🔥 Залетіло буквально за ніч 👀

400+ сторінок як вода у сухий пісок, тому чесно — #Дафа_радить

"Огида — це все, що відчувала Майя під час цього імпровізованого інтерв'ю. Наче вона досі балансувала на хитких дошках над отвором давно не чищеного вуличного туалету. Огида до Костянтина, який щиро вважав себе невінно оббріханою жертвою. До Рити, яка правила епізод, не замислюючись про наслідки. До їхньої цільової аудиторії, яка ладна закривати очі на жахливі речі, що кояться по сусідству, [...]. До себе самої, бо стільки років заробляла на життя саме тим, що потурала смакам цієї аудиторії".

💎 Майя — журналістка на телебаченні, яка працює у проекті, що робить журналістські розслідування старих "висяків" або справ, де явно відчувається помилка слідства. Вона впевнена (а начальник щоденно це повторює), що всі вони роблять чесне шляхетне діло, адже декого, завдяки їх сюжетам та розслідуванням, таки довелося врятувати від тюрми за несправедливими помилковими обвинуваченнями. Майя робить свою роботу, буквально горить нею.

💎 Ну то й що, що інколи доводиться вдаватися до нечесних прийомів? Провокувати, трішки підштовхувати до потрібних кадру емоцій? Таких, аби середньостатистична домогосподарка не перемкнула канал. Це ж все одно на праве діло!

💎 Десь підкрутити, десь потримати паузу, десь поставити поруч кадр, який повністю змінить враження від попереднього. На праве діло ж!

💎 Аж поки Майї не випадає розслідувати зникнення її напарниці Рити, під час якого нарешті й постає питання "так а що ж робити далі? як жити з аудиторією, яку ти сама підгодувала на споживання виключно специфічного контенту? де межа між брехнею по спасіння та самим спасінням?"


💎 Чудовий, добротно прописаний, дуже комфортний (такий, що відповідає жанру "детектив") роман, про який навіть і не скажеш, що це дебют. Але, власне, авторка не новачок у сторітелінгу, насправді. Роки праці журналісткою, сценарісткою та випусковою редакторкою явно пальцем не розчавиш, тому й книга вийшла дуже на рівні.

💎 Сюжетні повороти — не прям карколомні, але брови здіймати будете, емоційні гойдалки "хто ж винен?", трішки мелодрами у любовній лінії, кілька здорових прикладів того, як варто поводитися із токсичними партнерами (на моменті, коли Майя заблокувала контакти Лева, я майже аплодувала). Сетінг закулісся створення телевізійних шоу взагалі безцінний.

💎 А подружка Поля, занурена у книжкову бульбашку, та оператор Кирило, який мріяв про свій власний магазин коміксів — мої найулюбленіші персонажі. Навіть не знаю, чому, ага 😂

Це дійсно гарна добротна жанрова проза, якої в нас все ще преступно мало. Але чудово, що таки з'являється. Візьміть авторку "на олівець", їй варто випускати по 2-3 таких романи на рік.

Неймовірно красиво оформлена збірка, яку, на жаль, абсолютно не вдалося сприйняти цілісною.

⬇️ П'ять творів. П'ять дуже різних творів від п'яти дуже різних митців та мисткинь. Єдине, що їх мало б об'єднувати (але щось пішло не так) — Луцьк. Прекрасний, затишний, войовничий, історичний, домашній, ностальгічний, сучасний, неповторний, знаний та незвіданий.

🚘 Так, відвідати місто знову захотілося, тут питань нема. Але...

💔 Есе Забужко, як завжди, дає відразу стільки, що перетравлювати цього слона треба по шматочку й поступово. Дуже інтимно і водночас світобудівничо. Оксана Стефанівна показує вам той Луцьк, який не покаже ніхто й ніколи.
⭐️⭐️⭐️⭐️⭐️

💔 Оповідка Лаюка максимально драйвова. Перші підліткові поцілунки, перші "серйозні" рішення кинути усе й дременути покоряти Київ (без грошей та з однією парою мешт), якась дуже світла та тепла історія дідового кохання.
⭐️⭐️⭐️⭐️⭐️

💔 Калитко обійшлася недбалим копіпастом окремих статей вікіпедії і спробою пов'язати Луцьк та Харків воєдино, але вийшло то недолуго та штучно.
⭐️⭐️

💔 Дереш вивернувся сподом назовні, розвісив пен'юари, використані презервативи та пахкі амбіції, притрусив то фотонами, невизначеністю Гейзенберга і заполірував зверху цей шмурдяк Світлим Шляхом до Бога. Такоє.
⭐️⭐️⭐️

💔 А Кідруку взагалі було з гори плювати на концепт збірки, на те, що у тексті мав бути Луцьк, роздуми, особисте і він просто впердолів там шматочок "Колонії" 🤡
⭐️

От і думай тепер, як її оцінити в цілому?

Окрема подяка ілюстраторці Валерії Печеник. Колажі просто неймовірні.

Зимовий трилер, від якого вам захочеться перевірити надійність ваших замків та засувів.

🧊23 роки тому у одному маленькому містечку хтось вбив усю родину Джозі. А ще хтось невідомо що зробив із її найкращою подругою, що вона зникла.
🧊Сьогодні молода жінка, яку занадто багато що пов'язує із місцевістю, приїздить дописати чергову свою книгу у стилі тру-крайм саме про ті вбивства.
🧊А ще десь у міжчассі існує дивна родина, яка ніколи не виходить назовні з будинку, у такий небезпечний та повний жахіть світ.

Три нитки фабули, які, поступово сплітаючись, творять моторошний та напружений пейзаж, від якого постійно холодно. До речі, користуючись знаннями, якими Женя Кужавська поділилася на майстер-класі БукВікенду, книгу точно відношу до детективів, адже тут в наявності усі основні детективні фігури: жертва, злочинець та детектив (той, хто розслідує). Та і арки героїв якраз проходячи через хаос, в кінці набувають стану порядку.

❄️Книга про те, до яких драм можуть довести побутові конфлікти, непорозуміння між батьками та дітьми, поспішні висновки та звичка навішувати ярлики.
❄️Динамічно написана, стрімка та необтяжена зайвим, із однозначно зимовим настроєм (не весело-Різдвяним, а похмуро-сніжним). Але так, на певному моменті стає досить зрозумілим, до чого все йде та чим закінчиться, тож надзвичайного ВАУ-ефекту не буде, але тим не менш.
❄️Місцями, звісно, знову не вистачало банальної логіки в діях деяких героїв, і якщо спробувати ставити певні питання щодо послідовності, то стрункість сюжету може розпастися, але це розповсюджена проблема сучасних авторів: вони так захоплюються тим, що буде далі, що забувають зануднінько провести своїх персонажів по кожному пункту біографії, аби не виникало протиріч. Я вже, здається, змирилася із цим🐦

Витягаю цю книжечку, думаю "О, це щось дивне, мабуть, відкладу на те, аби кудись віднести. Що це воно взагалі таке, а ну..."

І... Прочитала 📖

Розповідь перуансько-американського геолога, який вирішив перевірити місцеву легенду про начебто містичну киплячу річку, яка тече в Амазонії просто серед джунглів.

І таки знайшов її. Реально тече річка серед джунглів і кипить, бо там температура води десь 86-94 градуси за Цельсієм ☠️

Цікава оповідь, купа фотографій, хочеться тепер погуглити більше про ту місцевість. Особливо було забавно, коли він знаходив наукові пояснення всяким шаманським штукам навколо тої річки, і намагався розповісти місцевим. З самі розумієте, яким ефектом.

Така собі атмосфера щоденників експедицій з Великих географічних відкриттів, любила колись читати ще оту совкову різнокольорову серію. Тож оце днями в мене вийшла випадкова мандрівка до Амазонії. Дуже сподобалося так мандрувати!

#Дафа_радить

Все ще думаю про те, що могла випадково пропустити настільки душевну книгу!

Карлі вагітна, але її чоловік загинув у В'єтнамі. Карлі вагітна, але її дитина у 1970 році проживе кілька годин, хіба що. Але в Карлі є зять, який свого часу буквально наче з даху впав і знав напам'ять пісню, що тільки-тільки вийшла. Ні, він не божевільний, просто він чув цю пісню у добірці хітів минулих десятиліть. Бо він народиться тільки через років 20...

Насправді, все дуже просто й зрозуміло: він вчений, який вміє мандрувати крізь час. І точно знає, що у 2001-у цю ваду серця в дитини можна вилікувати. Тож, треба лише відправити Карлі у майбутнє, аби там вилікували її дитину, а потім повернути їх обох додому.

Лише.

Дуже, дуже мила тепла історія про любов, що здатна витягувати з того світу і тримати на плаву, коли нічого навколо не лишається. Про материнську любов, яка не має меж ані у просторі, ані у часі. Про відданість та родинну підтримку і про те, що зрозуміти, що у твоєму житті є найважливішим, можна пізно, але це ніколи не буде надто пізно. Навіть якщо на щастя залишиться вкрай мало часу, ті щасливі миті варті будь-яких втрат та страждань.

Надзвичайно сподобалася, хоч я й нечасто читаю такі відверто мелодраматичні історії. Звісно що неабиякого додаткового смаку книжці додав фантастичний елемент — мандрівки у часі.

До того ж, написано майстерно, читалося легко й швидко, а персонажі викликали справжні переживання за їхні долі, наче за живих людей.

Чисті заслужені 10 зірочок і щиро кажу вам — #Дафа_радить

🔥Добре, що світ, де людиноподібна нечисть існує поруч із гомосапієнс, залишається у альтернативній реальності у книжках. Інакше б наші борцуни і борциці за рівність, яку вони звикли міряти, виходячи виключно з генетики, а не здібностей та компетенцій, замахалися би виводити коефіцієнти квот за десятковим логарифмом. «У кожній комісії має буть перелесник – 1 штука, водяник – 1 штука, домовий – 1,5 штуки (бо малий), упир – 0,79 штуки (бо страшний). Стоп, вовкулак забули. Давай спочатку все».

Світ фентезі Світлани Тараторіної з роману «Лазарус» - це такий собі наш, ламповий і теплий фентезі-світ, де відьмочки та мавки цілком офіційно собі тримають дім розпусти (і виплачують податки, між іншим!), у поліції служать вовкулаки, людо-жаби торгують зіллям та викликають душі померлих (ну раптом ви не встигли спитати у почівшєго в бозі дядечка, де ключ від сейфу), а у Раді фракція людоведмедів бореться за місця у комітетах і протистоїть інтригам людей, що позбавили їх вигідного будівельного контракту. Практично ідеальний світ для української нації, на мою думку. Більш рідний, ніж всі ці зальотні піжони ельфи із гномами да орки із ограми.

🔥Погано, що світ, де людиноподібна нечисть існує поруч із гомосапієнс, залишається у альтернативній реальності у книжках. Адже хто краще за нечисть зміг би навчити тому, як уживатися під одним дахом із іншими. Не просто незнайомцями, а принципово іншими.

Ростислав Семків каже, що на макрорівні «Лазарус» - це повний провал. Мовляв, не треба було аж так втискати фентезійний світ у реальний, де котолуп Дмитро Донцов палко деклямує націоналістичні спічі, а людиноподібний Сікорський випробовує перші літальні апарати. Мовляв, краще б авторка залишила кесарю кесарєво, а історію – історикам. Але я із шановним паном Семківом абсолютно не погоджуюсь. Відірваний від історичних реалій світ був би прісним і звичаєвим. Банальним ще одним світом із упирями й чортами. Як же добре, що пані Світлана не слухала великомудрих критиків і написала свого «Лазаруса» саме так, як написала.

🎉Відірватись від книги неможливо, навіть не дивлячись на те, що всі детективні загадки вирішувались грубим рояльним методом. Ті, хто чекають більше детектива, аніж фентезі, уходять, розчаровані «сирістю» інтриги. Ті, хто чекали альтернативної історії, теж плюються. У повному захваті залишаються лише фанати пригод, вовкулаків і зе волкінг дедов. Я особисто пригоди поважаю. Тож 9 з 10 і лише одне питання до пані авторки: чому немає продовження? Світ, у який би я знов із задоволенням поринула!

До речі, перевидання Vivat зробило просто шалено красиве!

Цю книгу вже встигли: похвалити, посварити, порадити, зашельмувати та повторити цикл. Я пройдуся лише частиною з нього. Якою? Спойлер: раджу, але не пламєнно.

Перше, що варто пам’ятати, коли берешся за її читання, стосується підзаголовку. Він трішки лівий, відношення до тексту немає, бо має не пряме відношення до тексту, а стосується виключно особистої історії пані Едже. Пояснення назви станеться у самому кінці книги, коли авторка приїздить на грецький острів, з якого видно її рідне місто Ізмір. І це найближча відстань до Туреччини, на яку вона може наблизитися. Едже Темелкуран не в’їзна у країну – вона втратила країну. Особисто вона, не уся країна втрачена для людства.

Реверанси лівим, за які книгу шельмували, дійсно часті, але не панівні, не нарративні. І на сторінці 203 вилазить у повну красу основна (інфальтильна, як на мене) думка Еджи про лівих: повернути лівому руху «приязне і гуманне обличчя, після того, як їхній імідж спаплюжили авторитарні режими СРСР та країн Залізної завіси».

Але це розшаркування перед лівими не єдине, за що невеличка праця Темелкуран отримує на горіхи. Туди додається також слабкий зв’язок між окремими главами і навіть між блоками у самій главі він теж кульгає.

Жіночість проявляється у занадто частому «я» і «моя, мій, мене, моїм», а також кам’яною впевненістю у тому, що світ врятує виключно й тільки Нова Молода Жінка. Хто вона? Неясно, але поки Жаннів дАрків не підвезли, задовольняємось, чим є.

Але є у книзі й відмінні речі. Наприклад, Темелкуран (із тією ж жіночістю!) описує, як світ роз’їдає повага у мафіозному сенсі. І як великі мафіозні боси політики (до таких фігур вона відносить Путіна, Трампа та Ердогана) змушують решту світу або приймати їх правила брудної гри, або залишатися осторонь у позі обсміяного невдахи.

Вона також чітко вловлює, як саме «робить» людей цей мафіозний бос (сторінка 45: «Після того як маси і рух ідентифікують себе з лідером, мінливий характер вигаданих страждань уже не важливий. А коли лідер – майстер «правдивої гіперболи», то й зміст стає неістотним»).

Вона з жахом відмічає, наскільки останнім часом зсунуті рамки моральних злочинів (і у цьому, на її думку, також винуваті ті самі політико-мафіо-боси). А тих бізнесменів, які прийняли правила гри і стали у чергу за «мискою каші» з рук Ердогана - за проектами, фінансуванням, прихильністю турецького президента, порівнює із чергою злиденних, що очікують безкоштовного омлету у «Знедолених» Гюго.

Темелкуран також зречено відмічає, що інтелектуальні еліти скоріше знайдуть купу пояснень і виправдань своїй бездії, аніж зможуть протистояти галасливому й агресивному невігластву. (сторінка 131: «Це прихистки для розуму. Упродовж року американська опозиція вірила в імпічмент як інструмент, що зупинить Трампа. За рік […] вони переробили свій прихисток для розуму й почали говорити про проміжні вибори»). І це характерно не тільки для Туреччини чи США. Так, вона жодного разу не згадує у тексті Україну, але окремі місця настільки ідеально накладаються на наші реалії, що у черговий раз запевняєшся: глупство не має національної ознаки. І вакцину проти цього вірусу ще не скоро знайдуть.

Тож, у сухому підсумку: раджу, але із оговорками: по-перше, не сприймати всерйоз реверанси лівакам, а по-друге, бути готовим до того, що читаєш збірку есеїв на тему, а не суцільний зв’язний текст.

Цього разу без точної сторінки, але так само рано 😂 Що саме рано, питаєте? Так зрозуміти, хто ж злодій!

🎶Нє, насправді, мені дуже сподобалося. Психологиня на ксанаксі (вона ж оповідачка), стрьомний наречений, який постійно випробовує її тригери, дитячі травми від батька, який начебто визнав, що серійний вбивця, бо йому темно всередині — прекрасний набір гачків, які хочеться розбирати на клубах та сперечатися.

❤️Як на дебютний роман, так взагалі відмінно: персонажі пропрацьовані, повороти розставлені, оповідь гладка й досить утримуюча. Ще б поменше тут було особливої присутності перекладачки, яка, судячи по тексту, як раз перебувала на розділі "ба" у своєму штудиюванні словника один-раз-за-життя вживаних слів, взагалі можна було поставити 4 зірочки. А так ні, в стопіцотий раз читати "не годна доста вколошкати ручиськами й словиськами" я була вже НЕ ГОДНА 😂

Коли я нарешті узялася читати цей нашумівший свого часу трилер, в адмінському чатику мене попросили запам'ятати, коли саме я зрозумію головний твіст роману. Саме тому я точно знаю, на якій сторінці уся ця вау-інтрига для мене пішла за вітром.

💋На сторінці 78. А всього їх тут 288 лише. Швиденько досить, як ви розумієте, ага. Та блін, в принципі, в світі, в якому вже майже 100 років існує "Убийство Роджера Екройда", хіба ще лишаються твісти, здатні по-справжньому здивувати?

🌹Доволі типово-прохідний трилер, добротно написаний, але це все. Жодного топчікового топчіку™, вау-ефекту чи "такого ви ще ніколи не читали".

🌹Автор традиційно підвішує у повітрі нитки, які нікуди не ведуть (у "Дівах" такого добра було валом завались), робить надто товсті паралелі і виставляє своїх героїв у майже анекдотичному світлі.

☠️Далі будуть спойлери, які читати варто тільки, якщо сам твір ви вже прочитали.

Психолог, якому руйнує світ на друзки зрада дружини. Все було б нічого, але шо ти за психолог такий, якщо не передбачив цю ситуацію, якщо вона у перший же день знайомства наставила з тобою ж роги своєму першому чоловіку? Чи це впевненість рівня "Бог" — зі мною зраджувати можна, а мені ні? Ню-Ню.

Психічна художниця, яка холоднокровно всаджує 5 куль у обличчя свого чоловіка, якого так кохала, так кохала нестямно, що хвилину тому готова була на все заради нього. А коли він раптом виявився не героєм і сказав "я не хочу помирати", то всьо, любоув пройшла, зав'яли помідори? Агов, ненормальна, якщо він раптом перестав тобі подобатися, то людство винайшло розлучення! Вбивати не треба!

🎩В атмосферу лікарні я не повірила, образ жертви також вийшлов якійсь непевний і з дирами, через які просвічувала картонність. Коротше, читати можна, якщо більше нема чого.

І це вже другий роман автора, який мене дещо розчаровує. Більше, мабуть, його читати не стану.

З доброго: добре, що зі старої (першої) збірки тут тільки одне оповідання (те, що дало назву).
З недоброго: краще б його там не було

"Це якійсь донбаській Бакман"
розпачливо сказала одна з блогерок, які узялися читати цю збірку напередодні Різдва. Як розумієте, це стає одночасно й принадою, й попередженням: відповідно до вашого ставлення до Бакмана.

Насправді, мені дуже подобається, як Паштет пише. Правда. Але ось із саме цією книгою щось пішло не так. Мабуть тому, що, попри заявлену сімейну сагу, я отримала чергову збірку оповідань. Хоча те, що автор вміє працювати у довгу, прекрасно відомо, хоча б по його детективах.

Чесно, не розумію, чому б було не додати якихось вигаданих родзиночок, які б зв'язали історію родини у одне намисто і таки створили сімейну сагу.

Скакати від діда до баби, від тітки до кузенів, попутно згадуючи, хто кому де на родинному древі, особисто мені не сподобалося в цілому. Хоча окремі оповідання дійсно дуже гарні. За це мінус одна зірка.

А другу я зняла за лютий дисонанс між титульним оповіданням (основний тон: гумор) із рештою зі збірки (основний тон: депреснякова жесть та побутовий горор). До того ж, образи, намальовані у титульному оповіданні геть не вкладаються у образи (тих самих героїв!), змальованих у решті.

Ну просто спробуйте порівняти бабусю у ночнушці із плямами у формі Австралії з "бабусі" із жінкою, яка постійно повторювала "бог не прийме". Ну як, вийшло? 😄 А це, блін, по задумці, одна й та сама бабуся!

В цілому ж типовий Бакман (закреслено) Паштет. Якщо ви його не читали ще, то варто спробувати. Якщо читали вже, то і цю також прочитайте.

🌑Книга, яка мене трішки надурила.
Бо очікування гомерично-смішної чорнушної історії були намарними. Історія виявилася драматичною, місцями навіть травматичною (не тільки у фізичному сенсі), інколи тригерною і однозначно непростою.

💚Так ось, вам обіцяють, що ви разом із родиною, члени яких когось колись вбили (а дехто й не один раз), приймитеся за розплутування чергового вбивства, яке — яка несподіванка! — сталося ось прямо на курорті, куди вся весела сімейка зібралася на родинну зустріч.

💚Звучить багатообіцяче у плані сатири, гумору і комедії обставин. Натомість буде багато душевного болю від нещасливих родинних відносин, багато болю у минулому, багато спогадів та травм, які знову й знову виринали на поверхню. Особисто мені смішно якось не було, а було жутко страшно за зламані долі, неоднозначні рішення та зашвидкі висновки, які й ламали долі героїв.

💚Для мене особисто це стало гіркою драмою, а не смішним детективом. Можливо, саме тому я особливо навіть за ниткою розслідування не слідкувала, а тільки й чекала, які ще травми автор змусить героїв пережити.

💚Насправді, це була гарна книга і цікава історія, але знову ж таки, не смішна, як того очікувалося.

"Ні собі, ні людям" або Книга, яку можна було й не читати.

📍криваве чи не ритуальне вбивство красивої студентки
📍молода психотерапевтка, яка, здається, єдина точно знає, хто справжній вбивця
📍старий британський коледж із кафедрою літератури
📍таємниче товариство Дів, очолюване харизматичним професором

Здавалося, що це ☝ стане чудовим романом. Стільки цікавих точок! Один тільки сетінг чого вартий.

🔶Але морж там плавал. Нє, із коледжом та отими всіма його особливостями все чудово. Але по ньому ходять пласкі, як шпалери, герої, які начебто мали б бути навпаки прям дуже опуклими. Соваються по карті під абсолютно нелогічну руханку, а під кінець взагалі починають викидувати колінця, як заправські танцівниці кан-кану.

🔶Усі чоловічі персонажи дивні (єдиний нормальний тут випадково затесався з іншого анекдоту, з першого роману автора), головна героїня вже більше року ніяк не здатна виборсатися із депресії після загибелі чоловіка, але при цьому веде психотерапевтичну практику із групою (самі розумієте, як вона там їм допомагає, ага). Та і в принципі ти нікому не віриш з них, жодному. Навіть поважній старій професорці.

🔶Клапті сюжету зшиті абияк, постійно виринають питання "а де весь час перебуває поліція?", а місця із пситерапевтичними поясненнями вставлені, наче з конспекту лекцій, які тільки-тільки прослухав автор.

🔹Але в цілому написано по-кінематографічному захопливо, а омажі й паралелі на грецьку міфологію також завбачливо містили примітки знизу (ну бо їй-бо вимагати по дефолту від читача точно знати усі тонкощі, хто кому мати на тому їхньому розпусному Олімпі якось занадто).

Ну тобто, розумієте? Ані погоріти з приводу "ааа, Дафо! на що ти (я) витратила свої найкращі роки життя?", ані похвалити чи порекомендувати книгу не можу. Тож кажу - ні собі, ні людям. Такоє. Читати можна, якщо вже геть нічого іншого нема, тільки майте на увазі, що слова "доста" і "не годна" вам зустрінеться у тексті приблизно 137894 разів 🤡

Отже, #прочитала: "Бібліотекарка з Аушвіцу" і просто не можу не порівняти її із "Хочу жити".

Голокост, концентраційний табір Аушвіц, оповіді в'язнів. Це те, що споріднює книги.

От тільки одна з них - відверта пронизлива автобіографічна історія, яка майже ломає тебе фізично під час читання, а друга - "Бібліотекарка з Аушвіцу".

Як ви розумієте, "Бібліотекарка" не зайшла. До речі, на клубі у Vivat з десятка нас, її читачок, книга сподобалася лише одній пані. Решта коливалися від "ну такоє" до "можна було не витрачати час".

Вона нудна, порожня, місцями відверто пропагандистька і щедро посипана недоречним пафосом, написана якимось рваним ритмом і має купу нестиковок.

А ще їй геть не віриться. От взагалі. Картонні герої на картонному фоні. Нема співчуття героям, як би це дивно не звучало, нема відчуття, що ти читаєш про чи не найстрашніше місце на Землі - про табір смерті (та і звідки б йому узятися, тому почуттю, коли ти раз у раз зустрічаєш щось типу "ми з мамою серйозно ставимося до нашого перебування у таборі, це для нас не жартики". Так, це цитата).

Натомість "Хочу жити" буквально рве тебе повністю. Страшною правдою, буденністю сотень смертей, невидуманними подіями, не награнними діалогами задля картинності, а просто й безперервно функціонуючою фабрикою смерті.

І так, в ній також можна зустріти поетичні метафори, як і в "Бібліотекарці", але вони якісь доречні і не викликають лютої крінжи і бажання промити очі хлоргексидином.

"Бібліотекарка" написана після розмов автора із прототипом головної героїні, "Хочу жити" - повість автобіографічна. Її написав під псевдо "Олекса Данський" Данило Чайковський, активний член ОУН, арештований за діяльність у націоналістичному підпіллі і доправлений, як й тисячі інших оунівців, до Аушвіцу помирати.

"Хочу жити" - справжній страшний відвертий текст, відбиток часу, свідок кривавого злочину проти людяності, який при цьому залишається художньо написаним.

"Бібліотекарка" - прохідна несправжня поробка, що намагається експлуатувати "жалісну" тему.

🚑"Світло в кінці операційної - є!"

У сухому залишку: книгою я практично на 100% задоволена. І якщо пояснювати, чому саме на Goodreads від мене там стоїть 4 ⭐️, а не 5, то це виключно мої власні упередження: я б воліла знати трішки більше про деяких персонажів (а вірніше - пацієнтів), ніж автор дав читачу.

Тож, Данило Сафронов, хірург із багаторічним досвідом операцій політравм, у тому числі у бойових умовах десь у бліндажах Донбасу, написав за жізнь, як то кажуть.

📚Історії з дитинства (епізод про те, як його батько, також хірург, шив сину губу, розбиту у вуличному замісі - ван лав😍), історії з війни, історії з мирного ситого життя, історії про брудний й неприглядний бік операцій, історії про дивом врятовані життя, історії про лікарські помилки і смерті - чого тут тільки нема.

38 епізодів з життя й буднів одного українського хірурга, які часто химерно переплетні і викликають спогади один за одним.

🎞️Тут є де посміятися чи навпаки ледь стримати сльози, є над чим замислитися чи похитати головою у повній недовірі. Можна навіть позлитися, важко буде хіба що залишитися байдужим. З цього вийшов би прегарний серіал, між іншим. І йой, най вже буде від Netflix - їм сподобався б набір героїв 😏

❤️Прочиталося за кілька годин, емоцій залишило - вагон і ще піввізочка. Якщо намагатися із чимось порівняти, то це наш Адам Кей і його "Буде боляче", видане, до речі, також у Vivat.

Прекрасне поповнення моєї медичної полиці, просто прекрасне!

🚀Не дивіться на обкладинку

📚Ця книга буде вас дурити на кожному кроці. Спочатку обкладинка прикидатиметься черговою історію про пекельні муки вибору – соболів вдягнути під вечерю з омарами чи чорнобурку? Потім, коли ви прочитаєте книгу до кінця, вам здаватиметься дивною назва – «Рум’яна»? То з оцього всього, що відбувалося на сторінках роману, автор вирішив зупинитися на підсилені саме слова «рум’яна»? І нарешті сама оповідь, що здаватиметься інколи публіцистикою, виявиться художнім романом. І ні, він буде не про рум’яна.

💣Він про те, що Перша Світова війна принесла не тільки жахи й мільйони смертей, але й емансіпацію, вільних жінок та незлічену кількість можливостей для тих, хто справді того хоче. Про те, що вільно жити таким, яким тебе створила природа, це інколи привілей, а не данність, і радій, якщо тобі пощастило втрапити сьогодні у вузькі рамки суспільного схвалення, бо як ні, то стережися. Про те, що навіть якщо ти найбагатша людина у США, твоїх статків все одно не вистачить, аби витягти з розшматованої під час Другої світової війни Польщі молоду дівчинку із єврейським прізвищем.

👉А ще про антисемітизм та комунізм. Про Голівуд та Париж. Про дружбу і зради. Про моду й красу. Про суперництво та пристрасть. Про браки, що укладають гроші, і про шлюби, які трапляються, бо інакше і бути не могло.

💄Дві дуже ділові жіночки, дуже різні зовні, але однаково рішучі та цілеспрямовані, налаштовані збудувати ��ожна свою імперію краси. І як це буває у імперій – місця для двох одночасно завжди замало. Кожна з них виготовляє свою лінійку товарів для жінок – помади, креми, парфюми, а от маркетинг в них різних. Якщо одна віддає перевагу тому, аби жінки приходили до неї у салон, отримували догляд на вищому рівні і звісно на виході купували б все, чим їх тільки що чистили, фарбували, освіжали та зволожували, то інша муштрує цілу армію дівчат, які буквально приносять красу тобі додому, дають спробувати й на додачі пропонують заробити самостійно, продаючи товар своїм подругам. У проміжках між завоюванням світу своїми рум’янами обидві вони намагаються якось дати раду власним почуттям, знайти хоча б кілька хвилин щастя поруч із коханою людиною (для початку віднайшовши взагалі ту людину!) і звісно що якось дошкулити своїй суперниці.

👠Обидві вони міняють власне прізвище: одна, аби звучало більш аристократично і тепер вона не Гарденер, а Гардінер, а друга, аби можна було – банально! – замовити столик у ресторані, адже якщо ти Джосая Герценштайн, то ресторан заповнений вщент і місць немає, а коли ти Джозефіна Герц, то «звісно, мадам, вам зручніше біля вікна чи подалі?»

👒Обидві вони із впертістю носорогів рухаються уперед і вгору, аби про них знав весь світ, і писали всі газети, і жінки всього світу користувалися їх помадою чи ароматом. Обидві вони використовують ідеї, що вітають у повітрі стосовно того, чого ж ще хочуть жінки, і навипередки кидаються то виготовляти. Обидві вони роблять помилки (якими миттєво користується інша) і обидві змінюють індустрію краси.

👑Ну звісно, що це – не буквально роман про відомі косметичні бренди! (хоча одну фірму ви явно впізнали за тим, як саме вона продає свої баночки краси, правда?). І звісно, що це – не документальна хроніка того, як була винайдена форма щіточки туши для вій (хоча виглядає досить правдоподібно). Це захопливий роман про двох сильних впевнених жінок, про їхні здобутки і втрати, про те, як їх суперництво штовхало вперед цілу косметологічну індустрію, і про те, що жодна, навіть найяскравіша й найвеличніша перемога, не минають просто так, як і найпекучіша зрада не завжди виявляється кінцем всього.

👎З недоліків відмічу тільки те, що місцями речення були сформовані настільки незручно для сприйняття, що доводилося їх читати кілька разів, повільно, частинами і знову повністю, аби зрозуміти, що ж автор намагається донести. Не знаю, чий цей факапчик: перекладачки чи редакторів, чи оригінального тексту, але що є, то є

Гаррі Поттер у світі стімпанку? Ні Гаррі, ні Поттер і не у стімпанку.

Земля розпалася на ядро і кілька ковчегів, які загадковим чином продовжують мандрувати навколо ядра. На кожному ковчезі існує Дух Родини (він/вона же - Бог/Богиня, він/вона же - батько/мати усіх тих, хто живе на тому уламку), пересування між ковчегами відбувається за допомогою дирижаблів.

На ковчезі Аніма люди вміють керувати речами: замовляти їх, відновлювати, відчувати і оживляти. На ковчезі Полюс просто тупо холодно і там живуть супермени-вікінги. Дівчинку з Аніми віддають заміж на Полюс, а вона не хоче. Про решту ковчегів (а їх там під 200) нічого не відомо.

І це ВЕСЬ конфлікт у книзі. Опис світу, до речі, теж весь. Майже 500 сторінок головна героїня ниє, страждає, розмазує соплі (буквально, бо холодно же) і робить приблизно ніфіга, тільки пливе за течією. Її майбутній чоловік робить приблизно те саме: ходить, ричить, сичить і пливе за течією. Набір другорядних героїв введений задля декору.

Непродуманий плаский світ із непродуманними картонними героями, які рухаються по сторінках (бо тут навіть сюжету фактично нема) без мотивації , до яких відчувається абсолютно рівний нуль емоцій. Заявлені всередині книги інтриги виявляються деклараціями про наміри без жодних дійсно інтриг.

У якості родзинки стилю - епітет рівня "стояв прямий як сталагміт".

Спитаєте, так а де ж Гаррі Поттер? А, так а в неї шалик смугастий і окуляри. А ви що думали? Що там будуть карколомні пригоди і ода дружбі? ))

Перша частина дилогії із загального фентезійного Всесвіту Гриши, у якому поруч із звичайними людьми живуть таки собі маги - гришники, що вміють зціляти, вбивати, керувати металом ну і решти потроху. Їх, як і будь-яке незрозуміле, хтось боїться, хтось ненавидить, більшість використовує, а також купляє і продає. "Шістка воронів" розповідає про банду Покидьків, яка складається з людського асорті тих, кому непощастило прийти у цей світ бідними, нікому особливо не потрібними і схильними до легковажного ставлення законності. Всі вони різні, але добре вміють вижити у клоаках міст, де панують свої кодекси честі. Черговий їх контракт може принести їм або купу грошей, або, що скоріше, довгу й болісну смерть. Але винагорода манить, тому й починається ця авантюра на 500+ сторінок.

Захоплива оповідь, де я відмітила рівно три місця, до яких в мене багато запитань, на яких автор відповідає хіба що "а от тому що!" Образи яскраві, діалоги не без гумору, і хоча сюжетні повороти досить передбачувані, читати це досить цікаво.

Свою ложку гівнеця у повидло докидає хіба що захоплення авторки сРашею настільки, що батьківщина магів-гришників Равка списана з певного ідеалізованого образу Росії, яка от-от відродиться з попелу і всім як покаже кузькіну мать.

А, ну і про саме видання. Якби не цей хитровикручений шрифт, де літера "б" виглядає більше цифрою 6, аніж літерою, і з-за чого я постійно кульгала на усіх словах із "б", то я б і часу на прочитання витратила вдвічі менше

Насилля, зґвалтування (у тому числі неповнолітніх), тортури (у тому числі неповнолітніх), самогубство, доведення до самогубства, інцест, розбещення неповнолітніх, самопошкодження, кіднепінг та дитяча проституція.

🧻 "Милий" набір тригерів, якими сповнений цей трилер по вінця. Але автору таки вдалося втриматися у межах просто сильної напруженості і не скотитися у відверту треш-чорнуху.

📍 Щороку на океанських лайнерах зникає певна кількість пасажирів. Настільки регулярна, що їх навіть вже охрестили "пасажиром №23" і просто собі ведуть облік. Бо лайнер великий, тільки гальмівний шлях становить більше кілометра, а вижити спочатку після удара об воду, навернувшись з висоти кілька десятків метрів, а потім ще й потрапивши під гребні винти, шансів приблизно як у авокадо вирости у величезний кедр. Тобто, нуль. Помянєм і пливем далі, амінь.

📍 Головний герой, супермен-мачо, доктор психології та крутий полісмен одночасно 😎, який трішки, щоправда, страждає на легку ненормальність, бо напрочь втратив почуття самозбереження після того, як п'ять років тому його дружина та син так само щезли з лайнера, оказуєцця на цій самій лоханці. Адже нізвідки на ній виринула мала дівчинка, яку вже й відспівали разом з матер'ю пару місяців тому, а в руках у неї — іграшка давно мертвого сина головного героя.

💗 Супермен-мачо береться за розслідування і розпутування усього клубка махінацій, підкупів, ігрищ з страхуванням та акціями, а також з мафією та власними демонами. І звісно що перемагає. Щаслива фінальна сцена у кінці трішки відгонила дешевою мелодрамою, але ок, ок. Ту кількість херні та страждань, які випали на його долю (і які він часто виливав на себе самостійно) потребували бодай якоїсь компенсації. Хай так.

❤️‍🔥 З плюсів можу ще назвати досить рівний стиль та швидку оповідь, сповнену гачків. Саме це не давало відкласти книгу з рук, якщо вже узяв. Досить незвичний вибір антагоніста та своєрідні жіночі образи, мало таких насправді пам'ятаю навіть серед трилерів.

💘 За сумашедшу бабусю-мільйонершу, яка живе роками на лайнерах і типу розслідує, куди ж діваються з них люди, одночасно пишучи власний трішки-порно роман, окремий величезний жирнючий плюс 😎

💦 З мінусів можу відзначити хіба що неякісну вичитку: через слово "її", яке можна спокійно прибрати, "вона" на кожній строчці, а пару раз неузгоджені родові закінчення, типу "угледів обриси двох постатей: нападниці, який лежав на підлозі, та Єлени".

💬 В цілому, звісно що #Дафа_радить, буду читати ще автора, це дійсно трилери із незвичними поворотами.

🔥 А! Головний прикол: от ви дочитуєте книгу, потім бачите післямову автора, так от не кидайте на цьому, бо тільки після післямови йде епілог, який багато чого пояснює з прологу, там де якійсь "лікар" відрізає абсолютно здорову ногу одному молодику і викидає її за борт.

Внєзапно — янгадалт коротка проза.

І нехай вас не вводить в оману малюнок на обкладинці, який може викликати очікування надто високочолої чи надто мистецькознавської прози (бо мало хто з пересічних читачів миттю впізнає тут картину "Трамвай" Олександра Богомазова).

Геть ні.

Це короткі, буду чесна — технічно-добре написані окремі історії, де фантастичним елементом виступають то магічні чари, то міжпланетні рутинні відрядження, то зухвалий домашній робот-консультант, звісно що розумніший та чуйніший за господаря. Так, збірка — це суміш науково-технічної фантастики із фентезійними оповідками.

І написані вони десь на підлітковий рівень сприйняття прози, десь зразу після першого Гаррі Поттера і до Сталевого Щура Гаррісона, чому ж я і кажу, що ця книга стала для мене полицею янгадалт.

І сюжети тут в цілому цікаві, і мені б навіть більше зайшли-сподобалися, якби я не читала це все вже колись у Азімова, Шеклі, Бредбері чи АБС (аби ви розуміли: тут одного з героїв звуть Пампа😃 я навіть поіменно знаю, кому зараз олдскули звело).

Саме тому за неоригінальність в цілому — мінус 4 зірочки, але за добротність викладу та реактуалізацію ідей (бо ну реально, хто зараз з 13-річок піде читати Шеклі?) — плюс півзірочки.

#Дафа_радить старшокласникам, а також тим, кого раптом накрило ностальгією по збіркам фантастики у м'яких палітурках із яскравими малюнками на обкладинці.

💀 Жорстокі часи, коли залізниця "розповзається країною наче чума", змушує ковбоїв, цих суворих бродяг, переходити на осілий спосіб життя й ба гірше — ставати селянами. Адже ніхто не стане платити за те, аби стада гнали через кілька штатів, коли їх можна завантажити у вагони і відвезти куди треба.

💀 Рассел, старий ковбой, після останнього замовлення, прямує до Монтани, де вирішує оселитися на фермі разом із своїм молодшим партнером та прийомним сином, підлітком із ментальними особливостями. Але у містечку Санденс, якому пророкують перетворитися на ключову залізничну станцію, яка б обслуговувала увесь Вайомінг, трапляється страшна трагедія — хлопчика вбито. Хто? За що? Рассел ставить питання руба.

💀 У одній точці сходяться жага лютої помсти за смерть невинної душі та жага не менш лютої наживи з майбутнього будівництва і того перспективного статку, що принесе станція в містечко.

💀 Це були криваві часи і автори не стали їх прикрашати голівудськими побрехеньками хеппіенду. Історія жорстока, кривава й далека від кіношного торжества справедливості.

#️⃣ Що сподобалося?
Дуже живий малюнок. Нічні сцени, зображення героїв біля ватри буквально теплі на дотик і буквально чуєш, як потріскують поліна у вогні. Пейзажні розвороти просто неймовірні і миттю викликають в пам'яті сцени з "Горбатої гори"

Сама історія, яка не намагається тебе заспокоїти, наче хороші завжди виграють у поганців. Вона відверта й реалістична — смерть чатує на кожного, і вона частіше нагла, аніж спокійна. Ця чесність підкупає.

#️⃣ Що не сподобалося?
Погано розкрита психологія героїв. Тут він раціональний та зважений, а буквально через одну панель вже звар'ювавший істерик — не вірю. Можливо, варто було б додати ще з десяток сторінок, аби драматичність сюжету зіграла ще яскравіше.

Це були дуже гарні півгодини наодинці з коміксом, тож #Дафа_радить

Перше, що вам потрібно знати — це детектив. Буквально. Є злочин (зникла дівчина), є слідчий (інша дівчина, що вміє відшукати на чорному ринку справжню каву чи брендові цигарки) і є низка подій, які ведуть нитку сюжету від першої точки до останньої.

Друге, що вам потрібно знати — вона на реальних подіях. Ні, звісно от буквально цього епізоду (пошуків дівчини) в історії Нідерландів не було. Але все решта:
💔колаборанти, які радо здавали євреїв у табори, та ті, хто переховував цілі родини в себе, наражаючись на смертельну небезпеку;
💔чорний ринок та відважний рух опору, що вишукував найменші можливості знайти зайвий шматочок хліба для тих, кого наче не існує;
💔дівчата, що потай фотографували усе, що коїлося на вулицях, аби залишити докази на майбутнє, та дівчата, які виходили заміж за окупантів;
💔хлопці, що радо вітали нацистів в себе в країні, та хлопці, які пішли у спротив й загинули у перший же тиждень;
💔etc etc etc

Авторка перераховує в кінці всі документи, які вивчала і які стали джерелом для її художньої оповіді. Детективна складова тут слугує виключно тримачем уваги, рушієм сюжету.

❤️‍🩹Насправді, це книга про силу любові, про дружбу, про необережні слова, які можуть зруйнувати все, про зраду та заздрість, про пристрасть і про відданість.

Чудово написана драматична історія, де головною героїнею виступає абсолютно не героїчна постать. Та, яка максимально противилася цьому своєму героїзму і не хотіла жодних високих цілей, окрім як і далі нормально жити. Але всім нам інколи доводиться робити щось неочікуване.

💬Раджу, навіть, якщо у вас немає до теми Голокосту особливого ставлення, як в мене. Це цікаво читати, завдяки формі та таким справжнім неідеальним героям. До речі, деякі епізоди настільки сильно перегукувалися із документальною книгою "Сховок", про яку я розповідала ось тут (https://t.me/daphniasuggests/2687), що здавалося, наче я читаю її продовження чи то доповнення.

🔥 Так, спочатку йдіть і купуйте просто зараз, бо потім не буде.

Купили? А тепер я вам розкажу, що ж таке, цей 💀

"МИЛИЙ МОРОК"

💀 Абсолютно дахозносна історія про табун фей (сильно різнокаліберних розмірами, що має значення для сюжету), які шукають собі домівку в лісі. І на певний час таки її знаходять у... трупі маленької дівчини, який лежить ну от просто собі десь там під кущами.

👹 Феєчкі як можуть розважаються самі, із комахами та знову самі.

💀 Ажно тут із приходом зими феєчкам довелося шукати новий дім, бо труп вони на той час об'їли геть чисто до кісток, вже не грів. Добре, що самих феєчок природнім шляхом, що також включав канібалізм 👀, стало на порядки менше.

І вони таки знайдуть новий дім, але...

🫀 Одночасно на фоні сюжету про пошук домівки триває любовна лінія феєчкі Аврори (трагічна), а також йде її власний внутрішній розвиток, як Героїні, якій не раз доводиться приймати непопулярні й брудні рішення. Чесно скажу, без останнього твір би сильно спростився.

⏳ До речі, всередині є дійсно епохальний розворот із омажем до "Аліси у Дивокраї" (про який би я геть не згадала, якби дехто не ткнув буквально пальцем), що змусив не ржати (як всю книгу), а лишень сумно посміхнутися.

🩸 Адже дійсно, категорії "жахливо" та "прекрасно" — найненадійніші в усіх з відомих світів.

👁 Так, це максимально гротескна історія про жорстокість, свавілля, ксенофобію і решту ознак примітивного суспільства. Все перераховане возведено у абсолют, а потім ще й піднесено у ступінь n-го порядку. І саме тому вони перестають жахати і починають смішити.

❤️‍🔥 І це було неймовірно прекрасно #Дафа_радить

🕯 Щемливі, світлі, дуже чесні та такі, що несуть надію — ось набір слів, якими можна швидко описати те, що відчуває читач цих оповідань.

🕯 Все в них відбувається вже після 24 лютого 2022 року, тому воно болить і досить сильно. Але, повторююсь, вселяє надію.

🕯 Тут є зустрічі та прощання, неймовірні співпадіння та втрачені можливості, жаль за минулим та тверда впевненість у майбутньому.

❤️ Тут є кохання та любов (не плутати: любити можна безліч кого і чого — дітей, людей, тварин, небо, дім, колишнє спокійне життя та власну віру).

🖤 Тут є різні ми і різні інші, відлуння колишніх воєн та старі травми. Тут багато Бога (як на мій істістський погляд — аж надто багато, але це мої власні емоції).

🕯 Кожне друге оповідання неможливо дочитати із сухим очима і, чесно кажучи, з середини книги це почало трішки навіть підбішувати, але це лише означає, що я узяла не той темп для її читання.

📖🪶Ця книга — настольна, сніданкова. Ось уявіть, як ви берете свій улюблений вранішній напій, сідаєте десь зручно і під горнятко чого-ви-там-обрали читаєте буквально одне оповідання. Ну максимум два. А потім вже йдете жити своє найкраще життя, сповнені тихої надії та, можливо, творчого смутку, який часто-густо змушує - як не дивно - навпаки робити щось із більшою охотою.

🥀Любити, чекати, вірити.

✅ А ще я впевнена, що кілька оповідань звідси варто було б включити у шкільну програму. Так-так, саме у шкільну! Там, де за планом треба проходити щось, що
вчить фундаментальних цінностей, сприяє духовному збагаченню, вихованню національно свідомого громадянина, формує гуманістичний світогляд та загальнолюдські цінності.

Тобто, робить Людину з великої літери.

#Дафа_радить

Інтертекстуальність – явище, коли на сторінках одної книги ти з радістю (чи сумом) бачиш героїв, події, відсилки чи цитати з інших книжок. Сьогодні вже важко знайти книгу, яка б не була просочена інтертекстуальністю, свідомою чи несвідомою самому автору.

Але чи можна вважати інтертекстом прямі згадки інших творів, авторів ба навіть мінівідгуки у одній вигаданій історії на реально існуючі у об’єктивній реальності книги? І чи не є така інтертекстуальність (якщо погодитися, що це таки вона) варіантом для слабаків? Мовляв, як не зміг вписати філігранно омаж на По, то хоча б надай творам По додаткової вартості у своєму світі?

Насправді, це я просто ходжу колами, аби не зізнаватися, наскільки мені сподобалась (і змусила скласти ще один список to read) тоненька книжечка Габріели Зевін із отою круглою блямбою «бестселер Нью-Йорк Таймс» на обкладинці, яка будь-яку книгу робить трішки попсою.

Ну бо здавалося б, чим ще може вразити сюжет із чоловіком середніх літ, який не бачить подальшого сенсу житті після загибелі дружини у автокатастрофі, і якому велінням долі випадає опікуватися дворічною-дівчинкою сиротою, яку, наче пакунок із сливовим пирогом, залишили у його книгарні напередодні Різдва? Які ще кліше та штампи можна всунути у ці рамки? Взбалмошену свояченицю, що не може дати ради своєму гульвісі-чоловіку? Є така. Розлученого копа, що любить пончики і не любить читати? Додамо і його. Спільноту турботливих жіночок, які прониклися долею сирітки і навипередки змагаються за право дати ще одну пораду щодо годівлі, купання чи розваг для малої? Ставте «галочку» - і вони тут присутні.

Як бачите, книга – на позір – складається з суцільних передбачуваних подій та штампів і може розрадити хіба що юного недосвідченого читача чи читачку або людину із підвищеним вмістом сентиментальності в організмі. Але це тільки на позір.

Бо тут вступає у гру та сама інтертекстуальність для слабаків і навіть всі ті банальності, на кшталт одинокої жінки «злегка за 30», яку звісно що головний герой при першій зустрічі приймає вороже, а потім через кілька років одружується на ній, абсолютно не здешевлюють твір.

Отже, чи можна вважати конкретні згадки і цілі відгуки на реально існуючі твори – інтертестуальністю для слабаків, якщо дія відбувається у книгарні, головний герой – її власник, а маленька дівчинка-сирітка виростає у письменницю? Залишу це питання без відповіді.

Бо насамперед, «Славетне життя Ей-Джея Фікрі» - це роман про те, що насправді робить нас щасливими. Про те, що інколи жахливий вчинок сьогодні через кілька років виявляється справжнім подарунком, що змінив на краще долі багатьох людей. Про те, що ми – це те, кого ми любимо.

А потім вже про тексти і книги.

Смішні моменти в сюжеті, рядовий малюнок без особливостей — прохідна в цілому історія з всесвіту (?) Джона Константина, мага та містика, приборкувача демонів та коханця Сатани.

🎞Забавні півтори години із мальописом, який не змушував нудьгувати, але й вау-ефекту також не дав.

🖤Цього разу Джону Константину доведеться розібратися із демоном відчаю, якого він, сам того не відаючи, прикликав ще у дитинстві, коли хотів похизуватися перед друзями своїми паранормальними здібностями та знаннями магії.

🪦Основна діра в сюжеті — це оцей самий часовий геп, коли від появи демона у нашому світі і до його оприявлення Джону Константину пройшли десятки років, а потім ще й виявилося, що за ці роки демон ніфігово так встиг наробити справ та навбивати людей. Причому не якіхось там безхатьків, зникнення яких мало хто помітить, а мультімільйонерів, власників бізнес-імперій. "Не вірю!" ©

🎞Основний прикол в коміксі — статеві злягання та взаємні підколки Сатани та Джона Константина одного з одним. Це було смішно, ок.

🪶🪶В цілому, фанатам жанру щиро раджу. Якщо ви "не цих справах", то можете також глянути, але перша частина "Hellblazer: той, хто йде крізь пекло" мені сподобалася більше.

Все ж таки гени пальцем не розчавиш: оповідач з Гілла вийшов пречудовий, вкотре засвідчуюся.

🔪Йуна пасія йуного стажера поліції опиняються разом у домі комісара поліції, поки той ловить втікачів з в'язниці. Але у дім забираються ті самі чоловіки у помаранчевих комбінезонах, катують стажера і відвозять його кудись. Йуна Джун хапає сокиру древніх вікінгів, яка виявляється із секретом, і починає свій шлях Героя — спочатку рятувати кохання, а потім все так закрутилося, що й весь світ, який поки що для неї складається з острова, відрізаного штормом від цивілізації.

🔪Спитаєте, до чого тут голови у кошичку? Так сокира ж не проста, а з Іґґдрасілля! 😈

🪶Дуже крута історія, от просто до мурах захоплива й цікава (хоча й місцями передбачувана, але в рамках "ой здається все не так просто - ну! так і є!").

🪶Звісно, можна назвати її типовим горор-слешером, коли за наступним поворотом героям доведеться волААААААААААти як недорізаним, ан нєт, таки дорізаним. Але її від банальності незлецькі рятує чорний гумор та динаміка подій.

📕Дуже сподобалося! Спитаєте "так а чо тоді 4 зірочки, а не 5?". А за малюнок. Постери на розділах просто офігеньські! (дивись друге фото), а решта малюнку мені не зайшла. Все-таки такі історії особисто мені хочеться читати, а не розглядати малюнками.

Повільно, нордично, класично.

🌟А я насправді рада, що сьогодні все ще лишаються автори, які працюють саме у такій формі: злочинця викривають не під час карколомних гонитв із перестрілками, а у спокійній бесіді, наче на театральній сцені.

🌟 У 1956 році на одному з крихітних островів Ісландії зникає 15-річна дівчина, що працювала покоївкою у поважної сімейної пари. Розслідування нікуди не приводить, бо пара поважна, детектив молоденький, на дворі патріархальний лад, закономірне питання "ви впевнені, що Лаура покинула острів?" вважається за грубість та зухвальство.

❄️Через 30 років один амбітний журналіст вирішує зробити серію колонок на першій шпальті про ту ганебну справу (бо це ж Ісландія, тут не вбивають взагалі, а нерозкритих злочинів просто не існує). Йому щастить знайти кілька зачіпок, але... Але не стану спойлерити.

🌟 Тим не менш, журналістське розслідування потроху просувається і наштовхується на активну протидію з боку певних сил, а це означає, що не так все просто у тому зникненні, тож інтрига тримається.

🌟 Так, події тут відбуваються дуже повільно. Але зважайте, що автор обрав собі часовий проміжок 40-річної давнини! Це сьогодні здійснити телефонний дзвінок справа кількох секунд. Тоді, зателефонувавши комусь, ти міг послухати гудки і зрозуміти, що нікого немає вдома. Отже, відповідь на своє питання ти отримаєш пізніше, можливо навіть завтра. Уявляєте, який жах? 👻

❄️ В цілому мені дуже сподобалося. І класичний сюжет, і згадки Агати Крісті, розкидані по сюжету як явно, так і напівнатяками, і те, як були побудовані певні сцени, і отой перехід до більш активних — буквально готичних! — дій у кінці, і навіть певна театральність фінальних епізодів, де розставлялися крапки над ї. Да і герої тут розвиваються, а в кінці читача очікує навіть маленький твіст (не скажу, що геть неочікуваний, але цікавий, так).

🦋 Тож чому 4 зірочки, а не 5, якщо все чудово? За певну недосказаність: я б хотіла дізнатися, що саме конкретно сталося із усіма причетними до злочину. А так наче лишилося щось недоприбраним, наче якісь ще ниточки стирчать чи на столі після прибирання лишилася чашка із рештками кави та відбитком помади.

Добротний янг-адалт детектив із неймовірним оформленням.

Про що книга?
Піппа Фіц-Абомі закінчує школу і збирається вступити до Кембріджу. Але для закінчення їй потрібно захистити індивідуальний проект, на тему якого вона обрала... вбивство.

П'ять років тому в їхньому містечку вбили 17-річну дівчину, і, хоча тіла не знайшли, офіційно вона вважається вбитою. Адже є прощальна записка її "вбивці-самогубця". Проблема у тому, що Піппа не вірить в його вину і починає власне журналістське розслідування.

Що сподобалося?
🔥По-перше, оформлення, яке дозволяє буквально зануритися у слідство. Мала поводить себе як заправська міс Марпл (з поправкою на час та вік), вміє аналізувати та ставити гострі питання. Книга наповнена також схемами та мапою, скрінами з соцмереж (адже це сучасний детектив!) та малюнками на дошці розслідувань.

🔥По-друге, те, як в процес заведені здорові посили та підказки підліткам, як можна вийти з різних ситуацій. Токсичні стосунки та батьки, рівне ставлення до людей із будь-яким кольором шкіри, несприйняття наркотиків та алкоголю, відповідальність за свої вчинки, а особливо коли вони несуть зло іншим людям. Інколи це, звісно, надто влобно, але робимо знижки на те, що цей роман в першу чергу розрахований на підліткову аудиторію.

🔥На це (вік ЦА) також списую деяку спрощеність самого розслідування, коли Піппа отримує щоразу цілий пучіщє ниток, за які можна смикати далі, і далі, і далі. Це детектив, який дозволить читачу гордо сказати "ха! я теж здогадався" та розважить, а щодо більшого — читайте вище, користь закладена фоном 🫣

Що не сподобалося?
Місцями авторка пускалася берега із дивно-дикими не до ладу застосованими метафорами, які викликали відчуття, наче хтось поруч "мелодійно" шкребе пенопластом по склу 😠. Але то було зрідка, було б частіше — мені б палало. До речі, майже завжди це стосувалося спроб описати те, як вона поступово закохується у свого напарника😁. Тому якщо Голлі Джексон колись напише любовний роман, то, мабуть, краще не читати. Розслідування та кримінальні тропи їй даються краще 😆

🔥В цілому чудова розважальна історія на один-два вечори, гарно видана і яка може стати прекрасним стартом для молоді, якби ви хотіли її, цю саму молодь, підштовхнути до читання

Не все то містика, що має в сюжеті монстрів.

🌕 Маємо АТОшніка-айтівця, який пройшов Іловайск (ну звісно же) і зараз долаючи ПТРС, живе просте життя українського ШІ-стартапера. В нього є дружина (письменниця у творчій кризі) та син (підліток у пубертаті). Ще в нього є колега, який намагається вмовити Ярослава продати їхній ШІ кандидату у мери містечка П'яні Мости (цілком вигадана, але абсолютно впізнавана у десятках таких самих п'яних мостів місцина). І для повнішої вже затравки сюжету в Ярослава з'являється психологіня, яка на волонтерських засадах допомагає йому долати наслідки війни, що зазвичай виражається у тому, що вона його уважно слухає.

🌕 Здавалося, що ж може піти не так, правда? 💀

🌕 Як ви розумієте з розставлених на дошці фігур, мова у романі йде про руйнацію сім'ї, яку додатково "прикрасили" війною (найлогічніший спосіб пояснити першу тріщинку в шлюбі) та додали драйву за допомогою класичних таких бандюків з 90-х, які станом на сьогодні стали раптом поважними бізнесменами.

🌕 Оця дивна назва — це, як пояснював автор, його глибоко особистий дитячий монстр, з категорії Чорної Руки Верхи на Чорній Домовинці. В сюжеті його роль звелася до функції залякування на фоні та посилення напруги (що було не зайвим).

🌕 Адже — і це моя головне зауваження — якби текст був вполовину меншим за обсягом, він набагато більше виграв би. Надмір рефлексій, надмір слів, зайвий надмір всього. Я кілька разів проводила експеримент: просто перегортувала кілька сторінок і продовжувала читати, ні на йоту не втрачаючи контексту.

🌕 Але й це не все! Рутинний method writing автора полягав у тому, що ГГ писав листа другу, в якому переказував все, що з ним відбувалося. Тобто, ви тільки що почитали з десяток сторінок тексту і на 11-й вам роблять краткий конспект їх.

🌕 Мабуть, це дієво для зумерів із їхньою постійною втратою уваги та страхом текстів довших за 4к знаків.

🌕 Але якщо вам здалося, що мені НЕ сподобалося, то це хибне враження.

🔮 Це був гарний і місцями важливий для сьогодення текст, який — майже впевнена у цьому — прочитає на порядок менша кількість людей, ніж вартувало би. На жаль.

🔮 Історія про довіру та зраду, про травми та їх тяглість, про мєстєчковість та рустикальні традиції, яких вже час давно позбутися. Про негероїв та прості життєві радощі, про героїв та людську дурість й заздрість. Про вади, чесноти та хиби інтерпретацій. Коротше, про наше життя.

🔮 Зняті півтори зірочки виключно за зайвий обсяг, в цілому ж #Дафа_радить

Коли другий том? ©

Це була найдоросліша (поки що) книга, прочитана у В.Е.Шваб і це було прекрасно! Все, йдіть замовляти 😂 #Дафа_радить

❤️‍🔥 Що? Треба аргументів? Ну добре.

Місто після Катастрофи, яке розділене навпіл чимось на кшталт кордону, де одна частина примудрилася домовлятися із монстрами, що виповзли на світ білий, а інша продовжує тих монстрів нищити. Одні торгують, інші воюють. В одного очільника донька, в іншого — син, які одного разу "випадково" (насправді ніт) опиняються в одній школі.

💖 Це була б банальна чергова історія Монтеккі та Капуллетті, якби не цікавий постапокаліптичний всесвіт, сповнений воєн та інтриг. До речі, сподобалося, що Катастрофа сталася не враз на всій планеті, а локально, і десь там за обрієм є нормальний світ, якому традиційно насрать на проблеми індіанців тих, кому не пощастило. Надає певної реалістичності взагалі сюжету.

💬 Гарна динаміка подій, невип'ячена любовна лінія (яка на кінець взагалі перетворюється на щось набагато цікавіше аніж "любить-нелюбить"), дуже потужний гачок у кінці, такий що фразу "коли другий том?" починаєш прям волати, як перегорнув останню сторінку.

❤️‍🔥 Так, мені все сподобалося!

Здійснила вчора спробу почитати оце і час вводити тег #Дафа_не_радить 😂

😈
На 50+ сторінці я заснула.
На 100+ сторінці з'явилася думка, що я читаю сценарій для Боллівудського блокбастеру категорії D із якоюсь псіхічкою в головній ролі.

😈
Наприклад, приходить детектив до жінки на роботу повідомити, що її сестру вбили. Начебто подій на півсторінки? Карась там плавал! Починається ціла сцена: він такий "присядьте, я маю вам щось сказати", аж тут вона раптом починає кудись бігти, він за нею, вона намагається кинутися під автобус, він її витягає, вона біжить далі, він за нею, він каже "ви повинні мене вислухати!", на що вона на бігу каже "нічого я не повинна!" Нарешті вони добігають до парку (опис парку на кілька речень), де вона сідає на лавку і каже "а от тепер кажіть".

ЩО ЦЕ БУЛО ТАКЕ ВЗАГАЛІ??????

👹
Якісь картонні діалоги, постійні згадки, хто в що вдягнений (особливо умісний був цей фешн-відділ у сцені, де головна героїня розглядає піджаки на чоловіках під час похорону своєї садистські вбитої сестри), суцільна істерія у поведінці всіх, а особливо ГГ.

Нафік-нафік.

🫀
Після 188-ї сторінки я по діагоналі пробіглася по решті їх 400+ (!), оком вихопила рівно такий самий рівень ідіотії та всратих діалогів і на цьому книгу для себе закрила остаточно.

👁👁
Рідкісне лайнище, нащо було стільки паперу переводити на оце всьо?

Щастить мені на українські дебюти останнім часом. От і знову.

🔥 Якби мені дали цю книжку без обкладинки, я б могла закластися, що читаю новий роман Софії Андрухович.

💐 Солодка споглядальна безподієвість, метафоричність, влучність порівнянь, відсутність (принаймні на середині книги, саме звідси зараз пишу) сюжету як рушія. Читача занурили у кінець 19 століття, де ще ані воєн, ані революцій і все, що турбує світських левиць — це доктор Ф. із його дивними теоріями щодо снів. Львів, Карпати, Відень — обитель щастя.

💐 Повільно, тепло, відчутно буквально на смак та чутно вголос. Потужний образ жінки, якій надто затісно у традиційному світі, тим більше, маючи талант та прагнення волі.

💐 Мені подобається, але у текст треба вливатися, можливо, за допомогою трав'яного чаю, який не раз згадується на сторінках, і триматися його спокійної течії.

Зрештою, це завершилося любовним романом, але з тих, що з припискою "здорової людини".

🔴 Повільна затишна історія про любов та призначення і чи варто підлаштовуватися під світ чи таки змінювати його за своїм бажанням.

🔴 Про те, як багато важить слово і як легко можна ним зруйнувати цілі життя.

🔴 Драма, але без надміру, солодка, але без приторності, прикрашена, але не до нереальності.

🔹 Мені дійсно сподобалося #Дафа_радить

🟣 Чому мінус одна зірка?
Без спойлерів пояснити важко, тож зважайте на це. Один з головних героїв — геніальний портретист, який викладає в Академії. Одна з головних героїнь ще підліткою допомагала йому розмальовувати церкву, і художник навіть зобразив її там в одному з образів. Пізніше він зустрічає її вже молодою жінкою і... не впізнає. А потім вона ще й перевдягається хлопцем, аби отримати академічну мистецьку освіту і він знову її не впізнає. 😃😃😃 Ну такоє, знаєтє лі, або геніальний портретист, або не впізнає людину, яку бачив місяцями і малював. Бо не вірю©

В одному з відгуків писали, що тут дірок в сюжеті стільки, що це радше швейцарський сир, аніж книга. Я схильна не погодитися. Бо це не сир, це драна РИБАЛЬСЬКА СІТКА із розміром вічка на блакитного атлантичного марліна! (для тих, кому лінь гуглити, це тварюка під 100 кг вагою).

Погано просто все:
🦋 сам сюжет, який пнеться перевершити фаулзівського "Колекціонера", але виявляється надто дирявим, надто дитячим та надто картонним, що розлізається по швах від елементарного питання.

🦋 форма оповіді, коли події розкручуються з кінця і все заради типу "драматичного твіста" в кінці, але на підході до твіста єдине, про що ти можеш думати, так це чи може ситуація стати ще тупішою і - бінго! - з твістом саме так і стає

🦋 постать оповідачки, яка начебто має втілювати образ Сильної Жінки, а по факту виявляється не просто МеріСью, а МеріСью на стероїдах, до того ж ще й накаченою по вінця знаннями та крутецькими навичками психології, конфліктології, веденням стресових комунікацій, а також античної міфології, театрознавства, літератури, музики та ще й медицини до купи. І все це у 16 років 🤡 🤡 🤡

🦋 і вчергове дирами в світобудові (а це ж нас типу трилер же, не магічний реалізм, не фантастика, не антиутопія, а начебто сюжет, який може відбуватися у реальному житті), які усі потуги по наведенню моторошності зводять нанівець, бо в те, що відбуваєтся на сторінках, банально не віриться.

😈 А! То за що зайва зірочка? Чому дві, а не одна? За цитування По, просто вчергове захотілося перечитати дійсно моторошні речі, а не оці поробки.

#Дафа_не_радить

А ось це було дуже, дуже добре!

🎩 Молода Касандра Рейвен працює санітаркою у морзі. Їй подобається ця робота, хоча звісно вона регулярно отримує шоковані погляди від нових знайомих. Кессі регулярно знайомиться із людьми, адже чомусь не може ніяк вибудувати довготривалі відносини. Ані з чоловіками, ані з жінками.

🎩 Кессі розуміє смерть. Ні, це не збочення, хоча багато хто з нею не погодиться. А ще вона вміє "чути мертвих". І знову ні, це не магічний реалізм чи зомбіленд. Просто в Кессі надзвичайно розвинута уважність та прокачена інтуїція. Тому коли на її столі опиняється дуже дорога для неї людина, а в голові у Касандри раптом лунає голос покійниці "мій час ще не настав", молода жінка починає власне розслідування, впевнена, що її дорогу викладачку вбили і не щось інше.

🫀 Анатомічно-криміналістські подробиці, відсутність всевидющого автора, чітка відповідність нормам детективного жанру, простий, але захопливий виклад.

🫀 Чому не варто навішувати на людей ярлики, а надто виходячи з їхнього зовнішнього вигляду. Чому інколи брехня буває не злочином, а радше неоковирним способом прикрити свої слабкості чи те, що ти сам вважаєш слабкістю. Чому довіряти власним почуттям треба більше. А також що буває, якщо ти надто упереджений до інших.

❤️ Мені дуже сподобалося! Так, це не детектив рівня "Ім'я Рози" Еко, але це гарна історія, яка особисто мені принесла кілька годин задоволення. І я впевнена, що багатьом також принесе.

#Дафа_радить і прям наполягає!

"Ти маєш звикнути розрізняти меланхолійне й похмуре, веселе й нестримне, взагалі словесні відмінності, бо людський світ стоїть і падає через слова"

Павлик — дуже вправний молодий чоловік, якому легко вивчити кілька різних мов за короткий термін. І це не дивно, адже саме таким його й задумав автор, який сидить буквально тут, поруч, за дирявою шторкою, на табуреті. Табурет авторові інколи доводиться віддавати своїм героям, зокрема, коли їм треба когось стратити через повішення.

Сільва — лисиця, яку дуже вправні вчені-генетики перетворили на вельми привабливу даму із знаннями кількох мов. Щоправда, вчених також потім стратили - аби не сміли повторити цей вдалий експеримент. Але тут авторові не довелося вставати з табурета, обійшлося селянами з вилами.

І Павлик, і Сільва мають Важливе Завдання від своїх комуняк-господарів, але, як це часто буває, особисте стає важливішим за ідейне, надто коли ідея відверто смердить. А хоча б і кров'ю вчителів словесності.

Як ви розумієте, головний герой тут не Павлик, не Сільва і навіть не автор із табуретом. Головний герой тут текст. Який насміхається, глузує, шокує, змушує кривитися від огиди чи сіпатися від тригерів, помічати приховане та захоплено уявляти собі той самий маршрут Сільви верхи на лосях засніженим Сибиром, який вона здійснила ще будучи лисицею. І за який розрахувалася - знову таки - текстом, розповідями казок Шахеризади (звісно із адаптацію до лосиного).

🔥Це було прекрасно🔥

🐾 Любовний роман із повною відсутністю любовної лінії.

🐾 Сатирична альтернативно-історична антиутопія із майже документальної точністю якщо не щодо подій, то однозначно щодо явищ та настроїв.

🐾 Гротеск-нонфікшн, що маскується під розважальну химерну прозу.

Однозначно #Дафа_радить! Тільки пам'ятайте, що відкриваючи цю книгу, ви, як і Сільва, "перейдете
кордон, на якому була попереджувальна табличка: "Увага, друга сигнальна система, вхід на власну відповідальність!"

Колись років три тому я ще російською читала "Places of the Heart: The Psychogeography of Everyday Life" Коліна Еларда і була у повному захваті від того, наскільки крутецькі штуки можна виробляти суто правильним плануванням. А ще наскільки очевидними вони здаються, але вже тільки після того, як на це звернуть твою увагу.

І я така тоді "от би ще чогось подібного почитати". Як ви розумієте, час чогось подібного настав аж осьо тільки 😂

❤️"М'яке місто" Девіда Сіма - це не про диванчики чи м'які меблі. Це про місто, в якому комфортно і легко жити людям із усім різноманіттями потреб, зацікавленостей та можливостей.

З самого початку автор каже, що десятиліття планування у форматі "а давайте винесемо супер-гіпер-пупермаркет кудись на виселки, побудуємо окремий мікрорайон для офісів і окремий - для всяких там навчань, а люди нехай туди-сюди їздять" призвели до майже міської катастрофи і треба то всьо мінять.

✏️На прикладі успішних мікрогромад у Копенгагені (і не тільки) Девід Сім показує як насправді виглядає ефективне планування і перепланування, яке робить щасливими багато людей. Тут часто лунають слова "закритий двір", "нашарування" та "безпека". Він розказує і показує не тільки нові, вже розумно сплановані житлові масиви, але й те, як можна використати сучасні знання з психології та соціології і перетворити дуже стару забудову з затісних кварталів на комфортний простір для життя.

Все супроводжується реальними світлинами та схематичними інфографіками, що унаочнює текст максимально. Мені було дуже цікаво читати й роздивлятися, хоча я й не архітектор-урбаніст.

В деяких місцях, звісно, хотілося ридати.
🔻Наприклад, в епізоді, де згадується, що трамвай тихіший та чистіший за автобус, тому люди віддають перевагу районам із трамваями 😯.

🔻Або на моменті, коли автор описував, як один з маргінальних районів одного австрійського містечка перетворили на дуже привабливий тим, що змусили мешканців створити спільну організацію, якій вже й виділили кошти на перепланування та ремонт 🙄.

Дуже класне чтиво, яке я б радила нашим ГОшкам, пов'язаним із містобудуванням чи проектуванням, чи контролем за тим всім, чи навіть головам ОСББ, які хочуть мати навколо простір із людським обличчям.

Та і просто так було дуже цікаво почитати насправді.

Прекрасна болісна дуже тригерна історія про некохання до себе та нездатність навчити коханню дітей, якщо ти сам (сама) не мав (мала) того в дитинстві.

Про дитячі травми та насилля, про тілесне задоволення після 50, про залежні стосунки, про лихих підлітків та цинічних матерів, про зради та прощення, про болісні досвіди та їх тяглість протягом кількох поколінь.

Історія про один день, протягом якого проживається ціле життя і раптом стає зрозумілим, що воно - не твоє.

Про те, що варто спробувати щось змінити (можливо навіть не боючись зламати) аби відчути інший ритм.

Книга насправді не для всіх, тож зважайте на те, що вам вона може зробити сильно боляче вже з 29-ї сторінки.

💔Про війну можна писати по-різному. Можна із бравадою і шутєйкамі-жартиками, а можна із пафосом і трагічно заломленими руками й бровами. Можна сухо й з фактами, а можна поетично і ні про що.

💔Рафєєнко обрав інший шлях: він написав про війну правду.

І це бескінечність ⭐️ з п'яти

💔Десь метафорично, а десь прямо, часто із чорним гумором, а частіше моторошно-містично. Але це грубіша помилка — вважати, начебто тут відбувається щось надприроднє, все в межах суворої неприкрашеної реальності. Реальності виходу з травми, а скоріше — неприкаянного блукання лабиринтом жаху, спричиненого нею. Навіть, коли із тобою починають розмовляти давно мертві коти, у цьому ніц містичного. Тим паче, коли із тобою починають запекло сперечатися давно мертві собаки, що ти їх власноруч поховав у переліску за хутором. Зразу після того, як їх розстріляли плосколиці брати-буряти.

💔Ця книга робить боляче. А потім - смішно. А потім ще болючіше, хоча здавалося у тому місці, на яке вона легенько натискає, вже давно відмерли усі нервові закінчення.

💔Це було прекрасно настільки, наскільки може бути прекрасною терапія суспільної травми. Я буду читати це ще не раз, хоча воно й робить пекельно боляче. Я боюсь це радити, але мрію, аби всі її прочитали. Це дійсно невимовно прекрасно #Дафа_радить

Одна книга, два обговорення, чи не кардинально різна підсумкова оцінка 💖

"Як добре, що сьогодні жінкам вже можна не прясти" — висновок на клубі, де усі були поблажливі до книги.

"Шкода коня" — вирішили на клубі, де в процесі обговорення панянки намагалися навіть забрати ті 3 зірочки, які дали спочатку 💝

Погоджуючись із усіма недоліками, тим не менш ⭐️⭐️⭐️⭐️⭐️

🗝Це не переосмислення міфу, яке звикли вкладати у цей вираз. Це спроба розповісти історію так, як вона могла б виглядати насправді, і на яку пізніше б людська фантазія накрутила міфів, богів та їхньої реальної присутності.

🗝Боги тут не дійові особи, а сутність десь там, у яку, звісно, всі вірять і навіть жертвоприношення здійснюють, але зворотнього зв'язку не отримують.

🗝Жреці тут не якісь надзвичайні істоти, наділені особливим даром, а звичайні собі люди, які переслідують власні інтереси і задля цього брешуть та інтригують.

🗝І навіть донька Зевса тут — це лише красива казочка для простолюдинів, аби пояснити, чому в смуглявих чорноволосих батьків народилася білосніжношкіра дитина із золотим волоссям. Це був Зевс, очевидно же.

💖Мені сподобалося. Такий собі наче зняток тих часів, коли в жінок було рівно 2 функції: рожати та прясти, прясти та рожати. І у цьому всьому якось треба було жити і навіть намагатися бути щасливою.

🌟Японія, початок 20 століття, містом прокочується хвиля дивних смертей; молода дівчина-репортерка починає сумніватися у власній адекватності, адже точно бачила старого друга, що ось вже кілька років як загинув на війні; на Міністерство оборони працює втаємничений загін дивних істот, що бояться сонячного світла та харчуються кров'ю, а тут ще й у театр приїхала із гастролями трупа, де прима-майстром виступає молодик, що наче зійшов з афіш позаминулого сторіччя.

🌟Фух! Оце так накручено! Насправді, все стає ясним досить швидко і головна інтрига тут не детективна (хоча ця лінія також присутня), а як це часто буває у східних творах - філософська.
А чи так вже й всесильні вампіри, як їх малює популярна культура, чи таки це суцільні слабкості та прокляття?

🌟Як я вже писала, основна нотка кожного тому трилогії змінюється від драми (у першому) до гумору та сарказму (у другому) і знову повертається до драми, але вже з іншим забарвленням (у третьому).

🌟Нам не зразу, але розкажуть історію кожного з вампірського загону — і це будуть щоразу різні історії! Покажуть, чим насправді займається військове керівництво, і скільки важить слово "честь". Змусять співчувати у несподіваних місцях та реготати у досить очікуваних. З неочікуваних ефектів: може захотітися піти у театр 🌟

Чого мені не вистачило?
Мабуть, ще кількох сторінок із суто технічною інформацією про світ: ну ок, ми маємо вампірів, які відрізняються рангом. І шо? Які саме ці відмінності? Де ТТХ кожного з рангів? 🐱

Можна було б придовбатися ще до кількох пунктів, але я не стану 🌟 Бо в цілому мені сподобалося. Раджу читати без довгих перерв між томами

Боді-горор, канібалізм, вбивства з розрахунку, вбивства у стані афекту, утримання проти волі, тортури фізичні, тортури психологічні, моральна деградація та руйнація особистості, страх печер (темряви, заглибин у землі, лабіринтів), переслідування та приниження.

Насправді, я узяла цю манґу зразу після "Невеличкої драми", бо ліміт терпіння на комуняцький самодроч був вичерпаний повністю, і, як я писала у клубному чатику дівчатам, мені терміново треба було "нормального капіталізму і аби когось вбили".

"Сховок" задовольнив запит на всі 100500%! Тут не просто нормальний капіталізм, а азійський максимально холоднокровний капіталізм із незворушним фейсом. І тут не просто когось вбили, а зробили це неодноразово, вигадливо жорстоко, а декого й ще частково з'їли, до того, як вбили. 💀

Дякую автору, мені це було необхідно на той момент👻.

💀Хоча навіть без моменту, манґа шикарна. Маємо родину, яка переживає не найкращі часи. Їхнє родинне щастя розколов трагічний смертельний випадок, що стався із трирічним сином, і зараз вони хочуть спробувати — чи не в останнє! — почати все наново. Щоправда, в кожного з них все ще палають образи один на одного, бо й досі кожен звинувачує іншого у Великій Провині.

💀Здавалося б, мандрівка вдвох у романтичне місце має врятувати їх шлюб. Класично для горорів: машина глохне, навколо темрява, дощ і жодної живої душі. Що треба робити? Правильно! Лізти у підозрілу печеру! Знову таки, класично для горорів: вилізти вдасться не всім.

💀Сподобалося мені майже все: і дуже моторошна, деталізована похмура атмосфера. І сюжет з кількома твістами. І те, як оформлені флешбеки у минуле героїв. Але було кілька незрозумілих моментів, де я хотіла б трішки більше інформації щодо мотивів та характерів, ну буквально б ще 3-4 сторінки. Саме тому й поставила не 5, а тільки 4 зірочки.

🎈Дуже раджу.

🌟Підзаголовком цієї серії можна було б поставити щось на кшталт "не намагайтеся погрожувати старим з Куперс-Чейз"

🌟Це вже третя книга серії і прочитана вона була за вечір. За дуже веселий та приємний вечір.

🌟Отже, якщо ви досі не в курсі, що це.
Містечко Куперс-Чейз - невеличка містина, де у досить недешевом пансіонаті живуть старички. Але це не похмуре місце, де вони доживають своє, а досить жвава локація, де окрім традиційних для віку 70+ розваг виду "шахи, судоку та макраме", є такий собі Клуб убивств по четвергам. У цьому клубі четверо непосидючих мешканців розгадують нерозкриті вбивства минулого. Аж поки вбивства не починаються навколо них. Зрозуміло, що веселіше розгадувати загадки свіжих (вибачте) трупів, а не тих, хто років 30 вже як помер, хай навіть і за невизначених обставин.

🌟В кожного з їх блискучої четвірки є власні секрети, переваги, навички та свій особливий характер, що й дозволяє їм розкривати злочини. А ще їм багато років, а це, окрім проблем із судинами та колінами, досвід, старі знайомі та старі ж вороги.

🌟Я обожнюю цю серію за легкість, карколомні повороти, колоритні персонажі, що розвиваються від книги до книги, чудовий гумор та сльози, що інколи виступають в мене на очах. Бо відверто смішні моменти чергуються із пронизливими щемкими (так, я прекрасно розумію, що автор просто вдало тисне на емоційні педалі читача, але із задоволенням йому піддаюся).

🌟А ще я постійно думаю про те, що, мабуть десь отак приблизно, як ця четверка, хотіла б проводити і свою майбутню старість. Не доживаючи віку, а активно й поруч із тими, з ким є побалакати про своє. Хіба що без вбивств, будь ласка.

🌟Сподіваюсь, КСД порадує нас і видасть також й четверту, останню на сьогодні, книгу серії Thursday Murder Club.

Багатошарова, насичена сенсами та відсилками, досить не проста історія чи то божевілля, чи то магічного потойбіччя, яке чатує на кожного з нас, достатньо тільки відволіктися від буденності.

Книга для читання та перечитування, книга для роздумів та суперечок, книга для переосмислення буття.

А ще - для пропрацювання травм, для того, аби чітко визначити, хто тобі друг, а хто ворог.

У пошуках самого себе головне не заблукати лабіринтом і завжди пам'ятати, що вихід у залі з Минотавром

"Не вірю" - постійна емоція і враження від майже усіх 464 сторінок. "Не вірю" і постійни нестиковки у світі, від яких недовіра тільки зростала.

🔴Коли на одній сторінці ти читаєш ❗️"і поцілував крило на знак відданості, чим спантеличив ГГ", а через кілька - ❗️"торкатися без дозволу крил - то прямий шлях до відрубаних рук". А цілував як? Повітряні цьомкі-бомки надсилав? Чи поцілував і пішов далі без губ?

🔴Коли на одній сторінці ❗️"дрібні живі істоти поруч із марвами [зомбі] помирали, а дорослі та люди - хворіли", а на купі інших ❗️"чернову роботу виконували марви, підняття марвів на турнірах - найлепша розвага для глядачів". Так хворили чи розважалися? Так воно смерділо нестерпно, чи підняті трупи скрізь навколо - основа економіки? Або труси, або хрестик, будь ласка.

До речі, ті трупи за законами біології у книзі начебто продовжували гнити й розкладатися. Але це не завадило одній з ГГ місяцами їздити на мертвому коні. Силою думки, не інакше, ага. Бо або розкладається, відповідно, розм'якшення тканин, роз'єдання кісток у суглобах, або місяцями гарцювати на мертвому коні. З якого навіть списи не витягнули, що його вбили, ага. Це ж неабияк покращує галоп - списи, що стирчать, ви хіба не знали?

⬛️Сцени, які несуть, більш-менш сюжеторухоме навантаження, написані так, що - читай назву допису - мені здавалося, що я читаю індійське кіно. Або Шекспір й досі не з'явився у цьому світі, тому слово "інтрига" також нічого не означає. Вам просто в лоб розповідають, що відчуває герой, і пропонують цьому повірити.

⬛️Емоції ж в героїв та їхня мотивація перемикаються просто щелком пальців: тільки що він скакав, літав та читав вірші, тут йому сказали (просто сказали!) кілька слів - і оп! - герой вже палає непримирою помстою до місця, де живе.

Тільки що це був морально і фізічно знищений, закатований та депресивний птах-інвалід, йому сказали (просто сказали!) два слова - і оп! - він вже герой-месник, що жадає жити й вбивати.

А хоча б трішечки якихось напівтонів до цих Пророчо-Надихаючих Слів, нє? Ну аби я хоча б трішечкі повірила у те, що ті слова впали на бодай якесь підґрунтя? Ну ок, ача-ача, танцюємо далі.

⬛️Тут він місяцами вчився керувати перстнем, що мав би бути тільки його, і так і не навчився до кінця, а тут він за півгодини до двобою віддає його іншому і каже "тут, короче, все просто, у бою розберешся". Серйозно, блін?

🔴Епізод з нападом на бастіон, де тримали божевільну мати ГГ, написаний тільки для того, аби ГГ міг пафосно заявити "так, я демон". До речі, він там наче ж мав якісь доручення виконувати, нє? Пофігу дим, їдемо, куди хочемо? Це точно феодальна система тут у вас?

🔴Епізод з програною облогою столиці князівства це взагалі гишпанський сором. Тут він офіційно програє і, згідно своєї ж примітки до умов двобою, каже, що визнає істинною правителькою узурпаторшу (хоча до цього протистояння трималося саме на тому, що він - законний спадкоємець і має керувати, чому ж йому Небельгайм й допомагає). І тут же, як наче нічого не сталося, правитель Небельгайму після цього позору віддає свою доньку за ГГ в рамках узаконення прав на перебування своїх вояк. Рілі? Він там наче визнав щось, нє? Пофігу дим знову? 🤡

Додайте до цього, що через кожні кілька сторінок вам із різною інтенсивністю, від "м'яко" до "ннннннннна в лоб!" будуть нагадувати, що оце можна тільки чоловікам, жінкам ніззя.

Єдине, що я відмітила позитивно, це:
✅образ короля, Етельріха, гарна скотина вийшла, гармонійна й цілісна;
✅страждання /молодого Вертера/ птаха-гея, це було дуже правдоподібно.
Оці два пункти й витягнули книгу на 6 ⭐️

Чудова, повна іронії, підліткова історія, прекрасно написана - захопливо й ненудно, яка ставиться до своїх читачів як до дорослих (що є перевагою у підліткових книгах як на мене).

Чудова історія в стилі "11 друзів Оушена" - в міру інтригуюча, захоплива та місцями непередбачувана.

Не обійшлося без дрібки любові до русні, але шо уш тут - вестерни люблять хароший міф про величну імперію ((

В цілому про прочитане геть не жалкую!

Дуже японська історія. Із їхнім особливим вайбом відносин із смертю, обов'язком, почуттям провини та родинними зв'язками.

Не все зрозуміла, не все сприйняла.

Перечитала нещодавно втретє (але явно не в останнє).

Не існує в світі більш осіннього тексту. Не існує в світі більш Геловінського тексту.
Не існує в світі другого такого тексту, який хочеться перечитувати щоосені.І щоосені знаходити в ньому щоразу щось нове.

Магічний, містичний, оманливий, простий, але непрОстий одночасно.

Обожнюю.

Філософська притча, яка прикидається дитячою оповідкою.

Ще одна невмируща класика, без якої літературний світ, який ми знаємо сьогодні, не став би таким, яким ми його знаємо.

Тільки я вас прошу - не дивіться серіал!

Кінг як завжди майстер. Його фантазія та психологія героїв як завжди на найвищому рівні.

Але я буду не я, якщо не додам, що головну ідею твору свого часу Бредбері вдалося розкрити у десяти сторінках, а Кінгу знадобилися сотні )))))))