Дуже собаче діло🐕, або
Собаки, люди й нелюди

В романі ми знайомимось з багатьма собаками та людьми. Собаки завжди викликають симпатію, люди - ні, не завжди. Собаки не вміють брехати і бути підступними, а люди вміють. "Хомо сапіенс" взагалі можуть бути людьми, людцями або й нелюдами. Автору вдається філігранно вивернути назовні внутрішній світ кожного з персонажів, що дає змогу читачу відчути й побачити, чи то його красу, чи потворність.

Доволі неоднозначним постає й головний герой - приватний детектив Макс Ґедзь. "Мутний", як характеризує його одна з героїнь твору, а він і не заперечує. Не завжди передбачуваний. Дуже тонка межа переходу від його врівноваженості, доброзичливості до спалахів неконтрольованого гніву. Мені подобається, що чоловік самокритичний і тверезо(!) оцінює свої навички детектива.
Беззаперечною чеснотою є його любов до чотирилапих. Але хіба можна не любити Лакі, цього невгамовного носія суцільного позитиву?

Щиро шкода Поліну, яка вважає, що прозріла після отриманої кривди, і що "зло в цьому світі можна перемогти тільки ще більшим злом". А найпечальніше те, що вона готова стати цим злом. Молода і розчарована життям. Чи зможе вона стати щасливою?..

Видавництво пропонує нам кримінальний роман. Так сказано під заголовком.
Криміналу дійсно достатньо, але, крім того, в творі піднімається багато актуальних соціально-болючих тем. Зокрема, наскрізною є про "собаче": захист домашніх улюбленців, притулки для бродячих, цирк без тварин. І навіть, якщо у тебе немає песика, ти після прочитання роману вже не можеш вдати, що тебе це не обходить.

Роман читається легко. Навіть складається враження, що з другої половини історії напруга і швидкість, з якою розгортаються події, зростають й розв'язка наближається шалено.

Справу розкрито. Винуватців знайдено. Життя продовжується, хоча й не для всіх. Але не забуваймо, це ж кримінальний роман...

Романтична історія, яка розпочалася завдяки протермінованим контактним лінзам, чи, можливо, нахабно-несподіваному поцілунку пізнього вечора в одному з коридорів лабораторії Стенфордського університету.

Написана легко і дотепно. Головні герої, звісно, розумні та до неможливого красиві, а в очах одне одного взагалі ідеальні. Мене навіть не дуже дратувало усвідомлення того, що двоє інтелектуально обдарованих науковців-біологів без лупи не можуть розгледіти взаємну симпатію, адже перше кохання ще те випробування: спочатку сумніви та гризоти, а потім шал зачарування і милування. Так і тут. А ще ледве не забула про випробування для закоханих! Як же без них? Питання, звісно, риторичне.

Окрасою всього цього дійства стала атмосфера наукової спільноти з її принципами доброчесності та підступною конкурентністю. Я тільки ахнула, коли прочитала про сотню аспірантів Стенфорда та мільйонне фінансування перспективних наукових проєктів. Авторка знає, про що пише, адже сама професорка, яка працює в галузі нейробіології.

Ідеально літня книжка, з якою добре відпочивати в нестерпну спеку біля басейну з прохолодним коктейлем або морозивом, не замислюючись над тим, чи існує насправді гіпотеза кохання і, чи варто її вигадувати.

Після передмови Тараса Прохаська чомусь я очікувала стикнутися з якимись особливими вивертами мови та складністю образів у першій збірці прози поетки, але ні, нічого подібного. Напрочуд легко читалася поетична проза Галини Крук. Короткі оповідання, як словесні портрети людей в моменти гострого прояву почуттів: любові до самозабуття, страху, усвідомлення невідворотності втрати, смутку, гризот материнського сумління, провини, надії.

Читаючи цю збірку, я не змогла абстрагуватися від українського сьогодення. Навпаки, як ніколи гостро відчула, наскільки далеким від нас є втрачене мирне буття.
Мирне.
Без комендантської години.
Без повітряних тривог.
Без...
Без багатьох нових реалій, які стали звичними, на жаль.

Здається, тільки в якійсь іншій реальності...
... жінка може брести з коханим нічною вулицею й хвилюватися лише через те, щоб не поламати ноги на бруківці.
... дівчинка переймається, що в сім'ї є тільки ровер з рамою, а вона недостатньо виросла за літо і мусить їздити під рамою. Такі важливі дитячі переживання.
... мама, яка знаходиться на заробітках в Італії, непокоїться, що не може наговоритися з сином, бо зв'язок постійно уривається через поганий інтернет.
... члени середньостатистичної сім'ї, які з'ясовують, чому закінчилася за п'ять днів їжа, закуплена на два тижні, і хто піде в магазин на карантині під час коронавірусу, чим викликають легку сентиментальну усмішку.
Ні, помиляюся, в нашій реальності теж таке може трапитися. Тільки відредаговане війною.

Останні рядки в книзі про людей, які пережили ковідний карантин та вийшли надвір дихати свіжим повітрям та ніжитись сонячним теплом. Актуальні і сприймаються, ніби написані не про коронавірус:
"... кожен знав, що світ тепер ніколи не буде таким, як раніше. І ніхто з них ніколи не буде таким, як раніше."

"Яка чарівна казка!" - сяйнула першою думка, коли погляд спіткнувся на останній крапці в тексті. Така легка, як поцілунок весняного вітерцю, життєствердна, як сонячний промінчик, що раптово пробивається з-за грозової хмари, просто звичайна і одночасно незвичайно магічна, як і тисячі інших казок, в яких Добро перемагає Зло. Перемагає ефектно й безповоротно. Любов надихає. Віра зцілює. Повірте, це справжнісінька казка, незважаючи на значний обсяг тексту.

Блакитно-біле смугасте шатро пані Ґріте зібрало під своїм куполом талановитих артистів: темношкіру з мигдалевидними очима гімнастку Пантеру, рудокосу з веселою вдачею та чарівним голосом Корнелію, добросердного конферансьє пана Жоржа, акробата і жонглера, навіть циркову ворожку.
Пані імпресаріо з її сріблястими кучерями та завченою посмішкою-маскою, холодною стриманістю нагадує снігову королеву. Вона затята противниця вистав із тваринами. Тому в цирку тварин немає.
Але є Ойґен. Дивовижний велетенський сріблястий вовк, в якого одне око жовте, а інше - блакитне, який завжди поряд з Ґріте: захищає її й підкорюється їй, виконуючи трюки на арені. Яка таємниця може поєднувати тендітну панянку й дикого звіра?

Циркові фургончики котять свої колеса дорогами Черкащини й одного осіннього дня зупиняються поблизу села Смородинка. Для місцевих жителів - це справжнє свято. Для артистів - просто чергова вистава.
Але звичний ритм життя мандрівного цирку несподівано ламає дівчинка. Вона наважується не просто підійти до вовка під час виступу, а й обійняти його. Невже юна служниця знахарки (а в селі кажуть, відьми!) змогла побачити більше, ніж інші? Селяни вважають її божевільною - вона імені свого не пам'ятає, з деревами розмовляє! - але, щоб таке... Ошелешила всіх.
Мало клопотів у пані імпресаріо, так ще й ця причинна ув'язалася слідом за ними. Звідки тільки в дівчинки така впевненість, що вона має бути в цирку сріблястої пані?

Багато шляхів та випробувань чекає на героїв попереду. Але мандрівні артисти віднайдуть своє місто, свій дім, свою сім'ю, де їх любитимуть.

Саме такі історії діють на читача, як ковток живої води - поки п'єш, маєш хвильку відволіктися від буденного й повірити в чари.

Книга з ефектом вибуху.
Вибуху емоцій та думок під час читання.
Назва роману звучить виклично. Так, один з головних героїв - патріот Орест - словами "помру за Україну" ніби кидав виклик долі, а продовженням фрази "але це не точно" віджартовувався і залишав за собою право на відступ. Але жартувати такими словами, то провокувати долю. Бо, якщо після Помаранчевої революції (в мирний час!) вони звучать просто хвалькувато, то після Революції гідності та вторгнення ворогів, ці слова різко повертають своє пряме значення й шляхів для відступу немає. Так в Ореста, який легковажно поїхав на окупований півострів і несподівано для себе потрапив прямісінько в руки ефесбешникам, шляхів для відступу вже не було. І вибору, здається, не було, коли він опинився в СІЗО в Ростові.
Ні, вибір був: померти або померти за Україну.

Не тільки Орест, а й інші герої роману - Оля, Льоша - теж "вляпуються" в такі складні ситуації, заплутуються в суперечливих обставинах, що, здається, не мають вибору. Але автор твердо впевнений, що вибір є завжди, і своїх героїв підводить до таких самих висновків. Тільки хтось із них, щоб не зрадити вкотре себе і бути певним у власному виборі, втратить статус та майно, а хтось і життя.

Якби видавництво не зазначило, що це художній текст, я б, найімовірніше, сприйняла його, як журналістське розслідування. Таке ґрунтовне, із вивченням доказів та документів справи, із перевтіленням журналіста в одного з тих, хто тимчасово перебуває в слідчому ізоляторі разом з підозрюваним. Написане не викликає сумнівів у своїй достовірності. Тому навіть здивована, що на виданні, в якому є описи знущань та катувань, немає позначки "18+".

І якщо ви наважитеся, прочитати цю історію, то вона не залишить вас байдужими.
І це вже точно.