Хоча книга позиціонується як детектив, вона має всі риси класичного готичного роману XIX століття. Якщо прибрати сучасні атрибути – смартфони, інтернет, транспорт, пірсинг і татуювання головної героїні – залишиться історія в найкращих традиціях англійської готики: старовинний особняк, сімейна таємниця, мовчазні слуги, атмосфера тривоги й містики.

Сюжет обертається навколо зникнення дочки місіс Веставей. Розгадка її долі чекає на читача лише в фіналі, хоча багато хто, ймовірно, здогадається про неї заздалегідь. Автор майстерно створює похмуру атмосферу, використовуючи символіку: написи на склі, передчуття, що пронизують роман, і, звичайно, сам особняк, де приховані темні секрети.

Головна героїня, Веставей, цілком відповідає канонам жанру. Вона навіть втрачає свідомість у потрібний момент – хоча це виглядає трохи дивно, враховуючи, що сучасна дівчина з татуюваннями, звикла до болю і постійного спілкування з різними людьми, навряд чи настільки тендітна.

Книга непогана, хоч і трохи затягнута. Це скоріше «жіноче» читання, але для поціновувачів драматичних історій, родинних скелетів у шафі та злочинів у закритому просторі – цілком гідний варіант у стилі Агати Крісті.

Книга стартувала потужно. З перших сторінок сюжет затягує, змушує бігти вперед разом із подіями, які розвиваються стрімко. Як це часто буває в містичних романах, виникає сумнів: чи це справжня містика, чи просто психоз? Іноді межа між ними настільки тонка, що не одразу зрозумієш.

Класичний набір персонажів – четверо хлопчаків, шериф, мама та інші мешканці маленького містечка, де коїться щось дивне. Спочатку ти жадібно ковтаєш сторінку за сторінкою, та в якийсь момент сюжет починає розпадатися. Ти просто перестаєш розуміти, що взагалі відбувається. Таємниці розкриваються, але вони вже не мають значення. Виникає відчуття, що автор зібрав у книзі все, що бачив у фільмах або читав у містичних романах, включно з релігійними мотивами. Останні мене особливо не зачепили.

У фіналі ніби з’являється глибший сенс, навіть одна важлива думка, яку можна було б забрати із собою, але… Це або занадто мало, або надто розтягнуто. Можливо, я просто не фанат епічних битв, але ближче до кінця книга мене втомила. Радію, що нарешті поставив крапку в цьому читанні.

Кожна нова книга Шен знаходить спосіб мене здивувати, і ця — не виняток. Це красива, романтична, сповнена болю та зцілення історія, яка зачіпає найглибші струни душі.

Стиль автора бездоганний — вона пише не просто слова, а проживає кожну емоцію разом із героями. Історія Луни та Найт — це не просто кохання. Це щось більше. Це споріднені душі, які шукають шлях один до одного крізь біль, втрати й випробування. Їхні почуття – ніжні й бурхливі водночас, а кожна сторінка змушує переживати ці емоції разом із ними.

Я відчувала все: любов, біль, надію, розчарування, пристрасть. Якщо ви хочете поринути в історію, яка розіб'є вам серце, а потім знову зцілить його — ця книга для вас.

Під час читання мене буквально штормило від «вау, це геніально» до «ну коли ж це закінчиться». Початок захоплює — динаміка на висоті, сюжет тримає в напрузі, а ідея про колективні помилкові спогади інтригує. Що змушує людей одночасно пам’ятати те, чого не було? Як працює наш мозок, коли обробляє спогади? Наскільки реальне наше минуле, якщо воно існує лише у нашій пам’яті?

Тема спогадів завжди мене цікавила, особливо феномен дежавю, який я іноді переживаю. А коли в історію додається божевільний вчений, одержимий ідеєю створення пристрою для запису й відтворення пам’яті – я вже знаю, що це моє. Спочатку це була благородна місія – допомогти матері з хворобою Альцгеймера. Трохи науки, трохи людяності – ідеальне поєднання для якісної фантастики.

Але, на жаль, друга половина книги значно слабша. Відчувалося, що автор почав «тягнути» історію, заплутуючи її часовими петлями. Після першої зустрічі Гелени і Баррі напруження спадає, а сюжет починає буксувати. Я бачу, що не я один занудьгував у середині — багато хто у відгуках відзначає той самий момент. Були моменти, коли я майже хотів закинути книгу, бо ставав складно зрозуміти, хто звідки, що пам’ятає і як це взагалі працює. Але я продовжив — і загалом не шкодую.

Фінал вийшов доволі непоганим. Історія кохання? Так, вона на любителя. Я був у правильному настрої, тому мене це не дратувало, але все ж хотілося більше наукової фантастики, а не роздумів про втрачені можливості й незаповнені життя. Герої не сказати, що надто яскраві, але їхні історії викликають емоції.

Загалом, книга залишила змішані враження. Вона змусила мене задуматися про власні спогади: які з них для мене найцінніші? Чи хотів би я повернутися до них, змінити щось, переосмислити? І що було б, якби це дійсно стало можливим?

Якщо ви любите фантастику, яка змушує замислитися, спробувати варто. Але майте на увазі — друга половина може випробувати вашу терплячість.

Перше враження від цієї книги – здивування. Назва викликає внутрішнє неприйняття, адже війна і ніжність здаються несумісними. Як можна поєднати жорстокість боїв і тендітну красу почуттів? Але варто заглибитися у текст – і стає зрозуміло: навіть у найтемніші часи любов знаходить шпарину, крізь яку проривається у світ.

Автор показує війну з усіх боків. Вона постає у всій своїй страхітливій, безжальній сутності, але водночас – у найпрекраснішій своїй формі, коли серед руїн народжується найщиріша любов. Ця книга – про чуйних героїв, щирі почуття, теплі слова і кохання, яке не знищити жодним вогнем. Вона наповнена світлом навіть там, де, здавалося б, немає місця для надії.

З перших сторінок історія занурює у світ міфів, де війна постає у розповіді Ареуса, мистецтво – у словах Аполлона, а історії кохання лунають з уст самої Афродіти. Голоси богів ведуть читача крізь долі своїх «дітей», відкриваючи таємниці, які неможливо було б пізнати без їхнього втручання.

Але коли слово бере Аїд – усе змінюється. Напруга стає майже нестерпною, а смерть, немов ще один персонаж, стає поруч із героями. Кожна сторінка – це гра з долею. Кого вона забере наступним? Хто зможе вирватися з її крижаних обіймів?

Попри все, книга не лише про втрати. Вона про свободу вибору. Так, доля плете нитки, боги спостерігають, але зрештою – кожен герой робить власний вибір.

Расова дискримінація, втрачені сотні тисяч життів, спустошені міста, понівечені душі. І водночас – листи, що пахнуть парфумами, пожовклі фотографії в кишенях солдатів, які заряджають мужністю сильніше за будь-яку зброю. Без любові війни не виграють. Але, можливо, вони не повинні виграватися?

Так багато болю. Так багато втрат. Але й так багато чудес. І я був щасливий пройти цей шлях разом із Гейзел, Джеймс, Обрі та Колетт. Я закохався в них.