Написання цього відгуку для мене є досить болючим та відкладним рішенням.
Ще жодну книгу я настільки емоційно не переживала, і ще жодна книга настільки не була мені настільки близька.
Одразу хочу сказати, що я з тимчасово окупованого міста Бердянськ на Запоріжчині, а Донеччина стала для мене другою домівкою. Тому читаючи цю книгу, я дещо знаходила своє життя, також початок окупації, виживання в ній, а потім й тяжкий виїзд чи краще сказати "втеча" з міста.
Книга розповідає про війну, окупацію, про доленосні рішення, про погляди людини, про життєві цінності, про боротьбу, про людську гідність і в цілому про життя.
Мені здається, ще ніхто не придумав таких слів, щоб описати мої враження під час прочитання цієї книги. Наскільки я була вражена та скільки емоцій я пережила, читаючи "Інтернат".
Мені дуже до вподоби стиль написання автора, він одночасно і вишуканий, але при цьому простий для сприйняття. Мені дуже сподобалась кількість лайки в тексті, що навпаки робило персонажів ближчими для тебе.
Дії Головного Героя Паші були іноді неординарні та не зрозумілі для людини, яка ніколи не переживала подібне, але переживаючи такі події, ти ще повністю поглиблюєшся в цю історію та психологію цього персонажа.
Отож, під час прочитання я пережила безліч емоцій, це було і спустошення, і істерика, і розчарування, і переживання, і все це супроводжувалося сльозами. Тож в двох словах: це було вражаюче неймовірно. Твір явно займає окреме місце в моєму серці.
Також не можу не виокремити ці слова, адже наскільки вони описують мій внутрішній стан:
«- Хочу знати коли це все закінчиться.
- А з чого ти взяв, що це все закінчиться?
- Ну, має ж воно колись закінчитись.
- Думаєш?»
Книга, на яку складно писати відгук, бо слова губляться в тужливому мовчанні.
Книга, яку важко назвати якось інакше, аніж моя особиста книга року-2022.
Багато з нас бояться читати про війнy і я точно не агітую читати зараз "Інтернат", бо тут січень 2015 як віддзеркалення всього 2022... і 2023... і дай боже, щоб не 2024.
Бо безіменне містечко на Донбасі стає кожним зруйнованим містом чи селом, куди зайшли оkупанти. От тільки ми з головним героєм відрізняємося. Павло - вчитель української мови, який використовує її виключно на уроках. І він не знає, за кого він. Чи хто стріляє. Чи хто розпочав війнy. Йому все одно, він "маленька людина", він "аполітичний". Знайомий концепт, чи не так?
Але за три дні, що насправді будуть довжиною у вічність, Павло зрозуміє, ЩО відбувається насправді. Це буде нелегко і підштовхувати його будуть власний досвід побаченого і пережитого та безліч інших персонажів - косими поглядами, саркастичними зауваженнями, палкими промовами і присоромленням [один діалог з директоркою інтернату чого коштує].
Це історія саме про таких людей - які поза політикою, принаймні, вони так вважали. Які поза національною ідентичністю і поза життям країни. Без них розберуться. Але ні, так вже не працює, бо " ...одного разу, прокинувшись, ти бачиш за вікном вогонь. Ти його не розпалював. Але гасити його доведеться й тобі".
У Павла немає виходу, він буде гасити цю пожежу, адже нарешті розплющить очі.
Ця книга надзвичайно потужна на сенси, на образи, на метафоричність і емоції. І за великим рахунком тут не буде місця сльозам, але я б була не я, якби не знайшла такий епізод...
На обкладинці зображено відбиток
папороті в гірській породі. Коли читаєш, намагаєшся збагнути, до чого це. Але потім цей момент настає, для мене він виявився дуже особистим. Справа в тому, що у мене є такий самий кусень породи з відбитком рослини. Це наша сімейна якщо не реліквія, то пам'ятка. Тато підняв її з не-знаю-якої глибини, коли працював шахтарем задовго до 2014. Навряд чи йому тисячі років і він бачив динозаврів, але... Ми вже не живемо в краю териконів і шахт, але цей релікт з нами, як нагадування. Такий самий релікт з'явиться у Павла і його племінника, і я переживала
за цей кусень так само, як і за головних героїв.
Пов'язаний з ним епізод в книзі став для мене найемоційнішим, хоча об'єктивно він доволі стриманий. Але мені стало дуже прикро від глибинних сенсів.
Не знаю, чи будуть у мене колись діти, а в них - свої діти. Але мені б хотілося передати цей релікт далі і розповісти, звідки він. І який сенс має, адже Жадан допоміг мені ці сенси вловити остаточно.
В "Інтернаті" часто звучить питання "ти за кого?", як і в "Хлібному перемир'ї", а тема визначенності [чи радше невизначеності] - одна з наскрізних. Як і тема трансформації свідомості. Особисто мене у воєнній прозі Жадана вражає натуралізм і реалістичність зображеного. Тож буде бруд, холод, страх, ніякої героїзації і романтизму. Буде боляче, але правдиво і дуже життєво. Бо:
"Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив".
"Одного разу, прокинувшись, ти бачиш за вікном вогонь. Ти його не розпалював. Але гасити його доведеться й тобі..."
Це роман про російсько-українську війну на Сході України (січень 2015 року).
💣Паша - шкільний вчитель української мови. Його будинок знаходиться недалеко від лінії розмежування. Паша має перейти через лінію фронту та зайти у місто, щоб забрати свого племінника з інтернату. Але це не так легко, адже українські військові відходять, а місто опиняється під контролем сепаратистів.
💣Книга дуже реалістична. Очима головного героя ми бачимо перші дні окупації. Покинуті будинки, потріскані стіни, вибиті шибки, танки, що їздять вулицями, нажахані люди, мертві тіла та постійні обстріли.
Цей роман дозволяє відчути нам емоції мешканців міста: безкінечний страх, злість, безпорадність, розпач і зневіру.
💣Напротязі трьох безкінечних днів ми спостерігаємо за неймовірними змінами головного героя. Якщо спочатку Паша думає, що він "виконує свою роботу", "нікому нічого не зробив" і "проти нього ніхто не буде воювати",то з часом читач бачить його внутрішнє переродження, самоусвідомлення себе, як громадянина своєї країни.
💣Цей твір про ціну байдужості, безвідповідальності та аполітичності.
Про те, що любов і турбота перемагає страх смерті.
Про те,що після 24 лютого 2022 вже жоден з нас не зможе стояти осторонь і треба нарешті кожному українцю визначитись, на чиєму він боці. Бо інакше вирішать за нього...
💣Ця книга дуже болюча та страшна до дрижаків.
Поки мої діти пересиджують тривогу у коридорі, я намагаюсь написати відгук. Натомість, ковтаю сльози...
📌"Кожен планує вижити, думає повернутися...Всім хочеться повертатися додому".
