Нові відгуки

Спочатку книга захоплює, але натяк письменника на сам сюжет дуже розтягнутий. Середина книги стала нудною — читала, бо було цікаво що ж далі. Одноманітні переживання головної героїні та її друзів — результат проживання в закритому середовищі. Психологічні копання в глибинах переживань описані цікаво, іноді мені здавалося — скільки можна вже про те саме. Особисто мені не вистачило захоплюючого сюжету.

Стилістика, мова, поетичність, цей повільний гіпнотичний вайб творів Кадзуо Ішіґуро. Все тут. І це надає книжці якоїсь магічної чарівності. Коли читаєш і не розумієш чи ти в реальності, чи в казці. Це магія. І мало авторів так вміють писати. Але сюжетно книга настільки незвична, що моментами буває складно впустити її у своє життя. Вона вганяє в нечитун, її відкладаєш, з нею борешся. Але все одно повертаєшся. І дочитуєш, після чого ще довго розмірковуєш над нею. Бо це чиста філософія про любов, підтримку і взаємодопомогу, довіру, людяність, ворожнечу, прощання і прощення, памʼять і забуття. Дочитавши, є відчуття, що книга читає тебе не менш уважно, ніж ти її. І лишає з питанням: “Чи варто пробуджувати «похованого велетня»: краще жити з мирним забуттям чи з болісною правдою?” Це і є головною моральною дилемою книги.

Я б описала цю книгу як роман-антиутопію, що досліджує мету життя. Щоб не спойлерити, зазначу кілька речей, які мені сподобалися і не сподобалися. Концепція дуже цікава. Це те, чим я можу (за винятком випадків, коли книга — просто шматок сміття) насолоджуватися. Персонажі досить різнопланові, що мені подобається. Кожен з них (3-4 головні герої з другорядними персонажами, які не мають жодного значення) розповів свою власну історію і представив свій погляд на ситуацію, в якій опинився, і це прекрасно. Але в книзі було багато проблем. 1) Стиль написання — розповідь ведеться від першої особи. Речення були занадто простими (на рівні простого речення для третьокласника). Меседж був сильним, але я не виділила жодного з них. 2) Початок — дуже заплутаний, знадобилося близько 100 сторінок, щоб почати щось розуміти. 3) Велика таємниця була розкрита на 60-й сторінці, і з тих пір нічого не відбулося — зрозуміло без пояснень 4) у зв'язку з причиною 3, у книзі майже не було сюжету Отже, я рада, що прочитав цю книгу, оскільки вона дуже популярна і всіма улюблена, але я також розчарована, тому що потенціал великий, але він не був використаний.

Роман-медитація. Ніби ти у відпустці, нікуди не спішиш, зайшла в маленький місцевий заклад і смакуєш ароматну страву, приготовану за сімейним рецептом, якому багато років. Ти їси довго, бо хочеш розтягнути задоволення від цього смаку на довше. Так само й з книжкою. Насправді байдуже чим закінчиться сюжет. Насолода - в самому процесі читання та смакування мови і стилю автора, в змалюванні пейзажів Англії, в рефлексії головного героя, його роздумах та міркуваннях про своє життя, роботу, гідність та обовʼязок дворецького із заможного дому, а отже справжнього джентльмена. Суто англійський твір, з усією простотою та душнотою одночасно. «Вибачте-пробачте, перепрошую, проходьте ви перші, а я за вами» в кращому розумінні цього набору слів. Особливий трепет і посмішку викликала любовна лінія, яка вʼється крізь всю книгу тонкими лініями. Настільки тонкими, що мій хлопець її навіть не помітив, читаючи книгу раніше. P.S. Якщо хочете заспокоїти розум після прочитаного трилера, фентезі чи книги про війну, можна відкрити Ішігуро і повільно смакувати весь шарм аристократичної Англії.

Це моя друга прочитана книга автора, і тут знову відчувається його характерний стиль. "Не відпускай мене", як і "Залишок дня", — це передусім спогади. Спогади про дитячі ігри, підліткові конфлікти та дорослі розчарування. Хоча роман має ознаки антиутопії, цей жанр слугує радше тлом — насправді це дуже емоційна й відверта історія. Жоден сюжетний поворот не став для мене несподіванкою. Рут далеко не мій улюблений персонаж, Кеті видається значно приємнішою. Перша і друга частини книги здалися мені трохи нуднуватими: не надто захоплювало спостерігати за дитячою та підлітковою поведінкою героїв. Натомість третя частина стала справжнім емоційним катарсисом. Це хороша книга — щира, емоційна, філософська.

Історію розповідає Кетті, згадуючи своє дитинство в закритій школі під назвою Гейлшем. Вона ділиться спогадами про своїх друзів, які були як хороші, так і не дуже, а також нюансами, які тільки пізніше набувають сенсу і стають зрозумілими для читача в своїй жорстокості. Книга мені сподобалася, на початку я навіть не розуміла, що це антиутопія, і лише по ходу читання зрозуміла це. Проте у книзі мені бракувало більш детального опису світу героїв і їхніх почуттів. Головна героїня розповідала про події досить спокійно і майже без емоцій, тимчасом, що ситуації вимагали більшої виразності. Незважаючи на це, книга залишила відчуття смутку і дала привід задуматися над діями героїв та можливими результатами для них.

Класна, глибока розповідь. Автор майстерно підіймає морально-етичне питання рівності людей в антиутопічному світі. Особливо вразило те, що персонажі не чинили спротиву своїй долі — це додало історії ще більше трагізму й відчуття безвиході.

Від цієї книги дійсно було складно відірватися. Це не легка література, хоча читалась вона досить швидко і невимушено. Вона глибока, ціннісна й психологічна. Думаю, що сприйняття читачів дійсно відрізнятиметься, особливо залежно від того, хто які сенси ставить у пріоритет. Ця книга про щось «нове», можливо, реальне у недалекому майбутньому. А якщо говорити зовсім відкрито – можливо, навіть ВЖЕ. У форматі приємної історії автор намагається донести до нас думку про скриті сенси життя, коли щось (хтось) існує заради певної мети – яка є болісним усвідомленням про «паразитарність» людей у цілому. Ця книга перевернула моє життя. В усіх сенсах цього слова. Надзвичайно сильна, чуттєва й емоційно заангажована. До мурах – якщо говорити зовсім коротко і по суті. Оцінка просто 100/10.