Раптово — вже друга прочитана у листопаді книга і зразу в щирі #Дафа_радить

❤️ В невеличкому містечку десь на кордоні США та Мексики живуть два хлопці із незвичними іменами — Арістотель, який просить звати його Арі, та Данте, який в цілому нормально ставить до свого імені. Навколо літо, кінець 80-х і світ, сповнений упереджень, гомофобії, ксенофобії та несправедливості.

❤️ Арістотель гадає, що ненавидить свою родину, адже він має старшого брата, який сидить, а батьки роблять вигляд, наче його й не існувало ніколи. Батько його повернувся з війни з В'єтнамом всередині себе і тепер більше мовчить, ніж будує стосунки із сином, мати — "справжня фашистка" (це було смішно), а старші сестри-близнючки надто старі: дванадцять років різниці — це ж ціле покоління!

❤️ Життя 15-річного хлопця — це просто лайно™ (це також було смішно).

❤️ Аж поки Арі, який не вміє плавати, не зустрічає в басейні Данте, який й пропонує його навчити... Навчити плавати, розуміти вірші, бачити світ та зорі, стояти на своєму, по-справжньому кохати та перестати ненавидіти. А головне — віднайти, нарешті, себе.

❤️❤️❤️

❗️ Це дуже проста, але відверта й щира історія, яка стає в моєму особистому рейтингу десь поруч із таким самим янгадалтом здорової людини, а саме "Oh, boy" та "Привіт, це Чарлі".

📌 Вона написана простою мовою із короткими реченнями, часто — діалогами, і це напрочуд живі реалістичні діалоги, а не простирадла кондового моралізаторства, достатньо емоційна, аби персонажів можна було побачити, та в міру маніпулятивна аби дозволити собі не злитися на авторські прийоми, які — тут ніде правди діти — були просто на поверхні.

📌 Тут, поруч із агресивно-гомофобним суспільством, показані прекрасні образи батьків із здоровим ставленням до проблем підлітків, а тим більше підлітків, які шукають власну ідентичність у світі, де олдові квадратно-гніздові рішення вже затісні.

❤️ І це дійсно варто радити почитати дітям (та і батькам деяким теж). Залітає за пару годин, залишає приємні спогади. Сподобалося.

Перша частина була мені не те щоб ок, а друга стала ще, гм, "краще".

💀 Отже, пройшло ще кілька років в цьому дико-дивному світі, де привиди являються людям прєд свєтлі очі, аби повідомити точну дату смерті, включно із хвилинами. Сектанти логічно упрлсь остаточно настільки, що показують те, як демони розривають людей просто у прямому ефірі (бо всі ж знають, коли це станеться). Вимагаючи, звісно, перед цим покаятися, бо демони приходять же тільки за грішниками.

😈 Знову таки логічно, що нарешті знаходиться ще хтось, хто не вірить в цю сектанську дрєбєдєнь, бо одного разу привид прийшов до немовляти віком в пару днів і це таки змусило замислися, що за фігня взагалі відбувається.

😐 Зрештою виявляється, що — ви не повірите! — приреченого таки можна відбити в демонів! Алілуйя! На цій світло-пафосній ноті другий том (сподіваюсь він останній) закінчується.

🪶 Не знаю, що могло б врятувати цю історію. Дрібка логіки? На полкіло менше пафосу на кожній сторінці? Бодай якійсь твіст? (ні, викриття особи головного антагоніста сектантів таким на твіст не тягне, це читалося з перших же сторінок).

#️⃣ Поставила три зірочки з п'яти, бо відчуваю, що щось не відчуваю, і насправді все не настільки погано, як мені здається, просто, як то кажуть "книга не моя".

#Дафа_радить тільки фанатам жанру.

Не зачепило 💀

🔥 Найчастіше згадуване слово у відгуках до цієї ман(далі не розбірливо, бо я точно не в курсі, яке це називається) — boring.

💀 І от, знаєте, да. Начебто і задумка кльова: пред світлі очі персонажа являється обличчя жінки в сльозах, яка повідомляє, коли той помре з точністю до секунди. І таки да, таки являються троє з рундука, однакові з лиця, сжирають тіло і до побачення, євробачення. Шикарний привід для буйного розквіту секточек, які точно знають, що то був страшний грішник, і його забрали у пекло сотона-експресом. Фанатіки камлають, лідери сект оруть, нарід шо ті баранці, погодливо мекають.

☠️ Але якось всьо то реалізовано геть нецікаво: дій мінімум, жахів крапелиночка, зате пафосу хоч греблю гати.

🔥 Надто корейське, як я розумію з пояснень досвідчених колежанок, бо досвіду із корейською культурою в мене мінімальний мінімум - морковку по-корейські люблю, з фільмів хіба що з дитинства пам'ятаю "Хон Гіль Дона", який десь так само пафосно літав між дахами, з книг — тільки "Кім Джійон, 1982 року народження" знаю.

💀 Можливо, я чогось не вловила. Можливо, просто не мій стиль: хотілося або більше горору, або тонкішої психології. Сподіваюсь, комусь іншому пощастить з цією ман(далі-нерозбірливо) більше.

Хто я такий, щоб скаржитися? Я найщасливіша людина на Землі»

Джон Маккейн прожив довге і цікаве життя. Він був військовим, бранцем, сенатором, кандидатом у президенти США і просто гарним другом України. Він спілкувався із найвідомішими диктаторами планети, неодноразово дивився буквально в очі смерті та більш за все цінував свободу, яку він неодмінно пов’язував із батьківщиною.

У своїй останній, сьомій книжці, Маккейн розповідає про безліч подій, які й складаються у буремну хвилю його життя. Це не послідовний хронологічний допис, але й не перескакування з теми на тему чи з року у рік. Це плавна розповідь про себе, життя, друзів та ворогів, перемоги й поразки.

Маккейн згадує про прапор, який шив у в’єтнамському полоні його товариш. Про свою запеклість до терористів. Про хлопців з Тунісу, які намагалися змінити Близький Схід, про їх захоплення Цукербергом (адже саме його дітище допомагало їм робити революцію) і те, як Марк їх проігнорував. Про свої зустрічі із Сергієм Лавровим, який, за влучною характеристикою Маккейна «що дихне – то брехне». Він також пише багато про Путіна, гнілостну імперську душу якого розкусив чи не із найпершої зустрічі. Але й тут залишається трішки обманутим, бо вважає, що Путін заплатив за свої злочини тим, що залишив власну країну нерозвинутою. Ну так, як і будь-яка високоосвічена людина, Маккейн всіх міряє по собі, тож гадає, що Путіну взагалі є діло до країни.

Він також описує свою зустріч із російським адміралом, який саме змушений був покидати базу Балтійського флоту РФ в Естонії. Те, що він там побачив, його ошелешило: «…яку росіяни покидали. Точніше кажучи, вони драпали. Затоплювали патрульні катери на пристані. Зносили будівлі. Виривали кабелі з землі. Забирали з собою все цінне, що могли, і знищували все, чого не могли забрати». Знайома картина, чи не правда?

Маккейн пише про свою президентську кампанію та відносини із суперниками під час перегонів та партнерами у решту часів. Із сумом та глибоким розчаруванням він розповідає, яким виявився сциклом Обама у випадку із Україною, коли не надав зброї. І у випадку із Асадом, коли той застосував зарин проти мирних мешканців, тим самим перетнувши червону лінію, окреслену Обамою, у відповідь на що Обама відмовився від власних слів щодо покарання та серйозного обмеження можливостей Асада. Декілька разів Маккейн наголошує на тому, що перезавантаження відносин із Росією, яке ініціював Обама, знявши санкції, що були вже накладені на рашу, були чи не найбільшою помилкою в історичному процесі не тільки США та Росії, а взагалі цілого світу, і що наслідки тієї поблажливості Білого дому планета ще буде довго викашлювати.

Маккейн пише про свою палку підтримку розширення НАТО на схід за рахунок тих країн, що вийшли з совку безпосередньо чи з-під його впливу. Бо саме НАТО на думку Маккейна є запорукою того, що Путін не наважиться повернути пів-Європи у неокомуняцьке пекло. «Попереду нас чекає довгий шлях, доки американці усвідомлять, що мета Путіна – це не поразка якогось конкретного кандидата чи партії. Він прагне перемогти Захід», пише Маккейн, згадуючи про те, як раша вже втрутилася у вибори у США і неодмінно буде робити це щоразу, якщо їй не надавати по мордасам.

Особливе місце у його розповіді займає Україна. «Якби мені сказали, що з усього тривалого життя я можу взяти з собою лише кілька спогадів, то ця ніч була б серед них». Це він пише про ніч 14 грудня 2013 року, коли він з шостого поверху Будинку профспілок споглядав Майдан із сотнями тисяч людей, що тримали смартфони-ліхтарики у руках. Із гумором він розповідає про те, як зустрічався із Януковичем у ті буремні дні, намагаючись переконати того підписати угоду про євроінтеграцію, у відповідь на що Янукович більше години тупо нив й скаржився, прискіпливо перераховуючи усі «образи, заподіяні йому Європою, і серед них – я не жартую – був футбольний матч, під час якого угорський арбітр не зарахував гол української збірної і вони програла».

Але головним лейтмотивом усієї розповіді є його патріотизм. Маккейн пише, про те, що громадянином Америки може стати кожний, що це країна здійснення мрій і створена вона саме мігрантами, про що постійно забуває Трамп, тим самим намагаючись зламати самі підвалини США.

У цій тоненькій (на перший погляд) книжці є ще безліч тем та подій, про які згадує чи розповідає уперше Маккейн, бо насправді у ній більше 400 сторінок. Адже Vivat вирішило обрати практично папірусну товщину паперу для свого видання, з-за чого книжка здається на один-два вечори, ан нєт, затриматися із нею доведеться трішки довше.

Надзвичайно цікавий та надпоживний томик. Strongly recommended, ось просто STRONGLY!

Окей, першою дочитаною книгою грудня-2023 стала книга, яка офіційно оголошується Найвсратішою Хернею Року 😂😂😂

І ні, проблема не у ШОК!-контенті (хоча Аделіна-доярка ще довго буде хвилювати мою лімбічну систему) і не у "романтизації насилля" (хоча я звісно маю шо сказати усім тим неофітам, які начитаються отакого приблизно гівна і приходять у Тему розказувати, хто тут папа).

Проблема у тому, що сюжет херня, мова кондова, діалоги дуболомні, герої тупуваті, а головний герой у ролі супермена-вікінга, який за раз може трахнути 20 киць, щоразу викликав хіба що регіт.

А оскільки я за звичкою спочатку прочитала все навколо тіла книги, тобто післямову, подяки, то усі 640 сторінок тримала в голові думку, про те, що це — результат авторських мрій, які
"оволодівали нею, коли по ній лазив її кіт"
І ще й головна героїня списана з авторки, бо за сюжетом вона нібито "успішна письменниця, яка зараз працює над фентезі-романом про дівчину, що вибралася з рабства".

🚬🚬🚬 (ні, це не рейтинг, це кількість разів, які я виходила покурить, хоча не палю вже 22 роки)

До речі, як правильно відмітила "Запекла книгожерка", нашо авторці там взагалі був потрібний отой фоновий сюжет про справді страшні речі із педофілією, насиллям, жертвоприношенням? Можна ж було не стримувати себе, а дати своїм героям просто їбстися скрізь, їбстися завжди, їбстися краще за попередні 200 сторінок? І вимпел за найкращі надої.

І ні, я не стану піддаватися на дрібні провокації, які вже я чула з місць, знайти, чи існує ще більш всратіша херня, чи ні. Я в курсі, що існує, але на цьому стоп. У цьому році 😂😂😂