Життя Марії

Не фанатка поезії, але...

...рими і верлібри Сергія Жадана не можуть не зачіпати. І справа зовсім не в культі особистості і званні класика сучасної літератури [ми знаємо, що подібні звання з місяця не падають], справа в тому - що слова його надто гострі, ріжуть по живому і безсоромно виймають душу, наповнюючи її - вже порожню - найбагатшим спектром емоцій.

Смуток. Жаль. Біль. Горе. Безнадія. Надія. Тепло. Любов. Знову смуток - тепер оптимістичний, знову любов - тепер пекучо нищівна.

Жадан говорить про війну 2015-го, але саме зараз вірші сприймаються геть по-іншому, часом з приміткою "занадто".

Читаєш:

"Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.
Прийшли сюди, принесли покору і втому.
Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.
Наше місто було з каменю та заліза.
У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза"

А перед очима - Маріуполь, інші стерті з лиця землі міста.

Читаєш:

"Візьми лише найважливіше. Візьми листи.
Візьми лише те, що зможеш сама нести.
Візьми рушники та ікони, візьми срібні ножі,
візьми дерев’яні розп’яття, золочені муляжі.
Візьми хліб і городину, потім іди.
Ми ніколи більше не повернемося сюди.
Ми ніколи більше не побачимо наші міста"

а перед очима - Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Попасна, Волноваха...

Читаєш:

"Я б хотів, озираючись, бачити ніч зі спалахами та дивами.
Але див не буває, тому я просто не озираюсь"

і не озираєшся на минуле, не думаєш про нього, робиш вигляд, що не болить.

Жадан пише про любов так, як не пише ніхто, бо

"Але не відпускай її, доки сонце проступає в імлі.
Навіть якщо закінчиться осінь і почнеться зима,
вона все одно найбільше боїться лишатись сама"

або

"Любов варта всього —
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть".

Просто раджу взяти цю невеличку збірку і читати. Вчитатися. Прожити. Вона вас полонить. А я собі зробила купу закладинок з улюбленими віршами-рядками. Та й буду тішитися улюбленими піснями Кozak system, створеними на поезії Жадана.

Ви ж чули? Ви їх точно чули...

Попри релігійність образу, не чекайте богобоязні й трепету. Жадан пише про Марію-звичайну жінку, з її розлуками, страхами, хвилюваннями. Зрештою, хіба ж нам усім не випала подібна доля: необхідність пробачати убивцям? Від прочитаних віршів мурахи по шкірі, мимоволі закриваєш очі і повторюєш фрази по кілька разів. Я не читала такої пронизливої поезії давно. Вона змушує тебе відчувати й переживати кожне слово, кожну думку на власній шкірі.

Творчість Сергія Жадана — це не лише поезія, а актуальність і глибина, які освітлюють найважливіші теми для українців. Його талант в тому, щоб розуміти, передавати і транслювати світові те, про що мовчать і ховають навіть самі від себе. Це класика, яка вже вивчається на уроках української літератури, і яка буде обговорюватись ще довгі роки. Вірші про життя, смерть, війну та мир, про почуття, біль і радість — кожен вірш вражає глибиною і силою емоцій. Читати таку поезію — це справжня насолода і великий привілей жити в один час із таким поетом.

Ця збірка — моя улюблена від Сергія Жадана. Більше сказати про книгу нічого не треба — її потрібно читати. Хіба що можна додати, що до збірки ввійшли і переклади Чеслава Мілоша та Райнера Марія Рільке, а чорно-білі фотоілюстрації вдало поглиблюють відчуття.