Книжка про зґвалтування на війні, історії жінок, які не потрібні навіть смерті. Зґвалтування — найдешевша зброя, відома людині. Вона руйнує родини та спустошує села. Перетворює молодих дівчат на вигнанок, які хочуть, аби їхнє життя скінчилося, хоча воно ще ледь встигло початися. Призводить до народження дітей, що повсякчас нагадують своїм матерям про важкі випробування і часто зазнають цькувань у суспільстві як “погана кров”. А в підручниках історії про це майже ніколи не говорять. Імена цих жінок не збережуть ані підручники з історії, ані воєнні меморіали, які ми проминаємо на вокзалах чи в центрах міст, але для мене справжні героїні — саме вони.

Зґвалтування це навмисна стратегія, зброя масового ураження — не лише щоб нищити гідність і тероризувати населення, а й щоб стерти з лиця землі людей, яких вони вважають представниками ворожого етносу чи невірними. Сексуальне насильство таке поширене — за своє життя з ним стикається кожна третя жінка. Воно не знає ні раси, ні класу, ні кордонів: воно відбувається всюди.

Перше кримінальне розслідування, зґвалтування як воєнного злочину відбулось аж у 1998 році. Жіноче тіло в усьому світі залишається полем битви, а сотні тисяч жінок несуть на собі невидимі рани війни. Зґвалтування це навмисна зброя терору, і хоч накази на її використання необов’язково віддають старші офіцери, але зґвалтування сприймають як допустиме порушення дисципліни та спосіб виплеснути злість і розчарування.

У цій книжці зібрані найгірші жахи, на які здатна людина. Читати було непросто. Але я познайомилася із несподіваними героями, побачила, наскільки важливо не зупинятися, поки не вдасться покласти край цьому лиху. Такі книжки роблять тебе сильнішою та розумнішою.

Сьогодні — завдяки новим технологіям і комунікаціям — ніхто не може сказати, що не знав. В 21 столітті несуть відповідальність не лише злочинці, а ті, хто бачили та мовчали. Всюди — навіть у Європі — злочинців захищає мовчання.

Ця історія про покоління з потужною енергією, яке вигодувано молоком і соком повоєнної Держави, потім викохані своїми батьками в достатку, отримали повну зайнятість, нові університети, книжки у мʼяких яскравих обкладинках, рок-н-рол та доступні ідеали. Це покоління мало смаки, ідеї, багатство. 

Ця історія про політику та популізм: «це вішальник і кат, представник родинних цінностей, гроза іммігрантів, шукачів прихистку, мандрівників і маргіналів». 

Ця історія про любов та помсту: «Молі кохала його, він довіряв їй, і вона поважала його довіру. Це було щось особисте між ними. Все що вони робили, не стосується ні нас, ні читачів, ні кого». 

Ця історія про насильство чи то загрозу насильства та про найважливіший момент в карʼєрі. Ця історія про мелодію, яка не може пережити психічного збудження. Ця історія про вибір: музика чи мораль. 

Ця історія про «ментальність шантажиста та моральну стійкість блохи».

Ця історія 1998 року, але яка актуальна.

Надія може зламати? Що таке надія, це лише блискуча принада для довірливих? На що здатна любов? Як вибратися з кайданів токсичного, нещасного, відчайдушного кохання?

До Аляски приїздить два типи людей: ті які тікають кудись, або ті, які тікають звідкілясь. І от із цим другим типом треба завжди бути насторожі. Та не тільки людей тут треба остерігатися. Сама Аляска вмент може обернутися зі Сплячої красуні на суку з обрізом у руці. Тут помилитися можна тільки раз. А помилишся вдруге — каюк тобі. Аляска край магічний, тут всьому навчишся. Тільки треба відкритися йому, однак він ще й підступний. Джек Логдон сказав, що на Алясці є тисячі способів померти. Тож треба пильнувати завжди. Тут не забавки, не казки, тут все по-справжньому: довга ніч, холод, ведмеді та відсутність цивілізації. Треба навчитися виживати: стріляти, убивати, прогодовувати й захищати себе. Люди тут не на вершині харчового ланцюга. 

Отак почалося життя Лені та її сім’ї на клаптику землі, куди під час припливу не досягала вода, на півострові зі жменькою людей і сотнями диких звірів, у кліматі такому суворому, що й убити може. Тут нема поліційного відділку, телефонного зв'язку, і ніхто не почує крику. Вони далеко від цивілізації. 

На дикій Алясці, далеко від туристичних узбереж, людей з неординарними поглядами вистачало. Вони вірили в дивні речі, молилися єдиному Богу, а в їхніх підвалах можна було знайти однакову кількість рушниць і Біблій. Якщо комусь хотілося жити там, де йому не казатимуть, що робити, і де всім не буде діла, що ти робиш, — Аляска підходила ідеально. Індивідуалістів тягне сюди через дух пригод, що далі від цивілізації — то більше дивного. Більшість людей після однієї темної, понурої 18 місячної зими щодуху тікали звідси. Ті, що лишалися — злочинці, любителі пригод, романтики, самітники, — рідко коли їхали взагалі. 

Головне не тільки, що події відбуваються на Алясці, але те, що це 1974 рік, в якому доросла роботяща жінка не може отримати кредитну картку. Не треба скиглити через те, чого не можеш змінити. Треба жити далі та давати жити іншим.

Лені опинилася в пастці цієї місцини й браку грошей, але щонайперше — у пастці хворобливого викривленого кохання. Дитина завжди горює за втраченими батьками — і байдуже, як саме вона їх втратила й наскільки прекрасними чи гівняними вони були. Всі ми здатні на потужні емоції, які здатні зсунути континенти нашого минулого. Людину можна водночас любити й ненавидіти, можна сильно й глибоко переживати, соромитися своїх почуттів і водночас радіти, що вчинили такий страшний злочин… Життя — і закон — не на боці жінки. Інколи вчинити правильно — це аж ніяк не правильно. 

Все сталося саме так, як повинне було. Вони обоє перетнули власний океан — її був повний жорсткої любові й утрати, його — болю, — щоб зустрітися там, де їхній дім. Ми, люди, робимо все так, як хочемо. Так цікавіше життя. 

Аляска має велике серце, це жінка, яка вміє любити. Книжки — це тільки відображення реального життя, а не воно саме. 

Отримую естетичне, емоційне, інтелектуальне задоволення від таких книг: якісний папір і друк, змістовні ілюстрації, популярно-науковий текст. Пару думок які засіли в голові:

Маркетологи та дизайнери знають, що їхню аудиторію щодня атакують мільйонами повідомлень, більша частина яких не викликає в людей довіри. Щоб його почули, зрозуміли й запамʼятали, дизайнер перш за все має привернути увагу. Він повинен залучити реципієнта до акту комунікації. Дизайн мусить бути простим у розуміння й використанні — та водночас достатньо складним, щоб концентрувати увагу. Глядач чи користувач має піти з приємним враженням від продукту і дизайну. 

Реакція на зовнішню форму поєднує три складові: вісцеральний (внутрішній), поведінковий і рефлексивний дизайн. Вісцеральний дизайн, повʼязаний із зовнішнім виглядом, — глибоко біологічна реакція. Щоб вижити як вид, ми мали ухвалювати швидкі рішення на основі зовнішнього вигляду. Яскраві плоди й чисте блакитне небо — цілком сприятливі, а гниле мʼясо та громові хмари можуть зашкодити здоровʼю.  

Протягом століття дизайнери віддавали перевагу продуктивності, простоті та чесності. Найкращі рішення поєднують надійність і функціональність із візуальним підходом, що відповідає призначенню продукту. Нині обіцянка ефективності мусить іти поруч із безпечним використанням природних ресурсів. Жодне проєктне рішення не є успішним, якщо воно закінчує життя на смітнику. У тренді витончений дизайн, що постійно приносить користь. 

Карколомне поняття кохання ставить перед дизайнером непросте завдання, але нагорода — глибинний звʼязок з аудиторією. Любов — це завжди складно: як у житті, так і в дизайні. 

Дизайнер може отримати більше, якщо створює меседжі з гумором. 

Історією рухають матеріальні сили, а не містичні переконання. Не буває так, щоб одного гарного ранку люди прокинулися і ні з того ні з сього вирішили, ніби місце, де вони жили століттями, раптово стало забороненим. 

Антураж Райнланду середини 14 століття: передусім люди сприймають християнство набагато серйозніше, Святе Письмо є незаперечним фактом. Французький райх обійняв хаос. Короля поранено, його брата вбито. Граф Фландрійський, герцог Лотаринзький, король Чехії — усі мертві. Коли принци тікають з поля брані, лицарі йдуть у найми, а барони грабують прочан, то яка вартість залишається у честі? Мудреці часто є боягузами. Це все через книжки. Вони виривають чоловіка зі світу і замикають його у власній голові, де, крім привидів, нічого немає - “без смолоскипа додому тобі не дістатися”. 
“- Якою ж це треба бути людиною, щоб уподобати вбивства? 
- Живою.” 

Шлюб — це альянс. Великі династії планують на десятиріччя вперед. Для них діти — пішаки в шахах, яких треба провести в шлюбні ложа імперії. Якщо чоловік виявився не тільки тупим, а ще й негодящим у ліжку — біда. Жінка здатна терпіти одне або друге, але не те й інше одразу. 

Інший вимір: самотня бібліотекарка, якій бракує людського спілкування, і самотній кліолог, котрому не завадив би відпочинок від безплідного полювання. Так багато інформації, вона так кепсько організована і часто фейкова, що знати, де вона є — вже саме по собі ціла наука. Ще є Шерон, яка розробляє свій мультиверсум. 

Що об’єднує ці два світи — місце, яке характеризується афінітетом, люди там не селилися взагалі, навіть по сусідству. 

Тепер все змінилося — з’явилися безземельні люди і взагалі не люди. Цибаті, довготелесі, з неправильними суглобами. Обвішані гірляндами пошматованої одежі. Сіра шкіра, поцяткована, увінчані невиразними обличчями, яким бракувало носів та вух, але прикрашені велетенськими, золотавими очима округлої форми, гранованими, немов діаманти, що дивилися в нікуди і повсюди водночас. Над бровами, наче пшенична нива на вітрі, поколихувалися жучі вуса… Живими здавалися тільки вуста — вони щось тихо пережовували, були напіввідкриті або цупко стиснені. 

Одного прекрасного дня всю роботу виконуватимуть розумні механізми, а люди матимуть час на те, щоб розмірковувати про Бога, філософію і мистецтво. Людина стає єретиком не через те, що вона написала, а через те, що, на думку інших, вона написала.