«Команда скелетів» займає особливе місце у моєму серці. Так можна почати огляд на будь-яку книгу, але саме зараз це дійсно так)) Це перша книга Кінга, яку мій старший брат приніс звідкись додому ще тоді, коли був першокурсником медичного університету. Так ми з паном Кінгом і познайомились :) Звісно ж, книга була російською. Тому зараз, через більше ніж 20 років після першого знайомства, я неймовірно тішуся релізу українського видання з такою магічно-прекрасною обкладинкою.
Після успіху збірки оповідань Стівена Кінга «Нічна зміна» 1978 року залишалося ще чимало творів, які не були широко відомі. Більшість із них публікувалися у журналах або збірниках, і для багатьох читачів знайомство з моторошною добіркою «Skeleton Crew», що побачила світ у 1985 році, стало справжнім відкриттям. І це відкриття було доволі незабутнім, адже збірка була наповнена не лише дивовижними ідеями, а й історіями, що наганяли жах. Прихильники досі сперечаються через неможливість визначити кращу збірку з цих двох. Але як можна однозначно обрати, якщо вони обидві чудові?
Стівен Кінг — справжній майстер оповідання, і я сміливо зараховую його до своїх улюблених письменників. І хоча я погоджуюсь з думкою багатьох щодо того, що фінали багатьох його великих творів часто здаються невибагливими, для коротких оповідань це не є проблемою. Вони не обов’язково мають мати завершення, і, як на мене, це велика перевага для стилю Кінга. Так само, як і у збірці «Нічна зміна», ця збірка вражає різноманіттям захопливих, страшних і тривожних історій. Хоча деякі оповідання були менш вдалими, більшість із цих розповідей точно запам'ятаються вам надовго.
Перше оповідання в цій збірці — це повість «Імла», яка, насправді, заслуговує на окремий та детальний відгук. «Імла» — це той твір Кінга, який, подібно до «Керрі» чи «Воно», настільки міцно вкоренився у тій частині колективної свідомості суспільства, яка відповідає за страх, що майже перетворився на кліше. На мій погляд, ця розповідь значною мірою пояснює, чому Кінг завершує свої твори так, як завершує. «Імла» — це швидка подорож у глибини наляканої свідомості, розтин масової психології та того, як страх проявляється у групі незнайомців, що опинилися разом перед раптовою і незрозумілою небезпекою. Це тривожна та глибока історія, яка чудово занурює читача у темні куточки людських нутрощів. Ми здатні на неймовірне добро і на вражаюче зло. І все, що відділяє одне від іншого, — це шлях, який ми обираємо. У творах Кінга все завжди зводиться до свободи вибору, і для мене це звучить дуже правдиво.
Не менше мене вразили оповідання «Мавпа», «Джонт», «Текстовий процесор богів», «Нона», «Той, хто хоче вижити», «Балада про гнучку кулю», «Бабця», «Пліт» та «Плесо». Кожна з цих історій заслуговує від 4 до 5 зірок — дуже пристойний результат для збірки оповідань. Деякі розповіді були моторошними, інші просто незатишними, а одна викликала якийсь зовсім інший тип страху, — історія про самоканібалізм без жодного натяку на надприродне. Цей твір підкреслює майстерність Кінга створювати страх із простих речей.
«Бабцю» я люблю настільки сильно, що не один раз перечитувала її перед сном у темряві. Це дійсно моторошна і навіть важка для читання історія, що порушує тему дитячих травм. Опис старої бабусі настільки реалістичний і жахливий, що це обов'язково треба прочитати, хоча декому зробити це буде непросто. Я все життя дивлюсь та читаю якісь жахіття, але після цього оповідання стабільно не можу заснути.
«Пліт» — це одне з тих недооцінених оповідань, що не отримало заслуженої уваги. Четверо студентів коледжу опиняються посеред озера на невеликому плоті, оточені дивною істотою, яка здається їм чимось середнім між плямою на воді та темною масою, що навіює відчуття жаху. Кінг майстерно створює атмосферу страху, залишаючи образ монстра майже непомітним і таємничим, що тільки посилює напруження. Історія сповнена моторошних образів, де поєднуються різнопланові персонажі й тривожний фінальний поворот, завдяки якому «Пліт» — це справжній Кінг у його найкращих традиціях.
Кінг включив у збірку два своїх вірші, і один явно призначений для його сина Оуена. Це зворушливо, адже просто приємно бачити іншу, ніжну сторону короля жахів. До того ж, текст займає всього сторінку, тож на нього варто звернути увагу.
Також приємно було натрапити на кілька історій, пов’язаних із містечком Касл-Рок, що стане справжнім відкриттям для вірних читачів Кінга.
Остання ж розповідь — «The Reach» — стала проникливим завершенням збірки. Ця історія не містить типових жахів і розповідає про Стеллу — жінку, яка все життя провела на острові, але тепер, через смертельну хворобу, починає бачити померлих родичів, що закликають її перетнути замерзлу протоку до материка. Це меланхолійна і зворушлива історія, яка добре завершує збірку.
Якщо ви ще не читали Стівена Кінга, але хочете спробувати, я наполегливо раджу розпочати з його збірок оповідань. Вони передадуть вам його стиль, і, скажу чесно, у коротких формах його творчість лякає навіть більше, ніж у романах. Чи це історія на кілька сторінок, чи епос на тисячу, — Кінг, безсумнівно, залишається королем жанру жахів. Хай живе Король!
Цілковитий binge-read!
Бачили Хелловінські епізоди Сіпмсонів? Відчуття від цієї збірки ідентичні: щось геніальне, щось посереднє, щось забув ще до останньої сторінки. До речі, одне з оповідань у цій збірці надихнуло авторів вже згаданого мультфільму на епізод, що закарбувався у моїй памʼяті і жахливо вразив мене, як і оповідка-база.
Короткі оповідання є моїм улюбленим видом прози незалежно від автора, а Кінг ніколи не розчаровував, адже його збірки часто поєднують підбірку всеможливих експериментів з стилями і формою. Саме тому ця збірка справді показує весь спектр того, що Кінг може і не може, усі можливі стильові підходи й класичні сюжетні наголоси : подекуди мʼяко пораз грубо, іноді ностальгічно та тепло, а нараз жорстоко та параноїдально, одним словом classics.
Погравсь із усіма залюбленими темами: хіть, свідоме й неминуче божевілля, усеможливі підсвідомі та ірраціональні страхи, як от мертва бабуся у сусідній кімнаті, чи стара дивна іграшка, нагодував уяву навіть людей у шапочках з фольги.
Не боїтесь, що молочник підлиє вам отрути у доставлене молоко?
Пляма на воді здалась не такою вже й безликою? А вантажівка? Іграшка? Друкарська машинка?
Лякати може все, не тільки апокаліптичні істоти з туману, а й давні забобони і перестороги, з якими ми виросли, розмиваючи чіткі лінії реальності. І жахає скоріше їх розмиття та спроба людини з цим звикнутися і бути далі, випробовування лімітів бажання вижити.
"Найкоротший шлях місіс Тодд" неймовірна історія, я б сказала, про те як шаленство і любов до своєї справи молодить і руйнує межі неможливого, як зі швидкістю бігунів, про яку згадувала місіс Тодд.
Мавпа викликала у мене параною так само, як і однойменний вірш у цій збірці.
"Довгий Джонт" вдало зіграв з моїми мріями вченого зі сфери, вивівши на неочікуваний здогад про можливості свідомості.
"Пліт" і "Нона" хороші зразки того брудного і шаленого, що мені так подобається у перших працях Кінга.
"Балада" це концентрований психоз, чи то пак маніакальний епізод, але зробила для мене більше, ніж літій, нагадавши, що мабуть ми самі відповідаємо за стримування свого божевілля.
"Протока" змусила мене змінити злість на милість перед страхом старості і самотньої смерті. Надзвичайно медитативна і позитивна, як на мене, оповідка.
"Туман" за плином сюжету дещо перегукується із "Зоною покриття", проте знову ж таки мене більше вразили роздуми головного героя про те як він прийняв посередність свого таланту і порівнював дитяче й зріле світосприйняття у таких апокаліптичних декорація, аніж безпосередньо ці декорації. Особисто у мене, істоти з туману ніяк не досягали чіткості і загрози і були якимось розмитими уособленнями усього жахливого і випадкового.
Декілька вибраних цитат:
«Діти борються з шоком не так, як це роблять дорослі; вони змиряються з ним, можливо, тому, що діти перебувають у напівперманентному стані шоку років до тринадцяти.»
«I відтоді голос розчарованого очікування — той голос обманутої дитини, яка ніколи не зможе задовольнитися таким вищим ступенем порівняння, як безлике «добре» - майже замовк. І за винятком кількох перегуків, схожих на голоси якихось невидимих істот десь у туманній ночі, його більше не чути. Можливо, ви скажете мені, чому мовчання цього дитячого, вимогливого голосу так схоже на смерть?»
"Але чоловік цього не розуміє. Він думає, що богиня хоче лежати на схилі десь біля підніжжя Олімпу і їсти фрукти, але хіба ж це богиня? Жінка хоче того ж, що й чоловік — жінка хоче правити."
"Схоже, все обертається навколо ідеї свідомості, і того факту, що свідомість не розпадається на частинки — вона залишається цілісною і постійною. Вона також зберігає якесь відчуття часу - можливо, спотворене. Але ми не знаємо, як свідомість вимірює час, і навіть чи має це поняття якесь значення для свідомості. Ми навіть не можемо уявити, що таке свідомість.
Марк замовк, стурбований несподівано гострим і допитливим поглядом сина. Він розуміє, але не розуміє, — подумав Марк. — Твій розум може бути твоїм найкращим другом, він може розважати тебе навіть тоді, коли тобі нічого читати, нічого робити. Але він може обернутися проти тебе, якщо занадто довго залишатиметься без втручання. Він може обернутися проти тебе, а це означає, що він обернеться проти себе, здичавіє, можливо, зʼїсть себе в немислимому акті авто-канібалізму."
"Якщо ви коли-небудь стикалися з найважчою формою щенячої любові ви знаєте що я відчувавав"
"Але моя раціональна частина все ще була на місці.Закривавлена, в синцях, обурена й досить налякана, але все ще на посту, кажучи: «Нічого страшного. Завтра, коли ти протверезієш, ти зможеш повстромляти все назад, слава Богу. Грайся у свої ігри, якщо вже тобі так кортить. Але не більше того. Не загравайся»."
Раджу читати під час відключень світла з ліхтариком і нестабільними графіками, спецефекти нашої реальності пасують цій книзі.
"Команда скелетів" — це збірка, що накочує, як нічна буря: з грозою, з громом, з лютим дощем. Тут кожна історія випробовує на міцність.
"Туман" — це мій особистий вир, в який хочеться кинутися знову і знову, де зникають всі межі. Це не просто про густу імлу, що поглинає місто. Це історія про людську крихкість, про те, як просто загубити себе у світі, де нічого не можна бачити чітко. Кінг майстерно вибудовує образи, де кошмар і надія переплетені в дивовижну історію, від якої кипить кров і розривається серце. Або "Мавпа" — де сюжет наче вирваний зі старого сну, який лякав у дитинстві, і від якого тепер уже немає порятунку. Або "Джаунт" - оповідання, яке змушує переглянути все, що ви знали про реальність і безпеку. Що більше заглиблюєшся в цю збірку, то більше розумієш: жах — це не зовнішня сила. Він тут, з нами. Він живе в наших найглибших думках і мріях.
Що відчуваєш, гортаючи останні сторінки? Може, це не звільнення, а скоріше — присмак темряви? Кінг ніби ставить експеримент на самому собі, і на нас, читачах, змушуючи нас не просто побачити свої страхи, а прийняти їх. Він пише жах, але це жах, який змушує зрозуміти, що іноді темрява — це частина нас, частина, з якою варто просто навчитись жити.
Я тричі поверталася до цієї збірки, і кожен раз вона говорила зі мною по-новому, як давній друг, якому завжди є що сказати. Відчуття, що десь між рядками ховається справжня магія, яку Кінг вклав, можливо, не навмисно. Але вона там. Це книга для тих, хто готовий зазирнути в безодню — і витримати погляд у відповідь.
Читали? Ризикнемо обговорити?
