Не відпускай мене

Кадзуо Ішіґуро - британський письменник японського походження, сценарист, лауреат Букерівської премії.

«Не відпускай мене» - пронизлива історія, яка по праву входить у перелік найкращих англійських творів усіх часів. Це роман з елементами наукової фантастики та антиутопії, розповідь про пошук відповідей, любов, дружбу, памʼять, надію і безвихідь.

Кеті, головна героїня книжки, намагається зрозуміти та прийняти своє дитинство і юність у привілейованій школі-інтернаті Гейлшем та поза нею, свою інакшість від людей та обране для самої Кеті та її найближчих друзів призначення бути донором.

Це довга дорога зі спогадів, відчуттів, одкровень, які поволі вибудовують для героїв нову картину світу.

Окремо хочу відмітити оформлення. Ілюстрації як стоп-
кадри.

Читала цю книгу вже двічі, історія дуже захоплює і справді не відпускає. Люблю, як автор вміло не дописує деталі сюжету та майстерно концентрується на ключових питаннях тексту.

Книга, яка змінила мою brain chemistry. Ішіґуро — геній. Читати його — одне задоволення. Приклад того, як можна нестандартно й усе одно зворушливо розповісти про любов.

Японська література - мистецтво інопланетне. Дарма, що автор - громадянин Великобританії. Розум ще той, мислення нетипове. Але дії відбуваються в Англії у 90-ті роки минулого століття. Могли би відбуватися, якби Ішиґуро не обрав жанр фантастики. Тож, чи варто коментувати фантастику? З одного боку, куди заведе фантазія автора, не обмежена реальністю, з іншого ж, окремі епізоди фантастичної літератури, читані мною сорок років тому вже втілилися і стали частиною нашого життя.

Письменник не поспішає розкривати всі аспекти сюжету і терплячий читач аж до передостанньої сторінки мусить тримати волю в кулаці, щоб не поцікавитися дочасно, що, власне, відбувається? Але я, мабуть, відразу випущу пташку з клітки. Який сенс мені тримати інтригу по прочитанню? За мотивом роману з'ясовується, що в Англії створено мережу навчальних закладів, які виховують, а краще сказати - вирощують дітей без батьків. Не в тому сенсі, ніби вони втратили рідних через якісь обставини. Ці діти - клони. З перших розділів це не зрозуміло. Ясно лише зі спогадів головної героїні - Кет, що крім факту відсутності жодної згадки про батьків, у всьому іншому ці школярі такі ж різні і багатоемоційні, достатньо розвинені і творчі, аж складається враження, що школа у Гейлшемі елітарна. У якомусь сенсі так і є.

Тепер трохи жахливого. Насправді всі оці діти, стаючи юнаками, дорослими людьми, не вливаються до суспільства на рівних правах. Для "нормальних" британців вони є лише набором органів. Коли вперше у романі зустрічається слово "виїмка", народжується і перша здогадка, завдяки чому виникає бажання одним махом, якнайшвидше дочитати роман до кінця. Так, діти ростуть з повним усвідомленням майбутньої долі: у майбутньому деякий час вони можуть бути опікунами тих, в кого вже почали виймати органи для трансплантації їх "нормальним" громадянам, а тоді й опікуни стають донорами до моменту "вичерпання". Неймовірно! - скажете ви. Таке неможливе, в принципі, тим більш, у цивілізованій країні. Смію нагадати, наша країна теж з числа цивілізованих, однак цінність життя в наших очах міняється з огляду на зміни обставин, у яких ми живемо. Це помітно не лише на Сході, де найгарячіше. Бачимо, що у серці країни погляди з віконця Бентлі і вікна тролейбуса кардинально різняться. Отже, інтригу я підігрів. Остаточні висновки робити вам. Додам ще одне - книжка перевершила всі очікування.