Сміх у кінці тунелю. Нотатки українського анестезіолога

— Лікаря! Лікаря!!!
— О, я студент-­медик!
— Людині погано, допоможіть!
— Вибачте, але ми ще не вивчали першої допомоги. Проте я можу написати формулу ціклопентапергідрофенантрену. А раптом згодиться.

я на початку: очікую прочитати про цікаві випадки українського анестезіолога та й загалом про його шлях від студента мед. університету до лікаря
я в кінці: просто В ШОЦІ зі стану медицини в Україні, ставлення лікарів до пацієнтів та з навчання в тому самому мед. університеті

почнемо з мед. університету, де викладачі змушують зубрити все, абсолютно все! і абсурд в тому, що студенти прекрасно розуміють, що половина цих «знань» їм не знадобиться. або як ті ж самі викладачі, вигадають якісь телепатичні умови навчання, де студенти взагалі не розуміють, що від них вимагається. а в догінку молоді люди отримують: «чого мені тебе вчити, якщо ти станеш моїм майбутнім конкурентом?». ну і звісно хабарі, які вирішували абсолютно всі питання по заліках та іспитах.

якщо після такого хтось залишається морально при тямі, то наступний крок - інтернатура, де нічого хорошого, крім практики, отримати важко. ті ж самі боягузи «конкурентів», будуть заважати поруч, та лікарі, які будуть спихувати на інтернів усі свої помилки та тупі і недолугі завдання.

якщо і після такого, ще буде бажання залишитися в цій сфері, то наступає останній пункт - робота лікарем, де також доволі мало хорошого. звісно є люди, які будуть вдячні за врятовані життя. але поруч з ними будуть стояти інші, які за кожну вашу аргументацію будуть кричати, що ви вбивця та хабарщик. та й умови праці державні лікарні мають не ВІП. мінімальна зарплата, дефіцит ліків та антибіотиків та наявність старезного обладнання..

загалом книга відкриває очі на проблему медичної сфери нашої країни, через звичайну автобіографію українського анестезіолога. я справді раджу прочитати її, аби зрозуміти ось цю «внутрішню кухню» медичних закладів, ну і трохи посміятися, бо автор майстерно доповнює сірі сторінки гумором. однозначно раджу!

Звичайна книга без особливої художньої цінності. Типу великий допис у Фейсбук. Точно описане українське студентство і медичну систему, але саме як літературний продукт непретензійний.

"А ті, хто хотів не просто іспит скласти, а й у майбутньому людей лікувати, учили медицину, читаючи зарубіжну літературу й міжнародні рекомендації"

Книга, яка смішила мене мало не до сліз деякими моментами перших розділів, книга яка обурювала, розчулювала, лякала, втішала, розбивала серце, засмучувала, але все ж показувала сумну і неприкриту правду.

Це такий собі щоденник анестезіолога від студентських років (з дурними завданнями, гуртожитком, цікавими заняттями та курйозами) до інтернатури та становлення як професіонала.

На жаль, складалось враження, що в нас хорошими лікарями стають не завдяки освіті, а всупереч їй. Хоча сподіваюсь, що зміни таки відбуваються, хоч і не так швидко, як хотілося б.

Окремим розділом йдуть історії про Covid-19, який так лякав нас (наче щось з минулого життя).

Якщо ви любите історії з життя лікарів приправлені гумором (іноді чорним, як ранкова кава), то зверніть увагу на цю книгу. Але знайте, що тут про життя, в якому happy end реальний не для всіх.

Мені сподобалось, навіть стікери ліпила 😁
Чекатиму нові книги автора.