Іван Черненко

Мені книга сподобалась, правдиво про нашу медицину і те, як насправді нелегко лікарям.

Іван Черненко - лікар-анастезіолог. Він написав цю книгу, описуючи свій шлях в українській медицині. Починаючи з універу, він пірнув в реалії медичної системи, натикаючись на весь безлад і факапи, що його супроводжували.

Випробовування починаються ще на етапі подачі документів в медичний. Далі - перші лекції і пари, на які треба вивчити стільки, що студентам інших універів навіть і не снилось.

"Медін такий суворий, що до початку навчання в тебе вже є домашнє завдання"

"На найближчий рік тритомник з анатомії Синельникова став настільною книжкою. З ним засинали, прокидалися, з ним ходили на побачення. Повірили? Авжеж, не було ніяких побачень, точніше, часу на них. Секс, наркотики, рок-н-рол? Так ви уявляєте студентські роки? У медіні на першому курсі ця формула була іншою: анатомія Синельникова, неорганічна хімія, перерви на сон"

Далі ми дізнаємось про всі "нутрощі" роботи в лікарні, і можете бути певні, дізнаєтесь багато нового. Також автор зачепив період ковіду, як діагностували, як лікували, як справлялись. Надзвичайно пізнавально.

Вся історія приправлена якісним гумором, від чого інформація сприймається ще цікавіше.

Це перша книга, читаючи яку, мені захотілося взяти маркер і підкреслювати все. Кожне слово - попадання в яблучко. Кожен медик, читаючи її , знає - все точно так і є.

Цю книгу я, насамперед, рекомендую просто всім, адже справу з нашою медичною системою мають всі. Також тим, хто має відношення до медицини, або працює в цій сфері. Студентам - медикам і тим, хто мріє стати лікарем. Всім, хто має певне романтичне уявлення про медицину і ще не знає, як ця система може тебе зламати.

Когось ця інформація надихне, когось розчарує, комусь захочеться щось змінити, але найперше - варто почати з прочитання цієї книги.

Я досить близько торкнулась до глибини печалі нашої медичної системи, коли після пологів лежала в з новонародженою у відділенні дитячої патології. Бо ця книга сколихнула чимало запам'ятованих спостережень.

І про те, як мені, мамі півторатижневого немовляти після 10 спроби поставити дитині катетер кажуть:

– ми, все-таки, дамо тоншу голку, але ви купіть нам таку саму, бо звичайною, бачте, не виходить.

І отримувала поради "дати всім по 200 гривень, бо ніхто нічого робити не буде", від яких мене лише нудило.

Разом з тим, читаючи "Світло в кінці тунелю" я розумію, що медична система таки зробила кілька невеликих кроків вперед, але дуже хитких і невпевнених. Від написаного в книзі місцями хотілось плакати: автор настільки щиро, відверто та правдиво пише про закулісся медсфери, що волосся стає дибки і від усвідомлення примітивності нашої освіти, і від того факту, що рятувати життя дуже, дуже складно, лікар може знати, що робити, але не мати інструментів для роботи і все. Винних немає.

Сміливо відношу цю книгу до хорошого, якісного українського нонфішкину, це були чудові вечори в компанії читання. Написано легко, просто, доступно, я і нового чимало дізналась, і на кількох історіях навіть пустила сльозу.

Важливі думки провокує написане, торкається емоцій, пронизує і чіпляє💔

Електронна версія на сайті видавництва коштує всього 140 гривень. Впевнена, якщо ви дочитали відгук аж сюди, книга вам відгукнеться.

📎Не буває поганих лікарів, бувають ледачі, які не бажають учитися новому.

P.S. 200 гривень, до речі, ми нікому не давали. І взагалі ні за що, крім мила і серветок не платили. Тому може в кінці тунелю є і світло, не лише сміх.

— Лікаря! Лікаря!!!
— О, я студент-­медик!
— Людині погано, допоможіть!
— Вибачте, але ми ще не вивчали першої допомоги. Проте я можу написати формулу ціклопентапергідрофенантрену. А раптом згодиться.

я на початку: очікую прочитати про цікаві випадки українського анестезіолога та й загалом про його шлях від студента мед. університету до лікаря
я в кінці: просто В ШОЦІ зі стану медицини в Україні, ставлення лікарів до пацієнтів та з навчання в тому самому мед. університеті

почнемо з мед. університету, де викладачі змушують зубрити все, абсолютно все! і абсурд в тому, що студенти прекрасно розуміють, що половина цих «знань» їм не знадобиться. або як ті ж самі викладачі, вигадають якісь телепатичні умови навчання, де студенти взагалі не розуміють, що від них вимагається. а в догінку молоді люди отримують: «чого мені тебе вчити, якщо ти станеш моїм майбутнім конкурентом?». ну і звісно хабарі, які вирішували абсолютно всі питання по заліках та іспитах.

якщо після такого хтось залишається морально при тямі, то наступний крок - інтернатура, де нічого хорошого, крім практики, отримати важко. ті ж самі боягузи «конкурентів», будуть заважати поруч, та лікарі, які будуть спихувати на інтернів усі свої помилки та тупі і недолугі завдання.

якщо і після такого, ще буде бажання залишитися в цій сфері, то наступає останній пункт - робота лікарем, де також доволі мало хорошого. звісно є люди, які будуть вдячні за врятовані життя. але поруч з ними будуть стояти інші, які за кожну вашу аргументацію будуть кричати, що ви вбивця та хабарщик. та й умови праці державні лікарні мають не ВІП. мінімальна зарплата, дефіцит ліків та антибіотиків та наявність старезного обладнання..

загалом книга відкриває очі на проблему медичної сфери нашої країни, через звичайну автобіографію українського анестезіолога. я справді раджу прочитати її, аби зрозуміти ось цю «внутрішню кухню» медичних закладів, ну і трохи посміятися, бо автор майстерно доповнює сірі сторінки гумором. однозначно раджу!

"А ті, хто хотів не просто іспит скласти, а й у майбутньому людей лікувати, учили медицину, читаючи зарубіжну літературу й міжнародні рекомендації"

Книга, яка смішила мене мало не до сліз деякими моментами перших розділів, книга яка обурювала, розчулювала, лякала, втішала, розбивала серце, засмучувала, але все ж показувала сумну і неприкриту правду.

Це такий собі щоденник анестезіолога від студентських років (з дурними завданнями, гуртожитком, цікавими заняттями та курйозами) до інтернатури та становлення як професіонала.

На жаль, складалось враження, що в нас хорошими лікарями стають не завдяки освіті, а всупереч їй. Хоча сподіваюсь, що зміни таки відбуваються, хоч і не так швидко, як хотілося б.

Окремим розділом йдуть історії про Covid-19, який так лякав нас (наче щось з минулого життя).

Якщо ви любите історії з життя лікарів приправлені гумором (іноді чорним, як ранкова кава), то зверніть увагу на цю книгу. Але знайте, що тут про життя, в якому happy end реальний не для всіх.

Мені сподобалось, навіть стікери ліпила 😁
Чекатиму нові книги автора.

🩺 Вам цікаво, про що б написав у своїй книзі Адам Кей, якби його медичні будні проходили в Україні? На жаль, ми цього ніколи не дізнаємося. Проте, маємо чудову нагоду прочитати книгу молодого, амбіційного, абсолютно правдивого і відвертого Лікаря (не побоюся написати слово з великої літери). Лікаря, який пройшовши чотири кола пекла української медицини, не звільнився з роботи, не пішов в іншу сферу діяльності, а продовжує свою нелегку боротьбу за спасіння людського життя.

🩺 Був один із тих днів, у розпал епідемії ковіду, коли ситуація з хворими мінялася щогодини. Мої колеги не знали спокою ні вдень, ні вночі, і практично щодня втрачали когось зі своїх пацієнтів. Саме тоді я наткнулася на медичну розсилку і потрапила на онлайн вебінар з Іваном Черненком. Вперше дізналась про цього анастезіолога, про його книгу і загорілася прочитати. Я навіть з пошти не встигла її принести, як почала читати, а далі - не могла відірватися.

🩺 Якщо Ви пов'язані з медициною - точно упізнаєте себе. Не важливо: мали Ви фінансову подушку чи були бідні, як церковна миша, мали зв'язки у МОЗ/УОЗ чи ні, але Ваше професійне пекло починається уже в день подання документів. Далі буде тільки спекотніше: гуртожиток, деканат, навчання, літня практика, державні істити, КРОКи, розподіл, інтернатура, ординатура, ковід, курси підвищення кваліфікації, БПР, військомат...

🩺 Якщо ж Ви не медик - то дізнаєтесь багато чого, про що не напише жоден західний лікар. Про зламані ліфти, відсутність житла, некомпетентність колег, випадаючі розетки, панцирні ліжки, серцево-легеневу реанімацію на підлозі, про вагу концентратора, чищення снігу, запас бензину для генератора, відсутність ліків, рекет і багато чого ще. Будуть сльози радості, і сльози втрати, буде багато про життя, про смерть, про анастезіологію та реанімацію, буде професійне вигорання та зовсім трохи особистого життя. І ні, боляче не буде! Буде сміх у кінці тунелю...

Звичайна книга без особливої художньої цінності. Типу великий допис у Фейсбук. Точно описане українське студентство і медичну систему, але саме як літературний продукт непретензійний.