Девід Мітчелл хоча формально й пише в жанрі фантастики, однак його твори дещо більше, ніж жанрова література. Чотири твори автора потрапляли в лонглист Букера, два з яких потім добирались до шортлиста.

“Кістяні годинники” — це фентезі, але ¾ книги радше мають елементи фентезі і автор більше зосереджується на реальному світі. Це динамічна сюжетна історія з вміло розкиданими гачками, які чіпляють читача і примушують прочитати ще одну сторінку. Водночас автор намагається створити глибину, порушуючи серйозну проблематику.

Книга складається з шести частин, в яких оповідь ведеться від першої особи. Читача постійно перекидатимуть в часі, а герої, від чиєї особи ведеться оповідь, змінюватимуться. Це часом порушує ритм і робить книгу не завжди цілісною. Окремі частини цікаві, інші просідають. Все згладжується тим, що переклад хороший і мова автора легка, тому ти швидко проходиш не надто цікаві відгалуження.

Одна з частин книги присвячена воєнному репортеру, який перебуває в Іраці у 2004 році. Мітчелл порушує тему участі Великої Британії в операції в Іраці. Однак він акцентує увагу на тому, що з затишних диванів десь у лондонському передмісті складно зрозуміти, що відбувається насправді. Мітчелл через персонажів іронізує над конспірологічний теоріями — наприклад, що війна через нафту. Автор не виказує однозначної позиції. Він просто показує, що світ складніший. Саддам — це зло і тиран. Але після того, як Саддама зняли — життя іракців не стало кращим. Чому так? Простої відповіді не буде. Це взагалі одна з ідей книги, яка обігрується в кожній частині. Людина не завжди розуміє всю ситуацію і шукає прості відповіді, а поспішні висновки можуть принести великі проблеми.

Тема занепаду цивілізації і того, що людство не задумується про спадок прийдешнім поколінням — не нова. Вона обіграна в мистецтві вже сотні разів. Тому подібні наративи в серйозній літературі виглядають заїжджено, однак “Кістяні годинники” все ж жанровий твір, тому цим моментом, як недоліком — можна знехтувати.

Книга “Снігопад” Ніла Стівенсона витримана в естетиці масової культури 80-х. Стероїдні качки, скейтери, дорогі автомобілі, тусовки андеграундних музикантів. Сетінг “Снігопаду” схожий на альтернативну реальність: якби людство продовжувало тренди, сформовані в 80-і і все розвивалось згідно з ними.

“Снігопад” — це класика кіберпанку, тому тут порушені ключові теми для жанру: екологічні проблеми, наркотики, злочинність і віртуальна реальність. Але окрім цього в книзі автор зачепив і деякі оригінальні аспекти — наприклад, ідеї, як віруси. Релігія — це вірус, який впливає на нейронні зв’язки через звуки, образи чи ідеї. Мова також може бути вірусом. І це все здатне перетворити нас на зомбі.

Якщо говорити про віртуальну складову книги, то вона має культовий статус. Метасвіт — віртуальна реальність в книзі, — прообраз сучасних MMORG ігор. Окрім цього, має елементи сучасних соцмереж. Деякі розробники культових ігор (Квейк) чи програм (Гугл ерз) не приховували, що надихались “Снігопадом”.

Загалом, це досить динамічна гостросюжетна історія з притаманним для кіберпанку нуарним флером: герої неоднозначні, є елементи детектива з загадковим вбивством, є рокова жінка і є макгафін.

Гнітюча атмосфера підводної геотермальної станції. Дивні шуми ззовні і підводні монстри, які то виникають, то зникають за бортом. В таких умовах в нормальної людини поїде дах. Саме тому для обслуговування станції відправляють спеціально підібраних людей, які додатково проапргрейджені: у них видалена одна легеня і встановлено прилад для підводного дихання. Для покращення зору у них спеціальні світлосильні лінзи, але головне — над ними попрацювали ще й психологи. Таким чином, “рифтери” — це люди, які не були прилаштовані до життя на поверхні, були відлюдькуватими і полюбляли самотність. Социопати, суїцидальники, жертви насильства і навіть вбивці з педофілами — така компанія з неоднозначних персонажів зібралась на станції.

Дія книги розвивається повільно, автор втягує читача в атмосферу, зосереджуючись на взаємодії рифтерів між собою, порушуючи особистісні і соціальні проблеми. Воттс може й провокувати читача досліджуючи психологію жертви і кривдника.

В книгах з повільним розвитком сюжету важливо, щоб були добре пропрацьовані персонажі і їхні взаємодії. У “Морській зірці” з цим все досить непогано, однак є моменти, які викликають питання. Наприклад, головна героїня — похмура і мовчазна жінка, яка уникає товариства і яка була жертвою насильства, — в якийсь момент починає симпатизувати рифтеру, який схильний до приступів агресії. І тут не дуже зрозуміло: чи це Воттс не достатньо добре прописав; чи навпаки — це його навмисне намагання змоделювати поведінку жертви, яка тягнеться до тих, хто може її скривдити.

У другій частині “Морської зірки” дія прискорюється, оповідь стає більш динамічною й автор розкриває основні теми та закладає основу для продовження трилогії.

Істеричне виття динаміків, які сповіщають про повітряну тривогу. На місто летять балістичні ракети. Десь чути звуки вибухів і приходить усвідомлення, що ми знаходимося під веселкою — “прихованою в небі лінією без несподіванок, без других шансів, без вороття”. І всі ми переміщуємось під нею. Ця веселка — траєкторія польоту балістичної ракети.

Пінчон веде оповідь плутаними шляхами, стрибаючи від одного героя до іншого, розгалужуючи історію, насичуючи її персонажами. Книга вимагає концентрації і зосередження. Тут кожен абзац має значення і по діагоналі не пробіжиш, бо можеш втратити щось важливе.

В книзі багато сексу, перверсій. Це своєрідний довідник сексуальних збочень. Якщо людина упереджена, то опис таких сцен може викликати у неї відрізу. Зокрема тут достатньо детально описані сцени копрофагії та садомазохізму.

“Веселка тяжіння” складається з чотирьох частин. І умовна головна лінія вибудовується довкола персонажа Тайрона Слотропа.

В романі часто згадуються параболи, зигзаги, лабіринти. Натяки від автора на параболічну структуру роману, чи то на те, що його твір — це лабіринт, з якого потрібно вибратись. А це не так просто зробити. Пінчон накидає теорій змов, абсурду, зображує переживання героїв таким чином, що іноді не зрозуміло, чи то паранойя, чи все відбувається насправді. Однак пробравшись, через ці нашарування вже здається, що історія виплутується з лабіринту, або ж збираються усі сегменти пазлу. Але ракета наближається до фінальної точки… І результати може бути тільки один…

Історія розлітається на друзки. Всі ретельно зібрані сегменти розлітаються. Понад 800 сторінок ми перебували під веселкою тяжіння. А хтось перебував в точці, де ця райдуга закінчується. І там аж ніяк не горщик з золотом, а порожнеча.

В одному з оповідань збірки згадується Ґалуаз. Це марка французьких сигарет, які курили Пікассо Сартр, Кортасар, Камю та ще ряд культурних діячів. Прохасько просто робить згадку цієї марки без додаткових пояснень і здається, що таким чином відсилає до певного культурного пласта, ну і ретушує час, в якому відбувається дія. А потім в іншому оповіданні герой курить інші сиґарети, також французькі — Жетан. Їх також полюбляли курити французькі інтелектуали — ті ж Сартр, Камю, де Бовуар. А ще в одному оповіданні згадується Честерфілд, в “Некрополі” курінню герой виділяє окремий розділ у своєму дослідженні. Таким чином виходить, що у Прохаська є певні дії, образи, вислови, які переходять з оповідання в оповідання створюючи такий собі метавсесвіт.

Збірка “Лексикон таємних знань” — це рання проза Прохаська і в певні моменти вона видається якоюсь ніби надлишковою і перевантаженою описами, через що окремі фрагменти в’язкі і складно читаються. Як спростити прочитання підказав Іздрик. В книзі є оповідання — “Некрополь”. Вперше воно вийшло у “Четвергу” в той час, коли Іздрик ще самотужки перебивав тексти для журналу. “І я зрозумів, що це – оптимальний темп для читання Тарасових творів. Його треба читати так, у такому темпо-ритмі, як він їх пише. Це – неймовірно густа, неймовірно щільна проза”.

Або ж треба читати в ритмі, в якому Прохасько говорить. Якщо послухати його інтрев’ю, де він роздумує, це завжди такі зважені, повільні висловлювання. Це повільна проза, по ній не треба летіти, іноді необхідно зупинитись, подумати, відчути і пережити. І нехай читача не обманюють невеликі обсяги творів, сам автор не вважає їх оповіданнями — це романи. Принаймні, він наголосив, що 4 тексти зі збірки “Інші дні Анни”, які увійшли до “Лексикону” — це саме мініромани. І це дуже нагадує підхід Борхеса. Думаю, Прохасько був під певним впливом сліпого Хорхе.

Ну і це своєрідна відповідь, чому в автора не виходить романів — він їх вже багато написав, просто читачі подумали, що то оповідання. А ставати “помпою, яка перекачує досвіди в текст” Прохасько не хоче. Йому це не цікаво. У нього інша “прозова філософія, чи філософія прозовості”. Автор вважає, що довгий текст можна зробити з будь-чого. Вистачить досвіду 1-2 днів, щоб написати добру книгу. Але якщо просто описувати свої досвіди, тоді втрачається сенс книги, досвіди не мають незужитими. Досвіди не унікальні, вони універсальні, тому тексти Прохаська це “лабораторія, фабрика пережиттів”, які притаманні й іншим людям. І читач знаходитиме в текстах близький собі досвід чи переживання.

Прохасько, як і Еко, і ще ряд постмодерністів використовує прийом “відлякування першими абзацами” — він сам про це говорить. Можливо, таким чином він відсіює читача, який не готовий серйозно сприймати його текст. Прохасько ніби обирає читача, який буде залучений в текст, який переживатиме, проживатиме, а іноді просто відчуватиме це “магічне витягнення конкретних постатей і життів”.

Світ “Лексикон” без певних часових ознак, точніше автор намагається розмити ці ознаки. Він сам говорить, що це одне з його основних завдань. Однак деякі деталі все ж натякають на те, коли відбувається дія, хоча й автор часом намагався замаскувати часове тло під 30-і, 40-і, чи 50-і.

Твори збірки вміщують набагато більше, ніж в них написано — деталізовані описи чи згадки речей можуть відсилати в якісь інші не прописані досвіди, які читач може впізнати і прожити. Виходить, що кожне оповідання різне для кожного читача і залежить від конкретного досвіду. В когось мініроман розростеться до 1000 сторінок, а в когось лишиться на 20 сторінках, бо він видастся пустим. Саме в цьому і сенс прози Прохаська. Якщо ти бачиш пустоту за словесною надмірністю і нічого більше — значить, так і є. А якщо ти бачиш щось більше — це також так і є. Нема універсальної істини, але є універсальні переживання.