Софія Андрухович

Це "ВИСОКА" ЛІТЕРАТУРА якщо можна застосовувати такий термін до художнього твору.

Коли текст розпадається на безліч складових уламків, кожен з яких ще більше розгалужується й ускладнюється. Фокус уже не втому щоб збагнути. Ти вже навіть цього не очікуєш. Бо не розумієш як це все можна об'єднати. Але. Останні 100 сторінок плетуть все в єдиний клубок, дадуть відповіді і залишать головне питання, для мене:
НАВІЩО ЦЕ ВСЕ БУЛО ПОТРІБНО ЇЙ (Романі)❓
І це питання все виринає і виринає.
Книга читалася ну дуже повільно і важко.

"Авель відчув шкірою живота і грудей холодну та мокру від крові спину чоловіка під ним. Він впізнав цього чоловіка. Постріл".

І ти після таких рядків закриваєш книгу і йдеш геть, бо я не була готова співставити цю реальність із своєю. Ось чому вона читається довго, таких фраз в ній було безліч.
Дуже сподобалося як авторка обіграла назву твору.
(Амадока це найбільше в Європі озеро, якого не було😜).

Книга дуже достойна, одна з найкращих які я читала. Але кому б я її могла порадити? Не знаю. Можу порадити лише одне - читайте її з перервами. І коли перевернете останню сторінку ви так... Кожен отримає щось своє.

100000000 з 10

Неймовірно вишукана та атмосферна книга. Давно я не читала книг такою добірною українською мовою: читати - одне задоволення!
Вона огортає атмосферою свого століття, атмосферою життя на Західноукраїнських землях, коли вони були в складі Австро-угорської імперії. Читаючи, я зрозуміла, як же мало я про те життя знаю!

Цікаві деталі побуту, етикет, мода.... На сторінках все оживає, вирує та зачаровує.
Історія про два дерева, що сплелися стовбурами, сповнена нерозуміння на прикрих помилок. Сюжет в цій книзі був мені чомусь, ніби побічне явище, я настільки насолоджувалась описами життя, міста, їжі врешті решт, що доля цих двох дівчат-майже сестер часом навіть випадала з поля зору моєї уваги. Сюжет розвивається мляво, але це не псує загальної картини.

«Фелікс Австрія» перенесе вас на початок ХХ століття в місто Станіславів, яке нині ми відвідуємо під назвою Івано-Франківськ.
Власне, за ось це неперевершене перенесення читача в часі і просторі я хвалитиму цю книгу. Тут прекрасно все - і мова, і пейзажі, і побут, а особливо - галицька кухня.

Сюжет розповідає про двох жінок, долі яких настільки тісно сплелися, що ні чоловіки, ні батьки, ні діти не здатні повністю «впестися» в цей причудливий візерунок стосунків, чи то служниці і пані, чи то подруг, чи то сестер… Тут тобі до цієї драми ще трішки детективу, трохи містики і філософських роздумів - читачу, розплутай цей клубок!
Роздумів у книзі дійсно так багато, що її екранізація виглядає недовершеною. Попри всю майстерність костюмерів і декораторів, хороший підбір акторів, оригінальні режисерські рішення - я б нічого у «Відданій» не зрозуміла без прочитання «Фелікс Австрія».

Окрім того, фінал книги ще дає читачеві надію на «жили вони довго й щасливо, але окремо», а фільм - ні.
«Фелікс Австрія», мабуть, не подарує довершеної історії, не змінить вашого життя, але однозначно принесе насолоду від повільного розміреного прочитання. Ну і цілком можливо, кілька додаткових кілограмів ваги😉

Творчість має бути виправдана. Софія Андрухович займається виховання смаку. "Амадока" об'єднує низку оптик – від геополітичної до інтимної. Від історії України до автобіографії героїв.

В просторі "Амадоки" умовно відбувається рух від споглядання фотографій до сьогодення крізь покришену пам'ять ветерана АТО. Головна героїня створює наново особистість, розповідаючи чоловіку з амнезією історію його життя. Хлопець пошрамований зовні і чистий всередині, позбавлений будь-яких спогадів. Сучасний Франкенштайн.

Велику роль у розповіді відіграють "сімейні архіви" – річ з подвійним дном, де поряд з жертвою на фото стоятиме кат. Непроявлені або втрачені історії великих українських митців дивляться на тебе випаленими очима з карток. Як далеко ви готові зайти в розриванні могил родинної пам'яті, чесно розповісти про предків, що вбивали або переслідували заради великої ідеї? Усі ж хочуть знайти у своїй генеалогії шляхетну людину, а можуть відкопати сволоту. Заради ілюзорної безпеки можна знищити будь-які згадки про своїх рідних, але кров не водиця...

Усі ми зараз в одному просторі історичної травми, поглиблення якої можна зменшити тільки її проговоренням. Мерців більшає, тобто нашої з вами правди меншає. Неочікуваний бонус – ми носії історії. Щоб зцілитися треба знати й те, що може вбити. Втрата пам'яті однієї людини, як символ амнезії країни, якій потрібно нагадати свою історію. Цікаво, що б розповіли мені про мене, якщо б я втратила пам'ять?

Я обожнюю Софію Андрухович за професійний підхід до чутливих тем, за відсутність візуального шуму. "Амадока" – багатошаровий дослідницький проєкт, цілком достатній для зчитування меседжу про нашу відмінність від Росії. Якщо хочете сховати свої роздуми – ховайте в слова. Так їх зрозуміють тільки ті, кому вони адресовані.

"Фелікс Австрія" - це насиченість. Описами, думками, дивною енергетикою, і, зрештою, токсичністю.

Це історія Стефи, батьки якої загинули під час пожежі. Стефи, яку пожалів заможній сусід та забрав до себе. Стефи, яка стала і служницею, і подругою, і сестрою, і ворогом Аделі, дочці того пана. І саме нерозуміння межі між цими ролями і здебільшого стали причиною отієї вищезгаданої токсичності в стосунках між дівчатами.

Я не співчувала жодній з дівчат. Так, мені цікаво було читати, дізнатися, що ж там далі відбуватиметься в їхньому домі. Але Стефа мене почала швидко втомлювати. Думаю, що обсяг книги якраз ідеальний, бо вже ближче до середини я цілком почувалася присутньою в її голові. Її можна без кінця жаліти, бо така доля їй випала, але в її думках і діях деколи була якась невловима хворобливість, яка мене відштовхувала.

Щодо Аделі - панянка собі як панянка, досить традиційна, враховуючи її забаганки та поведінку. Може, в певному сенсі, ці дві дівчини й доповнювали одна одну і не так вже багато різниці між ними, як може здатися на перший погляд.

Мені здалося, що найбільше здорового глузду мав Петро, чоловік Аделі. Часто він був жорстоким у висловах щодо Стефи, але не можу сказати, що він був неправий. А ще, він був відданий своїй справі, а я таке ціную в людях і персонажах. Тож скажу, що він мені найбільше імпонує з усіх героїв.

В цілому, мені було цікаво, а для цього мені не обов'язково бути в захваті від головних персонажів. Читати легко і так же легко насолоджуватися нашою мовою, багатство якої тут особливо помітне.

Великий український роман про пам'ять і безпам'ятство, про колективну провину і неможливість провести вододіл між чорним та білим. Під час повномасштабного вторгнення «Амадока» для мене пройшла перезавантаження і стала текстом, який спонукає думати про найскладніше: скільки ми запам’ятаємо, щоб у майбутньому зберегти себе. Як окремі люди і як нація.

Книга, через яку спочатку я, чесно сказати, продиралась. Величезна кількість деталей, описів, різноманітних дрібничок збивали з думки.

Але...

Я читала далі і після звикла до такого стилю оповіді, до того ж ставало все цікавіше, деталей трохи менше, а сюжету – більше, отож до нього і звернемося.

Сюжет має кілька ліній, але фактично обертається навколо життя двох жінок – Аделі та Стефи.
Одна з них служниця (вона розповідає нам цю історію) інша панянка. Дуже різні, але чомусь нерозривні протягом життя...

На тлі з'ясування стосунків жінок та їх історії ми бачимо ще одну цікаву справу – з різних релігійних споруд зникають цінні реліквії, жодних слідів не лишається, і відбувається це тоді, коли в місті з'являється відомий ілюзіоніст 🤔

Чи пов'язаний він з грабунком? До чого тут наші панянки і як їх життя пов'язані одна з одною?
Відповіді віднайдемо у книзі.

Мені сподобалось, як авторка сплела оповідь, чим далі заглиблюєшся, тим цікавіше стає, якщо на початку все трохи мляво, то ближче до фіналу чекає вирва подій. Окремим видом задоволення виявилось читати про побут та кухню у Станиславі початку ХХ століття 🥰

Раджу читати усім, хто цікавиться історією з боку побуту, а не лише подій та тим, кому хотілось би розібратись у хитросплетіннях доль персонажів 😉

Пам’ять - ненадійна річ, все життя вона грається з нами в піжмурки. Дослідження людського мозку показують, що ми майже завжди запам’ятовуємо події недостовірно. Здається, як з нами відбувається щось значуще, то ми вже точно це добре закарбуємо в пам’яті. Але ні, все якраз навпаки. Засліплені сильними переживаннями, наші спогади викривляються. І це лише наше, особисте. А що казати за пам’ять родини, міста, народу?

Роман “Амадока” Софія Андрухович присвятила темі пам’яті. І по-моєму, їй вдалося цю тему розкрити вповні. Із цілого намиста вузликів про минуле і сучасне складається потужна оповідь про те що було, а більшою мірою, що могло б бути. Книга заворожує своєю глибиною, кількістю тем та постатей, що зринають у ній. А особлива авторька поетика додає читанню такого терпкого присмаку, як той горіх на перших сторінках. Ти ніби проживаєш всі ці історії, пірнаєш у них і за короткий час намагаєшся осягнути весь біль, трагедію кожного з героїв. І через них текст ніби торкається твоїх особистих маленьких ран, спогадів твоєї сім’ї, твого роду, які не загояться, доки існуватиме твоя пам’ять.

Сюжет роману, назва якого апелює до напівміфічного озера, обертається довкола теми пам’яти. Пам’яти замовчуваної, пам’яти нав’язуваної, пам’яти як травми, постпам’яти. Постпам’ять живиться в «Амадоці» атмосферою поколіннєвого розриву, браком безпосередньої комунікації між батьками і дітьми. У такій атмосфері бере на себе роль оповідачки Романа, працівниця архіву, покликання якої – водити когось лабіринтами постпам’яти: розповідати чужі історії на основі фотографій чи й без них. У лабіринті, нагадує Софія Андрухович, живе Мінотавр, але завзята працівниця архіву на це не зважає. Колеги по роботі за це її поважають. Тільки повна довіри до Романи може забезпечити читачеві смак літературної пригоди.

«Амадока» де в чому продовжує проблематику попереднього роману Софії Андрухович – «Фелікс Австрії». І тут, і тут в основі лежить тема ілюзій. А інша спільна тема – служіння – у новому романі набуває ширшого звучання за рахунок лейтмотиву колаборації, що поширюється на декілька поколінь. Письменниця не прагне до виразного чорно-білого зображення персонажів, демонстрації моральних антиподів, а навпаки – використовує напівтони, результатом чого є ціла галерея неоднозначних персонажів і, зрештою, складна картина українського минулого і сучасного.

Перше, що спадає тобі на думку, коли мова йде про цю книжку – атмосферна. Користується неабиякою популярністю серед тих наших читачок, які полюбляють «історичні романи про українське кохання». Саме такий запит з’явився у нас останнім часом. Читачки стали більш вибагливими, їх вже не влаштовує будь-який дамський роман, аби пристрастей було якнайбільше та притичини нездоланні на шляху коханих. А ось цю книжку беруть залюбки: тут дух нашого простору і часу, який ми майже застали. Це все могло відбуватися десь зовсім поруч. Це і дивує, і надихає. Занурює в абсолютно інше життя. Цікаво. Захопливо. А як смачно і детально описано все, що готують героїні роману! М-м-м! У своїй уяві нібито в режимі «slow motion» роздивляєшся те, що написано словами. Пальчики оближеш! (Чи рядки? )) Автору браво!

«Амадока» - настільки велика (в прямому й переносному значенні) й багатогранна книга, що після її прочитання в мене враження, ніби прочитала декілька книг.

Часом і важко собі в голові розмежувати всі ці історії, адже їх так багато: три сестри і їхні взаємини; українське підпілля; репресії проти інтелігенції; єврейський хлопець; творчість Пінзеля; Домонтович і Зерові; старий кегебіст; військовий, що втратив пам’ять.

Уламки цієї історії ще не раз зринали і повертались у моє життя в абсолютно несподівані моменти, навіть під час перегляду лекцій з мистецтва.
І це прекрасно, бо книга настільки розширює поле для пошуку інформації про нашу історію й ідентичність, що аж краю не видно.
Особливо великий пласт інформації про Віктора Петрова (він же Домонтович) – загадкову і суперечливу постать та Миколу Зерова, розстріляного в сумнозвісному Сандармоху.

А розв’язка сучасної сюжетної лінії вас точно здивує, адже Софія Андрухович дуже вправно розставляє пастки.

Так, вона дуже складна й сильно болюча, але дуже важлива для прочитання. Можна лише порадіти, що ніша "великого роману" таки заповнюється, хай не верхівка, але міцний фундамент закладено цим романом.

Якщо ви раптом не знаєте яку книжку поставити між "Кобзарем" та "Чорнобилем " на полицю - беріть цю.
⠀
Скажу чесно - було боляче. Моментами плакала від того, скільки ми всі разом пройшли, а потім, які ми: класні, сильні, згуртовані попри все.
⠀
Для себе зрозуміла, що війна породила не тільки біль та смерть, але й потужну сучасну літературу. Її потрібно писати, видавати, купляти, читати і популяризувати.
⠀
"Війну 2022" читати важко. Вона, як глибока рана: досі є і болить.
⠀
Це книжка моя щира рекомендація. Вона - база. Її хочеться процитувати всю.
⠀
Вам не обов'язково читати її зараз. Можна дати собі час і поки відкласти її на полицю до моменту, коли стане трохи легше сприймати війну і цей світ загалом.
⠀
А поки цитати:
⠀
*"Ці дні війни - наче нове літочислення. Час тепер має чіткий відлік з нуля. Точніше, з 4:30 24 лютого. Все, що було до - далека казка. Все, що попереду - невідома невідомість. Важливо - ця мить, що зараз, і безпека".
⠀
*" Моя улюблена наливка тепер м'ятна, на основі корвалдину. Як заморожений конфлікт, є заморожена любов. За ці дні ми позаморожували стосунки з багатьма, з ким через дрібниці були посварені, й писали "як ти?"родичам, з якими спілкувалися лише на свята"
⠀
*"Якось ми з двома подругами, ветеранами війни, пили пиво у мене вдома. "Лікую зараз спину ,- буденно поділилася одна. - Усе думаю, чи наважуся нарешті народити дитину чи доведеться знову вдягати бронежилет .."Ми всі відчували одне й те саме".
⠀
* "І коротка фраза знайомим голосом по той бік слухавки :"Почалося".
⠀