У мене знову (як і з кожним твором Ярослави Литвин) трапився глибокий контакт із текстом.

За що я любитиму цей текст?

1. За рідних людей, які смішили, проживаючи своє просте життя на сторінках. Зауважу, що є тонка грань між емоційністю і театральністю. Авторці вдалося не перетнути її.

2. За те, що озвучили страхи про можливі проблеми з хатою: від сусідів за парканом до безкінечної роботи.

3. Щоб писати так про село, треба любити людей, мати терпіння та цікавість осягати іншого.

4. Тут найкращі діалоги! Хотілось втрутитися і додати свій аргумент. Як казала моя бабуся: "Візьміть і мої труси на лавочку".

5. Купа гівна. Це так смішно. І щось метафоричне, на стику подробиці, символу і характеризуючої деталі. Здається, дрібниця, якщо її просто зазначити, без підтексту, як частину оточуючої картинки. Але запах від неї знає кожен. Він залишає слід на всьому, проникає скрізь, нагадує про себе. Змінює навіть те, що було яскравим і прекрасним, його складно позбутися. Купа інколи пропадає з тексту, але читач пам'ятає про неї, навіть коли автор прикриє її брезентом, сховає. Це невід'ємна частина села, людей, усього.

"Вілла у Сан-Фурсиско" – щілина, яка пропускає лінію світла, що падає на сховану мрію кожного пожити в хаті. Мене завжди дивує переконаність людей, що література має заспокоювати, бути приємною. Ми повинні усвідомити всі проблеми, які можуть наздогнати, коли зважишся купити стару хату в жопі світу і почати модне життя відлюдника. Це не про невимовність жаху розхитаного побуту, а про спецефекти нагнітання Ярославою Литвин, які викликають посмішку. Почитаєте, насмієтеся, і, може, передумаєте жити в селі.

Мій улюблений літературний волоцюга Жоель Діккер нарешті написав свою найгіршу книгу. Давно потрібно було розповісти вам про неї.

Головний герой – письменник Маркус Голдман – береться за кримінальну справу, і знову письменник Жоель Діккер писатиме про що завгодно, крім вбивства Аляски Сандерс. Але я потоптала вже цей світ, щоб знати звичну манеру автора вдатися у довгі глибокі роздуми про неважливі речі. Має право – його книга.

Діккер сторінка за сторінкою веде розмову сам із собою, а читачам елегантно дає змогу долучитися до цього інтимного процесу. Я випила відро чаю, поки дочитала до місця, де автор згадав, про що ж саме книга. Розумію відчуття безкінечності часу французького письменника, але я ж в Україні! Тут можна вмерти й сьогодні ввечері, так і не дізнавшись, хто вбивця.

Я сміялася вголос, де автор кепкує з читача: головний герой розмірковує, хто винен у смерті дівчини, і, враховуючи всі докази, розуміє, що це може бути кожен! Хто б сумнівався! Жоель ніколи не дає шансів самостійно розплутати загадку. Не всі таке люблять.

Якщо підсумувати: довго, приємно, звично, майстерно – усе, як я люблю. Проте у мене залишилося враження зникаючої молодості через надмірну кількість знаків для такої історії.

Ми живемо в прекрасній країні титанів і мудаків – перша думка, коли дочитуєш "За перекопом є земля" Анастасії Левкової.

Моє життя тісно пов'язане з Кримом. Краєвиди в Алупці, отруєння в Рибачому, наукова конференція в Партеніті, секс біля Воронцового палацу і зустріч з живим скорпіоном, дегустація вина в Масандрі, перший відпочинок без батьків в Євпаторії, фестиваль у Судаці, пахлава в Алушті, санаторій у Сімеїзі для учасників бойових дій в Афганістані, фотографія з чоловіком на набережній в Ялті, торти в Феодосії (які так і не купила мені мама), джаз у Коктебелі, вино з пловом на Ай-Петрі – частина моєї ДНК. Крим невіддільний від України в моїй голові.

"За перекопом є земля" дуже схожа на історію хвороби, яку авторці складно розповідати, бо місцями соромно. Інколи Анастасія Левкова зривається на крик від надлишку емоцій. Мені, як читачеві, було дуже неприємно чути правду. Українці були впевнені, що ніде Крим від нас не дінеться, тому не зважали на процеси, які там відбувалися і розвивалися. Аж поки не довелося ампутувати те, що лікуванню не підлягало.

Зараз інститути лінгвістико-хвильової генетики по всьому світу доводять, що слово має ДНК. Люди складаються з клітин, які дуже резонують на хвилі, які несуть слова. Що таке молитва? – Це слова з певним призначенням. Давайте перед сном усі разом повторювати: Крим – наш.

«Катананхе» Софії Андрухович – це досвід, який ви більше ніде не отримаєте. Почнемо з того, що катананхе – це квітка, яка дуже поширена в Україні. От після читання відчуття таке, що вона проросла у вас замість очей.

Андрухович – натура, що минає, таких добірних, ошатних слів ви не зустрінете в жодному творі. Цього разу письменниця взялась зобразити Київ після війни, зі згадками про ковід, повітряні тривоги і бомбосховища. І читач пильно вглядається в майбутнє, намагаючись розгледіти там себе. Втім, чим довше я вдивлялася у безодню повсякденності післявоєнного часу, тим сильніше відчувала пильний погляд на собі – а чи варта я бути серед тих, хто переживе це все.

У «Катананхе» проглядається чимале розчарування, приводи для якого безперебійно постачає післявоєнна дійсність. Це своєрідні хроніки втоми духу та матерії. Хоча сьогодні за нашої тяги до перманентної еволюції сенсів ми сподіваємося, що ТОДІ все буде інакше…

Люблю Андрухович за правдивість – вона пише про життя без трусів. Коли бачиш кожну складку на тілі, чуєш запах з рота головного героя, але це не викликає огиду. Секс між шестидесятирічною жінкою і сорокарічним чоловіком здивував наявністю у мене страхів, які спричиняють необоротні моральні деформації. Письменниця в інтерв’ю зізнається, що це найкраща сцена статевого акту, яку вона написала.

У «Катананхе» живі слова. Вони, як ліки розливаються мозком. Навмисно не написане може сказати більше, ніж видиме. Читач мусить проявити те, що не можна зобразити. Ви відчуєте, як зростає трагічний розрив між вашими знаннями і етикою, рівнем комфорту і духовною порожнечею.

Запитання «А що у книжці такого особливого?» – є тригерним. Поки я думаю над формулюванням, перший тираж уже закінчується. Завжди цікаво, чому певні історії стають настільки канонічними, що їх неможливо забути. Що в них такого: тема, головні герої?.. Вичленити унікальність з потоку масової літератури допоможе тільки відчуття прекрасного. Ви ж відрізняєте діамант від стразиків?

Спочатку "Шлях ріки" – це тиха, застигла експозиція в саду персиків. Втім, тиша з кожним розділом набуває відтінок катастрофічності. Як фортепіано, яке висить на власних струнах і от-от звалиться на читача.

Далі продирання крізь нашароване до витоків ідеї авторки. Народження дитини головною героїнею – як моральне очищення читача, катарсис через співпереживання та співчуття. Перевезення свого саду персиків, порятунок кожного дерева – щось ритуально-сакральне, надзвичайно важливе для цієї історії і для мене.

Заворожила настирлива присутність самотності на кожній сторінці. Я, не кліпаючи, спостерігала за шрамуванням душі, здиранням шкіри з м'ясом. Це розповідь про кордони нашої витривалості до завданого болю.

"Шлях ріки" Шеллі Рід — найкраща книга цього року. Неймовірно красива, багатошарова, парадоксальна і глибока. Це був такий кайф, що мені хотілося залишитися між сторінок, щоб далі споглядати за світом головної героїні. Здавалося б, я й так усе знала, але письменниця вкотре нагадала: ти б не навчилася кататися на велосипеді, якби одного разу тебе не відпустив той, кому ти довіряла.