“Дім на краю світу” — книга, оповідь в якій ведеться від імені чотирьох персонажів. Боббі і Джонатан — чоловіки, які почали товаришувати в підлітковому віці і пізніше між ними виникли романтичні почуття. З них і починається ця історія, вони дещо чужі для цього світу, у них нема друзів, вони вживають наркотики, слухають музику і в кожного з них свої травми і очікування від життя.

Еліс — матір Джонатана. Вона також чужинка в цьому світі. Сама з півдня змушена призвичаїтись до життя в Клівленді. Вона зосереджується на своїй родині, нічого не лишаючи для себе.

Пізніше в романі виникає Клер — жінка, якій добігає 40 і яка старша майже на 10 років за Боббі і Джонатана. Вона вважає, що нормальних чоловіків, які б нею зацікавились не лишилось. І вона вважає віру в майбутнє непристойним захопленням. Клер екстравагантно одягається і фарбує волосся у яскраві кольори. Хоча це не заважає їй дотримуватись думки, що це вже виглядає жалюгідно, в її віці всі ілюзії щодо перспектив розвіюються.

Усіх герої об’єднує страх самотності, і вони не знають, як відшукати себе в цьому житті.

В центрі сюжету постає любовний трикутник між Боббі, Джонатаном і Клер, вони люблять один одного і вони вирішують створити химерну родину, де втрьох будуть виховувати дитину.

В книзі мало дії, але багато атмосфери: спочатку провінційного Клівленда, потім амбітного Нью-Йорку і трохи пустельної Арізони. Оповідь жива і поглинаюча, персонажі об’ємні і складні. Таким чином створено окремий світ, який складений з фрагментів очікувань і переживань чотирьох героїв. І цікаво спостерігати за розвитком персонажів, за тим, як вони змінюються впродовж книги, як взаємодіють між собою, адже вони ж різні і по-різному сприймають життя.

Еліс — присвятила своє життя родині, але розвинула якусь свою особливу внутрішню філософію, яка іноді дозволяє їй бачити речі, недоступні для інших персонажів. Джонатан і Клер інтелектуали, які ведуть майже богемне життя. Боббі — ж ніби простак, який просто любить музику, але в якого з часом пробивається якась відсторонена мудрість і сприйняття життя, таким, яким воно є.

Герої постійно віддаляються від “світу живих” з його шумом і несподіванками, а також ризиком розчарування. Чи вирветься хтось з героїв до "нормального" життя? Чи вони лишаться у своєму тихому світі, який краще вміє пробачати.

Девід Мітчелл хоча формально й пише в жанрі фантастики, однак його твори дещо більше, ніж жанрова література. Чотири твори автора потрапляли в лонглист Букера, два з яких потім добирались до шортлиста.

“Кістяні годинники” — це фентезі, але ¾ книги радше мають елементи фентезі і автор більше зосереджується на реальному світі. Це динамічна сюжетна історія з вміло розкиданими гачками, які чіпляють читача і примушують прочитати ще одну сторінку. Водночас автор намагається створити глибину, порушуючи серйозну проблематику.

Книга складається з шести частин, в яких оповідь ведеться від першої особи. Читача постійно перекидатимуть в часі, а герої, від чиєї особи ведеться оповідь, змінюватимуться. Це часом порушує ритм і робить книгу не завжди цілісною. Окремі частини цікаві, інші просідають. Все згладжується тим, що переклад хороший і мова автора легка, тому ти швидко проходиш не надто цікаві відгалуження.

Одна з частин книги присвячена воєнному репортеру, який перебуває в Іраці у 2004 році. Мітчелл порушує тему участі Великої Британії в операції в Іраці. Однак він акцентує увагу на тому, що з затишних диванів десь у лондонському передмісті складно зрозуміти, що відбувається насправді. Мітчелл через персонажів іронізує над конспірологічний теоріями — наприклад, що війна через нафту. Автор не виказує однозначної позиції. Він просто показує, що світ складніший. Саддам — це зло і тиран. Але після того, як Саддама зняли — життя іракців не стало кращим. Чому так? Простої відповіді не буде. Це взагалі одна з ідей книги, яка обігрується в кожній частині. Людина не завжди розуміє всю ситуацію і шукає прості відповіді, а поспішні висновки можуть принести великі проблеми.

Тема занепаду цивілізації і того, що людство не задумується про спадок прийдешнім поколінням — не нова. Вона обіграна в мистецтві вже сотні разів. Тому подібні наративи в серйозній літературі виглядають заїжджено, однак “Кістяні годинники” все ж жанровий твір, тому цим моментом, як недоліком — можна знехтувати.

Книга “Снігопад” Ніла Стівенсона витримана в естетиці масової культури 80-х. Стероїдні качки, скейтери, дорогі автомобілі, тусовки андеграундних музикантів. Сетінг “Снігопаду” схожий на альтернативну реальність: якби людство продовжувало тренди, сформовані в 80-і і все розвивалось згідно з ними.

“Снігопад” — це класика кіберпанку, тому тут порушені ключові теми для жанру: екологічні проблеми, наркотики, злочинність і віртуальна реальність. Але окрім цього в книзі автор зачепив і деякі оригінальні аспекти — наприклад, ідеї, як віруси. Релігія — це вірус, який впливає на нейронні зв’язки через звуки, образи чи ідеї. Мова також може бути вірусом. І це все здатне перетворити нас на зомбі.

Якщо говорити про віртуальну складову книги, то вона має культовий статус. Метасвіт — віртуальна реальність в книзі, — прообраз сучасних MMORG ігор. Окрім цього, має елементи сучасних соцмереж. Деякі розробники культових ігор (Квейк) чи програм (Гугл ерз) не приховували, що надихались “Снігопадом”.

Загалом, це досить динамічна гостросюжетна історія з притаманним для кіберпанку нуарним флером: герої неоднозначні, є елементи детектива з загадковим вбивством, є рокова жінка і є макгафін.

Гнітюча атмосфера підводної геотермальної станції. Дивні шуми ззовні і підводні монстри, які то виникають, то зникають за бортом. В таких умовах в нормальної людини поїде дах. Саме тому для обслуговування станції відправляють спеціально підібраних людей, які додатково проапргрейджені: у них видалена одна легеня і встановлено прилад для підводного дихання. Для покращення зору у них спеціальні світлосильні лінзи, але головне — над ними попрацювали ще й психологи. Таким чином, “рифтери” — це люди, які не були прилаштовані до життя на поверхні, були відлюдькуватими і полюбляли самотність. Социопати, суїцидальники, жертви насильства і навіть вбивці з педофілами — така компанія з неоднозначних персонажів зібралась на станції.

Дія книги розвивається повільно, автор втягує читача в атмосферу, зосереджуючись на взаємодії рифтерів між собою, порушуючи особистісні і соціальні проблеми. Воттс може й провокувати читача досліджуючи психологію жертви і кривдника.

В книгах з повільним розвитком сюжету важливо, щоб були добре пропрацьовані персонажі і їхні взаємодії. У “Морській зірці” з цим все досить непогано, однак є моменти, які викликають питання. Наприклад, головна героїня — похмура і мовчазна жінка, яка уникає товариства і яка була жертвою насильства, — в якийсь момент починає симпатизувати рифтеру, який схильний до приступів агресії. І тут не дуже зрозуміло: чи це Воттс не достатньо добре прописав; чи навпаки — це його навмисне намагання змоделювати поведінку жертви, яка тягнеться до тих, хто може її скривдити.

У другій частині “Морської зірки” дія прискорюється, оповідь стає більш динамічною й автор розкриває основні теми та закладає основу для продовження трилогії.

Істеричне виття динаміків, які сповіщають про повітряну тривогу. На місто летять балістичні ракети. Десь чути звуки вибухів і приходить усвідомлення, що ми знаходимося під веселкою — “прихованою в небі лінією без несподіванок, без других шансів, без вороття”. І всі ми переміщуємось під нею. Ця веселка — траєкторія польоту балістичної ракети.

Пінчон веде оповідь плутаними шляхами, стрибаючи від одного героя до іншого, розгалужуючи історію, насичуючи її персонажами. Книга вимагає концентрації і зосередження. Тут кожен абзац має значення і по діагоналі не пробіжиш, бо можеш втратити щось важливе.

В книзі багато сексу, перверсій. Це своєрідний довідник сексуальних збочень. Якщо людина упереджена, то опис таких сцен може викликати у неї відрізу. Зокрема тут достатньо детально описані сцени копрофагії та садомазохізму.

“Веселка тяжіння” складається з чотирьох частин. І умовна головна лінія вибудовується довкола персонажа Тайрона Слотропа.

В романі часто згадуються параболи, зигзаги, лабіринти. Натяки від автора на параболічну структуру роману, чи то на те, що його твір — це лабіринт, з якого потрібно вибратись. А це не так просто зробити. Пінчон накидає теорій змов, абсурду, зображує переживання героїв таким чином, що іноді не зрозуміло, чи то паранойя, чи все відбувається насправді. Однак пробравшись, через ці нашарування вже здається, що історія виплутується з лабіринту, або ж збираються усі сегменти пазлу. Але ракета наближається до фінальної точки… І результати може бути тільки один…

Історія розлітається на друзки. Всі ретельно зібрані сегменти розлітаються. Понад 800 сторінок ми перебували під веселкою тяжіння. А хтось перебував в точці, де ця райдуга закінчується. І там аж ніяк не горщик з золотом, а порожнеча.