Чи бачать небеса котів

Книжка "Чи бачать небеса котів" - маленька збірка історій одного будинку. І кожна розповідає про мешканців тієї, чи іншої квартири. Про їх життя, мрії та дії після й до початку війни. Але не всі зможуть їх здійснити, в один із під'їздів влучає ракета. Наче металева акула з зубами, вириваючи останні хвилини життя.

"Ніколи не сподівалася, що війну доведеться не в кіно побачити, а на власній шкірі відчути. Господи, спаси і помилуй!"

Реальні історії створюють тугу за тими, кого вже не повернеш. За тими, хто мав власні плани, кохав, створював нові родини й оберігав вже існуючи. Але вони обірвались, про що автор нагадує наприкінці кожної глави. Дві останні були особливі. Та найбільше мене зачепила "Ангел".

"А ще, Ромчику, в мене виросли крила, величезні крила. І зовсім не важкі.Ними я прикриватиму наших бійців на поле бою, відвертатиму від них кулі, витиратиму солоні сльози вдів і матерів..."

Війна - то страшне, але ми не повинні забувати тих, хто назавжди лишається в нашому серці. Берегти пам'ять про них. Бо з роками згадується тільки найкраще. Вони поглядають на нас зверху.

Мені сподобалось, які почуття зміг викликати автор під час прочитання. Які думки й емоції вірували у той час, десь згадуючи і свої власні. Книга сумна, але, на жаль, зараз це наша реальність.

Книга про війну зараз, я знала, що не готова про таке читати, дуже сподобалась обкладинка, післясмак від книги гіркий, але оцінка 10/10.

Я довго уникала таких книжок. Не через байдужість — навпаки, через надмірну чутливість. Я знала: якщо прочитаю — болітиме. А ще знала, що біль не вигаданий, не художній — він справжній, живий. Але сьогодні я наважилась.

Я потрапила у невеличкі частинки життя людей із одного будинку. Дізналась про їхні мрії, надії, бажання, плани на майбутнє. Усе те, що було звичним — і, для декого, стало останнім.

«Чи бачать небеса котів» — це не просто книга. Це дзеркало нашої реальності, в якому відбиваємося всі ми — сусіди одного «будинку», що став символом цілого зруйнованого світу. Герої книжки такі близькі, що здається, ніби ти дійсно з ними знайома. Ніби ти пила з ними чай, ділилась новинами, жартами, переживаннями. А потім — раптовий удар. І цей будинок, як і мрії всередині нього, зруйновані вщент.

Читаючи, я згадала свій перший день повномасштабної війни. Мене ніби віднесло назад у часі — в ту кімнату, де ми з мамою обіймались і плакали, тримаючись одна за одну, бо іншої опори просто не було. Ми не ховались у підвал, ми не знали, як реагувати — просто існували у жахливій невизначеності. Потім — евакуація до бабусі, дивна тиша, в якій не розуміли, чи можна довіряти спокою.

Книжка відкрила старі рани, але зробила це з ніжністю. Вона не б’є по голові трагедією, а торкається серця. Нагадує, що за кожною статистикою — життя. І смерть. І кохання. І те, що вже не повернути. Вона пробуджує пам’ять, навіть ту, яку ми намагаємось заховати глибоко всередині, бо надто боляче.

Часом здається, що ми вже звикли. Що це стало якоюсь буденністю, невід'ємною частинкою нашого життя. Але ні. Ми просто навчилися виживати. І ця книга — нагадування про те, що не можна звикати. Бо за кожним уламком, за кожним вибухом — наші люди. Такі самі, як ми. І ми зобов’язані пам’ятати.

Я дуже хочу миру. Щоб люди поверталися додому. Щоб діти знову сміялися без страху. Щоб військові обіймали своїх рідних. Щоб більше не було таких книжок — бо не буде нових трагедій, які треба осмислювати.

А поки що — дякую авторкам. За сміливість, за голос тих, кого більше немає. Ця книга залишиться зі мною надовго. Як нагадування. І як обіцянка — що ми вистоїмо.

Слава Україні!