Родинна сага чотирьох поколінь корейців, які змушені жити в Японії, як емігранти.

Що я знала про окупацію Корей Японією до цього роману? Приблизно нічого 😅 Саме тому одним з шарів задоволення було саме пізнання нового.

Попри те, що фізично книга намагалася позбавити мене очей (там дуже дрібний сірий та нечіткий шрифт із дуже малим міжстрочним інтервалом), від самої історії я отримала купу задоволення.

По-перше, абсолютна терра інкогніта для мене — Корея, Японія, все 20 століття. Інша культура, часто — геть інша, до майже різновидового відчуття, інші паттерни нормальності (ну, наприклад, один з героїв розірвав стосунки із батьками, буквально заявив, що він їм більше не син, але все життя продовжував надсилати гроші матері, бо всі діти мають надсилати гроші батькам, навіть якщо самі голодують. А до чого тоді була ота демонстрація відчуження?).

Але при цьому такі зрозумілі моменти із життям в окупації, із намаганням не забути й зберегти свою ідентичність, із унормованим перебуванням в положенні людей -надцятого сорту, із висміюванням твоєї мови etc etc.

По-друге, сам формат родинної саги, коли тобі описують життя кількох поколінь — це те, що я дуже люблю в таких от романах "за життя". Так, наче ти стаєш частиною цієї родини і можеш підтримати розмову про бабусю, племінників і непутящого дядька Толіка, який знову запив.

Мене бісили деякі герої так, наче це мої родичі, які приїхали погостювати й затрималися щось вже надто довго. А якщо тебе бісить вигаданий персонаж як живий, то це хіба не найкраща похвала авторці?

Опукла історія, нативне занурення у культуру та час іншої цивілізації (майже), дуже живі та яскраві герої. Це однозначне #Дафа_радить!

Як ви розумієте, то раз дочитана, то читати можна 😃, хоча це й не стало першою частиною серії, яку я хочу читати далі (а така є, наприклад, продовження "Беззоряної корони" я таки чекаю, на відміну від цієї).

💀 Традиційний зачин: Імперія, поневолені народи, Опір, елітні воїни-Маски, дівчинка, що стає остаточно сиротою, але має мету — визволити брата з тюрми, а ще вони діти легендарних очільників Опору, звісно же. Серед Масок є один виродженець, який не хоче бути солдатом Імперії, але звісно же він син Коменданта академії зі своїми, відповідно, особливостями.

💀 Нічого такого, що б не можна було передбачити вже на перших розділах — в кінці оці двоє узвідують в закат міняти світ.

🚬 Я вже уточнила, що в цілому читати це можна, бо не на кожній сторінці рука тягнеться до лоба, але таки класною та цікавою історія не стала.

💀 Чому? Ну, для початку. Світ цей наче існує без магії — Імперія поработила народи виключно за рахунок збройної переваги. Але всередині виявляється, що джини, іфрити та гулі такі реально існують і їх можна пнуть ногою. Буквально. Просто їх бачать не всі 🤡

💀 В героїв випадковим чином можуть з'являтися надприродні властивості (зцілення співом абощо), а, наприклад, дві жінки-рабині можуть за одну ніч перетягти сотні повних мішків з вибухівкою та фальш-пакетами, замінувати всю військову Академію, жодного разу не потрапивши нікому на очі, хоча до цього все життя вони трусилися від страху навіть носа висунути вночі назовні, бо навколо патрулі і миттєве покарання. А це ще й ніч після вбивства Імператора, коли будь-який здравомислячій командир посилить пильність. А тут ці дві тягають вибухівку та прокладають бікфордові шнури скрізь, ага. Відчуваєте потужну струю в очі? От і я да.

💀 Або раптовий любовний інтерес отого недотикомки до дівчини-рабині. З урахуванням того, що до цього він 15 років був поруч із іншою, з якою пройшов купу випробувань, поріднився і взагалі в нього в жопі загоряється супернова, коли на неї хтось криво дивиться. А тут ця "ах, які в неї золоті очі" і всьо, поплив і починає їх ПОРІВНЮВАТИ. Вірю, вже повірила.

💀 Але найголовніша херня — це сам світоустрій. Існування поруч із людьми певних безсмертних істот, що бачать майбутнє і вміють читати думки, і які перебувають у державному устрої Імперії на найвищих посадах, і вони давно бачать, що грядьоть велика війна. І що в такому випадку правильніше всього робити?

✝️ Ну звісно же випилити більшість найкращих своїх воїнів в тупорилих веселих стартах! Я вже мовчу про те, що там в цілому менше половини доживає до завершення навчання тої Академії. Це ж звісно же найефективніший спосіб організації оборони — вбивати та калічити власну армію, ага.

💀 Але в цілому читати можна. Не найгірший варіант янгадалт-фентезі в цілому.

Мммм, люблю таке: прочитав одну книгу, а на позбувну полицю відправляється три, при чому одна ще навіть із заводськими налаштуваннями - в плівці. Бо ти манав читати ще щось в цього плодючого Графомана Бездаренка.

А все чому? А все тому, що треба довіряти власним враженням: якщо вже колись пара його книг здалися фігньою звичайною, то ну нахіба ж брати третю? (я вже мовчу про «купити решту»).

Відчуття, наче прочитала чорнетку сценарію до бойовичка класу D, причому до першої редакції там ще явно проскакували динозаври десь, щоб вже напрочь глядача вбити, але скучний кошторисник сказав «ви там подуріли всі? ви бачили почом кілограм динозаврятини на Бесарабці? Викреслюємо!» І лишив тільки вовка з приміткою "взяти опудало в зоологічному музеї", бо на 3-секундну сцену з вас і цього вистачить.

Починаючи з самої зав’язки виникає купа питань до сюжету, який зрештою перетворюється на ажурну сітку з дір, дірочок та дірищ. До дій головного героя, який все що вміє, то це нити і тікати, причому останнє – тільки за допомогою інших. До персонажів, серед яких була єдина нормальна, але й ту лінію злили, бо вміння працювати із героями в автора десь як в балерини із рекордами пауерліфтингу. Тобто, нульове.

Жодного цікавого повороту, все картонне й клішоване, на додачу ще й написано так, наче в автора замість пробіла на клавіатурі стоїть «ентер» і взагалі його суворо обмежили в використанні слів, залишивши набір із «йду, біжу, закриваю, відкриваю».

Категоричне #Дафа_не_радить, а ті три години, які підуть у вас на читання цього делірію краще витратити на повчальні відео з ТікТок з розділу «покласти плитку своїми руками».

А мені тепер треба полікуватися чимось більш-менш розумним, бо щось у правому вусі булькає — явно мозок розжижився і плєщєццо тепер.

Мило, але нічого надзвичайного.

Перший том BL-історії, яка явно буде дуже, дуже slow burn. Нє, ну правда — майже 200 сторінок і жодного поцілунку, ну шо оцево за воно?

🤤 Один з них має вади слуху після хвороби, інший — вади виховання та гарних манер, і всі ці майже 200 сторінок вони будуть з'ясовувати, чи є за щось ненавидіти першого, адже він погано чує. Хоча основою їх взаємодії будуть гастрономічні відносини!

🤩 Буквально: перший годує другого обідами за те, що той веде йому конспект лекцій.

🌧 Зразу хочу сказати, що півтора бали я зняла саме за постановку самого конфлікту методом вірменських комсомольців: вигадаємо собі проблему та звитяжно із нею боротимемся.

"Ах, я гадав, ти мене зненавидиш, коли дізнаєшся, що я глухий"
"Ох, я думав, що ти подумав, що коли я недосказав..."

🟠 Взагалі, якщо в цілому із любовних історій вирізати кілометри плівки, де герої, замість говорити про свої проблеми словами через рот, займаються ворожінням на напівнатяках, то навіть Санта-Барбару можна було б вкласти у 100-120 серій.

🌸 Тут ще й ситуація погіршена шатанням зі сторони в сторону. То за героєм бігає весь факультет, бо він красивий. То він раптом ізгой, бо не спілкується ні з ким. То дівчина вирішує поупадати за ним, бо це ж так романтично, як у кіно, де героїня також відважно присвятила своє життя глухому хлопцю. То "мене ніхто не любить, наїмся жабенят".

🍧 До речі! Тут є рецепти! Реально, рецепт котлеток прямо в тексті. Дуже мило, кажу ж.

💕 В цілому, фанатам любовних історій (з рецептами) — раджу. Сама ж продовження не читатиму.

Мені страшно самій, що я це пишу, але — увага! всрате порно із сюжетом існує! 💀

Насправді секрет простий: береш стару історію з сюжетом і змушуєш її героїв довільно трахатися у різних локаціях. Саме так вийшов "Король Неверленду" з історії про Пітера Пена і Венді.

Магічний острів, загублені хлопчики, феї та пірати, русалки та скарби — все це просто антураж для, господі прасті, любовної лінії між Вінні Дарлінг та... гм, ну, коротше, там не тільки Пітер Пен на цій лінії, так би мовити.

За що авторці величезний плюс, так це за перевертання самої ідеї примусового сексу, яка щільно зжилася із жанром дарк-романсі. Поганий хлопець традиційно викрадає дівчину і традиційно мав би її насиллям схилити до сексу, після чого б вона зрозуміла, що це кохання.

🚬 В "Королі Неверленду" Пітер Пен також викрадає дівчину, але нагадує всім своїм хлопчикам, що вони не трахають Дарлінгів, але хрін там плавав. Адже ця дівчина з тих, кого навіть баскетбольна команда всім складом не здатна задовольнити і зрештою вона замахалася імітувати оргазми, тому коли їй випала нагода відтрахать весь загублений острів, включаючи із всіма його феями, фейрями та Пітером Пеном, то тільки спробуйте її зупинити.

Ще один плюс книзі за найменування: член тут член, а не черговий евфемізм з кухонного обладнання, і в дівчини існує клітор (і грає важливу роль в її житті💀).

Зрештою, це дійсно не більше, ніж всрате порно, але останнє речення змушує тебе терміново шукати продовження, бо — нагадую — тут є сюжет! І стара казка може отримати нове звучання.

😍 Окремо зазначу, що попри бурні hot-сцени в першій книзі, все ще лишається купа місць для не менш бурних сцен та комбінацій героїв у наступних. Дуже, дуже чекаю