Книга розказує нам про школу Нікель, яка приховує злісні таємниці та має такі місця на своїй території, з яких не повертаються.
Це про упереджене та ганебне ставлення до дітей, в першу чергу, через їх колір шкіри (сам факт якого вже був підставою на арешт без належного і справедливого розслідування).
Історія про тортури за найменші провини та навіть, якщо проходив повз не в той час і не в тому місці.

В школі було запроваджено тяжку фізичну працю, що по суті своїй була рабською.
Для хлопців головне – залишитися живим, врятуватися. Але як, коли ти всього лише хлопець-підліток, якого ввесь світ називає злочинцем? хлопчик, до якого весь світ ставиться, як до нижчого класу, майже як до худоби, і це через твій колір шкіри.

«Нікелеві хлопці» – це, перш за все, про проблеми американського суспільства: расову дискримінацію, насильство та знущання над дітьми, ґвалтування, корупцію та людську жорстокість у всіх проявах.

Чи раджу книгу? Ні.
Чому?
Бо книга про важке і важливе, але це точно не найкраща книга, яка може змалювати перелічені проблеми. Написано часто сумбурно, оковирно, заплутано і, головне, незрозуміло для чого це так було писати. Стиль і манера оповіді дуже заважали сприйняттю тексту і глибини проблематики.

Фрази, які мені сподалися:

У «Нікелі» все відрізняється, через те, що з тобою робить ця система. Спенсер і всі вони — може, на волі вони хороші люди. Усміхнені. Лагідні зі своїми дітьми. — Його рот викривився так, наче він висмоктував повітря з гнилого зуба. — Але я побував на волі, мене знову привезли сюди, і я знаю: тут нема нічого такого, що змінює людей. Тут і там вони однакові, просто тут нікому більше не треба прикидатися.


Якщо всі відвертаються, тоді всі — співучасники. Якщо він відвернеться, то буде так само причетний, як і решта. Так він це бачив, так завжди дивився на речі.


У школі вказували на двері хлопцям, яким виповнилося вісімнадцять: швидкий потиск руки, трохи дрібних грошей на дорогу. Ти вільний, повертайся додому або пробирайся далі, у байдужий світ. Найпевніше звернеш не на ту стежку. Хлопці в «Нікель» потрапляли вже травмованими, а відбуваючи покарання, діставали ще більше травматичних ушкоджень. Попереду на них часто чекали ще гірші невдачі та в’язниці суворішого режиму. Якби комусь треба було охарактеризувати загальну траєкторію, то нікелеві хлопці були в стані перманентного пиздецю до, під час і після терміну в школі.

Можливо, його життя склалося б інакше, якби уряд США відкрив країну для людей іншого кольору шкіри так само, як відкрив армію. Але одне діло — дозволяти комусь убивати замість тебе, а інше — дозволяти цьому комусь жити поряд. Закон про права військовослужбовців належним чином опікувався білими хлопцями, з якими він служив. Але військова форма мала різний зміст залежно від того, хто її носив. Який сенс у безпроцентних позиках, якщо тобі заборонено заходити в банк для білих, який їх надає?

Мені хочеться поставити 8*.
Бо це темна-темна казка. Я дуууже люблю таке похмуре, гнітюче, мрячне, безнадійне.
Я купаюся в цій атмосфері, відроджуюся в її занепаді.

Але цей нездоровий фанатичний зв'язок між сестрами, сталкерство Айріс стосовно Ґрей (ст.сестри) - це було ту мач!
І занадто не тому, що це скидалося вже на псих хворобу меншенької, а тому що авторку на цих моментах заклинило: одні суцільні повтори, відсилки на минуле і дитинство, які стрибають хаотично і невизначено. Вже з середини це дратувало, бо читач не тупий, зрозумів силу і глибину хворобливої захопливості Айріс стосовно сестер загалом і, особливо, старшої Ґрей. Тож для чого було це повторення і підкреслення одного і того самого...

Цитата з книги:
"Ми були сестрами. Відчували біль одна одної. Завдавали болю одна одній. Знали, як зранку пахне дихання іншої. Плакали одна через одну. Смішили одна одну. Злилися, щипали, хвицали й волали одна на одну. Цілували одна одну в чоло й ніс, лоскотали віями щоки. Носили один одяг. Крали одна в одної маленькі скарби, сховані під подушками. Захищали одна одну. Брехали одна одній. Удавали із себе старших, інакших. Грали в перевдягання. Шпигували одна за одною. Володіли одна одною, як блискучими скарбами. Любили одна одну неймовірно, палко, люто. З тваринною люттю. Химерною.

Мої сестри. Моя кров. Моя шкіра. Яким же жахливим був наш сімейний зв’язок."


Не було розкрито, чому між сестрами ТАКИЙ сильний зв'язок, можна навіть назвати магічно-містичний.

Не розкрито: хто ж насправді є ці сестри?

Здається, що авторка залишила ці питання ніби для продовження другої книги.

В заключені маємо:
Атмосфера просто ульот🦄, задум круть! 🔥🔥🔥
АЛЕ
Книгу сильно затягнуто, багато не розкрито, а сам кінець, на мій погляд, злитий в унітаз (це я про те, що сталося з тим, хто бігав з черепом бика). До речі, для чого він ховався за черепом? Я цього моменту не зрозуміла. Одягни плащ чи що... чи взагалі не приховуй обличчя, бо нууу на що це могло по суті вплинути? На розвиток сюжету навряд, бо Айріс і Віві все одно дупля не різали, щоб з цим робити.

Тому, об'єктивно 6

Це було добре.
Це про розумну, хитру і беземоційну дівчину, що змінює своє життя, свій зовнішній вигляд так легко і майстерно, що це не можливо не захоплюватися цим!
Особисто для мене середина книги була трохи затягнута і нудновата, але сюжет шалено пустився галопом на останніх 30 сторінках.
І стався такий нашвидкоруч скомканий і відкритий фінал.
Авторка пише добре, вміє привернути увагу, зацікавити.
Але фінал, мотиви, розгадки не прописані, не деталізовані і від того дратують своєю обірваністю та незавершеністю. Такий накал, нааакал і в кінці такий пшик🫠
Ця книга неймовірно наповнена темами, що можна обговорювати годинами. Психологічно і психіатричні проблеми кожного персонажа цікаві і оригінальні.
Якщо я до кінця книги була на боці Марка, то після обговорення цього твору, я вже не можу стати ні на чий бік, бо багато недоліків були розкриті моїм очам. Там нема нормального, здорового персонажа. І це прикольно, це цікаво. І, до речі, в мене не виникло відчуття, що цей твір написаний в 1960х роках. Мова жива і сучасна, можливо, завдяки хорошому перекладу.

О Господи, детективна складова ШИКАРНА.
А от інше (а саме: написання книги цими героями, їх фрустрації, стогнання-кохання), якого там 50%, це суцільний або частковий фейспалм.

Але Написано цікаво!

І я навіть раджу) бо особисто прекрасно вмію читати по діагоналі банальщину і повтори))

Але ця книга:
По-перше, надто-надто доооовго і
По-друге...
Мене дуже дратували ці дебільно-наївні діалоги між 15річною шмарклявою дівкою та 34річним недорозвиненим чоловіком, у якого, видно, сталося підліткове дозрівання аж тільки зараз!

Нола психологічно хвора, що абсолютно не заважає їй також бути активною любителькою пострибати на дорослому Гаррі, бо як він не схоче її, вона себе закатрупить)

Гаррі слинява мямля, яка тане він цієї занадто рано фізично розвиненою білявочки, от нічого, бідося, з собою зробити не може, так її любить, просто з першого погляду...
Їх діалоги то окрема блювотна історія.

Напевно, я просто цинічна лярва, як цей містер Рот(адвокат Гаррі)

"Рот стенув плечима.
— Правду кажучи, я від самого початку мав рацію. Ця дівчинка була хвойда. Давала всьому місту, а Ґольдман просто пошився в дурні: закохався в неї по вуха, романтик прицюцькуватий, писав їй слиняві листи і навіть цілу книжку набазграв."

Ох, як я сміялася, коли Гаррі розказали, що кохання всього його життя, цей прекрасний білий янгол, брала за щоку у шерифа поліції.
Ну, нє, маю зазначити, що маленька це робила, щоб убезпечити свого нещасного Гаррі...
Ви навіть не уявляєте, що це мале 15річне дівча там витворяє, щоб захистити цього тендітного творчого 34річного невдаху-письменника. Просто занавєс!

А Гаррі-то безперечно невдаха! Який брехав цілому світу, але не в тому, в чому можна подумати, якщо ви ще не дочитали до останнього розділу))
Лузер, тюфтій і розбещувач малолітніх шльондр👌🔥

Гаррі:
"Ось що я робив, коли ішов із «Кларксу» о четвертій годині. Я сідав за кермо і їхав до школи. Ставав на паркувальному майданчику для вчителів, простісінько перед головним входом, і, ховаючись в авто, чекав, доки вона вийде. Коли вона з’являлася, я враз сповнювався життя, сили… Мені вистачало щастя мимохідь побачити її: я дивився на неї, аж доки вона сідала в шкільний автобус, а потім іще чекав, коли той автобус зникне вдалині."


Додам, що Нола сама на нього стрибала, умовляла, майже шантажувати... На її хвору думку, якщо пропозиція себе чоловіка не торкає, ну що ж, треба вкоротити собі віку😂:

"Гаррі дізнався про все те від Ерні Пінкаса о десятій ранку. Той довго грюкав у двері й, угледівши Гаррі в халаті і з розпатланою чуприною, зрозумів, що розбудив його.
— Я подумав, що вам ніхто не скаже, ото і прийшов, — сказав він.
— Про що не скаже?
— Це Нола.
— Що Нола?
— Вона намагалася вкоротити собі віку. Намагалася накласти на себе руки."

Додам декілька прикладів діалогів голубків:

"— То ви не вважаєте мене бридкою?
— Бридкою? Ох, Ноло, ти така гарна!
— Правда? Я так засмутилася… Думала, не подобаюся вам. Навіть хотіла виплигнути з вікна.
— Не кажи таке.
— То скажіть іще раз, що я гарна…"
Бугага😂


"— Ноло, нехай тобі! Ти так налякала мене!
— Он що я у вас викликаю! Страх, так?
— Ти добре знаєш, що це неправда… Що ти тут робиш?
Вона заплакала.
— Я й сама не знаю… Я так вас кохаю. Я ніколи такого не відчувала…
— Ти втекла з дому?
— Ага. Я кохаю вас, Гаррі. Чуєте? Я вас кохаю, як ніколи нікого не кохала і ніколи більше не кохатиму.
— Не кажи так, Ноло…
— Чому?"
Чому в мене ці діалоги викликають суцільний фейспалм 😂😂😂



"— Любий Гаррі, не дивіться на мене мов побитий пес. Обіцяєте ніколи не бути недобрим?
— Обіцяю.
— Просіть вибачення за всі ті дні, коли кидали мене саму під вашими дверми і жодного разу не відчинили мені.
— Ноло, пробач мені.
— Ви погано просите вибачення. Станьте на коліна. На коліна і просіть вибачення."

Оце нагадує виставу Шекспіра в театрі і гру дуже поганих акторів... Ця їх любов абсолютно не торкала, а від середини книги вже навіть дратувала. Бо вона, особисто мені, була якась пластикова, штучна, ненатуральна, перенасичена трагізмом і драмою.

Це було дотепно, динамічно, сумбурно, але безперечно цікаво)
Мушу попередити, що цей твір специфічних і, скоріше за все, оцінять саме ті, хто любить Пратчетта)
Персонажі всі були оригінальні, прописані чудово. Я вірила, що вони живі)
Антагоніст, однак був трохи пласким і не дуже зрозуміла була його мотивація.
А редактор, цей алкоголік, якому нема чого втрачати — просто вогник за його Чорний гумор)
Тут є магія, магічні створіння, таємниця та звичайні буденні справи газети, що друкує все попало і намагається вижити.
Тут є предмет, що володіють своїм шармом і характером — друкарська машина, вона нєчто)
Читайте! І вже вийшла друга частина, за яку я вже взялася