Кадзуо Ішіґуро

Книга "Залишок дня" Кадзуо Ішіґуро – це проникливий та багатошаровий твір,. Головний герой, містер Стівенс, уособлює всі класичні риси британського дворецького – він ввічливий, відданий, дещо закритий, і, здається, цілком відданий своїй роботі. Проте, за цією зовнішньою бездоганністю ховається суперечлива та трагічна особистість, яка викликає цілу гамму різноманітних емоцій.

З одного боку, Стівенс є прикладом ідеального працівника, який живе заради служіння іншим. Його прагнення досягти досконалості у своїй професії захоплює, а його відданість справі видається бездоганною. Але чи можна вважати його життя успішним? Читач неодноразово ставить собі це питання, спостерігаючи, як Стівенс жертвує власними почуттями, амбіціями та навіть особистим життям заради роботи. Він сам починає задаватися питаннями про правильність своїх виборів і сенс життя, і це додає історії додаткового виміру.
З іншого боку, багато хто бачить у Стівенсі людину, яка втратила справжню людську гідність. Його нездатність висловлювати власні емоції, подавляти власні бажання та уникати близьких стосунків робить його життя дещо трагічним. Його нездатність проявляти власні емоції та думки робить його життя штучним, а його постійне прагнення до досконалості видається марною жертвою.

Ця книга – яскравий приклад поєднання минулого і теперішнього. Ішіґуро вдало змальовує атмосферу традиційної Англії, показуючи, як революційні зміни впливають на суспільство і особисте життя людей. Старий світ з його лордами, маєтками та пишними традиціями стикається з новою епохою, і головний герой втрачає частинку самого себе у цьому процесі.

"Залишок дня" – це не лише психологічний роман, але й соціальна драма, яка порушує важливі питання про гідність, людські почуття та сенс життя. Можливо, історія Стівенса змусить задуматися про власне життя та важливість людської гідності і справжніх почуттів.

Це довга дорога зі спогадів, відчуттів, одкровень, які поволі вибудовують для героїв нову картину світу.

Бачила багато відгуків на цю історію, але найкращий може скласти кожен сам собі, уявляючи на місці донорів, котрі живуть, з мрією, і тільки. Це Дуже щемлива історія, де люди відкриваються зовсім з іншої сторони, не як звичайні особистості, а ті, хто грається в Бога.
Насправді, той хто має гроші і владу, і зараз бажає продовжити життя не зовсім простими способами.

Тут немає відповідей на питання, як з'являються, та чому не борються за справедливість і чим взагалі відрізняються від людей ці донори. Мабуть, і на краще.

На жаль, це виявилася не моя книга. Хоч я і розумію чому в автора так багато шанувальників, можливо і я колись повернусь до його книг, але це точно буде не скоро.
Цей розмірений, не квапливий темп, з малою кількістю подій був досить доречним, хоч він і вганяв мене в "нечитун". Просто відбивало бажання брати книгу в руки😔. Хоч манера написання, об'єктивно, на високому рівні.

Але мені не вдалося знайти для себе більше жодного плюсу. Жоден з героїв не викликав в мене бажання спостерігати за ним, події були для мене геть нецікаві, і навіть розв'язка не зачепила серце. Можливо просто книга попала до мене в не той час🤷.
А можливо антиутопія не моє. Можливо не та книга для знайомства? Не знаю.

Хоч і є один величезний плюс це однозначно оформлення, воно неперевершене. А ілюстрації це бомба.
5 з 10

Це моє знайомство з Ішіґуро й одразу любов.

Обожнюю історії, які можна приміряти, обдумувати, додумувати й розглядати під мікроскопом. Для цього письменник має створити таке міцне полотно, через яке не просвітиться літературна вигадка, а персонаж буде настільки живим, що уявляєш навіть, як він дихає.

Стівенс - дворецький. І все своє життя він старається виконувати обов'язки якнайкраще, прагнучи досягти ідеалу.

Чи шкодує він про свій вибір?
Чи сумнівається у своїх рішеннях?

Так, мені здалося, що під його британською стриманістю і незворушністю ховається звичайна людина, яка, правда, зуміла поставити роботу на чільне місце й законсервувати почуття.
І залишок дня/життя для нього — лиш додатковий час, щоб продовжувати бути бездоганним дворецьким.
Бо це сенс і стимул його існування.

"То, може, його порада дійсно слушна: треба перестати весь час озиратися на минуле, а налаштувати я на оптимістичніший лад і старатися якнайліпше скористатися із залишку свого дня. Адже що доброго ми здобудемо, коли повсякчас озиратимемось назад і звинувачуватимемо себе в тому, що життя склалося не зовсім так, як нам хотілося?"

Як часто, коли ви бачите, що автор - лауреат премії (Нобелівської зокрема), то з пересторогою ставитеся до книги? Я досить часто. Ну, як з пересторогою? Видихнула зайве повітря - і почала читати , а там побачимо, чи не занадто просунуте написане для мене)

Читалося з перемінним успіхом: то цікаво, то нудно, то ніяк) А взагалі - це наукова фантастика, антиутопія.

Хто така Клара? Дуже симпатичний і емпатичний робот, що призначений для догляду за дітьми. Робот, що вміє думати, навчатися і... співпереживати. Ця категорія роботів харчується сонячним світлом і для них це - найбільша сила, що може врятувати не лише їх, але й людей.

У романі розкриті важливі теми: унікальність людей, штучний розум - сила чи небезпека, людське спілкування, рівність.

"Тоді питаю ще таке. Ти віриш в існування людського серця? Я не маю на увазі просто орган, ясна річ. Я висловлююсь образно. Людське серце. Гадаєш, воно існує? Така собі штука, завдяки якій кожен з нас - особливий і унікальний?"

Якщо чесно, навіть не знаю, чи сподобався твір у цілому? Викликав інтерес - так, а щодо сподобалося? Не впевнена. Я навіть не впевнена, що зрозуміла кінцівку роману. Чого так усе?

Моє 2 знайомство з автором. Цього разу історія сподобалася набагато більше, але манера написання здається все одно дещо нудною.

Мені неймовірно припала до душі саме Клара, яка була найлюдянішою, приємнішою за людей.
Вона така добра, мила, любляча, турботлива, схильна до самопожертви, розумна, спостережлива, допитлива, уважна, емпатична.
Я щиро переймалася за її долю впродовж всього твору.

Захопливо спостерігати за плином її думок.
Цікаво б дізнатися більше про сам світ: яким чином дітей генно модифікують і як це впливає на них та здоров’я загалом? Бо, на скільки я зрозуміла, дехто після цього хворіє або навіть помирає. То чи вартує така гра свічок?

Що насправді сталося із Сал та особливо Джозі?

Чому ця модифікація створює штучний розподіл громади із різними шансами на майбутнє і допуском у навчальні заклади?

Чому і за якою ознакою деяких громадян примусово евакуюють у певні відгороджені зони?

Чому люди втратили здатність до нормальної соціалізації та спілкування? Через ґаджети і технічний прогрес?
Чому так швидко зникли магазини із штучними приятелями і чому їх не ремонтували і не відсилали до нових сімей, а навпаки відсилали б/в роботів на склади, де ті доживали свого віку, ніби в будинок для пристарілих. Жахливо, насправді.

У фіналі я так надіялася, що Клару звідти забере знайома гостя!
Не розумію, як взагалі її сім’я наважилася викинути робота, який слугував їм вірою і правдою, як якийсь непотріб.
Твір наштовхує на роздуми про дружбу, кохання, спілкування, соціум, соціальну нерівність, особливість і неповторність кожного, клонування.

Дещо пригадалися певні серії серіалу Чорне дзеркало.

І був дуже милий момент про зустріч жінки, що фігурою нагадувала чашку, і чоловіка у дощовику.

Ох, з нобелівським лауреатом не склалося.

Щось є особливе і привбливе в ідеї написаного: світ, де підлітки мають особливих друзів-андроїдів, де практично реальною стала ідея клонування.

Але автор ніби кидає тебе у цей світ і говорить:

— Розбирайся сама!

Як живуть ці люди, як тут все створено, що таке "форсування", звідки беруться ці роботи, що за хвороби, як все працює і що з забруднення.

Так мало бегкраунду! І так багато якихось уривчастих речей, не доведених до кінця ідей, не розкритих мотивів.

Ця книга від початку була задумана як дитяча казка про Клару і сонце. Склалося враження, що краще б так воно і лишалось, бо дотягнути глибину, на мою думку, автору не вдалося.

Це друга книга Кадзуо Ішіґуро, яка вразила мене так само сильно, як і «Клара і Сонце». Це було сильно, похмуро і цікаво.

Пронизлива історія, яка схожа на щоденник. Ця історія веде спогадами з життя дівчини Кеті: починаючи від дитинства і до зрілого віку. Так ми знайомимося з її найближчими друзями, з якими жила в елітному пансіонаті, де «вирощували» донорів органів, — подругою Рут і другом Томмі. Їх стосунки показані нам протягом всієї історії, де вони перетворюються у щось більш глибоке…

Якщо очікуєте динаміки, то її тут немає. Історія вимальовується повільно, що ці болючі і щемкі моменти, які показуються, майже не шокують. Хоча слів знайти іноді було важко. Та поступово шок все ж накриває з головою, коли відкриваються певні моменти у світобудові.

Якщо очікуєте знущань з донорів, то цього також немає. Нема таких сцен, хоча історія похмура і розриває серце невідворотністю подій.

Якоїсь прямої лінії немає також, бо є багато стрибків у часі, але автор настільки спокійно і повільно все розставляє по місцям, що читаєш і розумієш все.

Ця історія про:

⚡️дорослішання
⚡️стосунки і життєві цінності
⚡️пошук свого місця і розуміння себе
⚡️прийняття долі, яке у кожного своє
⚡️мрії, що не здійсняться
⚡️несправедливість і приреченість
⚡️душевну близькість
⚡️слова, які болять і через роки
⚡️людську сутність

Це сумна, сильна, місцями страшна історія. Світ і герої пропрацюванні. Тут є те, що торкається серця і відгукується, було сумно через певні моменти. Книга залишила свій слід однозначно. Обовʼязково прочитаю інші книги автора.

Меланхолійна, сумна, рефлексивна - такою мені видалась ця книга. Вона мене не грузила морально (як деяких інших читачів), але зачіпала глибинні струни моєї душі. Змушувала обдумувати та обговорювати.

В цьому світі вирощують людей на органи. Звучить жахливо, чи не так?
Автор подає картину не повністю, скоріш за все, навмисно. Не сказано, як до цього прийшли, звідки береться фінансування, кому можна користуватись послугою... Запитань залишається дуже багато! Зазвичай я такого не люблю, але тут цей прийом виглядає ідеально на своєму місці.
Оповідь йде від дівчини, яку чекає доля пережити стільки виїмок, скільки витримає її тіло. Вона занурюється в спогади: починаючи від самого юного віку (років 10, якщо не помиляюсь) і до 18 приблизно. Як ці діти росли в притулку, що вони знали про своє майбутнє, що їх турбувало...
Її доля виявляється переплетеною з іще двома людьми - хлопцем і дівчиною. Мені сподобалось спостерігати за їхніми відносинами, за становленням кожного з них, за ставленням вчительок та опікунок до цих особливих дітей.

Це та книга, яка не забудеться через місяць, або навіть рік. Майстерно написана, вона змушує переживати, емоційно занурює в себе. Ціную такі книги, їх трапляється не так багато на шляху читача, навіть того, хто читає багато.
На додаток до прекрасного тексту, видання має ще й майстерні ілюстрації, які гарно доповнюють сприйняття.

Інколи залишок дня може бути приємнішим за весь день. Адже всі клопоти позаду і нарешті можна розслабитись, треба тільки дозволити собі це.

Дворецький похилого віку несподівано отримує тиждень вільного часу. Хазяїн буквально змушує взяти його машину і поїхати, розвіятись. Ось поки триває ця подорож, Стівенс кермує автомобілем, милується краєвидами і згадує своє минуле. Ми ніби читаємо його щоденник, написаний під час зупинок.

Парадокс книги в тому, що сам Стівенс вважає своє життя сповненим сенсу і думає, що він цілком щасливий бути на своєму місці, але читач все бачить збоку. І неможливо не помітити той сум і смуток, що життя його порожнє і найголовніше він упустив.

Меланхолійне, спокійне, але захопливе читання.
Багато роздумів про честь і гордість, про можливість називатись Справжнім Дворецьким, і від чого це залежить. Навіть трохи про романтичні почуття, хоч і сам герой їх так не визначає. Від опису останньої зустрічі Стівенса із давньою знайомою економкою у мене боліло серце.

Розумію, що когось міг би бісити Стівенс своєю поведінкою і навіть своєю вибірковою сліпотою. Але мені було його безкінечно шкода.
Ішіґуро остаточно підкорив моє серце!

Уявіть світ, де проблема смертельних хвороб вирішена завдяки клонам.

Кеті - дівчина-клон, яка розказує про своє життя, друзів, дитинство у закритому інтернаті для тих, кого «вирощують» на донорство органів. Вони живуть, знаючи наперед, що стануть розхідним матеріалом.
Вони звичайні люди, які мають свої почуття, душу, розум, бажання. Але не мають вибору.

Книга написана спокійно, монотонно, без якоїсь особливої динаміки, але читати було досить цікаво. 3 однієї сторони, мені було дуже шкода цих людей, вони не мали права вибору, а з іншого боку, чому, чому ніхто не спромігся постати проти цього режиму?

Прихильникам антиутопій однозначно раджу!

Книга, яка змінила мою brain chemistry. Ішіґуро — геній. Читати його — одне задоволення. Приклад того, як можна нестандартно й усе одно зворушливо розповісти про любов.