прочитала «Не відпускай мене» – і тепер не відпускає мене.
спочатку я подивилася екранізацію, і вона захопила мене своєю особливою меланхолійною атмосферою. тож, коли взялася за книгу, вже знала, чого очікувати від сюжету. місцями ця меланхолійність, майже буденна і трохи монотонна манера оповіді, притаманна книгам Ішіґуро, вводила мене в легкий нечитун, але спишу це на те, що я вже знала, куди все веде. тому більше насолоджувалася тим, як це написано, ніж що відбувається. а ще – тим, як це видано, адже книга від ВСЛ – справжній візуальний скарб.
на перший погляд, це просто історія про трьох друзів – Кеті, Рут і Томмі, які є вихованцями закритої школи Гейлшем, які мріють, закохуються, сваряться... але поступово звичність їхнього життя починає здаватися підозрілою, і що далі, то тривожніше стає від того, що приховано між рядками.
Ішіґуро створив антиутопічний світ, але так тонко, що ця грань між вигаданим і реальністю майже розчиняється. тут немає класичних для жанру повстань, жорстоких диктатур чи глобальних катастроф. Ішіґуро пише про буденне, у яке поступово просочується щось моторошне. ніяких різких поворотів чи шокових одкровень – просто майже звичайне життя, майже звичайна дружба, майже звичайне кохання. ось тільки в цій історії немає місця вибору - вони лише чись клони, донори, набір органів, який рано чи пізно має послужити людству. герої живуть у світі, де їхня роль визначена з самого початку, і що більше вони намагаються втримати маленькі радості, то сильніше відчувається приреченість.
це написано просто і стримано, без зайвого драматизму, але від цього історія тільки глибша. вона про пам’ять і втрати, про примарність надії, про несправедливість, про те, як ми приймаємо речі, які нібито неможливо прийняти.
мимоволі замислюєшся - чи справді ця історія така далека від реальності? чи не існує десь своїх Гейлшемів, просто в трохи іншому вигляді? чи є в людини право розпоряджатися життям інших, якщо це нібито «заради добра»? що робить нас людьми – душа, виховання, спогади? і, можливо, найбільш болюче питання: як ми ставимося до власної смертності?
після цієї книги залишається відчуття легкої, майже невловимої туги, проте її відчувати приємно. а ще, думаю, ця історія гарна для книжкових клубів та й взагалі для обговорення 💛