Як можна взяти і покинути книгу?

Не дочитати? Коли ти читаєш, а враження змінюється кожні 100 сторінок.

А наприкінці - очі в сльозах, в серці щемить, спогади душать.
⠀
У мене не було бабусі, яка б так мене любила.

Я не знаю, що таке любов внучки і бабусі у реальному житті. Одна жила далеко від мене, в іншій країні і діла до мене не мала.

Інша... Померла від раку. Як і бабуся Ельзи. Але я свою не знала, я не встигла - мені було 2. Я знаю, що вона любила читати, мріяла стати вчителькою, заплести мені бантики в школу, але все життя пропрацювала на виробництві і пішла з життя від важкої хвороби. Це дуже вдарило по нашій сім'ї і надломило маму, їй було всього 20. Словом, тема бабуні — це той ще біль.
⠀
А тепер уявіть, як мені було читати цю книгу, яка описує нереальну, безмежну, глибоку та теплу любов між бабунею і внучкою, котра відчуває себе в школі зайвою і в родині теж.

Вона (ну що ж за біда😞) - дитина розлучених батьків. Я, як і вона, розумію, що це таке, почуватися гостею, коли приходиш в будинок до тата. Коли живеш на дві родини, мовчиш, коли хочеться говорити, стримуєшся, коли хочеться плакати: треба ж здаватися сильною.
⠀
Мене понесло... 🙄

Що ж по книзі?
⠀
В неї свій чутливий, фантазійний, казковий стиль. Тут дивна бабуся, надзвичайно начитана цікава дівчинка, її мрії. Історія пронизана скорботою і сумом, а ще невимовною любов'ю.
⠀
Мій відгук на цю книгу дуже особистісний і враження здебільшого зумовлене тим, що книга дуже чіпляє мій життєвий, не завжди веселий, досвід.

Я не знаю, кому її рекомендувати, а кому ні, сприйняття дуже залежить від ваших емоцій, спогадів, почуттів.
⠀
Коли читала, мені то подобалось, то ні, але останні 100 сторінок... Треба було мене бачити з цією книгою і червоними очима у метро.

Отой лист бабусі просто ножем в серце🤧
⠀
Мені було важко.

Якою ж підлою може бути людська натура! Стільки емоцій викликає ця книга, від обурення до захоплення.
Винниченко без прикрас описує найсокровенніші людські таємниці, майстерно вимальовує тонкощі людських стосунків. Персонажам то дивуєшся, то ненавидиш їх, то презираєш. Коли герої книги викликають шквал емоцій, напевне, це найкращий критерій майстерності письменника!
Ця книга - беззаперечна класика української літератури, та класика, котра однозначно має бути на полиці шкільної програми, принаймні для старшокласників, адже вона допоможе сформувати більш широке бачення на українську літературу, познайомить з різномаїттям жанрів.

Блін. Ну як так. На найцікавішому місці — кінець! Не полінувалась, встала, зранку дочитала, а все так обірвалося. І чекай тепер невідомо скільки.
Я обурена. Так не можна з читачами!

А літопис цей мені сподобався. Дивне відчуття під час читання виникає: мов не казку читаєш, а справжні історичні свідчення, настільки все детально, прискіпливо та реалістично. Але якщо ви не закохані у світ льоду і вогню — гадаю,книга вас не вразить. Також треба бути готовими до сухохо, історичного стилю цієї книги, що може спричинити плутанину в героях, сюжетах, адже тут не художня оповідь, а імітація історичних записок, але через закоханість у всю це тему, читається з задоволенням!

Чудова книга, щоб зрозуміти, чому деякі люди ведуть себе так, а не інакше, як події життя впливають на нас, наше сприйняття світу. Чому за кожною поведінкою треба шукати історію? Це насправді дуже важливо ,якби про це говорили більше, частіше, і на всіх рівняв, то, можливо, світ був би кращим місцем для всіх нас.

Разом з тим ця книга не надає інструментів роботи з травмою, лише розкриває її значення для життя людини.

#ДокиСвітло — книга, щодо якої доречно вжити слово "об'ємна". Її сюжет розгалужується в окремі оповідання, можна побачити локації — будинки та вулиці, де відбуваються події; поспілкуватись з персонажем. Історія наповнена конкретними назвами справжнього міста, але, зізнаюсь, якщо спочатку така точність автора у зображенні локації захоплювала, то пізніше почала втомлювати: я не знаю того міста, хоч назвіть мені двісті вулиць у ньому. Для мене це пусті слова. Мені достатньо знати, що герой кудись пішов, а не вдаватись у деталі, куди він там повернув і на якому роздоріжжі вигулькнув.
⠀
Якщо не брати цей момент до уваги, то решта мене затягнула. Дивовижний та моторошний світ по той бік снів, можливість змінити минуле; швидкість, з якою Рута скочується у прірву непорозуміння з іншими людьми — їй співчуваєш, за неї хвилюєшся; можливість пізнати глибше деяких героїв — це захоплює, робить історію особливою. Такої, якої ще не було.

Я на 99% була впевнена, що книга мені сподобається. Що не буде такого розчарування, як з "Де немає бога". Так і сталося! Історії, у яких розгортаються мотиви снів, інших реальностей, зміни минулого — майже завжди для мене хороші і я заплющую очі на багато різних факторів, які б в іншому контексті виділила недоліками😏
.
А тут ще й новинка від українського автора!

Скажу ще від себе: той факт, що я була на презентації книги, допомагає краще читати цю книгу. Текст іде інакше — час від часу ловиш себе на думці: "Ось воно! Він про це казав!".