Степан Радченко їде зі свого села до Києва, щоб вступити до ВУЗу. Хлопця страшенно гнітить, що він родом із села, і, їдучи до міста, він сам собі загадує більше ніколи не повертатися, а залишитися у Києві, бо, на думку самого хлопця, саме там його місце.

Степан мені не сподобався із самого початку, не люблю людей, які забувають своє коріння. А пізніше автор розкриває сутність цього персонажа, вона неприємна, і це ще м’яко сказано. Хлопець пихатий, егоїстичний, самозакоханий. Для нього не існує нічого важливішого за нього самого. Дівчат, які у нього закохуються, він не цінує, вони йому цікаві лише тоді, коли недосяжні.

Проте у Степана є такі риси як працелюбство та наполегливість, бо саме завдяки цим рисам він довгий час прожив у домівці Гнідих, саме завдяки цьому він досяг неймовірних успіхів у навчанні та громадському житті, саме завдяки їм він став письменником. Був би поряднішим – ціни б йому не було.

За Зоську було прикро і боляче. Хотілося, щоб всі кари небесні впали Степанові на голову одночасно. Та Підмогильний вирішив по-своєму.

Окремим персонажем для мене став Київ. Описи міста автор зміг так передати, що атмосфера старого міста для мене була настільки відчутною, що я б не здивувалася, якби визирнувши у вікно побачила б там Золоті ворота чи міст Патона.

Цю книгу я збиралася читати ще років зо 5 тому, а руки дійшли тільки зараз. І не пошкодувала, бо цей твір таки вирізняється з того, що було у моїй шкільній програмі. І я раджу його прочитати, якщо ви цього ще не зробили.

#марафонкнигомам

Цей товстунець прочитаний за один день, тобто говорити про захоплення книгою буде зайвим.
Ава – прекрасний персонаж, дівчинка-сонечко, яка готова всім і все пробачати, нести радість і тепло у кожну темну душу. При цьому вона страждає на аквафобію, і її панічні напади настільки гарно описані, що я майже відчувала її страх, принаймні, дуже чітко його уявляла.
Алекс Волков – головний герой українського походження і дуже зла і погана людина. Так, у нього є підстави бажати смерті деяким людям, але у цьому романі авторка не використала прийом, коли головний герой, окрилений коханням, все всім прощає, а головний злочинець цієї історії якось зникає сам по собі, щоб герой вийшов з чистими руками і ореолом святості над головою. Ні. Це персонаж, який безумовно кохає Аву, але при цьому залишається надзвичайно жорстоким до недругів. Якщо прочитаєте, ви мене зрозумієте.
Таємниці головних персонажів вражають та інтригують, додають елементів трилеру сюжету.
Є три нюанси, які мені не тойво.. Перший – член Алекса живе своїм життям. Він може «зацікавлено сіпнутися», «вловити хрипкість у її голосі», словом, такий собі допитливий орган, який рветься зі штанів, щоб подивитися, що ж там відбувається? Серйозно? Мене це смішило і трохи відволікало.
Другий – сексизм. Коли брудні фразочки звучать у ліжку – це ок, якщо отим двом (чи скільки їх там) це нормально. Але коли в гостях він їй каже щось типу «підійшла і сіла мені на коліна», а потім - «гарна дівчинка» (ще б собачого смаколика дав і за вухом почесав) – це не ок. Це вже відгонить аб’юзом і психологічною залежністю.

УВАГА, СПОЙЛЕР!

І третій – рік у фіналі книги. Як на мене, це нереально, неправдиво і просто ні. Ну от ні. Бо не в її характері.
Тепер сподіваюся на продовження серії, бо точно читатиму її всю. Навіть якщо для цього мені доведеться вивчити англійську.
#марафонкнигомам

Тіффі та Леон ділять квартиру на двох. Леон живе у ній вдень, а Тіффі вночі. Одна з умов їхнього «спільного» проживання – не зустрічатися. Якісь побутові питання молоді люди вирішують записками на стікерах, що лишають по собі. У Леона є дівчина, а Тіффані переживає розрив з бойфрендом-аб’юзером – тому стосунки між співмешканцями суто платонічні. Та одного разу вони таки зустрічаються…

Легка книга. у якій порушені не легкі теми. Одна із таких тем – аб’юзивні стосунки Тіффі та Джастіна. Він не піднімав на неї рук, однак психологічно довів дівчину до нервових зривів та панічних атак. Після розриву дівчина за порадою друзів ходить до психолога, але ментально вийти зі стосунків для неї складно.

У Леона свої нюанси. Його стосунки сталі, але він майже не приділяє уваги на Кейт, оскільки більшу частину його життя займає робота у госпісі, а поза тим він намагається витягти брата із в’язниці. Їхні стосунки теж не надто здорові, про що говорить один із епізодів, коли Леон страшенно нервує через сказану ним фразу, яка для Тіффі не була чимось образливим чи незручним, що говорить про його негативний досвід у стосунках.

Я сміялася над епізодом, коли ці двоє нарешті зустрілися. Це сталося у найнезручніший спосіб і це дійсно було дуже смішно. Сподобався контраст між головними героями: Тіффі життєрадісна, комунікабельна екстравертка, а Леон – невпевнений в собі, замкнутий інтроверт. Як плюс і мінус вони поступово притягувалися та ідеально доповнили одне одного.
#марафонкнигомам

Офіційно: це найкращий ромком з тих, які я читала. І, можливо, з тих, що прочитаю колись.

Меллорі у дитинстві любила шахи, гру якій навчив її батько – видатний гросмейстер. Але батька не стало і шахи стали забороненою темою в родині Мел. Та обставини склалися так, що дівчина опинилася на шаховому турнірі і, випадково чи завдяки вродженому талантові, перемогла діючого чемпіона світу Нолана Соєра. Ну і далі події стали розгортатися як у будь-якому ромкомі.

Так, фінал ромкомів завжди клішований, інтриги тут точно не буде і через це я часто обминаю цей жанр. Але історію можна написати так, що читач отримуватиме задоволення від подій, а не чекатиме фіналу. Так і зробила Алі Гейзелвуд. Діалоги персонажів живі, емоції реальні, а самі персонажі дуже навіть справжні. Я, наприклад, перейнялася долею Дефне, тренерки Меллорі, яка гарно «вигребла» від шахового спорту від чоловіків-сексистів. І так, є те, що я не люблю: героїня відчуває себе винною у всіх подіях Всесвіту і зобов’язаною усім і кожному, готовою на самопожертви заради самої самопожертви, а герой - накачаний, високий, гарний спортсмен - і, нагадую, він шахіст 🙄 А шахісти мають трохи інший вигляд. Але такі моменти авторка гарно перекривала іншими епізодами. Наприклад, я сміялась до сліз від епізоду, коли Нолан прийшов у гості до Мел і дві її молодші сестрички засипали його незручними питаннями. Це було геніально)

Знову ж таки, як і у попередніх книгах, авторка порушує питання сексизму, булінгу, суспільної гендерної нерівності, навіть у примітці розповідає про цікаве дослідження «загрози стереотипу».

Ну і цікаво було читати про шаховий бік роману. Я трохи обізнана в цій грі, а інколи виникало бажання дістати шахівницю і згадати щось, що колись знала)

Ця книжка для мене стала несподіванкою. Від Короля жаху я очікувала містики, фантастики, горору, трилеру, але не антиутопії.

Отже, десь, у якомусь не надто привабливому майбутньому, щороку відбуваються змагання «Довга хода». Сто хлопців-підлітків просто кудись ідуть. Спинятися не можна, за кілька секунд зупинки або зниження темпу ходи – попередження. Без наслідків їх можна отримати лише три, четверте попередження – це розстріл. Це змагання в першу чергу за життя, і переможець у ньому лише один.

Це книга, яка мені не дуже сподобалася. В жодному разі вона не погана, просто жанр не мій. Мені було трохи нуднувато, бо весь час хлопці йшли, спілкувалися, задовбували одне одного або жартували над кимось, а от розвитку все ніяк.

Ближче до фіналу мені все ж вдалося відрефлексувати, тому що з купи персонажів нарешті чітко виокремилися ті, за кого я непомітно для себе почала вболівати. І десь там же я зрозуміла, що мені не сподобається фінал. Тому що «жили вони довго і щасливо» не в правилах дідо Степана.

Майже кожен із ходаків рано чи пізно переоцінив своє життя, хтось впадав у паніку з істерикою, бо розумів, що не хоче помирати, хтось здавався раніше, ніж можна було, бо гадав, що не впорається зі змаганням.
І все ж, якими б суперечливими не були мої враження, але відірватися від книжки в другій половині я вже не змогла. Тому, якщо є бажання подумати над сенсом чи цінністю життя – ласкаво прошу у світ «Довгої ходи».