Про «Соляріс» я, звісно ж, чула давно й багато. Також декілька разів збиралася переглянути екранізації. Але завжди намагаюся спочатку прочитати книгу, якщо є можливість, — перед переглядом.
✍️ «Людина вирушила на зустріч з іншими світами, іншими цивілізаціями, не пізнавши до кінця закамарків глухих кутів, глибоких колодязів, міцно забарикадованих дверей власної душі.»
Коли починаєш читати відомі твори, так звану класику жанру, то вже маєш певні сподівання, очікування. З «Солярісом» усе склалося зовсім не так, як я уявляла. І це, певно, на краще.
На початку розповіді сюжет стрімко несе нас разом із головним героєм — Крісом Кельвіном — до планети Соляріс, де на нас чекає космічна станція та її мешканці. Спершу історія розгортається дуже динамічно. Здавалося б, це буде космічний трилер: замкнений простір, обмежене коло персонажів і таємниця, яку ніхто не поспішає відкривати Кельвіну. З огляду на час написання (1960-ті), це точно не був типовий сюжет. Але що ж може зацікавити у ньому зараз, у 2020-х?
А цікавою є саме глибина й багатошаровість цього роману. Кількість тем, яких він торкається, справді вражає. Я зовсім не впевнена, що при першому прочитанні змогла осягнути їх усі. Це роман про контакт з інопланетним розумом? Чи все ж таки — про людину і її зіткнення з власними спогадами, бажаннями й страхами?
✍️ «Ми зовсім не хочемо завойовувати космос, ми тільки прагнемо розширити Землю до його меж.»
Велика частина книги присвячена описам дивовижних явищ, що відбуваються в Океані. Іноді я навіть забувала, що читаю про вигадану планету — настільки детальними та гіпнотичними були ці фрагменти. Під час читання іноді з'являлось бажання перегорнути ці моменти, бо дуже кортіло дізнатися, що буде з героями далі. Але тепер, озираючись назад, розумію: ці частини — невід’ємна частина і змісту, і настрою. Вони показують, наскільки багато зусиль люди готові докласти, аби пізнати невідоме, водночас так і не зрозумівши самих себе.
Окремо хочу згадати любовну лінію. Я зовсім не очікувала її в цьому романі. Спостерігати за почуттями головних героїв було справжнім захопленням. Водночас її фінал, хоч і щемливий, виявився передбачуваним.
Оповідь ведеться від імені Кріса, тому інших персонажів ми бачимо крізь призму його сприйняття. Особисто мені цього було замало. Хотілося б більше відчути інших героїв — зрозуміти, що відбувається з ними «за зачиненими дверима». Можливо, автор навмисне сфокусувався саме на історії Кріса, але цей вибір водночас виглядає доволі жорстко — лишити нам лише натяки на те, що переживали інші.
Увесь роман м’яко, але вперто підштовхує читача до роздумів. І фінальний діалог героїв став для мене справжнім апогеєм.
Без сумнівів — ця книга заслуговує бути прочитаною. Нею можна починати знайомство з жанром наукової фантастики — і нею ж можна продовжити. Кожен побачить у «Солярісі» щось своє. І я впевнена, що перечитавши роман згодом, побачу в ньому ще більше, ніж тепер.
Сама по собі ідея мені дуже сподобалася - мова йде про планету, головним жителем, божественною колискою і просто блискавичним розумом є Океан. Він здатен дослідити твої сни, думки, підсвідомість і повернути те, що ти давно втратив. Те, що любив і не готовий відпустити. Те, що ти ніколи не забудеш навіть на іншій планеті. Та чи це буде саме та людина, яка пішла з життя? Чи це всього лише проекція того, що береже твоє серце? Най це буде твоє любе дитя, давно померла кохана, чи найрідніша в світі людина - подумай, чи варто їх повертати...навіть, якщо дуже хочеться.
На мій погляд, дуже філософська річ. І читати було цікаво - від початку і десь до середини час промайнув швидко. Але от далі я щось знудилася - взагалі не пішли мені довжелезні описи створінь, які там жили..чи-то утворень, що з'являлися з Океану.
Знову стало цікаво на останніх сторінках - там починається досить таки гарна теорія про недосконалого Бога. Про Бога-каліку. Бога, обмеженого в своїй силі.
Соляріс
Станіслав Лем
Наукова фантастика яка переплітається з філософією людського життя. Під дослідження науковців підпадає планета Соляріс, на якій генерує розумне життя Океан.
Історія про те, що є в середині кожного з нас.. про те, як ми ховаємося від цього і пробуємо бути «величними», робити щось за межами фантастики для світу, та в цей самий час, ми боїмося бути чесними самі з собою.
Досить цікава книга, де гостро прослідковується питання… чи може людство осягнути і зрозуміти інші планети і їхніх жителів, якщо не може зрозуміти самого себе?!
*** Ми прилетіли сюди такими, якими є насправді, а коли друга сторона показує
нам нашу реальну суть - тобто те, що ми замовчуємо, - ми не можемо з цим змиритися!
*** Людина постійно висуває гіпотези, навіть якщо вона дуже обачна, навіть якщо й зовсім не здогадується про це.
*** Людина вирушила на зустріч з іншими світами, іншими цивілізаціями, не пізнавши до кінця закамарків глухих кутів, глибоких колодязів, міцно забарикадованих дверей власної душі.
*** Якийсь час я примушуватиму себе усміхатися, вклонятися, вставати, виконувати тисячу дрібних дій, з яких складається земне життя, аж поки знову звикну.
*** Людина, всупереч усталеній думці, не визначає собі цілей. Їх їй навʼязує час, у який вона народилася. Вона може служити цим цілям або повставати проти них, однак обʼєкт служіння чи бунту заданий їй ззовні. Повна свобода пошуків мети можлива тоді, коли людина самотня, але це нереально, бо людина, яка не виросла серед людей, не
здатна стати людиною.
