Інститут

Ніч….в передмісті Міннеаполіса трапилося страшне вбивство…. нападники ще й викрадення хлопчика.
Люк, той кого викрали, прокинувся у місті яке всі називають «Інститут»: що? чому? як? Питань буде багато, але і відповіді будуть не менш цікаві. Що за дідько той «Інститут", тут зібрали ще багатенько дітей з надзвичайними здібностями, і так їх всіх викрали. І чому ж? СПОЙЛЕР……витягують з них здібності.
Як завжди, читаєш і отримуєш колосальне задоволення. Кінг любить писати про дружбу, дітей та їх відданість, цього тут повно, незважаючи на лоскотливі моменти, в які вчитуєшся і вчитуєшся, бо боїшся пропустити, щось вкрай важливе. Королю жаху притаманна глибока манера не тільки стосунків, а й реалістичних сюжетів. Я не про телекінез чи екстрасенсорику, я про те, а скільки що року пропадає дітей? з якою метою? Думаю усі додумались - це жахливі реалії, в які не хочеться вірити, Кінг про це з жахом описує, у «своїй» манері. Напруга тримати вас до кінця, принаймні мене тримала. Є сторінки, де здають нерви. І... ти такий.. маєш іти робити своїх справи, а тут книжка тебе абсолютно не відпускає!

Куди зникають діти, яких показують в новинах? За Кінгом, вони потрапляють в Інститут. Сюди звозять дітей зі здібностями - телекінез, телепатія і все таке. Тільки спочатку тих малих викрадають, а далі починається морок.

Якщо вдуматися в тему, то стає страшно. Ми занадто часто вирішуємо долі один одного, а найгірше - коли це стосується тих, хто слабший фізично. Принаймні, на перший погляд.

Кінг - це Кінг. Мені сподобалося, а особливо, місця з блуканнями - ох і вміє ж він ці моменти описувати. Ліс, переслідування, відчай у всій красі. І хтось маленький, переляканий, але такий хоробрий.

Дуже розчулила післямова - там, де про друга, якому Кінг деколи так хоче зателефонувати. Але ж його більше немає.

Коли я закінчила читати "Інститут", я помолилася. За здоров'я Майстра жахів, за його творчу плодючість, бо не уявляю собі, що я читатиму без Стівена Кінга, благо його творча спадщина не все мною пройдено.

Отже, перед нами роман містера Кінга про підлітків. І це його перший плюс. Оскільки про них пише Кінг, мені здається, ніхто не пише. Про дивних, самотніх, друзів, що шукають себе... Стівен Кінг не раз використовує певні прийоми: обдарована дитина, яка не від світу цього, але героїчного складу чи що (тут Даддітс спадає на думку з "Ловця снів"); підліток, який підтримує в особі дорослого чоловіка, який йому повірить (однозначно образи Марка і Бена з "Жереба"); діти, які об'єднуються разом, щоб протистояти злу (Клуб невдах з "Воно") - від цього у мене особливі мурашки по шкірі.

Здавалося б, що все це описано не раз, і не тільки Кінгом, але тільки під його пером це набуває життя, почуття і буквально затягує читача в далекий (чи далекий?) світ містичного.
Про що ж роман? Про інтелектуально обдарованого хлопчика, Люка Елліса, який потрапляє в "Інститут": місце, де над викраденими дітьми, які мають дар телекінезу або телепатії, проводять експерименти. Це моторошне місце, співробітники якого отримують садистське задоволення від мук дітей, в якому, можливо, з'являється промінь надії.

Ще один з головних плюсів роману: це сюжетні лінії, химерне переплітання і фінал роману. Питання, які порушені тут не тільки про дружбу та підтримку, а й про етичність експериментів, про питання загального блага і те, на які жертви варто йти заради цього...
Однозначно, гідно уваги та прочитання.

P. S. У моменти, коли відбувається об'єднання та протистояння несправедливості/приниженням/злу у мене мурашки та сльози. Мені здається, що цей момент спільності має психотерапевтичний ефект для читача.