" - Ти не мала права вирішувати це за нас, Аліно. Навіть якщо в тобі велика сила, ти не всемогутня. Влізти в уклад, якому не одна тисяча літ, і вважати, що не буде наслідків і все минеться? Ти в це віриш?"

Після "Гонихмарника" мене довго не полишав післясмак вражень. Це було настільки красиво, містично, етнічно, що здавалося краще написати вже неможливо.
Але Дара Корній з цим завданням упоралася.

Львів котрий день поспіль заливають дощі. Місто потроху перетворюється на осередок вологи та плісняви. І, звісно ж, це робота Градобура. Клятий Гонихмарник зміг вибратися на волю і тепер жадає помсти. Тому Аліні та її оточенню необхідно знайти зброю, яка здолає безсмертне і вб'є невидиме.

Чарівна історія, щедро пересипана казками та легендами, міфологічними оповідками та народними переказами. Нові загадкові персонажі та загадки, які Аліна має розгадати. Нові здатності старих персонажів.

Неочікувано виявилося, що рід Сашка теж непростий. Чи непрОстий)
Зачитувалася історіями предків як Сашка, так і Аліни. Словом, бабки-шептухи для мене вийшли на зовсім новий рівень)

Ця частина мені сподобалася не менше, ніж перша. Від занурення у той містичний світ отримала цілу купу задоволення

#марафонкнигомам

Магічна Стіна розділила світ людей та Прифію - світ магічних істот. Ці два світи - ворожі табори, які умовилися не перетинати Стіну. Та якось молода дівчина Фейра убиває вовка, який виявився не вовком. І тепер дівчина має бути покарана або смертю або життям у Прифії, з Вищим Фейрі Темліном. Дівчина обирає останнє, навіть не підозрюючи на що погоджується.

Це красива історія, яка за сюжетом схожа на "Красуню і чудовисько", але яскравіша. Тут неперевершені битви, і фантастичні обряди і ритуали, і трохи сцен 18+, і муки вибору та самопожертва.

Дуже цікаві персонажі, деякі на душу лягають одразу, деякі лише ближче до фіналу, а дехто так і залишився для мене "темною конячкою".

Читання мене захопило, щоправда не одразу, але вже як захопило, то не відпускало до фіналу.

Стиль авторки мені сподобався, тому моя уявна поличка улюблених авторів поповнилася ще одним прізвищем.

Спочатку читала цей роман як звичайний горор, але поступово він ставав містичним та страшнішим.
Інститут - страшний заклад, куди привозять дітей з якимись надздібностями (або натяком на них) і намагаються їх розвивати. Дитині кажуть, що після виконання певних завдань її повернуть додому, до рідних. Дитина не знає, що їй вже немає до кого повертатися.
Тема викрадення дітей для мене є тригерною, тому я вболівала за Люка так, ніби за свою дитину, і ця книжка для мене стала просто жахливим жахом.
Просто вбивало ставлення персоналу до дітей, вони їх сприймали як роботу і це страшно, бо, впевнена, є такі люди і в нашій реальності. Спочатку вони знущаються над малою пташиною, потім - коти/собаки, а потім - страшно навіть уявити.
Фінал мене вразив і захопив. Скажу тільки, що від емоції сльози лилися двома Амазонками.
Для мене це одна з найкращих книжок Кінга.

Це найтовща і найстрашніша книжка, яку я читала.

У містечку Деррі штат Мейн одне за одним знаходять жорстоко убитих дітей. Семеро дітей дізнаються про убивцю, який маскується клоуном Пеннівайзом, чи вовкулакою, чи дитячими голосами з каналізаційних труб, але насправді є чистим злом у жахаючій подобі. Ця сімка, яка називає себе "Клубом невдах", вирішує знищити зло і їм здавалося, що у них все вийшло. Та 27 років потому вони знову збираються в Деррі, щоб остаточно знищити зло.

Якщо ви дивилися екранізацію, то вважайте, що ви просто почитали анотацію до книжки. Бо неможливо вмістити таку кількість подій у 4 години фільму.
У книжці безліч історій, що стосуються головних героїв і не стосуються. Кожен епізод цікавий та емоційний: один викликає захват, інший - жах, а третій - співчуття чи гнів.

Крім горору, це історія щирої дружби, відданості, дотриманих обіцянок та захисту слабких. Історія, в якій, попри фізичну слабкість, перемагає сильний характер.

І саме на прикладі цієї книжки можна зрозуміти як саме пише Кінг: його персонажі живуть своїм життям, автор лише за ними слідкує і до самого фіналу він не знає, як складеться доля того чи іншого персонажа. Про це я читала у його автобіографічній книзі "Про письменство. Мемуари про ремесло". І дуже круто на прикладі цієї книжки побачити і зрозуміти, що саме автор мав на увазі .

Кажуть, що страшніша за цю книжку тільки "Кладовище домашніх тварин". От її я, мабуть, читати не ризикну, я і тут страху натерпілася.

Mercedes-Benz врізається у натовп людей, що зібралися перед міським центром у пошуку роботи. В результаті 8 загиблих та маса травмованих. Слідчий у цій справі Біллі Годжес марно намагається знайти хоч якусь зачіпку – вбивця надто ретельно все спланував.

Кілька років потому Годжес (уже пенсіонер) отримує листа від Кілера-Мерседеса. Нахабного, насмішкуватого листа, яким убивця заохочує Годжеса до самогубства. Але не на того натрапив. Детектив вирішує виманити нелюда з тіні і приймає його гру. От тільки… чи можна на щось розраховувати, маючи справу з психопатом? І якщо його спровокувати, то хто постраждає від його рук? Поліцейський пенсіонер, його коханка, друзі чи просто сусідка, яка прийшла позичити солі?

Книжка тримала у напрузі з початку і до останньої сторінки. Першу половину було читати трохи нуднувато, бо бачила серіал за мотивами книжки. Але знайшлися відмінності і далі вже неможливо було відірватися від подій. Сподівалася, що книжка завершиться прямо фіналом з крапкою, а дві інші частини трилогії будуть з іншими сюжетами, але є нюанси.
На сьогодні це моя улюблена трилогія від Короля жаху.

До речі, серіал теж класний. Брендан Глісан якнайкраще вписався в роль детектива Годжеса.