Кадзуо Ішіґуро

Спочатку книга захоплює, але натяк письменника на сам сюжет дуже розтягнутий. Середина книги стала нудною — читала, бо було цікаво що ж далі. Одноманітні переживання головної героїні та її друзів — результат проживання в закритому середовищі. Психологічні копання в глибинах переживань описані цікаво, іноді мені здавалося — скільки можна вже про те саме. Особисто мені не вистачило захоплюючого сюжету.

Стилістика, мова, поетичність, цей повільний гіпнотичний вайб творів Кадзуо Ішіґуро. Все тут. І це надає книжці якоїсь магічної чарівності. Коли читаєш і не розумієш чи ти в реальності, чи в казці. Це магія. І мало авторів так вміють писати.

Але сюжетно книга настільки незвична, що моментами буває складно впустити її у своє життя. Вона вганяє в нечитун, її відкладаєш, з нею борешся. Але все одно повертаєшся. І дочитуєш, після чого ще довго розмірковуєш над нею. Бо це чиста філософія про любов, підтримку і взаємодопомогу, довіру, людяність, ворожнечу, прощання і прощення, памʼять і забуття.

Дочитавши, є відчуття, що книга читає тебе не менш уважно, ніж ти її. І лишає з питанням: “Чи варто пробуджувати «похованого велетня»: краще жити з мирним забуттям чи з болісною правдою?” Це і є головною моральною дилемою книги.

Я б описала цю книгу як роман-антиутопію, що досліджує мету життя. Щоб не спойлерити, зазначу кілька речей, які мені сподобалися і не сподобалися.

Концепція дуже цікава. Це те, чим я можу (за винятком випадків, коли книга — просто шматок сміття) насолоджуватися. Персонажі досить різнопланові, що мені подобається. Кожен з них (3-4 головні герої з другорядними персонажами, які не мають жодного значення) розповів свою власну історію і представив свій погляд на ситуацію, в якій опинився, і це прекрасно.

Але в книзі було багато проблем.
1) Стиль написання — розповідь ведеться від першої особи. Речення були занадто простими (на рівні простого речення для третьокласника). Меседж був сильним, але я не виділила жодного з них.
2) Початок — дуже заплутаний, знадобилося близько 100 сторінок, щоб почати щось розуміти.
3) Велика таємниця була розкрита на 60-й сторінці, і з тих пір нічого не відбулося — зрозуміло без пояснень
4) у зв'язку з причиною 3, у книзі майже не було сюжету

Отже, я рада, що прочитав цю книгу, оскільки вона дуже популярна і всіма улюблена, але я також розчарована, тому що потенціал великий, але він не був використаний.

Роман-медитація.

Ніби ти у відпустці, нікуди не спішиш, зайшла в маленький місцевий заклад і смакуєш ароматну страву, приготовану за сімейним рецептом, якому багато років. Ти їси довго, бо хочеш розтягнути задоволення від цього смаку на довше.

Так само й з книжкою. Насправді байдуже чим закінчиться сюжет. Насолода - в самому процесі читання та смакування мови і стилю автора, в змалюванні пейзажів Англії, в рефлексії головного героя, його роздумах та міркуваннях про своє життя, роботу, гідність та обовʼязок дворецького із заможного дому, а отже справжнього джентльмена.

Суто англійський твір, з усією простотою та душнотою одночасно. «Вибачте-пробачте, перепрошую, проходьте ви перші, а я за вами» в кращому розумінні цього набору слів.

Особливий трепет і посмішку викликала любовна лінія, яка вʼється крізь всю книгу тонкими лініями. Настільки тонкими, що мій хлопець її навіть не помітив, читаючи книгу раніше.

P.S. Якщо хочете заспокоїти розум після прочитаного трилера, фентезі чи книги про війну, можна відкрити Ішігуро і повільно смакувати весь шарм аристократичної Англії.

Це моя друга прочитана книга автора, і тут знову відчувається його характерний стиль. "Не відпускай мене", як і "Залишок дня", — це передусім спогади. Спогади про дитячі ігри, підліткові конфлікти та дорослі розчарування.
Хоча роман має ознаки антиутопії, цей жанр слугує радше тлом — насправді це дуже емоційна й відверта історія.
Жоден сюжетний поворот не став для мене несподіванкою.
Рут далеко не мій улюблений персонаж, Кеті видається значно приємнішою.
Перша і друга частини книги здалися мені трохи нуднуватими: не надто захоплювало спостерігати за дитячою та підлітковою поведінкою героїв. Натомість третя частина стала справжнім емоційним катарсисом.
Це хороша книга — щира, емоційна, філософська.

Історію розповідає Кетті, згадуючи своє дитинство в закритій школі під назвою Гейлшем. Вона ділиться спогадами про своїх друзів, які були як хороші, так і не дуже, а також нюансами, які тільки пізніше набувають сенсу і стають зрозумілими для читача в своїй жорстокості. Книга мені сподобалася, на початку я навіть не розуміла, що це антиутопія, і лише по ходу читання зрозуміла це. Проте у книзі мені бракувало більш детального опису світу героїв і їхніх почуттів. Головна героїня розповідала про події досить спокійно і майже без емоцій, тимчасом, що ситуації вимагали більшої виразності. Незважаючи на це, книга залишила відчуття смутку і дала привід задуматися над діями героїв та можливими результатами для них.

Класна, глибока розповідь. Автор майстерно підіймає морально-етичне питання рівності людей в антиутопічному світі. Особливо вразило те, що персонажі не чинили спротиву своїй долі — це додало історії ще більше трагізму й відчуття безвиході.

Від цієї книги дійсно було складно відірватися.
Це не легка література, хоча читалась вона досить швидко і невимушено. Вона глибока, ціннісна й психологічна.

Думаю, що сприйняття читачів дійсно відрізнятиметься, особливо залежно від того, хто які сенси ставить у пріоритет. Ця книга про щось «нове», можливо, реальне у недалекому майбутньому. А якщо говорити зовсім відкрито – можливо, навіть ВЖЕ.

У форматі приємної історії автор намагається донести до нас думку про скриті сенси життя, коли щось (хтось) існує заради певної мети – яка є болісним усвідомленням про «паразитарність» людей у цілому.

Ця книга перевернула моє життя. В усіх сенсах цього слова. Надзвичайно сильна, чуттєва й емоційно заангажована. До мурах – якщо говорити зовсім коротко і по суті. Оцінка просто 100/10.

періодичний ефект моторошної долини, road movie на одного, меланхолійна визначеність майбутнього і людяність – це асоціації, що спадають на думку, коли пишу про цю книгу.

📌 «не відпускай мене» – роман з елементами наукової фантастики та антиутопії.

головна героїня книги кеті наче звертається, до випадкового читача її щоденника, котрого безперечно чекає така ж доля, як її, я розповідає про своє життя: дитинство і юність у школі-інтернаті, свою інакшість та призначення бути донором. адже кеті та її друзі – не люди, а клони, яких використовують для «виїмок» органів 🫀🫁

👥 історія з філософським питанням: а чи є людьми клони, якщо анатомічно та за своєю свідомістю вони нічим не відрізняються від «справжніх» людей? чи варто, якщо вже використовуєш таку технологію, наділяти «донорів» субʼєктністю?

якщо коротко, то мені надзвичайно сподобалася ця книга. безповоротно затягнула мене, не втрачала темпу цікавості, хоча й написана в дуже неспішній манері.

це, за всіма характеристиками, сумна історія. у ній багато про несправедливість, використання інших, безвихідь. але відчуття при її прочитанні не гнітючі.

🌟Книга, про сюжет якої важко розказати без спойлерів, але я спробую. 

🌟На Ішіґуро в мене були великі сподівання і вони справдились, пройнялась я текстом десь з другої половини книги й на клуб йшла з оцінкою 4/5 або ж 8/10, а вийшла з тією, що ви бачите вгорі. 
«Не відпускай мене» надзвичайно вдалий вибір для обговорення, ми просиділи майже до закриття книгарні. 

🌟Книгу зараховують до жанру антиутопії та наукової фантастики, для мене це радше психологічний роман/драма події в якій відбуваються на тлі антиутопії. До того ж у сучасних реаліях дуже легко уявити це «тло». 

🌟Історія багатогранна та глибока, автор порушує питання гуманізму та людської гідності, прав людини, які даються їй від народження та що таке людина в цілому. 

✨ Події відбуваються у 90-х, в Англії у світі де після Другої світової війни науковий прогрес відбувся у трохи іншому напрямку. 
Головна героїня Кеті згадує своє дитинство та юність у школі-інтернаті, спочатку ніби усе зрозуміло, звичайні діти, звичайний інтернат у сільській місцевості, уроки, розваги, спільні заходи. Та чим далі ми просуваємось текстом, тим більше стає очевидно що все не так просто. 

🌟Кеті має найкращу подругу Рут, ну і бісила ж вона мене, їх взаєминам приділяється так багато уваги, що на певному етапі мені здавалось, що я читаю blind items про токсичні стосунки двох подруг, одна з яких домінує над іншою в усіх аспектах життя. 
Ще є Томмі, складний персонаж та справжній друг головної героїні і за сумісництвом хлопець який розбив мені серце у цій історії. 

🌟Далі без спойлерів не вийде, тому давайте повернемось до того, що це усе таки антиутопія. 
Книга має рейтинг 3,85 на goodreads, основна презентація та причина низьких оцінок полягає в питанні чому герої не бунтують проти системи, чому не борються за свої права, а лише пливуть за течією із тихим смиренням. 
У цій смиренності та покірності й криється відповідь. Вони просто не знали що так можна, вони зростали з усвідомленням свого «призначення» і ніколи не ставили його під сумнів. Може хтось і ставив, але не наші герої.  
Саме цим історія лякає – правдоподібністю.

🌟Як сказав автор в інтерв’ю до 20-річчя книги, цей текст про емоції, а не про сюжет. Вона змушує думати та рефлексувати, тому будьте готові. 

🌟На мою не експертну думку, книга написана у потрібному місці та в потрібний час, якби її видали зараз бестселером вона навряд стала б. А якби ця ідея спала на думку сучасним авторам, то її реалізація не була б такою хорошою. 

🌟Вважаю знайомство з автором вдалим та планую його продовжити «Похованим велетнем», але трохи згодом. 

Найскладніший відгук, бо поки важко зібрати докупи думки та емоції.
Нетипова книжка з меланхолійним і похмурим вайбом та зображує миле подружжя Акселя та Беатріс і їх подорож.
Після книги постають питання щодо справжнього кохання, важливості спогадів та пам'яті, та чи забуття може бути вирішенням проблеми?
Також, вважаю, що книгу треба читати одним махом, бо мені було важкувато її розтягувати і бути довго в такій атмосфері.

Книга розповідає про дітей у інтернаті, але вони не такі, як звичайні діти... Читаючи книгу, ми побачимо, чим вони відрізняються.

Книга мені сподобалася, але все ж це більше психологічний роман, ніж наукова фантастика.
Та все одно читати 100% варто, адже героїв автор зміг майстерно зобразити