🌌 «Якщо цього ранку ви вже зробили дев’ять дурниць, чому б не округлити рахунок і не пообідати в Міллівейз — ресторані Кінець Світу!» 🛸

Дуглас Адамс. “Ресторан Кінець Світу”
(Друга частина вже культового «Путівника Галактикою для космотуристів»)

Ця книжка — справжній квиток назад у ту шалену, неймовірну атмосферу першої частини та до моїх улюблених персонажів: землянин Артур Дент, космотурист Форд Префект, харизматичний вже-не-президент Галактики Зафод Бібльброкс, розумна Тріліан та, звісно, мій фаворит — вічно депресивний, але напрочуд геніальний робот Марвін 🤖

Тепер наші герої не тільки мандрують просторами Галактики, а ще й подорожують у часі. І, як завжди, за фірмовим британським гумором Адамса ховаються філософські роздуми, дотепна сатира та гіперболізовані проблеми сучасного суспільства.

Це той випадок, коли читаєш і смієшся, а потім — зупиняєшся, ловиш себе на думці: «Аж надто знайомо... Хм...»
Адамс сміливо виводить абсурд людської поведінки на космічний рівень — можливо, щоб хтось посміявся, а хтось (раптом!) таки замислився 🤷‍♀️

📚 Фантастика, яка не лише розважає, а й м’яко штовхає до роздумів.
А ще — це безперервний потік чудернацьких пригод, нелогічної логіки та щедрої порції британського гумору.

Обов’язково дочитаю всю серію, бо не хочеться покидати цей божевільний, але такий цікавий Всесвіт 💫

Бредбері — мій най-най-найулюбленіший письменник. І в мене є така традиція: щоліта прочитати або перечитати щонайменше одну його книжку. Тож коли надворі стало спекотно-спекотно, а сил на щось масштабне забракло — я взяла до рук цю збірку й разом із «Третьою експедицією» рушила в подорож сторінками одного з найвідоміших фантастів світу.

Ця книжка входить до серії «Маєстат слова», яку я просто обожнюю за її надзвичайно зручний формат. Її легко взяти з собою будь-куди — і читати комфортно будь-де: у транспорті, парку, на пляжі чи вдома.

Уже з першого оповідання, «Дощі випадають», ти настільки занурюєшся в створену автором атмосферу, що розумієш: відкласти цю збірку, не проковтнувши ще бодай одне оповіданнячко (а потім іще одне...), просто неможливо. План читати «маленькими порціями» провалюється одразу — та й слава Богу.

У цьому оповіданні Бредбері навмисне ставить читача у часові та просторові рамки. Картинки кімнат покинутого, але ще не мертвого будинку так і зринають перед очима — яскравими плямами, що по-кіношному стрімко змінюються. Мандруючи кімнатами, відчуваєш неспокій і нерозуміння, а вже наприкінці — усвідомлюєш болючий задум, закладений у цю історію.

Десь кумкають жаби, забувши про сон,
Сплять сливи, узяті у білий полон,
Не думає все це про згубу війни,
Про долю людей, що загинуть вони.

Це оповідання змусило мене надовго замислитись над тим, що природа без людей виживе. А все створене людьми — без них загине.

Свою назву збірка отримала на честь розповіді про Третю експедицію. І якщо ви вже трохи знайомі з творчістю Бредбері, то, певно, здогадуєтесь, на яку саме планету вирушила ця експедиція. Автор дуже швидко занурює у вир подій, тож не встигаєш і оком змигнути, як опиняєшся разом із капітаном і його командою на Марсі. Дві попередні експедиції зникли безвісти, не встигнувши подати жодного сигналу на Землю. І ось — третя спроба. А що чи кого вони там побачили — пропоную вам дізнатися самостійно.

Я ж, читаючи, постійно ставила себе на місце героїв. Чи була б обережнішою? Чи вчинила б розумніше?

Загалом у збірці — 13 оповідань. І всі вони беззаперечно заслуговують на увагу. Сподіваюся, цей відгук надихне вас дати шанс короткій прозі Бредбері — вона не менш геніальна, ніж його романи!

Багатьом відомо, що Бредбері у своєму романі «451° за Фаренгейтом» ще у 1953 році передбачив появу багатьох сучасних технологій та соціальних викликів. А в «Третій експедиції» він описує майбутні космічні подорожі людства. Стимулом для цього стрибка в розвитку, на його думку, стає страх перед світовою війною — бажання втекти якнайдалі від ядерного апокаліпсису.

Та куди б людина не втекла — вона завжди бере з собою себе.

Маю надію, що з цієї збірки в реальність втіляться лише блискучі технічні ідеї. А ми збережемо в серці мудрість, що Бредбері залишив у кожному рядку.

«Без паніки!» — саме це сказала собі я, коли зрозуміла, що всі мої плани на наступний місяць (а, можливо, й не тільки місяць) зруйнувалися. Терміново треба було прочитати щось аж ніяк не сумне, не трагічне, не драматичне — аби ще й книжками не заганяти себе у безодню депресії.

І тут моя люба подруга дарує мені жовтеньку мініатюрну книжечку з написом «Без паніки!» на обкладинці 💛

Що це буде надзвичайно цікаве читання, я зрозуміла вже з трохи сумбурної, але дуже захопливої передмови автора. У самому ж «Путівнику...» Адамс неймовірно закручує сюжетні перипетії. Пригоди головних героїв, Артура Дента та Форда Префекта, настільки карколомні, що тільки й диву даєшся — як таке взагалі можна було напридумувати?

Беззаперечною родзинкою (навіть не просто родзинкою, а родзинищем) книжки є гумор — а ще іронія та сатира. Гумор тонкий. Інколи не надто тонкий. Гумор, який властивий лише британцям.

«Форд Префект ніяк не міг збагнути, чому люди мають звичку постійно констатувати очевидне. Наприклад, "сьогодні чудовий день!" або ж "як ти підріс!", чи "люба, ти впала в колодязь, як ся маєш?" Щоби якось пояснити цю дивацьку поведінку, Форд навіть вигадав свою теорію. Аби язик не окоцюбів, людям треба постійно його тренувати. Але через кілька місяців глибоких роздумів і уважного спостереження довелось цю теорію відкинути. Її місце зайняла інша теорія, згідно з якою виходило: якщо людська істота не ляпатиме постійно язиком, до роботи може долучитися мозок. Але й від неї довелося відмовитись як від деструктивно-цинічної.»

У цій маленькій книжечці Адамс встигає побіжно й майже непомітно розповісти і про буденність, і про життя, і про Всесвіт, і про купу філософських (і не дуже) речей. Ну й — тссс — спойлер: наші герої таки дізнаються відповідь на Основне Питання про життя, Всесвіт та все інше. Ремарки автора додають історії ще більше шарму й гумору. Хоча куди вже більше? 😉

Загалом — усім, хто ще не читав, дуже раджу нарешті познайомитися з «Путівником»!
Якщо у вас поганий настрій — книжка точно підбадьорить. Маю надію, що мало хто впізнає себе у персонажі робота Марвіна 🤖
А якщо настрій у вас і так хороший — буде ще кращий, гарантую!

А я тим часом планую переглянути екранізацію 2005 року. ✨

📍 Літо 1928 року. Ґрінтаун, штат Іллінойс.

Ціле літо маленького вигаданого містечка вмістилося в цій тендітній книжечці. Історії його жителів гіпнотично затягнули мене у вир звичайних і надзвичайних подій, від яких відірватися було просто неможливо.

Головним героєм цієї історії є дванадцятирічний хлопчик Дуглас. Його думки, ідеї, пригоди описані так яскраво, так соковито, що в певній автобіографічності цієї історії не виникає жодного сумніву.

«Попереду було ціле літо, безліч днів, безліч цифр у календарі. І він уявив собі, як його руки снуватимуть на всі боки, наче в бога Шіви з книжок про далекі мандри, зриваючи з дерев недостиглі яблука, персики, чорні як ніч сливи. Як він порине в ліс, у чагарі, в річку. Як утішатиметься холодом за вкритими памороззю дверима льодовні. І як радітиме, смажачись у бабусиній кухні разом з численними курчатами…»

Хоча моє дванадцятиріччя було аж на 80 років пізніше, ніж Дугласове, і наші дитячі розваги суттєво різнилися, мені таки вдалося відчути й прожити те літо 1928 року разом із ним, його братом, друзями, родичами, сусідами й випадковими знайомими.

Роман насичений немислимою кількістю порівнянь, метафор, алегорій, епітетів. Майстерність Рея Бредбері, а також перекладача Володимира Митрофанова, які змогли створити неповторну атмосферу справжнього дитячого літа, заслуговує на окремі овації.

Втім, «Кульбабове вино» — це не лише і не стільки історія про Дугласа. Це історія про дитинство і старість, про дружбу, про смерть — і навіть про кохання, яке, на жаль, сталося трохи запізно. А ще в маленькому Ґрінтауні можна побачити машину щастя, зелену машину, і навіть зустрітися зі справжнісінькою машиною часу. Чи потрібні ці зустрічі саме вам — вирішуйте самі 😉

Моє ж знайомство з цим романом відбулося у правильний і потрібний момент. Я впевнена, що повернуся до Ґрінтауна і його мешканців ще не один раз.

Про «Соляріс» я, звісно ж, чула давно й багато. Також декілька разів збиралася переглянути екранізації. Але завжди намагаюся спочатку прочитати книгу, якщо є можливість, — перед переглядом.

✍️ «Людина вирушила на зустріч з іншими світами, іншими цивілізаціями, не пізнавши до кінця закамарків глухих кутів, глибоких колодязів, міцно забарикадованих дверей власної душі.»

Коли починаєш читати відомі твори, так звану класику жанру, то вже маєш певні сподівання, очікування. З «Солярісом» усе склалося зовсім не так, як я уявляла. І це, певно, на краще.

На початку розповіді сюжет стрімко несе нас разом із головним героєм — Крісом Кельвіном — до планети Соляріс, де на нас чекає космічна станція та її мешканці. Спершу історія розгортається дуже динамічно. Здавалося б, це буде космічний трилер: замкнений простір, обмежене коло персонажів і таємниця, яку ніхто не поспішає відкривати Кельвіну. З огляду на час написання (1960-ті), це точно не був типовий сюжет. Але що ж може зацікавити у ньому зараз, у 2020-х?

А цікавою є саме глибина й багатошаровість цього роману. Кількість тем, яких він торкається, справді вражає. Я зовсім не впевнена, що при першому прочитанні змогла осягнути їх усі. Це роман про контакт з інопланетним розумом? Чи все ж таки — про людину і її зіткнення з власними спогадами, бажаннями й страхами?

✍️ «Ми зовсім не хочемо завойовувати космос, ми тільки прагнемо розширити Землю до його меж.»

Велика частина книги присвячена описам дивовижних явищ, що відбуваються в Океані. Іноді я навіть забувала, що читаю про вигадану планету — настільки детальними та гіпнотичними були ці фрагменти. Під час читання іноді з'являлось бажання перегорнути ці моменти, бо дуже кортіло дізнатися, що буде з героями далі. Але тепер, озираючись назад, розумію: ці частини — невід’ємна частина і змісту, і настрою. Вони показують, наскільки багато зусиль люди готові докласти, аби пізнати невідоме, водночас так і не зрозумівши самих себе.

Окремо хочу згадати любовну лінію. Я зовсім не очікувала її в цьому романі. Спостерігати за почуттями головних героїв було справжнім захопленням. Водночас її фінал, хоч і щемливий, виявився передбачуваним.

Оповідь ведеться від імені Кріса, тому інших персонажів ми бачимо крізь призму його сприйняття. Особисто мені цього було замало. Хотілося б більше відчути інших героїв — зрозуміти, що відбувається з ними «за зачиненими дверима». Можливо, автор навмисне сфокусувався саме на історії Кріса, але цей вибір водночас виглядає доволі жорстко — лишити нам лише натяки на те, що переживали інші.

Увесь роман м’яко, але вперто підштовхує читача до роздумів. І фінальний діалог героїв став для мене справжнім апогеєм.

Без сумнівів — ця книга заслуговує бути прочитаною. Нею можна починати знайомство з жанром наукової фантастики — і нею ж можна продовжити. Кожен побачить у «Солярісі» щось своє. І я впевнена, що перечитавши роман згодом, побачу в ньому ще більше, ніж тепер.