Неймовірно насичений випуск, легендарний пул авторів та авторок, окремий респект за двомовність, чудовий подарунок для іноземного друга!
Анонім
Вона змусила його відчувати чуже почуття провини, відібравши й заперечивши почуття провини, яке належало йому і його родині.
"Ніхто не має права відбирати в людини її почуття провини".
Супер неоднозначна книжка. Від "люблю" до "ненавиджу" - один розділ.
Як обкладинка - все гострими, ріжучими уламками накидано. А чи збереться докупи?
Процитую один з відгуків, який здався мені дуже влучним: "І ти, хоч як уже звикла до вставок про майстра Пінзеля чи Баал Шем Това, вигукуєш роздратовано:
- Та що ж це за WTF? Це взагалі не те, що я збиралась читати.
- А що ти збиралась читати?
- Та ж «Амадоку»!
- Ну от і читай «Амадоку»."
Роман великий і важкий (1 кг 68 г, важила).
Третя частина мене просто втомила, розізлила й змучила, це було топове снодійне для мене, в той час як інші частини я читала швидко і захоплено. Якби книжка вміла говорити, вона б сказала "Ти очікувала розповіді про воїна, який втратив пам'ять? Це твої проблеми, бемм! - читай про єврейську релігію 200 ст. Давай, впірьод, дарагуша.
✨ я так собі придумала, що Віктор і Богдан- це як якась ідеальна Україна, й та, якій ми хочемо змінити пам'ять і очистити від гріхів.
Богдан - воїн, зі складною долею та важкою травмою, якому ти співпереживаєш та бажаєш дізнатися про його родину якомога більше - саме баба Уляна та її сестри, єврей Пінхас, мала Фейга та ОУНівець Криводяк займають найбільш цікаву частину роману. Частину з НАШОЮ історією.
А от Віктор - сєпар, й це хочеться якось перепрошити, викреслити, замінити на іншу історію. Віктор говорить вночі після поранення російською, бо українську він навіть не розуміє. Про це знає лікарка Віктора. А от жінка на ім'я Романа це намагається заперечити, й скориставшись втратою пам'яті вселити в його голову чужі спогади.
Нащо їй це?
Дивовижно, яку неприхильність викликає Романа, хоча саме вона бере під опіку пораненого Чоловіка й, здавалося б, її ми б мали поважати й захоплюватись добротою й силою духу. Натомість вона банально дратує своїми діями та словами. "Мутна" якась, та Романа. Спочатку ти думаєш, що з тобою щось не так, потім - що Софія погано пише. І аж вкінці ти розумієш, що це- шедевральна майстерність!
✨Мова тут- мед.
Анонім
В цій книзі Софії Андрухович надзвичайно точно виходить описувати людей. Таке враження, що вона їх бачить через збільшувальне скло, з усіма їх таємними рисами, як добрими, так і огидними. І останніх, що не диво, завжди більше😆
Мені книжка прийшла добре в настрій. "Жінки їхніх чоловіків" - коротка проза - дуже сподобалась, хоч в ній і багато пороків. Є огидне, часами навіть шокуюче. Та на диво, навіть читаючи про те, як коханець ховає випадковий труп своєї колишньої, було трохи смішно: так детально і правдиво описана трансформація людини від "бідна жінка" до "шкода, що не я її вбив".
"Старі люди" мене трохи заплутали. Авторка склала дуже дивну пару, "старої" жінки, яка зовсім такою не здається, адже жива, ексцентрична, швидка на життя, та молодого хлопця, студента. Їх життя разом - майже ідеальне, аж поки молодість не перемагає. Фінал історії, як на мене, відкритий, адже додумувати, що буде із парою далі - пропонується читачу.
Я б порівняла цю книжку із "Транзішн" Олександра Михеда. Чомусь така асоціація сама собою прийшла мені на думку - так схожий їх спосіб дивитися прямо на людей, наводити різкість, показувати просто все, навіть те, що показувати соромно і неприємно.
Вцілому, читанням задоволена. Ну і додатковий плюс: шикарне видання книги, з ілюстраціями Pixpenart, приємним папером та обкладинкою софт тач. Насолода.
#марафонкнигомам
Анонім
