Сюжет роману, назва якого апелює до напівміфічного озера, обертається довкола теми пам’яти. Пам’яти замовчуваної, пам’яти нав’язуваної, пам’яти як травми, постпам’яти. Постпам’ять живиться в «Амадоці» атмосферою поколіннєвого розриву, браком безпосередньої комунікації між батьками і дітьми. У такій атмосфері бере на себе роль оповідачки Романа, працівниця архіву, покликання якої – водити когось лабіринтами постпам’яти: розповідати чужі історії на основі фотографій чи й без них. У лабіринті, нагадує Софія Андрухович, живе Мінотавр, але завзята працівниця архіву на це не зважає. Колеги по роботі за це її поважають. Тільки повна довіри до Романи може забезпечити читачеві смак літературної пригоди.

«Амадока» де в чому продовжує проблематику попереднього роману Софії Андрухович – «Фелікс Австрії». І тут, і тут в основі лежить тема ілюзій. А інша спільна тема – служіння – у новому романі набуває ширшого звучання за рахунок лейтмотиву колаборації, що поширюється на декілька поколінь. Письменниця не прагне до виразного чорно-білого зображення персонажів, демонстрації моральних антиподів, а навпаки – використовує напівтони, результатом чого є ціла галерея неоднозначних персонажів і, зрештою, складна картина українського минулого і сучасного.

Не варто чекати від цієї книжки того, чого там нема: неспростовних доказів, що загибель Альбера Камю – робота совєтів. Радянські спецслужби вміли замітати сліди, робили все, аби їхні розправи з опонентами залишилися за сімома замками. Італійський журналіст Джованні Кателлі нагадує у цій книжці і про обставини близьких до смертного часу Камю (січень 1960) убивств лідерів ОУН Лева Ребета і Степана Бандери (жовтні 1957 і 1959 відповідно) – убивств, які ретельно готувалися і мали бути кваліфіковані як нещасні випадки. Для нас, українців, має бути важливо, що автор цього журналістського розслідування вписує убивства українських націоналістів в сюжет про загибель видатного французького письменника і філософа. Це, так би мовити, наша культурна дипломатія руками європейських партнерів.
Друга річ, яка для нас важлива, принаймні зараз, – те, що вперше українською мовою опубліковано зразки політичної публіцистики Альбера Камю. Шкода, що ці безкомпромісні антирадянські виступи інтелектуала, якого називали "совістю Заходу", приходять до українського читача з великим запізненням, але дуже добре, що нарешті вони таки є.

Цю книжку Владислав Івченко написав приблизно за пів року до того, як бути мобілізованим. Написав так, що в читачів, яким не конче знати, щó було спершу – мобілізація чи книжка «Після 24-го», – може скластися враження, що багато з описаного автор бачив на свої очі.

В частині оповідань описано події на фронті, кілька сюжетів присвячено воякам під час їхнього перебування в тилу, ще інші зображають ситуації з життя біженців, утікачів від війни, а також життя тих, хто опинився в окупації. Очевидно, що книжка писалася з настановою подати розмаїті досвіди, а їх після 24-го, на жаль, стало нестерпно багато.
У книжці є місце для фронтової безстрашності і героїки українських воїнів, але порушено і тему перебільшеної героїзації. Серед важких фронтових досвідів зрідка трапляються комічні епізоди, стьоб. Поруч з однозначною мовою зброї у різний спосіб в хід подій втручаються психофізіологічні реакції, інстинкти (не лише інстинкт самозахисту), тригери, неврози і комплекси. Сюжети продумані, події динамічні, Івченко вміє тримати напругу і знаходити ефектні розв’язки. Є оповідання з відкритим фіналом, є раптові новелістичні завершення.

Географія подій широка, виходить за межі українських територій. (Без двох оповідань з географічними назвами книжка була би ще міцнішою.) Принаймні в одному з творів події після 24-го тісно пов’язані з подіями до 24-го: доля полоненого українського солдата вирішується дзвінками ворога до абонемента з Західної Європи, онлайновими сексуальними іграми й історичними дискусіями. Виявляється, після 24-го може бути корисно знати, чим понад три століття тому займався Дем’ян Многогрішний, коли опинився на засланні у сибірській глушині. Але чи можна за допомогою такого знання врятуватися – на це книжка Владислава Івченка ствердної відповіді не дає. Що й цілком зрозуміло, адже знання хоч і сила, але ворог сильний теж.

Неекспресивна, камерна візія війни, частково зумовлена специфікою роботи радіоведучої, продюсерки Радіо Культура, місія якого полягає в рефлексуванні подій крізь призму символічних культурних кодів.

Звичний робочий одяг, запахи, що надихають, зустрічі з друзями, спільні трапези, перечитування античної класики і класики української, спостереження за відродженням природи, проростанням трави і квітів, споглядання зоряної конструкції Чумацького шляху під час блекауту – це якорі, що дають авторці можливість триматися необхідного життєвого трибу, зберігати внутрішній баланс.

Особливий аспект «Повітряної й тривожної книжки» – привідкриття специфіки роботи на радіо й особистих переживань у процесі такої роботи, зокрема під час непередбачуваного розвитку подій.

Щира і непретензійна книжка про тривожне життя в тилу.