Можливо, тут в мене полетять чергові томати (краще передайте соком, я його обожнюю), але як автор короткої прози Підмогильний мені подобається набагато більше.

Звісно не збираюся, навіть не думаю, применшувати геніальність автора, який створив настільки майстерні твори, але, але.

"Місто" занадто "Любий друг", місцями чи не дослівно (згадайте, наприклад, епізоди про "з жиру бісяться", в "Місті" це самий початок, в "Bel ami" ближче до кінця, після вдалої оборудки із облігаціями державного боргу).

"Невеличка драма" місцями відверто нудна і сучасні редактори б там могли багато що покреслити.

Найкращий, на мою думку, його довгий твір "Повість без назви" - на превеликий жаль! - не дописана.

А от оповідання межують із геніальністю. Саме тому, що розкривають тему і показують, а не розписують на десятках сторінках в тягомотних монологах.

Ще більш гіркого смутку додає той факт, що і "Старця" і "Гайдамаку", і "Ваню" і "Важке питання" писав 17-річний підліток. А скільки б він міг створити потім, будучи зрілим автором із багатим досвідом! Максимальний рівень від усвідомлення загального жаху, наскільки потужного автора нам вбив совок.

Евкаліпти, буш, вівці, неймовірна спека та відсутність води, тяжка праця біля тварин, що падають і просто вмирають в тебе на руках – з одного боку, та музика, співи, книги, поезія та палке бажання сцени – з іншого. От аж настільки полярним, віддаленим одне від одного своїми аспектами життя, було існування дівчини Сибіли Мелвін з автобіографічного роману австралійки Майлз Франклін «Моя блискуча кар’єра».

🐼Найіронічніше у цьому те, що жодної кар’єри – ані блискучої, ані рядової – ви на сторінках цієї книги не побачите. У секунду відчаю, коли героїня раптом усвідомлює, що тяжке й безпорадне існування на межі виживання у дикій глушині, де навіть пошта приходить добре, якщо раз на місяць – це і є найвища стеля її досягнень, вона скрикує розпачливе «оце і є моя блискуча кар’єра!»

🐼Неймовірної сили колективний голос жінок звучить у тому розпачі. Жінок, повністю залежних не тільки від непереборних обставин життя, як то посухи чи неврожаї, але й від невблаганної волі чоловіків: спочатку батьків, потім тих, за кого їхні батьки вирахували вигідніше віддати заміж своїх доньок.

🐼Майлз Франклін надає всім тим безіменним та беззахисним жінкам голос, який нарешті мають почути. Який почули, хоча й не зразу, безумовно. Один з перших феміністичних творів, написаний у кінці позаминулого століття, інколи й по сьогодні звучить все ще актуально. Все ще можна почути «Та він же такий забезпечений і привабливий, що тобі ще треба? Кар’єру? Нащо?». Все ще мірилом благопристойності має бути трійко чистеньких діточок і аби дім – повна чаша. А що при цьому думає їхня мати, в якої мистецький талант, мало кого хвилює.

🐼Молода (тоді) авторка вже 125 років тому наглядно показала, що жінок так само, як і чоловіків, хвилює щось більше, ніж базові потреби. Вони так само мріють про кар’єру та власні досягнення, вони так само хочуть пробиватися у житті, бодай із труднощами, але це будуть їхні власні синці та шишки, набиті на досвіді та винагородженні в кінці чимось суттєвим.

🐼А ще вона написала надзвичайно яскраву картинку повсякденного життя відразу декількох соціальних груп Австралії кінця 19 століття. Настільки кольорову та повнокровну, що роман можна сприймати за справжнє віконечко у минулі роки далекого континенту.

"П'ятілєтку за три дні або "Уроки хімії" для наймолодших"

🍂Але спочатку історія. Колись в мене була знайома, яка так сильно переймалася, що її звільнять за віком, що регулярно виправляла собі дату народження у копіях документів у відділі кадрів (так, це було у виключно паперові часи). Поки одного разу не зрозуміла, що, якщо скласти разом паспорт та шкільний атестат, то виявиться, що 10 класів вона закінчила у 3 роки.

От десь та сама фігня відбулася на сторінках 46-47 роману "Уроки хімії".

📝Відбувається розмова між головними героями. Вони на стадії залицяння і вирішили поговорити про свої родини - батьків, сестер-братів. Головна героїня зізнається, що її старший брат покінчив життя самогубством, бо був геєм (тут встромлена чергова кострубато-пропагандистська порція пір'я у сраку їжака про те, що це нормально*). І до цього його довів батько, бо це протиприродньо згідно Біблії. Цілий рік доводив і от він і не витримав, повісився.

Але вона, Головна Героїня, знала то всьо про брата і сприймала, бо то нормально, то природа, і взагалі вони з братом багато спілкувалися про це.

"- І він знав про мене.
- Що він знав про тебе?
- Що я науковиця!"

Начебто-то все ок, правда?

Поки на наступній сторінці не з'ясується, що коли брат власноруч обірвав собі життя тій самій "науковиці, яка все знала", було 10 років. Десять, блд, років!

🤡🤡🤡Я вчергове питаю, чи є в залі лікарі і що за прутню нам несуть???

*безумовно, це нормально. Ненормально впихувати у діалог закоханих пару транспарантів з лозунгами, а саме так воно і виглядало - як транспорант з лозунгом.

Від відьом середини 17-го століття до сьогодні або "Чим пахне суп з оселедця?"

На клубі "Читаємо з Дафою" ця книга отримала колективно ⭐️2,7 з 5 зірочок⭐️

💔 Буквально всі зійшлися на тому, що:
➡️ спроба змішати в один компот і історичну тему, і фентезійні елементи, і фемреалізм сильно попсувало книгу в цілому
➡️ помітки, що це YA, не вистачає — тоді хоча б очікування від неї були відповідні
➡️ дослівні протоколи з судових засідань над відьмами — це, звісно, добре, але не завадило б тоді і решту фактів співвідносити із реальністю
➡️ або не співвідносити і навпаки додавати містичного жару, але тоді не казати, що це прям правда правд, все саме так і було. А то виходить, що в протоколах правда, а потім бац! - і то щури стройними рядами під дудку відьми пляшуть, то буря століття по мановєнію хустки починається.

І це я ще мовчу про епізод, коли сільська підлітка, яка не вміє ані читати, ані писати, у 1662 році проголошує на суді "Долой патріархат!" Ну серьйозно?

Або ці нескінчені лимони, які Анна протягом двох років і сама їла, і дітей годувала, і листи соком писала. І все це без поповнення запасів. Ростуть вони просто там, за Полярним колом, не знали?

💬 Зрештою, про те, що ми це читали, майже ніхто не жалкував, але от радити це комусь ще — тут ні, ніхто на такий крок не зважився.

😢 Особливо нєвдобно було перед однією пані, якій книга також не зайшла, але вона бачила навколо купу захоплених відгуків і вирішила прийти на клуб, аби послухати, то чим же вона хароша... 😅 Да, нєвдобнєнько вийшло, вибачте!

З плюсів знайшли тільки 2 моменти:
- гарний шрифт та верстка (а це точно про сенси?)
- ми тепер знаємо про існування острова Варде (хоча достатньо було статті в Вікі).

Колективне одноголосне НЕ РАДЖУ

Я почала читати цю книгу в липні минулого року! І от в січні нарешті дочитала. Дива не сталося.

☕ В центрі історії — розповідь про двох хворих людей (в неї біполярний розлад, в нього рак та алкоголізм), яких об'єднує бажання врятувати від руйнації садибу Мурашка (реально існуючий в Києві об'єкт архітектурно-культурної спадщини).

🎄 Анна вийшла з лікування чергового нападу депресії, Владислав наче поборов алкоголь, волею випадку вони починають жити разом і Анну під впливом захоплення інтересами Владислава, криє тепер вже маніакальна стадія — це вона має врятувати садибу будь-яким шляхом! А тут він, рак.

☪️ Власне, сюжетні дії на цьому завершуються. І постає питання: і от штоби што? Мораль історії: не дозволяйте психічно неврівноваженим особам отримати доступ до вашої пошти, акаунтів в соцмережах та бухгалтерії Фонду?

📖 По тегу ви зможете знайти відповідь на питання, чому мені не сподобалося, як воно написано. Зараз же я уточню, що мені не сподобалося в цілому. Як виправдовуються вчинки головної героїні, якісь незрозумілі рухи героїв, якісь епізодичні з'яви персонажів, покликаних, наче той Містер Мускул, врятувати ситуацію за півгодини, роялі в кущах у вигляді щасливих випадків.

😍 Але свої законні дві зірочки книга отримує за те, що біполярний розлад показаний не романтично-загадковим фльором "біполярочки", яким часто люблять похизуватися в соцмережах йуні діви обох статей, не оцим загадковим "ах, я така вся непостійна, така вся вєтрєнна", а реально тяжким недугом, з яким дуже важко жити в суспільстві, що очікує поведінки в межах своєї усталеної норми.

#Дафа_не_радить в цілому, ну ото хіба що не буде нічого іншого під рукою.