Кадзуо Ішіґуро

прочитала «Не відпускай мене» – і тепер не відпускає мене.

спочатку я подивилася екранізацію, і вона захопила мене своєю особливою меланхолійною атмосферою. тож, коли взялася за книгу, вже знала, чого очікувати від сюжету. місцями ця меланхолійність, майже буденна і трохи монотонна манера оповіді, притаманна книгам Ішіґуро, вводила мене в легкий нечитун, але спишу це на те, що я вже знала, куди все веде. тому більше насолоджувалася тим, як це написано, ніж що відбувається. а ще – тим, як це видано, адже книга від ВСЛ – справжній візуальний скарб.

на перший погляд, це просто історія про трьох друзів – Кеті, Рут і Томмі, які є вихованцями закритої школи Гейлшем, які мріють, закохуються, сваряться... але поступово звичність їхнього життя починає здаватися підозрілою, і що далі, то тривожніше стає від того, що приховано між рядками.

Ішіґуро створив антиутопічний світ, але так тонко, що ця грань між вигаданим і реальністю майже розчиняється. тут немає класичних для жанру повстань, жорстоких диктатур чи глобальних катастроф. Ішіґуро пише про буденне, у яке поступово просочується щось моторошне. ніяких різких поворотів чи шокових одкровень – просто майже звичайне життя, майже звичайна дружба, майже звичайне кохання. ось тільки в цій історії немає місця вибору - вони лише чись клони, донори, набір органів, який рано чи пізно має послужити людству. герої живуть у світі, де їхня роль визначена з самого початку, і що більше вони намагаються втримати маленькі радості, то сильніше відчувається приреченість.

це написано просто і стримано, без зайвого драматизму, але від цього історія тільки глибша. вона про пам’ять і втрати, про примарність надії, про несправедливість, про те, як ми приймаємо речі, які нібито неможливо прийняти.

мимоволі замислюєшся - чи справді ця історія така далека від реальності? чи не існує десь своїх Гейлшемів, просто в трохи іншому вигляді? чи є в людини право розпоряджатися життям інших, якщо це нібито «заради добра»? що робить нас людьми – душа, виховання, спогади? і, можливо, найбільш болюче питання: як ми ставимося до власної смертності?

після цієї книги залишається відчуття легкої, майже невловимої туги, проте її відчувати приємно. а ще, думаю, ця історія гарна для книжкових клубів та й взагалі для обговорення 💛

Це вже друга книга Кадзуо Ішігуро, яку я прочитала, після першої "Залишок дня". Той же меланхолійний настрій та впізнаваний стиль автора в обох книгах. І ті ж суперечливі відчуття вкінці. Але саме ця історія читалася легше і швидше, незважаючи на сумний фінал.

Оповідь ведеться від головної героїні, Кеті, яка навчалася в привілейованій школі-інтернаті Гейлшем, а зараз вже багато років працює опікуном. Починаючи зі спогадів про дитинство та юність в Гейлшемі, і закінчуючи подіями під час опікунства, Кеті розповідає про себе та своїх найближчих друзів Томмі та Рут.
Велика частина про Гейлшем читається легко та швидко. Багато історій про героїв, розкриття їх характерів. Та інтрига про походження цих дітей та примарні виїмки, які будуть колись в майбутньому.

Невелика частина з Коттеджами була більш буденна з дещо дурнуватими підлітковими конфліктами. Герої сваряться та розбігаються хто куди. Та й інтриги вже ніякої немає, майбутнє героїв чітко зрозуміле.

І остання частина з фіналом, де автор намагається повернути трохи загадки. Герої знову зустрічаються при вже сумних обставинах і намагаються надолужити пропущені через образи роки. Найбільш цікавим епізодом тут стала зустріч героїв з Мадам та довга розмова про суть Гейлшема. Мені насправді не вистачило розкриття дорослих персонажів, Мадам та інших вихователів, і не лише з позиції Кеті, яка тоді була маленькою.

В результаті, я не пройнялася емоційно, але це хороша книга, яка може розчулити дуже багатьох)

Прекрасний відпочинковий твір, це було схоже на суцільну медитацію, в якій мене знайомили з Японією та її переживаннями зсередини, змінами поглядів та проблемою війни. Було дуже цікаво поглянути на культуру Японії з точки зору звичайної буденності. Під час читання постійно звертала увагу на відмінності поведінки, звичаїв або що. Наприклад, мені було дуже дивно те що кожен дім мав фамільну табличку. І загалом книга занурює в японську культуру саме не описом якоїсь архітектури, а цими життєвими дрібницями. Також тут розвинена мистецька лінія та її глобальне значення.

Непоганий роман, зосереджений головним чином на деталях почуттів, думок та взаємовідносин персонажів.

Історія начебто має «темну сторону», що мала б вразити, але сторона ця відчувається зовсім другорядною і малозначущою, стаючи просто певною експозицією, фоном для історії стосунків між персонажами.

Ішіґуро не розвиває ніякої проблематики, хоча здається, ніби ось-ось вже підіймає її, та зрештою це ні до чого не призводить.

Історія написана досить монотонно, "тихо"; і відчуття після неї приблизно такі самі.

Але в ній багато цікавих деталей; персонажі ніби постійно "сканують" оточення, а також себе та один одного щодо емоцій, мотивів і переживань; ловлять кожен погляд, жест, слово. Відбувається це навіть певним чином механічно, що саме по собі є цікавою деталлю.

В першій половині книги автор вдається до постійних стрибків по таймлайну, необхідність яких, чесно кажучи, я не зрозуміла. Можливо, хотілось додати динаміки, але мене це лише дратувало. Нагнітався саспенс, який, по факту, не виправдав себе.

Як на мене, це могла бути дійсно цікава багатогранна історія, якби хоча б одна із зачіпок якось розвинулась повністю, але історія ця по суті своїй лишається пасивною до кінця, використовуючи потенційно цікаві теми як декорації.

Видання, як і більшість у Старого Лева - чудове: ілюстрації, нестандартний формат, приємне на дотик.

Витончена, глибока історія про невисловлені почуття і прихований відчай, про жаль, що затьмарює залишок дня, коли з гіркотою розумієш, що все могло скластися інакше...

Ця книга зразок інтелектуальної прози, з якісним перекладом і неймовірним оформленням. Також присутній англійський гумор. Книга яка занурює у роздуми і залишається у пам'яті на довго. Читається легко і швидко.

За мотивами книги у 1993 році знятий фільм.

«Клара і Сонце» - роман-антиутопія, який розповідає нам про новий світ високих технології, які дозволяють створювати для дітей штучних приятелів, а генетичне редагування є невід’ємною складовою класової системи суспільства.

І Клара є однією з таких приятельок, яка щодня чекає поки її придбають з крамниці. Але Клара особлива навіть для серед своїх моделей. І вона чекає на особливу дитину. Чекає на Джозі.

Ще читаючи «Не відпускай мене», здивувало те, як стримано, але водночас чуттєво автор передає людські емоції і зачіпає такі складні і глибокі теми.
Не дарма, Ішігуру є лауреатом нобелівських премій за те, що «у романах величезної емоційної сили розкрив прірву, що таїться під нашим ілюзорним почуттям зв'язку зі світом». І «Клара і Сонце» став першим романом автора після отримання ним премії в 2017 році.

Насправді мені дуже складно дати якийсь однозначний відгук на цю книгу. Не можу сказати, що книга викликала в мене якийсь шквал емоцій, як це буває з фентезі або детективами, ні, навпаки, вона скоріше викликає відчуття рівноваги та спокою, поступово розкриваючи нам світ героїв та філософію життя самого автора. Але чесно, навіть так, я не могла відірватись від неї. Тому, мабуть, «Клара і Сонце» стала для мене неочікуваним відкриттям, бо я не дуже звикла до такої літератури, але це було якесь нове відчуття...

"Тоді питаю ще таке. Ти віриш в існування людського серця? Я не маю на увазі просто орган, ясна річ. Я висловлююсь образно. Людське серце. Гадаєш, воно існує? Така собі штука, завдяки якій кожен з нас - особливий і унікальний?"

«Клара і сонце» не залишила мене байдужою, але просто сказати, що книга сподобалась, не можу. Після неї немає відчуття «вау», скоріше меланхолічний посмак і легкий сум. Але точно не жалкую, що приділила їй час. 

«Клара і сонце» — нетиповий твір: і задумом, і реалізацією. Як мінімум тому, що розповідь ведеться від дівчини-робота з емпатичними здібностями. Все, більше спойлерити не буду. 

Читалася ця антиутопія нерівно: спочатку загадковий початок, потім дуже повільний розвиток подій, а коли я почала нудьгувати — приголомшливий поворот. Я вже очікувала динаміки й драми, як знов пішов спад — аж до самого фіналу. Фіналу очікуваного — бо так і буває у житі, і неочікуваного одночасно — бо на цей раз хотілося вірити у світле.  

"— Надія, — сказав він. — Клята надія ніколи не покидає."

Автор відразу занурює нас в контекст історії та створений їм фантастичний світ, не турбуючись про пояснення деяких аспектів життя в цьому суспільстві. Дещо стає зрозумілим під час читання, але багато питань залишається. Пазл не складається, і саме це, разом з повільним темпом, головні мінуси книги для мене. 

Своєю чергою сподобалась концентрація автора на емоціях та почуттях героїв, різних аспектах стосунків — між закоханими, колишніми, батьками й дітьми, підлітками. 

"Донедавна я не думала, що люди можуть добровільно вибирати самотність. І що є сильніші почуття, ніж бажання уникнути самотності."

"Інколи діти можуть дуже сильно образити. Вони думають, що раз так сталося, що ти доросла, то тебе ніщо не може зачепити."

Також не залишають байдужими і складні питання, які перед нами постають:

❓Як розвиток технологій та поява штучного інтелекту впливає на суспільство

❓До чого призводить класова нерівність і бажання досягти успіху за будь-яку ціну 

❓Що таке взагалі людяність і чи не переоцінюємо ми себе в цьому сенсі

"Ти віриш в існування людського серця? Я не маю на увазі просто орган, ясна річ. Я висловлююсь образно. Людське серце. Гадаєш, воно існує ? Така собі штука, завдяки якій кожен з нас – особливий і унікальний?"

Таки книги не читаються на одному диханні, але все ж таки вважаю, що їх варто читати. Всі мої відгуки в телеграм-каналі: https://t.me/knygoterapiia

Розмірений та виважений темп оповіді, що притаманний стилю Кадзуо Ішіґуро цього разу розповідає про дворецького Стівенса, який усе життя прослужив у багатому маєтку під назвою Дарлінґтон-Голл, а тепер вирушає в автомобільну мандрівку південно-західною Англією. Автомобільна подорож перетворюється на подорож у минуле, що виринає на тлі розкішних англійських пейзажів. Ми спостерігаємо за особистими драмами, що розгортаються разом із драмами світовими.

Письменник піднімає багато філософських та етичних питань. Основною темою є баланс між відданістю роботі та особистим життям.

Неспішна, глибока історія, що викликає сильні емоції та наштовхує на власні рефлексії.

Кадзуо Ішіґуро - британський письменник японського походження, сценарист, лауреат Букерівської премії.

«Не відпускай мене» - пронизлива історія, яка по праву входить у перелік найкращих англійських творів усіх часів. Це роман з елементами наукової фантастики та антиутопії, розповідь про пошук відповідей, любов, дружбу, памʼять, надію і безвихідь.

Кеті, головна героїня книжки, намагається зрозуміти та прийняти своє дитинство і юність у привілейованій школі-інтернаті Гейлшем та поза нею, свою інакшість від людей та обране для самої Кеті та її найближчих друзів призначення бути донором.

Це довга дорога зі спогадів, відчуттів, одкровень, які поволі вибудовують для героїв нову картину світу.

Окремо хочу відмітити оформлення. Ілюстрації як стоп-
кадри.

Читала цю книгу вже двічі, історія дуже захоплює і справді не відпускає. Люблю, як автор вміло не дописує деталі сюжету та майстерно концентрується на ключових питаннях тексту.

Дуже спокійна книга. Тут немає різких поворотів подій.
Зате є меланхолійний настрій і багато питань на подумати. Цим мені і подобається автор.

Дівчинці Джозі купують штучну подругу-андроїда Клара. Джозі не дуже звичайна дитина, як і Клара не дуже звичайний андроїд. А от мама у Джозі дуже навіть звичайна мама. З маминими переживаннями та
турботою. А що буває з андроїдами, коли дитина виростає?

У світах Кадзуо Ішіґуро нам не пояснюється загальний устрій, як в звичайних антиутопіях, тут про інше. Ця історія наштовхує на роздуми про людяність, емпатію, унікальність, відданість, красу та недосконалість.

Люди весь цей час - століттями - живуть одне з одним, люблять і ненавидять, через помилкове припущення. Через такий собі забобон, що в нього ми вірили, бо не знали , як усе насправді...

Надія - проклята штука, ніколи не залишить тебе у спокої.

Я маю ще багато спогадів, які треба перебрати і впорядкувати.

Це глибокий філософський роман, що ставить перед нами одвічні питання про сутність людяності, самотність, любов і природу свідомості. Ішіґуро майстерно розгортає історію штучного інтелекту, Клари, яка бачить світ з особливою чутливістю і відстороненою мудрістю. Її прагнення зрозуміти людей — це одночасно дзеркало і вікно у наші власні страхи, надії та прагнення.

"Клара і Сонце" — це більше ніж історія про роботів і людей. Це роздуми про те, що робить нас людьми: наше прагнення до світла, наші страхи перед темрявою, наші спроби знайти сенс у непевному світі. Ішіґуро створює медитативну атмосферу, де кожна дія, кожна емоція відлунює глибокими екзистенційними питаннями, залишаючи читача наодинці зі своїми роздумами про природу життя і людськості.

Клара, як робот-компаньйон, покликана служити людині, але її внутрішні спостереження й емоційні реакції на навколишній світ викликають питання: що насправді означає бути "живим"? Чи може штучний інтелект любити, розуміти та відчувати так само, як людина? Клара відчуває глибоке бажання захищати й допомагати Джозі, дівчині, за яку вона відповідає, але чи є ці почуття продуктом програми, чи справжнім вираженням любові?

Роман піднімає тему нашої залежності від технологій і ставлення до них. Чи можуть машини замінити людську близькість і емоційний зв’язок? Ішіґуро показує світ, де люди починають втрачати здатність до справжніх людських контактів, покладаючись на технології навіть у питаннях любові та турботи. Ця ідея створює глибокий контраст між механічною точністю Клари та непередбачуваністю людської природи.

Водночас у романі прихована думка про те, що саме в недосконалості та слабкості людини є справжня краса. Клара, попри свою технічну досконалість, не може повністю зрозуміти всі тонкощі людських емоцій, адже справжні почуття — це не програмований алгоритм, а складний і часто нелогічний процес. Врешті, питання, яке звучить на сторінках роману, стосується нашої власної здатності бути "людяними" в світі, що все більше керується технологіями і механічними процесами.

Клара і Сонце — це більше ніж історія про роботів і людей. Це роздуми про те, що робить нас людьми: наше прагнення до світла, наші страхи перед темрявою, наші спроби знайти сенс у непевному світі. Ішіґуро створює медитативну атмосферу, де кожна дія, кожна емоція відлунює глибокими екзистенційними питаннями, залишаючи читача наодинці зі своїми роздумами про природу життя і людськості.

Книга підійде любителям антиутопій та історій про штучний інтелект.

Я в захваті. І водночас мені невимовно сумно, тому що я до останнього надіялась, що Кеті та Томмі зможуть вирватись із "системи" та просто то жити.... Автор, як завжди, викликав захват свою майстерністю оповідати про людські почуття та переживання. Ця книга - скарб. Звісно, якщо ви не боїтесь глибоких та сумних книг.