Тіффі та Леон ділять квартиру на двох. Леон живе у ній вдень, а Тіффі вночі. Одна з умов їхнього «спільного» проживання – не зустрічатися. Якісь побутові питання молоді люди вирішують записками на стікерах, що лишають по собі. У Леона є дівчина, а Тіффані переживає розрив з бойфрендом-аб’юзером – тому стосунки між співмешканцями суто платонічні. Та одного разу вони таки зустрічаються…

Легка книга. у якій порушені не легкі теми. Одна із таких тем – аб’юзивні стосунки Тіффі та Джастіна. Він не піднімав на неї рук, однак психологічно довів дівчину до нервових зривів та панічних атак. Після розриву дівчина за порадою друзів ходить до психолога, але ментально вийти зі стосунків для неї складно.

У Леона свої нюанси. Його стосунки сталі, але він майже не приділяє уваги на Кейт, оскільки більшу частину його життя займає робота у госпісі, а поза тим він намагається витягти брата із в’язниці. Їхні стосунки теж не надто здорові, про що говорить один із епізодів, коли Леон страшенно нервує через сказану ним фразу, яка для Тіффі не була чимось образливим чи незручним, що говорить про його негативний досвід у стосунках.

Я сміялася над епізодом, коли ці двоє нарешті зустрілися. Це сталося у найнезручніший спосіб і це дійсно було дуже смішно. Сподобався контраст між головними героями: Тіффі життєрадісна, комунікабельна екстравертка, а Леон – невпевнений в собі, замкнутий інтроверт. Як плюс і мінус вони поступово притягувалися та ідеально доповнили одне одного.
#марафонкнигомам

Офіційно: це найкращий ромком з тих, які я читала. І, можливо, з тих, що прочитаю колись.

Меллорі у дитинстві любила шахи, гру якій навчив її батько – видатний гросмейстер. Але батька не стало і шахи стали забороненою темою в родині Мел. Та обставини склалися так, що дівчина опинилася на шаховому турнірі і, випадково чи завдяки вродженому талантові, перемогла діючого чемпіона світу Нолана Соєра. Ну і далі події стали розгортатися як у будь-якому ромкомі.

Так, фінал ромкомів завжди клішований, інтриги тут точно не буде і через це я часто обминаю цей жанр. Але історію можна написати так, що читач отримуватиме задоволення від подій, а не чекатиме фіналу. Так і зробила Алі Гейзелвуд. Діалоги персонажів живі, емоції реальні, а самі персонажі дуже навіть справжні. Я, наприклад, перейнялася долею Дефне, тренерки Меллорі, яка гарно «вигребла» від шахового спорту від чоловіків-сексистів. І так, є те, що я не люблю: героїня відчуває себе винною у всіх подіях Всесвіту і зобов’язаною усім і кожному, готовою на самопожертви заради самої самопожертви, а герой - накачаний, високий, гарний спортсмен - і, нагадую, він шахіст 🙄 А шахісти мають трохи інший вигляд. Але такі моменти авторка гарно перекривала іншими епізодами. Наприклад, я сміялась до сліз від епізоду, коли Нолан прийшов у гості до Мел і дві її молодші сестрички засипали його незручними питаннями. Це було геніально)

Знову ж таки, як і у попередніх книгах, авторка порушує питання сексизму, булінгу, суспільної гендерної нерівності, навіть у примітці розповідає про цікаве дослідження «загрози стереотипу».

Ну і цікаво було читати про шаховий бік роману. Я трохи обізнана в цій грі, а інколи виникало бажання дістати шахівницю і згадати щось, що колись знала)

Ця книжка для мене стала несподіванкою. Від Короля жаху я очікувала містики, фантастики, горору, трилеру, але не антиутопії.

Отже, десь, у якомусь не надто привабливому майбутньому, щороку відбуваються змагання «Довга хода». Сто хлопців-підлітків просто кудись ідуть. Спинятися не можна, за кілька секунд зупинки або зниження темпу ходи – попередження. Без наслідків їх можна отримати лише три, четверте попередження – це розстріл. Це змагання в першу чергу за життя, і переможець у ньому лише один.

Це книга, яка мені не дуже сподобалася. В жодному разі вона не погана, просто жанр не мій. Мені було трохи нуднувато, бо весь час хлопці йшли, спілкувалися, задовбували одне одного або жартували над кимось, а от розвитку все ніяк.

Ближче до фіналу мені все ж вдалося відрефлексувати, тому що з купи персонажів нарешті чітко виокремилися ті, за кого я непомітно для себе почала вболівати. І десь там же я зрозуміла, що мені не сподобається фінал. Тому що «жили вони довго і щасливо» не в правилах дідо Степана.

Майже кожен із ходаків рано чи пізно переоцінив своє життя, хтось впадав у паніку з істерикою, бо розумів, що не хоче помирати, хтось здавався раніше, ніж можна було, бо гадав, що не впорається зі змаганням.
І все ж, якими б суперечливими не були мої враження, але відірватися від книжки в другій половині я вже не змогла. Тому, якщо є бажання подумати над сенсом чи цінністю життя – ласкаво прошу у світ «Довгої ходи».

Це моє знайомство з автором. Мабуть, кожен хоч щось чув про Террі Пратчетта. Я знала тільки те, що він створив Дискосвіт. Причому, мій «Дискосвіт» походив від слова «дискотека». От тому і взялася читати, щоб знати напевно.

Дискосвіт, це світ з пласкою землею, землею, що нагадує диск. Пам’ятаєте історію про Землю, яка тримається на слонах, що стоять на китах і тому подібне? А у Пратчетта є Великий А’Туїн – черепаха, що живе у відкритому космосмі. «На своєму пошкальованому метеоритами панцирі він несе чотирьох велетенських слонів, які тримають на титанічних спинах гігантське колесо Дискосвіту». А десь у цьому світі живе чаклун-невдаха Ринсвінд. Чари поганенько піддаються чарівникові, зате колись у одній із книг чарів він прочитав закляття, яке живе тепер у нього в голові, однак він зовсім не знає, що то за закляття і як його застосовувати)

І до цього краю прибуває перший турист. Найпершіший. Якого звати Двоцвіт. Цей персонаж не те що дивакуватий, а повний відчайдух без натяку на інстинкт самозбереження. Йому цікаво усе, що відбувається навколо і все він намагається сфотографувати, хоча Ринсвінд так до кінця і не зрозумів як працює той апарат. Як не дуже зрозумів і ноу-хау туриста – страхування. На думку чарівника оте «страх-у-ванні» то щось дивне і непотрібне. Словом, ці двоє встряли у всі можливі халепи, потрапили у купу пригод і все це в одній книзі)

P.S. а ще там є чувак Смерть і скриня-багатоніжка.
#марафонкнигомам

Якщо вам захочеться почитати щось легке, то пропоную взяти саме цю книжку. Троп: від ворогів до коханців.
Крім того, є дуже непогана екранізація.

Два видавництва об’єднуються в одне, Люсі та Джошуа є помічниками співголів. Із самого початку вони ворогують, а тепер ще й конкурують за посаду виконавчого директора.
То хто ж досягне бажаного і обійме омріяну посаду? Та і чи про посаду вони мріють? А, можливо, все ж таки від ненависті до кохання…?

І книгу читала, і кіно дивилася.
І звісно ж порівняла книгу з фільмом.
Фільм легкий, залишає приємний післясмак і піднесений настрій. Люсі Гейл і Остін Стовелл переконливо виконали ролі Люсі та Джоша, зігравши їх як ворогами, так і закоханими. Різниця у зрості додала суворості Джошу і тендітності Люсі. Сподобалася сцена, у якій Джош розмовляє з Люсі на весіллі, після того, як наречена відкрила їй очі на цього хлопця; як на мене це було нетипово для романтичної комедії, тому трохи здивувало.
Але, якщо порівняти, то більше мені сподобалася книга. Найперше, сцена, де Люсі вичитує Ентоні в книзі набагато яскравіша та емоційніша. Або ж я її так пережила) Тут немає сцени з підслуховуванням (наприкінці фільма), де я закотила очі, бо ну надто клішовано і очікувано. Та і написана книжка легко і якісно, вона з тих, які читаєш і ніби бачиш перед собою картинку, за що я і люблю такий стиль.
#марафонкнигомам