"Усе змінюється під час Пори".
Я знову повернулася у Затишшя. Друга частина виявилася навіть цікавішою, ніж перша. Крім того, її вже легше читати, бо є краще розуміння авторської термінології, досліджувати, вникати у історію комфортніше.
Це все той же ретельно до дрібниць продуманий світ. Та пише авторка так майстрено, що складність не відштовхує, а навпаки, мотивує ще глибше зануритися у цю історію. Цікаво, що у чомусь ця трилогія — це посібник для виживання.
Також багато можна говорити про надзвичайно неординарну, дуже оригінальну систему магії. Попри деякі пояснення, все ж залишається багато питань про зв'язок або ж тотожність магії та орогенії, її походження, закономірності, і прагнення все це осягнути змушує просто прикіпити до книги.
Ближче до перебігу подій.
Перша книга наприкінці вражає моментом знищення Меову, острову, що проіснував кілька тисячоліть, запорукою благополуччя якого було мирне співіснування із орогенами, я не викоритсання їх як знарядь, чим займалася Опора в імперській частині материка. Руйнується острів, який мав стати надійним прихистком для Сієни та її родини. І за іронією, саме вибір орогенки стишити вулкан, котрий перед втечею вона розбудила за допомогою обеліска, і тим самим, зробити добро, врятувати "тишняків", став для неї фатальним. Сієніта втрачає Іннона, якого вбиває хранитель, каменежерка забирає невідомо куди Алебастра. Залишившись самотньою, обіцявши врятувати сина, вона вибирає власноруч вбити свого маленького Кору, щоб той не потрапив до рук Щафи, який знав її ще Дамаєю, і який неодмінно прирече її Кору на буття "овоча" у ролі станційного наглядача котрогось із вузлових центрів 💔💔💔.
Здається неможливим, що Сієніта все ж пережила це, знайшла в собі сили жити далі, а не кинулася мстиво руйнувати джерела смертей її найрідніших. Вона пробує знову з нуля будувати своє життя, знаходить прихисток у Тіримо в ролі Ессун, вибирає знову створити сім'ю. І описані події пов'язують нам ці три, як думалося спочатку, долі в одну.
Дівчинка Дамая, що подолала перші випробування, які часто руйнували малу рожню. Вона пристосувалася, виборола собі місце в структурі Опори під іменем Сієніти. І вона ж знайшла в собі сили після величезної трагедії, спробувати жити далі під іменем Ессун.
Цікавим є також те, що саме через зв’язок орогенки із обелісками, вона і привернула увагу Гоа. І усі ці події мають змінити світ.
Тонкі виявляється Біноф із минулого Дамаї, і це далеко не малоймовірний збіг, бо мала з родини старійшин роками слідкувала за Дамаєю-Сієнітою-Ессун.
Крихти історії обелісків, які будували або ж створювали в Отворі в Опорі.
Трохи відвертості від Гоа, якому Ессун довіряє більше, ніж людям із громи. А ще зустріч Лерни і, о повороти долі, Алебастра!
У сьогоденні існує неможлива грома, захована у велетенській підземній жеоді. Вона змушена/вирішує відкласти пошуки доньки, бо апокаліпсис ще триває і постійно змінює її плани. Бо Гоа зараз не може відчути Нассун. Бо Алебастр хоче, щоб вона спинила невідворотню тисячолітню Пору, щоб припинила виникнення Пори взагалі.
Просто треба "... піймати ржавий Місяць"!!!
У "Брамі обелісків" ми дізнаємося ще більше про каменежерів, про долю Щафи після Меову, нові природні загрози Пори та зради людей у громі.
Вражає сюжетна лінія Нассун: подорож світом на краю загибелі поруч із татом, якого вона безмежно любить, але раптом повністю усвідомлює, що саме той, хто має безумовно любити та захищати, є найбільшою загрозою її життю.
Доля цієї маленької, але такої мужньої дівчинки, те, як рано доводиться їй подорослішати, те, скільки жахливих випробувань випало їй - це найглибше зачепило мене у другій книзі.
"Її дитинство вмирає, разом з усіма його замірами й сенсом. Та це краще, ніж якби померла вона вся, розуміє Нассун".
А фінал книги знову розбиває серце і, неначе магнітом, тягне розгорнути "Кам’яні небеса"...
"Не проржави всього, Ессун. Ми з Інонном кохали тебе не намарне."
Ця книга розумніше за мене, і мені не соромне це визнати. Легко відчути, що авторка вводить ще більші світові концепції, яким ще тільки належить розкритися. Орогенія з її колами не була простою, але Алебастр переводить її на метафізичний глибинний рівень. Ми дізнаємося більше про інших орогенів, та як може відрізнятися використання сили між тими, хто вчився по загальним принципам, та тими, хто пізнавав свою силу без наставників. Нас знайомлять з громою, яка приймає як орогенів, та і каменежерів: можливо, єдине місце у світі, де різні раси співіснують. Ессун все ще горить бажанням знайти свою доньку, але тепер їх розділяють кілометри під час активного катаклізму, і возз'єднання ніколи ще не здавалося таким далеким.
Загалом, книга трохи сповільнюється, наче готує нас до третьої частини, закладає фундамент усіх тригерів, які потім повинні вистрелити. Ми зустрічаємо персонажів, яких вже і не думали зустріти. Ми розкриваємо концепт Обелісків та на що вони здатні. Ми в черговий раз стикаємося зі старими як світ концептами, які не пропадають навіть в найтемніші часи: кохання та ненависть.
Брама Обелісків — надзвичайне sci-fantasy, яке заслуговує бути прочитаним, не дивлячись на його складність. І особливо через його складність, якщо шукаєте щось особливе.
