Книга, яка не кричить, а шепоче — але якщо ви слухаєте уважно, вона залишиться з вами надовго
Я вірю в те, що книжки та автори, яких ми читаємо, можуть трошки розповісти про нас самих. Тому, коли хтось мені стає цікавим, я із задоволенням переглядаю вподобання цієї людини. “Клару і Сонце” я взялася читати, бо мене зацікавила радіобіологиня Катерина Шаванова, котра згадувала Ішіґуро як одного зі своїх улюблених авторів в одному з інтерв’ю. А потім — ще одна примітка: Нобелівка, і такий ажіотаж навколо… Ну, ви зрозуміли: книгу було обрано не за сюжетом, не за дизайном і навіть не через видавництво. А отже — нуль очікувань і нуль знань про саму книгу. Просто цікавість: а що там?
І ось це питання — а про що я читаю?, саме “що там?” — не покидало мене весь початок. Тому що, відверто кажучи, було незрозуміло: про що йдеться в книзі, який це час, що сталося з нашим світом (а може, це й не наш світ?), що це за абревіатури і що ж буде далі? Але, можливо, в цьому й родзинка книги — немає такої собі анотації, де все розкладено по поличках: хто, що, де. Ти пробираєшся через ці терни й сам знаходиш відповіді — крок за кроком, сторінка за сторінкою. Поступово вимальовується повна картинка, все стає на свої місця, твої здогадки десь підтверджуються, а десь — ні. Гра автора з читачем — заманлива. І цікаво, чим вона завершиться.
Ітак: ШП — Штучні Помічники. Вони тепер є у нашому світі, допомагають дітям і є не просто їхніми помічниками — вони, по суті, друзі. Клара — одна з них. Неймовірна ШП, яка дуже емпатична й дуже допитлива. У неї купа запитань у голові, й найменша дрібниця варта її уваги. Чи зможе і Клара колись стати справжнім другом? Мабуть, кожен ШП про це мріє. А може, й ні — бо я, чесно кажучи, до кінця не зрозуміла, як саме ці новенькі автоматизовані системи запрограмовані. Тут немає чітких описів чи пояснень, як у Азімова. Але, чесно кажучи — байдуже. Бо не хочеться думати про всіх інших ШП навколо, бо є Клара. З перших сторінок хочеться спостерігати за нею, мріяти разом із нею і сподіватися на прекрасний фінал.
Книга дуже глибока. Я навіть не очікувала. Я не люблю антиутопії саме через те, що в голові постійно купа думок, купа запитань. І тут — так само. З кожною сторінкою ти за щось переживаєш, у тебе з’являються питання, на які немає відповідей:
Чи є хороші люди і погані?
Чи зможе штучний інтелект замінити кохану людину?
Чи зможуть машини йти не просто за алгоритмом, а відчувати?
А може, наші відчуття — це не щось неземне, а щось, що можна просто описати кодом?
Чому люди жорстокі?
Що станеться з нашим світом далі?
Що відбувається між людьми на різних етапах стосунків?
Якими бувають стосунки?
І таких питань — мільйони в моїй голові. Ось скільки тем підняв Ішіґуро однією книгою.
Але найголовніше, чому мені сподобалося, — це емоції. Якщо книга викликає емоції — байдуже, позитивні чи негативні — вона варта уваги. І ця — саме така. Я бачила світ очима Клари, але до побаченого примішувалися мої емоції та досвід, що ґрунтуються на тому, що я вже встигла побачити в житті. І тому зображення ставало в рази яскравішим.
У фіналі я відчула водночас і спустошення, і відчуття, що все йде своєю чергою. Просто так має бути. Мені подобається бути спостерігачем і аналізувати побачене. І, здається, я трохи більше схожа на Клару, ніж думала на початку. То, може, й справді колись хтось вигадає реальну Клару, яка буде саме такою, як я? Хто знає. Не думаю, що я доживу до того часу — але було б цікаво за цим поспостерігати.
Анонім
Стилістика, мова, поетичність, цей повільний гіпнотичний вайб творів Кадзуо Ішіґуро. Все тут. І це надає книжці якоїсь магічної чарівності. Коли читаєш і не розумієш чи ти в реальності, чи в казці. Це магія. І мало авторів так вміють писати.
Але сюжетно книга настільки незвична, що моментами буває складно впустити її у своє життя. Вона вганяє в нечитун, її відкладаєш, з нею борешся. Але все одно повертаєшся. І дочитуєш, після чого ще довго розмірковуєш над нею. Бо це чиста філософія про любов, підтримку і взаємодопомогу, довіру, людяність, ворожнечу, прощання і прощення, памʼять і забуття.
Дочитавши, є відчуття, що книга читає тебе не менш уважно, ніж ти її. І лишає з питанням: “Чи варто пробуджувати «похованого велетня»: краще жити з мирним забуттям чи з болісною правдою?” Це і є головною моральною дилемою книги.
Анонім
Котолог