Помилкою було читати цю частину після річної перерви після "Дев'ятого дому". Місцями мені було нуднувато, місцями надто смішно, місцями здавалося, що я читаю опус 15-річної екзальтованої молодістю діви, а в цілому історія видалася чи то зайвою (я абсолютно нормально сприйняла б "ДД" завершеною історією), чи то невчасно прочитаною.

І це я ще не перейшла до основної своєї претензії: відсутності сенсу у тих всіх діях, навіть із поправкою на фентезійність.

Отже, Алекс Стерн, максимально не така нетакуся з Єля, має мету: повернути свого наставника Дарлінгтона з пекла, куди, як виявилося наприкінці першої книги, його запхала не вона, а декан, якого зжерла жадібність і демони.

А ще вона трішки підпрацьовує вишибалою для наркоділера, бо — сюрпрайз! сюрпрайз! — її похід із окривавленою битою в руках таки засняли на камери (де була поліція всю першу книгу? ой, та не заважайте ви своїми логічними питаннями, коли треба такий поворот для сюжету!).

Підробіток їй не заважає, а навпаки навіть, приносить трішки грошенят. А ще допомагає знову таки рухати сюжет місцями.

Бо фактично всі 500+ сторінок ці студенти тільки що й роблять, що знаходять закляття за закляттям, відкривають двері то тут, то там, то впускають пекельних коней сюди, то засовують когось назад, і все ще із надмірним драматизмом, із забутим напрочь світоустроєм з першого тому, ну а з реалізмом тут в принципі ніхто не дружить, але то й не треба — фентезі же.

➡️ В цілому в мене лишилася купа питань.

❗️До логіки дій — надо було робити кілька ітерацій заходу в пекло, якщо зрештою все звелося до вбивств демонів тут?

❗️До мотивації героїв — в мене брова скептично повзла догори регулярно да так і лишилася там.

❗️До чітерських появ всього необхідного то для ритуалу, то для лікування, то для еліксирів, то для охоронних чар. Буквально на кожну проблему миттєво знаходилися якісь плюшки чи ритуали. Враження, наче авторка вписувала все більше препон героям виключно для того, аби навертіти ще більше порад з останньої сторінки "гороскопів для всієї родини", там де міські самашєдші зазвичай пишуть про те, як за допомогою ослячої сечі, порожньої банки з-під анчоусів та півметра вовняної нитки, зібраної зі шкарпетки бомжа, зібрати перпетум мобілє.

⭐️ З позитивного: читається дійсно швидко, тільки якщо не перериватися на щось інше. І таки варто читати їх одну за одною, "Дев'ятий дім" та "Біснуватого", бо, по-перше, не треба мучітєльно згадувати, хто це, при появі чергового другорядного героя, а по-друге, фльор таємничості закінчився і я, як читачка, опинилася зарано протверезівшою в самому розпалі вечірки і починаю помічати те, що раніше ховалося по кутках.

#Дафа_радить, якщо ви тільки що читали першу книгу і вам сподобалося, то терміново читайте і цю, поки не пізно

#Дафа_не_радить, якщо ви не пам'ятаєте вже й половини з "Дев'ятого дому"

"Лаванда говорила до секвой. Іноді вони відповідали їй"

Цитата, яка, нмд, цілком і повністю описує цю книгу.

Отже, перше, що ви маєте розуміти — це не трилер. Тут немає жодного напруження, жодного очікування, коли ж щось трапиться, і жодного твіста, аби якось змінити вашу думку про персонажів. Вам з самого початку скажуть, що відбувається і чим закінчиться, і ваше перше ставлення до героїв залишиться фактично таким самим до самого кінця. З незначними варіаціями.

💀 В камері смертників чекає на виконання вироку мужичок років 40+. Як і будь-який нарцис-психопат, він впевнений, що абсолютно геніальний, що він єдина в світі нетакуся і навіть має кілька нотатників із Теорією (саме так, з великої літери), яку мають прочитати всі, адже вона геніальна. Бо він геніальний.

💀 Щоправда, жити йому лишається кілька годин, бо він вбив кількох людей, але це тільки підтверджує його Теорію. Бо він геніальний.

✝️ Власне, уся книга — це така собі ретроспектива, що має на меті показати, як він дійшов до тієї точки, в якій ми з ним знайомимося, тобто, до камери смертників (та сцуко, він в три роки відгризав голови бурундукам, ц-ц-ц, як так сталося, що він почав вбивати дівчат? вопше прям не зрозуміло, ага).

🌕 І другим планом книги виступає спроба показати, як наявність вбивці в їхньому житті це саме життя змінює для жінок, що його оточують.

🌙 І тут ключове слово "спроба". Адже авторка, поринувши з головою у квітучі метафори та однострочну філософію, створила посібник для статусів фкантактігє (до речі, у вацап це зветься "звістка"), замість дійсно розказати цікаву історію.

🪶 Нам пишуть, що
>>авторка ставить питання: чому ми намагаємося зрозуміти жорстоких чоловіків та ігноруємо життя жінок, яких вони вбивають?>>
Але при цьому пише твір, в якому вбиті жінки — це буквально кілька строчок, биті пікселі на екрані, не більше. Їхня роль звелася до того, аби бути вбитими, все. Читач не знаходить в книзі жодної історії жодної з вбитих дівчат. ЖОД-НО-Ї. Але рефлексій вбивці при цьому — аж по вінця.

🪶 Нам пишуть
>>Поки Гейзел бореться з жахливою втратою>>
але в романі буквально є купа сторінок із життям Гейзел до "жахливої втрати" і майже жодної строчки про те, як же вона таки із ним впоралася (чи ні).

🪶 Нам пишуть
>>У жаху Лаванди перед злочинами, скоєними її сином, провина, заперечення та жаль ускладнюють і надають виміру її стражданням>>
але в тексті Лаванда буквально говорить з деревами, живе в жіночій комуні більше 20 років взагалі не згадуючи про існування десь там своїх синів, а коли нарешті дізнається, що один виріс в серійного вбивцю, просто поводить плечима і уходить далі розмовляти з секвоями і гладити стегно сусідки.

👁 Але, попри те, що в мене очі втомилися закочуватися щоразу на цій доморощеній хвілософії рівня 15-річного підлітка, було дещо, що варто відзначити, як важливе.

📕 Авторка дійсно не романтизує вбивцю, кілька разів через різних персонажів говорячи, що він просто зарозуміла посередність, який чомусь вирішив, що кращій за інших.

Ну і кілька вам тих самих багатозначних цитат:
.
"Своєю суттю материнство - це справа, яку ти робиш наодинці"
.
"... не знала, якою руйнівною і жорстокою річчю може бути вибір"
.
"Місяць його обличчя, що показав свій зораний кратерами зворотній бік"
.
"Любов насправді не така, як обіцяла мама"

🪶 А тому, хто мені пояснить, що мав би читач винести з фрази нижче, я готова подарувати шоколадку:
>>"Як смерть поволі, але невпинно відстає від кісток">>

В цілому, тут два теги зразу, і #Дафа_радить (якщо вам хочеться просто подумати про мудаків та материнський обов'язок) і #Дафа_не_радить (якщо ви хотіли трилера).

Недолік у цієї книги один: вона надто швидко закінчується.

Отже, продовження пригод невгамовної 78-річної Джудіт Потс з містечка Марлов, яка знову замість спокійної пенсії – читай: складати та розгадувати кросворди, плавати в Темзі, обговорювати сусідів та пити чай – змушена шукати вбивцю. А ще й спочатку довести поліції, що сера Пітера Бейлі таки вбили, нехай його смерть і скидається на нещасний випадок, бо все не так чисто у цій справі.

Разом з подругами Бекс і Сузі, активна сіньйор-вумен проводить слідчі експерименти, шпигує та вистежує. А ще складає та розгадує кросворди, плаває в Темзі, обговорює сусідів та п’є чай. Вельми насичена старість, аж потроху починаєш їй заздрити.

Роман прекрасно написаний, легко й невимушено, і захоплює настільки, що можна втрати лік часу. але при цьому читається дуже швидко і, як я вже казала, надто швидко закінчується.

Окрім самої Джудіт, ми починаємо трішки більше дізнаватися про її подруг. І Бекс, і Сузі тут не просто собі тло для того, аби на контрасті показати, яка головна героїня метка, розумна і уважна. Кожна з них має достатню кількість ефірного часу, умовно кажучи, аби постати перед читачем не картонкою, а повноцінними персонажками, яким легко співчувати, переживати за їхні долі і навіть намагатися дати поради, як викрутитися із певного незручного становища.

Парочка другорядних персонажів-кросвордистів – це просто моя любов. І моя мама, яка читає виключно детективи, також їх відмітила особливо.

Для себе зрозуміла, що жанр cosy crime – це прекрасне рішення, коли хочеться чогось теплого, але не приторно-солодкого, простенького, але односкладного, і достатньо наївного, але не такого, аби закочувати очі на кожній сторінці.

Щире й безкомпромісне #Дафа_радить

Попри намагання всіх причетних до створення книги максимально знищити її, трилер таки вдався і таки досить добре вдався.

А вони старалися, повірте. Всі: спочатку автор, який не дуже-то вміє в фактчекінг і нормальну людську біологію, потім його редактор, який, здається, не сильно-то хотів автору допомогти. За ними за справу «Всрати все!» узявся перекладач, знаний «мисливець повалятися у ліжку», майстер кунфу гугл-транслейту, і нарешті ще один редактор (чи редакторка), який, здається, навіть у Ворд текст не закинув, аби той хоча б одруківки підкреслив чи шо.

Але попри всю цю титанічну працю, спрямовану на плюндрування книги, ідея її та сюжет настільки класні й захопливі, що в певний момент, вже звикнувши до загальної такої трішки ідіотії у побудові речень чи відірваності діалогів, починаєш гризти нігті, щиро співпереживаючи персонажам та намагаючись розгадати загадку зниклих дівчат.

Чесно скажу — я не вгадала головного злочинця і довго підозрювала геть інший персонаж, знаходячи у його поведінці купу ознак того, що це він винний. І це ще якщо не рахувати мою найдичайшу ідею стосовно того, що злочинець взагалі не він, а вона 👀

Дуже добре змальовані епізоди із втягненням людини у секту, у нав’язувані чужої провини, у тому, як можна «благими намірами вистелити доріжку до пекла» і все одно бути впевненим, що все робиш правильно.

✅ Просто блискуче також висвітлена тема інституту покарання злочинців і того, наскільки далеко ця система в реальності відійшла від гуманістичних ідей справедливості, якими замислювалася.

Огидна правда неприглядного життя маргінальних представників соціуму, їхня низька, майже тваринна мотивація дій. Батько, що намагається «продати» за 50 баксів ніч із донькою першому ліпшому чоловіку, що скидається на такого, що має зайві 50 баксів. Тупувате існування в парах алкоголю та наркотиків, бажання, які не йдуть далі первісних рефлексів одноклітинного життя – їсти, випорожнятися та спарюватися. Читати це не в новинку, але деталями загального пазлу вони стають добрими.

✅ Додатковий плюсік книга отримує за сцени взаємодії та діалоги двох старих друзів, в яких справжня щирість не прикрита встидливо показною толерантністю.

✨ Стовідсоткове #Дафа_радить і з нетерпінням чекатиму другий том, адже ця історія закінчилася таким гачком, що важко себе втримати аби не бігти за продовженням просто зараз.

Анфілада (від enfiler — «нанизувати на нитку») — послідовний ряд архітектурно поєднаних між собою приміщень, кімнат, дворів, зал, що розміщені на одній осі та з'єднані дверними прорізами. Анфілада може міститися також по колу або кривій лінії.

У випадку із героями роману Олени Демір ця лінія дійсно крива.

💔 Дівчинка-підліток, яка тікає від війни у безпечну Європу, нарешті має змогу дізнатися, хто була її справжня мати, адже вона всиновлена. Дорога довга, тож вона явно встигне прочитати всі ті 360 сторінок гугл-доку, що їй надіслала жінка, що її народила, а потім кудись щезла.

💔 Це був пролог. Читачу також дають можливість прочитати всі ті 360 сторінок сповіді-відповіді на головне питання Юльчине питання — "хто була моя мати?".

💔 Маріка Бебряна завдячує своїм ім'ям грузинському злочинцю, який зробив дитинку та й завіявся у місця позбавлення волі. Маріка живе зі своєю матір'ю-алкоголічкою в гуртожитку, росте як трава при дорозі, голодує і єдину має радість — хрещену, яка бодай інколи заходить занести хоча б якісь продукти та одяг малій.

💔 З Марікою іншим дітям "водитися" не дозволяють, резонно остерігаючись, що вона може їх нагородити хтозна чим, адже санітарні умови — це останнє, чим може похвастатися їх кімната.

💔 Маріка росте відлюдькуватим забитим (буквально) дитям, яку світ постійно перевіряє на міцність. Мати п'є та б'є, діти насміхаються, в хрещеної своїх два сини — надто часто у той притон теж навідуватися бажання мало.

💔 Далі Маріку чекає ще безліч випробувань — зґвалтування, зрада найближчої людини, важка невдячна праця, навіть тюремний строк, що й мало б пояснити її відсутність в житті доньки, але про те все краще читати самім, тим більше, що читати дійсно цікаво. Хоча й не без провалів у стилістиці, які можна було б за бажанням підтягнути гарним редактором.

Про що ж цей роман виявився для мене?

💒 Про вибір, який людина робить у відповідальний момент.

💒 Про те, що зайва гордість та поспішність може зруйнувати твоє життя повністю.

💒 Про те, що інколи варто докласти трішки більше зусиль для того, аби поспілкуватися відвертіше із близькою людиною, тим більше, коли ви живете разом.

💒 Про самопожертву та спокуту, про прощення та справедливість, про неприглядний бік життя, від якого ніколи не варто зарікатися.

💌 Це не документальний роман, але він написаний на реальних подіях і від того стає ще гіркіше — вигадками тут і не пахне. За художній вимисел відповідає буквально два епізоди магічного реалізму, який кожен воліє сприймати як забажає.

💌 Після певного часу розмірковувань та "перетравлювання" тексту я однозначно схиляю терези до #Дафа_радить і, знаєте, в цілому була б навіть не проти обговорити якось на клубі. Тут є про що поговорити, посперечатися і, як то кажуть, звірити моральні годинники.