Нові відгуки

Вона змусила його відчувати чуже почуття провини, відібравши й заперечивши почуття провини, яке належало йому і його родині. "Ніхто не має права відбирати в людини її почуття провини". Супер неоднозначна книжка. Від "люблю" до "ненавиджу" - один розділ. Як обкладинка - все гострими, ріжучими уламками накидано. А чи збереться докупи? Процитую один з відгуків, який здався мені дуже влучним: "І ти, хоч як уже звикла до вставок про майстра Пінзеля чи Баал Шем Това, вигукуєш роздратовано: - Та що ж це за WTF? Це взагалі не те, що я збиралась читати. - А що ти збиралась читати? - Та ж «Амадоку»! - Ну от і читай «Амадоку»." Роман великий і важкий (1 кг 68 г, важила). Третя частина мене просто втомила, розізлила й змучила, це було топове снодійне для мене, в той час як інші частини я читала швидко і захоплено. Якби книжка вміла говорити, вона б сказала "Ти очікувала розповіді про воїна, який втратив пам'ять? Це твої проблеми, бемм! - читай про єврейську релігію 200 ст. Давай, впірьод, дарагуша. ✨ я так собі придумала, що Віктор і Богдан- це як якась ідеальна Україна, й та, якій ми хочемо змінити пам'ять і очистити від гріхів. Богдан - воїн, зі складною долею та важкою травмою, якому ти співпереживаєш та бажаєш дізнатися про його родину якомога більше - саме баба Уляна та її сестри, єврей Пінхас, мала Фейга та ОУНівець Криводяк займають найбільш цікаву частину роману. Частину з НАШОЮ історією. А от Віктор - сєпар, й це хочеться якось перепрошити, викреслити, замінити на іншу історію. Віктор говорить вночі після поранення російською, бо українську він навіть не розуміє. Про це знає лікарка Віктора. А от жінка на ім'я Романа це намагається заперечити, й скориставшись втратою пам'яті вселити в його голову чужі спогади. Нащо їй це? Дивовижно, яку неприхильність викликає Романа, хоча саме вона бере під опіку пораненого Чоловіка й, здавалося б, її ми б мали поважати й захоплюватись добротою й силою духу. Натомість вона банально дратує своїми діями та словами. "Мутна" якась, та Романа. Спочатку ти думаєш, що з тобою щось не так, потім - що Софія погано пише. І аж вкінці ти розумієш, що це- шедевральна майстерність! ✨Мова тут- мед.

В цій книзі Софії Андрухович надзвичайно точно виходить описувати людей. Таке враження, що вона їх бачить через збільшувальне скло, з усіма їх таємними рисами, як добрими, так і огидними. І останніх, що не диво, завжди більше😆 Мені книжка прийшла добре в настрій. "Жінки їхніх чоловіків" - коротка проза - дуже сподобалась, хоч в ній і багато пороків. Є огидне, часами навіть шокуюче. Та на диво, навіть читаючи про те, як коханець ховає випадковий труп своєї колишньої, було трохи смішно: так детально і правдиво описана трансформація людини від "бідна жінка" до "шкода, що не я її вбив". "Старі люди" мене трохи заплутали. Авторка склала дуже дивну пару, "старої" жінки, яка зовсім такою не здається, адже жива, ексцентрична, швидка на життя, та молодого хлопця, студента. Їх життя разом - майже ідеальне, аж поки молодість не перемагає. Фінал історії, як на мене, відкритий, адже додумувати, що буде із парою далі - пропонується читачу. Я б порівняла цю книжку із "Транзішн" Олександра Михеда. Чомусь така асоціація сама собою прийшла мені на думку - так схожий їх спосіб дивитися прямо на людей, наводити різкість, показувати просто все, навіть те, що показувати соромно і неприємно. Вцілому, читанням задоволена. Ну і додатковий плюс: шикарне видання книги, з ілюстраціями Pixpenart, приємним папером та обкладинкою софт тач. Насолода. #марафонкнигомам

Раджу всім українцям, книгу легкою не назвеш. Треба думати.

Завдяки квесту від Readeat, я узнала про цю прекрасну книгу, книга Золото.

Історія не може залишити байдужим, вона цікава і непересічна. Але зовсім не моя. Відчуваю себе наче вийшла з болота, і вся та імла й бруд, що були на поверхні води обліпили з ніг до голови. Книжка викликає емоції, і це, певно, так і має бути. Проте я навіть не знаю, як і кому її можна порадити. Над нею є про що поміркувати, є що обговорити на книжковому клубі чи просто з друзями. Вона запам’ятовується і лишає в голові слід. Таку літературу варто читати, як мінімум для розширення своєї обізнаності і кута зору, але я досі не розумію, чи рада я що її прочитала чи ні 😅

Прочитала цю книгу у 2020 році як раз перед виходом фільму, повівшись на купу захоплених відгуків. Але я так і не зрозуміла того хайпу. Для мене книжка виявилася нецікавою, дуже повільною, з якимись незрозумілими бісячими героями, тупим фіналом. На жаль, не побачила тут нічого, про що пишуть у позитивних відгуках. Історія абсолютно ніяк не відгукнулася мені. Єдине, що можу відмітити, так це описи міста, страв, вживані діалектні слова - видно, що авторка дуже гарно дослідила цю тему, але книгу, для мене, це всеодно не врятувало.

Перша книга з творчого доробку Софії Андрухович, котру я прочитав. “Фелікс Австрія” - це т. зв. “ретро-роман”; він написаний від першої особи та зображує події, що відбувалися у Станіславові (нині Івано-Франківську) на самому початку 20 ст. Навіть якщо не торкатися сюжету, котрий насправді сам по собі дуже цікавий, книга просто закохує в себе оригінальним стилем письма; в ній майстерно змальовані напрочуд живі персонажі та таке саме живе місто. Письменниця зробила все можливе, щоб читач повірив у написане (причому написане очевидицею подій!) - текст густо пересипаний діалектизмами, на сторінках твору яскраво постає архітектура тодішнього Станіславова, ми читаємо тогочасні назви вулиць (Казимирівська, Бельведерська, Сапіжинська та безліч інших), вдихаємо аромат безлічі автентичних страв… Авторці вдалося заставити мене як читача надзвичайно співпереживати головним дійовим особам роману. Всі вони по своєму складні люди, зі своїми комплексами, усі не без гріха. Сімейні проблеми, психологічні травми з дитинства, материнський інстинкт, що переростає у гіперопіку абсолютно дорослої людини… “Фелікс Австрія” підіймає багато питань, примушує замислитися, а закінчується досить різкою та раптовою розв’язкою, котра аж ніяк не дає відповіді на всі ці порушені питання. І не останнє з них, принаймні для мене - а що ж сталося далі?) Моя оцінка - 9 з 10. Щиро рекомендую поціновувачам хорошої вдумливої літератури.

Цей роман як арт-хаусне кіно. Можливо зайде не всім, але і не має усім заходити. Його зацінять особливі. Складна історія, побудова, велика кількість персонажів, сюжетних ліній. Але не бійтеся. Почавши читати, ви вже не зможете зупинитися до останньої сторінки. Дуже сподобалася і сподіваюся, колись знімають фільм «Амадока»