Вони існують, але їх важко уявити – книголюбів, що не читали Жадана. Не на ньому тримається вітчизняна література, однак знати своє – не зайве. Скільки то років точаться розмови про номінацію нашого письменника на Нобелівку. Чули? Тоді точно треба погортати його твори. Я вже зробив порівняння «Месопотамії» з «Інтернатом». Чотирнадцятий і сімнадцятий роки видання: творчий поступ має місце і це дійсно так. Живі діалоги і хід роздумів його героїв, їхні вчинки і манери не викликають сумнівів. Мені не личить шукати огріхи в добре скроєному сюжеті, бо я не професійний критик. Автор керує емоціями, як вправний диригент оркестром.
Провінційний вчитель – Паша, апологет життєвої установки «я поза політикою, я ні за кого». Краще би не зарікався, убезпечуючи власний всесвіт своєю примітивною установкою. Війна приходить не тільки до політично визначених і заангажованих. Вона зачіпає всіх, скільки не бреши собі, що вона тебе не стосується. Переконання в тому, наче від маленької людини ніц не залежить не спрацьовує. Найсумлінніший гвинтик не захиститься ні чесністю, ні нейтральністю. Війнушка трясе хоч ідейних, хоч баласт без розбору. Український Схід, куди вона увірвалася став ареною дії роману. Паша, змушений перетинати лінію протистояння, виявився лузером по всіх статтях. Самотня людинка, в якої відсутня опора. Перетягнуті струни життя з рідними, колегами, з оточенням, та ще й фах учителя української – те, чого в нових умовах довелося остерігатися. Такий от букет незручностей. Його позитивні риси: гуманізм, сімейність, інтелігентність диктують модель життя по совісті. Тому він відправляється в місто, щоб забрати з інтернату племінника. Далі – сторінки поневірянь на шляху туди, а ще більше назад. Пригоди на межі фолу, коли Павло змушений вчитися виживати, оцінюючи небезпеки незнайомих обставин. Для нього несподіванкою стало відкриття, повторюване ним декілька разів: нікому нікого не жаль. До останньої сторінки прес безвиході тисне на головного героя і на нас, як читачів. Війна, плюс мерзенна зима, яку і зимою то не назвеш: свинцеве небо, снігова каша, дощ, місиво розбитого асфальту, уламків, скла. І безперервна небезпека над усіма, кепські умови, коли незрозуміло кому можна довіряти і хто для кого свій.
Я би написав так: роман мені дуже сподобався. Крім дечого такого... На зразок краплі чорнил, розведеної в божественному напої. Розумієте образність сказаного?
Звичайною рисою сучасної літератури чи не офіційно закріплене право автора вільно вживати нелітературні слова. За Жаданом таке водиться. Подібні автори (а їх чимало) скасовують сам термін – нелітературна мова. Тепер вже ніхто не матюкається. Всі розмовляють. То чому ж на зустрічі з читачами пан Сергій не продемонстрував обсценну лексику? Чому в книжці її багато, а під час живого діалогу – нуль? Є табу? А якби я наважився поставити питання в звичайному розмовному стилі окремих представників людського роду, а тепер вже й письменників, щось таке: «Сергій, не могли би ви, ...дь, поділитися, й... вашу м...?» Якось так. Отримав би я відповідь? Тож, межі допустимого існують. Автор чітко окреслює їх в реальному житті і розмиває в книжковому. Дивно! Напевно, це не табу для творів, достойних висунення на здобуття престижних премій. То який за якістю текст передадуть в нобелівський комітет? Там буде оце все? А, головне, чому це взагалі мусить бути в тексті? Бо не заважає номінуватися і отримувати відзнаки? За «Месопотамію» – дві премії, за «Інтернат» – дві премії і визнання найкращою книгою форуму видавців. Нехай собі! Моя шкала цінностей передбачає штрафні бали, тому роман, достойний високих слів, я оціню на тверду двієчку. Втім, Сергій Жадан може її виправити. Якщо захоче.
Це роман, який вражає своєю щирістю, емоційністю та глибиною. Це історія про групу людей, які живуть в інтернаті на Донбасі. Це розповідь про їхнє життя, про їхні мрії та розчарування, про те, як вони шукають себе в цьому жорстокому та несправедливому світі.🙏
Головний герой роману - вихователь інтернату, який намагається допомогти своїм вихованцям знайти своє місце в житті. Він щиро вірить у те, що кожна людина має шанс на щастя, і робить все можливе, щоб допомогти їм його досягти.
Однак життя в інтернаті не таке просте, як здається на перший погляд. Вихованці постійно стикаються з проблемами: бідністю, злочинністю, наркоманією. Вони втрачають віру в себе, в людей, у майбутнє.
"Інтернат" - це не просто роман про життя в інтернаті. Це книга про втрачене дитинство, про пошук себе, про те, як важливо не здаватися навіть у найскладніші часи.
10/10🙌
Або я давно не читала якісного сучукрліту, або я просто давно не читала Жадана. Бо "Інтернат" - це найвища оцінка й несподівано круте чтиво.
Взялася читати фактично випадково, після кількох невдалих недочитаних книг, і з перших сторінок зрозуміла, що все - текст пішов, читання запущено. А це для мене найбільший читацький кайф.
Можливо, тому що Жадан найперше поет, і його характерна мелодика відчувається й у прозі. Я навіть не знаю, хто ще з укравторів здатен так ритмічно писати. Так естетично й гарно вкладати текст - попри всю сірість, брудність, жорстокість, воєнність, песимістичність сюжету/реальності, з якою він працює в романі.
А якщо перед цим я недочитала Рафєєнка "Довгі часи" теж про війну на сході, то можу порівнювати, як по-різному можна писати на цю тему. Хоча сенсу порівнювати й нема, насправді.
"Інтернат" взагалі-то дуже скупий в плані сюжету: лише 3 дні, вчитель Паша, який забирає з інтернату племінника. І в принципі все. Але в цих трьох днях уся війна, усе її людське обличчя, її присутність на конкретній території. І на жаль, мені щоразу доводилося собі нагадувати, що це не роман, а реальність, війна, що триває.
Оскільки я передовсім оцінюю текст за його художність, естетику, красу слова, оте ЯК написано - то "Інтернат" отримує оцінку 10/10.
Водночас я можу зрозуміти тих, хто назве цей роман нудним чи повільним. Бо тут нема екшну, війни яко стрілянини, моря крові й фронтової жизні.
Найважливіше, що це роман про війну, до якої причетний кожен із нас. І деякі діалоги дуже добре це дають відчути.
