«Команда скелетів» займає особливе місце у моєму серці. Так можна почати огляд на будь-яку книгу, але саме зараз це дійсно так)) Це перша книга Кінга, яку мій старший брат приніс звідкись додому ще тоді, коли був першокурсником медичного університету. Так ми з паном Кінгом і познайомились :) Звісно ж, книга була російською. Тому зараз, через більше ніж 20 років після першого знайомства, я неймовірно тішуся релізу українського видання з такою магічно-прекрасною обкладинкою.
Після успіху збірки оповідань Стівена Кінга «Нічна зміна» 1978 року залишалося ще чимало творів, які не були широко відомі. Більшість із них публікувалися у журналах або збірниках, і для багатьох читачів знайомство з моторошною добіркою «Skeleton Crew», що побачила світ у 1985 році, стало справжнім відкриттям. І це відкриття було доволі незабутнім, адже збірка була наповнена не лише дивовижними ідеями, а й історіями, що наганяли жах. Прихильники досі сперечаються через неможливість визначити кращу збірку з цих двох. Але як можна однозначно обрати, якщо вони обидві чудові?
Стівен Кінг — справжній майстер оповідання, і я сміливо зараховую його до своїх улюблених письменників. І хоча я погоджуюсь з думкою багатьох щодо того, що фінали багатьох його великих творів часто здаються невибагливими, для коротких оповідань це не є проблемою. Вони не обов’язково мають мати завершення, і, як на мене, це велика перевага для стилю Кінга. Так само, як і у збірці «Нічна зміна», ця збірка вражає різноманіттям захопливих, страшних і тривожних історій. Хоча деякі оповідання були менш вдалими, більшість із цих розповідей точно запам'ятаються вам надовго.
Перше оповідання в цій збірці — це повість «Імла», яка, насправді, заслуговує на окремий та детальний відгук. «Імла» — це той твір Кінга, який, подібно до «Керрі» чи «Воно», настільки міцно вкоренився у тій частині колективної свідомості суспільства, яка відповідає за страх, що майже перетворився на кліше. На мій погляд, ця розповідь значною мірою пояснює, чому Кінг завершує свої твори так, як завершує. «Імла» — це швидка подорож у глибини наляканої свідомості, розтин масової психології та того, як страх проявляється у групі незнайомців, що опинилися разом перед раптовою і незрозумілою небезпекою. Це тривожна та глибока історія, яка чудово занурює читача у темні куточки людських нутрощів. Ми здатні на неймовірне добро і на вражаюче зло. І все, що відділяє одне від іншого, — це шлях, який ми обираємо. У творах Кінга все завжди зводиться до свободи вибору, і для мене це звучить дуже правдиво.
Не менше мене вразили оповідання «Мавпа», «Джонт», «Текстовий процесор богів», «Нона», «Той, хто хоче вижити», «Балада про гнучку кулю», «Бабця», «Пліт» та «Плесо». Кожна з цих історій заслуговує від 4 до 5 зірок — дуже пристойний результат для збірки оповідань. Деякі розповіді були моторошними, інші просто незатишними, а одна викликала якийсь зовсім інший тип страху, — історія про самоканібалізм без жодного натяку на надприродне. Цей твір підкреслює майстерність Кінга створювати страх із простих речей.
«Бабцю» я люблю настільки сильно, що не один раз перечитувала її перед сном у темряві. Це дійсно моторошна і навіть важка для читання історія, що порушує тему дитячих травм. Опис старої бабусі настільки реалістичний і жахливий, що це обов'язково треба прочитати, хоча декому зробити це буде непросто. Я все життя дивлюсь та читаю якісь жахіття, але після цього оповідання стабільно не можу заснути.
«Пліт» — це одне з тих недооцінених оповідань, що не отримало заслуженої уваги. Четверо студентів коледжу опиняються посеред озера на невеликому плоті, оточені дивною істотою, яка здається їм чимось середнім між плямою на воді та темною масою, що навіює відчуття жаху. Кінг майстерно створює атмосферу страху, залишаючи образ монстра майже непомітним і таємничим, що тільки посилює напруження. Історія сповнена моторошних образів, де поєднуються різнопланові персонажі й тривожний фінальний поворот, завдяки якому «Пліт» — це справжній Кінг у його найкращих традиціях.
Кінг включив у збірку два своїх вірші, і один явно призначений для його сина Оуена. Це зворушливо, адже просто приємно бачити іншу, ніжну сторону короля жахів. До того ж, текст займає всього сторінку, тож на нього варто звернути увагу.
Також приємно було натрапити на кілька історій, пов’язаних із містечком Касл-Рок, що стане справжнім відкриттям для вірних читачів Кінга.
Остання ж розповідь — «The Reach» — стала проникливим завершенням збірки. Ця історія не містить типових жахів і розповідає про Стеллу — жінку, яка все життя провела на острові, але тепер, через смертельну хворобу, починає бачити померлих родичів, що закликають її перетнути замерзлу протоку до материка. Це меланхолійна і зворушлива історія, яка добре завершує збірку.
Якщо ви ще не читали Стівена Кінга, але хочете спробувати, я наполегливо раджу розпочати з його збірок оповідань. Вони передадуть вам його стиль, і, скажу чесно, у коротких формах його творчість лякає навіть більше, ніж у романах. Чи це історія на кілька сторінок, чи епос на тисячу, — Кінг, безсумнівно, залишається королем жанру жахів. Хай живе Король!
"Команда скелетів" — це збірка, що накочує, як нічна буря: з грозою, з громом, з лютим дощем. Тут кожна історія випробовує на міцність.
"Туман" — це мій особистий вир, в який хочеться кинутися знову і знову, де зникають всі межі. Це не просто про густу імлу, що поглинає місто. Це історія про людську крихкість, про те, як просто загубити себе у світі, де нічого не можна бачити чітко. Кінг майстерно вибудовує образи, де кошмар і надія переплетені в дивовижну історію, від якої кипить кров і розривається серце. Або "Мавпа" — де сюжет наче вирваний зі старого сну, який лякав у дитинстві, і від якого тепер уже немає порятунку. Або "Джаунт" - оповідання, яке змушує переглянути все, що ви знали про реальність і безпеку. Що більше заглиблюєшся в цю збірку, то більше розумієш: жах — це не зовнішня сила. Він тут, з нами. Він живе в наших найглибших думках і мріях.
Що відчуваєш, гортаючи останні сторінки? Може, це не звільнення, а скоріше — присмак темряви? Кінг ніби ставить експеримент на самому собі, і на нас, читачах, змушуючи нас не просто побачити свої страхи, а прийняти їх. Він пише жах, але це жах, який змушує зрозуміти, що іноді темрява — це частина нас, частина, з якою варто просто навчитись жити.
Я тричі поверталася до цієї збірки, і кожен раз вона говорила зі мною по-новому, як давній друг, якому завжди є що сказати. Відчуття, що десь між рядками ховається справжня магія, яку Кінг вклав, можливо, не навмисно. Але вона там. Це книга для тих, хто готовий зазирнути в безодню — і витримати погляд у відповідь.
Читали? Ризикнемо обговорити?
