Софія Андрухович

Я, мабуть, ніколи не зможу написати про цю книгу так, як вона того заслуговує. І напевно, що її прочитає набагато менша кількість людей, ніж варто було б.

У цьому є одночасно і якась надія, і відчай. Надія на колись знайдені слова, відчай від непорахованих втрат, від полеглих ще на перших сторінках, від наляканих обсягом чи... відгуками. Моїми у тому числі.

Наш той самий Великий Український Роман вже написаний. Ось він. Беріть.

Він бісить, дратує, кпинить, обурює, дражнить, невдовольняє, роз'ятрює, лютить, сердить. Макітрить, обманює, манить і кидає, зраджує, обдурює, заливає і бреше. Обіцяє, сулить, нахваляється, прирікує, пророчить, заклинається. І зрештою закінчується, нічого не пояснивши.

Але в кінці, якщо (коли?) ти нарешті розумієш, нащо все це було, що це було, навіщо було лише це, то приходить осяння. Я бачила обличчя людей, їх наче торкався крилом янгол. Раптом. Але фурх і знову нема.

Вмикається світло, мотор, камера — дійство не зупинялося ні на мить, це лише три акти з нескінченості, що вам показали.

Понівечений в АТО боєць, що повністю втратив пам'ять. Його звуть (?) Богдан. Дивна жінка без віку та зовнішності, яка береться розказати йому його історію. Її звуть Романа.

цитата:
"У вас хороше ім'я. Говорить само за себе".
Як і ваше, сказав Чоловік.
кінець цитати.

Вам ніколи не вдасться прочитати цей твір з першого разу. Зрештою, з другого, третього чи якогосьтам також. І цим він прекрасний. І огидний теж цим самим. Він висотує купу сил, а от чи дасть щось взамін залежить не від нього.

"НепрОсті" Тараса Прохаська і "Амадока" Софії Андрухович. Цього вже достатньо, аби стверджувати, що Велика українська література відбулася.

«Катананхе» Софії Андрухович – це досвід, який ви більше ніде не отримаєте. Почнемо з того, що катананхе – це квітка, яка дуже поширена в Україні. От після читання відчуття таке, що вона проросла у вас замість очей.

Андрухович – натура, що минає, таких добірних, ошатних слів ви не зустрінете в жодному творі. Цього разу письменниця взялась зобразити Київ після війни, зі згадками про ковід, повітряні тривоги і бомбосховища. І читач пильно вглядається в майбутнє, намагаючись розгледіти там себе. Втім, чим довше я вдивлялася у безодню повсякденності післявоєнного часу, тим сильніше відчувала пильний погляд на собі – а чи варта я бути серед тих, хто переживе це все.

У «Катананхе» проглядається чимале розчарування, приводи для якого безперебійно постачає післявоєнна дійсність. Це своєрідні хроніки втоми духу та матерії. Хоча сьогодні за нашої тяги до перманентної еволюції сенсів ми сподіваємося, що ТОДІ все буде інакше…

Люблю Андрухович за правдивість – вона пише про життя без трусів. Коли бачиш кожну складку на тілі, чуєш запах з рота головного героя, але це не викликає огиду. Секс між шестидесятирічною жінкою і сорокарічним чоловіком здивував наявністю у мене страхів, які спричиняють необоротні моральні деформації. Письменниця в інтерв’ю зізнається, що це найкраща сцена статевого акту, яку вона написала.

У «Катананхе» живі слова. Вони, як ліки розливаються мозком. Навмисно не написане може сказати більше, ніж видиме. Читач мусить проявити те, що не можна зобразити. Ви відчуєте, як зростає трагічний розрив між вашими знаннями і етикою, рівнем комфорту і духовною порожнечею.

Запитання «А що у книжці такого особливого?» – є тригерним. Поки я думаю над формулюванням, перший тираж уже закінчується. Завжди цікаво, чому певні історії стають настільки канонічними, що їх неможливо забути. Що в них такого: тема, головні герої?.. Вичленити унікальність з потоку масової літератури допоможе тільки відчуття прекрасного. Ви ж відрізняєте діамант від стразиків?

Ігри з пам'яттю

Після прочитаного "Фелікс Австрія" (ще першого видання в 2014 році) залишилась під сильним враженням і з чітким розумінням, що у Софії Андрухович не буває простих сюжетів та простих героїв, тому читання її прози не буває схоже на легку прогулянку.
А, розпочавши читати "Амадоку", вже не змогла зупинитися - стиль оповіді виявився для мене напрочуд магнетично-наркотичним.

Відкривши книгу, потрапляємо в незвичайну авторську мистецьку галерею, де кожен експонат несе в собі пам'ять, тобто світлини, листи, скульптури, навіть предмети побуту (чашка, ковдра) відсилають нас до певних важливих подій, відкривають істинні лиця своїх власників. Адже в розповідях/сповідях самих героїв ми не знайдемо істини, а лише напівтони напівправди. В кожного свій ракурс погляду і своя правда. Окрім того, різні люди і суть, і подробиці однієї і тієї ж події можуть пам'ятати по-різному.

Тому мене з перших сторінок роману млоїли питання: "Де правда, а де лише її тінь? Хто з героїв каже правду? А хто свідомо плете сіті брехні?" Але це не детектив. І в тому й родзинка, що всі вважають, що кажуть правду. Щиро вірять. Знаєте, багато разів повторена брехня більше схожа на правду, ніж сама правда.

Роман складний, багаторівневий, має кілька сюжетних ліній, які, видається, що розходяться, а насправді переплітаються.
"... часи й ситуації так між собою сплетені, повростали одні в одних так, що не розплести, ніяк не розплутати, не зрозуміти, що і звідки береться, що з чим і чому поєднується."

З героями сюжетної лінії, яка розгортається в сьогоденні, ми знайомимось в Києві.
Романа - молода таємнича жінка,  з окулярами на пів лиця, працює в Архіві-музеї літератури і мистецтва, легко знаходить спільну мову з різними людьми. Але, хто вона: романтична особа, закохана в незнайомця, якій доля підкидає шанс вибудувати сімейне гніздечко, чи підступна авантюристка, яка вміло маніпулює іншими заради досягнення власних цілей? Жертва обставин чи призвідниця цих обставин?
Богдан - археолог, має шарм, совість, давню образу на батька та купу нерозкритих сімейних таємниць. Чи зможе він позбутися того, про що хоче забути, якщо викине бабині валізи зі старими світлинами та іншим мотлохом? Чи не подарує таким чином комусь іншому своє минуле? А майбутнє?
Віктор - чоловік, який втратив власне обличчя, спогади, але прагне будь-що віднайти самого себе. Чи легко прийняти про себе те, що розповідають інші? А коли повернеться пам'ять, чи не захоче він втратити нові спогади разом з новим коханням?
Професор Криводяк - батько Богдана, відомий пластичний хірург, втомлений та самотній. "Одна людина не може прийняти на себе злість кількох поколінь. Мені цього забагато, розумієте? Занадто багато."
Історія кожного героя нерозривно пов'язана з історією його родини.

Софія Андрухович пропонує нам розгадати роман-шараду, в якому чи то люди грають з пам'яттю в ігри, намагаючись перехитрити її, чи то сама пам'ять водить їх лабіринтами, роблячи своїми заручниками.

Особливо вразив розділ роману під назвою "Непроникне". Белетризована біографія Віктора Петрова (Домонтовича).Всі інші історії видаються лише обрамленням до неї.

Амадока - найбільше озеро в Європі, яке зникло безслідно. На сьогодні ніхто не скаже напевне, чи це правда, чи легенда.
Авторка наштовхує на думку, якщо озера так зникають, то що казати про людей? Навіть найбільших. Навіть якщо з надзвичайною пам'яттю та унікальним інтелектом. Час безжалісний. Кожен з нас може стати Амадокою.
А якщо цьому сприяє злочинна влада? А якщо зниклих багато? Чи можна й тоді повернути пам'ять про них? Пам'ять про сотні, тисячі, покоління, про народ.
Пам'ять. Пам'ятають, поки живі ті, що знали особисто. Пам'ятають, поки згадують в розмовах, думках, молитвах.
Забуття. Забувають голос, зовнішність, ім'я... Не згадують.
Небуття. Ніби й не було...  Не було.
В силах кожного зробити найменше - пам'ятати.

«Фелікс Австрія» - це моє перше знайомство з сучасними українськими авторами. Не знаю чому, весь час боялась цього та надавала перевагу перевіреній класиці. Дякуючи Софії Андрухович, я зрозуміла, що була не права.
Історія зачаровує неповторними барвами архітектури початку XX століття, відчуваються тонкі присмаки кави та в вухах звучить мелодія скрипки.
Роман досліджує складні стосунки між головними героями, виникають питання класових відносин, а також самоідентичності та роль жінки в тогочасному суспільстві.
Що є головним – обов’язок, відданість та жертовність чи самореалізація та становлення своїх потреб на перше місце?
Чи можливо задовольнити чужі потреби і не втратити себе?
Питання взаємної залежності та прихованого конфлікту звучать майже на кожній сторінці книги. Головні героїні Стефа та Адель зростали як сестри та не розлучались усе своє життя, тому в їх відносинах присутня нездорова співзалежність. Такі відносини не розуміє чоловік Аделі і, навіть, сам часом заплутується в них. Жінки не просто потребують одна одну, а й люблять та водночас ненавидять себе за це. Жодна з них не відпускає іншу з свого життя, чим спотворює свою душу та виливає гнітючий яд на іншу.
«...коли дерева сплітаються стовбурами, вони не дають одне одному рости». Ця цитата влучно передає головну ідею твору та вкотре підтверджує тезу про те, що не варто жити у власних ілюзіях та жертвувати своїми мріями заради когось.

Цю книгу мені подарував чоловік на День бухгалтера у 2019 р., тому що я подивилася трейлер до фільму, який повинен був вийти взимку, і дуже захотіла прочитати книгу.
Фільм за мотивами книги "Віддана" усім раджу подивитися, він дуже гарний, місцями смішний, зворушливий та нікого не залишить байдужим. Нам пощастило потрапити на передпоказ @viddana.movie де ми познайомились та наробили фото з авторкою та зірковим кастом, а також вони усі підписали мені книгу, тому вона тепер найцінніша у моїй колекції.
Також я обожнюю пісні з цього фільма і дуже раджу їх послухати: "Вільна" (Тіна Кароль та Юлія Саніна) та "Човен" (гурт "Один в каноє").
Атмосфера того часу дійсно передана чудово, а відносини головних героїнь розкриті у повній мірі залежності одної від іншої. Вам обов’язково варто або прочитати, або подивитися фільм, або і те, і інше😉

Це перше моє знайомство з Софією Андрухович, непересічною українською авторкою, відомою, перш за все, великими романами "Фелікс Австрія" та "Амадока". Але це не роман, а збірка ранніх невеликих оповідань та повість, зібрані в одну книгу.
Одразу дисклеймер: оповідання я не дуже люблю. Мені рідко щастить отримати задоволення від короткої прози, за виключенням мабуть детективів Аґати Крісті. У випадку збірки "Жінки їхніх чоловіків" моє ставлення до оповідань, на жаль, не змінилося. Більшість з них емоційні, чуттєві, але занадто химерні і незрозумілі. Єдине оповідання, яке запам'яталось, "Червоне з білими квітами" і воно найбільше за обсягом.
На відміну від оповідань, повість "Старі люди" мені дуже сподобалась. Здається, що повість зачіпає все потроху: про старих та молодих, про життя та смерть, про мрії та кохання. А ще я була приємно здивована кількістю народних пісень, вказаних в повісті. Герої співають пісні, обговорюють пісні, сперечаються через тексти пісень, закохуються завдяки пісням. Хоча після прочитання складно пояснити сюжет повісті, вона залишає теплі емоції і саме в ній відчувається стиль авторки.
Мені буде цікаво прочитати відомі романи Софії Андрухович в майбутньому)

В “Аустерліці” Зебальда є думка, що німці якось швидко забули про ті жахіття, які коїлись за їхньої мовчазної згоди. Ніби знайшли винних і покарали, а вони, прості німці, лишились не причетними. Однак в той час, коли знищувались цілі родини, вони спокійно проводили час зі своїми дітьми.

Одна із сюжетних ліній “Амадоки” відбувається в Бучачі під час нацистської окупації. Тоді було вбито понад 5 тис. місцевих євреїв. В центрі сюжетної лінії українська родина. Батько співпрацює з німцями, але водночас допомагає євреям, наражає себе на небезпеку, переховуючи одного чоловіка у своїй хаті. Суперечливий герой. Як і ті події. Авторка висловлює схожу з Зебальдом тезу, що були прості, ніби хороші люди, які здавали поліції єврейські родини, а потім жили собі далі і про все забули. “Їхні внуки нічого не знають”.

З “Аустерліцом” є ще кілька спільних моментів. Фотографії — як окрема частина історії; ставлення до часу й простору; тема пошуку чогось забутого, майже не існуючого; мова, як код до пам’яті. Ну і головне — це переосмислення складного періоду в історії і порушення теми, яка не достатньо проговорена.

Розбите

Українська історія розбита на уламки. Не відразу зрозуміло, чи було щось насправді, чи просто це чиясь вигадка, як Амадока — міфічне озеро, яке зустрічається на стародавніх картах, але слід якого зник.

Все складається з фрагментів, які складно скласти в щось однозначне. Це одна з основних тем, яка звучить на багатьох рівнях в романі: особистісному, родинному, національному. Та й сам роман складено з різних фрагментів, які якось зшиваються в одну книгу.

Віктор Петров — один із найбільш загадкових і неоднозначних діячів української літератури. Про нього книга в книзі “Амадока”: 200 сторінок, які, як уламок з іншої історії, доєднали до цієї сімейної саги. І це не чужорідне тіло в історії, це ще один фрагмент.

Справжні життєві історії ніколи не будуть виглядати як антична амфора, скоріше вони будуть схожі на розбиту на багато шматків вазу, яку склеїли. Не всі уламки знайдено, не все склеїлось ідеально. Виходить така собі потворна вазочка Франкенштейна.

Богдан — чоловік головної героїні Романи, який втратив пам’ять, у нього спотворене зшите з клаптів обличчя. Дружина зшиває його пам’ять, повертаючи спогади. Вона як Шахерезада переказує Богдану його минуле. Або ж як Франкенштейн, надаючи свої трактовки та бачення, створюючи чудовисько.

З персоналій, подій та історій зшивається роман про розстріляне відродження. Він також фрагментарний, складений з багатьох уламків. Тут і про мотиви українізації і про літературну дискусію і центром роману в романі від Романи є акцент на любовному трикутнику: Домонтович — Зеров — Зерова.

Тяглість

Поки більшовики остаточно не захопили владу тогочасна українська культурна еліта відновлювала у пам’яті цілі історичні пласти, які набували нових сенсів.
“Неокласики” на чолі з Зеровим хочуть відійти від “селянського, сентиментального, сльозливого, що наріс неуникним хвостом після появи Шевченка”. Вони знаходять точку, від якої можуть відштовхнутись — це українське бароко XVII–XVIII століть: “у філософських і духовних трактатах, еротичній ліриці, демонологічних повістях і авантюрних оповіданнях, інтермедіях і п’єсах жанру міракль”. Вони спадкоємці і вони лишать спадок наступникам. Тяглість буде відновлено. Це буде не прозора, майже невидима ниточка, це буде чітка й виразна тканина.
“Вони прагнули створити тканину, якою можна було б покрити розриви в процесі розвитку української літератури, відновити тяглість і зв’язки, вивести українську літературу зі статусу колоніяльної”.

Але вони не вижили. Натомість вижив Домонтович. Він розумів, що в цьому світі не буває ідеальних форм, вони зазвичай потворні. Віктор помер своєю смертю. Чи зробив він більше, аніж ідеаліст Зеров, якого розстріляли? Чиє життя дало більше для збереження тяглості: більш однозначного Зерова, чи життя-чудовисько Петрова?

Правда (забуте чи неіснуюче?)

“Двоє людей перебувають у тому самому місті в той же час. Кожен із двох свідків розповідає свою історію [...] Тільки один із них — чоловік, що пригадує досвід восьмирічного хлопчика, який народився в Києві й жив у халупі на Куренівці, дитини, якій довелось пережити все, що відбувалося, зсередини, знизу, щоразу на волосинку від пострілу, від вибуху, від зламаного карка. Інший оповідач — освічений іноземець, який переповідає пригоду, що з ним відбувалася в дикому місті на Сході”.

Спочатку червона окупація, потім коричнева, потім знову червона. Розстріли, вбивства, зникнення безвісти. Діти ставали сиротами, їхнє минуле перекроювалось, стиралось, забувалось, ставало неіснуючим. Їхнє минуле як озеро Амадока, зображення якого вони знайдуть у пошарпаному записнику. А деякі ключі до минулого будуть зберігатись у шухляді якось гебіста, який собі спокійно доживав віку на керівній посаді десь на периферії. І гебіст буде виховувати онуків, які підуть воювати проти українців, коли червоно-коричнева чума знову посуне сюди.

Почну з того, що це моя улюблена книга ❤️
А ще завдяки ній ми познайомились з чоловіком 🥹

Дуже обʼємна та глибока історія про пошуки себе через покоління, переплетіння людських доль, про важкий вибір та наслідки, про кохання та зради, про сумніви, ціну свободи слова та людських життів. Про те, як важливо памʼятати свою історію.

Книга складається з трьох частин, які вкінці в голові складаються в одне суцільне полотно, до якого хочеться повертатися знову і знову.

Спочатку ми знайомимося з головними героями Романою та Богданом, чоловіком, який понівечений до невпізнаваності після перебування в гарячій точні на Сході України, повертається до Києва. В анотації на історію Богдана зроблений основний акцент, але я не дарма написала імʼя Романи першим. Інтрига їх стосунків тримає до останньої сторінки.

Друга частина побудована на основі описів фотокарток, колекція спогадів, такий собі олдскульний інстаграм. Скільки людських історій за цими фотографіями.

Третя частина розповідає про українських письменників Домонтовича(Петрова), Зерова та інших, вплітаючи потім їх історії в основний сюжет.

Паралельно ви дізнаєтеся про Пінзеля, Язловецький монастир, Бааш Шем Това, геноцид євреїв в Україні та ще багато всього.

Особисто я знайшла у цій історії все і навіть більше 💙

Дуже поетичне мовлення, цікаво і атмосферно. Можливість зазирнути в Станіслав, нинішній Івано-Франківськ, до приходу совєтів і побачити, як тут вирувало життя. Циркові вистави, багатонаціональний соціум, ринки й театри, звані вечері... Книга відкриває завісу світу, який ми досі не бачили в українській літературі.
Єдиний мінус, як на мене, деякий брак динамічності сюжету. Та й, власне, справжня драма розв'язалась лише на останніх сторінках і не стала таким несподіваним вибухом, як очікувалось.
Але хай там як, читання принесло задоволення. Раджу!

«Фелікс Австрія» — це витончений історичний роман, який переносить читача у світ кінця ХІХ — початку ХХ століття, розгортаючи історію двох жінок на тлі Австро-Угорської імперії. Дія розгортається у Станіславові (сучасному Івано-Франківську), в часи, коли місто було частиною Австро-Угорської імперії, й повсякденне життя мешканців визначалося габсбурзькими законами та багатокультурним середовищем.

Головні героїні роману — Стефа і Адель — живуть разом у будинку лікаря, що залишився їм після смерті батьків Аделі. Хоча на перший погляд може здатися, що ці дві жінки мають близькі стосунки, насправді їхня взаємодія є більш складною. Стефа, дочка покійної служниці, виросла разом із Аделью, і після смерті її матері, фактично стає для неї опікуном. Водночас Адель — донька лікаря, належить до вищого класу, але це не завжди відчувається в їхніх взаєминах, де виявляється більше залежності, ніж свободи.

Роман досліджує складну мережу стосунків між героями, питання класових відносин, межу між любов'ю, вірністю і рабством, а також ідентичність і роль жінки в тогочасному суспільстві. Стефа та Адель символізують дві протилежності, дві долі, що переплелися через складну історію їхніх родин. Стефа, попри своє покликання служниці, є більш вільною, ніж Адель, яка хоч і має високий соціальний статус, проте залишається залежною від навколишніх умов і чужих рішень.

Однією з найяскравіших особливостей «Фелікс Австрія» є її мовна витонченість і здатність автора створити неперевершену атмосферу епохи. Софія Андрухович майстерно передає дух часу через деталі побуту, культури, звичаїв і навіть страв, які готують персонажі. Кожен опис, кожна сцена дихають історичним контекстом, що допомагає читачу глибше зануритися у цей світ. Книга переповнена детальними та живописними описами Станіславова того часу, що дозволяє відчути всю багатогранність і красу цього міста.

Ще одним важливим аспектом є складна взаємодія між головними героїнями, що нагадує симбіоз, де одна не може існувати без іншої, попри всю нерівність їхніх стосунків. Автор досліджує тему ідентичності через призму взаємної залежності та прихованого конфлікту. Стосунки між Стефою та Аделлю є глибоко символічними: вони відображають напругу між різними класами, культурними і національними ідентичностями, які існували у мультикультурному середовищі Галичини.

Крім того, роман заторкує питання жіночої свободи та самоусвідомлення у суспільстві, яке визначало роль жінки як другорядну. Стефа, хоча і виконує обов'язки служниці, є морально та емоційно сильнішою, ніж Адель, яка підкоряється суспільним нормам і традиціям.

Також варто звернути увагу на те, як авторка відтворює епоху з такою глибиною і правдоподібністю, що читач не лише спостерігає за подіями, але і відчуває себе частиною цього світу. Варто підкреслити важливість образів головних героїнь, через які авторка розкриває складність жіночої долі в контексті культурних, класових та національних суперечностей. Важливими є також питання свободи і залежності, які у книзі представлені у тонкому психологічному ключі.

«Фелікс Австрія» — це більше, ніж просто історичний роман. Це роздум про людину і її місце в складному світі стосунків, культури та історії.

Рекомендую звернути увагу на книги, що схожі за тематикою:
1. «Музей покинутих секретів» Оксана Забужко — епічна історія, що охоплює кілька десятиліть української історії, де переплітаються долі кількох поколінь жінок;
2. «Забута імперія» Наталка Сняданко — історичний роман про життя у Галичині та взаємодію різних культур і націй в умовах Австро-Угорщини;
3. «Солодка Даруся» Марія Матіос — історія про жіночу долю в карпатському селі, з елементами трагічної історії та соціальних протиріч;
4. «Пані Боварі» Гюстав Флобер — класична історія про жіночу несвободу та спробу вирватися з рамок, які нав'язує суспільство;
5. «Кайдашева сім'я» Іван Нечуй-Левицький — українська класика, що досліджує соціальні конфлікти та стосунки всередині родини, особливо з точки зору жіночих персонажів.

Роман "Катананхе" Софії Андрухович — це складний і багатошаровий твір, який викликає змішані почуття.
Відразу визнаю: я не все зрозуміла під час читання, але це не завадило мені отримати задоволення від тексту.

Складно назвати "Катананхе" романом у звичному сенсі. Це скоріше повість, адже події розгортаються протягом короткого часового проміжку. Глибокого розкриття персонажів не відбувається — вони залишаються на рівні ескізів, швидких замальовок, що поєднують у собі трагічне і прекрасне.

🏙️ Сюжет обертається навколо сім'ї, яка мешкає в київській багатоповерхівці: Леся, її чоловік Олекса, їхня донька-підліток Тая і собака Діна. Їхнє життя виглядає звичайним і навіть буденним, поки у нього не вривається вихор пристрастей, які загрожують зруйнувати їхні усталені звички та саму суть їхніх стосунків.

Ця історія починається і закінчується давнім грецьким міфом про мисливця Актеона, який побачив Артеміду голою і був покараний — богиня перетворила його на оленя, якого загризли власні пси. У "Катананхе" цей міф перегукується з подіями, що відбуваються в книзі, а олень і пси стають важливими символами.

Читання "Катананхе" — це справжній виклик. Стародавній міф переплітається з сучасністю, утворюючи складне плетиво, яке спочатку важко розплутати. Але з кожною сторінкою стає зрозуміліше, що ж насправді відбувається, і коли доходиш до ключового моменту, відчуття глибокої тривоги та дискомфорту не полишають.

Цей твір потребує уважного аналізу, тому обговорення в книжковому клубі стало для мене неоціненним. "Катананхе" — це той випадок, коли кожен читач знаходить свої власні сенси та інтерпретації, і цей процес інколи важливіший за сам сюжет.

ця книжка як життя впродовж останніх кількох років: дуже дивне, подекуди сюрреалістичне й практично не схоже на одну цілісну історію 👀