Софія Андрухович

Історія не може залишити байдужим, вона цікава і непересічна. Але зовсім не моя. Відчуваю себе наче вийшла з болота, і вся та імла й бруд, що були на поверхні води обліпили з ніг до голови. Книжка викликає емоції, і це, певно, так і має бути. Проте я навіть не знаю, як і кому її можна порадити.
Над нею є про що поміркувати, є що обговорити на книжковому клубі чи просто з друзями. Вона запам’ятовується і лишає в голові слід. Таку літературу варто читати, як мінімум для розширення своєї обізнаності і кута зору, але я досі не розумію, чи рада я що її прочитала чи ні 😅

Прочитала цю книгу у 2020 році як раз перед виходом фільму, повівшись на купу захоплених відгуків. Але я так і не зрозуміла того хайпу.
Для мене книжка виявилася нецікавою, дуже повільною, з якимись незрозумілими бісячими героями, тупим фіналом.
На жаль, не побачила тут нічого, про що пишуть у позитивних відгуках. Історія абсолютно ніяк не відгукнулася мені.
Єдине, що можу відмітити, так це описи міста, страв, вживані діалектні слова - видно, що авторка дуже гарно дослідила цю тему, але книгу, для мене, це всеодно не врятувало.

Перша книга з творчого доробку Софії Андрухович, котру я прочитав. “Фелікс Австрія” - це т. зв. “ретро-роман”; він написаний від першої особи та зображує події, що відбувалися у Станіславові (нині Івано-Франківську) на самому початку 20 ст. Навіть якщо не торкатися сюжету, котрий насправді сам по собі дуже цікавий, книга просто закохує в себе оригінальним стилем письма; в ній майстерно змальовані напрочуд живі персонажі та таке саме живе місто. Письменниця зробила все можливе, щоб читач повірив у написане (причому написане очевидицею подій!) - текст густо пересипаний діалектизмами, на сторінках твору яскраво постає архітектура тодішнього Станіславова, ми читаємо тогочасні назви вулиць (Казимирівська, Бельведерська, Сапіжинська та безліч інших), вдихаємо аромат безлічі автентичних страв…

Авторці вдалося заставити мене як читача надзвичайно співпереживати головним дійовим особам роману. Всі вони по своєму складні люди, зі своїми комплексами, усі не без гріха. Сімейні проблеми, психологічні травми з дитинства, материнський інстинкт, що переростає у гіперопіку абсолютно дорослої людини… “Фелікс Австрія” підіймає багато питань, примушує замислитися, а закінчується досить різкою та раптовою розв’язкою, котра аж ніяк не дає відповіді на всі ці порушені питання. І не останнє з них, принаймні для мене - а що ж сталося далі?)

Моя оцінка - 9 з 10. Щиро рекомендую поціновувачам хорошої вдумливої літератури.

Цей роман як арт-хаусне кіно. Можливо зайде не всім, але і не має усім заходити. Його зацінять особливі. Складна історія, побудова, велика кількість персонажів, сюжетних ліній. Але не бійтеся. Почавши читати, ви вже не зможете зупинитися до останньої сторінки. Дуже сподобалася і сподіваюся, колись знімають фільм «Амадока»

Прекрасна книга про історію міста Івано-Франківська, який у кінці 19 початку 20 століття величався як Станіславів. Письменниця зуміла розкрити міське життя тодішньої "щасливої Австрії". Читач немов разом з авторкою зможе пройти тими вуличками повз ті будівлі та відчути минулу атмосферу.

Поряд з історією міста розкривається проблема Аделі та Стефи. Дівчина, після втрати батьків не бачить іншого життя, як прислужуватись подрузі. Її так навчили.У неї немає інших думок, права на власний особистий простір. Лише виконувати забаганки Аделі. Чи можна так довго жити. Практика показує можна. Чи цінуватимуть інші? Ось тут і постає проблема.  Всі наскільки звикли, що Стефа не подруга, а її завдання служити. Саме так.

Дівчатка,  які росли з малечку разом, одна стає пані, а інша її тінню. І всіх наче все задовольняє. Наче, але вони так тісто жили разом, що стали, як одне ціле. Проте жити так вдвох неможливо. Але і окремо вони не вміють. У їхнє життя будуть входити люди, той самий хлопчик Фелікс. Змінить він щось? Чи вони його?

Так багато не сказано, так мало про що говорили. І чи можна бути вдячним тим, хто жалкує,  що впустив тебе у своє життя???

Я, мабуть, ніколи не зможу написати про цю книгу так, як вона того заслуговує. І напевно, що її прочитає набагато менша кількість людей, ніж варто було б.

У цьому є одночасно і якась надія, і відчай. Надія на колись знайдені слова, відчай від непорахованих втрат, від полеглих ще на перших сторінках, від наляканих обсягом чи... відгуками. Моїми у тому числі.

Наш той самий Великий Український Роман вже написаний. Ось він. Беріть.

Він бісить, дратує, кпинить, обурює, дражнить, невдовольняє, роз'ятрює, лютить, сердить. Макітрить, обманює, манить і кидає, зраджує, обдурює, заливає і бреше. Обіцяє, сулить, нахваляється, прирікує, пророчить, заклинається. І зрештою закінчується, нічого не пояснивши.

Але в кінці, якщо (коли?) ти нарешті розумієш, нащо все це було, що це було, навіщо було лише це, то приходить осяння. Я бачила обличчя людей, їх наче торкався крилом янгол. Раптом. Але фурх і знову нема.

Вмикається світло, мотор, камера — дійство не зупинялося ні на мить, це лише три акти з нескінченості, що вам показали.

Понівечений в АТО боєць, що повністю втратив пам'ять. Його звуть (?) Богдан. Дивна жінка без віку та зовнішності, яка береться розказати йому його історію. Її звуть Романа.

цитата:
"У вас хороше ім'я. Говорить само за себе".
Як і ваше, сказав Чоловік.
кінець цитати.

Вам ніколи не вдасться прочитати цей твір з першого разу. Зрештою, з другого, третього чи якогосьтам також. І цим він прекрасний. І огидний теж цим самим. Він висотує купу сил, а от чи дасть щось взамін залежить не від нього.

"НепрОсті" Тараса Прохаська і "Амадока" Софії Андрухович. Цього вже достатньо, аби стверджувати, що Велика українська література відбулася.

«Катананхе» Софії Андрухович – це досвід, який ви більше ніде не отримаєте. Почнемо з того, що катананхе – це квітка, яка дуже поширена в Україні. От після читання відчуття таке, що вона проросла у вас замість очей.

Андрухович – натура, що минає, таких добірних, ошатних слів ви не зустрінете в жодному творі. Цього разу письменниця взялась зобразити Київ після війни, зі згадками про ковід, повітряні тривоги і бомбосховища. І читач пильно вглядається в майбутнє, намагаючись розгледіти там себе. Втім, чим довше я вдивлялася у безодню повсякденності післявоєнного часу, тим сильніше відчувала пильний погляд на собі – а чи варта я бути серед тих, хто переживе це все.

У «Катананхе» проглядається чимале розчарування, приводи для якого безперебійно постачає післявоєнна дійсність. Це своєрідні хроніки втоми духу та матерії. Хоча сьогодні за нашої тяги до перманентної еволюції сенсів ми сподіваємося, що ТОДІ все буде інакше…

Люблю Андрухович за правдивість – вона пише про життя без трусів. Коли бачиш кожну складку на тілі, чуєш запах з рота головного героя, але це не викликає огиду. Секс між шестидесятирічною жінкою і сорокарічним чоловіком здивував наявністю у мене страхів, які спричиняють необоротні моральні деформації. Письменниця в інтерв’ю зізнається, що це найкраща сцена статевого акту, яку вона написала.

У «Катананхе» живі слова. Вони, як ліки розливаються мозком. Навмисно не написане може сказати більше, ніж видиме. Читач мусить проявити те, що не можна зобразити. Ви відчуєте, як зростає трагічний розрив між вашими знаннями і етикою, рівнем комфорту і духовною порожнечею.

Запитання «А що у книжці такого особливого?» – є тригерним. Поки я думаю над формулюванням, перший тираж уже закінчується. Завжди цікаво, чому певні історії стають настільки канонічними, що їх неможливо забути. Що в них такого: тема, головні герої?.. Вичленити унікальність з потоку масової літератури допоможе тільки відчуття прекрасного. Ви ж відрізняєте діамант від стразиків?

Ігри з пам'яттю

Після прочитаного "Фелікс Австрія" (ще першого видання в 2014 році) залишилась під сильним враженням і з чітким розумінням, що у Софії Андрухович не буває простих сюжетів та простих героїв, тому читання її прози не буває схоже на легку прогулянку.
А, розпочавши читати "Амадоку", вже не змогла зупинитися - стиль оповіді виявився для мене напрочуд магнетично-наркотичним.

Відкривши книгу, потрапляємо в незвичайну авторську мистецьку галерею, де кожен експонат несе в собі пам'ять, тобто світлини, листи, скульптури, навіть предмети побуту (чашка, ковдра) відсилають нас до певних важливих подій, відкривають істинні лиця своїх власників. Адже в розповідях/сповідях самих героїв ми не знайдемо істини, а лише напівтони напівправди. В кожного свій ракурс погляду і своя правда. Окрім того, різні люди і суть, і подробиці однієї і тієї ж події можуть пам'ятати по-різному.

Тому мене з перших сторінок роману млоїли питання: "Де правда, а де лише її тінь? Хто з героїв каже правду? А хто свідомо плете сіті брехні?" Але це не детектив. І в тому й родзинка, що всі вважають, що кажуть правду. Щиро вірять. Знаєте, багато разів повторена брехня більше схожа на правду, ніж сама правда.

Роман складний, багаторівневий, має кілька сюжетних ліній, які, видається, що розходяться, а насправді переплітаються.
"... часи й ситуації так між собою сплетені, повростали одні в одних так, що не розплести, ніяк не розплутати, не зрозуміти, що і звідки береться, що з чим і чому поєднується."

З героями сюжетної лінії, яка розгортається в сьогоденні, ми знайомимось в Києві.
Романа - молода таємнича жінка,  з окулярами на пів лиця, працює в Архіві-музеї літератури і мистецтва, легко знаходить спільну мову з різними людьми. Але, хто вона: романтична особа, закохана в незнайомця, якій доля підкидає шанс вибудувати сімейне гніздечко, чи підступна авантюристка, яка вміло маніпулює іншими заради досягнення власних цілей? Жертва обставин чи призвідниця цих обставин?
Богдан - археолог, має шарм, совість, давню образу на батька та купу нерозкритих сімейних таємниць. Чи зможе він позбутися того, про що хоче забути, якщо викине бабині валізи зі старими світлинами та іншим мотлохом? Чи не подарує таким чином комусь іншому своє минуле? А майбутнє?
Віктор - чоловік, який втратив власне обличчя, спогади, але прагне будь-що віднайти самого себе. Чи легко прийняти про себе те, що розповідають інші? А коли повернеться пам'ять, чи не захоче він втратити нові спогади разом з новим коханням?
Професор Криводяк - батько Богдана, відомий пластичний хірург, втомлений та самотній. "Одна людина не може прийняти на себе злість кількох поколінь. Мені цього забагато, розумієте? Занадто багато."
Історія кожного героя нерозривно пов'язана з історією його родини.

Софія Андрухович пропонує нам розгадати роман-шараду, в якому чи то люди грають з пам'яттю в ігри, намагаючись перехитрити її, чи то сама пам'ять водить їх лабіринтами, роблячи своїми заручниками.

Особливо вразив розділ роману під назвою "Непроникне". Белетризована біографія Віктора Петрова (Домонтовича).Всі інші історії видаються лише обрамленням до неї.

Амадока - найбільше озеро в Європі, яке зникло безслідно. На сьогодні ніхто не скаже напевне, чи це правда, чи легенда.
Авторка наштовхує на думку, якщо озера так зникають, то що казати про людей? Навіть найбільших. Навіть якщо з надзвичайною пам'яттю та унікальним інтелектом. Час безжалісний. Кожен з нас може стати Амадокою.
А якщо цьому сприяє злочинна влада? А якщо зниклих багато? Чи можна й тоді повернути пам'ять про них? Пам'ять про сотні, тисячі, покоління, про народ.
Пам'ять. Пам'ятають, поки живі ті, що знали особисто. Пам'ятають, поки згадують в розмовах, думках, молитвах.
Забуття. Забувають голос, зовнішність, ім'я... Не згадують.
Небуття. Ніби й не було...  Не було.
В силах кожного зробити найменше - пам'ятати.

«Фелікс Австрія» - це моє перше знайомство з сучасними українськими авторами. Не знаю чому, весь час боялась цього та надавала перевагу перевіреній класиці. Дякуючи Софії Андрухович, я зрозуміла, що була не права.
Історія зачаровує неповторними барвами архітектури початку XX століття, відчуваються тонкі присмаки кави та в вухах звучить мелодія скрипки.
Роман досліджує складні стосунки між головними героями, виникають питання класових відносин, а також самоідентичності та роль жінки в тогочасному суспільстві.
Що є головним – обов’язок, відданість та жертовність чи самореалізація та становлення своїх потреб на перше місце?
Чи можливо задовольнити чужі потреби і не втратити себе?
Питання взаємної залежності та прихованого конфлікту звучать майже на кожній сторінці книги. Головні героїні Стефа та Адель зростали як сестри та не розлучались усе своє життя, тому в їх відносинах присутня нездорова співзалежність. Такі відносини не розуміє чоловік Аделі і, навіть, сам часом заплутується в них. Жінки не просто потребують одна одну, а й люблять та водночас ненавидять себе за це. Жодна з них не відпускає іншу з свого життя, чим спотворює свою душу та виливає гнітючий яд на іншу.
«...коли дерева сплітаються стовбурами, вони не дають одне одному рости». Ця цитата влучно передає головну ідею твору та вкотре підтверджує тезу про те, що не варто жити у власних ілюзіях та жертвувати своїми мріями заради когось.

Цю книгу мені подарував чоловік на День бухгалтера у 2019 р., тому що я подивилася трейлер до фільму, який повинен був вийти взимку, і дуже захотіла прочитати книгу.
Фільм за мотивами книги "Віддана" усім раджу подивитися, він дуже гарний, місцями смішний, зворушливий та нікого не залишить байдужим. Нам пощастило потрапити на передпоказ @viddana.movie де ми познайомились та наробили фото з авторкою та зірковим кастом, а також вони усі підписали мені книгу, тому вона тепер найцінніша у моїй колекції.
Також я обожнюю пісні з цього фільма і дуже раджу їх послухати: "Вільна" (Тіна Кароль та Юлія Саніна) та "Човен" (гурт "Один в каноє").
Атмосфера того часу дійсно передана чудово, а відносини головних героїнь розкриті у повній мірі залежності одної від іншої. Вам обов’язково варто або прочитати, або подивитися фільм, або і те, і інше😉

Це перше моє знайомство з Софією Андрухович, непересічною українською авторкою, відомою, перш за все, великими романами "Фелікс Австрія" та "Амадока". Але це не роман, а збірка ранніх невеликих оповідань та повість, зібрані в одну книгу.
Одразу дисклеймер: оповідання я не дуже люблю. Мені рідко щастить отримати задоволення від короткої прози, за виключенням мабуть детективів Аґати Крісті. У випадку збірки "Жінки їхніх чоловіків" моє ставлення до оповідань, на жаль, не змінилося. Більшість з них емоційні, чуттєві, але занадто химерні і незрозумілі. Єдине оповідання, яке запам'яталось, "Червоне з білими квітами" і воно найбільше за обсягом.
На відміну від оповідань, повість "Старі люди" мені дуже сподобалась. Здається, що повість зачіпає все потроху: про старих та молодих, про життя та смерть, про мрії та кохання. А ще я була приємно здивована кількістю народних пісень, вказаних в повісті. Герої співають пісні, обговорюють пісні, сперечаються через тексти пісень, закохуються завдяки пісням. Хоча після прочитання складно пояснити сюжет повісті, вона залишає теплі емоції і саме в ній відчувається стиль авторки.
Мені буде цікаво прочитати відомі романи Софії Андрухович в майбутньому)

В “Аустерліці” Зебальда є думка, що німці якось швидко забули про ті жахіття, які коїлись за їхньої мовчазної згоди. Ніби знайшли винних і покарали, а вони, прості німці, лишились не причетними. Однак в той час, коли знищувались цілі родини, вони спокійно проводили час зі своїми дітьми.

Одна із сюжетних ліній “Амадоки” відбувається в Бучачі під час нацистської окупації. Тоді було вбито понад 5 тис. місцевих євреїв. В центрі сюжетної лінії українська родина. Батько співпрацює з німцями, але водночас допомагає євреям, наражає себе на небезпеку, переховуючи одного чоловіка у своїй хаті. Суперечливий герой. Як і ті події. Авторка висловлює схожу з Зебальдом тезу, що були прості, ніби хороші люди, які здавали поліції єврейські родини, а потім жили собі далі і про все забули. “Їхні внуки нічого не знають”.

З “Аустерліцом” є ще кілька спільних моментів. Фотографії — як окрема частина історії; ставлення до часу й простору; тема пошуку чогось забутого, майже не існуючого; мова, як код до пам’яті. Ну і головне — це переосмислення складного періоду в історії і порушення теми, яка не достатньо проговорена.

Розбите

Українська історія розбита на уламки. Не відразу зрозуміло, чи було щось насправді, чи просто це чиясь вигадка, як Амадока — міфічне озеро, яке зустрічається на стародавніх картах, але слід якого зник.

Все складається з фрагментів, які складно скласти в щось однозначне. Це одна з основних тем, яка звучить на багатьох рівнях в романі: особистісному, родинному, національному. Та й сам роман складено з різних фрагментів, які якось зшиваються в одну книгу.

Віктор Петров — один із найбільш загадкових і неоднозначних діячів української літератури. Про нього книга в книзі “Амадока”: 200 сторінок, які, як уламок з іншої історії, доєднали до цієї сімейної саги. І це не чужорідне тіло в історії, це ще один фрагмент.

Справжні життєві історії ніколи не будуть виглядати як антична амфора, скоріше вони будуть схожі на розбиту на багато шматків вазу, яку склеїли. Не всі уламки знайдено, не все склеїлось ідеально. Виходить така собі потворна вазочка Франкенштейна.

Богдан — чоловік головної героїні Романи, який втратив пам’ять, у нього спотворене зшите з клаптів обличчя. Дружина зшиває його пам’ять, повертаючи спогади. Вона як Шахерезада переказує Богдану його минуле. Або ж як Франкенштейн, надаючи свої трактовки та бачення, створюючи чудовисько.

З персоналій, подій та історій зшивається роман про розстріляне відродження. Він також фрагментарний, складений з багатьох уламків. Тут і про мотиви українізації і про літературну дискусію і центром роману в романі від Романи є акцент на любовному трикутнику: Домонтович — Зеров — Зерова.

Тяглість

Поки більшовики остаточно не захопили владу тогочасна українська культурна еліта відновлювала у пам’яті цілі історичні пласти, які набували нових сенсів.
“Неокласики” на чолі з Зеровим хочуть відійти від “селянського, сентиментального, сльозливого, що наріс неуникним хвостом після появи Шевченка”. Вони знаходять точку, від якої можуть відштовхнутись — це українське бароко XVII–XVIII століть: “у філософських і духовних трактатах, еротичній ліриці, демонологічних повістях і авантюрних оповіданнях, інтермедіях і п’єсах жанру міракль”. Вони спадкоємці і вони лишать спадок наступникам. Тяглість буде відновлено. Це буде не прозора, майже невидима ниточка, це буде чітка й виразна тканина.
“Вони прагнули створити тканину, якою можна було б покрити розриви в процесі розвитку української літератури, відновити тяглість і зв’язки, вивести українську літературу зі статусу колоніяльної”.

Але вони не вижили. Натомість вижив Домонтович. Він розумів, що в цьому світі не буває ідеальних форм, вони зазвичай потворні. Віктор помер своєю смертю. Чи зробив він більше, аніж ідеаліст Зеров, якого розстріляли? Чиє життя дало більше для збереження тяглості: більш однозначного Зерова, чи життя-чудовисько Петрова?

Правда (забуте чи неіснуюче?)

“Двоє людей перебувають у тому самому місті в той же час. Кожен із двох свідків розповідає свою історію [...] Тільки один із них — чоловік, що пригадує досвід восьмирічного хлопчика, який народився в Києві й жив у халупі на Куренівці, дитини, якій довелось пережити все, що відбувалося, зсередини, знизу, щоразу на волосинку від пострілу, від вибуху, від зламаного карка. Інший оповідач — освічений іноземець, який переповідає пригоду, що з ним відбувалася в дикому місті на Сході”.

Спочатку червона окупація, потім коричнева, потім знову червона. Розстріли, вбивства, зникнення безвісти. Діти ставали сиротами, їхнє минуле перекроювалось, стиралось, забувалось, ставало неіснуючим. Їхнє минуле як озеро Амадока, зображення якого вони знайдуть у пошарпаному записнику. А деякі ключі до минулого будуть зберігатись у шухляді якось гебіста, який собі спокійно доживав віку на керівній посаді десь на периферії. І гебіст буде виховувати онуків, які підуть воювати проти українців, коли червоно-коричнева чума знову посуне сюди.