Не відпускай мене

Книга, яка змінила мою brain chemistry. Ішіґуро — геній. Читати його — одне задоволення. Приклад того, як можна нестандартно й усе одно зворушливо розповісти про любов.

Японська література - мистецтво інопланетне. Дарма, що автор - громадянин Великобританії. Розум ще той, мислення нетипове. Але дії відбуваються в Англії у 90-ті роки минулого століття. Могли би відбуватися, якби Ішиґуро не обрав жанр фантастики. Тож, чи варто коментувати фантастику? З одного боку, куди заведе фантазія автора, не обмежена реальністю, з іншого ж, окремі епізоди фантастичної літератури, читані мною сорок років тому вже втілилися і стали частиною нашого життя.

Письменник не поспішає розкривати всі аспекти сюжету і терплячий читач аж до передостанньої сторінки мусить тримати волю в кулаці, щоб не поцікавитися дочасно, що, власне, відбувається? Але я, мабуть, відразу випущу пташку з клітки. Який сенс мені тримати інтригу по прочитанню? За мотивом роману з'ясовується, що в Англії створено мережу навчальних закладів, які виховують, а краще сказати - вирощують дітей без батьків. Не в тому сенсі, ніби вони втратили рідних через якісь обставини. Ці діти - клони. З перших розділів це не зрозуміло. Ясно лише зі спогадів головної героїні - Кет, що крім факту відсутності жодної згадки про батьків, у всьому іншому ці школярі такі ж різні і багатоемоційні, достатньо розвинені і творчі, аж складається враження, що школа у Гейлшемі елітарна. У якомусь сенсі так і є.

Тепер трохи жахливого. Насправді всі оці діти, стаючи юнаками, дорослими людьми, не вливаються до суспільства на рівних правах. Для "нормальних" британців вони є лише набором органів. Коли вперше у романі зустрічається слово "виїмка", народжується і перша здогадка, завдяки чому виникає бажання одним махом, якнайшвидше дочитати роман до кінця. Так, діти ростуть з повним усвідомленням майбутньої долі: у майбутньому деякий час вони можуть бути опікунами тих, в кого вже почали виймати органи для трансплантації їх "нормальним" громадянам, а тоді й опікуни стають донорами до моменту "вичерпання". Неймовірно! - скажете ви. Таке неможливе, в принципі, тим більш, у цивілізованій країні. Смію нагадати, наша країна теж з числа цивілізованих, однак цінність життя в наших очах міняється з огляду на зміни обставин, у яких ми живемо. Це помітно не лише на Сході, де найгарячіше. Бачимо, що у серці країни погляди з віконця Бентлі і вікна тролейбуса кардинально різняться. Отже, інтригу я підігрів. Остаточні висновки робити вам. Додам ще одне - книжка перевершила всі очікування.

Уявіть світ, де проблема смертельних хвороб вирішена завдяки клонам.

Кеті - дівчина-клон, яка розказує про своє життя, друзів, дитинство у закритому інтернаті для тих, кого «вирощують» на донорство органів. Вони живуть, знаючи наперед, що стануть розхідним матеріалом.
Вони звичайні люди, які мають свої почуття, душу, розум, бажання. Але не мають вибору.

Книга написана спокійно, монотонно, без якоїсь особливої динаміки, але читати було досить цікаво. 3 однієї сторони, мені було дуже шкода цих людей, вони не мали права вибору, а з іншого боку, чому, чому ніхто не спромігся постати проти цього режиму?

Прихильникам антиутопій однозначно раджу!