Кладовище домашніх тварин

Лікарю Луїсу Кріду запропонували хорошу роботу в невеличкому містечку Ладлоу. Він разом з дружиною, дітьми та котом переїжджають в новий будинок в очікуванні щасливого майбутнього. Та уже в перший день їхнє життя йде шкереберть.

Вперше читала цю книжку в підлітковому віці і тоді було, капець, як страшно. Тепер, перечитуючи, страху не було, лише сум і неприємний холодок. Все ж таки, одна й та сама історія, прочитана в різний час, сприймається по-різному. Та все ж, прочитала із задоволенням й ще раз переконалася, що Стівен Кінг хороший психолог.

Екранізацію не дивилася, треба це виправити)

📌"Ти вчишся приймати речі такими, як вони є, інакше писатимеш листи додому з маленької камери з м'якими стінами".

Мені не сподобалось.
Було нудно. До середини я ще сподівалась на те, що ось-ось почнуться Жахи, про які мене попереджали. Але я вже дочитувала, аби дочитати.

Звісно, повернення Черча викликало в мене мороз по шкірі, і на свого Тимка я подивилась іншими очима 🤭

Можливо, фільм виглядає більш горорно. Але моєї фантазії не вистачило для того, щоб відтворити розв'язку у повній мірі її жахливості і сюрреалістичності.

Я розумію мотиви Луїса. Я впевнена, що кожен, на його місці, повірив би у те що, має примарну можливість на повернення рідних з світу мертвих і використав би її. Луїс будучи лікарем, людиною науки, повірив у те, що старі легенди можуть допомогти воскресити людину. Що ж, я його не засуджую.

Це могла бути мила сімейна історія, про життя двох сусідських родин. Які вечорами разом п'ють пиво і проводять свята. Якби не одне маленьке "Але". Та мені того "Але" не вистачило, щоб прочитати книжку на одному подиху.

Думаю про смерть.

От як так, містере Кінг?

Як так виходить з вашими книгами: читаєш історію, мов дивишся фільм. І все ніби так шаблонно: великий дім, загадкове кладовище, моторошні легенди.

Але відчуваєш між рядків тремтіння ідеї. Як вам вдається вдихнути в свої книги стільки життя?

Смерть.

Вона дихає кожному з нас в шию, не бачить різниці між дорослими і дітьми, чоловіками та жінками.

Не дарма її в культурі зображують з косою, бо вона стирає з лиця Землі людей, мов траву косить: і старі бур'яни потрапляють під роздачу і бутони свіжих квітів.

Переживання і прийняття смерті в "Кладовищі" — провідний мотив. Навколо неї тут зав'яно цілий вихор емоцій: страх, несприйняття, заперечення, що зводить з розуму, межує з безумством.

А ще вагання, жага переступити межу реальності, піти проти законів природи. Хто б встояв, знаючи, що з того світу можна повернути рідну людину? І не кажіть, що ви б про це навіть не думали. Хробачок сумнівів з'їдав би зсередини всю вашу логіку і розумні докази!

Бо ж хочеться лише одного — позбутися болю.

ПО СЮЖЕТУ

Все починається досить мило. Новий дім. Нове життя. Все таке реальне і просте. А потім вас просто затягує в хащі таємниці про кладовище. І все закручується навколо теми смерті і тих думок, які вона вкорінює в людях: про вину, страх, відповідальність.

Коли я вперше читала цей роман в 10 класі, я була вражена. Поруч з історіями про Чіпку і Анну Карєніну це була просто бомба (друга підряд, бо першою мене вразила "Керрі"). А зараз я вже не думаю, що це найстрашніше, що я читала😉