Чи траплялось вам брати до рук книгу й відчувати, що вже знаєте її фінал? Але все одно читаєте, перегортаєте сторінки, щоб краще її пізнати, зануритися глибше і зрозуміти. Це сталось зі мною, і мушу зізнатися, особисто в моєму випадку – воно того вартувало.
Прекрасна історія, щира і наївна, хоча й дуже передбачувана. Вона насичена глибиною почуттів, які насправді притаманні далеко не всім людям. Автор ніби намагався вмістити в одну картину все світле й людяне, тому пише про такі чесноти, як довіра, підтримка, кохання, чесність, надія, повага, щирість, невинність і добро – у всіх сенсах цього слова. Я закриваю очі на жорстокість світу, яку він не приховує на своїх сторінках. Тому просто абстрагуюсь і зосереджуюсь на світлій стороні цього Сонця.
Не буду приховувати: для мене це книга про внутрішні переживання, меланхолію і прокрастинацію. Дуже зворушлива, ніжна і така справжня історія – хоча космічно далека від реальності. Вона викликає теплі почуття, спогади й емоції, але залишає по собі сум. Ця книга не допоможе подолати тривогу, а може хіба що її посилити. Але ця тривога буває настільки важлива у різні моменти життя, що здатна підтримати, допомогти та певним чином врятувати.
Слова автора – прекрасні, проникливі та дуже чуттєві. І якщо ви вважаєте себе емпатичною людиною, я впевнена, що ви зможете оцінити, зрозуміти й полюбити цей твір.
Моє ставлення до праць Ішіґуро – певною мірою упереджене, але по внутрішнім відчуттям від кожної з них сироти виступають шкірою, а тремтіння зсередини ніби огортає і занурює в інший світ. Так, ніби ти проживаєш усе самостійно, робиш вибір і не відмовляєшся від нього, навіть якщо тобі вже відомий фінал. Яким би він не був.
Анонім
Клара - робот, а Сонце дає їй поживу. І тепер, коли я бачу, наприклад, осіннє яскраве та ще тепле світило, то згадую цей твір. І подібно Кларі хочу всотати в себе його життєдайну енергію, не пекучу, як улітку.
Я зрозуміла робота.
Книгу раджу - глибока за змістом. Ішіґуро - то ❤️.
Анонім
Як на мене, то цей твір про людину, котра повністю розчинилася в роботі, котра цілком придушила своє особисте життя, тобто не прожила його заради досягнення моменту тріумфу при сходженні на найвищий щабель своєї кар'єри. Та хіба варто було йти на такі жертви? Хіба не можна було б досягти того бажаного ідеалу в праці, не втрачаючи особистого, інтимного, сімейного щастя?.. Але ж головний персонаж, містер Стівенс, мав собі в приклад для наслідування "ідеального" батька - холодного, беземоційного чоловіка, який для сина таки був утіленням гідності.
Це не та книга, котру я могла б розібрати на цитати. Вона надто стримана в емоціях, оскільки мова йде від першої особи - від містера Стівенса. Хоча, попри стриманість персонажа, я все ж таки відчула його внутрішній емоційний стан, який зовні не проявлявся. От у цьому й полягає родзинка Ішіґуро - своїми творами він сприяє розвитку нашого емоційного інтелекту.
Отож мораль для мене така: жоден фах не вартий того, щоб заради нього жертвувати особистим щастям, бо тоді життя не буде повноцінним і так у ньому залишиться безліч прогалин, які заповнити наприкінці дня (життя) вже не вдасться.
Анонім
Котолог
