Як зрозуміло з назви, в книзі йдеться про архітектурні стилі, але це й про історію, культуру, людей.
Мені сподобалося, що авторка наводила європейські приклади будівель і одночасно українські. Також згадувала якісь цікаві факти з історії, додавала короткі біографічні довідки про відомих архітекторів.
Інформацію подано дуже доступно, не перенавантажена складними термінами чи описами.
Хотіла б ще почитати подібну книгу виключно про архітектуру Києва. Бо після прочитання ловлю себе на думці, що придивляюся до будівель і намагаюся вгадати, який це стиль:)

Дуже екзотична історія, яка більше нагадує притчу.
В книзі йдеться про александрійських куртизанок, зокрема, найкрасивішу з них – Хризі. Вона дуже популярна серед чоловіків і жінок, і одного разу їй у коханні зізнається Деметріос – теж зірка, тільки поміж чоловіків.
Він – коханець самої цариці, тож будь-яка дівчина впаде до його ніг. Але не Хризі. У відповідь на його зізнання, вона пропонує виконати кілька її забаганок, якщо він дійсно хоче отримати її взаємність. Звісно, як і в будь-якій притчі, фінал історії постане мораллю, й покаже, до чого можуть призвести такі торги за кохання.

Окрім цієї повчальної історії, автор дуже добре зображує побут і настрої античності, які думки, ідеї, суспільний уклад тоді панували. Не лише про життя й роботу куртизанок, але й про місце філософів, ремісників у тогочасному суспільстві. Так би мовити, як жили, що їли і як кохалися в античності:)
Звичайно, якщо приміряти їхні роздуми й філософію до сьогодення, то нам багато що видасться диким і абсурдним, але як екскурс у ті часи, це було цікаво.

В розповідях «Епохи джазу» автор зібрав оповідання, які, на його думку, відображають дух 20-х років 20 століття. Розпочинають збірку історії, які за вайбом мені нагадували «Тропік рака» Генрі Міллера. Тільки там події відбуваються у Парижі, а тут у США.

Деякі оповідання мали елементи магічного реалізму, деякі я взагалі не зрозуміла. Але найбільше сподобались ці: «От Червінькова Відьма!», «Химерна історія Бенджаміна Баттона» і «Оденки щастя».

Загалом це гарний спосіб познайомитися з думками й життям представників втраченого покоління, подивитися на світ їхніми очима.

Це та книга, яку поки читаєш, думаєш, що вона майже геніальна, а після прочитання починаєш відловлювати якісь неточності й суперечності.

«Храми веселощів» - це історія про Лондон 1926 року. Є три ключові персонажі: Неллі Кокер – власниця мережі нічних клубів, інспектор Фробішер, якого назначають, щоб навів лад, зокрема, і з цими нічними клубами, Гвендолін – бібліотекарка (чи може ні?), яка прибуває до Лондона, щоб знайти зниклу сестру своєї подруги.

Мені книга дуже сподобалась, і попри те, що я маю питання до сюжету й героїв, і особливо до фіналу, хочу залишити її в себе і якось перечитати. Бо авторка зробила персонажів дуже симпатичними, не втому сенсі, що вони всі позитивні, але вони всі виразні, цікаві й ніби створені для серіалу. А ще мені сподобалося, як авторка передала атмосферу тієї епохи.

Ну, дуже вже мені подобається, як пише Алі Гейзелвуд.

Я вже читала її «Гіпотезу кохання», тому розуміла головний твіст сюжету, але від цього було ще приємніше читати й очікувати, коли ж станеться той поворот.

Авторка класно поєднує свої головні теми – стосунки й місце жінок у науці, підносить це у легкій формі, без надмірного моралізаторства й занудства. А ще примітно те, що вона робить із науковців, які нам здаються ботанами, дуже пристрасними й сексуальними.

Дуже чекаю наступних перекладів авторки українською.