Воно

"Воно" — це великий роман, який має свою неповторну атмосферу, проте часом відчувається одноманітним. Стиль Кінга легкий, і читати цю книгу дійсно комфортно, хоча детали починають акцентуватися на самих собі, а не на основних сюжетних лініях. Персонажі, особливо дружні зв’язки хлопців, прописані дуже добре, що дозволяє читачеві проникнути в їхні переживання.

Незважаючи на те, що "Воно" класифікується як хорор, не всі його моменти насправді страшні. Багато з них присвячені детальному дослідженню страхів, і це робить твір більш психологічним, ніж елементом страшного. Я вважаю, що Кінг чудово вміє показувати глибокі емоції персонажів, і ви можете відчути їхній страх та тривогу. Однак, в цілому, "Воно" залишає змішане враження: цікаве, але з певними повторюваними моментами.

Це не просто історія про клоуна, який лякав дітей, а вони забили його палками.Це про наші внутрішні страхи, про дорослішання, про дитячу наївність і дорослий скептицизм, дружбу, любов, вплив дитячих подій на формування дорослої особистості.І цей перелік - навіть не половина ідейного змісту роману. Надзвичайно глибоко розкрито кожну тему, традиційно, крізь призму дитинства - десятки соціально-психологічних дилем. Масштабна, складна, але разом з тим книга - від якої неможливо відірватись та покинути, поки не дочитаєш до останньої сторінки.

Це найтовща і найстрашніша книжка, яку я читала.

У містечку Деррі штат Мейн одне за одним знаходять жорстоко убитих дітей. Семеро дітей дізнаються про убивцю, який маскується клоуном Пеннівайзом, чи вовкулакою, чи дитячими голосами з каналізаційних труб, але насправді є чистим злом у жахаючій подобі. Ця сімка, яка називає себе "Клубом невдах", вирішує знищити зло і їм здавалося, що у них все вийшло. Та 27 років потому вони знову збираються в Деррі, щоб остаточно знищити зло.

Якщо ви дивилися екранізацію, то вважайте, що ви просто почитали анотацію до книжки. Бо неможливо вмістити таку кількість подій у 4 години фільму.
У книжці безліч історій, що стосуються головних героїв і не стосуються. Кожен епізод цікавий та емоційний: один викликає захват, інший - жах, а третій - співчуття чи гнів.

Крім горору, це історія щирої дружби, відданості, дотриманих обіцянок та захисту слабких. Історія, в якій, попри фізичну слабкість, перемагає сильний характер.

І саме на прикладі цієї книжки можна зрозуміти як саме пише Кінг: його персонажі живуть своїм життям, автор лише за ними слідкує і до самого фіналу він не знає, як складеться доля того чи іншого персонажа. Про це я читала у його автобіографічній книзі "Про письменство. Мемуари про ремесло". І дуже круто на прикладі цієї книжки побачити і зрозуміти, що саме автор мав на увазі .

Кажуть, що страшніша за цю книжку тільки "Кладовище домашніх тварин". От її я, мабуть, читати не ризикну, я і тут страху натерпілася.