Щира, дотепна й водночас глибока книга, що відкриває закулісся української медицини очима лікаря-анестезіолога. В цих історіях поєднані гумор, самоіронія та буденні професійні історії, які змушують і сміятися, і замислитися. Ця книга — не лише про лікарів, а й про людей, про вибір, стрес, людяність і силу витримки. Легка на читання, але важлива за змістом — чудовий приклад того, як можна говорити про серйозне з посмішкою, хоча у деякі моменти інструкції лікарів змушували волосся ставати дибки і замислитись над прогресивністю нашої медицини
Анонім
Затягнуло у вир медичних мемуарів, хочеться більше, більше, і більше. Не знаю чому мене так цікавить ця величезна сфера, лікувати я б не змогла, однозначно, я навіть укол не можу зробити, тому що мені боляче від того, що я роблю боляче комусь.🙈 Але читати і дивитись все на медичну тему — о, так! Я довго не буду розповідати про цю книгу, я вражена. Настільки відверто написано про медицину в Україні та і про психологію людей в цілому, що інколи волосся дибки. Її важливо читати майбутнім студентам-медикам для того, щоб остаточно впевнитись чи готові вони до такої відповідальності в своєму житті, чи краще змінити фах на початку свого життя. Єдине, що я скажу- це крутіше за мемуари Генрі Марша. Як мінімум тому що умови і можливості освіти і медицини в Україні та в іноземних країнах кардинально інші. Я не можу уявити собі цю безвихідь, коли ти знаєш як врятувати пацієнта, ти вчився для цього, але немає чим. Немає фінансування медичної сфери: а це означає, що у лікарні немає зайвого шприца, пластиру, систем, що вже казати про ліки. Це крутіше за мемуари Генрі Марша тому що в них видно професіоналізм такого юного, але живого, працелюбного молодого покоління. Покоління, яке має мету, нехай ідеалістичну, та все ж, покращити цей світ. Врятувати його. Я не скажу, що Генрі Марш не професіонал. Я кажу про різницю протистояти цьому світові будучи озброєним повноцінно, чи кидатись на амбразуру з пустими руками, маючи тільки велике бажання врятувати. (Це те, що і відбувається зараз. Це те, в чому ми українці. Не за національністю, за покликом серця.🇺🇦) Потрібно мати величезне бажання і запал спочатку вивчитись самому, а потім все життя приймати рішення САМОМУ. А там, що є у лікаря: життя, і смерть, і…сміх в кінці тунелю.
Анонім
І сміх і гріх, як-то кажуть. "Врятували — слава богу, не врятували — лікарі винні". Автор з гумором та самоіронією розповідає про те як пройшов свій довгий шлях лікаря-анестезіолога, від навчання до поточної роботи. З одного боку — розповідає він дотепно, з іншого боку — це просто жах і хочеться плакати в яких умовах працюють лікарі та як просто іноді виживають пацієнти, а не лікуються. Корупція, скандали, наїзди мафіозі, локдауни — тут все. Моя мама лікар-епідеміолог і я сама кілька разів стикалась з медичною системою досить близько, тому кожному слову вірю і від цього сумно, хоч і книжка написана з гумором. Я щиро вдячна автору за його силу волі і бажання лікувати пацієнтів, за його людяність та відчайдушність. Шкода, що таких лікарів дійсно не багато. А ще я вдячна за висвітлення всього того, що відбувалось і відбувається, хотілося б аби і пацієнти стали більш людяні та довіряли лікарям, але дійсно, система на стільки прогнила, що це важко робити. Читати всім, сподобається кожному. Ще раз вдячна автору за його роботу та цей текст
Анонім
Та отримуйте інфо про новинки й події в книгарнях
