В одному з оповідань збірки згадується Ґалуаз. Це марка французьких сигарет, які курили Пікассо Сартр, Кортасар, Камю та ще ряд культурних діячів. Прохасько просто робить згадку цієї марки без додаткових пояснень і здається, що таким чином відсилає до певного культурного пласта, ну і ретушує час, в якому відбувається дія. А потім в іншому оповіданні герой курить інші сиґарети, також французькі — Жетан. Їх також полюбляли курити французькі інтелектуали — ті ж Сартр, Камю, де Бовуар. А ще в одному оповіданні згадується Честерфілд, в “Некрополі” курінню герой виділяє окремий розділ у своєму дослідженні. Таким чином виходить, що у Прохаська є певні дії, образи, вислови, які переходять з оповідання в оповідання створюючи такий собі метавсесвіт.

Збірка “Лексикон таємних знань” — це рання проза Прохаська і в певні моменти вона видається якоюсь ніби надлишковою і перевантаженою описами, через що окремі фрагменти в’язкі і складно читаються. Як спростити прочитання підказав Іздрик. В книзі є оповідання — “Некрополь”. Вперше воно вийшло у “Четвергу” в той час, коли Іздрик ще самотужки перебивав тексти для журналу. “І я зрозумів, що це – оптимальний темп для читання Тарасових творів. Його треба читати так, у такому темпо-ритмі, як він їх пише. Це – неймовірно густа, неймовірно щільна проза”.

Або ж треба читати в ритмі, в якому Прохасько говорить. Якщо послухати його інтрев’ю, де він роздумує, це завжди такі зважені, повільні висловлювання. Це повільна проза, по ній не треба летіти, іноді необхідно зупинитись, подумати, відчути і пережити. І нехай читача не обманюють невеликі обсяги творів, сам автор не вважає їх оповіданнями — це романи. Принаймні, він наголосив, що 4 тексти зі збірки “Інші дні Анни”, які увійшли до “Лексикону” — це саме мініромани. І це дуже нагадує підхід Борхеса. Думаю, Прохасько був під певним впливом сліпого Хорхе.

Ну і це своєрідна відповідь, чому в автора не виходить романів — він їх вже багато написав, просто читачі подумали, що то оповідання. А ставати “помпою, яка перекачує досвіди в текст” Прохасько не хоче. Йому це не цікаво. У нього інша “прозова філософія, чи філософія прозовості”. Автор вважає, що довгий текст можна зробити з будь-чого. Вистачить досвіду 1-2 днів, щоб написати добру книгу. Але якщо просто описувати свої досвіди, тоді втрачається сенс книги, досвіди не мають незужитими. Досвіди не унікальні, вони універсальні, тому тексти Прохаська це “лабораторія, фабрика пережиттів”, які притаманні й іншим людям. І читач знаходитиме в текстах близький собі досвід чи переживання.

Прохасько, як і Еко, і ще ряд постмодерністів використовує прийом “відлякування першими абзацами” — він сам про це говорить. Можливо, таким чином він відсіює читача, який не готовий серйозно сприймати його текст. Прохасько ніби обирає читача, який буде залучений в текст, який переживатиме, проживатиме, а іноді просто відчуватиме це “магічне витягнення конкретних постатей і життів”.

Світ “Лексикон” без певних часових ознак, точніше автор намагається розмити ці ознаки. Він сам говорить, що це одне з його основних завдань. Однак деякі деталі все ж натякають на те, коли відбувається дія, хоча й автор часом намагався замаскувати часове тло під 30-і, 40-і, чи 50-і.

Твори збірки вміщують набагато більше, ніж в них написано — деталізовані описи чи згадки речей можуть відсилати в якісь інші не прописані досвіди, які читач може впізнати і прожити. Виходить, що кожне оповідання різне для кожного читача і залежить від конкретного досвіду. В когось мініроман розростеться до 1000 сторінок, а в когось лишиться на 20 сторінках, бо він видастся пустим. Саме в цьому і сенс прози Прохаська. Якщо ти бачиш пустоту за словесною надмірністю і нічого більше — значить, так і є. А якщо ти бачиш щось більше — це також так і є. Нема універсальної істини, але є універсальні переживання.

Варнер Херцог вважав вершиною німецькою культури незакінчену п’єсу Бюхнера “Войцек” (яку довгий час називали “Воццек” через поганий почерк драматурга). У п’єсі йдеться про чоловіка, який почав божеволіти і убив свою дружину з ревнощів. Іздрик також не пройшов повз цей твір, можливо навіть цих творів, адже говорив, що його проза “органічно поєднується з візуальним мистецтвом”, тому можливо й сам дивився, як “Войцек” працює на візуальному рівні.

“Воццек” Іздрика — це історія нещасного кохання, яка подана в химерному стилі, де перемішані спогади, сни, фантазії і роздуми. Герой схибнувся і тепер перебуваючи в палаті снить, згадує, рефлексує. Чи він намагається втекти у сни, які звільнять його від болю, чи навпаки хоче вибратись зі своїх снів, щоб почати жити? Ця книга не має якогось чіткого пояснення, читач сам має дійти висновків згідно зі своїм досвідом та асоціаціями. Іздрик вибудовує текст таким чином, що ділячись мареннями і досвідами героя, намагається розмити фізичні та просторові обмеження, створити тривимірність тексту. Ніби автор запрошує до простору книги, де не має ні початку, ні кінця.

В розділі книги “Шеол”, чи то розповідається про книгу, яку пише Воццек, чи автор іронізує над своїм задумом. Або ж, можливо, “Воццек” і є тією книгою, яку пише герой, в перемішку з його пробудженнями та снами.

“Тоєві хотілося уникнути набридливої лінеарності чи навіть прямолінійності тексту, необхідності читати від початку до кінця, чи принаймні знати про початок і кінець — над подібним завданням бився згаданий раніше Кортасар”.

Це чиста постмодерністська гра. Іздрик деконструює звичну нам структуру роману. Тут не буде типової композиції чи сюжету. І загалом є плани усунути автора, а потім і саму мову. Згодом автор іронізує, що плани залишатимуться планами, аж поки не буде написане перше слово. А де повинне бути це перше слово в тексті без початку і кінця? Ну Воццек знаходить вихід, він пише обидві частини тексту одночасно. Можливо, це пряма підказка автора, як треба читати цю книгу? Як у “Грі в класи”, коли Кортасар запропонував кілька варіантів читання книги: лінійну і за спеціальною схемою.

Попри те, що є амбіція піддати руйнації саму мову, а можливо й завдяки цьому — тут дуже багато уваги приділено мові, фонетиці, звучанню тексту, його акустиці. Імпресивні фрагменти і потоки свідомості перемішуються з розповідним стилем. Це ніби зріз запаленого розуму, що то в свідомості, то марить. Але це так добре написано, що ти не в’язнеш, текст буквально поглинає тебе.

Ну і який же постмодернізм без інтертекстуальності: тут багато цитат, алюзій, посилань і натяків. Звісно, тут згадуються Кортасар і Борхес, є алюзії на Тичину, є прямі цитати, як, наприклад, з вірша поетки Г. Петросаняк: "ґраційно тримаючи кошик, перетинає майдан жінка з медвяним відтінком волосся й ім'ям спартанки".

Автор вплітає це все у текст і багато що лишиться непоміченим, але це не критично, то просто ще один шар, який робить текст більш просторовим і невичерпним одним прочитанням. Текст самодостатній, він пливкий і гладкий. Ти читаєш і не можеш зупинитись. Іноді мова розпадається, утворюються якісь дивні слова; літери міняються місцями, або ж взагалі слова шикуються в якомусь своєму порядку. Так перший і другий розділ закінчуються молитвою. І ця молитва виглядає таким чином, ніби передає розщеплення мови, або ж розщеплення характеру героя. А можливо ця молитва його заганяє в марево і маячню, після яких все починається по колу: з’являється біль, який повертає його до життя, і він чекає завершення ночі; або ж він чекає завершення дня, щоб заснути і забути про біль.

В “Аустерліці” Зебальда є думка, що німці якось швидко забули про ті жахіття, які коїлись за їхньої мовчазної згоди. Ніби знайшли винних і покарали, а вони, прості німці, лишились не причетними. Однак в той час, коли знищувались цілі родини, вони спокійно проводили час зі своїми дітьми.

Одна із сюжетних ліній “Амадоки” відбувається в Бучачі під час нацистської окупації. Тоді було вбито понад 5 тис. місцевих євреїв. В центрі сюжетної лінії українська родина. Батько співпрацює з німцями, але водночас допомагає євреям, наражає себе на небезпеку, переховуючи одного чоловіка у своїй хаті. Суперечливий герой. Як і ті події. Авторка висловлює схожу з Зебальдом тезу, що були прості, ніби хороші люди, які здавали поліції єврейські родини, а потім жили собі далі і про все забули. “Їхні внуки нічого не знають”.

З “Аустерліцом” є ще кілька спільних моментів. Фотографії — як окрема частина історії; ставлення до часу й простору; тема пошуку чогось забутого, майже не існуючого; мова, як код до пам’яті. Ну і головне — це переосмислення складного періоду в історії і порушення теми, яка не достатньо проговорена.

Розбите

Українська історія розбита на уламки. Не відразу зрозуміло, чи було щось насправді, чи просто це чиясь вигадка, як Амадока — міфічне озеро, яке зустрічається на стародавніх картах, але слід якого зник.

Все складається з фрагментів, які складно скласти в щось однозначне. Це одна з основних тем, яка звучить на багатьох рівнях в романі: особистісному, родинному, національному. Та й сам роман складено з різних фрагментів, які якось зшиваються в одну книгу.

Віктор Петров — один із найбільш загадкових і неоднозначних діячів української літератури. Про нього книга в книзі “Амадока”: 200 сторінок, які, як уламок з іншої історії, доєднали до цієї сімейної саги. І це не чужорідне тіло в історії, це ще один фрагмент.

Справжні життєві історії ніколи не будуть виглядати як антична амфора, скоріше вони будуть схожі на розбиту на багато шматків вазу, яку склеїли. Не всі уламки знайдено, не все склеїлось ідеально. Виходить така собі потворна вазочка Франкенштейна.

Богдан — чоловік головної героїні Романи, який втратив пам’ять, у нього спотворене зшите з клаптів обличчя. Дружина зшиває його пам’ять, повертаючи спогади. Вона як Шахерезада переказує Богдану його минуле. Або ж як Франкенштейн, надаючи свої трактовки та бачення, створюючи чудовисько.

З персоналій, подій та історій зшивається роман про розстріляне відродження. Він також фрагментарний, складений з багатьох уламків. Тут і про мотиви українізації і про літературну дискусію і центром роману в романі від Романи є акцент на любовному трикутнику: Домонтович — Зеров — Зерова.

Тяглість

Поки більшовики остаточно не захопили владу тогочасна українська культурна еліта відновлювала у пам’яті цілі історичні пласти, які набували нових сенсів.
“Неокласики” на чолі з Зеровим хочуть відійти від “селянського, сентиментального, сльозливого, що наріс неуникним хвостом після появи Шевченка”. Вони знаходять точку, від якої можуть відштовхнутись — це українське бароко XVII–XVIII століть: “у філософських і духовних трактатах, еротичній ліриці, демонологічних повістях і авантюрних оповіданнях, інтермедіях і п’єсах жанру міракль”. Вони спадкоємці і вони лишать спадок наступникам. Тяглість буде відновлено. Це буде не прозора, майже невидима ниточка, це буде чітка й виразна тканина.
“Вони прагнули створити тканину, якою можна було б покрити розриви в процесі розвитку української літератури, відновити тяглість і зв’язки, вивести українську літературу зі статусу колоніяльної”.

Але вони не вижили. Натомість вижив Домонтович. Він розумів, що в цьому світі не буває ідеальних форм, вони зазвичай потворні. Віктор помер своєю смертю. Чи зробив він більше, аніж ідеаліст Зеров, якого розстріляли? Чиє життя дало більше для збереження тяглості: більш однозначного Зерова, чи життя-чудовисько Петрова?

Правда (забуте чи неіснуюче?)

“Двоє людей перебувають у тому самому місті в той же час. Кожен із двох свідків розповідає свою історію [...] Тільки один із них — чоловік, що пригадує досвід восьмирічного хлопчика, який народився в Києві й жив у халупі на Куренівці, дитини, якій довелось пережити все, що відбувалося, зсередини, знизу, щоразу на волосинку від пострілу, від вибуху, від зламаного карка. Інший оповідач — освічений іноземець, який переповідає пригоду, що з ним відбувалася в дикому місті на Сході”.

Спочатку червона окупація, потім коричнева, потім знову червона. Розстріли, вбивства, зникнення безвісти. Діти ставали сиротами, їхнє минуле перекроювалось, стиралось, забувалось, ставало неіснуючим. Їхнє минуле як озеро Амадока, зображення якого вони знайдуть у пошарпаному записнику. А деякі ключі до минулого будуть зберігатись у шухляді якось гебіста, який собі спокійно доживав віку на керівній посаді десь на периферії. І гебіст буде виховувати онуків, які підуть воювати проти українців, коли червоно-коричнева чума знову посуне сюди.

Літературні твори мають властивість змінюватись з часом. Ніби книга одна і та ж, але кут погляду на неї читача змінюється. Певні теми вигорають від часу, інші навпаки зберігають свій колір і вирізняються на фоні того, що вицвіло. І вже не так важливо, чим книга була для читачів сто років тому, нинішній читач її сприйматиме інакше. Звісно, це стосується лише творів, які витримали випробування часом. А таким і є “Орландо” Вірджінії Вулф.
Сьогодні вже не дуже важливо, що ця книга своєрідна іронічна біографія такої собі Віти Секвілл-Вест. Цей факт може бути цікавим літературознавцям, дослідникам творчості Вулф, але чи буде це цікаво пересічному читачу? Чи вловить він іронію чи сарказм саме в цьому контексті? І чи взагалі важливо саме так сприймати “Орландо”? Час показав, що ця історія глибша й об’ємніша. І навіть часом видається, що ця біографія Орландо, має автобіографічний присмак Вірджінії. Принаймні в тому, що стосується жіночого письма, над яким рефлексує “біограф” Вулф.
Події в книзі тривають протягом 350 років, однак час — це дивна річ і те, що триває секунду може вмістити роки, натомість роки можуть вміститись в секунду. Використовуючи цей часовий парадокс Вулф проводить іронічний і сатиричний аналіз розвитку британської літератури, історії, гендерних стереотипів і світського життя. Авторка обігрує цей підхід навіть в стилі письма, на початку пародіюючи пишномовство і словесну надмірність біографів 18 сторіччя і корегуючи стиль далі по епохах.
Події тривають три з половиною сторіччя, але герой старіє лише на 20 років, ну і змінює стать по ходу. Цей прийом також виконує відразу кілька функцій — по-перше, авторка демонструє гендерні стереотипи. Таке відношення до чоловіка в суспільстві, а таке — для жінки. Цим може займатись чоловік, а цим жінка. Окрім цього, зміни статі вимагає і розвиток британської літератури. Якщо у єлизаветинській епосі жінкам не те, що писати віршів не можна було, їм і літер не варто знати — тоді й героєм має бути молодий юнак. Але коли в літературу почали прориватись жінки, тоді Орландо міняє стать і стає жінкою.
Авторка грається з читачем. Орландо чоловіком був закоханий в жінку, але ставши жінкою його кохання не змінилось. Так і в Орландо була закохана ерцгерцогиня, яка виявилась чоловіком, що переодягається в жінку. І коли Орландо змінює стать — ерцгерцог говорить, що він чоловік і тепер вони можуть бути разом. Кохання не залежить від статі, а решта — упередження?
Ця невелика книга вмістила багато тем, які актуальні і зараз. Та виникає питання, а як вона в плані читання? Захоплива і цікава? Чи все ж вимагає якогось залучення і роботи читача? Скоріше, друге. Так, цю книгу можна читати, як і сюжетну річ. Але вона не принесе потрібного задоволення: сюжет не захопить, тут не буде любовних драм та придворних інтриг. Все ж родзинка цієї книги саме в іронії та руйнуванні стереотипів. І деякі стереотипи притаманні і нашому суспільству, а минуло вже майже сто років після написання “Орландо”.