Їхні тіла змінюються, стають ворожими для них самих. Вчительки, ті, що лишилися в живих, не допомагають ані впоратися із змінами, ані пояснюють, що ж робити далі. За шкільним подвір'ям росте кладовище, ліс навколо повний тварин, але навіть якщо їх вполювати, отруєне м'ясо непридатне до вживання.

Підлітковий боді-горор "ДИКІ ДІВЧАТА" Рорі Павер — серед найяскравіших вражень минулого місяця.

🫀 Школа на острові, із власною територією та, напевно що, у минулому, із гарними рекомендаціями та інстаграмними картинками ідеального навчання. Зараз — це територія, де невідомий вірус перетворив все живе на покручів, які ведуть боротьбу на всіх рівнях: з оточенням, з ворогами, з самими собою.

🫀 Ті кілька десятків дівчат, що вижили після змін, що токс приніс їхнім тілам, намагаються якось вижити: ходять на причал, куди їм привозять їжу та інколи одяг, охороняють територію від диких тварин та рослин, що теж враз здичавіли і... не знають, що робити далі. Ані зі своїми тілами, що міняються, ані з почуттями, які залишаються старими, звичними для того старого світу, від якого невідомо, чи щось лишилося.

🫀 Серед головних претензій до цієї книги — мало розказано про те, що ж сталося насправді, що це за токсин, чому авторка нічого не пояснила і взагалі.

🫀 Серед моїх особистих плюсів до цієї книги — рівно те саме. Якби раптом оповідачка, а оповідь йде саме від першої особи, однієї з заражених дівчат, раптом почала цитувати якісь новини чи звіти токсикологів, чи ще якусь конспірологічну єрєсь нести, я б не дочитала.

⏳ Книга чудово передає рівно те, що й могла б знати й бачити підлітка, яка б опинилася на замкненій території, якій би ніхто нічого не пояснював. Вона робить якісь свої висновки, виходячи з побаченого, а не з авторського всевидячого ока.

✨Напруга між подругами, які навіть не встигли й подорослішати толком, як на них вже навалилося і відповідальність за молодших, і власні почуття одна до одної, і втрата батьків, і ці дикі зміни із тілом, і невідомість, чи буде човен завтра... — ось що тут важить, а не "чому мені не пояснили, який саме це вірус чи вірус це".

✨ І рівно така сама кінцівка, яка й мала б бути в умовах описаного мініапокаліпсису: відкрита, непояснена, яка несе у рівній мірі як надію, так і відчай.

⭐️ А якщо починати копати глибше, то поміж підліткового собі боді-горору вдасться побачити й спробу осмислити, як це — дорослішання жінки? Чи легко це — тілесні зміни, усвідомлення, що певні процеси з тобою за довгі роки, що інколи твоє власне тіло буде тебе підводити чи викидати такі коники, що раду їм дасти вдасться не зразу. І це буде твоя не остання тілесна метаморфоза.

🔥 Мені сподобалося, дуже. Дякую, Vivat.

Розсип трупів, пучок загадок, родинні таємниці та незаплановані вагітності — надійний рецепт книг Кейт Мортон (за те і люблю).

💎 "Додому" не стала чимось видатним (але й поганим теж не стала), та зрештою я б полюбила її більше, якби там було сторінок на 200 менше 😅

❤️ З іншого боку, це були прекрасні кілька днів, коли навколо новини неслися так, що за 20 хвилин можна було отримати три інфаркти та один інсульт, занурення у флору та фауну Австралії працювали як терапія уповільнення та самозаспокоєння. Дивись, он там люди десятиліттями щось там вошкаються, згадуючи одну-єдину пригоду на 50 років, значить, і в нас можливо таке колись буде.

🐾 Жіночка в Англії, яку виростила бабуся в Австралії, отримує повідомлення, що ця сама бабуся навернулася з горища, куди нащось полізла у свої поважні 89 рочків. Жіночка миттю їде до бабусі, адже тут в ній партнер пішов, оренда дорога, на роботі скорочення та урізання зарплат — буквально все підказує, що треба змінити середовище.

🐾 В Австралії жіночка раптом дізнається, що Та Сама Подія, Що Сталася 60 Років Тому і Сколихнула Весь Штат, має до її родини безпосередній стосунок. Поки бабуся лежить в лікарні, жіночка починає в'ялу імітацію розслідування, що ж трапилося сьогодні з бабкою (на кой ляд їй був потрібен той тріп на горище?) та тоді, про що всі досі Пам'ятають.

🐳 А потім вже й будуть ті самі трупи, загадки, родинні таємниці та незаплановані вагітності, з яких я почала оповідь.

💎 Це було, повторюся, повільно та вдумливо. А ще тут POV кількох персонажів, дві часові лінії (сьогодні та 60 років тому), щоденники та вирвані з них сторінки, касети та спогади, і дуже, дуже багато рослин.

💎 Тут можна довго сперечатися з мотивації персонажок, з їхніх рішень та "а от я б на її місці!", знаходити нестиковки та провисання, рояліки в кущах та розаріях, і саме тому ця книга — прекрасна для клубних обговорень.

⭐️ Підійте тим, хто хоче спокійного читання без карколомних пригод, хто цінить класичні детективи в стилі отця Брауна, сімейні страждательні саги та природу Австралії 👀

Це було з категорії "ок, і що це взагалі було?".

😐 Зразу хочу зазначити, що зазвичай малюнок Леміра особисто в мене викликає відчуття-прохання, аби в нього забрали папір та олівці і більше ніколи в житті не повертали. Після "Ласуна" моє почуття прекрасного зазнало настільки глибокої травми, що й досі кидає в холодний піт при згадці.

Але! Саме із "Первородним" вперше такого не сталося (можливо, це малював не він 💀).

👻 Отже, історія тут розгортається десь в альтернативній історичній реальності, де Кеннеді програв вибори, США та сраша обмінялися (наскільки я це зрозуміла) ядерними ударами, після чого з якогось переляку вся Європа стала частиною совку. Ну ок, антиутопія так антиутопія.

🔥 Але що совок, що США таки змогли відправити в космос тваринок, тільки кораблі не згоріли, а... щось їх забрало. Після чого на Землі чомусь саме в совку залишився прибор, що посилає в космос сигнали, і десятиліттями на свого собачку звідтам чекає жінка, яка її туди спочатку послала (шта???).

👁‍🗨 Там ще буде якась біганина з американцем, якогось також нащось заманили в совок — прибор показати, не інакше, бо його роль звелася до спочатку опупіти від того, що він працює і навіть без кєрасінки, а потім трагічно померти на руках радянської жінки.

😐 Що це було, нащо — питання краще не ставити, бо вся потужна потужність авторів пішла в малювання красівих розворотів, що символізують собою космос та тварин, що навчилися від небесного світла керувати тим шматком непоймі чого, куди їх викрали.

🐈‍⬛ Коротше, нічого не ясно, але дюже інтірєсно і яскраво. Жодної логіки в подіях що на Землі, що в космосі. Жодного внятного пояснення, жодного натяку на те, чому саме "первородне", а не вічнородне, наприклад.

🐈‍⬛ Але яскраво, так. Ну і ще одну зірочку я додала виключно за расово правильну згадку москалів, воно там ще на самому початку фактично, тож задає певний настрій всьому коміксу.

#Дафа_радить, якщо ви фанат
#Дафа_не_радить, якщо ви хочете ще щось, окрім яскравих картинок

А ще вчора прочитала ось цю книжечку, це друга частина підліткового роману про УПА від Галини Пагутяк (перша називалася "Око світу" і з цього приводу була купа мемів щодо "мам, купи мені епічне фентезі — ми маємо епічне фентезі вдома").

🐱 Прочитала і така "мнєх" 😕

🔥 Наскільки мені сподобалася перша книга, настільки ж не зайшла ця.

🛑 По-перше, вона ще більш по-дитячому написана. Чому так — не знаю. Але враження, що перша писалася на вік від 14 років десь, а ця вже — від 10. Напуркуа? Ніпанятна. І це відчувається навіть у оформленні — шрифт як в абетці. Ці 300 сторінок тексту зайняли десь як 120-150 сторінок дорослого трилеру.

🛑 По-друге, стало більше програмної пропаганди. Тобто, я прекрасно розумію, що так і треба, так і потрібно, і можна з ще більш молодших років пояснювати дітям, що русня — зло, завжди їм було і завжди їм буде для України, поки існує, але... Якщо у першій частині вона навіть не скидалася на пропаганду, а просто лилося органічно із текстом, то тут прям ріже око.

🛑 Ну і в цілому загальне відчуття від повісті (для роману тут замало подій та часового проміжку) — розчарування. Я б хотіла ніколи її не прочитати, а так лишити історію на тому, як вона закінчилася в першій книзі. Я дуже люблю Пагутяк, але ця книга особисто мені прям зайва стала. Треба терміново тепер "полікуватися" її іншими, дорослими, творами.

#Дафа_не_радить, читайте тільки "Око світу"

Мало, значить, мені було "Беззоряної корони", на другу частину якої я чекаю, шо той Хатіко, так тепер ще й на продовження "Серця наґів" чекати 😑

🦇🦇 Епічне фентезі, засноване на корейській міфології, яке, попри традиційне "четверо героїв йдуть через півсвіту рятувати решту півсвіту" виглядає як щось свіже й незвичайне саме з-за своєї корейськості 💀

🌌 Нема сенсу розповідати сюжет: це буквально тревел-фентезі, де трьом біологічно різним істотам треба об'єднатися і виконати роль пророцтва, а саме — привести в храм четвертого. Нащо і що буде, якщо нє, толком не пояснюється, але ж це корейщина, в пророцтві сказано, значить виконуємо.

🐱 Істоти дуже різні і в цілому навіть ворогуючі між собою.

💎 Людина із складною долею та унікальним мечем з легенд.
💎 Лекон — велетень із головою півня, що боїться води, але може видирати дерева з корінням голіруч і кидатися ними в орлів.
💎 Доккебі — людиноподібна істота, що вміє робити вогонь і не помирає, коли помирає.
💎 Наґ — змієподібна холоднокровна майже безсмертна раса, які хотіли колись завоювати світ, але мерзнуть насмерть вище певної паралелі.
💎 А потім там ще й з'являється дракон

👁 Цікавості пригодам цих дуже яскравих персонажів додає міфологічний колорит (робота редактора з примітками просто блискуча!) і місцями незвичний, але дійсно смішний гумор. Чого вартує діалог, наприклад:
— Чого вони мовчки витріщаються один на одного?
— В них мислемовлення, вони говорять думками.
— А чого так довго?
— Слухай, це його сестра, яка женеться за ним аби вбити, в них все складно, дай їм час.

🔭 Але найголовніше, що є в книзі, а точніше, чого нема — так це русні. Уявляєте, 500+ сторінок і жодної тобі згадки про толстоєвщину. Хоча бачите ж, теж все складно і загадошні назькі души, ага.

❤️ Словом, мені дуже сподобалося, з нетерпінням чекатиму наступні частини (а це, здається, тетралогія).

🪶 Спитаєте, чому ж тоді 4⭐️, а не 5? А тому, що окремі фрагменти в тексті виглядали як чернетки, так, наче автор накидав коротенько, що має тут відбуватися, і так і залишив, не розписуючи. Можливо, там планувалися вставки коміксу, не здивуюсь 😈