Технології розвиваються швидше, ніж відбувається еволюція людини. Нам потрібно багацько часу на адаптацію до нових змін. Що відчувають технології у світі не готовому до них, у світі, в якому людство не осмислило зміни які вони несуть? Логічно, що технології, які приходять в не підготовлений до них світ, поводяться як діти-підлітки. Щоб технологія проросла, сформувалась, створила фундамент, необхідно пропрацьовувати ґрунт.

Не можливо весь час стояти на одному місці, тому що стає нудно і саме так починаєте дорослішання. Складно дорослішати, коли про себе самих вже дещо знаєте — про те, хто ви такі, чим відрізняєтесь від вихователів, від людей із зовнішнього світу, — але не усвідомлюєте поки, що це означає. Як це жити у світі в якому “розповідають, не розповідаючи”? Люди вас не ненавидять, не бажають вам жодної кривди, але з усім тим їх пересмикує від самої думки про вас — про те, звідки ви взялися у цьому світі й навіщо. Ви починаєте дивитись на речі інакше, намагаєтесь пристосуватись до нового життя та робити щось таке, про що згодом шкодуватимете. Відчуття того, що кохане вами зникає навіки, змінює все навколо. Слід діяти якомога швидше, інакше можете не встигнути. Звідки вам знати на що ви здатні, коли не спробували?

Завжди знаходьте час для того, щоб критично оцінювати ситуацію, ставити тонкі запитання.

Лише наука - вчителька життя, але хіба не життя є вчителем науки. Не легке філософське питання. В цьому психологічному романі роздуми про різні життєві сенси, наприклад що таке «відсебеньки» або «геростратизм - це хвороба століття».

Карраскаль задумав знайти жінку, мати від неї сина та втілити на ньому свою систему соціальної педагогіки і зробити його генієм. З любові до педагогіки він вирішив одружитися, що було для Карраскаля дедуктивно, а своєму синові він присудив важливу роль у людській трагікомедії, та чи затвердить його Верховний режисер спектаклю?

Лише власним дитинством ми можемо наблизитися до дітей. Діти потребують розчарувань, аби навчитися пізнавати світ. Чим досконаліша чи архітектурніша є істота, тим вона менш індивідуальна. Вчіться жити, пийте липовий чай і міркуйте.

Повість «Товаришки», як інші художні твори Олени Пчілки мають чимало автобіографічних елементів. Ви не знайдете міцного сюжету, підготовлених розвитком дії гострих конфліктів, ефектних фіналів. Олена Пчілка неквапливо малює потік життя, відходить далеко вбік за другорядними персонажами й не повʼязаними з головною дією деталями. Яскраво показується історична обмеженість і утопічність народницької інтелігенції.

Вузька народність, вузький націоналізм, стоїмо вічно на первісному ступені. Признаємо тільки народну мову, значить і хисту національного не треба розвивати — ні музики, нічого — нехай буде все тільки на ступені первісному, значить і науки не розвивати, досить того світогляду, який має наш простий чоловік. З таким націоналізмом можна тільки закиснути на місці. Бери елементи народні, не цурайся їх, але утворюй з них якомога ширшу, кращу будову і це піде на користь тому ж самому народові. 

Голова народу — еліта, інтелігенція, люди, які люблять працювати мозком. Тіло народу — роботящі люди, яким до наснаги фізична праця. Проблема в тому, що голова обрублена від тіла вже не одне століття, на що акцентує Олена Пчілка.

В оповіданні «Товаришки» значна увага приділяється ідеї жіночної емансипації. Інтелігентна жіноча сила може пробити собі путь через рутинні форми життя, котрі так довго держали її оддалік од світла, а тим паче до самостійних наукових робіт. 

Хіба ж таки довіку не буде правди на світі? Та вона ж таки колись настане. Треба пам’ятати, що все на світі має свою вагу й ціну.

«Французьке життя» було передусім газетою для грошей та на будь-яку роботу брали тільки людей, яких добре вивчали та випробували, здібних на хитрощі, нахабство й крутійство. Задача цієї газети створити активне суспільство, що знатиме й любитиме країну й розумітиметься на тих важливих місцевих справах, з якими неминуче доведеться стикатись новоприбулим, а про головне замовчувати.

Усе залежить від нахабства. Хитрому легше стати міністром, ніж начальником контори. Головне треба брати, а не просити. Здаватися розумним зовсім не важко: треба уникати труднощів, обходити перешкоди та втирати іншим носа за допомогою словника. Люди ж дурні, як гуси, а нетямущі, як коропи. Трохи винахідливості, і доходиш усього, що хочеш.

Жінки вражають й захоплюють гнучкістю свого розуму, своєю надзвичайною поінформованістю та кількістю своїх знайомств. Жінки люблять вільно жити. Не створені та й не розуміються ні на господарстві, ні на кухні, ні на чому, окрім на мистецтві жити. Це унікальний талант створювати банальні й веселі обіди, де про все розмовляють і нічого не кажуть.

Закоханий чоловік стає небезпечним ідіотом. З тими, хто любить його, він убиває будь-які близькі стосунки, бо передусім йому із ними нудно, й до того ж вони непередбачувані, як скажений собака, що будь-якої миті може напасти. Передбачуваний результат: всі жінки повії, треба використовувати їх і нічого їм від себе не давати.

У 1927 році Валерʼян Підмогильний, український автор, написав роман про кривдника, ґвалтівника, нарциса — українського парубка перед яким виділися безмежні перспективи: “він почував свою над нею владу і хотів, щоб вона корилась… може вдарив би її, коли б вона надумала сперечатись”. Він цілком логічно міркував, що дівчина, щось від хлопця дістаючи, щось починає бути йому винна. Щастя для Степана кінець кінцем — це недуга душевної короткозорості, можливо воно тільки в умовах неповного обчислення обставин і непоганого знання про речі. Він — нова хвиля зміни, що долею призначено перемогти. Треба пам'ятати — таких як Степан, — тисячі.

В цьому урбаністичному романі тонко описується сексизм та мізогінія, низький рівень культури: “селюки, що з’являються в місті мандрівними метеорами, одвідують театри, дістаючи скрізь контрамарки в порядку спілки міста з селом, улаштовують там нестримні оплески, на вулиці чіпляються до дівчат, з усього глузують, усе лають, через рік вертають на село, беруться до господарства й дичавіють за один місяць. З них виходять родинні деспоти й політичні консерватори”. Невже вічна доля села — бути тупим, обмеженим рабом, що продається за посади й харчі, втрачаючи не тільки мету, а й людську гідність? На жаль, більшість уважає, що досить українцем родитись.

Роман, можливо автобіографічний, про життя людей в добу НЕПа. Невмируща, життєва історія молодого хлопця, яка буде актуальна завжди, навіть років через 100, тільки буде змінюватися антураж. На таких чоловіках світ не тримається, а навпаки зазнає руйнації. Які в тебе не були бажання та поштовхи душевні, треба завжди залишатися джентльменом та бути вдячним кожній жінці. Людськість линяє, як гадюка. Ціна інтелекту та розуму, коли не вмієш бути другом, коли ступнув уперед, угору, покинувши когось на перейденому щаблі?

Знаєте, що таке наше місто? Історична здохлятина, віками тхне, так і хочеться його провітрити.

Поки українці не навчаться добре одягатися, вони не будуть справжньою нацією. А для цього треба смаку. Все лихо українців у тім, що вони кепсько одягаються.

Синтез класики зі стоїцизмом врятує світ від сучасного обскурантизму, як була врятувала від релігійного. Читати книжки далеко цікавіше, ніж самому робити те, що в них написане.