декларується на державному рівні – президент США підписує Акт про виключення китайців, який забороняє їм в'їжджати в Америку. Що ж робити тим, хто вже знаходиться тут? А таких 200 000... На них розпочинається справжнє полювання. Американці ловлять китайців на вулиці, вішають, каструють, спалюють їхні домівки...
Здається, всі ці дикі історії в минулому, але авторка – китаянка, яка проживає в Техасі, згадує, що у 2020 американці шипіли в сторону її народу, щоб ті забиралися геть, бо коронавірус вони занесли. І їй страшно було за стареньких батьків, які, до речі, громадяни США.
Як вижити? – складне запитання. Зазвичай, коли воно виникає, від нас уже нічого не залежить. Доречне порівняння з чистописанням: там, як у житті, написане не виправляють, бо треба змиритися: що зроблено, те зроблено. Я з великою втіхою спостерігала за темою каліграфії, яка червоною шовковою ниткою прошиває всі сторінки книжки. На ній головна героїня утримувала рівновагу, як еквілібрист, при будь-якому хиткому положенні. Це її філософія, це її релігія.
"Чотири скарби неба" – історія, написана кров'ю, а не чорнилами, тому має увійти в скарбницю світової літератури. Я не перечитую книжки, але цю придбала в папері, щоб повертатися за цілющою силою супротиву обставинам і жагою до життя, які акуратно сховані між сторінками. Як говорила Дайю, я збираюся бути щасливою, поки зможу.
Почну з того, що я дуже далека до східної, зокрема китайської, культури/літератури. Не подобаються мені їхні традиції, міфологія, менталітет. Та авторка – Дженні Тінхвей Джан — американка китайського походження змогла донести загальнолюдські сенси.
Дайю – головна героїня твору, яку викрадають з дому у 13 років. Її запихають в діжку, в рота засовують ганчір'я і засипають вугіллям. Так на кораблі вона дістанеться США. Америка 1882 року дуже не схожа на ту країну, яку ми знаємо зараз. Нетерпимість до "вузькооких, китайозів, жовтопиких" декларується на державному рівні – президент США підписує Акт про виключення китайців, який забороняє їм в'їжджати в Америку. Що ж робити тим, хто вже знаходиться тут? А таких 200 000... На них розпочинається справжнє полювання. Американці ловлять китайців на вулиці, вішають, каструють, спалюють їхні домівки...
Здається, всі ці дикі історії в минулому, але авторка – китаянка, яка проживає в Техасі, згадує, що у 2020 американці шипіли в сторону її народу, щоб ті забиралися геть, бо коронавірус вони занесли. І їй страшно було за стареньких батьків, які, до речі, громадяни США.
Як вижити? – складне запитання. Зазвичай, коли воно виникає, від нас уже нічого не залежить. Доречне порівняння з чистописанням: там, як у житті, написане не виправляють, бо треба змиритися: що зроблено, те зроблено. Я з великою втіхою спостерігала за темою каліграфії, яка червоною шовковою ниткою прошиває всі сторінки книжки. На ній головна героїня утримувала рівновагу, як еквілібрист, при будь-якому хиткому положенні. Це її філософія, це її релігія.
"Чотири скарби неба" – історія, написана кров'ю, а не чорнилами, тому має увійти в скарбницю світової літератури. Я не перечитую книжки, але цю придбала в папері, щоб повертатися за цілющою силою супротиву обставинам і жагою до життя, які акуратно сховані між сторінками. Як говорила Дайю, я збираюся бути щасливою, поки зможу.
Новий відгук
Гори, зима, шляхетний готель серед лісу і десяток людей у пастці – усе, як я люблю. Коли помер третій відпочиваючий, я зрозуміла, хто вбивця. Тут гарно вибудована логіка, але абсолютно відсутній мотив. Я вважаю, що це лінь письменника. Завжди можна сказати: а що таке? Подумаєш, психопат, який там може бути мотив? Я такого не люблю. Ти навіщо пишеш книжку? Детектив? – Щоб було цікаво читачеві підозрювати, розгадувати, ХТО вбивця. А ще претензія до назви книжки. Якщо читатимете, то зрозумієте.
Є пару думок, які мені сподобалися:
*Їй ніколи не вистачало егоїзму, щоб запитати себе, що зробило б її щасливою. Вона не може просто все покинути і робити, що їй хочеться, аби лишень бути щасливою. Жінкам така розкіш не доступна. Суспільство їм цього не дозволить.
*Неможливо дійсно когось знати. І це лякає. У кожному вона тепер бачитиме схильність до зла.
Отже, "Небажаний гість" Шарі Лапена – це історія надії, відчаю, смерті і відродження. Книга на раз, вся її невеличка місія в тому, що вона робить людину трішки людянішою.
Є пару думок, які мені сподобалися:
*Їй ніколи не вистачало егоїзму, щоб запитати себе, що зробило б її щасливою. Вона не може просто все покинути і робити, що їй хочеться, аби лишень бути щасливою. Жінкам така розкіш не доступна. Суспільство їм цього не дозволить.
*Неможливо дійсно когось знати. І це лякає. У кожному вона тепер бачитиме схильність до зла.
Отже, "Небажаний гість" Шарі Лапена – це історія надії, відчаю, смерті і відродження. Книга на раз, вся її невеличка місія в тому, що вона робить людину трішки людянішою.
Новий відгук
Коли вже нічого немає, залишається любов.
⠀
Велика Депресія в Америці, посуха, яка триває п'ять років, пилові бурі. Виживають найсильніші. Якщо не уявляєте, що таке пилова буря, я вам розповім. Вона починається раптово. Надворі стає темно, як вночі, абсолютно суху землю вітер підіймає тоннами в повітря і жбурляє в тварин і людей. На вулиці вижити немає шансів. У приміщенні потрібно надягнути окуляри і змочити водою тканину, через яку дихатимете. Пісок буде скрізь – він знайде найменшу щілину, щоб пробитися у легені та в очі. Після бурі на вулиці катастрофа – машини під ковдрою землі, багато загиблих тварин і людей, зруйновані будинки і зламані дерева. Інколи бурі тривають десять і більше днів без зупину.
⠀
У таких умовах головна героїня намагається жити з двома дітьми. Це триває не рік і не два. Нагнітання – сильна сторона письменниці. З кожною сторінкою ставатиме все гірше. Ніби герої знаходяться на дні, але в них є лопати, і вони можуть бути ще нижче.
⠀
І тут раптово про комунізм. Це було несподівано. Я зрозуміла, навіщо так довго писалося про горе, катастрофи, злидні, голод, епідемії і розпач, бо потрібно було зафіналити епічним злом.
⠀
"Чотири вітри" – історія про сміливість. Сміливість жити. У житті важливий не страх, а вибір, який ти робиш, коли тобі страшно. Людина смілива тільки завдяки страху. А ще ні в кого не можна відібрати можливість любити. Попри все. Це наше безкоштовне налаштування.
⠀
Це моя перша книжка Крістін Генни. Пишуть, що у неї їх уже 25... Якщо в авторки до кожної такий підхід, то треба читати.
⠀
Велика Депресія в Америці, посуха, яка триває п'ять років, пилові бурі. Виживають найсильніші. Якщо не уявляєте, що таке пилова буря, я вам розповім. Вона починається раптово. Надворі стає темно, як вночі, абсолютно суху землю вітер підіймає тоннами в повітря і жбурляє в тварин і людей. На вулиці вижити немає шансів. У приміщенні потрібно надягнути окуляри і змочити водою тканину, через яку дихатимете. Пісок буде скрізь – він знайде найменшу щілину, щоб пробитися у легені та в очі. Після бурі на вулиці катастрофа – машини під ковдрою землі, багато загиблих тварин і людей, зруйновані будинки і зламані дерева. Інколи бурі тривають десять і більше днів без зупину.
⠀
У таких умовах головна героїня намагається жити з двома дітьми. Це триває не рік і не два. Нагнітання – сильна сторона письменниці. З кожною сторінкою ставатиме все гірше. Ніби герої знаходяться на дні, але в них є лопати, і вони можуть бути ще нижче.
⠀
І тут раптово про комунізм. Це було несподівано. Я зрозуміла, навіщо так довго писалося про горе, катастрофи, злидні, голод, епідемії і розпач, бо потрібно було зафіналити епічним злом.
⠀
"Чотири вітри" – історія про сміливість. Сміливість жити. У житті важливий не страх, а вибір, який ти робиш, коли тобі страшно. Людина смілива тільки завдяки страху. А ще ні в кого не можна відібрати можливість любити. Попри все. Це наше безкоштовне налаштування.
⠀
Це моя перша книжка Крістін Генни. Пишуть, що у неї їх уже 25... Якщо в авторки до кожної такий підхід, то треба читати.
Новий відгук
"Кухня терору" – кропітка робота з архівами і людьми. Вітольд Шабловський роками збирав ініормацію про страви, які були на столі у Леніна, Сталіна, Гагаріна, Єльцина, Путіна, і про кухарів, які це готували.
Книга поділена на "тарілки" і в кожну читачеві насипають фактів. Наприклад, Крупська обожнювала солодке, Вова ж його взагалі не їв. Цим і скористався Сталін, який ненавидів дружину Леніна. Він передав їй торт, який вона вдула в одну кабіну і померла. Ще не раз в росії, коли не зможуть вирішити конфлікти, просто труїтимуть один одного. До речі, Путін любить в інтерв'ю розповідати, що його дід Спірідон був кухарем у Леніна.
Найбільше вразила розповідь про кухарів Чорнобиля. Моторошна історія про вплив радіації, замовчування владою фактів, а потім забуття і страшні смерті людей, які рятували нас усіх. Ви замислювалися, скільки на території України АЕС? Подумайте про це.
Ще ви прочитаєте, що їли космонавти, як виживали в окупованому Ленінграді, чим харчувалися в Україні під час голодомору...
Частина з рецептами і чорно-білими фотографіями мені не сподобалася. Виглядає дешево, як у газеті "Сільські вісті". Все інше можна спробувати дати своєму розуму, якщо, звісно, ви зараз зможете переварити радянські історії.
Книга поділена на "тарілки" і в кожну читачеві насипають фактів. Наприклад, Крупська обожнювала солодке, Вова ж його взагалі не їв. Цим і скористався Сталін, який ненавидів дружину Леніна. Він передав їй торт, який вона вдула в одну кабіну і померла. Ще не раз в росії, коли не зможуть вирішити конфлікти, просто труїтимуть один одного. До речі, Путін любить в інтерв'ю розповідати, що його дід Спірідон був кухарем у Леніна.
Найбільше вразила розповідь про кухарів Чорнобиля. Моторошна історія про вплив радіації, замовчування владою фактів, а потім забуття і страшні смерті людей, які рятували нас усіх. Ви замислювалися, скільки на території України АЕС? Подумайте про це.
Ще ви прочитаєте, що їли космонавти, як виживали в окупованому Ленінграді, чим харчувалися в Україні під час голодомору...
Частина з рецептами і чорно-білими фотографіями мені не сподобалася. Виглядає дешево, як у газеті "Сільські вісті". Все інше можна спробувати дати своєму розуму, якщо, звісно, ви зараз зможете переварити радянські історії.
Новий відгук
Слова книги "Сім чоловіків Евелін Г'юго" падали на моє серце. Врешті утворився такий ворох, що я спробую віднайти там важливе для себе.
Вдруге (після Чарлі Чапліна) читаю про кіноіндустрію. Знову розчаровуюсь у людях, які обирають цю сферу. Основний мотив книги – геї та лесбіянки. Ще одна цікава модель світу з купою інструментів, які можна використовувати на свою користь. Але моделей світу сотні. Я ж надаю перевагу триматись за свою.
Головна героїня має нахабність робити все, що хоче. А вигаданий авторкою світ підігрує їй. Видно заздрість письменниці до такого способу життя, тому прогнозовано вкінці всі помирають. Така собі справедлива вендета творця за розкоші. І це найкраща частина книжки, бо горе вдалося прекрасно.
Якщо вгамувати свої очікування і поставити вище всього авторський задум, то можна раптово (навіть для самої себе) віднайти плюсик – це ж той жанр, що я люблю – мемуари/інтерв'ю!
Здається, розумію, чому книжка така популярна. Там багато сексу, поверхневих проблем багатих людей і слави з тягарем великих грошей. Усі хочуть подібного життя. Такі собі стрінги зі стразами. Так сяють, що аж руки тремтять, але ти відстрелюєш, що в здоровому глузді ніхто їх не вдягне, бо кожен хвилюється за свою жопу.
Вдруге (після Чарлі Чапліна) читаю про кіноіндустрію. Знову розчаровуюсь у людях, які обирають цю сферу. Основний мотив книги – геї та лесбіянки. Ще одна цікава модель світу з купою інструментів, які можна використовувати на свою користь. Але моделей світу сотні. Я ж надаю перевагу триматись за свою.
Головна героїня має нахабність робити все, що хоче. А вигаданий авторкою світ підігрує їй. Видно заздрість письменниці до такого способу життя, тому прогнозовано вкінці всі помирають. Така собі справедлива вендета творця за розкоші. І це найкраща частина книжки, бо горе вдалося прекрасно.
Якщо вгамувати свої очікування і поставити вище всього авторський задум, то можна раптово (навіть для самої себе) віднайти плюсик – це ж той жанр, що я люблю – мемуари/інтерв'ю!
Здається, розумію, чому книжка така популярна. Там багато сексу, поверхневих проблем багатих людей і слави з тягарем великих грошей. Усі хочуть подібного життя. Такі собі стрінги зі стразами. Так сяють, що аж руки тремтять, але ти відстрелюєш, що в здоровому глузді ніхто їх не вдягне, бо кожен хвилюється за свою жопу.
Новий відгук
Пам'ятаю, у мами була любовна література, яка мене трішки підбішувала: секс на сексі, легковажність і безсенсовість, брутальні чоловіки і туповаті баришні... На обкладинці обов'язково хтось обіймався і цілувався. Мама завжди задоволено посміхалася, як читала таке, і старанно ховала книжки у другий ряд за основним обличчям шафи – Кобзар, Артур Конан Дойл і 100 рецептів печива.
Кажуть, на клітинному рівні відбуваються позитивні зміни в людині, якщо її смішити і розповідати щось миле. "Гіпотеза кохання" Алі Гейзелвуд блискуче справляється з цим завданням. Вона займає почесне місце поруч з легкими/літніми книжками – "Випадкові наречені" і "Обери мене".
І от, що я зрозуміла: такі книжки потрібні. Вони заколисують свідомість, обіймають за шию і шепочуть у вушко "шшш".
Ти входиш у тепле море десь у серпні, довкола пахне кипарисом, заплющуєш очі від сонця і задоволення... Якщо ви ще ні, то не зарікайтеся. Прийде і ваш час ескапістського щастя.
Кажуть, на клітинному рівні відбуваються позитивні зміни в людині, якщо її смішити і розповідати щось миле. "Гіпотеза кохання" Алі Гейзелвуд блискуче справляється з цим завданням. Вона займає почесне місце поруч з легкими/літніми книжками – "Випадкові наречені" і "Обери мене".
І от, що я зрозуміла: такі книжки потрібні. Вони заколисують свідомість, обіймають за шию і шепочуть у вушко "шшш".
Ти входиш у тепле море десь у серпні, довкола пахне кипарисом, заплющуєш очі від сонця і задоволення... Якщо ви ще ні, то не зарікайтеся. Прийде і ваш час ескапістського щастя.
Новий відгук
Є таке китайське прокляття: "щоб ти прожив цікаве життя". "Віолета" — роман чилійської письменниці Ізабель Альєнде про одне дуже цікаве життя тривалістю 100 років.
Південну Америку у нас погано знають. Впевнена, що ми не відрізняємо там одну державу від іншої. А цей твір розповідає з несподіваними дрібницями про культуру, політику, економіку, релігію та традиції регіону.
Починається книга з пандемії 1918-1920, коли гинули мільйони в усьому світі, була паніка і комендантська година. Люди боялися людей, нічого не працювало, зачинившись вдома, розраховували на себе і свої запаси. Я не могла повірити, що це опис іспанки, а не коронавірусу! Воістину один раз в сто років людей проріджує "чума".
Потім авторка розставляє героїв в тексті і роздає їм по проблемі: домашнє насильство, фемінізм, вічне рабство материнства... Вголос сміялася від думки в тексті: "єдине добре, що є в дітях – вони виростають"
Життєва мандрівка головної героїні здійснюється довгими переходами, крок за кроком, день за днем, під час яких не відбувається нічого вражаючого, але спогади складаються з несподіваних подій, якими помічений шлях.
Я трішки заздрила Віолеті, її бунтарству. У мене, наприклад, немає ні таланту, ні особливого покликання, яке б визначило життєвий шлях, відмінний від того, якого сподіваються від жінки. Я за чашечкою чаю заздрю талановитим і відчайдушним. Але мені не вистачить наснаги для того, щоб взяти власну долю у свої руки, та й ціна надто висока – не хочу міняти безпеку на свободу.
Письменниця так пише про гроші, що мені відгукується: "Важко заробити працюючи. Що важча робота, то гірше вона оплачується. Значно легше збагатитися нічого не виробляючи, переводячи гроші з одного місця в інше, спекулюючи, інвестуючи в зусилля інших людей. Також легко все втратити та опинитися на вулиці, якщо жити зі щоденної праці... Ситому і вкритому легше бути великодушним альтруїстом, ніж голодному".
Читайте гарні книжки про людей і прокладайте власний шлях, бо дороги нема.
Південну Америку у нас погано знають. Впевнена, що ми не відрізняємо там одну державу від іншої. А цей твір розповідає з несподіваними дрібницями про культуру, політику, економіку, релігію та традиції регіону.
Починається книга з пандемії 1918-1920, коли гинули мільйони в усьому світі, була паніка і комендантська година. Люди боялися людей, нічого не працювало, зачинившись вдома, розраховували на себе і свої запаси. Я не могла повірити, що це опис іспанки, а не коронавірусу! Воістину один раз в сто років людей проріджує "чума".
Потім авторка розставляє героїв в тексті і роздає їм по проблемі: домашнє насильство, фемінізм, вічне рабство материнства... Вголос сміялася від думки в тексті: "єдине добре, що є в дітях – вони виростають"
Життєва мандрівка головної героїні здійснюється довгими переходами, крок за кроком, день за днем, під час яких не відбувається нічого вражаючого, але спогади складаються з несподіваних подій, якими помічений шлях.
Я трішки заздрила Віолеті, її бунтарству. У мене, наприклад, немає ні таланту, ні особливого покликання, яке б визначило життєвий шлях, відмінний від того, якого сподіваються від жінки. Я за чашечкою чаю заздрю талановитим і відчайдушним. Але мені не вистачить наснаги для того, щоб взяти власну долю у свої руки, та й ціна надто висока – не хочу міняти безпеку на свободу.
Письменниця так пише про гроші, що мені відгукується: "Важко заробити працюючи. Що важча робота, то гірше вона оплачується. Значно легше збагатитися нічого не виробляючи, переводячи гроші з одного місця в інше, спекулюючи, інвестуючи в зусилля інших людей. Також легко все втратити та опинитися на вулиці, якщо жити зі щоденної праці... Ситому і вкритому легше бути великодушним альтруїстом, ніж голодному".
Читайте гарні книжки про людей і прокладайте власний шлях, бо дороги нема.
Новий відгук
"Перші" Марії Олекси – це ромком навпаки. Якщо не брати відвертий треш, то це одна з гірших книжок цього року.
Героїня страждає, обливається потом, погано спить, не їсть, їй щось мариться, але ніяких причин для цього немає. Просто так вирішила авторка. І так буде скрізь в тексті: вводяться герої – виводяться. Навіщо? Бо авторка може так зробити, ну! Приплетена за вуха Індія, Норвегія, є згадки різних місць Києва, але все це слабко, надумано, провально.
Авторка ускладнювала, обтяжувала, надавала надмірного значення простому. Я навіть не зрозуміла, ЩО вона врешті-решт хотіла розповісти! Так буває в розмові з кимось: хтось ніби щось хоче сказати, тужиться, довго-довго щось розповідає, явно прибріхує (ну, добре, дофантазовує), а потім замовкає (нарешті). Ти: нууу, так, що ти хотіла сказати?! А співрозмовниця кліпає очима: я втратила думку... Ну, йопересете! Шкода витраченого часу.
Віхола робила ставку на те, що це перший роман Марії Олекси. Новонароджене, скажу вам чесно, завжди складно читати. Але в цьому випадку його не варто було нікому показувати.
Героїня страждає, обливається потом, погано спить, не їсть, їй щось мариться, але ніяких причин для цього немає. Просто так вирішила авторка. І так буде скрізь в тексті: вводяться герої – виводяться. Навіщо? Бо авторка може так зробити, ну! Приплетена за вуха Індія, Норвегія, є згадки різних місць Києва, але все це слабко, надумано, провально.
Авторка ускладнювала, обтяжувала, надавала надмірного значення простому. Я навіть не зрозуміла, ЩО вона врешті-решт хотіла розповісти! Так буває в розмові з кимось: хтось ніби щось хоче сказати, тужиться, довго-довго щось розповідає, явно прибріхує (ну, добре, дофантазовує), а потім замовкає (нарешті). Ти: нууу, так, що ти хотіла сказати?! А співрозмовниця кліпає очима: я втратила думку... Ну, йопересете! Шкода витраченого часу.
Віхола робила ставку на те, що це перший роман Марії Олекси. Новонароджене, скажу вам чесно, завжди складно читати. Але в цьому випадку його не варто було нікому показувати.
Новий відгук
Толік купує дім. Місце, де він зможе відокремити себе від інших. Толік з дитинства не дуже любив родичів та й будь-яке спілкування йому дається не просто. Але він виріс, має право, може собі дозволити. Тому купує дім... в Іспанії.
Але війна. Її руки простяглися далеко за межі України. З хрускотом вона ламає долі навіть тих, хто там, – в Іспаніях, Лондонах, Німеччинах. Безкомпромісна війна приганяє до Толіка маму, тітку, дядька на візку, сестру з її подругою, собаку, котів. Ці люди безцеремонно заповнюють його дім лементом, порадами, речами, запахами, сенсами. Усі присутні формують сенси у свій спосіб. Тому Толіку складно.
Тільки тоді мертві живі розуміють, що від війни не втекти, коли знаходять прихисток. Вони понабирали її з собою. Як чорний пісок та потрапила скрізь – скреготить на зубах, і навіть в очах ріже до сліз. Євгенія Кузнєцова написала співчутливий текст про біженців, що опинилися у прірві між культурами, про "гарних" росіян, які розбіглися тарганами по всьому світу, про шлях до себе драбиною вгору чи вниз.
Двадцять четвертого лютого підірвали Землю у нас під ногами. Вона все ще обсипається навколо чорними шматтям і посипає попелом моє волосся. Я занурюю в неї пальці і розмазую бойові смуги по обличчю, а потім дерусь своєю драбиною на світло.
Але війна. Її руки простяглися далеко за межі України. З хрускотом вона ламає долі навіть тих, хто там, – в Іспаніях, Лондонах, Німеччинах. Безкомпромісна війна приганяє до Толіка маму, тітку, дядька на візку, сестру з її подругою, собаку, котів. Ці люди безцеремонно заповнюють його дім лементом, порадами, речами, запахами, сенсами. Усі присутні формують сенси у свій спосіб. Тому Толіку складно.
Тільки тоді мертві живі розуміють, що від війни не втекти, коли знаходять прихисток. Вони понабирали її з собою. Як чорний пісок та потрапила скрізь – скреготить на зубах, і навіть в очах ріже до сліз. Євгенія Кузнєцова написала співчутливий текст про біженців, що опинилися у прірві між культурами, про "гарних" росіян, які розбіглися тарганами по всьому світу, про шлях до себе драбиною вгору чи вниз.
Двадцять четвертого лютого підірвали Землю у нас під ногами. Вона все ще обсипається навколо чорними шматтям і посипає попелом моє волосся. Я занурюю в неї пальці і розмазую бойові смуги по обличчю, а потім дерусь своєю драбиною на світло.
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Нова оцінка:
Полиць поки немає