Ігри з пам'яттю
Після прочитаного "Фелікс Австрія" (ще першого видання в 2014 році) залишилась під сильним враженням і з чітким розумінням, що у Софії Андрухович не буває простих сюжетів та простих героїв, тому читання її прози не буває схоже на легку прогулянку.
А, розпочавши читати "Амадоку", вже не змогла зупинитися - стиль оповіді виявився для мене напрочуд магнетично-наркотичним.
Відкривши книгу, потрапляємо в незвичайну авторську мистецьку галерею, де кожен експонат несе в собі пам'ять, тобто світлини, листи, скульптури, навіть предмети побуту (чашка, ковдра) відсилають нас до певних важливих подій, відкривають істинні лиця своїх власників. Адже в розповідях/сповідях самих героїв ми не знайдемо істини, а лише напівтони напівправди. В кожного свій ракурс погляду і своя правда. Окрім того, різні люди і суть, і подробиці однієї і тієї ж події можуть пам'ятати по-різному.
Тому мене з перших сторінок роману млоїли питання: "Де правда, а де лише її тінь? Хто з героїв каже правду? А хто свідомо плете сіті брехні?" Але це не детектив. І в тому й родзинка, що всі вважають, що кажуть правду. Щиро вірять. Знаєте, багато разів повторена брехня більше схожа на правду, ніж сама правда.
Роман складний, багаторівневий, має кілька сюжетних ліній, які, видається, що розходяться, а насправді переплітаються.
"... часи й ситуації так між собою сплетені, повростали одні в одних так, що не розплести, ніяк не розплутати, не зрозуміти, що і звідки береться, що з чим і чому поєднується."
З героями сюжетної лінії, яка розгортається в сьогоденні, ми знайомимось в Києві.
Романа - молода таємнича жінка, з окулярами на пів лиця, працює в Архіві-музеї літератури і мистецтва, легко знаходить спільну мову з різними людьми. Але, хто вона: романтична особа, закохана в незнайомця, якій доля підкидає шанс вибудувати сімейне гніздечко, чи підступна авантюристка, яка вміло маніпулює іншими заради досягнення власних цілей? Жертва обставин чи призвідниця цих обставин?
Богдан - археолог, має шарм, совість, давню образу на батька та купу нерозкритих сімейних таємниць. Чи зможе він позбутися того, про що хоче забути, якщо викине бабині валізи зі старими світлинами та іншим мотлохом? Чи не подарує таким чином комусь іншому своє минуле? А майбутнє?
Віктор - чоловік, який втратив власне обличчя, спогади, але прагне будь-що віднайти самого себе. Чи легко прийняти про себе те, що розповідають інші? А коли повернеться пам'ять, чи не захоче він втратити нові спогади разом з новим коханням?
Професор Криводяк - батько Богдана, відомий пластичний хірург, втомлений та самотній. "Одна людина не може прийняти на себе злість кількох поколінь. Мені цього забагато, розумієте? Занадто багато."
Історія кожного героя нерозривно пов'язана з історією його родини.
Софія Андрухович пропонує нам розгадати роман-шараду, в якому чи то люди грають з пам'яттю в ігри, намагаючись перехитрити її, чи то сама пам'ять водить їх лабіринтами, роблячи своїми заручниками.
Особливо вразив розділ роману під назвою "Непроникне". Белетризована біографія Віктора Петрова (Домонтовича).Всі інші історії видаються лише обрамленням до неї.
Амадока - найбільше озеро в Європі, яке зникло безслідно. На сьогодні ніхто не скаже напевне, чи це правда, чи легенда.
Авторка наштовхує на думку, якщо озера так зникають, то що казати про людей? Навіть найбільших. Навіть якщо з надзвичайною пам'яттю та унікальним інтелектом. Час безжалісний. Кожен з нас може стати Амадокою.
А якщо цьому сприяє злочинна влада? А якщо зниклих багато? Чи можна й тоді повернути пам'ять про них? Пам'ять про сотні, тисячі, покоління, про народ.
Пам'ять. Пам'ятають, поки живі ті, що знали особисто. Пам'ятають, поки згадують в розмовах, думках, молитвах.
Забуття. Забувають голос, зовнішність, ім'я... Не згадують.
Небуття. Ніби й не було... Не було.
В силах кожного зробити найменше - пам'ятати.
В “Аустерліці” Зебальда є думка, що німці якось швидко забули про ті жахіття, які коїлись за їхньої мовчазної згоди. Ніби знайшли винних і покарали, а вони, прості німці, лишились не причетними. Однак в той час, коли знищувались цілі родини, вони спокійно проводили час зі своїми дітьми.
Одна із сюжетних ліній “Амадоки” відбувається в Бучачі під час нацистської окупації. Тоді було вбито понад 5 тис. місцевих євреїв. В центрі сюжетної лінії українська родина. Батько співпрацює з німцями, але водночас допомагає євреям, наражає себе на небезпеку, переховуючи одного чоловіка у своїй хаті. Суперечливий герой. Як і ті події. Авторка висловлює схожу з Зебальдом тезу, що були прості, ніби хороші люди, які здавали поліції єврейські родини, а потім жили собі далі і про все забули. “Їхні внуки нічого не знають”.
З “Аустерліцом” є ще кілька спільних моментів. Фотографії — як окрема частина історії; ставлення до часу й простору; тема пошуку чогось забутого, майже не існуючого; мова, як код до пам’яті. Ну і головне — це переосмислення складного періоду в історії і порушення теми, яка не достатньо проговорена.
Розбите
Українська історія розбита на уламки. Не відразу зрозуміло, чи було щось насправді, чи просто це чиясь вигадка, як Амадока — міфічне озеро, яке зустрічається на стародавніх картах, але слід якого зник.
Все складається з фрагментів, які складно скласти в щось однозначне. Це одна з основних тем, яка звучить на багатьох рівнях в романі: особистісному, родинному, національному. Та й сам роман складено з різних фрагментів, які якось зшиваються в одну книгу.
Віктор Петров — один із найбільш загадкових і неоднозначних діячів української літератури. Про нього книга в книзі “Амадока”: 200 сторінок, які, як уламок з іншої історії, доєднали до цієї сімейної саги. І це не чужорідне тіло в історії, це ще один фрагмент.
Справжні життєві історії ніколи не будуть виглядати як антична амфора, скоріше вони будуть схожі на розбиту на багато шматків вазу, яку склеїли. Не всі уламки знайдено, не все склеїлось ідеально. Виходить така собі потворна вазочка Франкенштейна.
Богдан — чоловік головної героїні Романи, який втратив пам’ять, у нього спотворене зшите з клаптів обличчя. Дружина зшиває його пам’ять, повертаючи спогади. Вона як Шахерезада переказує Богдану його минуле. Або ж як Франкенштейн, надаючи свої трактовки та бачення, створюючи чудовисько.
З персоналій, подій та історій зшивається роман про розстріляне відродження. Він також фрагментарний, складений з багатьох уламків. Тут і про мотиви українізації і про літературну дискусію і центром роману в романі від Романи є акцент на любовному трикутнику: Домонтович — Зеров — Зерова.
Тяглість
Поки більшовики остаточно не захопили владу тогочасна українська культурна еліта відновлювала у пам’яті цілі історичні пласти, які набували нових сенсів.
“Неокласики” на чолі з Зеровим хочуть відійти від “селянського, сентиментального, сльозливого, що наріс неуникним хвостом після появи Шевченка”. Вони знаходять точку, від якої можуть відштовхнутись — це українське бароко XVII–XVIII століть: “у філософських і духовних трактатах, еротичній ліриці, демонологічних повістях і авантюрних оповіданнях, інтермедіях і п’єсах жанру міракль”. Вони спадкоємці і вони лишать спадок наступникам. Тяглість буде відновлено. Це буде не прозора, майже невидима ниточка, це буде чітка й виразна тканина.
“Вони прагнули створити тканину, якою можна було б покрити розриви в процесі розвитку української літератури, відновити тяглість і зв’язки, вивести українську літературу зі статусу колоніяльної”.
Але вони не вижили. Натомість вижив Домонтович. Він розумів, що в цьому світі не буває ідеальних форм, вони зазвичай потворні. Віктор помер своєю смертю. Чи зробив він більше, аніж ідеаліст Зеров, якого розстріляли? Чиє життя дало більше для збереження тяглості: більш однозначного Зерова, чи життя-чудовисько Петрова?
Правда (забуте чи неіснуюче?)
“Двоє людей перебувають у тому самому місті в той же час. Кожен із двох свідків розповідає свою історію [...] Тільки один із них — чоловік, що пригадує досвід восьмирічного хлопчика, який народився в Києві й жив у халупі на Куренівці, дитини, якій довелось пережити все, що відбувалося, зсередини, знизу, щоразу на волосинку від пострілу, від вибуху, від зламаного карка. Інший оповідач — освічений іноземець, який переповідає пригоду, що з ним відбувалася в дикому місті на Сході”.
Спочатку червона окупація, потім коричнева, потім знову червона. Розстріли, вбивства, зникнення безвісти. Діти ставали сиротами, їхнє минуле перекроювалось, стиралось, забувалось, ставало неіснуючим. Їхнє минуле як озеро Амадока, зображення якого вони знайдуть у пошарпаному записнику. А деякі ключі до минулого будуть зберігатись у шухляді якось гебіста, який собі спокійно доживав віку на керівній посаді десь на периферії. І гебіст буде виховувати онуків, які підуть воювати проти українців, коли червоно-коричнева чума знову посуне сюди.
Я, мабуть, ніколи не зможу написати про цю книгу так, як вона того заслуговує. І напевно, що її прочитає набагато менша кількість людей, ніж варто було б.
У цьому є одночасно і якась надія, і відчай. Надія на колись знайдені слова, відчай від непорахованих втрат, від полеглих ще на перших сторінках, від наляканих обсягом чи... відгуками. Моїми у тому числі.
Наш той самий Великий Український Роман вже написаний. Ось він. Беріть.
Він бісить, дратує, кпинить, обурює, дражнить, невдовольняє, роз'ятрює, лютить, сердить. Макітрить, обманює, манить і кидає, зраджує, обдурює, заливає і бреше. Обіцяє, сулить, нахваляється, прирікує, пророчить, заклинається. І зрештою закінчується, нічого не пояснивши.
Але в кінці, якщо (коли?) ти нарешті розумієш, нащо все це було, що це було, навіщо було лише це, то приходить осяння. Я бачила обличчя людей, їх наче торкався крилом янгол. Раптом. Але фурх і знову нема.
Вмикається світло, мотор, камера — дійство не зупинялося ні на мить, це лише три акти з нескінченості, що вам показали.
Понівечений в АТО боєць, що повністю втратив пам'ять. Його звуть (?) Богдан. Дивна жінка без віку та зовнішності, яка береться розказати йому його історію. Її звуть Романа.
цитата:
"У вас хороше ім'я. Говорить само за себе".
Як і ваше, сказав Чоловік.
кінець цитати.
Вам ніколи не вдасться прочитати цей твір з першого разу. Зрештою, з другого, третього чи якогосьтам також. І цим він прекрасний. І огидний теж цим самим. Він висотує купу сил, а от чи дасть щось взамін залежить не від нього.
"НепрОсті" Тараса Прохаська і "Амадока" Софії Андрухович. Цього вже достатньо, аби стверджувати, що Велика українська література відбулася.
