Ця книга здатна взяти за плечі, стрепенути й витягнути зі стану читацького ступору і (головне!) нагадати, що читати - це легко і приємно!
З перших сторінок мене гризло питання: хто кого ж закатрупив у цій історії? Пробачте за грубість, але, як є. В першій частині роману сюжет розвивається дуже передбачувано, але динамічно, тому я не встигла знудитись. Але, як щиросердно авторка не намагалася витиснути з мене співчуття до когось з героїв, їй цього не вдалося, і мене цікавило те ж саме початкове питання: хто? Новоспечена служниця? "Нервова" господиня? Ідеальний господар? Чи садівник? Звісно, це був би садівник, якби ми читали класичний детектив, але...

Але, нагадую, ми читаємо психологічний трилер. Тому друга частина роману, як монета перекинута на іншу сторону: бачимо ту ж картинку, але з протилежного ракурсу; читаємо ту ж історію, але дізнаємось таємниці, про які не здогадувались. І так, садівник до них також причетний😊.

Читається легко - про нудьгу забувається. Моментами моторошно.
На мою думку, кінцівка дещо "притягнута за вуха", але, оскільки авторка задумала розпочати цим романом серію, то чом би й ні. Гадаю, вдячний читач їй милостиво пробачить і з радістю читатиме продовження "пригод" служниці.

Це неймовірно літня історія про пригоди п'ятьох друзів, які живуть по сусідству на Бузиновій вулиці, 7 і яким ніколи не буває нудно разом.

Гадаю, для дітей читання цієї книги - приємна розвага, а для дорослих то є просто мастрід. Адже в ній Ви знайдете купу ідей, як можна провести канікули корисно та захоплююче без ґаджетів. Тільки познайомившись з двійнятами Ідою та Лєннартом, з Еллою та її молодшим братом Мальте, з Бруно, зрозумієте, що полуничний джем необхідний кожному для літнього настрою на кінчику язика. І якими б довгими не були канікули, а ідей для розваг у цієї дружної п'ятірки точно не забракне. Читайте і впевнитесь, що в дворі на Бузиновій, 7 літа більше, ніж будь-де.

Навздогін/назустріч різдвяному диву❄️

Чи хотіли б ви, щоб хтось вирішував проблеми замість вас?
Погодьтеся, звучить заманливо.
А щоб допомагав приймати важливі рішення?
А не дуже важливі?
Ні? Впораєтеся самі?
А от для Пейдж, 17-річної головної героїні роману, не існує легких чи важких рішень, кожен вибір - так чи інакше - непід'ємна глиба, яку потрібно зрушити з місця самотужки. Сумнів, страх, біль атакують її мозок та тіло. Уява миттєво створює цілі списки найгірших варіантів розвитку подій. Тому одного передріздвяного дня дівчина наважується перекласти всю відповідальність з себе на телефонний додаток Куля долі. Але телефон може розрядитися в будь-який неочікуваний момент і тоді... Що тоді? Може трапитися що завгодно.

Починаючи читати, я гадала, що відпочину з легкою романтично-різдвяною історією про перші захоплення та розчарування юних героїв. А натомість провела триста з гаком сторінок з тривожною дівчинкою, її роздумами і ваганнями. Чесно кажучи, спочатку мене дратувала її поведінка: "Як можна бути настільки нерішучою?!" Але потім я почала щиро їй співпереживати, а в кінці книги вже раділа за Пейдж, як за близьку подругу. Героїня за короткий проміжок часу долає насправді емоційно складний шлях, і читач разом з нею підіймається цією горою до вершини. Адже, погодьтеся, потрібна мужність, щоб визнати, що ти відрізняєшся від інших, і ще більша мужність - що ти потребуєш допомоги.
Завдяки книзі я дізналася про техніку боротьби з тривожністю - заземлення. Називаємо по черзі 5 речей, які бачимо, 4 - які можемо відчути на дотик, 3 - які чуємо, 2 - на нюх, 1- на смак. Або збираємо веселку, тобто відшукуємо очима предмети/об'єкти відповідних кольорів. Називаємо і заспокоюємося. Можливо, згодиться і вам.

Події в романі охоплюють декілька останніх днів грудня, тому авторка огортає все і всіх у своєму творі атмосферою передчуття різдвяного дива. І диво стається: іскристий сніг летить-мете і зачаровує, випічка зваблює ароматами цинамону, Санта здійснює бажання (тільки тих, хто щиро вірить!), закохані шалено цілуються і залишаються разом.

Якщо забажаєте прочитати цю книгу влітку, то обов'язково або будете наздоганяти минуле Різдво, або рухатися назустріч новому святу. Обирати вам. Головне з вірою в дива.

Чи можуть дорослі "грати в радість"?

Цей роман продовжує історію дівчинки з невеличкого американського містечка початку ХХ століття. Потрапивши у велелюдний Бостон, Полліанна дивується відкритій непривітності його мешканців. Адже вона була певна, що чим більше місто, тим більше у неї буде друзів. Ан ніт. Все з точністю до навпаки. І що цікаво, пройшло лишень якихось сто років, а питання відчуття самотності в гамірному натовпі не втратило актуальності.
Полліанна така ж чарівна в юності, як і в дитинстві. Щоправда, вона вже не так завзято пропонує іншим "грати у радість", адже дорослим дуже не до душі нотації та повчання. А саме цього вони часто помилково очікують від неї. Та й сама дівчина не така вже певна, що всі можуть грати в цю гру.
А ви б змогли "грати у радість"?

Підказки знайдете, якщо прочитаєте роман про Полліанну.
Книга - світла й життєствердна, може слугувати непоганим засобом від депресії.
Окремо варто відмітити естетично довершене видання цього роману, втілене командою "Ранку". Взявши його до рук, я вже не змогла відмовитися від такої краси.

Зізнавайтеся, хто не читав "Кайдашеву сім'ю"? 😂 Можливо, бібліотеку ви оминули на своєму шляху, але потрапили в театр і співпереживали героям на сцені? Адже є чимало сценічних постановок. Для тих, хто надає перевагу телеверсіям, є фільми за мотивами повісті.
Образи Кайдашів пішли в народ й асоціюються з родиною, в якій чвари часто перемагають здоровий глузд. А порівняння з Кайдашами природньо сприймається, як народна творчість. Так, сварливу жінку неодмінно назвуть Кайдашихою. І не кажіть, що не чули - не повірю. "Кайдашева сім'я" - один з найпопулярніших творів української класичної літератури.

"Кайдашеву сім'ю" вперше читала в школі, а нині вирішила перечитати. Цікаво, що повість чітко закарбувалася в пам'яті: легко увійшла і залишилася десь на поличках "сховища"; деякі фрази запам'яталися дослівно.
Легкий смуток огортав моє друге читання. Чвари, які миттєво розгорялися з незначної дрібниці (розбитого кухлика, наприклад) й переростали в бійки між членами родини, мене лише засмучували/пригнічували. Тому що, з моєї точки зору (з далекого для героїв 2023 року), сімейні міжусобиці можна було вирішити миром.

Звісно, що нелегко було вибудовувати власне господарство після офіційної відміни кріпацького права, але з непосильними податками на душу населення. Люди вчаться жити на своїй землі своїм розумом. Помиляються й не завжди визнають свої помилки, тому "квітує" розбрат. Герої постійно шукають розумного та справедливого розсуду сімейних непорозумінь то у волосній владі, то у священника. Єдності Кайдашам бракує. Єдності.

Чи змогли люди відчути ту дану їм свободу?
Маруся Кайдашиха, здавалося, все "приміряла" на себе роль панії, оскільки, очевидно, панське життя сприймала, як життя вільної людини. Але при цьому принижувала своїх рідних, ніби вони підневільні, знецінюючи їхню працю повсякчас. Автор наголошує, що вона любила внуків, але невісток упереджене неприхильне ставлення стрічало з першого дня.

Нині звичним є шанобливе ставлення чоловіків до жінок. І скидається на те, що в українському суспільстві це давня традиція. Кайдаші-чоловіки люблять своїх обраниць, прислухатися до їхньої думки. Старий Омелько міг прикрикнути, Карпо при сильному роздратуванні попереджав і грізно дивився, а Лаврін ні словом, ні пальцем свою Мелашку ніколи не образив. Саме при повторному читанні мені це особливо впало в око.

Пам'ятаєте грушу розбрату?
Вкінці вона всохла і всі помирилися. В першому варіанті твору те дерево розросталося і сварок з кожним роком в родині більшало. Але Нечуй-Левицький вирішив змінити кінцівку на більш оптимістичну. Можливо, вірив, що українці можуть помиритися і об'єднатися, й не гризти одне одного через дрібниці.
Для нас сьогодні, як ніколи актуально, щоб "груша всохла" - і ми не підіймали вселенського шуму через незначне, а об'єдналися заради головного.
Єдності бракує українцям. Єдності.

Це саме той випадок, коли сучасних читачів біографія письменниці може зацікавити чи не більше, аніж її творчий доробок.
А який може вийти захоплюючий блокбастер в історичних декораціях ХІХ століття про вольову емансиповану пані Марію Маркович (в дівоцтві Вілінську), яка закохувала в себе чоловіків та викликала жагучу заздрість у жінок!
Дебютна збірка "Народні оповідання", видана в 1857 році під чоловічим псевдонімом, принесла 23-річній жінці визнання. Марко Вовчок започаткувала те, чого до неї не було в українській літературі, - традицію жіночого письма, на яку взорували, як висловилася професорка Віра Агеєва, Леся Українка, Ольга Кобилянська та інші письменниці модерністської доби.

"Інститутка" - перша соціальна повість в українській літературі. Марко Вовчок розкриває перед читачем два різні світоглядні світи, протиставляє дві соціальні групи - панів та кріпаків.
Стара пані, панночка, пан - без імен, знеособлені. Вочевидь, такі типажі панства зустрічаються чи не у всіх маєтках. Чи вважають вони кріпаків за людей, які мислять і відчувають? Чи здатна панночка усвідомити, що наймички в домі - такі ж юні дівчата, як і вона? Кожна зі своїми жалями та радощами, думками та мріями. Тільки жалів у них більше, ніж у молодої панянки, завдяки їй. Але ж панночка освічена - інститутка. Навчалася в пансіоні. Ну, як навчалася - "мучилася", але танці та науку "як себе подати" засвоїла добре. Тому пан лікар в неї і закохався. А головна ціль інститутки з обмеженим кругозором - вийти заміж і керувати чоловіком, кріпаками, садибою.

Оповідь ведеться від імені дівчини-сироти Устини, яка прислуговує панам в домі. Вона щира та проста.
Кріпаки в повісті мають імена та чітко окреслені авторкою характери - вони особистості: Устина, Прокіп, Катря, Назар.
Складне завдання для читача в ХХІ ст. уявити себе підневільним настільки, що тільки якийсь пан вирішує, де ти житимеш, яку роботу виконуватимеш, з ким одружишся, чи обміняти тебе на гончого пса, чи залишити в своєму селі... Так жили кріпаки в ХІХ ст.

Чи зможе людина, що народилася в кріпацтві, воля якої пригноблювалася, стати вільною?
Та воля, мабуть, у крові.
Можна народитися на волі, але бути по життю безвольним, як пан лікар. Можна народитися в кріпацтві, як Прокіп, але проявити твердість волі, захищаючи своїх рідних, виявити спротив панам.
Можна, як панночка, запопасти бажаного заміжжя та хутірця, але залишитися в будинку, як у клітці. Можна, як Устина, залишитися без дому та тяжко заробляти поденщиною, але почуватися вільною.
Почуватися вільною.
Марія Вілінська в світі домінування чоловіків теж прагла почуватися вільною. Так і жила, за покликом серця.

А блокбастер про письменницю я б із задоволенням подивилася.

- Чи боїтеся ви патанатомів?
- Ще чого? - скажете ви.
- А варто, - скажу я після прочитання роману Андрія Сем'янківа.

Це перший медичний трилер в моєму читацькому досвіді. Захотілося полоскотати нерви - і мені це вдалося. Роман читається легко, одразу стає зрозуміло, що автор добре розуміється на тому, про що пише. Текст набуває документальної переконливості, коли письменник привідкриває перед читачем кулісу повсякдення звичайної районної лікарні. Якщо ви ніколи не відвідували української поліклініки чи вам пощастило не бувати в лікарні, то ви про це, звісно, ні сном, ні духом. Хоча більшості, яка перебувала в статусі пацієнта довелося (й доводиться нині) стикнутися із міцно закостенілою схемою "подяки". Тому мене ані на мить не здивувала пачка грошей, яку завідувач хірургічного відділення Толя вийняв з кишені свого лікарського халата, коли намірився дати в борг Северину. "Подяка лікарю" - це не символічні цукерки-коньяк, а конкретна сума, яку він не соромиться озвучувати. Є ще прайс на кожну окрему маніпуляцію старшого та молодшого медперсоналу. На жаль, це велике соціальне зло існує вже стільки років, що більшість приймає його, як даність.

А от в кишенях завідувача патологоанатомічного відділення гуляє вітер. Що візьмеш з трупів?
Патанатом київської районної лікарні Северин Доник - сам сірий і все навколо бачиться йому в сірих тонах. Він не живе, а виживає. Депресія - його багаторічна супутниця. Й не дивно, що коли на порозі відділення з'являється медпредставник міжнародної фірми Станіслав, який говорить звабливо, як сам посланець диявола, й переконливо, як вмілий маніпулятор, - Сева без вагань погоджується на легкі гроші. "Він любив гроші завжди, і нарешті вони відповіли йому взаємністю." 
Що ж, з трупів, очевидно, можна-таки мати зиск?

Цікавий прийом при розкритті сутності натури Севи використовує автор. Своєрідне віддзеркалення, тобто коли патанатом оцінює інших персонажів (а це, як правило, потік негативу), то насправді він характеризує  себе. Дуже влучно, до речі. Він бачить такими інших, а читач бачить саме таким його. Наприклад, "Сева дожив до зрілих років, не усвідомлюючи, що на кожному кроці під масками звичайнісіньких людей ховалися такі меркантильні перевертні." 
Меркантильний перевертень Северин Доник за кілька описаних років його життя робив все заради грошей, накопичував гроші заради грошей, став злочинцем, втратив все людське, ступив самовільно у прірву, з якої повернення неможливе.

Роман залишає по собі гнітючий настрій. Хочеться швидше закрити книгу й відпустити цю історію, зловити усмішку весняного сонця й відігнати сірий сум.